Чайка

Чайка

Був собі козак Ясюк і мав матір-чарівницю; а був він у неї лиш один і, як кожний одинак, вередливий, а люди скаржились, мовляв, великий заводіяка й п’яниця, не тримається дому, ходить по вечорницях. Тільки мати бачила в ньому добро; але … Читати далі

Про рескрипт Владислава IV і про те, як Хмельницький його здобув від Барабаша

Про рескрипт Владислава IV і про те, як Хмельницький його здобув від БарабашаЗ “Історії Русів”

[Гетьман Карп Півторакожуха] року 1647-го намовив і спонукав наказного гетьмана Барабаша внести подання до короля іменем усієї Малоросії, де був він найвищим начальником, а значить і опікуном народнім, про чинені народові тому од польських військ та начальників нестерпні переслідування, насильства та надмірне його поневолення і руйнацію. Королем тоді був Владислав Четвертий, знаний руський патріот, що обставав колись за військами руськими перед королем, батьком своїм, з Густавом, королем шведським. Подання Барабашеве прийняв Владислав прихильно, предкладав його на розсуд і увагу Сенатові та чинам польським, доводячи їм у сильних висловах, взятих з життя та прикладів різних народів у світі, що “всяке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою нескріплене, щоразу руйнувалося і з гуркотом падало. А що народ руський з містами, селами та землями своїми злучався з Польщею добровільно на однакові й рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко затвердженого урочистими договорами та пактами, що в привілеях і архівах зберігаються. Коли ж на спростування того поставляти причиною заворушення народні, то справедливість вимагає протиставити їм і переслідування їх, що порушують права і свободи народні”. Магнати й урядники королівства, здебільшого прихильні бувши на сторону примаса королівського, яко особи найпершої духовної, що на все розгрішала, держалися його порад і поглядів, і, знесиливши із ним здавна владу королівську і зробивши з неї саму проформу, порозкрадали і поділили між собою премногі маєтності національні, польські та і руські, і через те на зміни, користолюбству та самолюбству їх противні, вельми не годилися. І король, по довгих дебатах та умовляннях, бачивши, що він ні в чому успіху не має, був змушений виговорити послам малоросійським і написати до наказного гетьмана їхнього і війська, між іншим, такі вікопомні слова: “Поневаж ви воїни єсте і маєте у себе мушкети та шаблі, то що вам боронить стати за себе і за свою вольність? Бо видно талан ваш такий, щоб мати усе від меча, і навіть саму вольність; а я допомагати вам не в силах, поборюваний будучи партіями та їх факціями”.
Наказний гетьман Барабаш, одержавши рескрипт королівський, ознаймував його тільки одному писареві генеральному Хмельницькому, але й то з конечности, яко канцлерові нації, а від інших урядників зовсім його затаїв, держачись сторони поляків, од яких він був багато обдарований і мав з ними велику дружбу. Хмельницький багато разів намовляв Барабаша оголосити волю королівську урядникам, народові й військові, щоб заохотити їх прихильністю до них такого справедливого й милостивого монарха, і дати знати з-під руки полякам, щоб вони відали думки королівські, що пособляють невинності народній, свавільством силуваній, і страшилися б оборони, дозволеної самим монархом. Та Барабаш, упоєний дарами польськими і приспаний їхніми улещуваннями, ні на що теє не зважав, і цим приневолив Хмельницького виконати самому той обов’язок начальства, що його він, Барабаш, учинити був зобов’язаний. Хмельницькому прийшлося докласти великої вмілости, щоб роздобути у Барабаша королівський рескрипт, пильно ним хоронений, і оголосити його урядникам і військові. Сприятлива нагода скоро йому в тому допомогла. Для новонародженого у родині Хмельницького немовляти треба було мати хрещеного батька; для того запросив Хмельницький Барабаша, і він з усім почетом своїм виїхав з Чигирина до родинного дому Хмельницького, в містечко Суботів; а тамо, по доконанню над немовлям таїнства хрещення, почалися звичайні при таких нагодах учти, на яких частовано Барабаша і почет його з умисним старанням. Хмельницький, знявши у сонного Барабаша з руки перстень і забравши пірнач та шапку з кокардою, що титул Барабашів означали, поїхав з ними вночі до Чигирина і, з’явившись у Барабашевої жінки, показав їй знаки чоловікові, вимагаючи у неї видати потрібні листи з кабінету Барабашевого, що їх буцімто він, Барабаш, для якнайпильніших потреб просить. Барабашева жінка, бачивши знаки чоловікові і знавши обов’язки писаря генерального, до котрого справи письмові особливо належать, відчинила Хмельницькому кабінет чоловіків, і він знайшов у ньому відомий рескрипт королівський та інші важливі акти, до народу руського та прав його належні, забрав їх і вирушив з Чигирина впрост на Запорозьку Січ, і прибув туди 7-го серпня, року 1647-го.

Полон і страта Остряниці

Полон і страта ОстряниціЗ “Історії Русів”

Гетьман Остряниця, розіславши свої війська, котрі по містах у залоги, а котрі по сельбищах їхніх, сам, з генеральною старшиною і многими полковниками та сотниками, заїхав до міста Канева, щоб принести вдячні Богові молитви в монастирі тамошньому. Поляки, що відзначалися завше в угодах і присягах, яко непостійні і віроломні, додержали трактату свого, в Полонному підписаного, нарівні з усіма попередніми угодами й трактатами, що в козаків з ними були, себто в одному віроломстві і занехаянні; а духовенство їхнє, прибравши собі незрозумілу владу на діла Божі і людські, казало додержувати присяги між самими лише католиками, а з іншими народами присяги та угоди завше їм розгрішало й одмітало, яко схизматицькі та судові Божому не підлеглі. За тими дивними правилами, підлим підступством супроводжуваними, звідавши поляки через шпигунів своїх, жидів, про поїзд гетьмана Остряниці з штатом його, без значної сторожі, до Канева, тут в монастирі його оточили велелюдним натовпом війська свого, що перейшло вночі байраками аж до монастиря Канівського, який стояв поза містом. Гетьман не скорше довідався про ту зраду, як уже монастир наповнений був військом польським, і тому піддався їм без спротиву. Вони, перев’язавши весь штат гетьманський і самого гетьмана, разом тридцять сім чоловіка, поклали їх на прості вози, а монастир і церкву тамошні, зграбувавши геть чисто, запалили з усіх боків, і самі з в’язнями нагло забралися і перейшли до Польщі потайними дорогами, боячись погоні і нападу з міст. Зближаючись до Варшави, уставили вони в’язнів своїх пішо, по два разом зв’язаних, і кожному з них накинули на шию мотуз із зашморгом, за який, б’ючи в барабани, провадила їх кіннота по місті з тріюмфом, проповідуючи в народі, що схизматиків тих зловлено в переможному бою; а потім замкнено їх у підземельні тюрми і закуто в кайдани. Жінки багатьох, схоплених у неволю урядників, забравши з собою малолітніх дітей своїх, виправились до Варшави, сподіваючись уласкавити і подвигнути на жалість знатність тамошню зворушливим благанням дітей за батьків своїх. Та вони тим тільки поживу кровожадним тиранам примножили, і зовсім їм не допомогли; і урядників тих, по кількох днях їх ув’язнення, потягнено на страту без ніяких доходжень та зізнань. Страта тая була ще перша в світі у своєму роді, і нечувана серед людей лютістю своєю та варварством, і нащадки навряд чи повірять тій події, бо ніякому дикому і найлютішому японцеві не спаде на думку її винахід; а здійснення її злякало б самих звірів і чудищ. Видовище теє відкривала процесія римська з численними ксьондзами їхніми, які умовляли ведених на жертву малоросіян, щоб вони прийняли закон їхній на визволення своє в чистцю; але ті, нічого їм не одказуючи, молилися Богові по своїй вірі. Місце страти наповнене було народом, військом та катами, з їх причандаллям. Гетьмана Остряницю, обозного генерального Сурмила та полковників: Недригайла, Боюна і Риндича колесовано, і їм, ламаючи раз-пораз руки й ноги, тягнули по колесі жили, аж поки повмирали; полковників: Гайдаревського, Бутрима, Запалія і обозних Кизима та Сучевського пробито залізними списами наскрізь і піднесено живцем на палі; осавулів полкових: Постилича, Гаруна, Сутигу, Подобая, Харкевича, Чудака та Чурая, і сотників: Чуприну, Околовича, Сокальського, Мировича і Ворожбита прибито цвяхами до дощок, облитих смолою, і спалено повільним вогнем. Хорунжих: Могилянського, Загребу, Скребила, Охтирку, Потурая, Бурлія і Загнибіду роздерто залізними пазурями, подібними до ведмежої лапи. Старшин: Ментяя, Дунаєвського, Скубрія, Глянського, Завезуна, Косиря, Гуртового, Тумара і Тугая четвертовано по частках. Жінки й діти страдників тих, зобачивши перші тортури, сповнювали повітря зойками своїми і риданням; та скоро замовкли: жінкам тим, неймовірним тогочасним звірством, пообтинали груди, а самих їх посікли до одної, і грудьми їхніми били мужів, що були ще в живих, по обличчях їхніх; а дітей, що зосталися по матерях і тулялися та повзали довкола їх трупів, попалили всіх на очах їхніх батьків, на залізних ґратах, під які підкидали жар і роздмухували шапками та віниками.

Семен Палій (з “Історії Русів”)

Семен Палій…у Задніпров’ї став великим войовником Семен Палій. Він, бувши уродженець малоросійського міста Борзни, оженився в місті Хвастові і спершу був полковником охочекомонним, а опісля піднесений од гетьмана Мазепи на полковника реєстрових козаків хвастівських. Одначе, крім того полку, держав він при собі й охочекомонних козаків на своїй платні або з уділу в здобичі, і повсякчасною з ними вправою було воювати за всіх, хто б його не покликав, немов би на толоку. Таким чином воював він, ураз із королем польським Собієвським, за цісаря німецького проти турків, воював і від турків проти партії Собієвського. Тим часом провадив безугавні війни з усіма татарами за відгін ними бранців із держав християнських, яких він у них одбивав і повертав додому, і за те обдаровуваний був од государів і володарів тих народів багатими подарунками та почестями; та й з самих татар стягав кілька разів великі контрибуції, а паче, коли забрав був у полон самого їхнього хана Осман Гирея і кількох ханських калгів. Тут вони не щадили й самих решток скарбів предка свого Чингіз-Хана, бо Батиєві скарби, награбовані в Росії, вичерпав уже в них запорозький кошовий Сірко, якому Палій багато в чому подобився. І жив він собі, як князь-володар, у повній славі й достатку, визнаючи, проте, за найвищого начальника над собою малоросійського гетьмана і виконуючи всі його приписи щодо служби військової та внутрішнього укладу. Але заздрість людська, звичайна супутниця щасливців, не поминула гнати і Палія з того боку, з якого він і не сподівався. Вельможі польські, тії міністри правління народнього, що захитували завше владу королівську, злостячись на Палія за партизанство його з королем, небезпечне для їх могутности, схопили Палія потайки, як їхав він до Києва по набоженству, і завезли до фортеці Магдебурзької на довічне ув’язнення, де просидів він у неволі щось із рік. Козаки його командування, які завдячували йому весь свій добробут і саме своє життя, понахапали були багатьох значних поляків у своє ув’язнення, щоб обміном їх визволити Палія, але успіху в тому зовсім не мали, бо, на подання уряду польського, наказано від царя і гетьмана тих в’язнів звільнити. Вони по такій невдачі вдалися до хитрощів: і як у всю Польщу і частину Німеччини раз-у-раз виходять з Малоросії купецькі каравани великими воловими обозами з пшоном, вовною, всякими шкурами та іншими продуктами, то вони, спорядивши великий обоз на волових хурах і понакладавши на них дещо з усіх своїх продуктів, поставили при них хурманами і поховали у хурах, вкритих вовною та шкурами, до 300 козаків з їх зброєю, і таким чином підійшовши до міста Магдебургу, упросилися з обозом ночувати в місті, а волів вигнали на найманий од міста пастівник, за що дорого заплатити приобіцяли. Як же споночіло і в місті все заспокоїлося, козаки, вийшовши з хур, прокралися потиху до фортеці, де ув’язнений був Палій, про якого заздалегідь вони розвідали, схопили обережно воротарів та інших потрібних сторожів, опісля визволили Палія і взяли його з собою, а з ним вивезли й чотири легкі гармати з їх ладунком, у місті ж залишили порожні хури з опудалами людськими, що нібито сплять під передками. І так зібравшись, ішли зони цілу ніч і частину дня, аж поки розглянулися міські начальники та мешканці; але погоня за ними була недовга й безуспішна, а козаки, переходячи Польщу, пограбували багатьох вельмож, що брали участь у в’язненні Палієвому, і надгородили свої втрати з процентами. Вельможі польські заходилися мститися на Палієві і шукати його. Вони, умовивши гетьмана коронного польського супроти волі королівської, виправили на нього корпус військ найманих чужоземних, себто гусарські полки і німецьку піхоту, так званого чужоземного реґіменту, з артилерією. Палій, довідавшись про те завчасу, розташував своє військо в лісах і садках за містом Хвастовом, і щойно корпус польський зблизився до міста того з наміром на нього напасти, то Палій, ударивши зненацька з двох боків на ворога, розбив його і розігнав на всі сторони, а обози і всю артилерію узяв яко здобич. Поляки, не вдовольнившись із тої спроби, зібрали ще другий корпус військ, більший од першого, з численними волонтерами із значної шляхти і своїх паничів, і виправили його на Палія під командою з угорців полковника Рустича. Палій, дізнавшись про переважні сили польські, запросив до себе, без відома наказного гетьмана Самуся, полковників задніпровських Абазу, Іскру та інших з їхніми полками, випередив з ними поляків і, напавши на них під містом Бердичевом на світанку, розбив їх ущент, так що мало хто з тих, які зосталися в живих, утік в замок Майжелевський з командиром своїм Рустичем; а сей, бувши спущений уночі на мотузі з замкового муру, за прикладом апостольським у Дамаску, втік проповідувати полякам про свою поразку, а решту військ своїх покинув на поталу козакам і обози з запасами їм на здобич. Гетьман Мазепа, не зважаючи на свавільну зачіпку поляків, не без причин покладав і з свого боку, що події задніпровські є образливі для обопільних мирових трактатів, польського і руського, а може й обидва ті двори за такі їх уважали. Однак, знаючи при тому непоступливий дух Паліїв і страшний характер його, склав усю вину на наказного гетьмана Самуся, яко на головного того краю начальника, і через те покликав його на одвіт. Самусь зараз прибув до гетьмана, ствердив присягою свою невинність, склав тоді ж із себе обов’язки наказного гетьмана, клейноди на теє звання вручив Мазепі, а сам упросився бути полковником богуславським, і так його зоставлено. Палія ж по якомусь часі, закликавши до себе Мазепа нібито для військових розпоряджень, зараз арештував і засудив на вічне заслання до Сибіру, а майно його, що полягало у великих грошах і пожитках, сконфіскував на скарб військовий, звичайно, не без свого уділу. Палій, перебувши 15 років у неволі, звільнений був од царя Петра Олексійовича перед відомою Полтавською баталією із шведами, де, проявивши чудеса хоробрости й одваги, забитий був, врешті, гарматним ядром.

Фортеця Кодак, Богдан Хмельницький і Чаплинський (з “Історії Русів”)

Фортеця Кодак, Богдан Хмельницький і Чаплинський(Хмельницький), пробуваючи при королі, відвідав одного разу отчизну свою Малоросію і, звідавши тут, що польський уряд, під розпорядженням Чаплинського, намісника гетьманського, або інакше дозорці чигиринського, за плянами й розводами інженерів французьких, року 1638-го побудував дуже сильну фортецю, Кодаком названу, над рікою Дніпром, між границь малоросійських і запорозьких споруджену з політичним розмислом, щоб перешкоджати сполученню між тих єдинокровних народів, а паче їхніх військ, що одне одного підпомагали, забажав оглянути будову її і, прибувши на те місце, запитаний був од Чаплинського мовою латинською: “Чи потвердить він думку всіх знавців, що твердиня ся є неприступна?” На теє відповів Хмельницький лагідно тою ж латинською мовою, що “він ще не чував і ніде не читав, щоб створене руками людськими не могло бути такими ж людськими руками зруйноване, а лише витвір Божий є міцний”. Чаплинський, поваживши речення таке за слова обурливі, що задум який значать, зараз арештував Хмельницького і вислав під сторожу до Чигирина. Але дочка Чаплинського, Ганна, звільнивши потайки Хмельницького з-під сторожі, дала спосіб виїхати йому і вернутися до Варшави, де він скаржився на Чаплинського королеві, і був задоволений тим, що Чаплинському, яко кару за свавільний і образливий вчинок його над гвардійським офіцером, відтято через стражника Скабичевського одного вуса.

Похід гетьмана Свірговського у Молдавію

Похід гетьмана Свірговського у МолдавіюРоку 1574-го, обрано на гетьмана обозного генерального Григорія Свірговського. Він, з волі Речі Посполитої Польської, що управляла через міністрів своїх Польщею, по виїзді з неї короля Генриха до Франції, покликаний був од господаря волоського, йоана Липули, на допомогу народові його проти турків, що на нього напали, і, вступивши в Молдавію з військом малоросійським, дав першу баталію туркам біля міста Сороки, 23 квітня 1575 року, де, розбивши турків ущент, поклав головного пашу їхнього Кара-Мустафу і багатьох з ним урядників турецьких, і випровадив їх з багатьма прапорами та здобиччю до Варшави. Після тої перемоги розділив гетьман війська свої надвоє, і одну частину, під командою полковника Сави Ґанжі, вирядив до головного міста волоського, Бухаресту, а з другою пішов сам через Яси до Галаців; тим часом послав гінця на Січ Запорозьку з наказом до кошового Феська Покотила, щоб він вислав піхоту свою човнами на Чорне море і наказав не допускати десантів турецьких у Дунай і Дністер. Кошовий виправив ту експедицію в найліпшому порядку, і вона принесла суходільному військові великі вигоди. Запорожці, роз’їжджаючи своїми човнами по Чорному морю і в гирлах обох рік, перехопили й полонили багато кораблів з військом та військовим припасом, а ввійшовши в Дунай, багато прибережних фортець і селищ поруйнували й попалили. Гетьман і Ґанжа з військами своїми, проходячи Молдавію та Валахію, зустрічали турецькі корпуси та Еатаги, і їх завше щасливо розбивали й розганяли. Очистивши ті землі від навали турецької, коли повернув гетьман від Дунаю на Басапабію під місто Килію, то тут в зрадливий спосіб сповіщений був вірменом, що в місті тому переховується безцінні скарби, що їх награбували були турки в Молдавії та Валахії і поклали в місті під охороною невеликої залоги, чекаючи, поки човни запорозькі з моря та Дунаю відійдуть і їх до Туреччини перевезти буде можна. Гетьман, звикнувши перемагати незрівнянно більші сили і твердині турецькі, рішився відразу ж облягати Килію і взяти її приступом. Розпорядивши війська на приступ і не зоставивши в таборі своєму звичайної резерви та підмоги, почав навальну атаку з трьох боків; але зірвані турками у двох місцях міни підняли гетьмана й багато з ним козаків у повітря, і вчинили повний розлад та загибіль, а турки, іцо по тому напали з усіх боків, перерізали з запілля премногих козаків, а решту розігнали, і вони, блукаючи довго по Молдавії, знайшли корпус полковника Ґанжі і з ним повернулися у свої границі.

Кошовий Сірко

Кошовий СіркоХто ж воно був той Сірко?
Кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце, було, вийде з куреня та й гука на свого хлопця: «Ану, хлопче, візьми пістоль, стань отам та стріляй мені в руку!»
Той хлопець візьме пістоль та тільки — бу-бу-ух! йому в руку.
А він візьме в руку кулю, здавить її та назад і кине.
Вони, ті запорожці, всі були знайовиті…
Сірко великий воїн був. Той знав, хто що й подума. Ото там, по тім боці Дніпра, були татари… Та як задумають вони було воювати, то Сірко і каже козакам:
— Збирайтесь докупи, бо на нас уже орда піднімається!
Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і не розруба — тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари які міри проти нього вживали, та так нічого й не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали…

Про походження Черкаська і донських козаків

Про походження Черкаська і донських козаківГетьман Вишневецький, здобувши біля Астрахані в таборі турецькому велику здобич, поділив її між військом своїм та московським, віддавши сьому останньому і всю важку артилерію турецьку, але відділивши при тому частину здобичі на скарб малоросійський. Сим учинком війська малоросійські, а паче козаки запорозькі та охочекомонні вельми засмутились і явно ремствували на гетьмана; і одної ночі, відділившись їх понад п’ять тисяч чоловіка, пішли з табору гетьманського. Проходячи вниз рікою Доном, спинилися в гирлі його на одній косі, вище від міста Озова, на супротивному його березі, і побудували там місто Черкаське, на ім’я свого міста Черкасу, і, зоставшись там назавше, жили перше без жінок, за прикладом запорожців, опісля, запросивши до себе донських козаків, що в малому числі мешкали в своєму містечку Донському, на місці нинішнього Донського монастиря, з ’єдналися з ними і переженились, прийнявши всі обичаї тих козаків і зробивши місто те головним всьому військові Донському, що від них і від одноземців, які до них приходили, значно примножилося.

Як козаки Астрахань з облоги визволили

Як козаки Астрахань з облоги визволилиПо смерті гетьмана Венжика Хмельницького обрано на гетьмана з воєвод князя Михайла Вишневецького. Він року 1569-го мав наказ од короля Жиґмунта Авґуста йти з військом малоросійським на оборону від турків і татар обложеного ними міста Астрахані, на підмогу військам царя московського, Івана Васильовича Грізного, якому король завдячував повернення Польщі завойованого царем міста Полоцька з його околицями. На цей наказ гетьман з полками реєстрових козаків вирушив у похід з міста Черкасу, і, йдучи походом, приєднав до себе пограничні охочекомонні полки і частину запорозьких козаків, і з тими силами, пробираючись степами, дійшов до міста Астрахані, а там, оглянувши табори турецький і татарський, що стояли нарізно біля міста, і собі став табором геть вище від ворожих над рікою Волгою, і, укріпивши його артилерією, звелів робити комонникам своїм часті шарміцелі, або перестрілки біля таборів ворожих, а сам тим часом з сильним корпусом кінноти кожного дня наїжджав на табір турецький, і, обходячи його навколо з мушкетною перестрілкою, повертався до свого табору. Ведучи гетьман такі наїзди декілька днів, вислав однієї ночі надійного старшину до міста з наказом, щоб залога й мешканці у призначений їм день зробили вилазку з міста і розпочали фальшиву атаку на турецькі шанці, що були між містом і їхнім табором. Перелізши вночі в обидві сторони, старшина повернувся з міста і запевнив гетьмана про готовість міщан і залоги виконати наказ. Гетьман зробив таке саме призначення і помічним московським військам, що окопалися на одній волзькій косі, щоб вони того самого дня підступили піші під табір татарський і займали б його своєю атакою. По тім наказі, першого ранку на світанні, виступив гетьман з кіннотою, вишикуваною лавою, або довгим фронтом, а позад неї товстою фалангою вишикувались п’ятнадцять тисяч піших козаків, узброєних в списи, шаблі та мушкети. Кіннота йшла попереду і з флангів, закриваючи піхоту, і скоро лише корпус той стало видно з міста, міщани з залогою зробили вилазку, як умовлено, з великим криком і пальбою розсипалися біля шанців турецьких, вдаючи, що їх оточують. Гетьман із своїм корпусом зближався до табору турецького, і турки, бачивши і думавши, що він просто собі роз‘їжджає, ані трохи на нього не вважали, а бігли великими юрбами з табору до шанців на допомогу своїм військам. Корпус, ставши на найближчій від табору дистанції, миттю роздався і дав місце піхоті, яка з можливою швидкістю вдарила на табір, вдерлася в нього, заволоділа гарматами і, переходячи по ньому, разила турків, що зовсім не сподівалися такого нападу. Турки, що повтікали з табору, сповістили в шанцях про свою поразку, і звідтіль юрбами поспішали визволяти табір. Але козаки, засівши в ньому, зустріли їх з окопів артилерією і пострілами з мушкетів так вдатно, що більша частина впала на місці, а решта, замішавшись, не знали, кудою тікати. Гетьман з кіннотою, напавши їх в той самий час, побив їх удруге і прогнав до табору татарського, куди тікали й турки, що зосталися були в шанцях, а міщани з залогою зайняли шанці без ніякого сливе спротиву. І таким чином Астрахань з облоги визволено. Турки, діждавшись ночі, пішли до своїх черкеських границь, а татари їх прикривали.

Битва біля Заславля та універсали Жиґмунта Авґуста

Битва біля Заславля та універсали Жиґмунта АвґустаПо смерті гетьмана князя Ружинського, року 1534-го обрано на гетьмана з осавулів генеральних Венжика Хмельницького. Він, мавши наказ від короля Жиґмунта Першого відбивати військом своїм велику орду татарську, що зібралася була з Криму й Басарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення, виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а охочекомонні полки і запорозьких козаків, поділивши на багато ватаг, розіслав прикривати границі з того боку, звідки йшли татари, наказавши їм нападати на татар під час їх походів та нічлігів і відходити від них, подаючись до головного війська. Такими маневрами обманувшись, татари, вважаючи всі війська, що нападали на них, малозначущими, які їм перекинути й прогнати завсіди можна, йшли далі безпечно і насунулись на табір гетьманський біля міста Заславля. Гетьман, перед тим укріпивши табір свій ваґенбурґом, з обозу побудованим, і залишивши в ньому дещо піхоти з важкою артилерією, сам з усім головним військом сховався за гаї та пасіки міські. І скоро татари оточили звичаєм своїм обоз козацький і почали перестрілку, знявши великий крик, гетьман, виступивши з закритого місця, ударив з запілля і на фланги ворогові, і, давши один випал з мушкетів та гармат, почав бити списами й шаблями. Татари, заскочені несподіваним нападом і збиті сильним випалом та оточені з трьох боків військами, злякалися, замішалися і побігли врозтіч по полях. Гетьман, відрядивши зараз призначені перед тим війська, звелів їм гнати й бити татар ззаду, і, знавши татарську хижацьку звичку зручно на бігу з’єднуватись, обертатися й нападати, наказав своєму військові ні в якому разі не розсипатися поодинці, а триматися кошів, що значать сучасні рої або плутонги; сам же з головним корпусом ішов серединою і повідбивав усі татарські в’юки з припасом. Татари не поминули нагоди на бігу з ‘єднатися і обернувшись напасти на все військо. Але гетьман мав напоготові для того сильну батаву з артилерією, яка враз їх відбивала і змушувала: тікати. І таким чином гетьман, поразивши та розсіявши, татар, повернувся з славою і великою здобиччю до Заславлю і дістав від короля вдячні похвальні листи, а від поляків усюди, куди приходив, тріюмфальні зустрічі. За гетьмана Венжика на головному Соймі в Варшаві, коли про зрівняння литовського й руського шляхетства з шляхетством польським подане було на потвердження колишні основні привілеї і всі законоположення, король Жиґмунт Авґуст, потверджуючи й поставляючи їх на всій давній основі, виданим року 1563-го червня 7 дня привілеєм, між іншим узаконив: “Дозволяємо лицарству литовському і руському привілеї прав і вольностей земських внести і вписати в новоукладений Статут, таким чином, як і в Короні польській вони є вписані, і рівномірно вживати, вольностями своїми користуватися, і мати так, як дотепер, чин лицарський шляхетський обох народів литовського і руського те вживали і користувались” . А коли на другому головному Соймі від депутатства руського зійшли подання про домагання деяких чинів литовських, а паче тих, що були в землі руській по виборах на урядах, поспільства руського в свій вічний послух, то той же таки король Жиґмунт Авґуст, повторюючи і потверджуючи всі попередніх королів польських привілеї, в даному від себе року 1569, червня 7 дня привілеї так узаконив: “Землю Руську і князівство Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння, урядів і повелінь Великого Князівства Литовського на вічні часи вилучуємо, звільняємо і до Польського королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних, і як власний і справжній до першого і до власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами, містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їх, які б не були, маєтками, тую землю і Князівство Київське вище згаданій Короні, або королівству Польському прилучаємо і з ’єднуємо”.