Коломийки про козаків (VII)

Ой вже було три морози, аж ся вода здула,
Любила я козаченька, а тепер забула.
Ой вже було три морози, аж ся вода знесла,
Любила я козаченька, біда го понесла.

Ой вже мені не ходити зеленим потоком,
Та вже мені не любити козака під боком.

Ти гадаєш, козаченьку, що я тя кохаю,
А я таким драпаком хату замітаю.
Ти гадаєш, козаченьку, що за тебе стою,
Я такеє закохане ношу під п’ятою.

Ти гадаєш, козаченьку, що за тобов гину,
А я тебе так навиджу, як жид солонину,
Ти гадаєш, козаченьку, що ся тобов тішу,
А я з тебе шкіру злупю, на вербу повішу.

Нещаслива тота лава, що я на ній спала,
Стояв козак під віконцем, я того не знала.
Нещаслива тота лава тай тота лавиця,
Стояв козак під віконцем, як ясна зірниця.

Ой козаче, козаченьку, чо ти ся волочиш,
Коли другим повідаєш, що мене не хочеш.
Скажи ж мені, козаченьку, щирую правдоньку,
Чи ти мене вірно любиш, чи но на зрадоньку?

Розвивай сї, сухий дубе, зелений бодаче,
Прошу тебе, не зрадь мене, молодий козаче.
Не буду я пива пити, бо те пиво квасне,
Не зрадь мене, козаченьку, таке дівча красне.

Нікому ся не дивую, тілько сама собі,
Щом ся дала намовити, козаченьку, тобі.

Ой козаче, козаченьку, тамтось мені милий,
Як у лісі при дорозі волупок зогнилий.

Ой мала я миленького з чорними очима,
А щоби був ще файнійший, том го намочила.
Мокни, мокни, козаченьку, три дні і три ночі,
Бодай тобі викапали чорненькії очі.

Ой що б ті був, козаченьку, ясний перун забив,
Я була си дівка файна, ти мі віку збавив.

Бодай тебе, козаченьку, тілько било громів,
Що ві Львові і Кракові мурованих домів.

Бодай тебе, козаченьку, спалив світ біленький,
Сім раз я-м ті вчарувала, а ти здоровенький.

Яка була дівчинонька висока, тоненька,
Пішла марно з сього світа через козаченька.

Така була дівчинонька, як права рученька,
Пішла вона марне з світа через козаченька.

Comments are closed.