Словацький у Верхівцях

У Верхівцях на Поділлі, в маєтку Михальських, гостював поет Юліуш Словацький. Розкішний парк, квіти і тінисті алеї заспокоювали на часинку неспокійну і вразливу душу поета. Тут набирався він свіжих сил.
У надвечірню пору в альтанці біля чистого джерела Юліуш просиджував на розмовах із дочкою власника маєтку Юлінкою. Якось заговорив поет:
— Панно Юлінко! Чи не каже вам ваше серце, що ми вдвох чимось близькі і повинні однаково дивитися на життя. Ви — Юлінка, а я — Юліуш…
— Так, звучить це досить мило,— засміялася щиро Юлінка.
— Юлінко! Хотів би саме з вами послухати, як тутешні дівчата співають народні пісні. В цих піснях відчуваю велику красу та ще щось більше…
— Добре, запросимо, але треба на це дозволу мого татка.
Через два дні до альтанки в парку привели двох сільських дівчат. Вони залякані стояли, бо не знали чого їх сюди привели. Коли ж сказали їм заспівати, то не зразу ж розкріпачилася їх душа до того співу.
Що і як там було далі, які розмови між Юліушем і Юлінкою, то ніхто вже не відає. Але й сьогодні у Верхівці, де прогулювалися Словацький з Юлінкою, називають люди Джерело Юлінки.

Хто найсправедливіший в світі

Сидить над битим шляхом бідний дід-лірник і жує черствий хліб. Коли це проходить дорогою ще якийсь дідок.
— Добридень!
— Добридень!
— А що це ти поробляєш?
— Таж бачите: хліб їм.
— То дай-но й мені, бо ж голодний…
— А ви хто будете?
— Я, чоловіче, Бог.
— Ні, не дам! Бо ви несправедливий у світі. От я, бідний, з торбою ходжу по білім світі. Не маю ні кола, ні двора…
Так і пішов Бог від нього ні з чим.
Коли це дивиться дід: знов чимчикує якась висока худюща баба з палицею. Ах, трясця матері вашій! Не дадуть і шмат хліба поласувати.
— Добридень!
— Добридень!
— Що це ти поробляєш, дідуню?
— Таж, як бачите, хліб жую.
— То дай-но й мені…
— А ви хто будете?
— Я — смерть.
— О, ви одні справедливі. І для бідних, і для багатих. Вас не підкупить ніхто. Ні цар, ні генерал, ні мільйонер, ні бідак, ні чарівна красуня. То я з вами хлібом поділюся.
Їсть смерть захланно хліб, а дід питає її:
— Де на світі ти, пані смерть, взялася? Від чого вперше почали вмирати люди, чому б їм, приміром, не жити вічно?
— Люди не вмирали колись,— відповідає смерть,— поки жили чесно чоловік з жоною. Коли ж жона зрадила свого чоловіка і полюбилася з іншим, то за кару померла її дитина. Від того гріха з того часу і почали люди вмирати.

Силою не буду милою

Я ще колись жила в одному селі над Дністром. Моя старенька бабка розказувала мені, як в селі жила дівчина і любила одного бідного парубка. Мати не хотіла віддавати її за бідного і заставляла йти за багатого. І тут вже назначили весілля на неділю. Дівчина рано встала і пішла на високу гору. На тій горі стояв великий камінь. Дівчина сплела собі віночок з квіток, вилізла на той камінь і скочила з гори. Її довго шукали і не могли знайти. Потім її знайшли межи каміннями під горою, але неживу. Той великий камінь ще й до сих пір і на тій горі, але туди не можна добратися, бо дуже високо. Кажуть, що кругом каменя ростуть квітки, а там, де вона падала, дуже багато квітів.

Загибель Арслана

Кримськотатарська легенда

Золото і жінка — дві загибелі, котрі очікують на людину, коли до справи втручається шайтан.
Якщо висохла душа, дряхлим стало тіло — думки полонить золото. Якщо кипить ще кров і не згас вогонь ув очах — владарює серцем жінка. Шайтан знає, кому як догодити, щоб потім добряче посміятися.
Здавалося, не було на землі хана, розумнішого від солгатського; здавалося, могутній хан Арслан мав усе, щоб бути задоволеним. Сто три дружини і двісті наложниць, палац з мармуру і порфіру, сади і кав’ярні, численні табуни коней і отари овець. Чого ще бажати? Але то так лише здавалося.
Темними ночами хтось приходив до Арслана і непокоїв його думки.
— Усе є у мене, тільки мало золота. Де взяти багато золота? — запитував сам себе Арслан і не міг заснути до ранку.
І ось одного разу, зібравши беків, наказав їм хан скликати мудреців з усього ханства. Не відаючи, для чого їх покликано, кожен з беків привів свого приятеля, навіть якщо той і не був мудрецем.
— Бажаю, щоб ви знайшли спосіб перетворити каміння на золото, — оголосив хан.
Беки і мудреці подумали, що хан втратив розум. Якби таке було можливим, люди б давно зробили це. Однак промовили:
— Воля падишаха священна. Дай нам трохи часу.
За тиждень звернулися до хана з проханням ще зачекати. А через два тижні, коли намагалися просити нового терміну, хан їх прогнав.
Піду сам шукати в народі мудреця, — вирішив він.
Беки почали його відмовляти:
— Не варто ханові ходити в народ. Невідомо, що може
трапитися. Хан може почути таке, чого не мусить слухати благородне вухо.
— Все ж піду,— відповів Арслан. Перевдягнувся бідним дервішем і вирушив у путь.
Правду казали беки. Багато образливого почув Арслан і про себе і про них, блукаючи солгатськими базарами і кав’ярнями. Не залишили пліткарі поза увагою й останню його витівку:
— Мабуть, з глузду з’їхав хан — надумав зробити з каменя золото.
А інші додавали:
— Покликав би нашого Кяміл-джинджи, може, дещо й вийшло б.
— А де живе той Кяміл-джинджи? — запитав Арслан.
Дізнавшися, пішов до чаклуна і розказав йому, чого бажає.
Довго мовчав джинджи.
— Ну, що?
— Важкувато буде… Якщо усе зробиш, як я скажу, може, що й вийде.
— Зроблю.
І хан присягнувся великою клятвою:
— Хай ослабнуть усі три печінки, якщо не зроблю так.
І повторив:
— Уч талак бош олсун.
Тоді сіли на воза й вирушили. Вісім днів їхали. На дев’ятий під’їхали до Керченської гори.
— Тепер ходімо,— сказав чаклун.
Піднімалися на гору, доки не почала рости тінь. А коли зупинилися, джинджи почав читати заклинання. На дев’ятому слові відкрився камінь і покотився в глибину, а за ним дві шипучі змії поповзли в підземний хід. Зміїна луска світилася місячним сяйвом, і хан побачив на стінах підземелля голих людей, які танцювали козлиний танець.
— Тепер вже близько. Повторюй за мною: Хел-хала-хал, — мовив джинджи.
І тільки-но хан повторив ці слова, впали попереду залізні ворота, і Арслан опинився в іншому світі.
Стіни підземелля розсунулися, діамантами заіскрилася срібна стеля. Хан стояв на купі червонців і цілі хмаровиська їх проносились повз нього.
Піднявся із землі золотий камінь, навколо запалали рубінові вогні й з-поміж них хан помітив дівчину, яка лежала на листку лотоса. Це була прекрасна царівна.
Завив чорний собака, здригнувся джинджи.
— Не дивись на неї! — вигукнув.
Але хан дивився як зачарований. Потьмяніли для нього діаманти, грубою міддю здавалося золото, мізерними — усі скарби світу.
Не чув Арслан голосу дівчини, але все в його душі співало ніжну, як аромат квітучого винограду, пісню.
— Швидше візьми біля її ніг галузку, — кинувся до нього джинджи, — і все багатство світу в твоїх руках.
Царівна підвелася з ложа й мовила:
— Хан Арслан не затьмарить своєї пам’яті, викравши у дівчини її чари. Він був хоробрим, щоб прийти і, прийшовши, він покохав мене. І він залишиться зі мною назавжди.
Потяглися уста царівни назустріч хану, загойдалося повітря. Полетіли золоті іскри, винесли джинджи із надр Керченської гори і перекинули його на солгатський базар. Там його оточили стурбовані люди.
— Чув? Пропав наш хан, — казали вони йому. — Шкода хана Арслана.
На те джинджи тихо похитав головою:
— Не жалійте хана Арслана. Він знайшов набагато більше, ніж шукав.