Петрів батіг або цикорій

Петрів батіг або цикорій— А це — Петрів батіг,— указав мені мій супутник на цикорій.
— Який батіг?
— А що святий Петро вівці пасе.
— Які вівці?
— А верблюди ж! Вони колись були Адамові, та як Адам согрішив, бог узяв та й отдав їх святому Петру.
— Як же він їх пасе?
— Та як і усяку скотину. Оце придивіться коли ранком: як тільки сонечко обиздріє, обжене росу, зараз квіточки на йому
 і порозвертаються, а як стане вже з обід звертати, так де і дінуться.
 Усі у булюбашечки позгортуються та так аж до другого дня — ніде
 ні однієї і не заглядиш. Це, бач, верблюди, як і вівці, роси бояться,
 а як вона опаде — то чабан руша вівці і святий Петро руша, а як
 стане вже сонечко на обід, почнуть квіточки на ньому закриватися,
 чабан стає на тирло і святий Петро на тирло. Та тільки чабан іноді
і до півночі пасе, а святий Петро вже аж до другого дня стоїть.
— І бачив це хто?
— Бачити як слід — ніхто не бачив, бо де ж так нам грішним та
 святе діло увіч знати, а приміта єсть. Он дивіться, як юга по степу
 повітря хвилює. Це ж як пилюга за отарою встає, так і ці хвильки
 у повітрі мріють — де святий Петро з верблюдами пройде, бо він
 жене їх по повітрю десь далеко.

Золота річка

Золота річкаНа березі річки Тетерева стоїть дуже давнє місто Радомишль. Кажуть, що йому більше 1300 років. Хотіли були люди відсвяткувати цю дату, та вчені з Києва щось почали уточняти в архівах, і вирішили, що Радомишль набагато старіший. Так і перенесли свято на потім, А коли воно вже буде – Господь його зна!
Ще при моїй пам’яті річка була глибока, вода так швидко бігла, що прямо зносило, як хто хотів перепливти. А скільки водоворотів було! То такі дуже глибокі ями, що і дна не дістати, а вода в них холодна, як ніж; зразу ногу зводило. У тих ямах, кажуть, сидів водяник і сітями затягував собі людину на поживу. Може воно і правда, я не знаю, але те, що в нас колись не було такого року, щоб хтось не втопився, то це точно. Боже-Боже, скільки ж то на тому дні людей залишилося, а скільки потопилося під час різних воєн, що пройшли через Радомишль за таку давню історію. А скільки добра всякого потоплено на тому дні – і не перелічити. Правду люди кажуть, що дно Тетерева золоте від того всього, що є в мулі.
На Олімпіаду (1980 рік) приїжджали до нас японці і казали, що в них є така техніка, яка може весь той мул вигрібти і зробити Тетерів знову судноплавним. І це все вони хотіли зробити безплатно, тільки хотіли забрати собі все, що знайдуть у тому мулі. А Радянська влада порахувала скільки там чого є і не дала японцям чистити. Сказали, що за те золото можна почистити всі річки на Україні. А коли ж вони почнуть уже чистити? Ти от з Києва, може, чув що про це. Річка ж прямо на очах міліє, ось уже зараз малі діти по-коліна переходять через Тетерів з Рудні. А ще ж недавно, у сімдесятих роках, по ній катера тягали якісь баржі з Житомира до Києва.

Звідки узялась панщина

Звідки узялась панщинаОто раз давно, ще за Катерини, зібралися пани на сеймик та
 й говорять проміж себе:
— А зробим-но, пане, панщину!
— Добре,— кажуть,— давай зробим!
Ото кожний пан (як, наприклад, граф наш) скликає з кожного
 села по дванайцять чоловік. З того села дванайцять, з другого дванайцять, з третього дванайцять. Ото чи в хаті, чи на дворі в пана
 поставили столи, наварили всячини, поставили їсти й пити горілки,
 усього… Просить пан:
— Сідайте, добрі люди, їжте, пийте, контентуйтесь!
Наїлися люди, напилися, музика грає — нагулялися.
Дякують панові:
— Спасибі вам, пане вельможний, що так уконтентували пас досхочу, спасибі. Чого ж ви від нас хочете?
— Ой, люди добрі, хазяї чесні. Небагато з вас хочу! Тяжко мені
 з великим господарством. Я й наймаю людей, і гроші плачу, та все
 нема ладу. Не вспіваю хліба зібрати — осипається. Якби діти ваші
 спромогли мене — подарували їден день на тиждень.
— А, боже наш милосердний! Пане наш ласкавий! Щоб діти наші
 та не послухали пана їден день на тиждень?! Ну-ну!.. Даруємо вельможному панові їден день на тиждень: чи то велика мація?
Ото, може, через півроку, ба, може, й скоріше, знову пани скликають по дванайцять чоловік з села, знову закладають бенкет. Господи, чого там нема? Усього-усього поставлено: і пити й їсти, і їсти
 й пити… Веселяться люди. І знов просять пани людей, щоб подарували ще їден день на тиждень… Добре, най ще день. За третім
 разом — ще їден день дарують. Так вони бенькетували, аж поки людям не лишилось і одного вільного дня. От як видурили пани од
 людей вільність, пишуть велику бомагу до цариці Катерини: так
 і так, кажуть, люди добре-охотно згодилися робити на нас шість день
 на тиждень. Цариця глянула на те письмо — бачить, що люди добре-охотно згодилися, та й приклала свою руку. От і минулася воля.
В понеділок, раненько — стук-стук у віконце.
— Добридень!
— Дай, боже, а чого?
— На панщину! Забула?
— На яку панщину?
— А на папа робити!
— Оце, але маю і своєї роботи доволі, а то ще на пана. Не хочу!
Ги-и! Як витягли на вулицю, як почали лупцювати, то й мусили йти на панщину. А старі батьки, що запродали панам дітей своїх, зо страху поховалися. Згодом трохи зібралися на раду: радили-радили та й написали й собі прошеніє до цариці, що ось так і так — не
 хочемо під панами бути. Глянула Катерина на те письмо та й відписує людям: «Що ж, люди добрі, навіщо ж ви добре-охотно згодилися
 робити на панів? Тепер нічого не вдію — руку свою приложила».
І справді, нічого не помоглося. Як настала панщина, то терпіли наші
 прадіди, діди, батьки, та й мені, старому, довелося скоштувати того
 добра. А оце й воля прийшла, як у Вінниці чавунку насипати стали.

Золотий браслет

Золотий браслетЯк іти по дорозі до Канева, то зразу за заповідником буде Княжа гора, де колись місто було і де тепер студенти щоліта риються. А між селом і заповідником є ще одна гора, менша, теж поросла лісом; у неї ще схил з боку Дніпра осипається. То на цій горі, видно, кладовище було колишнєє, бо зараз і могилки заровнялися. Ми б і не знали про нього, але гора осувається і одкриває людські кістки дуже старі, аж жовті, а гробів та одягу нема, бо погнило все. Там я колись кози пасла і найшла у піску чималий золотий браслет з красними камінцями.
Питаєш, де він? Продала в Києві! Куди б я його вділа?! Ще сказали б, що вкрала де. Тільки ти мене не називай, бо ще власті прийдуть і потребують гроші вернуть государству.