Слово од патерика о покуті, як она чоловікові грішному єст пожитечна

Слово од патерика о покутіЧасу єдиного ішли люде християнськії у пост великий до святого Антонія сповідатися. Ішло їх много мужей і жен. Ішли попри єдин замок, у котором то замку мешкав єдин пан злий а не милостивий, жовнір, лях, которий завше хулив нашу віру християнськую і насмівався з християн православних.
І призвав до себе, станет їх питати, рекучи:
— Що єсте за люде? Где ідете? Чого і по цо?
А оні рекли йому:
— Ідеме, пане, до святого Антонія сповідатися.
А он ся почав сміяти з них і поругався їм і святому Антонію.
А коли прийшла нощ, видів во сні пекельнії муки, до которих то мук чорнії муринове волокли його і хотіли його там уверечи.
Тут прийшов святий Антоній і рек йому:
— Єсли бе-сь ся сповідав і християнської віри не хулив, я би тебе оборонив од тих муринов.
А он ся появ тото чинити.
А святий Антоній пережегнав муринов крестом святим, а они щезли, яко дим.
А жовнір ся пробудив од сна і у страху бив; а, дождавши світа, осідлавши коня, не повідаючи нікому ніч, поїхав до святого Антонія. А так пошов, же не знали ані пані його, ані жадний челядник його. І прийшовши до святого Антонія, почав ся сповідати по правді ушитких гріхов своїх. І тото повів, як видів муки пекельнії, і як його муринове волокли там, і як його святий Антоній виратовав од тих муринов страшних.
Слишавши то, святий Антоній почудувався і прославив господа бога, ведущого грішних на покаяніє і поучив жовніра страху божого.
Станет його жовнір молити, аби йому дав покуту якую.
А святий Антоній рече йому:
— Єст, пане, у твоїм місті єдина церков залишена, которая стоїть у ворот перед містом. А ти переночуй в ній сію ноч.
І тото ті даю покуту за вшитко.
А оний пан обіцяв то так учинити: переночувати у той пустой церкві. І, поклонившися святому Антонію, узявши благословеніє, поїхав додому.
А вже ся било примеркло. І приїхав до тоєї церкви пустої. Ніхто його не видів. Прив’язав коня у двері. А сам, уйшовши во церков, затворившися, прикляк на коліна і против царських дверій став ся богу молити со слізьми за гріхи своя.
А коли било опівночі, позавидів диявол, іж то його чоловік удався на покуту. Хотячи його одтоль вигнати і з дороги доброї збити, учинився хлопцем панським і, прийшовши к ньому, станет говорити, рекучи:
— О пане, добродію мой! Що ту чиниш? А то ми і пані твоя через день тебе іскали і не могли-сьме тя знайти. Устань, твоя милость, іди до замку. А коня твойого вовці із’ їли.
Рек йому жовнір:
— Скурвий сине! Хлопче, не волай, би тя забито. Нехай конь гине, а в мене єще суть коні. А ти собі іди там преч од мене до дябла. А я одтоль не пойду, бо мі то дано за покуту.
І перекрестився крестом. А диявол пропав од нього.
А жовнір молився богу прилежно.
Мислив диявол, що би чинити? Прийшов со іншими дияволами во місто кметів. Прийшовши к ньому, стали говорити:
— О пане наш, що тут чиниш? А то ся місто імило і горить моцно, і близько замку юж, і на замок огень мече. Может і церков тота ся імити.
А он їм рек:
— Ідіте, хлопи, гоніте людей і гасіте місто і замку стерезіте, як вам голови милі. А я одтоль тепер не пойду, бо то мі дано за покуту.
І пережегнався крестом. А біси пропали.
Став диявол мислити, що би з ним чинити. І, учинившися єдним полозом великим, виліз з єдного кута церковного і пустив зо рта свойого огень. І прийшовши близь против нього, почнет на нього огнем сапати, страшно сичати, свистати, хотячи його вигнати вон з церкви.
А жовнір і на того ніч не гадав. І станет говорити:
— Вижу я, дябле, же ти дябол. А і ти одтоль не вистрашиш мя, бо то мі дано за покуту.
І верг на нього крест, а диявол пропав од нього. А он ся моцно молить богу.
По том дияволи учинили огень около церкви, чисто запалили церков, а самі почали кричати, рекучи:
— Пане, пане! Що ти ся стало? Ото юж церков горить! Утікай борзо, бо згориш, бо сам себе погубиш.
А он одповідав:
— Дайте мі покуй, хлопи, би вас забито. Я одтоль не пойду, хочай і згорю на божій дорозі, бо то мі дано за покуту. А ви чим борше гасіте!
І пережегнався крестом. А дябли пропали і умовкли. І стало тихо.
Мислив диявол, що би єще учинити. Учинившися попом, почав звонити, а по том увойшов у церков, запалив свічі, став співати, читати; а по том, приступивши до жовніра, рече:
— А ти, ляше, чого ти ту стоїш? Бо ти ся із віри нашої християнської наругаєш! Іди собі преч з церкви до свойого костьола!
А жовнір рече:
— Єсли би ти бив поп правдивий, а ти би мя не проганяв з церкви од молитов, але єще би мя благословив і покріпив. А то вім, іж ти єст чорт, не поп. А я одтоль до самого світа не пойду, бо то мі дано за покуту.
І пережегнався крестом сам, а по том верг кресг на того попа і рек:
— Во ім’я отця і сина і святаго духа! А ти, попе, ірци: «Амінь, а дяблові нехай буде у зуби гарячий камінь».
Скоро то рек, а диявол пропав, і свічі загасли. А жовнір похвалив бога і познав, іж то все диявольськоє прохирство.
Укріпився богом святим моцно.
Єще ся диявол учинив єдним гайдуком і, прийшовши, свічею станет перед ним і почнет йому говорити:
— О пане наш! Що ті ся стало, що ту чиниш у той пустой церкві? А тото не знаєш, іж то твоя пані сестра умерла? Іди ти борзо до дому!
А он його пофукав і залаяв, рекучи:
— Злий чоловіче! Іди собі до дябла! Єсли моя пані сестра умерла, вольно то пану богу. Я її не оживлю. Я одтоль до світа не пойду, бо мі то дано за покуту.
І пережегнав його крестом. А диявол щез.
Бив теж диявол у великом клопоті по нім і не промислив, що єще на нього за покуси вистроїти мав. Учинився панею його і узяв на руки цеглу вмісто дитяти і, прийшовши, свічею став перед нього. Почнет з плачем говорити, рекучи:
— Боже тя побий, злий чоловіче! Що ті ся стало? Подобно ти ошалів. Чого ту ночуєш і що ту робиш у той пустой церкві руськой? Ліпше ті тота пуста церков, аніжли місто і замок? Я сама і тота дитина, син твой. А того, необачний чоловіче, не знаєш, іж то повміста згоріло? І ти би у той церкві згорів, кгди би не люде єя угасили. А тепер на остаток і замок наш ізгорів і вшитка наша худоба. Що било, то все погоріло, тілько я сама з дитиною утекла з огня. А сестра твоя умерлая ізгоріла. Що ж тепер будеме чинити? Устань а іди одтоль!
Ту його мало диявол не перельстив. А по том ся закріпив моцно богом святим і рек до неї:
— Цить ти, мавпо, не плач! Єсли будемо годні, дасть нам бог опять маєток. Їдь собі преч од мене, бо ті дам у кгембе. А я одтоль до світа, яко живо, не пойду, бо мі то дано за покуту.
І ту стоячи, диявол рек з плачем:
— О злий а небачний чоловіче! Юж я з тобов больше жити не хочу, а йду преч од тебе. А дитину перед тобою мечу на твою душу.
То рекши, ударить дитиною моцно о землю.
А в том часі когути заспівали а дияволи пропали. А жовнір юж бив вольний од покус диявольських. А одержав од бога сім корун єдної нощі, то єст сім звитязтв над диявол. І видержав правдиве покуту. А коли став світ, уставши, станет смотріти дитини, а то цегла лежить на землі. А коли одтворив двері, ано і конь його стоїть, як бив поставив звечора, і церков не горіла. І, сівши на конь, видів місто все ціло і замок. І, приїхавши на замок, ано все добре знайшов: а сестру живую, і жону, і дитину.
І прославив господа бога, і повідав то все, кде ночував і що ся над ним тоєї ночі чинило. І став в руськую віру.
І тоту церков окрасив розмаїто.
Богу же нашому слава во віки віком. Амінь.

Друге чудо святої Варвари

Друге чудо святої ВарвариІван Софонович, міщанин і райця київський, одного часу був кріпко захворів великою хворобою, а хворіючи немало, припом’янув собі святу Варвару, яка подає зцілення від мощів. А що за лютою болістю сам не міг іти, послав до монастиря Михайлівського, до мощів святої Варвари, по воду із руки її святої із вірою для ліків своєї важкої хвороби. Тимчасом його розпалила велика гарячка, що аж язик зсихав. Радили йому свої, аби чогось напився, щоб пригасити гарячку, але він відповів:
— Хоч би й умирав, не буду нічого пити, доки води від ручки святої Варвари принесуть.
Таку мав віру до святої мучениці.
Потім, коли принесено воду від святих мощів, молячись, із вірою напився і зараз-таки, як після якогось смачного міцного трунку, заснув твердо, а перед тим і спати так не міг. Натомість явилася йому свята Варвара і, взявши його за руку, мовила йому:
— Чоловіче, знай, — сказала, — що я є свята мучениця Варвара. Багато, – мовила, — не вірять, щоб то були мої правдиві мощі. Отож сам ти знай, що є то мої правдиві мощі, і всім повідай, аби в те вірили. А на знак того ти вже здоровий є.
Те прорікши, зникла, а Іван, отямившись, став такий же здоровий, ніби немало не хворів і, дякуючи святій Варварі, не тільки мені те своє чудовне зцілення від святої Варвари і її впевнення щодо мощів її оповів, але й усім і досі оповідає.

Звідки взялися ластівки

Звідки взялися ластівкиДавно-давно жило молоде подружжя. Так кохалися, що не могли й години побути одне без одного. Тільки ж молодому мисливцеві треба було ходити на полювання — тим в ті часи жили люди. Але в Перунові ліси жінкам заходити не дозволялося. Яка ступить туди, то похмурий одинак — богодар блискавки і грому Перун перетворює її на пташку.
Не хотів мисливець втратити молоду дружиноньку, благав її не йти з ним на полювання. І вона слухала його, хоч переживала: ліси ж бо кишіли звіром. Проте одного разу не втрималася. Пішла таки за чоловіком. Бачить: мисливець став один на один з вепром. Налякана жінка вискочила з-за дерева рятувати чоловіка. А мисливець на той час ввігнав свій спис в горло звіра. Кров бризнула на груди жінці, яка обійняла чоловіка і поцілувала. Лишила сліди і на його грудях. Загриміло, заблискало в лісі, стемніло. Перун обох перетворив у птахів, у яких ми бачимо досі на грудях плямки. Назвали їх люди ластівками. Відтоді в’ють ластівки гнізда лише біля людських осель. Ніби хочуть сказати:
— Ми теж людьми колись були. Ми родичі ваші, а породилися з великого кохання…

Кара Галіль-Паші

Кара Галіль-ПашіПоки турки 27 років були у Кам’янці, домініканський костьол був мечеттю. Перед тим, як розпочати мусульманські служби, за наказом Галіль-паші (намісника турецького султана на Поділлі) всі святині християнські (ікони,хрести та ін.) мали бути знищені.
Все з храму винесли і спалили, а тільки одну ікону — ікону Матері Божої з Ісусом Христом на руках — не взяв вогонь, як турки не старались. І тоді Галіль-пашою оволоділа така лють, що вхопив він свій ятаган і несамовито почав рубати цю ікону. Знищити повністю не зміг, але таки перерубав ікону навпіл, від’єднавши намальовану Діву Марію від сина її.
Та недовго раділи басурмани. Нечестивця тяжко покарав Господь: через 7 днів після наруги над святим образом у Галіль-паші загинула його дочка. Сталося це так: на місці, де була порубана ікона, провалилась земля – і дівчина, що йшла у колишній костьол, який став мечеттю, впала у цю велику яму. Хоч кинулись слуги їй на допомогу і витягли із ями дочку Галіль-паші, але спасти від смерті не змогли, тому що, коли падала, дівчинка вдарилась у стіну храму. Поховали її у дворі храму.
На честь коханої дочки, на пам’ять про неї наказав найкращим майстрам Гіліль-паша зробити над їі могилою пам’ятник «Фонтан сліз». Кожної хвилини капала одна сльоза — ці сльози фонтану ніби оплакували смерть дочки за злочин батька.
А порубану ікону, смертельно ризикуючи життям, один із християн спас, заховав. Згодом, після відступу турків із Кам’янця, ця ікона, майстерно відновлена, була повернута на своє місце на один із вівтарів цього християнського знову храму.

Могила Сороки

Могила СорокиВолодарка Кальника Пракседа мала війну з сусіднім
 володарем Непромахом; другий її сусід Сорока, бажаючи допомогти їй своїм військом, привів його 
під Кальник, а Пракседа, сприйнявши його за вичікуваного Непромаха, звела з ним бій, в якому 
поклала Сороку. Пізнавши в останній хвилині свою помилку, 
насипала могилу в пам’ять полеглого, а в двох інших склала
 вбитих у цьому бою вояків обох військ. Та ледве скінчила цю
 роботу, коли надійшов Непромах. Не вірячи своєму війську,
зменшеному в минулому бою, Пракседа викликала Непромаха на двобій, в якому повбивали себе взаємно, а на їх тілах війська висипали могилу. Пізніше на вершку могили виріс височенний дуб, а на його 
вершку поклали бляху, щоб на ній розпалювати вогонь для 
остороги довколишніх мешканців перед ворогами.

Як жінка дванадцять татар убила

Як жінка дванадцять татар убилаПовідають, що десь тут у наших сторонах як напали раз татари, то в одній хаті також лишилася жінка. Певно, що не навмисно лишилася. Доста того, як прийшли татари та й питаються її за гроші, — а чули, що тут багач живе. Вона каже, що гроші чоловік у коморі закопав.
— Добре, веди нас до комори.
А там комора була по-старосвітськи будована, без дверей, тілько в стіні кругла діра була така, щоби міг чоловік улізти. Завела їх тота жінка перед діру та й каже:
— Лізьте!
Татари кажуть:
— Ні, лізь ти наперед.
Влізла вона до комори — комора темна, а в куті намацала різак від скриньки, що січку ріжуть. Взяла вона той різак, стала собі при стіні та й каже до татар:
— Ну, лізьте за мною, я вам покажу, де гроші закопані.
Що тілько татарин устромив голову в ту діру, а вона як махне різаком — здорова баба була, — так тому відразу голову відрубала. Тогди вхопила тулуб і втягнула до середини. За першим лізе другий — вона й його так само справила. Далі третій, четвертий… Так їх дванадцять погибло.
Але тринадцятий устромив насамперед руку, а вона, бідна, поквапилася та й мах!.. Тоту руку відтяла. То вже тогди татари побачили, що то за штука. Вже й грошей не дошукувалися, а зараз вибігли і тоту хату підпалили, і тота жінка згоріла там разом із побитими татарами.

Дніпрові пороги

Дніпрові порогиЯк ще ріка нікотра не протікала, так Десна була старша за
 Дніпра. Стали вони спорить, котре прудше з їх двох
 пробіжить, то те буде старше. Так Десна зараз же, як заспо
рилась, порізалась, де низькі місця, щоб їй легше було; а
 Дніпро ще в батька пішов благословитися (а в них батько
 море, мабуть); так він порізавсь горами-бескидами, поламав
ся скрізь. Десна бачить, що не випередить Дніпра, що Дніпро 
горами порізавсь, так вона стала рвати каміння і гатити
 Дніпро, щоб самій раніш порізаться (а тоді каміння ще не закляте було, тільки вже не знаю, коли його Мати Божа 
закляла?). І вона у дванадцятьох місцях гатила його, і поробилось там дванадцять порогів; а посередині чотири рази пе
регачувала. Ненаситський зветься – там камінь поріс; у чотири
 рази каміння тут лежить і учетверо проти тих, а то й у дванад
цять раз дужче кидає проти них…

Печера Тисячеголова

Печера Тисячеголова

Був страшний час, коли на півострів налетіли дикі кочівники-завойовники. Вони розоряли міста і села, вбивали жителів, перетворювали їх у своїх рабів. Рятуючи життя, мешканці тікали в ліси і гори і переховувались там у затишних місцях. Напали кочівники і на населення квітучої Алуштинської долини. … Читати далі

Сказання про царицю Феодору

Сказання про царицю Феодору

Давно це було, багато віків минуло з того часу, а пам’ять народу передає з покоління в покоління легенду про славну і мужню красуню Феодору — царицю Сугдейську. Доброта, світлий розум і мудрість її у державних ділах заслужили в людей любов і повагу. Слава про красу … Читати далі

Коваль з гори Демерджі

Коваль з гори Демерджі

В далекі-далекі часи посунули на кримську землю орди завойовників-кочовників. Були вони кремезні, довгорукі, обличчя — круглі, очі — маленькі, а погляд — лютий-лютий. Як вогненна лава, розтікалися вони по степах і горах, дим, гар, сморід стелилися за ними. Не скорилися … Читати далі