Про пісні

Про пісніПісні – це з Синього моря. Люди не доробили панщини, а Мусій і давай виводити їх з Єгипки. Перші пішли жиди та цигани, а за ними інші якісь люди. Передні вийшли, а задніх море залило. Вони, як і ми, живуть у Синьому морі, складають пісні, списують на камені і кидають нам на берег. Наші люди пісень скласти не тямлять, а окрім морських людей, складали ще
 запорожці про своє життя, та й ті вимерли. Їхні пісні найкращі.

Відьма і дяк

Відьма і дякВ одному селі не могли знайти дячка. Бо всі вони, хто ним був, швидко помирали. Влаштуються на приход, послужать місяців п’ять — і помруть. А коїлося де тому, що у пана сотника була дуже красива дочка. Вона зналася з нечистою силою і сама була великою відьмою — управляла всіма навколишніми відьмами. Ця чарівниця могла зробити все те, що їй захочеться. Особливо вона мордувала дяків свого приходу, котрі не могли витримати її пакощів і вмирали.
Один молодий дячок поступив на той приход. Мав він не більше, як років вісімнадцять. Не було у нього ні жінки, ні дітей. Квартиру він найшов собі у одної баби, котра була також підвласна тій дівці-відьмі.
Баба, як побачила того молодого дяка, і почала йому говорити:
— Шкода тебе, небоже, що ти такий молодий і гарний. Та ти довго тут не пробудеш.
— Чом же я, бабко, не буду тут довго?
— Я б тобі сказала, але не моя річ говорити. А так як мені тебе шкода, щоб ти в такому молодому віці не помер, то скажу, тільки чекай нагоди.
— Будьте так ласкаві, скажіть мені все зараз.
— Ой, не встережешся, небоже.
— Чом, бабко?
— А не розкажеш про мене?
— Ні, не розкажу.
Тоді почала його баба вчити:
— Ото як будеш йти у неділю до церкви, зустрінеш дуже гарну дівчину. Вона буде нести воду і скаже тобі: “Добрий день вам, дяче!” Ти шапки на те її привітання не знімай і нічого не відказуй, а як відкажеш, то біду накличеш.
Дочекавшись неділі, пішов дяк у церкву. Дивиться, іде йому назустріч відьма і воду у відрах несе.
— Добрий день вам, дяче!
А той поставив очі в землю і пройшов мимо.
Відслуживши службу, дяк повернувся додому і ліг спочивати.
Питає його баба:
— А що, зробив так, як я тобі казала?
— Зробив, бабко, і тепер буду вірити, що все то правда, що ви мені казали.
— Чекай, небоже, — перейшла на шепіт стара, — я ще тобі більше скажу. Ти вийдеш тоді, як буде сонечко спочивати і коли підеш, візьмеш з собою обротьку, що в сінях висить за дверима. Вийдеш за ворота і під тином перша підпора стоїть, побачиш, ти кидай на неї оброть і зараз сідай туди ж, бо то та сама, яку ти бачив. Вона на тебе точить зуби за те, що ти з нею не поздоровкався.
Баба озирнулась на вікно, на двері і продовжувала:
— Як сядеш на неї, то вона тебе буде дуже носити і поверх води, і поверх лісу. Відьма схоче тебе скинути, а ти тримайся і бий її, скільки зможеш і куди попадеш.
Прийшла та пора. Дяк вийшов, взяв оброть, накинув її на першу підпору і сів зверху. Та підпора зробилась під ним гарним конем і почала його носити. Він бив того коня, бив, так бив, що вже і сили не стало.
Приїхав додому, скинув оброть і тільки почув:
— Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.
От приходить він до хати, а бабка і запитує:
— А не вбив ти її?
— Ні, бабко. Як оброть скинув, то вона ще заговорила:
“Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.”
— Ще будеш з нею горе мати, але послухай мене, що я тобі буду казати. Бери ту саму оброть і доброго кия. Накинь оброть на ту саму підпору і сідай на неї та так бий, щоб вже і живої не пустити з рук.
Як сів дяк на підпору, то вона ніби-то сказилася і втричі гірше його носила, ніж в перший раз. Але дяк запас багато київ й бив її вже так, що додому довелося пішки йти, бо вона кудись поділася з-під нього, і нічого вже йому не сказала.
Прийшов дяк до хати, а бабка і питає у нього:
— А що, небоже, бачив, де вона зникла?
— Ні, бабко, не бачив і нічого вона мені не говорила, бо я її так бив, що ледве додому прийшов.
— Ой, небоже, спокою не чекай. Бо навіть хоч і умре, будеш ти з нею мати стільки клопотів, що не знаю, чи і врятуєшся?
А дівка та, що дяк її побив, на третій день заслабла, полежала та й померла.
Але устигла попросити батька:
— Як умру, то візьміть мене на три доби до церкви і нехай дяк три ночі читає наді мною псалтир, і що він схоче, те йому і дайте.
Батько зробив так, як вона хотіла: завезли її на три доби до церкви. Батько пішов просити дяка, щоб той три ночі псалтир читав там. Дяк відразу побіг до баби радитись, що робить?
А баба йому і каже:
— Біда, небоже, але вона тобі нічого не зможе зробити. Йди, погоджуйся! Тільки за добру ціну. Візьмись хоч за дві тисячі.
Дяк пішов і домовився за ту ціну. Наступила перша ніч.
Але баба навчила його, що робити.
— Візьми собі освячений роговий ніж і як тільки трісне труна, ти читай, а другий раз як трісне, то стережися, а як трісне третій раз, то падай на підлогу і малюй коло довкруж себе тим ножем.
Відправився він читати. Читає, читає, аж тут тріснула труна раз — він читає. Другий раз — він насторожився. А третій раз як тріснуло, він упав на підлогу і зробив так, як йому баба сказала. Померла встала і тут почалось! Що ж вона виробляла з ним! І воду лила, і стріляла, але нічого йому не могла зробити. На другу ніч баба і каже:
— Іди читати дяче, тільки буде тобі ще страшніше. Перший раз і другий, як трісне, то ти читай, а в третій раз, як трісне, то ти закривай скоро труну і лягай на неї зверху та міцно обійми її руками.
Він пішов. Двічі тріснуло. А на третій раз дяк накрив труну вінком та ліг зверху, міцно обхопивши її руками.
Відьма не могла встати. Тоді вона почала насилати на нього своїх підвласних. І кого там тільки не було, вся погань зібралася. Вони на дяка і вогонь сипали, і воду лили, і гарячим залізом пекли, і різали його, а як півні заспівали — погань розбіглася.
На третю ніч дяк вже не хоче йти, але баба йому каже:
— Нічого тобі не поможе, треба йти, бо гроші твої пропадуть і сам ти загинеш, як не підеш. І так не знаю — чи викрутишся, доведеться й мені там бути. Як тільки трісне перший раз труна, то будь вже на сторожі, другий раз, як трісне, то тікай, що є сили у вівтар і ховайся у ту шафу, в котрій висять ризи. Накрийся чорними ризами і замкнися зсередини. Не знаю, чи дасть тобі Бог витримати цю ніч.
Іде дяк знову читати до церкви. Читає він читає…
Тріснула раз труна, а потім і вдруге. Дяк швиденько сховався у шафі, відьма ж за ним та й загубила його. Тут був, а вже нема. Шукала, шукала і пішла по допомогу.
— Глядіть його! З-перед моїх очей утік! Дивились, дивились — нема.
— Не всі, видно, прийшли! Нема ще старої. Підіть за нею, пришліть її сюди.
От принесли тую бабу, у якої дяк мав квартиру. А відьма і каже:
— Вона добре знає, де він подівся, тільки їй його шкода, бо гарний хлопець. Шукайте, повинен бути.
Шукали, шукали — не знайшли.
— Підіть мені за тою, що тільки-но народилася, вона знайде.
Принесли й тую, а вона і каже:
— Які ви дурні, він он де, в шафі, але відтіль важко нам дістати. Підіть ви, назбирайте зілля й принесіть міх ковальський, та скоріше, бо часу немає.
Як посипали того зілля, підпалили його і тим міхом стали піддувати в ту дірку, що ключ входить, то він, сіромаха, трохи не вдушився. Але тут на його щастя півні заспівали.
— Ну, маєш щастя, вражий сину, що такий розумний народився в світ. Ще на світі довго будеш жити.
Сама знов лягла в домовину, а решта теж зникла.

Промова Полуботка до Петра I-го (з “Історії Русів”)

Промова Полуботка до Петра I-гоКоли оголосили Полуботкові та його товаришам вирок про доживотнє ув’язнення і позбавлення майна їхнього на користь государя та його скарбниці, то полковник Полуботок приявному при тому государеві імператорові сказав:

“Бачу, Государю, і розумію, з якого джерела зачерпнув ти злість тую, що не властива серцю твоєму і непристойна характерові Помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їх становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах тако шанована, а ніяк не законопереступна і до осуду належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни
нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу ворохобних часів і сливе з ніщоти. І сіє одно не довліло б йому погубити у вас мзди своєя; але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна Шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії. Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси, і давши Тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість шведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні й скорботи наші довершило, нарешті, нинішнє правління наше. Урядники московські, що панують над дами і не знають прав та звичаїв наших і сливе неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити нам усе, не займаючи лише душі наші. Отож, бувши ми оточені звідусіль переслідуваннями й напастями, до кого іншого вдаватися маємо з воланням своїм, як не до Тебе, Августійший Монарху? Ти добродій наш і споручитель за благо наше. Але злоба улюбленця Твого, непримиренного ворога нашого і месника, одвернула Тебе з путі істини і паскудить царювання Твоє. Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа азіятського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться складати Тобі неодмінно звіт перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом, за погибіль нашу і всього народу”

Смерть Пістолетника

Смерть ПістолетникаБойчук із Пістолетником змовилися та й довгі часи разом розбивали. Аж раз Пістолетник наперся конче напасти на Косів. Але Бойчук і чути не хоче:
— Що ти собі гадаєш, побратиме? Та ж Косів — наша мама. Косів нас вигодував, а ти його розбивати хочеш. Ей, не буде з цього добра І Я своїх хлопців забираю, а ти хочеш гинути — йди.
І розлучилися.
Як Бойчук і Пістолетник розлучилися, пішов Бойчук своєю дорогою, а Пістолетник вийшов із своїми на ту гору аж під Косовом, де тепер три хрести стоять, та давай танцювати і співати. Ба ще й посилає посланців до міста, аби йому туди харч вислали. Але ніхто не хотів того зробити.
Попровадив Пістолетник своїх товаришів у Соколівку. Там був шинок, називався «Марися». Там опришки-розбійники сходилися, танцювали, пили та радилися, в котру сторону йти рабувати. Так було й тоді. Танцюють, а тим часом розійшлася в Косові чутка, що опришки близько. Кинувся народ, позасідали скрізь у Сокільських та інших горах і лісах. Скоро опришки вийшли — стали їх люди хапати. Стріляли так, що аж темно від диму стало. Не одного скалічило, але таки переловили розбійників, лиш один Пістолетник утік лісами в Шешори. Там був у нього знайомий піп, що його іноді перетримував, туди сховався і тепер.
Пересидів він у того попа аж до зими, немало маєтку дав за те попові. Але приповіли попові, що його гість кохається з попадею. Як піп те учув, захотів Пістолетника позбутися. Приніс до хатини, де він сидів, напитися спирту, але такого лютого, як те вже піп розуміє. Випив він того одну порцію, другу.
— Ей, що то,— каже,— побратимку таке? Що ти мені такого лютого приніс? Ей, побратиме, варе, то зле буде!
Як він того напився, то як сидів за столом, спер лікті на стіл, підпер руками голову та й задрімав. А перед ним на столі стоїть штуц набитий. Піп сидів по другім боці стола та й так легенько обернув штуц Пістолетникові проти грудей та дур у нього обома кулями нараз, аж вилетіли наскрізь та таку діру в плечах зробили, як кулак. Гей, як зірветься опришок, дарма, що прострілений, як ухопить стіл навперед себе! А піп зі страху за грубу сховався. Той як жбухнув у грубу, надвоє переломилася. Відтак сконав.
То була зима, перед різдв’яними святами, зимно так, що гей-гей! Була там озниця (сушарня), де держаться коноплі. Там його піп сховав. Але прийшло тепло. Що з ним діяти? Взяв піп та й закопав.
А тут якось люди дізналися, стали приповідати, що попові, який чоловіка забив, ніяк службу правити. От він заплатив добре свому слузі, той на себе вину взяв. Та й пропало.

Подання Полуботка і писар Савич (з “Історії Русів”)

Подання Полуботка і писар Савич

У неприявності імператора генеральні малоросійські старшини з правителем Полуботком учинили подання до Сенату про надмірні податки і повинності, встановлені бригадиром Вельяміновим на всіх урядників та козаків малоросійських, без уваги на їх стан та привілеї і всупереч самим договірним статтям, з … Читати далі

Чому буває “бабине літо”

Чому буває "бабине літо"Восени багато роботи для жінок. Не встигне жінка вибрати цибулю і часник, як вже фасоля проситься — тріскають стручки і показують білі зуби. А кукурудза, буряки, картопля… А сливи, яблука, груші. Кортить назбирати грибів, ожини, горіхів. Та що там казати: роботи по вуха. Бо й треба посадити, пересадити, розсадити… Зібрати, перебрати, перекласти, висушити, змолотити, очистити, поскладати, дозбирати, перебрати… Зима спитає, де літо було.
Зібралися жінки на раду. Вирішили вирядити до цариці Осені свою післанницю — чесну і непорочну дівицю, щоб вислухала їх вічний жаль і полегшила клопоти.
А жила цариця Осінь не далеко, не близько, а за семи горами, за п’ятьма лісами, за трьома ріками. Та й дорога була небезпечна. Тож жінки порадили дівчині завжди бути при розумі, не спокушуватися на жодні зваби!
Йде, йде дівчина, перейшла одну гору, втомилася, сіла відпочити над річкою. Десь взялися два парубки та до неї з лестливими словами. Сподобали собі її. Зчинили між собою бійку за дівчину. А вона за цей час скочила в річку і переплила щасливо до другого берега. Раділа, що обминула спокусу, бо мала стати чесною перед царицею Осінню.
Пішла дівчина далі. По дорозі вона мала ще багато пригод, але щасливо прийшла до цариці Осені. Передала їй прохання жінок: продовжити восени два-три тижні літа, щоб встигнути зібрати врожай.
— Гаразд! — сказала цариця Осінь.— Кожного року доповнюватися буде тепла пора і назвете її «бабиним літом». Щоб ви поспішали із збором урожаю, я подаватиму вам знак літаючим по полях павутинням.

Як кріпаки одпороли пана

Як кріпаки одпороли панаЗам’ятин — то був такий пан, що так, було, по степу й шаста. Було, оце як приїде у степ до робочих та ото спідню губу як прикусе зубами, очі витріще та побіліє, так ото вже й знай, що когось обов’язково битиме. У-у-у, людей бив страшенно! Отут на ввесь уїзд так ніхто такечки не поров, як він. Ну, так і його ж одпороли. Кучер, отаман, лакей, прикажчик та ключник — уп’ятьох. Я це добре знаю, бо саме тієї ночі я ночував у його ж, у Зам’ятина. Там же й моя рідня була. Ми збіглися якраз у ту ніч до Микити, а Микита тоді шинкував там, ось де тепер Бутович. Ну, прийшли, погомоніли, випили собі гарненько, повечеряли, а Микита й каже: «Ну, де ж я вас положу спати?» А я й кажу: «Ви лягайте там, де хто хоче, а я ляжу отут на соломі, яку чоловік уніс у хату топити, так я отут і ляжу». Ну, ото ми й полягали. Я розбувся, наложив люльку (я тоді ще займався тим мерзенним ділом), поки закурив люльку (тоді ще оцих сірників не було й званія, а робили так: умочали в сірку прядиво або тріску, ото для вогню), так поки я ото викресав вогню та
став прикурювати, аж ось у вікно дівка стук-стук: «Дядьку, одчиніть!» Микита одчинив. Вона увійшла в хату та й дала Микиті записку від Пилипа, ото від лакея, який був у пана і за кравця, щоб цей, сказати, Микита та дав кварту горілки. Цей і дав. Ну, добре. Після того ми полягали та й поснули. Аж ось уп’ять та дівка стукає у вікно і несе другу записку, щоб знов дав кварту горілки. Той Микита ще дав кварту. Вона взяла та й побігла. Вони випили ту горілку в поварні та й пішли тоді в покої до пана. А пан тоді вже повечеряв, почав скидати з себе штани і все, ото збирався лягати спати. Коли ось уходять усі чисто у кімнати, а пан питає у лакея: «Хто там прийшов?» А лакей уже знає та й каже: «Кучер».— «A-а, я знаю,— каже пан,— чого він прийшов». Коли це тільки пан сказав, як тут вони на двері та й кажуть: «А коли знаєш, то йди сюди!» А він стояв біля кроваті та зразу як ухопиться за спинку — та й виломив з неї качалку, та до них. «Е, ні, пане. Це вже ти облиш». Уперед виступив Пилип, а він був хлопець при здоров’ї. Так він як підскоче до пана, та як черконе його ззаду: «Ануте, хлопці». Хлопці кинулися до пана
і звалили його на підлогу. Зразу два сіло на голову, один на ноги, а двоє ухопили різки та й давай йому сипати. А різки були березові, такі ж саме, якими й він поров людей. Били-били, били, та ще й попелом присипали, й горілкою побризкали,— так саме як він людям робив. Трохи підождали, а тоді знову пороти. Спороли йому все тіло од п’ят до шиї. Він став проситись у їх. «Я,— каже,— дам вам вільну бомагу, одпустю вас на волю, йдіть куди хочете». Як добре вже висікли його, то той Пилип ухопив його однією рукою за чуба та й давай його сюди й туди, туди й сюди, і направо, і наліво, а тоді взяв і посадив: «Пиши тепер вільну бумагу». Сів він і почав писати ту бумагу.
А в ті часи та був у його часовий майстро, єврей, що часи починяв, так йому треба було їхати до города другого дня. А пан йому й сказав перед тим: «Ти останься та переночуй у мене, а завтра я їхатиму до города, то й тебе візьму». То той майстро пішов у поварню, поліз на піч та там і ліг спати. А вони ото — кучер, конюх і всі — зійшлись у ту ж таки поварню і ото там пили і вели там стиха якусь-то балачку, а про того майстра й байдуже. Він щось і чув, та всього не второпав. А вони, пошептавшись у поварні, нишком пішли в панські кімнати, добре висікли там пана, потім, того, посідали округ стола, пана примусили писати бомагу. Сидять та й люльку курять, а пан сидить, бомагу пише. А той майстро виспався та вийшов надвір, там сказати, про себе, чи що. Коли глядь — а в кімнатах уже й світло горить. Він зразу подумав, що то пан устав удосвіта та лаштується до города. Тоді він і собі зараз скоренько одягся та й до вікна панського дому. Заглянув у вікно та й здивувався: що це воно таке? Такий строгий пан, а в нього коло столу сидять люди та ще й люльки курять. Та зараз куди? До солдат, які приїхали до пана забирати в ремонт коні. А їх було аж сорок чоловік.
Зам’ятин завжди постачав у полк коней і брав за те великі гроші: без вибору коней по вісімдесят карбованців за штуку, по вибору — сімсот, вісімсот і тисяча. Ганяв табуни і в Харків на хрещенський ярмарок. І що тієї грошви він попобрав!
Ото ж люди на його робили, а він ще катував їх. Еге ж. Так той майстро і побіг до тих солдат та зразу до самого вахмістра: так і так. Той вахмістр зразу підняв десять чоловік солдат та з ними до пана. Ускочили вони в панські покої, дивляться — аж там он що робиться. А пан як побачив солдат, зразу почав рвати ті вольні бомаги. Рве, а сам кричить: «Беріть оцього! Оцього беріть! Оцей мені дозолив. А найдужче оцей Пилип!» Так їх усіх зразу побрали та й посадили в холодну.
У холодній вони просиділи цілий місяць до суду. На ранок дали знати в город, так тоді наїхало сюди, боже, скільки паноти. Справник, становий, ріжних попів до лихої години. Так дуже умовляв Зам’ятина дзиглярівський піп Сементовський: «Ти,— каже,— Василю Ягоричу, не кажи, що вони тебе били, ти з ними розквитаєшся сам, як схочеш, і ніхто тобі за те нічого не скаже. А як скажеш, що вони тебе били, то й сам тоді пропадеш, як слина». Ні, він не послухав і заявив, що вони хотіли його задушити. А вони доводили на суді, що зовсім і не думали його душити, а тільки хотіли, щоб він і сам покуштував того, чим їх усіх годував. Так тоді  справник, всі пани й дохтур виїхали в слободу, поскликали  з усієї слободи людей, порозпитували всіх чисто — і старих  і молодих, обдивились, кого він бив. Так що б ви думали? От вам свята церква (розказував у церкві до служби), так от вам кажу: з усієї слободи лишилися тільки два чоловіки небиті, старі, яких він не бив, а то всі до одного биті. У всіх були шрами та рубці. Так тоді начальство й до його: «Ануте,— кажуть,— дозвольте й вас оглянути. Ви говорите, що вас не били, а хотіли задушити, так треба й обдивитись». Коли як розділи його та глянули, о боже, страшно було й глянути. Увесь чисто споротий. Струпи од потилиці аж до п’яток…
Ну, нічого. Винних судили і присудили так: панові дали вовчий білет, а їм дали висікти базарним боєм при волості, тобто зібрати сход і висікти при людях по двадцять п’ять різок кожному, і тоді щоб оп’ять йшли на свої місця. Так що ж? Вони тим судом зостались незадоволені. Тоді їх забрали в город та й посадили в острог, а до того вони сиділи в нас, у Попівці. В острозі вони сиділи цілий рік, до нового суду. Через рік їх осудили вже не так: дати кожному по сімдесят ударів катом («катовими ударами»), а потім, того, в Сибір у каторжні роботи навічно. Там вони й померли.
А Зам’ятин, як дали йому вовчий білет, жив десь у Харкові, шлявся там та там же й пропав: пішов та в одхіднику й повісився. Отака йому була смерть. Ні жінки, ні дітей у нього не було. Все його майно перейшло до пана Бутовича. Бутович жив тоді в Криму, в Балаклеях. Саме тоді була Севастопольська війна. Як почув він, що тут таке діло, так він і приїхав сюди та й купив оце, сказати, Зам’ятина все майно і став тут жити. Цей же Бутович та й з другим паном щось там намошенничали на війну, і їх мали судити. Так його записали, що він убитий, а він любісінько тутечки проживав. Це сказати, в тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятім війна почалася, в п’ятдесят шостім вона була справжня, а в п’ятдесят семім замирення. Еге, тоді саме.

Лілії

ЛіліїЦе було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.
В одному селі (а скільки таких сіл на широкій Україні!) росли і розцвітали красиві вродою і станом, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.
Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просинаються з сонцем і засинають з його заходом.

Харків

ХарківХарків має назву від першого поселеня Харитона, що емігрував із багатьма іншими сім’ями й поселився в цьому місці. Він був пасічником і завдяки своїй праці та здібностям швидко розжився. До нього почали приходити й жити тут багато людей з інших місць. А що його називали здрібнілим іменням Харко, відсіль і зродилась назва: Харків хутір, Харкова слобода, Харків город, Харків.

Правдива катюга

Правдива катюгаБула одна така скажена паня, що убережи, боже, од неї кожного хрещеного чоловіка. Звали її, ту паню, Білевцева. У неї був свій горілчаний завод. Я тоді служив по акцизу, то купляв у неї горілку бочками. І ото як приїду, було, до неї, то вона мені і того і сього, така добра, така вже добра, що ледве не вскоче в пазуху, та все клопоче коло мене. Дівчата в неї завсігди такі чисті, та вбрані, та гарні — одна в одну. А справді якби скинути з якої дівки все її убрання та подивитись, то можна б убачити, що у кожної все тіло на шматки пошматоване. У-у-у! Порола немилосердно, порола ота сама «ласкава» та «добра» паня Білевцева. То була в образі пані правдива катюга. Бідні дівчата терпіли, терпіли, а потім, того, змовилися улучити годину та й задавити свою мучительку.
Одної ночі, коли паня уляглась у кімнаті спати, вони стиха увійшли до неї, узяли хустину, зразу накинулись на неї та й давай затикати їй у рот ту хустину. Звісно, дурні дівчата: другого нічого не придумали. Паня почала сильно пручатися.
Пручалась, пручалась та й укусила одній дівчині палець. Та тут же, дригаючи ногами, стукнула п’ятами в стінку. А за стіною спала її дочка. Та дочка як почула той стук, зразу схопилась з кроваті та до матері. Ускочила в кімнату та як скрикне: «Що тут за шум?» Дивиться, аж там одна дівчина стоїть навколішках, молиться богу та й каже: «Що це, що це з нашою панею?» Дочка кинулась до матері, аж вона тільки дригає ногами і вже стала забуватись, а в роті в неї хустка. Ой горе ж! Дочка вмить вихопила хустку з рота матері. Паня потроху почала одходити. Як уже зовсім одійшла, тоді й каже: «Я начебто одкусила одній дівчині палець». Коли так: кинулась дочка до дівчат, аж у однієї один палець на руці покусаний до крові.
Так тих дівчат зразу забрали та зразу ж в острог.
Просиділи вони в острозі дуже довго, а після того їх карали в Полтаві. Я сам бачив, як їх везли з острога на площу і як їх катував кат. Одна з дівчат була ще й вагітна, от же й ту не помилували. Це було в тисяча вісімсот п’ятдесят третьому році.
Та хіба, ви думаєте, вона одна така була, чи що, ота паня Білевцева? Було їх багато, таких кожодерів. Первий був Зам’ятин, другий був Базилевський, третій був Старицький, четвертий був Попов, а п’ята була паня Білевцева. Та були ще й другі такі, коли не луччі. Базилевського теж свої люди вибили. І так вибили, що ніхто того й не знав. Донишпорилася тільки його сестра. А по чому вона і взнала? По сорочці та по підштаниках його, як оддавала їх прати. Так їх, чотирьох чоловік, тих, що били пана, забрали та й кудись запроторили. Тоді було так: як здоровий, так у солдати завдають, а як нездоровий, так в острог. Ото більш нікуди.