Топірець Довбуша

Мала мати сина Олексу. Файний, дуже сильний був. Минуло йому п’ять років. Вийшов він якось надвір і почав собі гратися, майструвати і зробив добре витесаний топірець. Увійшов до хати та й каже:
— Ади, який я собі топірець зробив. А як май трохи підросту, то стану такий, що жодний мене не подужа.
Дивилася мама на сина та й раділа. За пару літ ішла вона в ліс по дрова та взяла з собою хлопчика. Ходили, ходили вони довго по лісі, аж ось Олексі щось спало на думку і він каже мамі:
— Свій топірець я заб’ю в пеньок, і його ніхто не витягне, тільки я сам, як прийду через кілька років.
Минуло Олексі шістнадцять років. Став він підбирати собі військо. Приймав до себе не всіх, а тільки найкращих та найдужчих, що мали і розум, і силу, були відважними. Робив Олекса так: з високої гори спускав колесо. Котилося воно дуже швидко. А внизу стояли люди і чекали, щоб показати свою вправність. Якщо хто на ходу перестрибував те колесо, то той вважався сміливцем і брав його Олекса до себе воїном.
Жили тоді хлопці у печері, яку самі видовбали. Зробили в ній стіл і лавиці кам’яні, де засідала рада. Приходили туди таємно, бо за ними слідкували жовніри. Був у печері таємний хід, про який ніхто з жовнірів навіть не здогадувався.
Якось повів Олекса своїх товаришів у гори, де він забив топірець, як ще з матір’ю ходив по дрова. Підійшли вони до того пенька й Олекса каже:
— Ану, хлопці, тягніть цей топірець!
Та ніхто не міг витягти.
Раз прийшов Олекса до матері:
— Мамо,— каже,— я тепер найдужчий у горах. Мій топірець ніхто, крім мене, не годен витягти.
А мати в сльози:
— Тебе багачі збираються вбити.
— Не плачте, мамо, не побивайтесь. Мене ніхто не знає, як убити. Тільки вам скажу, що вбити мене можна дев’ятьма зернами ярої пшениці.
Підслухали ці слова сільські багачі, довідались, як можна вбити Олексу, та й пририхтували все.
Коли він на другий день повертався від мами, то його із засідки застрелили. Лишилися товариші самі. А топірець, як він його забив у дерево, так і до сьогодні там сидить у горах.
Тому опришок називається Довбушем, що задовбав свій топірець у дерево навіки.

Як Довбуш дістав силу

Він був ще малим хлопцем і пас вівці в полонині. Та й він тоти вівці загубив. То йшов дощ, блискало, а він шукав овець. А той, щез би, плісав на плиті — дражнив сі з богом, а громи не могли його побідити. Він стрілив і вбив того, щез би. Як він його вбив, приходить до нього чоловік і питає сі його: «Шо ти хоч за се, що ти єго вбив?» Він тілько собі зажадав, аби був сильний і мудрий. Той сказав: «Ти дістанеш силу!» І тогди виросли му на голові три золоті волоски, і він від того мав таку силу, що ’го сі кулі не брали.

Богатир і човен-дуб

На Азовському морі рибальчили якісь захожі люди, які один одного й не знали. Між ними звертав на себе увагу один, для котрого отаман не міг настачить лям. Як тільки він зачавився, так і порвав ляму.
Раз зранку прокинулись рибалки — коли їхнього дужого десь нема. Кинулись вони до свого дуба, аж і дуба коло берега нема, тільки видно слід, що його кудись потягнуто. Найбільше було дива, що тяг його один чоловік, а дуб був такий, що на ньому їздило 60 чоловік! І коли кинулись рибалки — 59 чоловік, найшовши дуба, тягти його назад до моря,— аж се їм не по силі. І мусили вони наймати, щоб їм помогли стягти дуба в море. А про богатиря того більше нічого й не чули.

Характерство запорожців

Земля, де ми живемо, одвойована у турка бог його зна, за якого царя. Орда, кажуть, стояла на Хортівському острові, а руське військо протів неї, де тепер Вознесенська. От почали воювать. Орда окопалась і пале з пушок, а москалі товпляться та падають. Як уже полягло багато москаля, цар встав та й журиться. Коли де не взявся запорожець: біжить конем та прямо до царя.
— Здоров, царю!
— Здоров, козаче!
— А що, як?
— Так і так,— каже цар,— полягло війська багато, а турка не візьму.
— Ставай,— каже,— біля мене!
Цар став. Запорожець підняв руку і піймав ядро.
— Ось бач,— каже,— який гостинець! Ну тепер,— каже,— глянь на острів, що там?
Глянув цар, аж турок сам себе руба, сам на себе підняв руку і пішов потоптом. Піднялась велика курява, закрукали круки, а потім стихло.
— Дивись тепер,— каже запорожець.
Глянув цар, аж нема ні одного живого турка — порубали самі себе, а круки видовбують очі. Цар тоді і каже:
— Ну, запорожці, дарую вам цю землю, живіть, поки світ-сонця!
Стали вони роз’їжджаться. Москалі посідали на коней, а запорожці прослали на Дніпрі повсть та й подалися до лиману.