Жорнинський злодій-лицар

Жорнинський злодій-лицарНа північний захід від Мукачева височіє гора Жорнина. Про неї ходить по навколишніх селах цікава легенда. Народна фантазія населила дикі романтичні околиці тої гори розбійниками та оповідями про величезні скарби, що криються в печері за дверима залізними, як зерно в засіках. Дехто запевняв, що ті залізні двері вже знайшли, але тільки вернулися на те місце знову з інструментом, гадаючи їх відкрити, по дверях не стало й сліду, хоча хвильку тому не тільки своїми очима їх бачили, а й руками торкали. Часто в лісі можна було зустрітися з русинами, які вірили легенді про скарб і копали, довбали скелясту землю, шукаючи цілими днями, тижнями, а все марно.
Фантазія людей сягає далекого минулого, коли в Угорщині владарював король Ладислав Святий з Арпадовичів (1077-1095). Тоді ці землі, іменовані Березьким лісом, були королівським ловищем. Кочуючі русинські пастухи, королівські мисливці, сокільники, собаководи та окремі вільні хлібороби лише подекуди заселяли величезні простори. Тоді нібито й став Мукачівський замок страшилом, захистом, а водночас і владним господарем цілого краю.
За легендою, був тоді бургграфом у Мукачівському замку якийсь Мануїл, лицар грецького походження. Король Ладислав мав родинні зв’язки з грецьким царем, тому чимало грецьких лицарів прийшли в Угорщину і засіли кращі місця й маєтки. Так і Мануїл дістався в Мукачівський замок і став паном на цілий край.
Чоловік це був жадібний і свавільний і, за легендою, – справді страшило для краю. Свій гнів він зганяв на підданих русинах. Жив серед розкоші, мов якийсь східний тиран, і тримав у замку цілий гарем. Красива жінка, – була то пані чи простачка, – неминуче потрапляла до нього. Не робив він поділу й за походженням. Брав кожну, котра йому полюбилася, була то селянка чи шляхтянка.
Бідні селяни й дрібні шляхтичі аж у зуби різали, а мусили пану Мануїлові терпіти: його військові ніхто не міг дати відсічі. Мануїл був ласкавий до своїх жінок і вельми щедрий. Оточив їх увагою, засипав подарунками, які, само собою, віднести з замка ті не могли. А що таке життя потребувало величезних коштів, то пан Мануїл робив зі своїми найманцями розбійницькі походи по краю: брав “податі” з усіх панських палаців, оббирав ізмаїльських купців, що йшли до Польщі або верталися з Польщі й завжди мали запаси єдвабу, уборів, золотих та срібних коштовностей. Відбирав, зрозуміло, й купецькі мішки з грошима.
З Мукачівського замка постійна варта чатувала дороги, що вилися до гір. Тільки на обрії з’являлися купецькі валки, на поклик сурми виходили Мануїлові найманці з замка, і поволі, на конях, їхали доти, доки не вибрали, зручного місця – найчастіше нападали в якійсь безладній долині, де купці отаборювалися на спочинок. Так Мануїл нагромадив у Мукачівському замку незмірні багатства. В окремій пивниці, до котрої ніхто не смів зайти, були цілі купи золота і срібла, величезні сувої шовку й оксамиту.
І дарма до Будина йшли скарги за скаргами. Король Ладислав їм не вірив. Він і припустити не міг, що його урядник, бургграф, вірний грецький лицар, міг стати останнім злодієм, розбійником, хижаком. Але скарги йшли і йшли, що далі, то частіше, – про викрадання жінок, про напади на торгові валки, котрі вже й оминати почали дорогу через Мукачеве. І якщо вічного нічого не буває, мав настати край і грабункам пана Мануїла. Королеві поскаржився високий угорський пан, що Мануїл зухвало викрав його доньку. Мусив король ту справу з’ясувати. Як би не було, а вирішив перш за все переконатися, а тоді вже кого треба карати. І послав він купку своїх урядників до Мукачева, доручив їм вивідати всю правду. Читати далі

Древлянський колодязь в Іскоростені

Древлянський колодязь в ІскоростеніКолись люди розказували, що, кажуть, по описах у книжці є, що там є разне золото і хазяйство колишнє князьов. То там, кажуть колодець був. Ну, то й правда, находили у цьому самом замку. То викопали там сукно і просо колишнє. Десь пересипали, щоб не затекло цей метал. Батько бачив, як розкопали, бо я ще не був на світі. І там багацько чого викопали. Як докопались; якесь дно було, тільки не знаю, чи з дощок дно, чи з каменя. Ну, то як зарвалі його, ну, і о вишов істуль такі великі вуж – гад здоровий. Да линулася вода, то чуть їх не позалівало. То вони повтікали. Ну, то послі говорили, що це тут золото і срібло, там різні вєщі государськіє-книжеськіє. То, кажуть, що воно все закляте тут, то через те його ніхто й не достане. От через те й гад війшов, кажуть, залівав людей.

Сказання, чого монастир прозвався Печерським

Сказання, чого монастир прозвався Печерським

У князівство самодержця Руської землі, благовірного великого князя  Володимира Святославича, благословив Бог, щоб з’явився світильник Руської землі і наставник інокам, тож про нього це сказання. Був такий собі благочестивий муж із міста Любеча, в котрому змолоду вселився страх Божий, і побажав … Читати далі

Могила князя Ігора на Княжій горі

Могила князя Ігора на Княжій горіКнязь Ігор був, дань збирав. Він втікав, говорять, шо каретою з золотом. Попався тут у полон. Пригнули дві берези – і його розорвало. Там захоронили і його карету із золотом. Потом курган такий насипали, як оцей сарай, і солдати накошували шапками землю, і зробили йому курганець.

***

Розказували, що на Княжій горі колєсниця була закопана. Це єдне. То її там уже двадцять раз перекопували, ту гору. Ну, і ще, шо там же ж, як цариця Ольга була, то її чоловіка убіли. Його, уроді, там розпнули. Ну, це я не бачила. Двє було там берези, і єдну ногу прив’язали до єдної сторони, а другу ногу до другої сторони, і пустили вгору. Отак! Князя там поховали. А Ольга спалила Коростень.

***

Ну, чула, що казали, що колись там жив чи князь, чи богатир, чи я знаю, який він там… Да там гора така. Князь, чи хто, там жив – я не знаю. Чи він там просто був… Ну, в його була, кажуть, карета, і він її там десь закопав. А де – хто його знає? Хтось казав, що золота вроді. Там, каже, її шукали, але її найти не можна там.

***

Казали, що колись князь сидів і там о закопав бричку із золотом. А чому закопав? То ще мої розказували. І так он закопав цю бричку з золотом і сказав: “Воно тре, щоб там була!”
О! Ну, там люди старі бачили, що золото пересушувалось, і бралось синеньким огньом по полю. А воно, казав мой батько, колись закопане отут о, те золото, і воно може перейти кілометр дальше, і там огньом синеньким горить.
А за Княжу гору батьки розказували, що там колись богатирі тоді сиділи. Послі цього, я знаю, люди хазяйновиті сиділи.

Урочище Замчище

Урочище ЗамчищеТам ще треба добавить: це у нас називається урочище Замчище (недалеко від селища Вигода, навпроти села Новоселиця) через те, шо там був палац тих князів і крепость. То, послі усього того, вони там тей палац замкнули і забили. Там тоже є подземельє, печери є під камінь, під ту велику гору. Не було де діватися, то туди поховали, забили, покопали. Там усе: разні метал, що було у палаці. Старі люди, бувало, розказували цілий вік, що там храниться із тих князів, ще за древлян.

Золоті ворота

Золоті воротаКолись, давно ще, був князь на світі Володимир. Володимир-князь царством усім володіє, а Михайло – син царський, але що він молодий, то на царство його не садовлять, нехай підростає, а Володимир то старіший, то він усім і править. Добре так оце діється… А в стороні татари своє царство мають. І знахарі татарські стали ворожити, здогадалися про Михайла, кажуть своїм:
– Глядіть, щоб не було чого нам, росте збоку коло нас такий і такий Михайло; тепер от його і не чути, а виросте той Михайло, тоді вже будемо знати, що то за Михайло. – кажуть знахарі, що воїн, воїн з нього вийде, може, ще світ не бачив такого лицаря.
Сказали знахарі про Михайла; тепер треба щось робити. Татарський цар пише до Володимира: “Ми довідались за Михайла, він ще дитина у вас, твоє царство йому перейде, як
 підросте – то віддай нам його, будьмо сватами” Ото Володимир скликає людей, говорить; що Татарський цар хоче до себе взяти Михайла, далі дає цю справу до старійшин. Міркували скрізь, чи зробити так, як Татарський пише, і присудили, що “віддаймо малого”. Вся громада сказала так…
Ну, ото присудили так. Володимир примітив, що Михайло став похмурий дуже, ходить такий засмучений… А Михайло був уже парубок літ вісімнадцяти. Спитав Володимир його, що йому за туга така:
– Михайлятко-дитятко! Чого ти засмучений такий?
В тебе чаша золотая,
Вина повна
Завжди,
А пів-Києва на тебе йде…
Мені так здається, що журитись тобі нема чого.
Михайло і каже Володимирові:
– Господарю-царю Володимиру!
Так, в мене чаша золотая,
Вина поврая
Завжди…
А пів-Києва на мене йде,
Але київська громада,
То зла в неї рада…
Володимир на це промовчав. А Михайло каже до меча свого, що на стіні висів:
– Мечу мій, мечу! та на татарове,
Мечу мій, мечу! та на юланове…
Михайлові байдуже, що татари хотять його брати, він меч свій як візьме, то… Але Володимир це вислухав і дивиться, що Михайло малий такий, і каже йому:
– Михайлятко-дитятко! Молоде ти і несиле, то треба, щоб бути літ двадцять або тридцять, тоді хіба за меч можна братись.
Володимир так до Михайла говорить, а Михайло йому відказує по-своєму:
– Господарю-царю Володимиру!
Візьми ти утятко молоденьке
І пусти на море синеньке:
Воно і попливе, як і стареньке.
Тоді Володимир каже до Михайла:
– Як так оце ти говориш, то Боже тебе благослови.
Після того Михайло взяв меча, списа, коня йому привели; їде Михайло і зустрічає, що стоїть татаруга, турок той; Михайло нічого не робив, тільки перехрестив військо татарське своїм мечем. То по обидва боки Михайла не стало того війська: на лівий бік то так, як огнем спалило, на правий – так, як солому виклав. Як посік те вже військо Михайло, то поїхав у світи й довелось йому їхати через царські ворота; то до одного стремена взяв на ногу одну половину, а на другу ногу до другого стремена взяв другу половину. З тими ворітьми поїхав за якісь гори… і став жити та й досі, кажуть, живий…

Про половчина, якого передав на поруку один християнин викупу ради святому Миколі

Про половчина, якого передав на поруку один християнинБув один чоловік цнотливий і мудрий у славному городі у Києві, який мав віру велику і любов до святого Миколи. І, не знаю з якої притчі, сидів у нього половчин цілий рік, у залізо закутий.
Одного дня каже йому християнин:
— Доки хочеш сидіти у мене? Дай за себе викуп, і одпущу тебе в землю твою.
Той же мовить йому:
— Як мене одпустиш, принесу тобі викуп, а поки мене держиш, не маю що тобі дати.
Християнин же мовить йому:
— Дай за себе поруку, то одпущу тебе.
Половчин же мовить йому:
— Ти сам відаєш, що немає нікого на Русі, хто б поручився за мене!
І сказав йому християнин:
— Як хочеш, дам тебе на поруку святому Миколі.
Той же мовить:
— Не знаю його, ані він мене не знає. То як же поручиться він за мене?
Тоді християнин повів його в церкву і показав йому ікону святого Миколи, кажучи:
— Як хочеш, сьому тебе дам на поруку.
Половчин же мовить з радістю:
— Хочу! Як мені повірите, то все привезу, що винен тобі.
Думав-бо, що віра того русина в святого Миколу нічого не важить.
Дивно-бо, браття, але той чоловік анітрохи не засумнівався, одпускаючи сього полоненика, ані помислив у серці своїм, чи принесе йому викуп, чи не принесе! Тільки єдине в умі мав — поруку святого Миколи. І був певен, що за ним не пропаде.
І се мовивши, той добрий чоловік одпустив полоненика, давши йому одежу і все, що треба в дорогу, і на коня свойого посадивши, і часу давши йому на сповнення обов’язку рік:
— Брате, гляди ж, не обдури; пам’ятай, перед ким обіцяв єси принести викуп або прислати. Якщо ж обдуриш, то знай: не втекти тобі од руки поручника твого.
Той же мовив:
— Учиню все, про що кажеш.
І се мовивши, поклонився і поїхав. Їдучи ж дорогою, погану думу в серці задумав, кажучи:
— Немає глузду, воістину, у русина сього, який мене передає образу на поруку, на дошці написаному, Миколою прозваному. Що той може мені зробити? Нині вже не бачу його, і він мене вже не бачить! Як же може дошка ходити чи їздити? Хоч би і великому чоловіку дав мене на поруку, і того в своїй землі не боюся. І викупу не дам! Читати далі

Скавиця

СкавицяСтарі люди кажуть, що тут гріб князя Скавики. Скавика, Чикирда й Лукіян були начальники, названі 
князями, лицарського народу, якихсь чорноморців, що, як хмари або як саранча, приплили з
низу, від моря до Києва. Усі три, разом із своїми
 дружинами, поселились на київських горах, один коло одного.
Кажуть, що князь Скавика мав дочку, молоду й зовсім непо
гану дівчину. На його двір збігались лицарі й королевичі з усіх
 сторін світу й один перед одним старалися здобути руку княж
ни. Але найкращий, найхоробріший з усіх був князь Чикирда;
 для княжни вбогий її сусід був миліший від усіх багатств, від
 усіх корон і берел. Але, хоч Скавика сам, як і Чикирда, був
 князем без князівства, бо стояв тільки на чолі кочівної орди, все-таки бажав собі кращої долі для своєї єдиної дитини та 
сподівався видати її колись за якогось багатого заморського 
королевича.
А князь Чикирда посилав сватів, сам навіть падав до ніг 
Скавики, але це не помогло йому нічого: Скавика жартував
 собі тільки з бідного молодця. Нарешті вкололо Чикирду таке
 легковаження і поведінка гордого князька з ним, отже, добув 
свій булатний меч і на ньому присяг помсту своєму ворогові.
 А князь Лукіян тим часом виглядав лиш відповідної і догідної 
хвилини, бо й він давно вже мріяв про те, щоб знищити 
сусідніх князьків і щоб самому заволодіти Києвом. Отже, як тільки ворожі дружини напали одна на одну, Лукіян, перечекавши, побив ослаблих. Тоді Скавика й Чикирда, помирившись, з’єднаними силами рушили на свого спільного ворога.
 Але більша частина їх військ уже полягла. Отже по довгій і
 кривавій боротьбі з’єднані дружини враз із своїми
 провідниками зосталися на полі бою.
Глибокі печери на Лукіянівці покопала Лукіянова дружи
на. Кажуть, що пізніше, в час нападу татарів, вони служили за 
сховок для бідних киян, бо невірна орда гнала молодших і
сильніших в ясир, а решту забивала на місці. Їх орди ставали,
як звично, обозом за містом, бо в місті не було місця для них:
 вогонь пожирав усе до грунту. Місцевість, в якій татари розбивали свої намети, служила їм тільки для складу здобичі і для 
варіння харчів, тому назвали її Приваркою.

Либідь

Либідь

Річка Либідь повстала від сліз Либеді, дочки одного з 
київських князів. Ой, гарна ж то була, кажуть, гарна діва, 
чарівна, як те Боже сонечко в травні. Кажуть, що з усіх сторін
 світу з’їжджались до неї лицарі, королевичі та князі, прохаю
чи … Читати далі

Лицар Михайлик і Золоті Ворота

Лицар Михайлик і Золоті Ворота

Як лихоліття було, то прийшов чужоземець, Татарин, і ото вже на Вижгород б’є, а далі вже й під Київ підступає. А тут Михайлик лицар був, та як зійшов на башту, та пустив з лука стрілу, то стріла і впала у … Читати далі