Могила біля Жеребця

На сконці Жеребця могила є. В тій могилі всі документи запорозькі закляті лежать. Запорожці з досади їх там сховали і закляли.
Все орудіє, казна, сукна, всі товари дорогії, злато і срібло, пушки, одежа – все покидали і закляли в тій могилі. Казани мідні, гармати і гроші – все покидали запорожці. Та могила якраз на границі Запорожжя. А з Чорної могили границя пішла на сей бік Дінця і к Ізюму; і досі стоїть мурований стовп і пень опалений, обгорілий, і то – границя. Се все були запорозькі землі — от, де ми живемо…
Як зосталась Катерина сама на царстві; удовою, так граф Румянцев був у неї первий чоловік. Він всім правив, як хотів; вона йому довіряла. Що схотів граф Румянцев, те й робив. Вона не перечила йому. Отож граф Румянцев і совітує Катерині:
– Козаки запорожецькі – не християне, не богомольці. Запорожець,- каже, – ожениться на одній сестрі, а як умре вона, так бере за себе другу ж сестру, рідну. Вони,- каже-совітує, – не хрещені, виженемо їх.
А було се так: пани схотіли взять оці землі собі на державу, бо земля добра, і річки є, і лісу чимало, а тоді було ще більше. От, по усіх горах тут був ліс, а тепер вже нема, то панам дуже хотілось завладати сією землею. Так – запорожецька! Самі ж вони не посміли просити Катерину-царицю, а сказали тому графу Румянцеву, щоб той просив. От Румянцев-граф і просить:
– Мамо, – каже, – запорожці не хрещені, не богомольці, виженемо їх, а землі оддамо панам у державу. І тобі лучче, та й нам вигодніш.
А Катерина й питає:
– Де ж дінемо запорозьких козаків?
А він її убезпечив:
– Знайдуть, — каже, — де дітись. У тебе, мамо, землі много, то нехай собі шукають, а сю оддамо панам.
Отож Катерина й послухала та й приказала запорожцям шукати собі землі у другім місці.
– І справді, – каже, — у мене її много.
Як почули запорожці такий матушкин приказ, так і заплакали.
– Ну,- кажуть,- коли так, так не треба нам твоєї землі; нехай при тобі вона й буде, а ми, – кажуть, – вже вишукали собі землю у турка, у Гемнім Лузі. Він нам буде батьком, а тепер ти нам не мати. Прощай, – кажуть, – як зайдем за Дунай, то додому й не думай. Хоч закликатимеш – не прийдем!
А тоді у них полковникував Бондар, Гладкий по-письменному.
Сей Бондар знатник великий був. Отож, як прийшов до них матушкин приказ, щоб переходили на другі землі, тоді запорожці заховали все своє добро у Чорну могилу, а Бондар той і закляв його з досади…

Comments are closed.