Марічка і Довбуш

Та Марічка молоденька зразу двох кохала:
Василя, синка багатих, і Довбуша мала.
Говорила Олексику: «Кинь писать, читати,
Вже Василь поїхав в місто — прошу ночувати».
І пішов до неї легінь, запитав у хаті:
«Ци ж твій дєдя та не проти, ци мені хоч раді?
Може, злоє в тому буде, ци сама ти потім
Розчаруєшся у цему, ринеш у скорботи?»
А Марічка, що як ружа в красоті буяла,
Пригорнулась до Олекси, серцем запевняла:
«Ні, не зраджу я ніколи тебе, голубоньку,
Буду вірна лиш одному всю свою судьбоньку».
Але поки йшла між ними оця щира мова,
Паничі, ті хижі круки, готували змову.
І Василь почав зловіщо: «Треба так зробити,
Як настане темна нічка, то Олексу вбити!»
Не погоджувався другий: «Якби-с не схибити,
Бо Олекса такий моцний, може й нас згубити!»
Знов Василь йому одвітом: «Не самі ми йдемо,
Завітаєм до Федівки і його візьмемо».
Та пішли, і вже ватагов — до вікна Марічки:
«Відчини!» — Василь озвався в часі невеличкім.
Дівка зблідла і упала Олексі на груди:
«Заховайся, серце чує, що тут злеє буде».
Та Олекса їй відмовив: «Я ся їх не бою,
Маю шаблю ладовеньку — як бур’ян зрубаю.
Маю гвери два і кулі, постріляю клятих!
Не полохайся, пускай-но паничів до хати!»
Приступила Маріченька до порогу мліло
І білою рученькою двері отворила.
Увалилось у колибу п’ять врагів заклятих,
Поміж них за отамана Василь Пелихатий.
«Ну, Олексо,— вирік панок,— з Марічков фіглюєш?»
А Олекса йому гостро: «Як видиш і чуєш!»
Ой скипів же ворог в злоті, вихопив пістоля,
Глипнув сніп вогню червоний, ледь Олекса встояв.
Запізнився легінь-лицар, щоб ся боронити:
Кров гаряча з його тіла стала річков лити…
Ой не стало того сонця, що світило людям,
Вже Олексино серденько битися не буде.
Посмутніли сиві гори, доли помарніли
І столітнії смереки журно гомоніли.
Навіть трави, й ті росою плакали рясною,
Щоб народ усе те видів та постав до бою.
Аби взяв у руки стрільби, знищив панських круків
І здобув собі свободу, дітям і онукам.

Comments are closed.