Монастир Погоня

В Україні, в Галицькому повіті, є місто Завалів, назване від валів, давно висипаних; їх є три над цим містом на горі, а між цими трьома валами знаходиться монастир при церкві святого архієрея Миколая. Старі духовні та світські люди, котрі чували від своїх дідів і прадідів, повідають, що Буняк, як вони говорять, але радше Батий, цар ординський, коли воював Руську землю, тоді один воєвода, на ім’я Роман, вийшов із Руської землі зі своїми військами проти орди і, бачачи велику потугу, а своє мале військо християнське, окопався трьома валами, журився та заснув у журбі. У сні з’явивсь йому святий архієрей Миколай і велів йому йти сміливо на бусурманські орди, а де здожене поган і переможе їх, на тому місці велів йому збудувати церкву на честь Пресвятої Богородиці, за допомогою якої мав перемогти мохаммедан, а між цими трьома валами казав збудувати церкву на честь святого архієрея Миколая. Пробудившися зо сну, воєвода Роман рушив сміливо із своїми військами на татар, погнав їх, гонив за ними й догнав їх на тих полях, які знаходяться недалеко за містом Тисменицею, й одержав славну перемогу над ними. А по цій перемозі збудував на цьому полі церкву Успення Пресвятої Богородиці, за посередництвом якої переміг поганські орди; в цій церкві є намісний чудотворний образ Пресвятої Богородиці. При цій церкві є монастир, що називається Погоня, тому, що там воєвода Роман погнав і догнав, і розігнав своїх неприятелів татарів… А між трьома валами воєвода збудував церкву святого архієрея Миколая, що показався йому там усні, й казав збудувати одну церкву на честь Богородиці, а другу на свою.

Кохана Славомирова

Там, де Білий Черемош, розділивши срібним мечем гори надвоє, пробиває дорогу до рідного брата Чорного Черемошу, стелилися голубим морем ліси. Серед них на високій горі Кохан жило горде слов’янське плем’я карпів. Не знали карп’яки ні панства, ні рабства. Не вміли ділити ні землі, ні худоби. Кожний член племені був рівний серед рівних. Керувала плем’ям рада старійшин на чолі із старим волхвом Славомиром.
Була в Славомира донька на ім’я Кохана, красуня над красунями. Не було їй пари на всю Слов’янщину. Її обличчя ясніло раннім сонцем, в її очах відбивалася глибінь погідного неба, кучерявими хвилями розсипалося плічми пишне волосся. Столітні смереки колихали її до сну, виспівував молодецьких пісень Білий Черемош, пестив її личко крилатий карпатський вітер.
Кожного вечора, запалюючи жертовний вогонь із запашної живиці, старий Славомир проказував мудрі слова:
— Хай буде славен мир!
А його донька, підкидаючи пахуче зілля, додавала:
— Хай вічно сяє сонце!
А потім виходила на лісову галявину співати.
Сама вміла складати пісні.
У піснях цих славила відважних легінів, що безстрашно ідуть на двобій з рисями, ведмедями, дикими кабанами; скотарів, що не сплять день і ніч, вартуючи громадські стада, золоте сонечко, що дарує всім життя.
Одного ранку над горами з’явилися хмари чорного вороння, що крякало дико, сумно, моторошно.
— Погана птиця! Віщує горе, — сказав Славомир.
На другий день побачили карпи чужинців. Вони були з гострими мечами, закуті в залізні кольчуги. Від їх мечів гинули старі й малі.
Почервонів від крові Черемош.Глухо застогнали гори. Гірко заплакала Кохана над умираючим батьком.
— Не годиться плакати доньці славного слов’янського роду, — промовив слабим голосом Славомир. — Бачиш братів Черемошів? Кожного року хоче їх позбутися богиня Зима. Сковує їх крижаними кайданами, засипає снігом. Але побороти не може. Вони вічні, як наш народ.
Заледве поховала Кохана свого батька, як до її хати вдерлося кільканадцять чужинців з червоним, як осіннє листя, волоссям. Найстарший з них, глянувши на Кохану, занімів з дива. Такої красуні не бачив він у жодній країні. Постоявши хвилину, промовив до неї мовою слов’ян:
— Я Германаріх, внук Зігфріда Білого. Воєвода лицарських готів. Тобі випала честь бути моєю дружиною.
— Іди геть, лихий чужинцю! Залиши наші гори!
— Наше лицарське плем’я не може бути милосердне до своїх ворогів. Подякуй своїм богам, що послали тобі такого славного лицаря.
— Твої руки криваві, твої вуста плюгаві, а твої лицарі гірші за хижих звірів! Не бути мені твоєю дружиною, як не панувати песиголовцям у наших горах!
— Візьміть її силою!
Спалахом блискавки мигнув ніж в руках Коханої. З її серця бризнула кров, осліпивши очі Германаріху.
Небо запалало червоним сяйвом. Поблідли від жаху брати Черемоші. Потім, вдарившись грудьми об сірі скелі, понесли світами свої жалі.
Цілу зиму розкошували в горах готи. Пили, їли, набувалися.
Потішалися полонянками. А потім зеленими доріжками завітала в Карпати Весна, засіваючи незабудками місця спалених осель, вкриваючи травою стоптану ворогом землю. З усіх кінців Верховини виходили легіні з топірцями в руках на поєдинок з готами. Ніхто з наїзників не повернувся живим.
Минуло багато століть.
Понад Білим Черемошем багато сіл. Одне з них зветься Довгопіллям. Над ним височить гора Кохан. З неї збігає крутими берегами прозорий, як небо, потічок. Старі люди говорять, що він витікає з грудей карп’янки Коханої, що воліла смерть, ніж життя з нелюбом-наїзником.
Над обома Черемошами немало гарних, як писанки, гірських сіл. Проживають у них під ясним сонцем нащадки славних карпів — карпатці, верховинці-гуцули, що закохані в пісню і працю, як древня Кохана Славомирівна, як їх славні предки.

Вовкулака на хвилину

Бабуся казала, що людина може вовком стати не тільки на довгий час чи ніч-другу або на один день, а й всього на пару хвилин, а то й на мить.
Раз, казала, йшов чоловік увечері, коли на нього пес чужий напав. От-от вкусить. Став чоловік одбиватися якось. Коли бачить – пес зачєв одступати, заскавучав і побіг геть. Чоловік здивувався. Коли мац – а на нім шерсть. І запах ніби вовчий. Злякався. Та голос чує:
– Заплющ очі.
Заплющив, а як розплющив – стоїть собі на дорозі, як і перше, чоловіком.
А то їдна жінка все допікала чоловіка, така вже жвандлива [сварлива] була. Ну, раз посварилися, вона на нього кляне та все задаремне, з норову злого. Він раптом як загарчить! Гля – у вовчій шкурі. Та як укусить неї! Вона закричєла. А чоловік зновика людиною став. Жінка зиркнула на нього і вже більше николи даремно ни сварилася.

Плата Хмельницького за полонених

Як воював Хмельницький з ляхами, то всякому, хто піймав ляха, обіцяв давати за кожного по карбованцю, а за ксьондза по три копи. То як піймає було козак ляха, то виголить йому на голові лисину та й скаже:– Гляди ж ти … Continue reading