Скарби в криницях Шакаловій та Іськовій

Скарби в криницях Шакаловій та ІськовійМіж Кушугумівкою і Краснокутівкою є балка Суха; виходе вона в плавні. Там колись жили запорожці і кишла їхні дотепер знати. По цій балці, як пройти версти дві від плавні в степ, є криниця, що зветься Шакаловою, а в ній і біля неї, кажуть, є запорожські скарби.
Шакаловою, кажуть, зветься від того, що жив запорожець Шакал.
За Шакаловою криницею, верст за сім ще далі в степ, на тій же балці є друга криниця – Іськова; там жив запорожець Ісько.
Кажуть, є в криниці і побіля неї скарби. Весною, як іде снігова вода, то іноді виносе старовинні мідні і сріб07ні гроші. Дехто з людей находять там гроші і тепер.

Шляпа турецького султана

Шляпа турецького султанаПобачите, діти, кажуть, було, баба, світ оснується, і не викарабкається бідна людина з душею на світ глянуть, який то він хоч світ той. Снують його і дротом, і коліями залізничними снують, а ще якнайкраще обсновують хитрощами усякими та здирством – це вже, бачимо, сповнилось.
Цар турецький, кажуть, було, баба, приїде у Суботі своєї одшукувати шляпи. А вона старим Хмельницьким зитоплена он аж у ставу, звідси верстов 60 буде. У Чорнім лісі його, цей став, усі знають. Бо то як збив Хмельницький шляпу з турецького султана, та й затопив її у тім ставу. Затопив та ще й закляв. Бо цього ще не було, а повинно бути. А вже то з військом султанові внуки прийдуть – не як, мабуть.
Кажуть, було, мати й баба, що у Суботів приїдуть і внуки Хмельницького булаву дідову одшукувати. Десь у замчищі па острові посеред моря старий Хмельницький оселив близнюків Тимошевих, як Тимоша вбито було. Навмисне все дбав, щоб роду не понизить, із роду не вийти: кортіло таки, щоб корона чужому не одійшла. То й сьогодні сподіватись треба Трегуб Махей то каже, що уже десь у Херсонщині рід Хмельницького хутором живе, десь недалеко Ковалевої економії, та хто його знає; не бачив і ні од кого другого не чув, то й казати не буду.

Річка Золота Липа

Річка Золота ЛипаНазивалася наша річка Липа, бо там, де випливає, поміж берегів завжди росли і ростуть липи старі. Вже як зацвітуть вони золотим цвітом, то вода в річці набирається того трунку і несе до самого Дністра.
Розповідають ще, що в Бережанах колись жили багаті пани. Хлопськими руками вони збудували собі замок, який зі всіх сторін омивала річка. Що то за скупе було панство. Обдирали нарід на чім світ стоїть. Але, як балакають люди, до часу горня воду носить.
Так сталося, як нікому не чекалося. Розвідали про те золото вороги, напали на замок і стали вимагати викуп. Облогу замку тримали довго, і пани врешті згодилися дати відкупного. Як тото воно там було, не знаю, але повідали старі люди, що нападники цілий день те золото рахували і до мішків складали. А мішки зложили на віз і з тим від’їхали.
По дорозі видалося їм, певно, що того мало, то вернулися назад, раптово напали на замок і цілком його сплюндрували. Але нарід зібрався і дав їм поза вуха. Нападники з тим золотом тікали, а люди за ними. Тільки віз із золотом в’їхав на місток через Липу, то полетів каменем у воду. Бо міст був підрізаний. Булькнуло панське добро у воду. Забрала його собі Липа, щоб не віддати нікому, бо через золото на землі найбільше біди.
Засвітилася Липа жовтим блиском і понесла з водою… Ще довгі роки то тут, то там знаходили люди в річці золото. Називають річку Золотою Липою.

Золотий скарб під Бабачихою

Золотий скарб під БабачихоюСело заснував козак Ломака, від імені якого село й отримало назву. А козак Щока заснував село Щоки, що знаходиться поруч з Ломаками. Нібито, саме у Щоки Ломака викрав доньку, а від їхньої пари й утворилося село. Численні балки, яри, пагорби та річка Сула ділять село на декілька частин, які отримали в народі такі назви: Кодак, Берегівка, Сосна, Перехресток тощо.
Вулиця, на якій я живу, називається Брехуновою. Колись на ній жив дід, який знав і любив розповідати багато нісенітниць, за що й отримав прізвисько Брехун. Став він відомим через те, що нібито пан Слюз з Хорошків кожної неділі запрошував його до себе і слухав його розповіді, за що дід отримував кожного разу золотого.
Можливо, саме від нього пішла легенда про те, що козак Ломака закопав десь серед села свою шаблю, і доки вона не буде відкопана, доти село буде козацьким, а отже – вільним. Від того часу пішла примовка, що Хорошняки – кріпаки, а Ломаки – козаки.
У самому селі декілька ставків, найбільший з яких зветься Гайдамацьким озером. Неподалік від села пролягають вигони і поля, що переходять у лісосмуги, за селом здіймає свої могутні хребти гора Бабачиха, або Бабай-гора. В місці, де Бабачиха найближче підходить до Сули, стоїть стара висохла липа, під якою, за легендами, знаходиться скарб. Одні кажуть, що скарб заховав Северин Наливайко перед своїм полоненням під Лубнами, інші кажуть, що скарб заховали шведи під час Північної війни з Росією, а ще інші кажуть, що скарб заховали чехи у Велику Вітчизняну війну під час відступу з України. Цікавим є факт, що в усіх трьох версіях фігурує подібний опис скарбу: золота упряж і бочка золота, або статуя золотого коня і бочка золота.

Як жінка турка втопила

Як жінка турка втопилаПрийде, було, орда, попалять геть усе, поріжуть, поб’ють та підуть; тільки земля чорна останеться! Десь туди до Шполи і досі єсть місце, а може, вже його розорили, де стояла висока-висока віха. Як тільки покажеться орда, зараз віха і повернеться у той бік, куди орда йде, зараз усі тікають у ліс, кидають і печене, і варене.
Цілий день, бувало, дивляться на віху, позакопують у землю де що лучче. кожухи, свитки, щоб потім прийти, то хоч було у що одітися. Видно, дума собі чоловік: “Прийду, то хоч усе буде попалено, а все ж таки по дереву якому-небуть знайду місце”.
Хліба вчинить, бувало, бояться; дід мій напік три мішки коржів та давай з бабою складати на віз, що саме важке: наклали вони три возі, коли дивляться, а віха у цей бік повернулась; дід за коржі, баба з переляку забула, де вона їх поклала, дід на віз, давай скидати з нього клунки, свитки… геть-чисто віз розкидав, аж на самім споді знайшов коржі, мерщій бабу за руку, коржі на плечі та втікати…
Усе село порозбігалось, а одна жінка тільки що родила, не здужала утікати та й осталась. Вона ж то і розказувала: як прийшли, давай усе палить; повиривали, що було в землі позакопувано; щось таке візьмуть та й запустять, а воно гуде та риє землю, все, що там є найде, тільки одні ями поостаються. Прийшли до тієї жінки у хату, та її не тронули, бо вони таких, що тільки родили, не трогають, а дітей взяли, поставили коло стінки та й придавили лавою. Кров ротом і носом пішла – подавили… Вона, бідна, сидить ні жива, ні мергва, звісно, як уже там матері дивиться на дітей. А далі, як пройшли вже, вбіга один:
– Марушка! – каже, та й показує, щоб та дала напитися.
Вона, вже як там здужала, підвелась і повела його у погріб, а там стояла велика діжка з буряками, чи що.
– Нахились! – каже, та й показує, щоб він нахилився.
Він тільки нахилився у діжку, а вона його за ноги та туди, та й утопила…

Як виникло село Горошове

Як виникло село ГорошовеТут, де ми тепер сидимо, де наші хати, колись шуміли великі ліси, а село було там, де поле Селище. Тому навесні або восени виорюють там черепки, різне начиння, ватру з печі. У ті далекі часи у Селищі був собі пасічник. Мав пасіку велику, але аж у Дубині. І так було, що в літі він доглядає в Дубині бджоли, а жінка з дитиною коло хати пасе корови, годує свині, курей доглядає. Але тоді дуже турки воювали. То були злі люди. Як нападуть на яке село, то всіх повибивають, все попалять. Дивиться той пасічник, а в Дубині вже ходять турецькі вояки. Він спудився, але тікати вже запізно. Турки, видко, дуже захотіли меду, бо не вбили господаря, лиш позлазили з коней, підійшли ближче.
– Вуйку! Маєш мід?
– Є, – каже пасічник і дає кожному по фляшці.
Турки щось там ще поцмокали і сказали, що як будуть вертатися, то аби він їм знов меду злагодив. Поїхали ті непрошені гості, і що ви думаєте? Вирізали в Селищі всіх, кого попали. Переплили вони кіньми Дністер, але в Онуті люди вчули в Селищі крик і поховалися в Стінку. Турки побігали по селі, кого ймили – зарізали, і поїхали далі. Але то треба, аби так сталося, що перед тим, як турки прийшли до Селища, жінка взяла на руки дитину і понесла пасічникові обід. Ішла лісовою стежкою навпростець і заблудила. Блукала вона цілий день, а як смеркло, залізла в якесь дупло і там переночувала.
А чоловік чекав, чекав, так і переночував без обіду і без вечері. Рано пішов він в Селище. Приходить, а там хати догорають, а люди лежать, як снопи. Шукав він межи ними жінку, але нема. “Видно,- думає він собі,- турки її забрали з собою. Молода, файна, то чому не могли б узяти?” Знайшов він рискаль, викопав яму, поховав тих порізаних, а далі думає, що до Дубини нема чого вертатись, бо прийдуть турки і зроблять з ним те саме. На цей раз задобрив їх медом, а потім може бути і гірше. Тим нехристам нема що вірити. Взяв він мішок жита, мішок пшениці, мішок кукурудзів, плуг, борону, ще що там треба було, поскладав на віз, запряг коня і поїхав у долину, аби там сховатися у лісах.
Заїхав він далеченько, знайшов у лісі коло Дністра полянку і каже собі: “Тут буду сидіти”. Взяв рискаль, викопав під обічкою бурдей, позаносив туди жорна, мішки зі збіжжям, зробив якусь там буду на коні і віз, нажорнив муки, впік коржики, пішов до Дністра, половив риби, зварив юшечку… Вже можна жиги. На другий день іде він понад Дністром, глип, а там хтось купається. Він хильцем, хильцем підкрався ближче, а там рушниця. Довго не думає, лиш лап за рушницю, став над водою і крикнув:
– Ану! Руки догори!
Голий жовнір аж стидався, підіймив руки догори, стоїть і чекає, що той чоловік має його застрілити.
– Хто ти є?! – питає чоловік. – Турок?
– Ні, не турок.
– А чо’ служиш туркам?
– Бо мушу. Забрали мене і решта!
– Е, ти щось брешеш! Ану, хрестися!
Той перехрестився, а чоловік дивиться, що то таки правду не турок, і питає:
– А ти звідки тут узявся?!
– Я лишився в лісі, бо не хотів іти різати невинних.
– Вбирайся і, як хочеш, то ходи до мене, будем газдувати
– Най буде.
Вже їх є два, і якось веселіше стало. Прийшли до бурдея, пополуднювали, скопали кавалок поляни, посіяли жито, заволочили.
Видить чоловік, що той турецький жовнір добре увихається, і гадає собі: “Кілько ж тоті турки добрих людей позабирали”. На другий день пішли вони класти сильце, може якийсь заєць попаде. Коли дивляться, а з того боку пливе якесь чудо. Стали вони за вербами,
чекають. Той переплив, убрав своє дрантя, а чоловік з-за вербів:
– Стій! Ти хто такий?!
– Я козак. Утік від турків, а тепер іду, може доберусь до своїх.
– А ти дома кого маєш?
– Та нікого. Всіх – кого побрали турки, а кого вбили.
– То лишайся з нами.
Вже їх є три: місцевий чоловік, той, що з сербів, і козак. Прийшли вони до бурдея, а там пес бігає. Пасічник таки до нього: “Цюць-цюць-цюцька!” Але пес не підходить, бо видить двох чужих. Пасічник кинув йому коржик, а пес побіг до лісу. Побіг далеко і заніс тій жінці, що заблудила і чекала Божого змилування. Пес приніс їй коржик і побіг за другим. Чоловік знов кинув. А він вхопив і побіг.
– Це щось є,- каже той пасічник,- треба пса ймити.
Прибіг пес, а він до нього: “Цюцька, цюцька!” Погладив і – хап його шнурком за шию. Але що, той шнурок закороткий. Він при’вязав і пішов за другим шнурком, а пес перекусив зав’язь, став на бік і чекає. Прийшов пасічник, кличе його, але де; пес не підходить. Кинув він коржик, пес хапнув і побіг, а пасічник за ним. Біг, біг, аж задихався, але таки забіг туди, де сиділа його жінка. Як узрів він її та ще й із дитиною, то так утішився.
– То ти, жінко?
– Таж я,
– Ото добре, що ти є. А я думав, що тебе забрали турки. Ходім у ліс, бо до Селища вже нема чого вертатися.
– Ходім.
Прийшли вони до того бутея, жінка наварила їсти, попрала всім сорочки, позалатувала, попідмащувала, попідмітала — зразу видно, що прийшла газдиня. Пополуднювали вони, сіли перепочити, а козак дивиться на те все та й каже:
– Ну добре, Грицьку. То ти маєш жінку, дитину, а ми що будемо у тебе наймитами, чи що?
– Та чекайте, якими наймитами, коли ви мені як брати.
– Так, але й браття якось діляться.
– Почекайте, щось і вам знайдемо.
Пішли вони в Селище, але там не було нікого. Перебрели вони Дністер і в Онуті здибали дівчину і вдовицю. Втішилися, але зразу посварилися, бо козак хоче дівчини, і серб хоче.
– Стійте,- каже пасічник,- то так не можна, аби два чоловіки були на одну жінку. Зараз я вас помирю.
Приніс він патик і каже:
Міряйтесь, чиє буде верхнє, того буде дівчина.
Стали вони міряти. Так-так-так, один тримає, а другий ловить верх. І так домірялися, що турецькому жовнірові випала дівчина. А козак подивився на вдовицю, аж та почервоніла, і він видить, що вона молода і не така вже й погана. Взяв він її за руку і побрели через Дністер копати і собі бурдея. Копали вони, аж повпрівали, але коло полудня чує козак, що під рискалем щось тверде. Він пошпортав, дивиться – дзбанок. Одкопав, витягнув, перехилив, а звідти посипалися гроші.
– Де?! Де?! – прибігли всі здивовані.
Поділилися вони тими грішми і стали жити ліпше, бо було з чим піти й до Кам’янця, і до Чернівець. Вже мали чим відкупитися і від напасті, яка чекала на них на кожному кроці. А далі вони домовилися, що той пасічник буде називатися Найденком, бо то він знайшов ту поляну, де їх чекало щастя, той турецький жовнір – Яремій, бо з-під турецького ярма втік, а козак таки лишився Козаком. Потім до них пристали Дарчук та Никорчук, які поховалися були у лісі десь зі світу прийшли Данилейко та Семенюк, а з гуцулів, десь із Косова, – Яківчук. Коли вже їх зібралося більше, то стали радитися як село назвати.
– Берегове,- каже Яремій,- бо я там при березі купався і там мене Найденко знайшов.
– Та най буде Селище, бо так старе село називалося,- каже Найденко.
– Ні,- каже Козак,- село треба назвати Грошів, бо ми тут знайшли гроші і стали ліпше жити. А коли ми розбагатіли, то до нас пристали всі, хто тепер з нами є. То хіба погана така назва?
– Чо’ погана, най буде Грошів! Такої назви ще нема нігде.
І так, куди вони не поїдуть, сторонські люди питають їх:
– Відки ви?
– З Грошева
І стали їх сторонські люди називати грошованими. Ще за мого діда село називали Грошів. Буковинці й досі так називають наше село. Проте всюди пишуть Горошова, тому що, видно, важко ви мовляти Грошів, і перемінили цю назву на свій лад. Люди пристали на це, тому й тепер так називають село.

Запорожець з світом прощається

Запорожець з світом прощаєтьсяЗапорожці приїдуть, було, з Січі до Києва, чоловік їх десять-двадцять, та й зачнуть гуляти. Оце відкуплять бочки з дьогтем та й розіллють по базару, відкуплять, скільки є горщиків на торгу, та й порозбивають на череп’я, відкуплять, скільки є маж із рибою, та й розкидають по всьому місту:
– Їжте, люди добрі!
А далі сідають на коней; шапки на них оксамитні червоні,
 жупани то сині, то червоні, штани такі, що гривню б дав, щоб 
тільки подивитися. Музики й грають, а вони, побравшись у
боки, ідуть мимо бурси, гетьмани такі, що ну! То бурсаки,
 було, оце повиходять за ворота, дивляться на них та й плачуть.
 Коли ж на друге літо дивись – половина бурси на Січі і
 вродиться.
А вже як котрий запорожець доживе до великої старості, то
й попросить виділити йому гроші з кружки, і як виділять, то
 прийдеться на нього тисяч п’ять. От він наб’є черес 
червінцями та забере з собою приятелів душ тридцять або 
сорок, та й іде в Київ прощатися з світом. Оце вже тут гуляють 
вони неділь зо дві; такий бенкет підіймуть, що увесь Київ
 сходиться на них дивитися:
– Запорожець, запорожець з світом прощається!
І оце як ідуть, було, вулицею, то увесь народ за ворітьми.
 А вони ж то повбирані так, як є тобі мак у городі! Коні під
 ними – як орли, так і грають, а золото та срібло аж миготить у очах на сонці, що й зглянуть не можна. Тут і бандури, тут і 
гуслі, тут і співи, і скоки, і всякі викрутаси! Оце так запорожець з світом прощається!
А погулявши так неділь зо дві та начудувавши увесь Київ,
 ідуть уже до Межигірського монастиря. Хто ж іде, а хто із
 самим тим, хто прощається, танцюють до самого монастиря.
 Сивий, сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, 
йдучи попереду, запорожець, а за ним народу, народу! Так, 
як на Великдень коло пасок або на Йордані на льоду. І на його 
кошт усіх поять, усі танцюють, усі веселяться, аж земля гуде! А вже як прийдуть до самого монастиря, то і стукає запорожець у ворота. А там питають:
– Хто такий?
– Запорожець.
– Чого?
– Спасаться.
Відчиняються ворота, він один туди ввійде, а товариство з
 народом і музикантами зостануться за ворітьми. А він, лиш
 увійшов до монастиря – надіне волосяну чернечу одежу та й
 почав спасатися.

Промова Полуботка до Петра I-го (з “Історії Русів”)

Промова Полуботка до Петра I-гоКоли оголосили Полуботкові та його товаришам вирок про доживотнє ув’язнення і позбавлення майна їхнього на користь государя та його скарбниці, то полковник Полуботок приявному при тому государеві імператорові сказав:

“Бачу, Государю, і розумію, з якого джерела зачерпнув ти злість тую, що не властива серцю твоєму і непристойна характерові Помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їх становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах тако шанована, а ніяк не законопереступна і до осуду належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни
нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу ворохобних часів і сливе з ніщоти. І сіє одно не довліло б йому погубити у вас мзди своєя; але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна Шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії. Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси, і давши Тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість шведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні й скорботи наші довершило, нарешті, нинішнє правління наше. Урядники московські, що панують над дами і не знають прав та звичаїв наших і сливе неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити нам усе, не займаючи лише душі наші. Отож, бувши ми оточені звідусіль переслідуваннями й напастями, до кого іншого вдаватися маємо з воланням своїм, як не до Тебе, Августійший Монарху? Ти добродій наш і споручитель за благо наше. Але злоба улюбленця Твого, непримиренного ворога нашого і месника, одвернула Тебе з путі істини і паскудить царювання Твоє. Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа азіятського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться складати Тобі неодмінно звіт перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом, за погибіль нашу і всього народу”

Подання Полуботка і писар Савич (з “Історії Русів”)

Подання Полуботка і писар Савич

У неприявності імператора генеральні малоросійські старшини з правителем Полуботком учинили подання до Сенату про надмірні податки і повинності, встановлені бригадиром Вельяміновим на всіх урядників та козаків малоросійських, без уваги на їх стан та привілеї і всупереч самим договірним статтям, з … Читати далі

Заколот Петрика та подвиг Вечорки (“З історії Русів”)

Заколот Петрика та подвиг Вечорки

Хан кримський Іслам-Гирей, відаючи про невдоволення багатьох малоросійських урядників і самих військ проти свого гетьмана за надмірні його строгості та великі здирства і знавши про таке ж невдоволення великоросійських бояр проти свого государя, що запроваджував у правлінні своєму і війську … Читати далі