Скарби в криницях Шакаловій та Іськовій

Скарби в криницях Шакаловій та ІськовійМіж Кушугумівкою і Краснокутівкою є балка Суха; виходе вона в плавні. Там колись жили запорожці і кишла їхні дотепер знати. По цій балці, як пройти версти дві від плавні в степ, є криниця, що зветься Шакаловою, а в ній і біля неї, кажуть, є запорожські скарби.
Шакаловою, кажуть, зветься від того, що жив запорожець Шакал.
За Шакаловою криницею, верст за сім ще далі в степ, на тій же балці є друга криниця – Іськова; там жив запорожець Ісько.
Кажуть, є в криниці і побіля неї скарби. Весною, як іде снігова вода, то іноді виносе старовинні мідні і сріб07ні гроші. Дехто з людей находять там гроші і тепер.

Шляпа турецького султана

Шляпа турецького султанаПобачите, діти, кажуть, було, баба, світ оснується, і не викарабкається бідна людина з душею на світ глянуть, який то він хоч світ той. Снують його і дротом, і коліями залізничними снують, а ще якнайкраще обсновують хитрощами усякими та здирством – це вже, бачимо, сповнилось.
Цар турецький, кажуть, було, баба, приїде у Суботі своєї одшукувати шляпи. А вона старим Хмельницьким зитоплена он аж у ставу, звідси верстов 60 буде. У Чорнім лісі його, цей став, усі знають. Бо то як збив Хмельницький шляпу з турецького султана, та й затопив її у тім ставу. Затопив та ще й закляв. Бо цього ще не було, а повинно бути. А вже то з військом султанові внуки прийдуть – не як, мабуть.
Кажуть, було, мати й баба, що у Суботів приїдуть і внуки Хмельницького булаву дідову одшукувати. Десь у замчищі па острові посеред моря старий Хмельницький оселив близнюків Тимошевих, як Тимоша вбито було. Навмисне все дбав, щоб роду не понизить, із роду не вийти: кортіло таки, щоб корона чужому не одійшла. То й сьогодні сподіватись треба Трегуб Махей то каже, що уже десь у Херсонщині рід Хмельницького хутором живе, десь недалеко Ковалевої економії, та хто його знає; не бачив і ні од кого другого не чув, то й казати не буду.

Річка Золота Липа

Річка Золота ЛипаНазивалася наша річка Липа, бо там, де випливає, поміж берегів завжди росли і ростуть липи старі. Вже як зацвітуть вони золотим цвітом, то вода в річці набирається того трунку і несе до самого Дністра.
Розповідають ще, що в Бережанах колись жили багаті пани. Хлопськими руками вони збудували собі замок, який зі всіх сторін омивала річка. Що то за скупе було панство. Обдирали нарід на чім світ стоїть. Але, як балакають люди, до часу горня воду носить.
Так сталося, як нікому не чекалося. Розвідали про те золото вороги, напали на замок і стали вимагати викуп. Облогу замку тримали довго, і пани врешті згодилися дати відкупного. Як тото воно там було, не знаю, але повідали старі люди, що нападники цілий день те золото рахували і до мішків складали. А мішки зложили на віз і з тим від’їхали.
По дорозі видалося їм, певно, що того мало, то вернулися назад, раптово напали на замок і цілком його сплюндрували. Але нарід зібрався і дав їм поза вуха. Нападники з тим золотом тікали, а люди за ними. Тільки віз із золотом в’їхав на місток через Липу, то полетів каменем у воду. Бо міст був підрізаний. Булькнуло панське добро у воду. Забрала його собі Липа, щоб не віддати нікому, бо через золото на землі найбільше біди.
Засвітилася Липа жовтим блиском і понесла з водою… Ще довгі роки то тут, то там знаходили люди в річці золото. Називають річку Золотою Липою.

Золотий скарб під Бабачихою

Золотий скарб під БабачихоюСело заснував козак Ломака, від імені якого село й отримало назву. А козак Щока заснував село Щоки, що знаходиться поруч з Ломаками. Нібито, саме у Щоки Ломака викрав доньку, а від їхньої пари й утворилося село. Численні балки, яри, пагорби та річка Сула ділять село на декілька частин, які отримали в народі такі назви: Кодак, Берегівка, Сосна, Перехресток тощо.
Вулиця, на якій я живу, називається Брехуновою. Колись на ній жив дід, який знав і любив розповідати багато нісенітниць, за що й отримав прізвисько Брехун. Став він відомим через те, що нібито пан Слюз з Хорошків кожної неділі запрошував його до себе і слухав його розповіді, за що дід отримував кожного разу золотого.
Можливо, саме від нього пішла легенда про те, що козак Ломака закопав десь серед села свою шаблю, і доки вона не буде відкопана, доти село буде козацьким, а отже – вільним. Від того часу пішла примовка, що Хорошняки – кріпаки, а Ломаки – козаки.
У самому селі декілька ставків, найбільший з яких зветься Гайдамацьким озером. Неподалік від села пролягають вигони і поля, що переходять у лісосмуги, за селом здіймає свої могутні хребти гора Бабачиха, або Бабай-гора. В місці, де Бабачиха найближче підходить до Сули, стоїть стара висохла липа, під якою, за легендами, знаходиться скарб. Одні кажуть, що скарб заховав Северин Наливайко перед своїм полоненням під Лубнами, інші кажуть, що скарб заховали шведи під час Північної війни з Росією, а ще інші кажуть, що скарб заховали чехи у Велику Вітчизняну війну під час відступу з України. Цікавим є факт, що в усіх трьох версіях фігурує подібний опис скарбу: золота упряж і бочка золота, або статуя золотого коня і бочка золота.

Сосна гайдамацька

Сосна гайдамацькаВакуленко Йван — Махеєвої жінки дядько рідний — розказував,
 що Юменів батько-коваленко (як звуть — не знаю, не буду й казати) аж 20 заступів зробив і почав з парубками за шпилем кладі
 скрізь шукати. І от на пересипі за шпилем, на Генгелевій, де саме
 сосна росте, вирили гульбище гайдамацьке. А в йому — золотий полумисок, дві серги золоті і перстень золотий, бо й плани так показували, що там гульбище було.
Порались вони довго, а це тіко що почали саме добиратись до
 кладі,— де не візьмись — пані якась. Видко, до неї чутка дійшла,
 що суботяни шукають кладі. Поздоровкалась до їх. Пара коней добрих і кучер гарний у неї.
— Боже, поможи! — каже.— Льоху дошукуєтесь? — питає.
— Еге! — одвічають ті.
— От,— каже вона,— найдіть льох гайдамацький, а в йому —
 діжа-кадка з золотом, що й кіньми в діжі обернутись можна, така
 завбільш діжа та. От я й прикмету,— каже,— покажу. В оцім дубі,
 у дуплі,— показала на дуба,— шукайте ружжо.
Стали шукати й знайшли,— вже саме залізо з його, а деревина
 йому обгнила.
— А шукайте під другим дубом два стапки підків кінських.
Знайшли. Такі, як полумиски добрі! Мабуть, тіко так пороблені, а під кіньми й не були, бо де ж таких і коней достати. А може!..
Під гнилою колодою — кістки з купця. З товарами їхали купці
 з Росії, а гайдамаки й спобігли та одного живого, казала пані, й спалили живцем. Золото забрали, а кістки за прикмету покинули, 
і ружжо так само. Яка-то тоді воля була гайдамакам: що хотіли,
 те ії робили. Сама пані казала, що вона взята була гайдамаками
 з Умані ще дівчинкою. Все їм їсти варила.
— Як же знайдете льох, бо він од сих прикмет зараз недалеко
, то в йому — одна діжка з золотом, а друга з горілкою, третя з намистом. І одежа дорога над горілкою буде в льоху висіть.
— То ви ж знаєте, де й льох саме? — спитали копачі ті в неї.
— Знаю, та не скажу, бо така клятва положена гайдамаками, що
 як я викажу, то мене так і розірвуть, не при хаті згадуючи.
Вони й замовкли.
Я вже кажу тоді Вакулі:
— А чом же ви не сказали їй (вас же 20 чоловік було): та ми вас, мов, живою од нас не випустимо, як не скажете. А як скажете, та що вже буде з вами, ми за вас постараємось.
— Еге! — бідкувавсь Вакула,— не прийшло нам у голову. І церковцю було б чим старатись, якби знайшли були…
А воно ховали гайдамаки гроші, думали, що вони знову вернуться туди, що їхня таки сила візьме верх. На спомин про гульбище з-за Тясмини гайдамаки й сосну перенесли сюди й посадили, а, може, й се — прикмета, де кладь покладена.

Три криниці гайдамацькі

Три криниці гайдамацькіКолись, рік на 15 тому, ми з Флором та з Оникієм Кириченком,
 та з Гуголькою були у Ведмедівці на ярмарку. А якийсь чоловік, знать, здалека, побачив нас та й питає:
— Звідкіля ви?
— З Суботова,— кажем.
— А які там у вас три криниці є? Чи далеко, чи близько одна од одної?
— Є,— кажем,— і близько вони, покупі собі.
Се, звісно, річ зайшла про ті криниці, що на Довгалівці, під Гречківським садком.
— А не знаєте,— питає ще нас той чоловік,— який там хундамент під якою? Скажіть, то я скажу, під якою поклажа велика є, бо я знаю, що одна криниця з цеглового хундаменту, друга — з чавунного, а третя — з залізного. От якби знать, під котрою який хундамент, то й я б угадав, під котрою кладь узять.
Видко, плани мав та описи усякі.
— Не знаєм за це нічого,— кажем йому на оце,— бо й ті, що близько їх живуть, не знають, бо скілько не зливають воду, як чистять, то все вода б’є, а подивиться, то дно піскувате з камінцями усякими.
— Ну, то й годі ж і шукати кладі! — сказав і попрощався з нами.
А воно — то й по планах не все по правді виказано, бо то не під нею кладь, то тіко прикмета така, а десь наобіч треба дошукуватись, як на мою думку. Умер уже й той, що й бито його було за поклажу коло трьох криниць. Козаки, за гайдамацтва, було пам’ятного дають молодим хлопцям, щоб не забули, де поклажу показать своїм людям, як виростуть. Та й він хвалився, що знає, що бито, і знає, що бито за поклажу, а де вона — не вкмітував гаразд тоді й забув. Призвуть, було, якого гуляку-хлопця, натіпають і скажуть: «Оце тобі «пам’ятне», щоб не забув, де бито тебе, бо тут є оте-то й оте-то». Либонь, тут і ножі гайдамаки ховали, як святили під Коліївщину.
Та за панщину все позабувалось. І я її літ до десятка робив. Управитель з Одамівки — верстов за десятків до трьох звідси — по воду все посилав. Видко, що вода добра була і є у їх. Ринва там здавна с коло криниць. Річка собі нижче тече, а в криницях вода з гори набирається, і у їх вода вище багато од річки, і не така на смак, як у річці — краща.
Щоб за Хмеля ще були сі криниці — не повинно, бо все чутка іде, що вони настали за Коліївщини. Воно й кладь є, та простий не візьме, а такий, як гайдамака, або хоч із їх роду — такий візьме, такому дадуться узятись, а простому — ні. Дарма, що ото є тепер митців багато копатись коло криниць — намножилось їх.

Золота корона

Золота коронаУ лісі Закалівка, недалеко села Садки, на пагорбах, є урочище Пушкарі, яке омивають води річки Джурин. Після оранки тут знаходять черепки посуду, кам’яні сокири, кремінні рубила, наконечники стріл. Повідають люди, що тут закопана золота корона.
А було так. Височів на Пушкарях давним-давно замок слов’янської княгині. Коли ж одного дня на її володіння насунули ворожі орди, то княгиня звеліла слугам заховати в підземеллях замку її золоту корону. Перші напади ворогів були відбиті меткими пушкарями, що градом ядер привітали непрошених гостей. Коли ж втретє ординці хлинули, як повінь, в цей край, то замок не вистояв. Загинули лучники, мечники, пушкарі. Під тягарем руїн і згарищ загинула й княгиня.
Взялися одного разу батько з сином шукати ту корону. Бо хто її знайде, то все буде мати, бо корона мала чарівні сили в собі. Копали, копали і знемоглися у своїй силі. Присіли, почали дрімати. Коли глянули – перед ними стоїть княгиня, та така молоденька та пишна.
З переляку шукачі остовпіли.
— Що тут копаєте? — спитала.
— Шукаємо золоту корону, – відповів батько.
— Шкода вашого поту, – прорекла княгиня, – таємницю схову золотої корони тільки знаю я!
— То що ж нам діяти, княгине? – спитали.
— Не шукайте щастя під землею, а творіть самі добро на землі.
Отоді у ваших працьовитих руках засяє золота корона, все будете мати, що захочете.
Хотів батько ще щось сказати княгині, та в ту мить вдарив грім, пішов зливний дощ, а постать княгині щезла з очей.
Ще повідають, що в темні ночі тут ясно від променів пробивних золотої корони. Та ніхто вже не наважується шукати корону, бо стереже її слов’янська княгиня.

Як Шевченко царя обвів навкруг пальця

Як Шевченко царя обвів навкруг пальцяЦар Микола (це ще той, за якого панщина була) дуже не любив Тараса Шевченка. А не любив його за те, що Шевченко колись написав про царя та царицю-небогу, як опеньок засушену, дуже смішні й уїдливі вірші. Написав і людям пороздавав. Микола-цар не міг витримати такого посміху і вирішив вислати Шевченка з рідної землі.
Задумав цар розплату і на другий день послав жандармів з Петербурга на Вкраїну. Зловили жандарми Шевченка і привезли зв’язаного до столиці. Витріщився на нього цар російський і закричав:
— Як ти смієш насміхатися над царською країною! Забирайся з моєї землі! Щоб ти ніколи не ставав своїми ногами на мою землю!
І схопили жандарми Шевченка, і завезли його в далеку пустиню. Живи, мовляв, на чужій землі.
І жив там Шевченко дуже довго, і мучився, і скучав за рідною Україною, де хазяйнував цар Микола.
І от одного разу дізнався Шевченко, що цар погнався десь там до Австрії чи Франції. Тоді взяв він, Шевченко, гроші і наняв фуру та й поїхав у село, і купив собі фуру чужої землі. Сів на ту землю зверху і їде собі в рідний край, до Дніпра. їхав він довгенько-таки, бо ж пустиня — це пустиня: безводна і безлюдна. І поки приїхав на Вкраїну, вже й цар летить у кареті назустріч. Побачив Шевченка і як заверещить:
— Ти чого приїхав на мою землю? Я ж казав тобі, щоб ти ніколи не ходив на моїй землі і навіть ноги на неї не клав.
— Не кричи на мене, царю, бо я їду і стою не на твоїй землі, а на чужій. Ось, коли не віриш, можеш подивитися довідку. Там написано, де я купив цю землю і скільки заплатив.
Цар Микола побачив, що Шевченко обвів його навкруг пальця, і як дременув, як дременув, то аж закуріло. Тільки його й бачили. От за що не любив цар нашого Шевченка, а з Шевченком і нас.

Одарка Громова

Одарка ГромоваБуло це тоді, як ми були панські. От якби ви тоді були, то взнали б, що тоді робилося, та ще якби у нашого пана Стригуна…
Пішли ми в поле панське пшеницю косити. Так у нас була одна бідна жінка, Одарка Громова, то вона так захопилась тією роботою, що забула в степу й свою рідну дитину.
Уже пізно прийшла вона додому, а в неї ще й дома були діти, та й давай тих дітей одшукувати: то підтинню, то по бур’яну, а про те, яке було в полі, про те й байдуже. Коли це згадала та в голос: «Ой боже ж милостивий, що ж мені робити? Та це ж моя дитина в степу». А вона, сердешна, як нагодувала ту дитину опівдні, та й забула про ню. Поневолі забудеш, коли там ціле пекло. Цілий день ото косять та в’яжуть, а ввечері щоб зносив і склав усе те, що накосять та нав’яжуть за день. Ти як знаєш, а щоб увечері снопи всі були зношені й складені, щоб не зосталось нігде аж ні жодного, а то буде тобі, знатимеш. А вдень складати не можна, борони боже. Так вона, та жінка, як захваталась, та й про дитину забула.
Так когось підпросила та вночі й побігла на степ. Кинулася до дитини, а воно цілісіньке й живісіньке. З того дитяти виріс потім такий гарний хлопець, хоч куди. Він і в службі був. Із служби прийшов, женився та як пішов у Чорноморію, то там десь і помер. Їхні потомки й тепер єсть.
Отаке у нас було колись. А то один раз так ми, теж ще за панів, носили снопи, і вже увечері, коли зробилось темно. Коли хтось із наших і каже: «Аж он один сніп зостався, підіть візьміть хто-небудь». А воно чорніє. Коли пішли, аж воно вовк. Стоїть собі та й дивиться. Тю!.. Він і побіг у степ, а ми собі додому.

Мандрована баба

Мандрована бабаЦе було в нашій слободі, в Сахновщині, Полтавської губернії, коло Кошманівки. Ми раніше тамечки й жили, як були ще панські. Наш пан був Миколай Андрійович Андрієнко, а жінка його Варвара Андріївна. Ото й були наші пани. Еге. Так у тих панів була одна удова, а в неї був син жонатий. От вона один раз і помандрувала, і це було якраз у великий піст. От пан як узнав, що вона помандрувала, зараз покликав до себе її сина і почав у нього допитувати: «Куди твоя мати пішла?» — «Не знаю, пане. Пішла, а куди пішла, про те не скажу, бо не знаю». Так пан звелів одвести його зараз на конюшню й висікти різками. А коли його висікли, звелів привести його до себе. «Ну, ти знаєш, за що я тебе висік?» — «Не знаю, пане». А сам плаче отакими (показувала на всю пучку руки). «Ну, коли ти не знаєш, то я тобі скажу: це за те я тебе вибив, що як прийде твоя мати додому, щоб ти не забув та зараз щоб прийшов до мене та й сказав. Зрозумів? Тепер іди собі додому та гляди, не забудь».— «Добре, паночку»,— сказав та й пішов.
Ну, ото вона, та баба, як пішла, то нема її й тиждень, нема й другий, нема й третій. Як ось якраз перед Великоднем, у великодню суботу увечері, приходе. А син як узрів, то так і вмер. Злякався. Що тут робити? І скажи — горе, а не скажи — двоє. Треба сказати, бо все однаково люди докажуть.
Пішов він до пана уночі та й сказав: «Моя мати прийшла».— «Еге, добре». Зараз пан звелів її привести. її й привели. Зразу звелів її закувати в колодки та й до стовпа, її й закували. Вона так закована в колодки й ночувала на дворі аж до другого дня. А на первий день, на самий Великдень, пан звелів чотирьом чоловікам сісти на коні верхи і щоб вони округ слободи її ганяли та били батогами. Вони так і зробили. Сіло чотири чоловіка верхи на коні та й давай її ганяти округ слободи та пороти батогами. А сам пан сів на ганок та й дивиться, як вони її ганяють та б’ють. Ганяли вони її, ганяли, та як нагнали туди, де брали глину, то вона і впала прямо в глинище, і не може, сердешна, піднятися. Тоді пан послав чоловіка і казав привести до нього ту жінку. Зараз її витягли з глинища та й пригнали до пана. «Ну що, будеш тепер мандрувати?» Баба йому зараз у ноги, та плаче, та просе, та каже: «Не буду, паночку, не буду!» А на ній так тіло побили, що кров так і йде, так і юшить. Тут прийшла пані до пана та й стала прохати його, щоб він
простив ту бабу. «Прости,— каже,— її для такого великого свята». Він і простив. Зараз узяли її та й повели додому.
Так вона й тижня не прожила після того, умерла. Царство її душі.
Так пан і каже до своєї пані: «Знаєш, душенька, що я тобі скажу. Як простити таке одній, то таких багато найдеться мандрівників».