Про мощі святої Варвари

Про мощі святої Варвари Мощі святої великомучениці Варвари якого часу і в який спосіб запроваджено до Києва й до церкви святого архістратига Михаїла, в літописах не написано, а коли б і були які записи, то оскільки Київ довго стояв порожній з опустілими монастирями, то й записи ті погинули. Однак од старих людей повісті маємо, що великому князю Михайлу Святополку, правнуку святого Володимира, коли Києвом володів, від грецького царя у дар було прислано тії святі мощі святої Варвари, а він, змурувавши церкву святого Михаїла року від створення світу 6616 (1108), поклав у тій церкві на освячення мощі святої великомучениці Варвари, які тут і донині нетлінні лежать. А що вони правдиво святої мучениці Варвари, пізнавай із самих преславних чуд і безсумнівно віруй. До того прийми свідчення від канцлера королівства Польського Оссолинського, який, будучи в Києві за отця митрополита Петра Могили, повідав, що був, мовляв, у Римі, питався всюди на Заході, і коли б ті мощі святії були там, або чути було десь і на Сході, так ні.
— Маю велику-велику віру, — сказав — до святої Варвари, знаючи те напевне із прикладів, що хто доручається святій Варварі, без сповіді і без причастя не помирає. Але, — мовив, — сказано мені запевно, що мощів святої Варвари немає, і ті, що на Сході бувають, не оповідають про них, тільки правлять, що десь у ваших сторонах мають бути. І я, — мовив Оссолинський, — вірую, що в Києві вони суть-суть, ті мощі святої Варвари.
Попросив частку собі від мощів святої Варвари і через віру його дано частку пальця руки святої Варвари.
Також, шануючи, прийми, читачу, друге свідоцтво, святого Макарія, патріярха антіохійського, який за мого ігуменства, бувши в Києві і прибувши до нашого Михайлівського монастиря, кланявся із вірою мощам святої Варвари і зі сльозами мовив нам так:
— Єлиополь, місто, де свята Варвара замучена була, в моїй єпархії, недалеко від Антиохії.
А коли запитували про мощі святої Варвари, відповів:
— Ніде на Сході не чули; повідають, що мають бути на Руси. Так, — мовить, — ваша земля у нас не забувається, і вірую, що це власні, що це є мощі святої Варвари, і так треба вірити.
І просив нас посилено патріярх, аби ми частку від мощів святої йому дали. І, за благословенням тодішнього нашого отця митрополита Сильвестра Косова, дали святу частку від мощів святої Варвари патріярху, яку з великою радістю і з благословенням прийняв, за найбільший скарб собі вважаючи.
Не тільки отож із повістей стародавніх і з тих свідоцтв віруй кожен, що тут, у Михайлівському Золотоверхому монастирі, власні є мощі великомучениці Варвари, і з вірою до них приходь, і поміч на усіляку потребу приймай, але безсумнівно віруй у чуда великі, котрі діються від тих мощів великомучениці Варвари.

Чому клен міняє свої барви

Чому клен міняє свої барвиНа лісову галявину вітер заніс насіння. Під осінніми дощами насіння клонилося до матері-землі, бо тільки вона його розуміла. Шукало воно захисту від холоду, прикрилося опалим листям і заснуло під снігом. Під ласкавим сонцем літа виросли пагінці. Гартувалися під зливними дощами, хилилися аж до землі від вітру, підставляли свої голівки сонцю, набирали сили і краси у своїх кронах. Зросли молоді деревця — берізка, дуб, липа і клен.
Стрункій берізці сподобався кремезний і плечистий дуб, що захищав її від холодного вітру. Тому й вона часто горнулася несміливо до нього. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він ріс поряд з берізкою і піднявся над нею, радів, коли міг своїми змужнілими кронами, як парасолькою, захистити її від градобою і ломивітру. Коли ж листочки клена торкалися ледь-ледь довгих кіс берізки, він був най- щасливішим з усіх дерев лісу.
— І що гарного в тому дубі бачить берізка? Чим же я їй не до вподоби? — думав собі ревнивий клен.
Так хотілося бути клену привабливим, чимось виділятися з-поміж інших дерев, щоб привернути до себе ласку берізки. От і спало клену на гадку вдягатися кожної пори року в інший святковий одяг. Навесні крона клена обліплена маленькими листочками, а в їх черешках знаходиться молочний сік, у чотири рази солодший від березового. А ще прикрашають тоді клена зеленувато-жовті суцвіття. Влітку листя клена стає великим, наче пальці в людській долоні, і кольору вже іншого — тепер темно-зеленого. Він має файніше листя від дуба.
Та найкраще виглядає клен восени, коли починає міняти барви свого листя. Не знайдете двох схожих кольором кленових листочків. Люди любуються красою клена, а берізка більше хилиться від вітру до дуба, ніж до нього. Засумував з цього приводу клен. Помітив дуб душевний смуток клена і перший заговорив до нього:
— Друже мій вірний! Не тримай, клене, на мене зла через берізку. Вона наша спільна подруга, адже поруч нас живе, і я її в разі потреби захищаю. Але пристрасно і понад усе кохаю липу, без неї жити не зміг би я, напевно, якщо б хтось посмів забрати її від мене.
Зітхнув заспокоєний клен на повні груди, зашумів листям і простяг, щасливий, свою вдячну руку-гіллю, щоб обняти справжнього друга.
Ростуть собі мирно поруч два вірні друзі — дуб і клен та їх подруги липа й берізка. Кожного року клен вдягається все у нові шати, міняє їх. Але берізка і далі більше задивляється на дуба. Це помічає клен, тужить, але ще більше любить берізку. Коли ж восени сумний клен скидає додолу свої барвисті листочки — то це біль його душі від нероз- діленого кохання. Та він вірить, що прийде весна і все зміниться на краще. Щасливий у своїй вірі та єдинолюбстві.

Дністер

ДністерЗнаєте, чому наша річка Дністром називається? Ні?! А я вам розкажу. Про це чула-м від старих людей.
Колись у давнину тут, де Дністер зараз, протікав собі маленький
 безіменний струмок, а вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар.
Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитись
 з ліку, вони кожен день позначали на піску, що був на березі струмка, позначками. Що не день, то нова позначка. По тих позначках вони знали, скільки днів залишилося, наприклад, до весни…
Але одного разу струмок розлився своїми водами на довколишні
 поля і затопив береги. Коли ранком вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок на піску нема.
— Хто дні стер? — бідкались люди, і самі собі відповідали:
— Та хто?! Струмок дні стер.
З того часу і стали називати струмок, який дні стер — Дністер.
Тепер це вже не струмок, а велика річка. А бере вона початок аж
 у самих Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного
 разу дно, і б’є угору фонтаном вище того дуба.

Чому буває “бабине літо”

Чому буває "бабине літо"Восени багато роботи для жінок. Не встигне жінка вибрати цибулю і часник, як вже фасоля проситься — тріскають стручки і показують білі зуби. А кукурудза, буряки, картопля… А сливи, яблука, груші. Кортить назбирати грибів, ожини, горіхів. Та що там казати: роботи по вуха. Бо й треба посадити, пересадити, розсадити… Зібрати, перебрати, перекласти, висушити, змолотити, очистити, поскладати, дозбирати, перебрати… Зима спитає, де літо було.
Зібралися жінки на раду. Вирішили вирядити до цариці Осені свою післанницю — чесну і непорочну дівицю, щоб вислухала їх вічний жаль і полегшила клопоти.
А жила цариця Осінь не далеко, не близько, а за семи горами, за п’ятьма лісами, за трьома ріками. Та й дорога була небезпечна. Тож жінки порадили дівчині завжди бути при розумі, не спокушуватися на жодні зваби!
Йде, йде дівчина, перейшла одну гору, втомилася, сіла відпочити над річкою. Десь взялися два парубки та до неї з лестливими словами. Сподобали собі її. Зчинили між собою бійку за дівчину. А вона за цей час скочила в річку і переплила щасливо до другого берега. Раділа, що обминула спокусу, бо мала стати чесною перед царицею Осінню.
Пішла дівчина далі. По дорозі вона мала ще багато пригод, але щасливо прийшла до цариці Осені. Передала їй прохання жінок: продовжити восени два-три тижні літа, щоб встигнути зібрати врожай.
— Гаразд! — сказала цариця Осінь.— Кожного року доповнюватися буде тепла пора і назвете її «бабиним літом». Щоб ви поспішали із збором урожаю, я подаватиму вам знак літаючим по полях павутинням.