Шолудивий Буняк

Буняк, що його на глум називають у народі «шолудивий розбійник», нападав на найближчі околиці та тривожив усе, що там жило.
Найбільше старався він награбити майна занапащених ним мешканців, яким удержував військо, що кочувало межи видними горбами
 на північ від Завалова, покритими чорним лісом. Руський князь,
 володар сеї країни, поставив на відсіч Бунякові своє військо за рікою
 Золота Липа, на схід, на тім самім місці, де пізніше князі Мазовецькі
 поклали замок, де люди мешкають і досі, обставлений стіною та вежами, з котрих лишилася ціла лиш одна. А проте, чуючи свою
 слабість, він не зважився вдарити на свого противника і довго стояв
 не без остраху й сумніву, поки сивий дід, появившися в сні, не спонукав його до нападу та не навчив його способу, як і з якого боку
 зробити вилазку, котру він і сповнив з несказаною відвагою. Бійка
 була з обох боків завзята, нарешті Буняк був переможений, а військо
 його почасті розігнано, почасті потопилося в Золотій Липі. Самому
 Бунякові відтято голову, котра котилася та тікала так із місця битви
 і ледве дігнали її в полі, що за містечком Тисменицею. Через те
 місце назване Погонею. Стільки я чув із уст тутешнього простого
 люду.

Про проскурне печиння святого Теодосія

Про проскурне печиння святого ТеодосіяБачачи, як багато втрачають при літургії через нестачу проскурного печива і вельми дбаючи щодо того, замислив сам на те діло відійти своїм смиренням, що й учинив. Почав бо випікати проскури й продавати, а що додавалося йому до ціни, те віддавав жебракам. За ті гроші купував жито і своїми руками молов, і знову пік проскури. Це так Бог зволив, щоб проскури приносилися до Божої церкви чисті від непорочного і без скверни юнака.
Так пробув два літа чи й більше. Всі ж юнаки, його ровесники, знущалися з нього, докоряючи за таке діло (так-бо ворог навчав їх), блаженний же все приймав із радістю та мовчки. Ворог же, котрий ненавидить добро, бачачи себе переможеним смиренням богословесного юнака, не спочивав, бажаючи його відвернути від такої праці, відтак почав натручати на нього матір його, щоб відійшов од такого починання. Отож мати, не терплячи, що її сина отак ганять, почала з любов’ю говорити до нього:
— Молю тебе, дитино, відійди від такої роботи, ганьбу-бо наносиш на свій рід. Не можу чути, як тобі докоряють у такому ділі, бо не годиться тобі, юнаком бувши, чинити таке діло.
Блаженний Теодосій відповів їй, кажучи:
— Послухай, о мати! Молюся тобі! Господь Бог наш, Ісус Христос, сам зубожів і смирився; більше, був оганьблений, обпльований і битий позавуш і все перетерпів заради нашого спасіння. Тим більше добре нам терпіти, щоб Христа віднайти. А щодо діла мого, то послухай. Коли Ісус Христос, наш Господь, возлягав на вечері зі своїми учнями, то взяв хліб і, благословивши, переломив, даючи учням і кажучи: «Прийміть та їжте, то є тіло моє, ламане за вас і за багатьох, щоб покинули гріхи». Отож, коли Господь хліб плоттю своєю назвав, то тим більше треба радіти мені, що Господь сподобив мене бути виробником своєї плоті.
Почувши це, мати здивувалася з премудрості хлопця і відтоді відстала від нього. Але ворог не спочивав, нагострюючи її, щоб заборонила юнакові таке його смирення.
По одному літі, знову побачивши його, що випікав проскури і очорнився від палу з печі, дуже зжалилася і відтоді знову почала забороняти йому: коли ласкою, коли й грозою, іноді й б’ючи, щоб відійшов од такого діла. Блаженний-бо юнак був у скорботі великій і не відав, що вчинити. Відтак устав уночі, таємно вийшов зі свого дому та й пішов до іншого міста, що було неподалік, жив у презвітеря і виконував, за навичкою, своє діло. Мати ж його, пошукавши в своєму городі й не знайшовши його, вельми затужила за ним. А по багатьох днях, почувши, де живе, кинулася по нього з великим гнівом. І прийшовши в згадане місто, пошукала й віднайшла його у презвитерськім домі, а, схопивши його, поволочила, б’ючи, в свій город. А привівши у свій дім, поклала заборону йому, кажучи:
— Не повинен від мене відходити, але коли ще кудись відійдеш, і я, пішовши, знайду тебе, то зв’язаного, приведу у свій город.
Блаженний-бо Теодосій молився Богу в усі дні, ходячи в Божу церкву.

Про відхід святого Теодосія в мандри

Про відхід святого Теодосія в мандри Тимчасом знову блаженний юнак гадав як і в який спосіб спастися. Відтак почув про святі місця, де ходив, бувши в плоті, наш Господь і забажав податися туди й поклонитися їм. І молився Богу, кажучи:
Молитва. «Господи мій, Ісусе Христе, почуй молитву мою і сподоби мені пройти твої святі місця й поклонитися їм».
І так молився йому. Аж тут прийшли в той город странні і, побачивши їх, блаженний юнак порадів. Відтак поклонився їм, люб’язно поцілував їх і запитав: звідки вони й куди йдуть? Вони ж сказали, що від святих місць і, коли Бог зволить, хочуть іти назад. Святий же молив їх, щоб взяли його з собою та вчинили з нього собі супутника. Вони пообіцяли взяти його з собою і допровадити до святих місць. Відтак, почувши таку обіцянку, блаженний Теодосій порадів та й пішов додому. А коли странні захотіли відійти, то звістили юнакові про свій відхід. Він же встав уночі, нічого нікому не сказав і вийшов зі свого дому, не маючи при собі нічого, хіба одежу, в якій ходив та й ту погану. Відтак рушив услід за странніми. Добрий же Бог не попустив йому відійти з цієї сторони, бо його ще з материного черева призначив бути пастирем в цьому краю своїх словесних овець. Хай не відійде пастир, бо спорожніє паства, а терня і плевела на ній виростуть, а стадо розійдеться.
За три дні побачила його мати, що зі странніми відійшов, і погнала за ним услід, щоб піймати єдиного сина свого, тобто блаженного Теодосія. Гнала довгу путь і догнала їх — взяла його, повна яроти та гніву, ота матір його, схопила за волосся й кинула ним на землю та й почала тусати ногами. Странні немало їй докоряли, відтак відпустили. Вона ж сама повернулася додому, ніби якогось злодія привела зв’язаного. Коли ж у свій дім повернулася, то, бувши охоплена гнівом, зайшовши, почала бити його, поки знемогла. А по тому завела в якусь хоромину і там, зв’язавши його, зачинила та й відійшла.
Блаженний же юнак усе те з радістю приймав: Бога молив про всіх оцих. Відтак мати його прийшла через два дні, розв’язала й дала їсти, а що й досі була одержима гнівом, наклала на його ноги важкі заліза й повеліла йому так ходити, стережучи, аби знову від неї не втік. І вчинила, що так він ходив багато днів. По тому знову, змилосердившись над ним, почала з молитьбою совістити його, щоб не втікав од неї, бо любить його більше за інших і не могла стерпіти, щоб бути без нього. Коли ж він пообіцяв не відходити від неї, то ті заліза з ніг його зняла, повелівши йому чинити по волі, що хоче. Блаженний же Теодосій повернувся до першого подвигу — ходив до церкви в усі дні.

Про дитячий подвиг святого Теодосія

Про дитячий подвиг святого Теодосія Ми ж бо, братіє, знову підемо до попереднього оповідання про святого цього хлопця. Ріс він, тілом та душею ваблений до Божої любові, й ходив щоденно до Божої церкви, де вислуховував божественне Писання з повною увагою. А до дітей, котрі гралися, не наближався, як це у звичаї у юних, але бридився їхніми іграми. Одежа його була латана, щодо цього батьки не раз понуджували його одягатись у світлу одежу й на ігри з дітьми виходити. Він же послухався їх, але більше зволяв бути як один із убогих. До того
попрохав батька, щоб зволив віддати його в учення божественних книг одному з учителів, що й сталося. Невдовзі пройшов усе божественне Писання, аж усі дивувалися на премудрість і розум дітища і на швидке його навчання. Покору ж його та слухняність хто виповість! Відтак переважав у своєму навчанні не тільки вчителя свого, але й усіх, що навчалися з ним.
У той час дійшов до кінця свого життя його батько, було тоді блаженному Теодосію 13 літ, і відтоді вдававсь до подвижних трудів, оскільки виходив зі своїми рабами на село працювати з усіляким смиренням. Мати забирала його від такого діла, забороняла так чинити, і просила його знову вдягтися у світлу одежу, відтак виходити зі своїми ровесниками на ігри, кажучи йому, що, так ходячи, приносить ганьбу собі й родові своєму. Але він у тому не послухався її, відтак багато разів од великої ярості гнівалася на нього й била; була-бо тілом міцна й сильна, як чоловік. Коли хтось не бачив її, а тільки чув, як із кимось бесідувала, то гадали, що то чоловік.

Про народження святого Теодосія, ігумена Печерського монастиря

Про народження святого ТеодосіяЗ Несторового “Житія преподобного отця нашого Теодосія, ігумена Печерського монастиря”

Є город, що відстоїть од города стольного на 50 поприщ, на ймення Василів. І в нім жили батьки святого у християнській вірі й були прикрашені всіляким доброчестям. Народили це блаженне дітище і на 8-й день принесли його до Божого ієрея, як це у звичаї християн, щоб дати дітищу ім’я. Презвитер побачив дитя із сердечними очима і провидів у нім, що схоче змолоду Богові віддатися, тож назвав його Теодосієм. Коли ж минуло дітищу 40 днів, то освятив його хрещенням. Хлопчик ріс, годований своїми батьками, і лежала на ньому Божа благодать, бо змальства вселивсь у нього Святий Дух. О, хто виповість Боже добросердя! Це ж бо не вибрав з-поміж премудрих філософів, не від володарів городів пастиря та вчителя інокам, але (хай і в цьому прославиться Господнє ім’я), грубим бувши та невігласом, виявився премудріший за філософів. О притаєна таємнице! Звідки не мала б початися, там засяяла нам пресвітла денниця, аж зусібіч видно було світло і приходили до нього всі, хто побачив, аби того єдиного світла насититися. О Божа благосте! Адже спершу місце визначила і, благословивши, учинила пажить, на якій захотіло пастися стадо словесних овець, доки не вибрала собі пастиря.
Трапилося батькам блаженного переселитися до іншого города за назвою Куреськ — князь так повелів. Скажу ж і більше: і Бог на таке зволив, щоб і там просяяло життя доброго хлопця. Нам же, що є ліпше? Зі сходу денниця зійшла, збираючи довкола себе інші численні зірки, надчікуючи сонця праведного Христа-Бога й кажучи:
— Це я, владико, і діти, що згодовані твоєю духовною їжею. І це, Господи, учні мої, яких-бо ти привів, бо навчив усе житейське зневажати й тебе полюбити, єдиного Господа-Бога. Це, владико, стадо твоїх словесних овець, яким мене ти за пастиря учинив і що пасеться на божественній твоїй пажиті, і я їх привів, Господи, зберігши чистими й непорочними.
То ж і до нього Господь сказав: «Добрий рабе, вірно примножив переданий тобі талант, тож прийми уготований тобі вінок і ввійди в радість Господа свого». А до учнів його сказав: «Прийдіте, добре стадо доброго пастиря словесних овечат, адже задля мене жадали і трудилися, прийміте уготоване вам царство від початку світу».
Так то й ми, братіє, подбаймо бути ревнителями й наслідниками преподобного отця нашого Теодосія і учнями його, їх-бо тоді перед собою до Господа послав. Отак сподобімося і ми чути того голоса, що від владики та вседержителя мовиться: «Прийдіте, благословенні мого Отця, посядьте царство, уготоване нам від закладин світу».

Золотий тік

Золотий тікКняжий палац був там, де тепер село Крилос. Як знайшли там кам’яну трунву Осмомисла, я ходила дивитися. І розповідали, що в давнину на Крилосі була така площа, що називалася Золотий Тік.
Бо то колись до Галича і їхали, і плили Дністром гості з чужих держав. Один в’їзд до міста був там, де село Тустань. Хто плив, тому казали:
– Тут стань! Далі не можна!
А головна брама була там, де село Сапогів. Те місце в лісі ще й нині називають Золота Брама.
Великих гостей князь запрошував на Золотий Тік. Він наказав знайти в Карпатах таку гору, що має золоту жилу, і добути стільки золота, аби стало весь майдан позолотити. Багато людей добували золото, багато каменем тесаним ту площу викладали, а майстри з золота зробили тоненьку бляшку й покрили все зверху. Кажуть, що та гора так блищала, що було здалеку видно Галич.
А заздрісні люди донесли аж до хана, що в Галичі є Золотий Тік. Той зібрав велике військо і пішов завойовувати міста й села. Дійшов аж до Галича. Сказав здати місто, але хана ніхто не послухав.
Три дні і три ночі билися галичани з татарами. Коли хан Батий здобув Галич і виїхав на криловську гору, то наказав зривати золото з тока. Але як лише нечиста рука доторкнулася до золота, воно втекло в землю.
– Ловіть його! – крикнув хан.
Почали розкопувати гору; вали порозкопували, палац зруйнували, церкви попалили, але золото не добули з землі. Тепер те золото підходить до поверхні. Раз у сім років на метр підпливає вгору, і колись Золотий Тік покажеться.

Про Кия, князя київського

Про Кия, князя київськогоЗ Густинського літопису

Коли розійшовся слов’янський народ по Сарматії і осіло кожне плем’я його на своєму місці, од чого кожне з них по-різному прозвалося (як уже мовилося вище), тоді не мали вони над собою спільного володаря, або князя, а тільки над кожним родом свій володів: інший князь був у Новгороді, інший у Деревлянах, інший у Полянах тощо. А які володарі та які устрої тоді в них були, не можна знати, бо письма вони не мали. Коли ж почали вони мати письмо, одтоді й починають розказувати про своїх володарів початок, а також про устрій своєї землі.
Кий, Щек, Хорив, Либедь. Начебто було в Полянах три брати-князі — Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либедь. І були то мужі мудрі й кмітливі. Жив Кий із родом своїм на горі, де узвіз Боричів. Брат же його Щек жив по другий бік, на горі, що зветься Щекавиця. А третій брат, Хорив, жив на третій горі, що зветься Хоревиця. І був там ліс великий, в якому ловили звірів.
Київ споруджений. Отож по тому спорудили вони на горі над Дніпром город і нарекли його Київ, в ім’я старшого брата. Був же тут і перевіз через Дніпро. І одтоді почався сей слов’янський город Київ.
Люди тоді були невігласи і не відали бога ані закону божого не мали, а, тьмою ідолобісся затьмарені будучи, жертви богомерзкі богам своїм приносили, і озерам, і колодязям, і гаям тощо. Як бо кого тоді диявол звабив і навчив, так вірували і творили.
Кий ходив до Царгорода. Кий же, що про нього вище мовилось, був муж мудрий і кмітливий, у всьому мудро давав собі раду і в роді своєму мирно княжив. А по тому він пішов до Царгорода, де велику честь прийняв од царя, і повернувся з миром. Коли ж прийшов Кий до Дунаю, то полюбилася йому та місцина, і зрубив він город і нарік його Києвом, хотячи в ньому осісти. Але не дали йому того тамтешні жителі. Тоді Кий, зоставивши його, прийшов до великого Києва і тут прожив остаток часу життя свого, та й помер з миром. Так само і брати його. Дунайці ж і донині те городище Києвцем називають.
Не можемо знати, в які часи і роки та скільки літ княжив сей Кий; і які були його діла, устрої та війни; і хто по ньому княжив; і чи мав сина, чи ні; і скільки літ по ньому проминуло до великого князя Рюрика, що його бояри Аскольд і Дір княжили в Києві. Бо про те все писання не маємо, тільки се відаємо, що по смерті сих братів множество розрухів і міжусобних воєн було, повстав бо рід на рід.
Хозари, русь подолавши, данину з них збирають. По тому бо і хозари прийшли; і напали на полян, тобто киян, і деревлян; і, подолавши їх, повеліли собі данину давати од диму по білій вивіриці. По тому ж, надумавши, кияни дали їм меч двосічний і понесли хозари той меч до князя свого і до старійшин своїх, кажучи:
— Отеє добули данину нову.
Старійшини ж мовили їм:
— Що таке і звідкіля?
Вони ж одповіли їм:
— Народ, що в лісах і на горах над рікою Дніпровською живе, дав нам сей меч.
Старійшини ж хозарські, оглянувши той меч, рекли до князя свого:
— Княже! Недобре ся данина знаменує. Ми ж бо зброєю односічною, тобто шаблею, домоглися володіти землею і данини з чужинців брати. То ж сі, що таку мають зброю двосічну, тобто меч, будуть і нами володіти та з нас данину збирати, і в інших сторонах.
Що невдовзі й збулося все.
Не своєю бо волею, а божим промислом се старійшини хозарські прорекли.
Йосиф-історик: Так, як тоді, коли Мойсей, ще малий бувши, вінець фараонові з голови скинув і ногами поправ, а старійшини єгипетські фараонові прорекли, що сей хлопець має смирити царство Єгипетське, як і сталося свого часу.
Отож і хозари, котрі спершу над руссю владу мали, по тому під владу русі самі підпали, аж до сього дня…