Марійка й баба-відьма

Був один дід Монька, що носився злегонька і мав червоні постольці… Розповідати казку чи ні? Розповім. У ній, звичайно, правди, як у решеті води. Але слухати можна. То послухайте…
В одного чоловіка вмерла жінка. Але перед смертю покликала до себе дочку, дала їй ляльку і сказала:
— Дивися, Марійко, аби вона була чистенька, годуй її хлібцем, а як прийде якась жура, порадься з лялькою.
Матір поховали. А ненько привів мачуху з двома дівками. Вона незлюбила Марійку за те, що вона завжди прала сорочечку ляльці та годувала її хлібцем.
Одного разу старша вишивала, а менша панчохи плела. Мачуха каже падчерці:
— Поклади в піч трісочку…
Дівчина поклала. Трісочка спалахнула, швиденько згоріла, і вогонь погас. У хаті темно-темно. І мачуха говорить:
— Треба, діти, принести вогню, бо так нам зле сидіти…
Старша відповіла:
— Я не піду за вогнем — мені видно від голки.
І менша не мовчала:
— Я теж не піду — мені видно від глиць.
Мачуха — на Марійку:
— Ти в усьому винна, іди за вогнем!
— Куди я піду?
— Куди очі дивляться!
Витрутила дівча за поріг, Марійка ледве встигла прихопити ляльку.
Надворі дощ, темрява. Марійка йде та й плаче, бо їй дуже холодно. Раптом глип — а перед нею стоїть чорний вершник, на чорному коні, з чорною зброєю в руках. Дівчина затремтіла і трохи не впала. Але пішла далі…
Не встигла Марійка відійти десять кроків, як перед нею гейби з-під землі виріс білий вершник, на білому коні, з білою зброєю в руках. Ноги підкосилися, дівчина аж присіла. Та встала й пішла далі.
Довго йшла. Нарешті глип — світло. Підійшла й помітила: то за парканом, на городі світяться голі черепи.
Дівчина зомліла від страху. Але несподівано щось загриміло, залускало. Вибігла стара баба, аж язика вивалила.
— Ади, сама прийшла в мої руки!
— Мене мачуха прислала за вогнем, — каже їй Марійка.
— Ну, ходи, ходи зі мною, я дам тобі вогню!..
Марійка пішла з бабою. А як підійшла до воріт, баба мовила:
— Отворіться, ворота!
Залізні ворота відсунулися.
Підійшла до берези, що виросла коло воріт.
— Ти, березо, Марійку не бий. Але якщо буде тікати від мене, то вибий їй очі.
Стали перед хатою — із чорними стінами й червоними вікнами. Коло дверей сидів чорний кудлай з червоними очима. Він загарчав і кинувся на дівчину.
Баба заступилася за неї:
— Ти, песику, нічого не кажи Марійці, бо вона, ади, зі мною. Як буде тікати, тоді інше діло — покусай її…
Увійшли до хоромів. Там був величезний чорний кіт з червоними очима. Він кинувся до дівчини й почав її дряпати.
Баба заступилася:
— Ти, котику, сиди собі тихо. Ади, я її веду. Аби-сь тоді дряпав, коли буде тікати від мене.
Увійшли до хати. Баба гукнула наймичку:
— Дівко-чорнявко, давай їсти!
Дівчина-чорнявка поставила на стіл цілий баняк борщу, дванадцять курчат і збанок вина. Баба висьорбала борщ, пролигнула дванадцять курчат і випила збанок вина. Потім сказала наймичці:
— Ти, дівко-чорнявко, дай цій дівчині три грінки хліба і поведи її в пивницю, най перебере там пшеницю й мак. Аби до ранку все було готово. Як не зробить, то я її з’їм!
Марійка гибіла від страху. Баба вилізла на піч, а наймичка повела дівчину в пивницю.
Марійка гірко заплакала. Годувала свою ляльку хлібом, витирала сльози і приповідала:
— Що маю робити? Баба мене з’їсть!
Лялька їй відповіла:
— Не плач, Марійко, й не журися. Лягай собі спати. До ранку все буде готово — зроблено так, як треба.
Лялька вийшла надвір і покликала:
— Гей, ви, миші польові, ану, збігайтеся сюди, бо тут сталася біда!
Миші позбігалися й питають:
— Чого це ти, лялько, покликала нас?
Лялька показала на купу пшениці, перемішаної з маком, і сказала:
— Адіть, пшеницю у зубок — і в куток, а мак — також так, тільки в другий закут. І все треба зробити до ранку.
Польові миші кинулися одні до пшениці, а інші — до маку. Зернятко за зернятком, позносили пшеницю і мак на дві окремі купи, як був розказ ляльки.
Уранці стара відьма прийшла до пивниці, роздивилася.
— Ади, яка ти жвава, — похвалила Марійку. — Та я тебе не випущу звідси…
— Я ж прийшла до вас позичити вогню, — нагадала дівчина.
— Дам тобі, не журися, такого вогню, що шкварчати будеш, — розсердилася баба і сказала наймичці: — Розпали вогонь, я її підсмажу…
Стара пішла на роздобенди, а наймичка розклала у печі великий вогонь.
Марійка так плакала, аж миналася. Потім зняла з голови турпаник і дала його наймичці:
— Візьми собі цю хусточку… Мене все одно спалять.
Наймичка пов’язала оту хусточку, подивилася в люстерко і аж підскочила з утіхи.
— Ти добра, Марійко, як рідна сестра. Я не лишу тебе у біді.
І наймичка дала їй грані у горщечку, хліба, солонини, пирогів і коновку води.
«Ну, — подумала Марійка, — чия відвага, того й перемога».
І вийшла до хоромів. Котюга скочив, як скажений, почав її дряпати.
Та дівчина сказала йому:
— Ти, котику, не дряпай мене, я дам тобі смачненький пиріг.
Котюга почав їсти, а вона — на подвір’я.
— Гав-гав-гав! — казився чорний псисько з червоними очима. Дівчина сказала:
— Ти, песику, ліпше кусай хлібець, а не мене. На!..
Псисько почав їсти і навіть не дивився на Марійку.
Побігла з двора. Береза враз зашелестіла — аж зашипіла від злоби і вже хотіла хльоснути її по очах. Марійка попросила:
— Не бий мене, берізонько. Ади, я принесла коновку води, аби твоє полити коріння.
І вилила воду під березу.
Дерево зашелестіло весело.
Марійка — до брами.
— Отворися, брамонько. Я помащу тобі завіси, аби-сь не скрипіла.
Підійшла і помастила. Брама отворилася, а на кожному слупі запалилася головня. Марійка вхопила зі слупа головню, вийшла на дорогу й побігла додому.
А тим часом баба повернулася зі своїх роздобендів і сказала наймичці:
— Ану, веди ту дівчину, я хочу її підсмажити.
— Вона вийшла до хоромів.
— Нащо ти її пустила?
— Бо дала мені шовкову хустку. Я служу вам сім років, а ви мені ніц-нічого не дали.
Баба вийшла до хоромів:
— Котику, де дівчина?
— Вибігла надвір.
— Нащо-сь її випустив?
— Бо дала мені смачний пиріжок. Я служу вам, відколи живу, а ви мені ніц-нічого не дали.
Баба — надвір.
— Кудлаю, ти пропустив ту дівчину і не роздер її?
— А нащо було роздирати, коли вона дала мені хліба? Я вам служу все життя, а ви мені ніц-нічого не дали.
Баба — до берези:
— Березо, ти не вибила тій дівчині очі, коли вона проходила?
— Ні.
— Чому?
— Бо вона, адіть, полила мої корені водою. Я стою тут зроду, а ви мене ні разу не полили.
Баба кинулась до брами:
— Брамо, ти отворилася перед тою дівчиною?
— Так.
— Чому?
— Бо вона змастила солониною завіси, а ви їх ніколи не змащували й дьогтем.
Баба так злютилася, що одразу трісла на чотири кавалки.
Марійка повернулася додому й розпалила мачусі вогонь. А та зварила борщику горнець, і на цьому казочці кінець.

Comments are closed.