Вовкулаки

Якась зробила, не знати на кілько там літ, зятя вовком. На святий вечір вскочив він до хати, сів на припічку в куті і наставив лапу, де був сук вбитий. Вийняли йому сук і він зробився чоловіком назад. За кару конала теща більше, як півроку. Просила зятя, щоби їй простив, а він повідає:
— Мене добре вовки їли; як мені легко було жити, так би тобі легко було конати.
Не сконала, аж доки зять не простив її.
Питали ’го ся люди за худобу: котре вовк має право взяти. А він повідав, що ярчя, або яловя, котре має бути вовкове, стає в керве (в крові).

Перевертень

З однією жінкою було ось яке привєдєніє. Що пійде в поле жати або брать коноплі да поставить у печі страву, дак хтось повиймає з печі горшки да й повиїдає все чисто. Думала-думала, що б воно таке значило? Ніяк не збагнула. Прийде — двері позамикані, а в хаті тілько й зоставалась, що мала дитинка, може, в півгода, у колисці.
От вона ударилась до знахорки. Сяк-так упросила її, ублагала. Та й приходить. Подивилась, почмихала… сказано,— знахорка: зараз почула щось непевне.
— Іди ж,— каже,— ти в поле, а я тут заховаюсь да й побачимо, що воно таке є?
Пішла жінка в поле, а знахорка притаїлась у куточку да й дивиться. Коли ж дитина скік із колиски! Гляне, аж то вже не дитина, а дід. Сам низенький, а борода оттакелезна! Зараз за вили, цупить із печі горшки, аж крекче, і почав уплітать страву. Як усе впорав, тоді знов став дитиною, да вже не влізе в колиску, а тілько лежить долі да репетує на всю хату. Тоді знахорка за його, поставила на деркач і почала обрубувать деркач під ногами. Воно кричить, а вона рубає; воно кричить, а вона рубає. Далі бачить, що попавсь у добрі руки, зробивсь ізнов дідом да й каже:
— Вже я, бабусю, перекидавсь не раз да й не два: був я спершу рибою, потім ізробивсь птахом, мурашкою, звірюкою, а се ще попробував буть чоловіком. Так нема лучче, як жить між мурашками, а між людьми — нема гірше!

Шолудивий Буняк

Буняк, що його на глум називають у народі «шолудивий розбійник», нападав на найближчі околиці та тривожив усе, що там жило.
Найбільше старався він награбити майна занапащених ним мешканців, яким удержував військо, що кочувало межи видними горбами
 на північ від Завалова, покритими чорним лісом. Руський князь,
 володар сеї країни, поставив на відсіч Бунякові своє військо за рікою
 Золота Липа, на схід, на тім самім місці, де пізніше князі Мазовецькі
 поклали замок, де люди мешкають і досі, обставлений стіною та вежами, з котрих лишилася ціла лиш одна. А проте, чуючи свою
 слабість, він не зважився вдарити на свого противника і довго стояв
 не без остраху й сумніву, поки сивий дід, появившися в сні, не спонукав його до нападу та не навчив його способу, як і з якого боку
 зробити вилазку, котру він і сповнив з несказаною відвагою. Бійка
 була з обох боків завзята, нарешті Буняк був переможений, а військо
 його почасті розігнано, почасті потопилося в Золотій Липі. Самому
 Бунякові відтято голову, котра котилася та тікала так із місця битви
 і ледве дігнали її в полі, що за містечком Тисменицею. Через те
 місце назване Погонею. Стільки я чув із уст тутешнього простого
 люду.

Залізнякова церква

Наше село зветься Залізнячка тому, що тут жив Залізняк, козачий отаман. Він сам його й заснував; почав з кузень. Наставив був кузнів та ножі робив, бо тут їм було затишно. Тут був сильний ліс, а ще й річка, то їх ніхто не міг тут застукать. Вони були собі як у своїй хаті.
Якось я копав яму, по правді кажучи, грошей шукав, але грошей не знайшов, тілько знайшов кузню. То казали, що то Залізнякова, в якій ковалі робили ножі. Викопана вона в землі, а стеля покладена з дубів. На землі було горно. То ми все порозкидали, а яму загорнули.
Отам, коло школи, стоїть маленька капличка, вимурована з каміння, а на тій капличці – хрест дранчистий. Того хреста робили ті ковалі, що ножі робили, бо Залізняк там був поставив церкву, то цей хрест з теї церкви. І ще були хрести, та не знаю, де вони поділись, бо церква була з трьома банями. Дзвіниці не було, дзвони висіли на стовпах.
Гарна була церква, та згоріла. Пам’ятаю, саме на Різдво, на другий день свят, саме в кожній хаті гості колядували за столами. У одних людей умерла дівчинка, а сторож любив горілку та випив на похороні, та й не пам’ятав, що робить. Замотав у попове приладдя кадильницю з жаром і поклав у церкві. Бачать люди, що чогось світиться в церкві, але байдуже собі, аж поки добре не зайнялося…
На тому місці, де була церква, ото капличку поставили. Там щось у капличку й замурували, але я не знаю, що саме, бо я ще був молодий, то не цікавився. Тілько бачив, що дощечку камінну, й написано слова, а що за слова, то я не знаю. В тій церкві були записи Залізнякові, багато чогось було записано, але піп десь дів, і ніхто не знає…