Золоті ворота

Золоті воротаКолись, давно ще, був князь на світі Володимир. Володимир-князь царством усім володіє, а Михайло – син царський, але що він молодий, то на царство його не садовлять, нехай підростає, а Володимир то старіший, то він усім і править. Добре так оце діється… А в стороні татари своє царство мають. І знахарі татарські стали ворожити, здогадалися про Михайла, кажуть своїм:
– Глядіть, щоб не було чого нам, росте збоку коло нас такий і такий Михайло; тепер от його і не чути, а виросте той Михайло, тоді вже будемо знати, що то за Михайло. – кажуть знахарі, що воїн, воїн з нього вийде, може, ще світ не бачив такого лицаря.
Сказали знахарі про Михайла; тепер треба щось робити. Татарський цар пише до Володимира: “Ми довідались за Михайла, він ще дитина у вас, твоє царство йому перейде, як
 підросте – то віддай нам його, будьмо сватами” Ото Володимир скликає людей, говорить; що Татарський цар хоче до себе взяти Михайла, далі дає цю справу до старійшин. Міркували скрізь, чи зробити так, як Татарський пише, і присудили, що “віддаймо малого”. Вся громада сказала так…
Ну, ото присудили так. Володимир примітив, що Михайло став похмурий дуже, ходить такий засмучений… А Михайло був уже парубок літ вісімнадцяти. Спитав Володимир його, що йому за туга така:
– Михайлятко-дитятко! Чого ти засмучений такий?
В тебе чаша золотая,
Вина повна
Завжди,
А пів-Києва на тебе йде…
Мені так здається, що журитись тобі нема чого.
Михайло і каже Володимирові:
– Господарю-царю Володимиру!
Так, в мене чаша золотая,
Вина поврая
Завжди…
А пів-Києва на мене йде,
Але київська громада,
То зла в неї рада…
Володимир на це промовчав. А Михайло каже до меча свого, що на стіні висів:
– Мечу мій, мечу! та на татарове,
Мечу мій, мечу! та на юланове…
Михайлові байдуже, що татари хотять його брати, він меч свій як візьме, то… Але Володимир це вислухав і дивиться, що Михайло малий такий, і каже йому:
– Михайлятко-дитятко! Молоде ти і несиле, то треба, щоб бути літ двадцять або тридцять, тоді хіба за меч можна братись.
Володимир так до Михайла говорить, а Михайло йому відказує по-своєму:
– Господарю-царю Володимиру!
Візьми ти утятко молоденьке
І пусти на море синеньке:
Воно і попливе, як і стареньке.
Тоді Володимир каже до Михайла:
– Як так оце ти говориш, то Боже тебе благослови.
Після того Михайло взяв меча, списа, коня йому привели; їде Михайло і зустрічає, що стоїть татаруга, турок той; Михайло нічого не робив, тільки перехрестив військо татарське своїм мечем. То по обидва боки Михайла не стало того війська: на лівий бік то так, як огнем спалило, на правий – так, як солому виклав. Як посік те вже військо Михайло, то поїхав у світи й довелось йому їхати через царські ворота; то до одного стремена взяв на ногу одну половину, а на другу ногу до другого стремена взяв другу половину. З тими ворітьми поїхав за якісь гори… і став жити та й досі, кажуть, живий…

Про половчина, якого передав на поруку один християнин викупу ради святому Миколі

Про половчина, якого передав на поруку один християнинБув один чоловік цнотливий і мудрий у славному городі у Києві, який мав віру велику і любов до святого Миколи. І, не знаю з якої притчі, сидів у нього половчин цілий рік, у залізо закутий.
Одного дня каже йому християнин:
— Доки хочеш сидіти у мене? Дай за себе викуп, і одпущу тебе в землю твою.
Той же мовить йому:
— Як мене одпустиш, принесу тобі викуп, а поки мене держиш, не маю що тобі дати.
Християнин же мовить йому:
— Дай за себе поруку, то одпущу тебе.
Половчин же мовить йому:
— Ти сам відаєш, що немає нікого на Русі, хто б поручився за мене!
І сказав йому християнин:
— Як хочеш, дам тебе на поруку святому Миколі.
Той же мовить:
— Не знаю його, ані він мене не знає. То як же поручиться він за мене?
Тоді християнин повів його в церкву і показав йому ікону святого Миколи, кажучи:
— Як хочеш, сьому тебе дам на поруку.
Половчин же мовить з радістю:
— Хочу! Як мені повірите, то все привезу, що винен тобі.
Думав-бо, що віра того русина в святого Миколу нічого не важить.
Дивно-бо, браття, але той чоловік анітрохи не засумнівався, одпускаючи сього полоненика, ані помислив у серці своїм, чи принесе йому викуп, чи не принесе! Тільки єдине в умі мав — поруку святого Миколи. І був певен, що за ним не пропаде.
І се мовивши, той добрий чоловік одпустив полоненика, давши йому одежу і все, що треба в дорогу, і на коня свойого посадивши, і часу давши йому на сповнення обов’язку рік:
— Брате, гляди ж, не обдури; пам’ятай, перед ким обіцяв єси принести викуп або прислати. Якщо ж обдуриш, то знай: не втекти тобі од руки поручника твого.
Той же мовив:
— Учиню все, про що кажеш.
І се мовивши, поклонився і поїхав. Їдучи ж дорогою, погану думу в серці задумав, кажучи:
— Немає глузду, воістину, у русина сього, який мене передає образу на поруку, на дошці написаному, Миколою прозваному. Що той може мені зробити? Нині вже не бачу його, і він мене вже не бачить! Як же може дошка ходити чи їздити? Хоч би і великому чоловіку дав мене на поруку, і того в своїй землі не боюся. І викупу не дам! Читати далі

Скавиця

СкавицяСтарі люди кажуть, що тут гріб князя Скавики. Скавика, Чикирда й Лукіян були начальники, названі 
князями, лицарського народу, якихсь чорноморців, що, як хмари або як саранча, приплили з
низу, від моря до Києва. Усі три, разом із своїми
 дружинами, поселились на київських горах, один коло одного.
Кажуть, що князь Скавика мав дочку, молоду й зовсім непо
гану дівчину. На його двір збігались лицарі й королевичі з усіх
 сторін світу й один перед одним старалися здобути руку княж
ни. Але найкращий, найхоробріший з усіх був князь Чикирда;
 для княжни вбогий її сусід був миліший від усіх багатств, від
 усіх корон і берел. Але, хоч Скавика сам, як і Чикирда, був
 князем без князівства, бо стояв тільки на чолі кочівної орди, все-таки бажав собі кращої долі для своєї єдиної дитини та 
сподівався видати її колись за якогось багатого заморського 
королевича.
А князь Чикирда посилав сватів, сам навіть падав до ніг 
Скавики, але це не помогло йому нічого: Скавика жартував
 собі тільки з бідного молодця. Нарешті вкололо Чикирду таке
 легковаження і поведінка гордого князька з ним, отже, добув 
свій булатний меч і на ньому присяг помсту своєму ворогові.
 А князь Лукіян тим часом виглядав лиш відповідної і догідної 
хвилини, бо й він давно вже мріяв про те, щоб знищити 
сусідніх князьків і щоб самому заволодіти Києвом. Отже, як тільки ворожі дружини напали одна на одну, Лукіян, перечекавши, побив ослаблих. Тоді Скавика й Чикирда, помирившись, з’єднаними силами рушили на свого спільного ворога.
 Але більша частина їх військ уже полягла. Отже по довгій і
 кривавій боротьбі з’єднані дружини враз із своїми
 провідниками зосталися на полі бою.
Глибокі печери на Лукіянівці покопала Лукіянова дружи
на. Кажуть, що пізніше, в час нападу татарів, вони служили за 
сховок для бідних киян, бо невірна орда гнала молодших і
сильніших в ясир, а решту забивала на місці. Їх орди ставали,
як звично, обозом за містом, бо в місті не було місця для них:
 вогонь пожирав усе до грунту. Місцевість, в якій татари розбивали свої намети, служила їм тільки для складу здобичі і для 
варіння харчів, тому назвали її Приваркою.

Либідь

Либідь

Річка Либідь повстала від сліз Либеді, дочки одного з 
київських князів. Ой, гарна ж то була, кажуть, гарна діва, 
чарівна, як те Боже сонечко в травні. Кажуть, що з усіх сторін
 світу з’їжджались до неї лицарі, королевичі та князі, прохаю
чи … Читати далі

Лицар Михайлик і Золоті Ворота

Лицар Михайлик і Золоті Ворота

Як лихоліття було, то прийшов чужоземець, Татарин, і ото вже на Вижгород б’є, а далі вже й під Київ підступає. А тут Михайлик лицар був, та як зійшов на башту, та пустив з лука стрілу, то стріла і впала у … Читати далі

Кирило Кожум’яка

Кирило Кожум’яка

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже і до дочки самого князя. Нічого робить — коли давали городяни, треба й … Читати далі