Заради троїстої музики

В ніч перед Іваном Купалом, коли цвіте папороть вогненним цвітом, виходить над озеро Марічейка, що під горою Піп-Іваном, добра Лісниця-піснярка. Співає про своє короткочасне кохання, про трьох легінів-музикантів, жодному з яких не змогла віддати свого пісенного серця. Втікають злі сили від її голосу, ховаються в дебрах, бо не люблять добрих пісень, як Темнота Сонця. Тільки дідо Чугайстер слухає — не наслухається. Мовчки ронить зелені сльози. Зна її з маленької. Скільки в горах піснярів, та ніхто не міг переспівати Марічки Бистрецької. Що вже сердита та гримуча річка Би-стрець і та замовкала, коли дівчина виходила на її берег. Заспіває веселої, стають гори зеленішими, заспіває сумної, засумують синьогір’я, заплачуть з ріками вітри-перелети.
Першим прийшов до неї свататися старий парубок, мольфар над мольфарями, що вмів молоко відбирати, град відвертати, рушниці замовляти…
— Файний маєш голос, та бідно діється у твоїй хаті. Я цей камінь, на котрому ноги миєш, в золото оберну, — сказав дівчині.
Не побачив радості у її очах.
— Із золота не звариш кулеші, не спечеш коржа. Обернув-бис камінь у хліб, подякували б люди.
— Срібненька-любенька! Зніму з неба хмару білу і простелю перед тобою, — не вгамовувався чаклун.
— Нащо мені твоя хмара, коли в моїх ногах стеляться царинки зелені.
Випустивши бартку з рук, впав перед Марічкою на коліна.
— Зловлю царицю гадюк, зіб’ю з її голови діамант і заплету тобі в коси.
— Одна полонинська чічка дорожча мені за тисячі твоїх діамантів. Шукай собі лакомої на багатство.
Пішов, як вибитий. Таких не візьмеш ні силою, ні чарами, А Марічка співала, гори звеселяла.

У Бистреці ноги мию,
В Черемоші личко.
Заграй мені, музиканте,
Кучерявим смичком;
Цимбалісте молоденький,
Удар-ко в цимбали,
Щоби гори звеселіли,
Люди заспівали.
Ой заграй-ко, сопілкарю,
Тоненько-тоненько.
Та най вийде проти тебе
Любка солоденька.
Котрий зможе сині гори
Грою сколихнути,
Того зможу до серденька
Свого пригорнути.

Не одному музикантові хотілося заграти їй до співу, та жоден не міг вгодити. Багато поторощили скрипки об бистрецькі скелі, покидали цимбали у провалля, поламали флояри.
Та одного дня з’явилися у Бистреці три легіні-музиканти. Побачивши Марічку, заграли їй весільної. Зупинилася дівчина і стала, заворожена грою, якої ще не чули гори. Незвичайна музика понесла її в дивосвіт пісенних чарів, де навіть камені співають. Затихли останні перебори, а вона все ще стояла схвильована, збентежена, здивована.
— Хто ви такі, що так красно граєте? — спитала.
Усміхнувся скрипаль, та й заспівав космацької:

У Космачі хліб не родить,
Золота немає.
Там писанка і вишиванка
Веселкою грає.

Підморгнув дівчині цимбаліст і подав свій голос:

Хто не знає село Річку,
Де зорі збирають.
На касеті яворовій
Різцем засівають.

Заткнув сопілкар за ремінь сопілку та й затягнув своєї:

Усі стежки до нас круті,
Дороги нерівні.
Та найкращі сопілкарі
В нашій Криворівні.

Отак і знай, піснярко-чічко, що дідо Чугайстер не одну пару постолів пірвав, поки нас докупи зібрав і в Бистрець післав, — промовив скоромовкою скрипаль.
Дівчина не зводила очей з легінів.
— Котрого з нас пригорнеш до серця? — спитали.
Подумала Марічка, подумала та й сказала:
— Ходімо, легіні, над озеро Марічейку. Сьогодні купальська ніч. Отам заграєте кожний окремо. Котрий найкраще заграє, най старостів посилає.
Тільки-но наблизились до озера, як злі сили зчинили такий вереск, від якого, здавалося, розколяться скелі, поваляться ліси. Втихли лише тоді, коли лебединим крилом поплив смичок по струнах. Заговорила скрипка тужливим дівочим голосом, затремтіла росяним світанком, наповнилася таємним шепотом трав, перелилася журчанням гірських джерел…
Торкнулися балцетки струн і загомоніли цимбали срібнодзвонним різноголоссям, забриніли бджілками, розсипалися п’янкими поцілунками…
Притулив сопілкар до вуст сопілку і защебетала вона соловейком, затужила рекрутською піснею, вівчарською журбою, зітхнула палким вечірним коханням.
Стали музиканти перед Марічкою, неначе три явори-красені, чекаючи вибору.
Довго мовчала дівчина. Потім заговорила, насилу тамуючи плач:
— Легіники пишні та любі! До кожного з вас рветься моє серце, та воно не яблуко і не розділиш його на частини. Є на небі три світила, та яким воно буде, коли відняти одне з них? Ви мусите жити разом, аби жила троїста музика. Я залишуся тут навіки, а вам щасливої дороги і веселої гри!
Спалахнуло зелене полум’я і схопило дівчину у свої обійми. Звіявся вітер, забурлило озеро і Марічка зникла з очей легінів.
Розповідають старі музиканти, що хто хоче навчитися добре співати або грати, нехай іде під купальську ніч над озером Марічейку послухати пісень доброї Лісниці, яка пожертвувала своїм першим коханням заради вічного життя троїстої музики.

Легенда про замковище

Старі люди розповідають, що в часи, коли Україна була розділена і входила до Литви та Польщі, стояв на цій горі чудесний замок. Здавалося б, всього хватало сім’ї пана, але чомусь він завжди був похмурий, дружина-пані – завжди засмучена, а донька ніколи не посміхалася. Спочатку думали, що якась біда трапилась в сім’ї в пана, але йшли літа, а все зоставалося таким, як до цього було. За якусь провину однієї ночі весь замок увійшов у гору і земля зімкнулася над ним, поглинувши і сім’ю пана, і всіх слуг.
Розповідають, що в пана були великі скарби, але були і якісь великі труднощі, які лежали на душі в пана. В ту ніч, за словами людей, копи пропав замок, сильно дзвонили дзвони в церкві. Коли ж позбігалися до неї – нікого на дзвіниці не було, але дзвони коливалися, наче хтось незримий розмахував мотузками, а дзвони все дзвонили…
В різні часи знаходилися люди, які намагалися розкопати скарби пана, але, на жаль, так і не знайшли. У пам’яті ж людській живе згадка про ті події.

Померлий до жінки ходить

Колись тоже ж таке же розказувала одна, що чоловік умер, дак вона все плаче й плаче за ним. Коли давай ходити до їх. Прийде ж ночує коло її, все… Бачать сусіди, що вона чогось худне і худне, вже така — ледве ноги тягає.
— Що з тобою? — кажуть.
— Я й сама не знаю.
Да тоді й каже:
— До мене, — каже, — чоловік ходить щоночі. Дак чи це я того, — каже, — сохну…
Дак їй насовітували. Ну, колись же полу ото не було, а долівка. І мазали ж долівку ото глиною там чи чим. Дак їй посовітували: «Ну оце ти як щосуботи мажеш долівку, дак не починай од стола, а починай од порога, і так хрестом пиши, хрест ізразу напиши… А кончай уже там».
Вона давай так, значить, мазать. Начинає — дак ото од порога начинає й хрест пише.
Ну, він перестав ходить. І вона виздоровіла. Оце так…

Садівник Лазар

Де не глянеш — сади й сади. Розлогі, кучеряві, замріяні. Навесні не видно села — все заховане в білозеленому океані духмяного цвіту. Пройдеш все Прикарпаття вздовж-впоперек, та не знайдеш кращих садів, а смачніших фруктів і з тридесятими землями не знайдеш. Ці сади — краса і гордість села, вирощених працелюбними трудівниками на пісних неврожайних землях, що зуміли перетворити свою оселю в райський куточок. А зветься це село Старі Кути, що в минулому було пристановищем для всіх, хто ховався від панської неволі, кому була дорожчою за життя мати-свобода.
В давнину тут росли одні верби. Першим розвів фруктові сади мудрий кріпак Лазар, що все знав, все вмів зробити, з розумом якого ніхто не міг зрівнятися: ні з кріпаків, ні вчених панів. Був він підданим лихого пана Дябельського, що хоч рахувався найрозумнішим серед панства, проте не міг вистояти його розум проти хлопського.
Тоді був Лазар молодим парубком, сиротою без батька, без роду. Платив панові данину медом, хутром з куниць і водяних видр, рибою з Черемошу, бо сам був неабияким пасічником, мисливцем і рибалкою.
Одного сонячного дня, спускаючись з гори Сокільський, він побачив, як панова дочка Уршуля, прив’язавши коня до смереки, роздягнулася і кинулася в Черемош. Поки плавала біля берега, все було гаразд. Наколи хвилі віднесли її на середину ріки, сталося лихо. Пінисті габи, злісно зареготавши, почали крутити нею, мов веретеном.
— Рятуйте! — закричала панянка страшним голосом.
Шалений крутіж тягнув її на дно. Вона зникла серед розгуляних хвиль, тільки її русяві коси билися на поверхні, немов гірська риба.
Лазар, не роздумуючи, рисем скочив з берега в розгніваний Черемош. Намотавши її коси на свою дужу руку, ледве притягнув дівчину до берега. Витрясши з неї воду, він довго-довго зачарованими очима дивився на голу панянку, що чарівною русалкою лежала на піску у своїй справжній неповторній красі. Не витерпів легінь. Поцілував її раз, другий, третій…палко, пристрасно, шалено…
Затрубили мисливські роги. Дивну пару обступили панські слуги на чолі з паном, що вертав з полювання.
— Що робиш, хаме! — закричав пан. — Повісити його!
— Він мені, тату, врятував життя, — тихо проказала панянка.
— Що ж, завтра приходь по нагороду. А тепер марш додому!
На другий день став Лазар перед паном.
— Даю тобі сто дукатів за те, що врятував мою дитину.
А за те, що ти посмів бачити її голу, та ще й осквернити панські вуста хлопськими губами, накажу виколоти очі.
— Сховайте, пане, дукати доньці в придане. Не моя вина, що побачив її голою. Я ж її не роздягав. Інший на моїм місці теж би не витримав.
Все одно залишишся без очей за свою зухвалість.
— Цю пригоду бачитиму і незрячим. Вона не в очах, а в пам’яті.
— Бачу, що ти не лише відважний, але й хитрий. Відпущу тебе з кріпацтва на волю, але перш за все поший моїй доньці хутро з тварини, яка живе не на землі, ні під землею, ні на воді, ні під водою і не в повітрі. Ти, кажуть, добрий мисливець.
— Гаразд, пане. Але назвіть мені ту тварину. Я її вполюю і пошию з неї хутро.
— От, хлопська бестія! — здивувався пан. — Приведи мені коня, та такого, щоб не був ні чорний, ані білий, ні буланий, ні вороний, не сивий, ні червоний… Тоді поїдемо удвох на полювання і я тобі покажу ту тварину.
— І це зроблю, ясний пане. Лише скажіть, в який день привести вам такого коня. Бо цей день не буде ні понеділок, ні вівторок, ні середа, ні четвер, ні п’ятниця, ні субота, а неділя тим більше ні. Це святковий день.
Здивувався пан з хлопського розуму, однак панська пиха брала своє.
— Приймай, хлопе, останню умову. Бачиш оцю вербу, що біля мого подвір’я? Зародить вона груші, відпущу тебе на волю. Якщо ні, то сконаєш такою страшною смертю, що й Луципер здригнеться від твоїх мук!
Лазар попросив принести йому пилку, ножик, смоли і бджільного воску. Обрізавши гілля, він розколював залишені стовбури ножиком, впихав у розколини якісь патички і засмолював їх розтопленою смолою з воском. Прийшла весна і недавня верба налилася молоденькими зеленими грушами, що при кінці літа стали жовті, як віск, з медовим запахом.
Задавили хлопські груші панське горло. Сам Луципер прийшов по душу пана Дябельського. Пані з дочкою, залишивши свій двір, втекла до Варшави, заказуючи всім панам, не пхатися в це село, де живуть небезпечні чарівники, ще все вміють і нікого не бояться.
А садівник Лазар жив ще довгі роки, навчаючи своїх односельчан розводити фруктові сади.
Навесні дівочиться діброва, Голубу запаску одяга.
Не сумуй за мною, чорноброва, Солоденька любко дорога.
Кресну громом барткою об скелю, викрешу я іскорки-зірки.
Синій плай до тебе ними встелю й розсію зоряні квітки.
Я для тебе, верховинко гожа, Білу хмару простелю до ніг.
І Черемош сивий заворожу, Зупиню його нестримний біг.