Лисиця

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.
Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.
Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче навада одразу на людей напала.
Бачив ту лисицю і мій покійний батько Сава Потапович Лис. Ще й посміявся, мовляв, Лис зустрівся з лисицею. Працював він тоді ковалем у Згоранській МТС (машинно-тракторній станції, яка технікою обслуговувала польові роботи і перевезення вантажів у колгоспах). Ходив на роботу й з роботи пішки з нашого Кусого хутора, розташованого за два кілометри од села.
– Я з дому виходив раненько, – розповідав тато. – Щоб на дев’яту годину на роботу вспіти, бо йти дві верстви до села та ще селом, по шосейці, версту чи й півтори. А часом директор просив на восьму прийти, бо роботи було багацько. Ну й врем’я тоді було в нас московське, то ще у вісім годин темно, ледь-ледь сіріє.
– А про лисицю вже чули? – питав я.
– Аякже, – всміхнувся тато. – Ну, щитав, що то так, бабоцькі сплєтні. Та все ж ломачку з собою брав, а потому, як од їдного сурйозного чоловіка те почув, то прихопив із емтеесу штира залізного й ходив із ним на роботу.
– І таки зустріли?
– А то! Йду я раненько шосейкою, моста минаю, тут і бачу збоку од дороги руду. Ніби пляма якась засвітилася. А потім на дорогу вийшла. Хвостом пометляла. Я на неї замахнувся, а вона хоч би що. Кинувся до неї, одбігла трохи. Я тоді й кинув у неї штиря. Та тико промахнувся. А лисиця ще одбігла. Став я шукати своє оружиє – ніде ни бачу. А лисиця мовби за собою кличе. Ну, я пуйшов. Повело мине. Аж на Ланках отямився. Стою серед поля, вітер свище, ніде нікого – ні лисиці, ні якоїсь другої звірини. Тико вітер і вогники звіддалік у селі блимають. Ну, я перехрестився й до села, в бік емтеесу направився.
– А лисиця перед вами в дівчину не перетворювалася?
– Чого ни було – того ни було, брехати ни буду, – відповів тато.
– Після того випадку на роботу ще ходили? – допитувався я.
– Ну аякже? У колхози тоді ж ніц ни платили. Тико хіба жита мішок на трудодні дадуть, ну там сіна для корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.
Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.
Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.
– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забили та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.
Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!
А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…

Comments are closed.