Походження запорожців

Запорожців спрежду було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами. Попервах жили вони десь вище порогів, в лісу, а повз той ліс ішов битий шлях. Дізнався якийсь-то цар, що по тім шляху — великий розбой, і послав військо. Через стіко там днів дійшло військо до того лісу і сунуло прямо в пущу… Іде воно та й іде, іде та й іде, коли чує,— як затріщить, як залущить… Глянуло воно — аж на дубах курені, а відтіля виглядають чорногори. Генерал до них:
— Що ви за люди?
— Чорногори!
— Злазьте із дубів!
— А що ж вам від нас треба?
— Треба, щоб ви здались, от що!
— Знаєте що, люди добрі,— каже кошовий,— ми такі хрещені, як і ви, отбиваться не будемо, а лучше ідіть собі з богом, відкіля прийшли!
Генерал той як крикне: «Пали!» Стали вони палить, та не по чорногорах, а самі по собі і вилягли, як снопи…
Явився сам цар і виклика трьох чоловік. Прийшли. Він за пістоль, та до їх… Аж воно не те: руки так і одібрало… Смикавсь він, смикавсь та тоді й просе: «Ой братці, не пустуйте!» «Добре,— кажуть,— дай же нам вперед бомагу, щоб була нам земля обмежована і щоб, хто за межу перескоче,— той і наш!»
Цар обіщав і став володать руками. Видав їм бомагу і назначив межу за сто верст вище порогів і за сто верст нижче порогів. Як стали вони кошем на порогах — народ так і сунув до їх. Тоді уже земля називалась козацькою, а люди — запорожцями.
Отак я чув змолоду од старих людей. Тепер покоління запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки оп’ять звуться чорногорами.

Де взялися запорожці

Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться —лежить над дорогою голова, така розкішна та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з другим. Під’їхав до неї богатир та й каже:
— Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!..
— Ні,— каже,— воювала я та й ще воюватиму!..
— А,— каже подорожній,— так ти он яка…
Та взяв під’їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову…
Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова,— такий гарний, не надивишся. Він взяв та й забрав його в хустину.
З’їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов з хати. А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла. Взяла вона той вузлик з лави, розв’язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того й завагітніла. Через рік народивсь у неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша. От і росте той син.
Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, й дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не було ладу між пастухами: які більші, то меньчих ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже:
— Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме.
Всі з нього сміються — звісно, мале ж воно. А він — на своєму: обирати, та й годі!
— Ну,— кажуть,— як же ми будемо обирати?
— Та так,— каже хлопець,— кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть у озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом.
Кричить один, гука другий і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві:
— Ану ж, гукни на їх ти.
Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!..» — так і заніміли жаби…
От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються.
Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому, чи то бог так покарав, а чи поробив який лихий чоловік,— величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на хлопців:
— Ану, заверніть того чоловіка до мене.
Пішли, гукають:
— Іди, отаман кличе!
Той не хоче, а йде своєю дорогою.
Прийшли хлопці до отамана:
— Не хоче,— кажуть.
— Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене.
Догнали, кажуть;
— Грізно звелів отаман, іди до нього.
Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана.
А цей як гукне на гадюку:
— Ступай,— каже,— невіро, в свою сторону, годі тобі християнську кров ссати!
Гадюка впала на землю та й поповзла геть.
— А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучатиме.
А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями.
— Повісити його на коров’яці,— каже отаман.
— Та хіба ж коров’як видерже? — питаються в нього.
— Вішайте, та й годі,— відмовляє отаман.
Повісили… Тоді стали всі свого отамана боятись: «Це він,— кажуть,— і всіх нас може перевішати». А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом — не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана.
— Ех,— каже,— хлопці, тепер уже нам із вами вкупі доведеться доживати.
Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих пастухів і стали перші запорожці.

Довбуш карає пана

Були два рідні брати в Космачі, між собою дуже любилися. Як підросли ті брати, то старший брат Іван найнявся у пана, що мав свої добра в Космачі та у Печеніжині, а другий брат Олекса пішов пасти вівці у полонину, що тоді належала космацькій громаді…
Старший брат Іван служив у того пана багато років і заробив чимало грошей, але грошей Іван не мав у своїх руках, вони були у того пана.
Нарешті почав Іван казати:
— Чуєте, пане, віддайте мені мої гроші.
Але пан не хотів віддати гроші. Нема що робити Івану, лиш мусив позивати пана. Але в суді не хотіли Іванові присудити гроші. Іван прийде до суду, а пани в суді набріхують на Івана та кажуть, що то не може бути, аби Іван, простий мужик, мав гроші.
Поки процесувався Іван з паном, то пан задумав утопити Івана у Пруті. Та й змовився пан з своїм вірним слугою і так вробили. Верталися усі троє разом на панській хурі з процесу: Іван та пан із своїм вірним слугою, хурманом. Коли вони переїздили Прут-ріку, то там на возі обидва схопили Івана, зв’язали у міх та й вкинули у Прут. Утопили Івана, старшого брата Олексового.
Тепер пан почуває себе безпечно, знає, що ніхто у нього не правитиме Іванові гроші, хіба що окрім одного молодшого Іванового брата Олекси, котрого пан дуже почав боятись, бо Олексова слава, як великого силача, почала скрізь розходитись по горах. Пан вирішив зловити та убити Олексу так само, як і його брата Івана.
Організував пан на Олексу роту, до котрої вибрав тридцять чоловік найдужчих. І був у того пана економ, такий вірний, що вірнішого не знайти. Бувало, аби вже куди мав пан сам іти, то як вирядить того економа, то був уже певний, що він так зробить, як би пан сам. Бувало, бив людей буками, карав, просто заступав пана.
Той економ зібрав тридцять людей та пішов ловити Олексу, через котрого пан не міг мати спокою ні вночі, ні вдень.
…Прийшов економ з тими тридцятьма людьми до Пруту. П’ятнадцять перейшли через Прут, а п’ятнадцять лишилися з цього боку річки. То навесні діялось і не можна було перебрести Прут, бо саме тоді заграла вода з полонин. Лише треба було сідати в човен та й перевозитися човном на другий бік. Тому економ лишив п’ятнадцять людей з цього боку Пруту, а п’ятнадцять взяв з собою. Знав, що як прийде з Олексою до Пруту і як перевезе його сюди, то тут уже будуть люди на варті, щоб Олекса не втік.
Прийшов той економ з тими п’ятнадцятьма людьми до Олекси у Космач, а Олекса копав підмет коло хати на капусту, то саме навесні було.
— Боже помагай, Олексо! — каже економ.
— Красно дякую! — відповів Олекса. — А що ви скажете, люди?
— Нічого такого, — каже економ. — Ми прийшли за тобою, аби доставити тебе до нашого пана.
Олекса на те відповів:
— Я піти піду, але доки не буду знати, для чого, то я не піду.
Економ почав розказувати Олексі усе по правді та й каже:
— Наш пан має тебе спровадити з цього світу.
Олекса на те нічого не сказав. Зібрався та й пішов з ними до того пана у Печеніжин.
Ідуть вони дорогою, говорять то те то се, та й прийшли до Пруту. Каже той економ до Олекси:
— Сідай у човен, ми тебе перевеземо.
Але Олекса на те відповів:
— Я сам себе перевезу, мені не треба перевожчиків. Щоб мене не втопили…
Економ понадіявся на тих п’ятнадцять вояків з того боку Пруту та й дозволив Олексі переплисти самому через Прут на другий бік. Олекса сів у човен, але не плив просто на ту варту, а плив геть далеко вниз. Економ гукнув на вояків, аби стріляли, але дарма. Тоді уздрів економ та вояки, що нічого вже вони Олексі не вдіють.
Олекса став на березі та й каже до вояків:
— Отак, тепер я не буду ґаздувати, але і пан не буде панувати! — Та й утік собі в ліс.
А економ з вояками вернувся до пана голіруч, без Олекси.
Як пішов Олекса від тих вояків, то ходив цілий рік по горах та й збирав собі хлопців-товаришів. Зібрав Олекса собі дванадцять хлопців таких, що їм ніде не було рівних. Такі здорові, як ведмеді, а як ідуть, то аж земля дрижить.
Зібрав Олекса дванадцять товаришів таких, які йому підходили, та й пішов з ними з Космача через Грибкову до Жаб’я на їльцю. Давно тут на їльці була церковка. Та й був тоді тут старенький піп, ще звався Верба. Прийшов Олекса до того попа та й каже:
— Панотче, нас усіх тринадцять, та просимо вас, аби ви нас висповідали, бо я їду на Космач пана мордувати.
Піп Верба зачав Олексу відговорювати:
— То гріх, Олексо, кров проливати.
Але Олекса не піддавався та й сказав попові:
— Як пан не боявся гріха мого брата убити, не боїться й тепер людей мордувати і обдирати, то й я не боюся гріха такій катюзі життя вкоротити. Та й таким, як він. Мені так болить серце за братом, що я не можу уже себе стримати.
Побачив піп, що нічого не вдіє з упертим Олексою, висповідав і благословив усіх тринадцятьох леґенів.
Тоді Олекса з своїми леґенями пішов, і отам на Їльці, на високому березі над рікою Черемошем, почали випробовувати вони свою зброю. Як стали стріляти з пістолів та з крісів, то геть дими укрили Їльцю.
Коли вони вже там настрілялися, пішли знову через Грибкову в Космач, уже просто до того пана. Олекса поспішав, щоб захопити пана ще в Космачі, поки він не вибрався кудись на літо. Минув Олекса з своїми леґенями Грибкову та й прийшов у Поруб, вище Космача. Уздрів Олекса там у Порубі панські кози та й пішов туди з своїми леґенями. Приходить Олекса, коли там пасе кози чабан, який знав, що рік тому ловили Олексу. Олекса почав його розпитувати за того пана, а чабан каже:
— Наш пан тепер під великою вартою. Як прийшов тоді до нього економ і розказав, що ти утік і нахвалявся, що пан не буде панувати так, як ти не будеш ґаздувати, то пан тоді страшенно налякався і сказав, що тікає до Космача. А в Космачі він зробив собі таку кріпость, щоб ти до нього не доступився. Побудував стіни муровані півтора сажня заввишки і на всіх чотирьох кутах поставив по сорок хлопів та по два пси. І так вартують пана щоночі і щодня від тебе, аби ти до пана не дістався. Вони мають там піки, пістолі, кріси, смолу розтоплену та окропи. Вартівники все те мають, бо так їм пан наказав. Самі ж були б раді, аби ти прийшов та й зробив цьому панові кінець…
Олекса подякував чабанові за те, що він йому розказав усе докладно, і пішов собі далі. У лісі Олекса наказав розкласти великі вогнища і послав леґенів надрати смоли. Леґені надерли смоли і почали топити ту смолу у казанах. Потім Олекса наказав зробити з тої смоли вісім куль, аби було кинути що собакам, які стоять на варті. Зрубав Олекса у лісі сухе дерево півтора сажня заввишки. І коли так злагодився, тоді рушив просто до панського двору.
Прийшов Олекса під брами, а там вогнища куряться, а біля вогнищ такий народ змучений стоїть, що страх. Люди уже посліпли, стоячи так, змучилися без сну.
Як уздріли вартівники Олексу з дванадцятьма леґенями, то зраділи, що вже йде їх визволитель. А Олекса підійшов до самих вартівників і сказав:
— Чш-ш, тихо!
Все так змовкло, ніби хто заткав кожному рота. А собаки ті були дуже лихі, вони б нікого не підпустили до тої брами. Але Олекса як забіг, то кожному собаці кинув по одній смоляній кулі. Усі вісім собак гадали, що то хліб, та як ухопили зубами, то та смола зліпила їм писки, що жоден з них і не гавкнув.
Олекса тим сухим деревом, що приніс із собою, підпер браму, переліз через неї, відімкнув засув і впустив своїх леґенів до панових покоїв.
У покоях Олекса зіткнувся з паном. А пан той був теж дужий. Тоді Олекса ще гукнув на свого першого леґеня:
— Іване, де ти?
Вскочив Іван Синдогорський у покої і схопили вони пана. Тут прибігли інші леґені, зв’язали його.
Почав Олекса допитувати пана, де його брат, і жорстоко помстився. Рубав на шматки та все питав:
— А що, болить, пане?
— Ой, болить!
— Отак мене болить серце за моїм братом Іваном!
Скарав Олекса цього пана і пішов мститись іншим панам.

Святий Микола і злодій

Кам’янець у середні віки був розвинутим ремісничим і торговим містом. Слава про торгівлю на площах Кам’янця лунала далеко за його межами. Тут визначались ціни на різні товари, які привозили купці звідусіль: на сукно польське, вино угорське, биків молдавських, на мед і віск медоборський, на килими, шовк, на східні прянощі та інше. Місцеві ремісники також виготовляли якісні вироби. Кам’янець своєю торгівлею був навіть суперником тогочасного міста Львова.
Святого Миколу завжди дуже чтили у Кам’янці, адже він, цей Чудотворець, Угодник Божий, не тільки вірним допомагає у сімейних справах, піклується про дітей, а він вважається ще і першим помічником мандрівників і торгових людей. Тому у кожної з трьох національних общин Кам’янця був свій храм, присвячений Святому Миколі (два з цих храмів — православний і католицький — й зараз діють, збережені до наших часів і лише вірменський, присвячений Святому Миколою, був у 30-х роках 20 cm. зруйнований).
Багато було завжди справ у Святого Миколи, коли він з небес, часом, у неділю завітає у Кам’янець: треба ж було йому побувати у всіх храмах, де люди до Бога звертаються через його заступництво.
Поспішає якось Святий Микола з одного храму до другого, але бачить: біжить злодій, а за ним законники. Підбігає злодій до Святого, впав на коліна і благає: «Сховай мене, Чудотворець, я більше красти, клянусь, не буду, а тобі, дякуючи за спасіння, свічку у храмі поставлю».
Добрий Святий Микола пожалів злодія і вказав йому на споруду, до якої і королі пішки ходять. Занурився злодій у багнюку, сховався надійно. Скільки не шукали його — не знайшли, як під землю провалився. Коли відійшли законники далеко, злодій із багнюки виліз і дякує Святому.
А Святий Микола йому і каже: «Ти свічку мені у храмі не спіши ставити. Спочатку відмийся у щирій сповіді від своїх гріхів, потім виправи своє життя по заповідям Божим. Бог все бачить. Бог забороняє красти і обманювати людей. Живи далі у трудах праведних, тоді і молитви твої і свічки будуть приємні небесам. А так — від злодія свічка дуже погано пахне! Як не станеш чесно жити, ніхто тобі вже не повірить і не спасе. Тоді ні на землі, ні на небі не буде тобі вже прощення!»