Про дитячий подвиг святого Теодосія

Про дитячий подвиг святого Теодосія Ми ж бо, братіє, знову підемо до попереднього оповідання про святого цього хлопця. Ріс він, тілом та душею ваблений до Божої любові, й ходив щоденно до Божої церкви, де вислуховував божественне Писання з повною увагою. А до дітей, котрі гралися, не наближався, як це у звичаї у юних, але бридився їхніми іграми. Одежа його була латана, щодо цього батьки не раз понуджували його одягатись у світлу одежу й на ігри з дітьми виходити. Він же послухався їх, але більше зволяв бути як один із убогих. До того
попрохав батька, щоб зволив віддати його в учення божественних книг одному з учителів, що й сталося. Невдовзі пройшов усе божественне Писання, аж усі дивувалися на премудрість і розум дітища і на швидке його навчання. Покору ж його та слухняність хто виповість! Відтак переважав у своєму навчанні не тільки вчителя свого, але й усіх, що навчалися з ним.
У той час дійшов до кінця свого життя його батько, було тоді блаженному Теодосію 13 літ, і відтоді вдававсь до подвижних трудів, оскільки виходив зі своїми рабами на село працювати з усіляким смиренням. Мати забирала його від такого діла, забороняла так чинити, і просила його знову вдягтися у світлу одежу, відтак виходити зі своїми ровесниками на ігри, кажучи йому, що, так ходячи, приносить ганьбу собі й родові своєму. Але він у тому не послухався її, відтак багато разів од великої ярості гнівалася на нього й била; була-бо тілом міцна й сильна, як чоловік. Коли хтось не бачив її, а тільки чув, як із кимось бесідувала, то гадали, що то чоловік.

Про народження святого Теодосія, ігумена Печерського монастиря

Про народження святого Теодосія

З Несторового “Житія преподобного отця нашого Теодосія, ігумена Печерського монастиря” Є город, що відстоїть од города стольного на 50 поприщ, на ймення Василів. І в нім жили батьки святого у християнській вірі й були прикрашені всіляким доброчестям. Народили це блаженне … Читати далі

Золотий тік

Золотий тікКняжий палац був там, де тепер село Крилос. Як знайшли там кам’яну трунву Осмомисла, я ходила дивитися. І розповідали, що в давнину на Крилосі була така площа, що називалася Золотий Тік.
Бо то колись до Галича і їхали, і плили Дністром гості з чужих держав. Один в’їзд до міста був там, де село Тустань. Хто плив, тому казали:
– Тут стань! Далі не можна!
А головна брама була там, де село Сапогів. Те місце в лісі ще й нині називають Золота Брама.
Великих гостей князь запрошував на Золотий Тік. Він наказав знайти в Карпатах таку гору, що має золоту жилу, і добути стільки золота, аби стало весь майдан позолотити. Багато людей добували золото, багато каменем тесаним ту площу викладали, а майстри з золота зробили тоненьку бляшку й покрили все зверху. Кажуть, що та гора так блищала, що було здалеку видно Галич.
А заздрісні люди донесли аж до хана, що в Галичі є Золотий Тік. Той зібрав велике військо і пішов завойовувати міста й села. Дійшов аж до Галича. Сказав здати місто, але хана ніхто не послухав.
Три дні і три ночі билися галичани з татарами. Коли хан Батий здобув Галич і виїхав на криловську гору, то наказав зривати золото з тока. Але як лише нечиста рука доторкнулася до золота, воно втекло в землю.
– Ловіть його! – крикнув хан.
Почали розкопувати гору; вали порозкопували, палац зруйнували, церкви попалили, але золото не добули з землі. Тепер те золото підходить до поверхні. Раз у сім років на метр підпливає вгору, і колись Золотий Тік покажеться.

Про Кия, князя київського

Про Кия, князя київськогоЗ Густинського літопису

Коли розійшовся слов’янський народ по Сарматії і осіло кожне плем’я його на своєму місці, од чого кожне з них по-різному прозвалося (як уже мовилося вище), тоді не мали вони над собою спільного володаря, або князя, а тільки над кожним родом свій володів: інший князь був у Новгороді, інший у Деревлянах, інший у Полянах тощо. А які володарі та які устрої тоді в них були, не можна знати, бо письма вони не мали. Коли ж почали вони мати письмо, одтоді й починають розказувати про своїх володарів початок, а також про устрій своєї землі.
Кий, Щек, Хорив, Либедь. Начебто було в Полянах три брати-князі — Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либедь. І були то мужі мудрі й кмітливі. Жив Кий із родом своїм на горі, де узвіз Боричів. Брат же його Щек жив по другий бік, на горі, що зветься Щекавиця. А третій брат, Хорив, жив на третій горі, що зветься Хоревиця. І був там ліс великий, в якому ловили звірів.
Київ споруджений. Отож по тому спорудили вони на горі над Дніпром город і нарекли його Київ, в ім’я старшого брата. Був же тут і перевіз через Дніпро. І одтоді почався сей слов’янський город Київ.
Люди тоді були невігласи і не відали бога ані закону божого не мали, а, тьмою ідолобісся затьмарені будучи, жертви богомерзкі богам своїм приносили, і озерам, і колодязям, і гаям тощо. Як бо кого тоді диявол звабив і навчив, так вірували і творили.
Кий ходив до Царгорода. Кий же, що про нього вище мовилось, був муж мудрий і кмітливий, у всьому мудро давав собі раду і в роді своєму мирно княжив. А по тому він пішов до Царгорода, де велику честь прийняв од царя, і повернувся з миром. Коли ж прийшов Кий до Дунаю, то полюбилася йому та місцина, і зрубив він город і нарік його Києвом, хотячи в ньому осісти. Але не дали йому того тамтешні жителі. Тоді Кий, зоставивши його, прийшов до великого Києва і тут прожив остаток часу життя свого, та й помер з миром. Так само і брати його. Дунайці ж і донині те городище Києвцем називають.
Не можемо знати, в які часи і роки та скільки літ княжив сей Кий; і які були його діла, устрої та війни; і хто по ньому княжив; і чи мав сина, чи ні; і скільки літ по ньому проминуло до великого князя Рюрика, що його бояри Аскольд і Дір княжили в Києві. Бо про те все писання не маємо, тільки се відаємо, що по смерті сих братів множество розрухів і міжусобних воєн було, повстав бо рід на рід.
Хозари, русь подолавши, данину з них збирають. По тому бо і хозари прийшли; і напали на полян, тобто киян, і деревлян; і, подолавши їх, повеліли собі данину давати од диму по білій вивіриці. По тому ж, надумавши, кияни дали їм меч двосічний і понесли хозари той меч до князя свого і до старійшин своїх, кажучи:
— Отеє добули данину нову.
Старійшини ж мовили їм:
— Що таке і звідкіля?
Вони ж одповіли їм:
— Народ, що в лісах і на горах над рікою Дніпровською живе, дав нам сей меч.
Старійшини ж хозарські, оглянувши той меч, рекли до князя свого:
— Княже! Недобре ся данина знаменує. Ми ж бо зброєю односічною, тобто шаблею, домоглися володіти землею і данини з чужинців брати. То ж сі, що таку мають зброю двосічну, тобто меч, будуть і нами володіти та з нас данину збирати, і в інших сторонах.
Що невдовзі й збулося все.
Не своєю бо волею, а божим промислом се старійшини хозарські прорекли.
Йосиф-історик: Так, як тоді, коли Мойсей, ще малий бувши, вінець фараонові з голови скинув і ногами поправ, а старійшини єгипетські фараонові прорекли, що сей хлопець має смирити царство Єгипетське, як і сталося свого часу.
Отож і хозари, котрі спершу над руссю владу мали, по тому під владу русі самі підпали, аж до сього дня…

Жорнинський злодій-лицар

Жорнинський злодій-лицарНа північний захід від Мукачева височіє гора Жорнина. Про неї ходить по навколишніх селах цікава легенда. Народна фантазія населила дикі романтичні околиці тої гори розбійниками та оповідями про величезні скарби, що криються в печері за дверима залізними, як зерно в засіках. Дехто запевняв, що ті залізні двері вже знайшли, але тільки вернулися на те місце знову з інструментом, гадаючи їх відкрити, по дверях не стало й сліду, хоча хвильку тому не тільки своїми очима їх бачили, а й руками торкали. Часто в лісі можна було зустрітися з русинами, які вірили легенді про скарб і копали, довбали скелясту землю, шукаючи цілими днями, тижнями, а все марно.
Фантазія людей сягає далекого минулого, коли в Угорщині владарював король Ладислав Святий з Арпадовичів (1077-1095). Тоді ці землі, іменовані Березьким лісом, були королівським ловищем. Кочуючі русинські пастухи, королівські мисливці, сокільники, собаководи та окремі вільні хлібороби лише подекуди заселяли величезні простори. Тоді нібито й став Мукачівський замок страшилом, захистом, а водночас і владним господарем цілого краю.
За легендою, був тоді бургграфом у Мукачівському замку якийсь Мануїл, лицар грецького походження. Король Ладислав мав родинні зв’язки з грецьким царем, тому чимало грецьких лицарів прийшли в Угорщину і засіли кращі місця й маєтки. Так і Мануїл дістався в Мукачівський замок і став паном на цілий край.
Чоловік це був жадібний і свавільний і, за легендою, – справді страшило для краю. Свій гнів він зганяв на підданих русинах. Жив серед розкоші, мов якийсь східний тиран, і тримав у замку цілий гарем. Красива жінка, – була то пані чи простачка, – неминуче потрапляла до нього. Не робив він поділу й за походженням. Брав кожну, котра йому полюбилася, була то селянка чи шляхтянка.
Бідні селяни й дрібні шляхтичі аж у зуби різали, а мусили пану Мануїлові терпіти: його військові ніхто не міг дати відсічі. Мануїл був ласкавий до своїх жінок і вельми щедрий. Оточив їх увагою, засипав подарунками, які, само собою, віднести з замка ті не могли. А що таке життя потребувало величезних коштів, то пан Мануїл робив зі своїми найманцями розбійницькі походи по краю: брав “податі” з усіх панських палаців, оббирав ізмаїльських купців, що йшли до Польщі або верталися з Польщі й завжди мали запаси єдвабу, уборів, золотих та срібних коштовностей. Відбирав, зрозуміло, й купецькі мішки з грошима.
З Мукачівського замка постійна варта чатувала дороги, що вилися до гір. Тільки на обрії з’являлися купецькі валки, на поклик сурми виходили Мануїлові найманці з замка, і поволі, на конях, їхали доти, доки не вибрали, зручного місця – найчастіше нападали в якійсь безладній долині, де купці отаборювалися на спочинок. Так Мануїл нагромадив у Мукачівському замку незмірні багатства. В окремій пивниці, до котрої ніхто не смів зайти, були цілі купи золота і срібла, величезні сувої шовку й оксамиту.
І дарма до Будина йшли скарги за скаргами. Король Ладислав їм не вірив. Він і припустити не міг, що його урядник, бургграф, вірний грецький лицар, міг стати останнім злодієм, розбійником, хижаком. Але скарги йшли і йшли, що далі, то частіше, – про викрадання жінок, про напади на торгові валки, котрі вже й оминати почали дорогу через Мукачеве. І якщо вічного нічого не буває, мав настати край і грабункам пана Мануїла. Королеві поскаржився високий угорський пан, що Мануїл зухвало викрав його доньку. Мусив король ту справу з’ясувати. Як би не було, а вирішив перш за все переконатися, а тоді вже кого треба карати. І послав він купку своїх урядників до Мукачева, доручив їм вивідати всю правду. Читати далі

Древлянський колодязь в Іскоростені

Древлянський колодязь в ІскоростеніКолись люди розказували, що, кажуть, по описах у книжці є, що там є разне золото і хазяйство колишнє князьов. То там, кажуть колодець був. Ну, то й правда, находили у цьому самом замку. То викопали там сукно і просо колишнє. Десь пересипали, щоб не затекло цей метал. Батько бачив, як розкопали, бо я ще не був на світі. І там багацько чого викопали. Як докопались; якесь дно було, тільки не знаю, чи з дощок дно, чи з каменя. Ну, то як зарвалі його, ну, і о вишов істуль такі великі вуж – гад здоровий. Да линулася вода, то чуть їх не позалівало. То вони повтікали. Ну, то послі говорили, що це тут золото і срібло, там різні вєщі государськіє-книжеськіє. То, кажуть, що воно все закляте тут, то через те його ніхто й не достане. От через те й гад війшов, кажуть, залівав людей.

Сказання, чого монастир прозвався Печерським

Сказання, чого монастир прозвався Печерським

У князівство самодержця Руської землі, благовірного великого князя  Володимира Святославича, благословив Бог, щоб з’явився світильник Руської землі і наставник інокам, тож про нього це сказання. Був такий собі благочестивий муж із міста Любеча, в котрому змолоду вселився страх Божий, і побажав … Читати далі

Могила князя Ігора на Княжій горі

Могила князя Ігора на Княжій горіКнязь Ігор був, дань збирав. Він втікав, говорять, шо каретою з золотом. Попався тут у полон. Пригнули дві берези – і його розорвало. Там захоронили і його карету із золотом. Потом курган такий насипали, як оцей сарай, і солдати накошували шапками землю, і зробили йому курганець.

***

Розказували, що на Княжій горі колєсниця була закопана. Це єдне. То її там уже двадцять раз перекопували, ту гору. Ну, і ще, шо там же ж, як цариця Ольга була, то її чоловіка убіли. Його, уроді, там розпнули. Ну, це я не бачила. Двє було там берези, і єдну ногу прив’язали до єдної сторони, а другу ногу до другої сторони, і пустили вгору. Отак! Князя там поховали. А Ольга спалила Коростень.

***

Ну, чула, що казали, що колись там жив чи князь, чи богатир, чи я знаю, який він там… Да там гора така. Князь, чи хто, там жив – я не знаю. Чи він там просто був… Ну, в його була, кажуть, карета, і він її там десь закопав. А де – хто його знає? Хтось казав, що золота вроді. Там, каже, її шукали, але її найти не можна там.

***

Казали, що колись князь сидів і там о закопав бричку із золотом. А чому закопав? То ще мої розказували. І так он закопав цю бричку з золотом і сказав: “Воно тре, щоб там була!”
О! Ну, там люди старі бачили, що золото пересушувалось, і бралось синеньким огньом по полю. А воно, казав мой батько, колись закопане отут о, те золото, і воно може перейти кілометр дальше, і там огньом синеньким горить.
А за Княжу гору батьки розказували, що там колись богатирі тоді сиділи. Послі цього, я знаю, люди хазяйновиті сиділи.

Урочище Замчище

Урочище ЗамчищеТам ще треба добавить: це у нас називається урочище Замчище (недалеко від селища Вигода, навпроти села Новоселиця) через те, шо там був палац тих князів і крепость. То, послі усього того, вони там тей палац замкнули і забили. Там тоже є подземельє, печери є під камінь, під ту велику гору. Не було де діватися, то туди поховали, забили, покопали. Там усе: разні метал, що було у палаці. Старі люди, бувало, розказували цілий вік, що там храниться із тих князів, ще за древлян.

Золоті ворота

Золоті воротаКолись, давно ще, був князь на світі Володимир. Володимир-князь царством усім володіє, а Михайло – син царський, але що він молодий, то на царство його не садовлять, нехай підростає, а Володимир то старіший, то він усім і править. Добре так оце діється… А в стороні татари своє царство мають. І знахарі татарські стали ворожити, здогадалися про Михайла, кажуть своїм:
– Глядіть, щоб не було чого нам, росте збоку коло нас такий і такий Михайло; тепер от його і не чути, а виросте той Михайло, тоді вже будемо знати, що то за Михайло. – кажуть знахарі, що воїн, воїн з нього вийде, може, ще світ не бачив такого лицаря.
Сказали знахарі про Михайла; тепер треба щось робити. Татарський цар пише до Володимира: “Ми довідались за Михайла, він ще дитина у вас, твоє царство йому перейде, як
 підросте – то віддай нам його, будьмо сватами” Ото Володимир скликає людей, говорить; що Татарський цар хоче до себе взяти Михайла, далі дає цю справу до старійшин. Міркували скрізь, чи зробити так, як Татарський пише, і присудили, що “віддаймо малого”. Вся громада сказала так…
Ну, ото присудили так. Володимир примітив, що Михайло став похмурий дуже, ходить такий засмучений… А Михайло був уже парубок літ вісімнадцяти. Спитав Володимир його, що йому за туга така:
– Михайлятко-дитятко! Чого ти засмучений такий?
В тебе чаша золотая,
Вина повна
Завжди,
А пів-Києва на тебе йде…
Мені так здається, що журитись тобі нема чого.
Михайло і каже Володимирові:
– Господарю-царю Володимиру!
Так, в мене чаша золотая,
Вина поврая
Завжди…
А пів-Києва на мене йде,
Але київська громада,
То зла в неї рада…
Володимир на це промовчав. А Михайло каже до меча свого, що на стіні висів:
– Мечу мій, мечу! та на татарове,
Мечу мій, мечу! та на юланове…
Михайлові байдуже, що татари хотять його брати, він меч свій як візьме, то… Але Володимир це вислухав і дивиться, що Михайло малий такий, і каже йому:
– Михайлятко-дитятко! Молоде ти і несиле, то треба, щоб бути літ двадцять або тридцять, тоді хіба за меч можна братись.
Володимир так до Михайла говорить, а Михайло йому відказує по-своєму:
– Господарю-царю Володимиру!
Візьми ти утятко молоденьке
І пусти на море синеньке:
Воно і попливе, як і стареньке.
Тоді Володимир каже до Михайла:
– Як так оце ти говориш, то Боже тебе благослови.
Після того Михайло взяв меча, списа, коня йому привели; їде Михайло і зустрічає, що стоїть татаруга, турок той; Михайло нічого не робив, тільки перехрестив військо татарське своїм мечем. То по обидва боки Михайла не стало того війська: на лівий бік то так, як огнем спалило, на правий – так, як солому виклав. Як посік те вже військо Михайло, то поїхав у світи й довелось йому їхати через царські ворота; то до одного стремена взяв на ногу одну половину, а на другу ногу до другого стремена взяв другу половину. З тими ворітьми поїхав за якісь гори… і став жити та й досі, кажуть, живий…