Запорожець з світом прощається

Запорожець з світом прощаєтьсяЗапорожці приїдуть, було, з Січі до Києва, чоловік їх десять-двадцять, та й зачнуть гуляти. Оце відкуплять бочки з дьогтем та й розіллють по базару, відкуплять, скільки є горщиків на торгу, та й порозбивають на череп’я, відкуплять, скільки є маж із рибою, та й розкидають по всьому місту:
– Їжте, люди добрі!
А далі сідають на коней; шапки на них оксамитні червоні,
 жупани то сині, то червоні, штани такі, що гривню б дав, щоб 
тільки подивитися. Музики й грають, а вони, побравшись у
боки, ідуть мимо бурси, гетьмани такі, що ну! То бурсаки,
 було, оце повиходять за ворота, дивляться на них та й плачуть.
 Коли ж на друге літо дивись – половина бурси на Січі і
 вродиться.
А вже як котрий запорожець доживе до великої старості, то
й попросить виділити йому гроші з кружки, і як виділять, то
 прийдеться на нього тисяч п’ять. От він наб’є черес 
червінцями та забере з собою приятелів душ тридцять або 
сорок, та й іде в Київ прощатися з світом. Оце вже тут гуляють 
вони неділь зо дві; такий бенкет підіймуть, що увесь Київ
 сходиться на них дивитися:
– Запорожець, запорожець з світом прощається!
І оце як ідуть, було, вулицею, то увесь народ за ворітьми.
 А вони ж то повбирані так, як є тобі мак у городі! Коні під
 ними – як орли, так і грають, а золото та срібло аж миготить у очах на сонці, що й зглянуть не можна. Тут і бандури, тут і 
гуслі, тут і співи, і скоки, і всякі викрутаси! Оце так запорожець з світом прощається!
А погулявши так неділь зо дві та начудувавши увесь Київ,
 ідуть уже до Межигірського монастиря. Хто ж іде, а хто із
 самим тим, хто прощається, танцюють до самого монастиря.
 Сивий, сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, 
йдучи попереду, запорожець, а за ним народу, народу! Так, 
як на Великдень коло пасок або на Йордані на льоду. І на його 
кошт усіх поять, усі танцюють, усі веселяться, аж земля гуде! А вже як прийдуть до самого монастиря, то і стукає запорожець у ворота. А там питають:
– Хто такий?
– Запорожець.
– Чого?
– Спасаться.
Відчиняються ворота, він один туди ввійде, а товариство з
 народом і музикантами зостануться за ворітьми. А він, лиш
 увійшов до монастиря – надіне волосяну чернечу одежу та й
 почав спасатися.

Промова Полуботка до Петра I-го (з “Історії Русів”)

Промова Полуботка до Петра I-гоКоли оголосили Полуботкові та його товаришам вирок про доживотнє ув’язнення і позбавлення майна їхнього на користь государя та його скарбниці, то полковник Полуботок приявному при тому государеві імператорові сказав:

“Бачу, Государю, і розумію, з якого джерела зачерпнув ти злість тую, що не властива серцю твоєму і непристойна характерові Помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їх становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах тако шанована, а ніяк не законопереступна і до осуду належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни
нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу ворохобних часів і сливе з ніщоти. І сіє одно не довліло б йому погубити у вас мзди своєя; але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна Шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії. Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси, і давши Тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість шведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні й скорботи наші довершило, нарешті, нинішнє правління наше. Урядники московські, що панують над дами і не знають прав та звичаїв наших і сливе неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити нам усе, не займаючи лише душі наші. Отож, бувши ми оточені звідусіль переслідуваннями й напастями, до кого іншого вдаватися маємо з воланням своїм, як не до Тебе, Августійший Монарху? Ти добродій наш і споручитель за благо наше. Але злоба улюбленця Твого, непримиренного ворога нашого і месника, одвернула Тебе з путі істини і паскудить царювання Твоє. Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа азіятського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться складати Тобі неодмінно звіт перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом, за погибіль нашу і всього народу”

Подання Полуботка і писар Савич (з “Історії Русів”)

Подання Полуботка і писар Савич

У неприявності імператора генеральні малоросійські старшини з правителем Полуботком учинили подання до Сенату про надмірні податки і повинності, встановлені бригадиром Вельяміновим на всіх урядників та козаків малоросійських, без уваги на їх стан та привілеї і всупереч самим договірним статтям, з … Читати далі

Заколот Петрика та подвиг Вечорки (“З історії Русів”)

Заколот Петрика та подвиг Вечорки

Хан кримський Іслам-Гирей, відаючи про невдоволення багатьох малоросійських урядників і самих військ проти свого гетьмана за надмірні його строгості та великі здирства і знавши про таке ж невдоволення великоросійських бояр проти свого государя, що запроваджував у правлінні своєму і війську … Читати далі

Біла Церква (версія про козака)

Біла Церква (версія про козака)Пишне наше місто Біла Церква. Красується в зелені рясних садів, росте й міцніє щороку.
Кажуть старі люди, що колись, ще за козаччини, поселився отут якийсь сотник на прізвисько Білий. А той Білий та був собі козарлюга лепський. Ніхто його не переп’є, на шаблі не візьме: силач був великий і спритний. А до того ж одчайдушний, трясця б його взяла! Скільки раз піде на турка — все з крамом вертає. П’є, гуляє, бенкетує в будень і у свято. А як піде по майдану — аж земля трясеться. Отак гуляв той отаман.
Не зчувся, як старість потихеньку підкралася і лягла на плечі. Засумував козарлюга, на шаблю схилившись. Добра того — повні двори, а для кого, нащо? Не дав йому бог діточок. Кому все лишити? А як старість білим цвітом оповила скроні, наказав побудувати для народу церкву. Донедавна, повідають, стояла.
Там і поховано сотника Білого.
Назвали її люди Білою Церквою, а від неї пізніше — і місто.

Чайка

Чайка

Був собі козак Ясюк і мав матір-чарівницю; а був він у неї лиш один і, як кожний одинак, вередливий, а люди скаржились, мовляв, великий заводіяка й п’яниця, не тримається дому, ходить по вечорницях. Тільки мати бачила в ньому добро; але … Читати далі

Про рескрипт Владислава IV і про те, як Хмельницький його здобув від Барабаша

Про рескрипт Владислава IV і про те, як Хмельницький його здобув від БарабашаЗ “Історії Русів”

[Гетьман Карп Півторакожуха] року 1647-го намовив і спонукав наказного гетьмана Барабаша внести подання до короля іменем усієї Малоросії, де був він найвищим начальником, а значить і опікуном народнім, про чинені народові тому од польських військ та начальників нестерпні переслідування, насильства та надмірне його поневолення і руйнацію. Королем тоді був Владислав Четвертий, знаний руський патріот, що обставав колись за військами руськими перед королем, батьком своїм, з Густавом, королем шведським. Подання Барабашеве прийняв Владислав прихильно, предкладав його на розсуд і увагу Сенатові та чинам польським, доводячи їм у сильних висловах, взятих з життя та прикладів різних народів у світі, що “всяке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою нескріплене, щоразу руйнувалося і з гуркотом падало. А що народ руський з містами, селами та землями своїми злучався з Польщею добровільно на однакові й рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко затвердженого урочистими договорами та пактами, що в привілеях і архівах зберігаються. Коли ж на спростування того поставляти причиною заворушення народні, то справедливість вимагає протиставити їм і переслідування їх, що порушують права і свободи народні”. Магнати й урядники королівства, здебільшого прихильні бувши на сторону примаса королівського, яко особи найпершої духовної, що на все розгрішала, держалися його порад і поглядів, і, знесиливши із ним здавна владу королівську і зробивши з неї саму проформу, порозкрадали і поділили між собою премногі маєтності національні, польські та і руські, і через те на зміни, користолюбству та самолюбству їх противні, вельми не годилися. І король, по довгих дебатах та умовляннях, бачивши, що він ні в чому успіху не має, був змушений виговорити послам малоросійським і написати до наказного гетьмана їхнього і війська, між іншим, такі вікопомні слова: “Поневаж ви воїни єсте і маєте у себе мушкети та шаблі, то що вам боронить стати за себе і за свою вольність? Бо видно талан ваш такий, щоб мати усе від меча, і навіть саму вольність; а я допомагати вам не в силах, поборюваний будучи партіями та їх факціями”.
Наказний гетьман Барабаш, одержавши рескрипт королівський, ознаймував його тільки одному писареві генеральному Хмельницькому, але й то з конечности, яко канцлерові нації, а від інших урядників зовсім його затаїв, держачись сторони поляків, од яких він був багато обдарований і мав з ними велику дружбу. Хмельницький багато разів намовляв Барабаша оголосити волю королівську урядникам, народові й військові, щоб заохотити їх прихильністю до них такого справедливого й милостивого монарха, і дати знати з-під руки полякам, щоб вони відали думки королівські, що пособляють невинності народній, свавільством силуваній, і страшилися б оборони, дозволеної самим монархом. Та Барабаш, упоєний дарами польськими і приспаний їхніми улещуваннями, ні на що теє не зважав, і цим приневолив Хмельницького виконати самому той обов’язок начальства, що його він, Барабаш, учинити був зобов’язаний. Хмельницькому прийшлося докласти великої вмілости, щоб роздобути у Барабаша королівський рескрипт, пильно ним хоронений, і оголосити його урядникам і військові. Сприятлива нагода скоро йому в тому допомогла. Для новонародженого у родині Хмельницького немовляти треба було мати хрещеного батька; для того запросив Хмельницький Барабаша, і він з усім почетом своїм виїхав з Чигирина до родинного дому Хмельницького, в містечко Суботів; а тамо, по доконанню над немовлям таїнства хрещення, почалися звичайні при таких нагодах учти, на яких частовано Барабаша і почет його з умисним старанням. Хмельницький, знявши у сонного Барабаша з руки перстень і забравши пірнач та шапку з кокардою, що титул Барабашів означали, поїхав з ними вночі до Чигирина і, з’явившись у Барабашевої жінки, показав їй знаки чоловікові, вимагаючи у неї видати потрібні листи з кабінету Барабашевого, що їх буцімто він, Барабаш, для якнайпильніших потреб просить. Барабашева жінка, бачивши знаки чоловікові і знавши обов’язки писаря генерального, до котрого справи письмові особливо належать, відчинила Хмельницькому кабінет чоловіків, і він знайшов у ньому відомий рескрипт королівський та інші важливі акти, до народу руського та прав його належні, забрав їх і вирушив з Чигирина впрост на Запорозьку Січ, і прибув туди 7-го серпня, року 1647-го.

Полон і страта Остряниці

Полон і страта ОстряниціЗ “Історії Русів”

Гетьман Остряниця, розіславши свої війська, котрі по містах у залоги, а котрі по сельбищах їхніх, сам, з генеральною старшиною і многими полковниками та сотниками, заїхав до міста Канева, щоб принести вдячні Богові молитви в монастирі тамошньому. Поляки, що відзначалися завше в угодах і присягах, яко непостійні і віроломні, додержали трактату свого, в Полонному підписаного, нарівні з усіма попередніми угодами й трактатами, що в козаків з ними були, себто в одному віроломстві і занехаянні; а духовенство їхнє, прибравши собі незрозумілу владу на діла Божі і людські, казало додержувати присяги між самими лише католиками, а з іншими народами присяги та угоди завше їм розгрішало й одмітало, яко схизматицькі та судові Божому не підлеглі. За тими дивними правилами, підлим підступством супроводжуваними, звідавши поляки через шпигунів своїх, жидів, про поїзд гетьмана Остряниці з штатом його, без значної сторожі, до Канева, тут в монастирі його оточили велелюдним натовпом війська свого, що перейшло вночі байраками аж до монастиря Канівського, який стояв поза містом. Гетьман не скорше довідався про ту зраду, як уже монастир наповнений був військом польським, і тому піддався їм без спротиву. Вони, перев’язавши весь штат гетьманський і самого гетьмана, разом тридцять сім чоловіка, поклали їх на прості вози, а монастир і церкву тамошні, зграбувавши геть чисто, запалили з усіх боків, і самі з в’язнями нагло забралися і перейшли до Польщі потайними дорогами, боячись погоні і нападу з міст. Зближаючись до Варшави, уставили вони в’язнів своїх пішо, по два разом зв’язаних, і кожному з них накинули на шию мотуз із зашморгом, за який, б’ючи в барабани, провадила їх кіннота по місті з тріюмфом, проповідуючи в народі, що схизматиків тих зловлено в переможному бою; а потім замкнено їх у підземельні тюрми і закуто в кайдани. Жінки багатьох, схоплених у неволю урядників, забравши з собою малолітніх дітей своїх, виправились до Варшави, сподіваючись уласкавити і подвигнути на жалість знатність тамошню зворушливим благанням дітей за батьків своїх. Та вони тим тільки поживу кровожадним тиранам примножили, і зовсім їм не допомогли; і урядників тих, по кількох днях їх ув’язнення, потягнено на страту без ніяких доходжень та зізнань. Страта тая була ще перша в світі у своєму роді, і нечувана серед людей лютістю своєю та варварством, і нащадки навряд чи повірять тій події, бо ніякому дикому і найлютішому японцеві не спаде на думку її винахід; а здійснення її злякало б самих звірів і чудищ. Видовище теє відкривала процесія римська з численними ксьондзами їхніми, які умовляли ведених на жертву малоросіян, щоб вони прийняли закон їхній на визволення своє в чистцю; але ті, нічого їм не одказуючи, молилися Богові по своїй вірі. Місце страти наповнене було народом, військом та катами, з їх причандаллям. Гетьмана Остряницю, обозного генерального Сурмила та полковників: Недригайла, Боюна і Риндича колесовано, і їм, ламаючи раз-пораз руки й ноги, тягнули по колесі жили, аж поки повмирали; полковників: Гайдаревського, Бутрима, Запалія і обозних Кизима та Сучевського пробито залізними списами наскрізь і піднесено живцем на палі; осавулів полкових: Постилича, Гаруна, Сутигу, Подобая, Харкевича, Чудака та Чурая, і сотників: Чуприну, Околовича, Сокальського, Мировича і Ворожбита прибито цвяхами до дощок, облитих смолою, і спалено повільним вогнем. Хорунжих: Могилянського, Загребу, Скребила, Охтирку, Потурая, Бурлія і Загнибіду роздерто залізними пазурями, подібними до ведмежої лапи. Старшин: Ментяя, Дунаєвського, Скубрія, Глянського, Завезуна, Косиря, Гуртового, Тумара і Тугая четвертовано по частках. Жінки й діти страдників тих, зобачивши перші тортури, сповнювали повітря зойками своїми і риданням; та скоро замовкли: жінкам тим, неймовірним тогочасним звірством, пообтинали груди, а самих їх посікли до одної, і грудьми їхніми били мужів, що були ще в живих, по обличчях їхніх; а дітей, що зосталися по матерях і тулялися та повзали довкола їх трупів, попалили всіх на очах їхніх батьків, на залізних ґратах, під які підкидали жар і роздмухували шапками та віниками.

Семен Палій (з “Історії Русів”)

Семен Палій…у Задніпров’ї став великим войовником Семен Палій. Він, бувши уродженець малоросійського міста Борзни, оженився в місті Хвастові і спершу був полковником охочекомонним, а опісля піднесений од гетьмана Мазепи на полковника реєстрових козаків хвастівських. Одначе, крім того полку, держав він при собі й охочекомонних козаків на своїй платні або з уділу в здобичі, і повсякчасною з ними вправою було воювати за всіх, хто б його не покликав, немов би на толоку. Таким чином воював він, ураз із королем польським Собієвським, за цісаря німецького проти турків, воював і від турків проти партії Собієвського. Тим часом провадив безугавні війни з усіма татарами за відгін ними бранців із держав християнських, яких він у них одбивав і повертав додому, і за те обдаровуваний був од государів і володарів тих народів багатими подарунками та почестями; та й з самих татар стягав кілька разів великі контрибуції, а паче, коли забрав був у полон самого їхнього хана Осман Гирея і кількох ханських калгів. Тут вони не щадили й самих решток скарбів предка свого Чингіз-Хана, бо Батиєві скарби, награбовані в Росії, вичерпав уже в них запорозький кошовий Сірко, якому Палій багато в чому подобився. І жив він собі, як князь-володар, у повній славі й достатку, визнаючи, проте, за найвищого начальника над собою малоросійського гетьмана і виконуючи всі його приписи щодо служби військової та внутрішнього укладу. Але заздрість людська, звичайна супутниця щасливців, не поминула гнати і Палія з того боку, з якого він і не сподівався. Вельможі польські, тії міністри правління народнього, що захитували завше владу королівську, злостячись на Палія за партизанство його з королем, небезпечне для їх могутности, схопили Палія потайки, як їхав він до Києва по набоженству, і завезли до фортеці Магдебурзької на довічне ув’язнення, де просидів він у неволі щось із рік. Козаки його командування, які завдячували йому весь свій добробут і саме своє життя, понахапали були багатьох значних поляків у своє ув’язнення, щоб обміном їх визволити Палія, але успіху в тому зовсім не мали, бо, на подання уряду польського, наказано від царя і гетьмана тих в’язнів звільнити. Вони по такій невдачі вдалися до хитрощів: і як у всю Польщу і частину Німеччини раз-у-раз виходять з Малоросії купецькі каравани великими воловими обозами з пшоном, вовною, всякими шкурами та іншими продуктами, то вони, спорядивши великий обоз на волових хурах і понакладавши на них дещо з усіх своїх продуктів, поставили при них хурманами і поховали у хурах, вкритих вовною та шкурами, до 300 козаків з їх зброєю, і таким чином підійшовши до міста Магдебургу, упросилися з обозом ночувати в місті, а волів вигнали на найманий од міста пастівник, за що дорого заплатити приобіцяли. Як же споночіло і в місті все заспокоїлося, козаки, вийшовши з хур, прокралися потиху до фортеці, де ув’язнений був Палій, про якого заздалегідь вони розвідали, схопили обережно воротарів та інших потрібних сторожів, опісля визволили Палія і взяли його з собою, а з ним вивезли й чотири легкі гармати з їх ладунком, у місті ж залишили порожні хури з опудалами людськими, що нібито сплять під передками. І так зібравшись, ішли зони цілу ніч і частину дня, аж поки розглянулися міські начальники та мешканці; але погоня за ними була недовга й безуспішна, а козаки, переходячи Польщу, пограбували багатьох вельмож, що брали участь у в’язненні Палієвому, і надгородили свої втрати з процентами. Вельможі польські заходилися мститися на Палієві і шукати його. Вони, умовивши гетьмана коронного польського супроти волі королівської, виправили на нього корпус військ найманих чужоземних, себто гусарські полки і німецьку піхоту, так званого чужоземного реґіменту, з артилерією. Палій, довідавшись про те завчасу, розташував своє військо в лісах і садках за містом Хвастовом, і щойно корпус польський зблизився до міста того з наміром на нього напасти, то Палій, ударивши зненацька з двох боків на ворога, розбив його і розігнав на всі сторони, а обози і всю артилерію узяв яко здобич. Поляки, не вдовольнившись із тої спроби, зібрали ще другий корпус військ, більший од першого, з численними волонтерами із значної шляхти і своїх паничів, і виправили його на Палія під командою з угорців полковника Рустича. Палій, дізнавшись про переважні сили польські, запросив до себе, без відома наказного гетьмана Самуся, полковників задніпровських Абазу, Іскру та інших з їхніми полками, випередив з ними поляків і, напавши на них під містом Бердичевом на світанку, розбив їх ущент, так що мало хто з тих, які зосталися в живих, утік в замок Майжелевський з командиром своїм Рустичем; а сей, бувши спущений уночі на мотузі з замкового муру, за прикладом апостольським у Дамаску, втік проповідувати полякам про свою поразку, а решту військ своїх покинув на поталу козакам і обози з запасами їм на здобич. Гетьман Мазепа, не зважаючи на свавільну зачіпку поляків, не без причин покладав і з свого боку, що події задніпровські є образливі для обопільних мирових трактатів, польського і руського, а може й обидва ті двори за такі їх уважали. Однак, знаючи при тому непоступливий дух Паліїв і страшний характер його, склав усю вину на наказного гетьмана Самуся, яко на головного того краю начальника, і через те покликав його на одвіт. Самусь зараз прибув до гетьмана, ствердив присягою свою невинність, склав тоді ж із себе обов’язки наказного гетьмана, клейноди на теє звання вручив Мазепі, а сам упросився бути полковником богуславським, і так його зоставлено. Палія ж по якомусь часі, закликавши до себе Мазепа нібито для військових розпоряджень, зараз арештував і засудив на вічне заслання до Сибіру, а майно його, що полягало у великих грошах і пожитках, сконфіскував на скарб військовий, звичайно, не без свого уділу. Палій, перебувши 15 років у неволі, звільнений був од царя Петра Олексійовича перед відомою Полтавською баталією із шведами, де, проявивши чудеса хоробрости й одваги, забитий був, врешті, гарматним ядром.

Фортеця Кодак, Богдан Хмельницький і Чаплинський (з “Історії Русів”)

Фортеця Кодак, Богдан Хмельницький і Чаплинський(Хмельницький), пробуваючи при королі, відвідав одного разу отчизну свою Малоросію і, звідавши тут, що польський уряд, під розпорядженням Чаплинського, намісника гетьманського, або інакше дозорці чигиринського, за плянами й розводами інженерів французьких, року 1638-го побудував дуже сильну фортецю, Кодаком названу, над рікою Дніпром, між границь малоросійських і запорозьких споруджену з політичним розмислом, щоб перешкоджати сполученню між тих єдинокровних народів, а паче їхніх військ, що одне одного підпомагали, забажав оглянути будову її і, прибувши на те місце, запитаний був од Чаплинського мовою латинською: “Чи потвердить він думку всіх знавців, що твердиня ся є неприступна?” На теє відповів Хмельницький лагідно тою ж латинською мовою, що “він ще не чував і ніде не читав, щоб створене руками людськими не могло бути такими ж людськими руками зруйноване, а лише витвір Божий є міцний”. Чаплинський, поваживши речення таке за слова обурливі, що задум який значать, зараз арештував Хмельницького і вислав під сторожу до Чигирина. Але дочка Чаплинського, Ганна, звільнивши потайки Хмельницького з-під сторожі, дала спосіб виїхати йому і вернутися до Варшави, де він скаржився на Чаплинського королеві, і був задоволений тим, що Чаплинському, яко кару за свавільний і образливий вчинок його над гвардійським офіцером, відтято через стражника Скабичевського одного вуса.