Упирі

Між нашим селом Вікно і Красне, діти мої, є поле Упирі. Колись воно було заросле чагарниками, кущами свербивусу, тереном. Там в літі ні з того, ні з сього появлялися дивні і страшні люди — упирі. Мали вони великі ослячі вуха, довгий ніс, страшні звіристі і блискучі очі, великі, обкипілі кров’ю, а обличчя червоне-червоне. Ще й тепер кажуть: «Червоний, як упир». Були ті упирі високі, плечисті, сильні і мали два серця, довго жили. На одне око міг упир спати, а на друге все бачити, бо мав, кажу вам, два серця. То схопити упиря ні вдень, ні вночі не можна було, бо ще й слух мав такий, що за десять миль чув шепіт людський. Як такому упиреві попадеться дівка, то вже не пустить з своїх рук, отакво. Якщо чоловікові помре дві або три жінки, а він червоний на лиці, то кажуть, що то упир.
Ті упирі підкрадалися вдосвіта до села, викрадали кури, гуси, телята, а також маленьких дітей. Заходили вони до стайні і ссали за дійки корову чи козу, висмоктували не тільки молоко, але й кров. Коли ранком газдиня доїла корову і видоювала молоко з кров’ю, то вже було ясно: корову виссав упир.
А щоб упирі не заходили на господарку, то люди виносили їм їжу у черепляній макітрі на город, сто сажнів від хати. А на щедрий вечір пізно вночі ставили на порозі хати макітру куті.
…Так розповідала нам, дітям, наша бабуся, а ми наче чуємо, як упир хлепче з макітри, і тулимося. А дідусь з печі гукає:
— Досить, досить, стара, вже буде з тебе твоїх теревенів. Бачиш, діти бояться…

Зустріч пасічника з гайдамакою

Розказував мені один дід:
– Сиджу, – каже, – я в пасіці, коли ж чорт несе бурмаку; увесь обшарпаний.
– Здоров, діду!
– Здоров!
– А що будемо робити? Давай на сорочки мінятися!
Я вже злякався:
– Давай! – кажу.
Оддав йому сорочку. Він скинув теє рем’я, надів сорочку.
– Давай штани!
Оддав я й штани.
– Давай, діду, меду!
Я аж тремчу весь з переляку. Пішов, одрізав йому збоку такого вже гарного, гречаного! Він наївся та й каже:
– Чи ти, діду, знаєш Вовчу Гать?
– Знаю!
– От же, – каже, — там є пеньок дубовий, обшморганий колесами. То ти завтра встань до схід сонця, та піди туди, та одлічи три кроки, і викопаєш там гроші. Ото тобі за те, що ти мене приодів і нагодував.
Пішов я на другий день, аж справді – повнісінький вулик самих п’ятаків!

Скарб під грушею

Малим ще я був, пам’ятаю, що їхав якийсь чоловік і він у нас ночував. То як ночував, розказував, що як вони втікали, то в Хаминському лісі гроші закопали. Каже:
– Є груша в лісі і рів коло неї: то ми закопали там гроші, ще й шаблею три знаки зробили на груші.
То розказував, але казав, що й сам не пам’ятає, в якому то місці вони поклали.
– Знаю, що так коло груші поклали, три знаки шаблею зробили на груші, і ще рів тут був, але щоб піти в ліс – то не вгадаю, де то те місце. Дуже тяжко нас гнали; бігли дуже, так на бігу стали, положили – і далі…

Скарб у Турецьких Брилах

Мій батько був запорожського покоління. Розказував покійний, що як населялась Московка, то туди пристало багато запорожців, а між ними був і козак Гаркуша. Він був дуже багатий, із шаблею завжди так і носився. Не докажу вже вам за що, а тільки закували Гаркушу в залізо і гнали в губернію. Тоді ще Катеринослав заводився у слободі Половиці. От гнали його понад Дніпром через Язикову і прийшлось тут ночувати. Мій батько був молодим, а Гаркуша вже старий дід. Зійшлись вони, розбалакались про старі вжитки.
Гаркуша і почав розказувати:
– Супроти Язикової, – каже, – на тім боці Дніпра видно два городки – то Турецькі Брили. Там стояло колись турецьке військо, як ще земля була бусурманська. Там у малому Брилі закопані шаблі і ружжя, а у великому, якраз навпроти воріт — гроші. На грошах три камені зверху. Гроші, шаблі і ружжя,- каже,- положили запорожці після того, як звоювали турка і збиралися в Польщу.
Погнали Гаркушу, а люди і давай шукати грошей. Шаблі дві штуки знайшли, а ружжя і гроші – там.
Турки, кажуть, воювались стрілками. У нас на язиковому степу копали вовківню і викопали кістяк; а в ньому вісімнадцять мідних стрілок. Стрілки ті були між кістками.