Мольфар Світован в Жаб’ю

Скаравши в Кутах пана Гурського, подався Світован в гори. В Криворівні подарував огиря Юрі Бендейчуку, що кохався в конях, пішов далі пішки. З Жаб’я-Центра навернув на гору Швейкову до Микули Постолєнника, що шив колись постоли Світовановим опришкам. Прізвища Микули теж ніхто не знав, крім нього самого. За вправні руки до постолів дали йому опришки таке прізвисько.
Побачивши Світована у своїй хатині, старий одівець зрадів, як мала дитина.
— Пилипку любий та пишний! Так сми си зрадував то-бов, єк ангелом господним. Може би ти мені шош поміг, бо вчепила си мене тєженька біда — панцка напасть.
— Та єк зможу, Микулко. Лиш скажи, шо тебе найшло, — мовив поважно Світован.
— Та таке, Пилипку, шо нема шо в дві трісці взєти. Єкас бесчесть, всох би їй єзичок, розказала панови, шо я вмію робити файні постоли. Вчула це єго паня та й забагла постільців з гадючої шкіри. Викликав мене пан та й питає:
— То ти Постолєнник?
— Та я, проше пана, а що?
— А то, що маєш вшити моїй пані постільці з гадючої шкіри.
— Паночку любий, та хто таке чув? Але він не дав мені договорити. Вперезав мене нагайков, шо я звивси, єк червак, Бог би єго побив тєжким побивачем!
— А то забаг змерзлого в петрівку, — засміявся весело Світован.
— Та тобі добре смієтиси, а мені хоть на старість з хати тікай та в хованки йди. Сказав, шо єк до тижня не вшию, то накаже мене на покай завісити в Жеб’ю, шоби люди знали, шо значіт непослух.
— Свищи на то, Мику. Ше й ти засмієшси, єк пан заплаче, — заспокоїв Микулу Світован.
Брехнула кутюга. На подвір’ї почувся тупіт кінських копит. П’ять гайдуків з паном Щекальським злізли з коней і підійшли до вікна.
— Гов-гов! Ану, старий корзане, вийди з хати! — закричав один з них.
Вийшли обоє.
“Я думав, єк єго суда спровадити, а він сам прийшов”, — шепнув мольфар сам до себе.
— Цего хлопа знаю, а ти, дзяду, що за один, звідки? — звернувся пан до Світована.
— З усего світу, пане, — відповів мольфар, посміхаючись.
— Ти як розмовляєш з паном? — скипів пан.
— По-нашему, паночку.
Замахнувся пан нагайкою, але його рука закаменіла в повітрі. Гайдуки витріщили очі з дива. А Світован, дивлячись у панові витріщені очі, промовляв глузливим голосом:
— Єк хочете знати, паночку, то я вам скажу. Лиш не бийтеси, бо то нефайно для пана. Єк це так прийти в гості до газди та й на єго гостя руку здоймати? А я вам хочу помочи. Вчув я, що вашя паня хоче мати постільці з гадючої шкіри. А шо ви з панев дуже добрі, то гріх вас не послухати. Зараз вам і шкірочка буде.
І засвистав сумно, протяжно. На подвір’я почали стягатися змії з усіх сторін. Тривожно зафоркали коні. Гайдуки, забувши про пана, посідали швидко на коней та й погнали в Жаб’є, аж закурилося. Пан хотів утекти, але якась невидима сила міцно тримала його за убрання. А Світован глузував, аж гадюки дивувалися, піднявши в гору голови.
— Вибирайте, паночку, єку хочете шкірочку: черлену, чорну, сорокату…
— Хто ти, дзяду? — насилу видавив пан.
— Я мольфар Світован, — відповів гордо старий.
— Ой, Єзус Марія! Ратуйте! Відпусти мене, дзяду, не вбивай!
— А я й не думаю вбивати. Хіба бих дав тебе на шніданок оцій галиці. Але я й це нероб’ю. Забирайси з паном Богом на дідчу маму, аби й твого панцкого духу не було! — проказав гнівно мольфар.
Пан побіг щосили вдолину. Свиснув мольфар ще раз і гадюк мов не було.
— Не знаю, братчику, єк тобі відшенуватиси, — дякував Постолєнник.
— Не треба нічо. Ади звари бігом для мого Щезника молока солодкого і несолену кулешу, бо добре тримав пана за барки, — мовив, сміючись, Світован.
З того дня пан Щекальський звихнувся з розуму. До самої смерті говорив про гадюк, які його переслідують. Так і помер божевільним.

Comments are closed.