Жертва

Як намножило си людей, що давали си дуже юдити, пішов Бог на висину і вибрав собі повірницю — жертву. Вона була зразу така як чоловік. На горі, високо межи небом і землев, де вона сиділа, росли лиш афини; жертва живила си ними; від того була вона чиста. Бог посилав і на землю, аби вона повістувала, що діє си на землі; нераз зсилав її Бог на землю карати людей вогнем. Як Бог посилав її на землю, та вона прокидала си у гадину з крилами, а на кінці фоста її була пацьорка, що на увесь світ світила. Бог зіслав її раз на землю, аби дивила си, чи молять си люде; жертва спустила си на землю, возила си довго помежи люде, аби дивити си, чи вони си молять, а як зголодніла, нажерла си якоїсь мерші (мертвечини), що по потопі лишила си. Після того вона притягла си на гору на череві; летіти не могла, бо була дуже наїджена. — Бог питає: Булас на землі ? — Була! — А що так си забарила ? — Я була слаба, ледве що притягла си сюди. — Доки сего віку, абис си так сувала, — сказав Бог. З того часу не посилав її Бог на землю, бо вона вже стала не чиста, їла мершу; але що вона довго служила Богови вірно, заставив її Бог стеречи кирниці з водов, відкив вона рушити си не могла. Аби людей за їх гріхи карати, позволив Бог, аби жертва пускала лиш тоді воду, як принесуть люде живого чоловіка, дівку чи хлопця. Як довго жертва була голодна і не доставала живого чоловіка, не пускала води, через то не ставало нераз людям води; вони тото зміркували, та кидали їй хлопця чи дівку, доки не найшов си такий чоловік-святець, що її убив і з того часу стало багато води на землі.

Соколова трембіта

Чорні вершники просувалися вперед. їх коні плутались, падали разом з вершниками в гірські провалля. Поранених добивали мечами. Сунулися тихо, немов хмара сарани. Ніхто не смів промовити зайвого слова. Такий був наказ татарського хана Урду Канчука, який із своєю ордою задумав напасти на гірські оселі в Карпатських горах.
Пропахла сирою кониною, вимучена важким походом татарська орда несла нелюдську ненависть до всіх, хто жив мирним життям. Жилаві руки кочівників свербіли до поєдинку, але поки що на їх шляху не знайшлося живої душі, і чорні вершники люто блискали маленькими рисячими очима.
Війнув вечірній західний вітерець. Зафуркали ніздрями коні, вловивши далекий запах диму. Заблищали очі кочівників дикою радістю — поблизу оселя.
Вони не помилилися. За кілька годин дійшли до маленької оселі, що притулилася до високого пасма зелених гір. Жителі її були більше здивовані, ніж налякані раптовою появою неочікуваних нападників. Не встигли вони отямитися, взятися за зброю, як полягли від чужинецьких списів і мечів. Кільканадцять легенів і дівчат, зв’язаних арканами, опинилися в турецькій неволі.
На перший раз ворогам пощастило. Хоча мало взяли бранців, зате орда не втратила жодного наїзника. Ліс наповнився дикими вигуками, від яких розбігалися сірі вовки, поховалися ведмеді.
Нараз кочівники побачили високого сивого, неначе кущ полинялої папороті, діда, який ішов у напрямку гребінчастих скель. Кинувши йому на шию тугий аркан, привели до хана.
— Ти хто такий? — спитав грізно хан.
— Старійшина нашої скупщини, а зовуть мене Юрієм Соколом, — відповів гордо дід.
— Ти більше подібний до старого ворона, ніж до сокола, — зареготав хан.
— Серце в мене соколине, як у всіх наших горян, — сказав дідусь, міряючи хана презирливим поглядом.
— Не вірю тобі, дідугане, не вірю! — глузував далі ватажок орди. — Половили ми твоїх соколят, як горобців у сильця! Але раз ти їх старійшина, то знай, що великий хан війська татарського Урду Канчук дарує тобі життя.
— Падай на коліна! Подякуй великому ханові! — закричали татарські старшини, штовхаючи старого п’ястуками.
Але дід, здавалося, не чув їх голосу.
— Не дякую тобі, хане, за ласку, бо й так мені залишилося небагато жити. А хоч би й дотягнув довше, то яка мені користь від твоєї ласки, коли мої одноплемінники лежать вбиті твоїми наїзниками, а ті, що залишилися в живих, мучаться в неволі. Дотепер ми зустрічалися лише з добрими людьми, тому й не сподівалися вашого нападу.
— Невже ти в мене нічого не просиш? — здивувався хан.
— Дозволь мені востаннє заграти на трембіті. Ти ніколи не чув її голосу.
— Іди, — погодився хан.
— Впади на коліна! — ще раз гукнули старшини.
Дідусь, піднявши сиву голову, промовив твердим, як бартка, голосом:
— Молюся красному сонечку щоднини перед сходом і заходом, але й перед ним ніколи не падав на коліна, а перед людиною тим паче.
Та й пішов стрімким плаєм, що вів на гребінчасті хребти сірих понурих скель.
Добувши з потайника березову трембіту, промовив до неї, як до людини:
— Послужи мені ще раз, пораднице моя вірна, чесно, як усі роки служила, бо надходить година розлуки!
Жалібним стогоном полетіла на всі сторони світу тривожна гірська мелодія, бентежно розносячи світами сумну пісню гірської трембіти, що пораненою птицею розбивалася об кам’яні скелі.
А дідусь грав і грав. Тепер його трембіта співала гнівно, як розбурхані води Черемошу під час весняної повені, закликаючи верховинців до розплати з підступним жорстоким ворогом.
Заховавши трембіту в безпечне місце, дідусь, опустившись із скелі, прийшов у татарський табір.
— Страшна твоя пісня! — сказав схвильований хан.
— Тобі страшна, бо я відправив по тобі панахиду разом з твоєю ордою поганою! Зайде красне сонечко і ти побачиш, чи наше плем’я горобине, чи соколине!
— Він чарівник! Ще накличе біду на нашу голову своєю шейтанською трембітою. Дай її сюди!
— Не бачити тобі її, як своєї потилиці, — засміявся дідусь сміхом, від якого ханові пробіг мороз поза спиною.
Дванадцять татарських списів підняли діда вгору.
Червоніло небо, віщуючи бурю. Сотні громів покотилося горами. І оточила татарський табір тисяча дужих легінів, що збіглися на голос трембіти дідуся Сокола.
Був бій. Нещадний, страшний. А коли зійшло красне сонечко, поламався останній спис об залізну бартку.
Пізніше на місці кривавого побоїща виросла нова оселя, яку назвали на вічну згадку про відважного трембітаря — Соколівкою.
Його пісня живе й досі в народі. Всім темним силам, що зазіхають на волю народну, ще за життя співає похоронну пісню.

Поліщуки

Бог як роздавав людям землю й те, що на ній, то поліщуки запізнилися.
– Уже все роздав, – каже Бог. – І землю добру, врожайну, і гори, і там, де трави ростуть великі, і де золота-срібла багато. Остались тико болото та ліс. Та річок і озер трохи.
Чухають потилиці поліщуки.
– Та вже як є, пане Боже, то хай так і буде.
Зрадів Бог, що воне такеї покірнії. У ріки та озера рибу запустив та раків. А в ліси – ягід та грибів. Так і живуть. Хоть земля й бідна, й мало неї, на ягодах та грибах і рибі перебиваються. Траву косять на болотах та з лози кошики плетуть. Ще й Богу дєкують, що так усього в нех багацько.
Їдне слово – поліщуки.

Про запорожців

…От які богатирі були — земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправе одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з повозкою проскочила. Вони на дванадцяти язиках уміли балакать; вони із води могли сухими виходить; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилать, і туман, на кого треба, пускать, і в річки переливаться…
Вони мали у себе такі верцадла, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили, що воно у світі й робиться. Оце, як іти куди у поход, то він, хто гам у їх був за старшого — чи ватажок який, чи сам кошовий — то він, кажу, візьме у руки верцадло, подивиться в нього та й каже: «Туди не ідім, бо там ляхи ідуть, і туди не ідім, бо там турки або татари заходять, а сюди ідім, бо тут аж нікогісінько нема…»

…А як вони воювались?
Стануть було отут, на Орловій балці, а против них двадцять повків вийдуть. Так повки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям і байдуже: стоять та сміються…
А це все від того, що вони знаючий народ були. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Так вони, як куди їхати, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й їдуть. Хто чоботи скине, то й смерть; а хто шапку зніме, тому голову знімуть. Так і їдуть собі. Доїдуть у город який, п’ють, гуляють, музики водять, танцюють, а як світ — посідають на коней та й поїхали. І всі чують, як вони й балакають, як і коні у їх хропуть, а їх не бачуть.
Раз були вони у Петербурзі, зайшли у дворець, їм стула подають, а вони посідали на землю та й сидять. Приходе до їх Катеринич, дивиться, що вони сидять на землі, і давай з них сміяться. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарити.
— Рубай, рубай, — каже, — коли підняв!
Так де тобі рубати! Як підняв руку, так вона й замкнулась, так і заклякла…