Тютюн і син царя Давида

Тютюн і син царя ДавидаУ давню давнину, ще далеко не за пам’ятку не то що батьків або
 дідів наших, але й прадідів, царював десь у якійсь землі цар Давид.
 Був у нього один-єдиний син. Була ще у того царя Давида, проміж
 іншою челяддю, дівка — цариці вона услугувала, та така з себе гарна, така брава, така краля, що й не сказати. Кращої над неї пе було
 у всім царстві тім — ні між панами, ані між мужиками. Не диво ж,
 що в неї й вкохався отой, що казав, царевич, Давидів син. Еге, вкохався та й удрав погану штуку, як самі здорові зараз побачите. Занедужав ото парубок. А й хворість то була не справдішня, а з хитрощами. Заслабів так, що й з кімнати не виходе. Не сила, каже,
 й ногами двигати. Нема мочі й порога переступити. Так-то й так.
 Прийшов такий час, що обідати. Звуть і його, звичайно, до
 гурту. Каже: «Нічого не хочу, не навернусь до страви». Не йде. Почув таке батько Давид і каже своїй жінці-цариці: «Ти б, стара, відіслала б синові хоч би печене яблучко, може б, він з’їв легенького
 задля трунку й солоденького, смачненького, бо не можна, хоч і хворому, бути без ніякої страви. Бо здоровий, та й то охляне, а він
 і подавну».
Послухалась та. Вволила його волю й зараз заходилась: спрягла
 двойко яблучків, поклала їх на срібну тарілочку і, покликавши ту
 красуню, звеліла віднести те до сина.
Понесла та. Царевич, одержавши яблучки, звелів їй дожидати,
 поки поїсть, щоб, бач, тоді посуду взяла, а сам тим часом покликав
 вартового солдата, що повинно стоять вони біля царських дверей, і дав йому наказ найпильніше стерегти двері і нікого ніяким побитом не пускати до нього; та тоді нумо з тією дівчиною женихатися.
 Оттаке-то! Через яку годину вибігла дівка відтіля, плачучи й тужачи на весь двір, й прямісінько майнула до царя Давида скаржитись.
 Вислухав її, та й, жаліючи сина свого,— бо у старовину хоч не так
 було, як сього часу, але, як ось бачитимете, й життя виріпіали,—
 й каже, й велить, щоб вона мовчала й нікому не казала; а він вже
 її нагородив й грішми й усім. Боявсь, бач, більше вогню тих суддів,
 щоб вони, не дай боже, не дізнались, бо ті такі, що не подивляться,
 що він царський син, а потягнуть судити. Скажуть: закон, то проти
 цього й сам цар нічого не вдіє.
Що не робив Давид, як не приказував, щоб усі мовчали, а нічого
 не вдіяв. Чого боявся, те й вийшло. Бо якби один або два знали,
 то воно, може б, й теє, а то хіба їх мало було тих, що бачили, як дівка з розкуйовдженим волоссям та плачучи від царевича бігла; зараз
 втямили, що воно за річ, й розблаговестили по усіх усюдах. Язик,
 мовляв, без костей. Дійшло-таки діло до суддів. Дізнались-таки ті
 й зараз зрадили. «Давай його,— кажуть,— сюди! Будемо судити!»
 Й потягли. Судили ото, судили й присудили відтяти йому голову, бо
 вона, бач, велика. Потім скарали й поховали за городом в степу, наче якого розбишаку.
Що ж ви думаєте? Зробилась після цього та дівка як несамовита. Плаче, тужить. Й день плаче, й ніч плаче. Нічого з нею не зроблять. Нічим її і не заспокоять. Бач, вразило її вельми те, що через
 неї та загубили чоловіка, та ще й неабиякого, а царського сина.
 Тільки на світ начне благословлятися, то вона вже й чимчикує за
 город на могилку. Упаде пластом на неї й тужить, й розливається,
 аж обаполо луною розлягається. Плаче, кажу, та просе все його, щоб
 простив її, а сльози ті з очей, як з джерела, так і капотять і ллються
 на землю. Полива їми вона щодня ту могилку. Від того й виросло
 там зілля, таке гарне, зелене, високе та кучеряве, як капуста. Дівчина тоді й моле бога: «Господи,— каже,— коли ти й він мене простили за мою вину, що вона мене даве, то зроби так, щоб це зілля,
 котре виросло з моїх сліз, полюбили усі люди всього світу». Звернув
 увагу господь на її цю молитву й зробив так, як вона прохала; й покохали його усі люди, які ні на єсть на землі. Ось як воно було!
А через що пішла така назва цьому зіллєві, так ось через що:
 була у тієї дівчини маленька собачка — цуцик, ось з тих, які й тепер
 у панів у горницях бувають. Бігала вона усюди за нею. Було, куди
 не йде вона, то й цуцик туди слідкує. Отак і на могилку її не покидало. Як виросло ж те зілля, то цуцик забіжить у нього й вовтузиться там й товче його. А дівчина було й проганя його все відтіля,
 щоб не шкодило, і потім на нього: «Тю-тю, тю-тю, тю-тю»,— кричить.
 Ось через що й пішла тютюном ця трава зваться.

Гісторія правдивая о грабиней альтдорськой

Гісторія правдивая о грабиней альтдорськойВ Німцєх, в землі Альгарськой, полмилі од Равеншпоргу ку Денному єзьору, лежить охендожний замок іменем Альтдорфем. Єст то дом зацних графов в Решєх, которії там гвельфами зовуть, що ся по-польську іменує вижелки, і вижлюю голову в гербі ведуть, котрую на їх талярах видаємо.
Одкуль їм тоє прозвисько прийшло, нікоторії, хотячи окрасити, так в кройніках описали.
Іж було року по рождестві Христовом 780. Того дому пан був граф, Ізенбарт іменем, за панування короля великого, найпершого цесаря німецького. Той мів жону з Риму Катиліну.
А кгди жив з нею, трафилося, же подданого їх убогая невіста породила заразом троє дітей. Що кгди ся пані графовій донесло, не вірила тому, аж очима оглядала. І так з великим гнівом її злословила і нецнотливим чужоложством потваряла, і так її трафунок по годності бути повідала, і за тоє карати її судила. Чого ся і іншії зжалували і богом її всемогущим напоминали. Тая невинна убогая невіста з плачем
в болесті до бога вздихала.
А кгди по тім господь бог навідив Катиліну, же, зачавши, дванадцять синов за єдним разом породила, в той час гріх свой познала і невинность оної невісти признала. А кгди, породивши, боялася пана, би і її чужоложством не почитали, а под час небитності панської, яко був на польованню, радилася, баб з плачем і встидом собі чинила, хотячи пред паном потаїти. І так, намовивши бабу, казала однонадцятеро діток взяти і в воду потопити, тілько єдного пану указати.
Оная баба, забравши діти в мідницю, ішла до води, кгде її поткав пан, ідучи з польовання а запитав баби, що би несла.
Рекла:
— Вижлята вилєгли в панеї в покою і, не хотячи терпіти їх скомлення, казала потопити.
Що мисливець при пану зачувши рекл:
— Погоди, бабо, оберу собі вижелка якого.
Она, ся боронячи, мовила:
— Пане, все сучки.
Пан рік:
— Дай мі щокращоє обрати на бидло.
Она зась рекла:
— І що ж би ся ваша милость поганити мів ними, кгди ж єще єст мокрії.
Втом взяли дітки плакати. Що пан, учувши голос, одмінний од собачого, казав з фуком одкрити. А кгди обачив, здумівся і питав.
Баба му всю пригоду повідала.
З чого ся пан здумів барзо. По тім рекл бабі:
— Под горлом тобі заказую, аби-сь то панеї не казала.
А іди за мною до млинарки, котрая, слишу, также нині породила, і оддай моїх там.
А пришедши, закликали млинара.
І мовив пан:
— Мельнику, ово ж прошу тя і розказую, аби-сь то для мене учинив і тії діти одинадцятеро візьми к собі на виховання, а дам ті достаток великий і вольним тя в панстві моєм чиню, дам корови і поплачу мамкам великою нагородою, тілько би того нікто не знав, але за свої власнії іменуй сини, якоби жона твоя нині породила.
І учинив так мельник.
А пані його жадною мірою не знала, єдним ся сином пред паном хвалила.
А кгди було тому сім літ, діти виховані були, умислив пан дивнії справи божзськії а вину своєї жони об’явити.
Послав всюда до приятелей своїх, просячи на банкет. Котрії ся з ’їхали і були в пошануванню. В той час, вчинивши подякування, просив о ласку, би ся пригляділи дивним справам і на пам’яті міли.
І рік слузі:
— Іди ж приведи онії вижлята.
Син же його коханий при матці побіг з слугою, приглядаючися.
І пошли до мельника, кгде повбирав всі хлоп’ята в суконки барв’яні і, припровадивши шесть пар діток єдного возрасту, поставив рядом пред панським столом.
Що пан уйзрівши і встав пред всіми і мовив:
— Мої вдячнії гості, проше, якої би тая матка смерті годна, котрая, такових синов дванадцять заразом породивши, казала з них одинадцять утопити?
Що пані його видячи і чуючи внет омдліла і по тім, падши до ног пану, о милосердіє просила і проступок свой противко богу і оної невісти всім визнала.
За котрую там і всі пана просили а ліпшим бути приятелем діток своїх матку напомимали.
І од тих час потомки їх вижелками ся зовуть.

Розбійники з Лисої гори

Розбійники з Лисої гориНа Лисій горі під Києвом дуже давно був язичницький храм з дерев’яними ідолами. І правили в тому храмі волохви-чарівники.
Після хрещення Русі волохви викопали під храмом печери і льохи, поховали туди своїх богів, книги й інші слов’янські святині, а пізніше, рятуючись від гонінь, і самі туди поховалися разом зі своїми сім’ями. Дуже довго вони жили під землею, боялися виходити на поверхню, бо знали, що їх жде смерть.
Пройшло багато часу. Їхні онуки, які ніколи не бачили сонця, виступили проти дідівської віри. Живучи у цілковитій темряві, вони стали злими і жорстокими, справжніми розбійниками. Щоночі вони
виходили на Обухівську дорогу, грабували і вбивали людей, а потім безслідно тікали у підземелля. Але їх вичислили, знайшли вхід у гору і засипали камінням. З тих пір розбійники пропали, але невідомо, чи вони вимерли у горі, чи ще живі. А Лиса гора стала нечистою.

Смерть Пістолетника

Смерть ПістолетникаБойчук із Пістолетником змовилися та й довгі часи разом розбивали. Аж раз Пістолетник наперся конче напасти на Косів. Але Бойчук і чути не хоче:
— Що ти собі гадаєш, побратиме? Та ж Косів — наша мама. Косів нас вигодував, а ти його розбивати хочеш. Ей, не буде з цього добра І Я своїх хлопців забираю, а ти хочеш гинути — йди.
І розлучилися.
Як Бойчук і Пістолетник розлучилися, пішов Бойчук своєю дорогою, а Пістолетник вийшов із своїми на ту гору аж під Косовом, де тепер три хрести стоять, та давай танцювати і співати. Ба ще й посилає посланців до міста, аби йому туди харч вислали. Але ніхто не хотів того зробити.
Попровадив Пістолетник своїх товаришів у Соколівку. Там був шинок, називався «Марися». Там опришки-розбійники сходилися, танцювали, пили та радилися, в котру сторону йти рабувати. Так було й тоді. Танцюють, а тим часом розійшлася в Косові чутка, що опришки близько. Кинувся народ, позасідали скрізь у Сокільських та інших горах і лісах. Скоро опришки вийшли — стали їх люди хапати. Стріляли так, що аж темно від диму стало. Не одного скалічило, але таки переловили розбійників, лиш один Пістолетник утік лісами в Шешори. Там був у нього знайомий піп, що його іноді перетримував, туди сховався і тепер.
Пересидів він у того попа аж до зими, немало маєтку дав за те попові. Але приповіли попові, що його гість кохається з попадею. Як піп те учув, захотів Пістолетника позбутися. Приніс до хатини, де він сидів, напитися спирту, але такого лютого, як те вже піп розуміє. Випив він того одну порцію, другу.
— Ей, що то,— каже,— побратимку таке? Що ти мені такого лютого приніс? Ей, побратиме, варе, то зле буде!
Як він того напився, то як сидів за столом, спер лікті на стіл, підпер руками голову та й задрімав. А перед ним на столі стоїть штуц набитий. Піп сидів по другім боці стола та й так легенько обернув штуц Пістолетникові проти грудей та дур у нього обома кулями нараз, аж вилетіли наскрізь та таку діру в плечах зробили, як кулак. Гей, як зірветься опришок, дарма, що прострілений, як ухопить стіл навперед себе! А піп зі страху за грубу сховався. Той як жбухнув у грубу, надвоє переломилася. Відтак сконав.
То була зима, перед різдв’яними святами, зимно так, що гей-гей! Була там озниця (сушарня), де держаться коноплі. Там його піп сховав. Але прийшло тепло. Що з ним діяти? Взяв піп та й закопав.
А тут якось люди дізналися, стали приповідати, що попові, який чоловіка забив, ніяк службу правити. От він заплатив добре свому слузі, той на себе вину взяв. Та й пропало.

Розбійник, що покаявся

Розбійник, що покаявсяДавним-давно був такий розбійник, що мав на совісті багато вбитих людей. Дізналися батько з матір’ю, що син людей убиває, і кажуть йому:
— Не вмреш ти спокійною смертю, коли стількох людей убив.
А він зі злості батька й матір убив, аби не вчили його, як жити.
Але літа минали, розбійник постарівся, здоров’я нема — чекає смерті, та смерть не йде до нього. Ходив він по світі, шукав смерті, але ніде не зустрів її. Дізнався розбійник, що у горах живе розумний чоловік, який може допомогти. Пішов до того чоловіка й розповідає йому, що спокійно вмерти не може.
— А чому? — питає мудрець.
— Я багатьох людей убив і батьків своїх.
— А чим ти їх убив?
— Яблуневою палицею.
— Знайди ту палицю, посади, на колінах носи воду в роті від річки й доти підливай, доки палиця не прийметься, не розів’ється, не зацвіте й не вродить яблука. Скільки з тієї яблуні впаде яблук, стільки тобі гріхів буде прощено.
Довго шукав розбійник, де та палиця, якою він людей убивав. Нарешті знайшов її, посадив і став на колінах ротом воду з річки носити й підливати. Багато років підливав, поки палиця прийнялася, пустила гілки, розвилася, зацвіла й вродила яблука. Яблука восени опали, а двоє трималися на яблуні й не падали.
І сказав дід:
— За смерть батька й матері прощення тобі не буде ніде і ніколи!

Три брати

Три братиЖили три брати на світі. І захотіли вони накопати дорогоцінного лікарського коріння, щоб стати багатими. Довго шукали вони цього коріння. Але все ж таки викопали корінь ціною сто тисяч карбованців. Тоді два старших брати поміж себе кажуть:
— Давай уб’ємо нашого молодшого брата і візьмемо його частку золота собі.
Так і зробили.
Тоді кожний із двох живих братів став думати, як би убити свого другого брата і забрати всі гроші.
Одного разу прийшли вони до села.
— Піди, — каже старший брат середньому, — у село і купи харчу, а я почекаю на тебе тут.
Коли середній брат ішов з харчами назад, то старший подумав: «Якщо я тепер уб’ю свого брата, то мені остануться і харчі, і корінь».
Він так і зробив: брата вбив, золото забрав, а харчі з’їв. Але харчі були отруєні, бо ними середній брат хотів отруїти старшого.
Так усі троє братів померли, а дорогий корінь погнив.
З того часу люди не шукають більше коріння, а шукають братів.

Святий Миколай і три студенти

Святий Миколай і три студентиТо як ще святий Миколай ходив по світі, то зайшов був раз на ніч до одної корчми. А той шинкар то був великий злодій: хто в нього ночував, то він того різав, м’ясо пакував у бочки і потім варив та пік для інших гостей. То акурат перед тим ішли три студенти до школи, і він їх так порізав. А як святий Миколай зайшов до тої корчми, то він знав, що там діється, та й каже до інших гостей:
— Ану ходіть, подивимося до шинкаревої комори!
Пішли там, отворяють, а там усюди кров, людські кості, а ще одна бочка повна людського м’яса. То святий Миколай поблагословив тото м’ясо, а з нього зараз зробилися назад ті три хлопці та й повискакували з тої бочки.
І тоді люди схопили корчмаря і забили, а корчму спалили.

Злодійська свічка

Злодійська свічкаЯкийсь злодій та вкрав двоє коней. Тільки недалеко й від’їхав на них — кинулися вслід люди. Ось-ось наздоженуть. Бачить злодій — непереливки. Давай він святому Миколаю Угоднику молитися, порятунку просити.
— Як врятуєш, святий Миколаю, то поставлю тобі свічку, та таку велику, як кінська нога. Спаси мене цього разу, то вже ніколи не крастиму.
Коли це являється перед ним святий Миколай. Кинувся йому в ноги злодій:
— Порятуй, святий Миколаю. Свічку тобі поставлю, як оця коняча нога.
— Гаразд, — відповідає Миколай. — Бачиш ондечки волячий кендюх лежить. Розріж його негайно і сховайся туди.
Так і зробив злодій. Як наїхали люди, дивляться — коні крадені стоять, а нікого немає. Тільки кендюх волячий лежить.
– І де той злодій подівся? — дивуються люди. — Чи, може, злодія ніякого не було, одна мана?
Забрали своїх коней та й поїхали геть. Тоді знову явився святий Миколай і каже:
— Поїхали вже люди, можеш вилазити.
Виліз злодій з того кендюха, ледь дихає:
— Ледь не вмер, такий там сморід.
— Отак і мені ті свічки смердять, що ставите з краденого.

Настина могила

Настина могилаУ миропільському займищі, от що звуть Буняковим,
 вгору по Случі, за містечком у лісі, жив колись 
давно поганий Буняка, ворожбит, ординець. Коло 
того займища давно колись був перевіз через Случ 
і йшов шлях на Бердичів; того лісу, що навкруги
 нього теперечки росте, зовсім не було. От той Буняка дуже любив Настю, тутешню-таки дівку чи молодицю, і взяв її до 
себе за жінку. А вона його не любила. Та ще як стала з ним
 жити, то й догледілася, що у нього печінка зверху, так просто
 за плечима, і побачила вона, що то він не аби з ким знається.
От та Настя якось та й утекла від Буняки; а він доганяти!
 Наздогнав її у степу, що тепер за Миропіллям, туди до 
Гордіївки, вговоряє вернутися, а вона каже, що “через те й 
через те не хочу”. Тоді Буняка бачить, що вона про нього все
 знає, та й убив її. Ота ж сама Настя сказала була, щоб на її 
кошт поставили у степу корчму. То от, де її вбито, висипали 
могилу – так вона й зветься Настина могила, а на шляху за
 Миропіллям поставили корчму – вона й тепер стоїть і тепер 
зветься Настиною.

Голосіїв

ГолосіївКажуть, що колись у цьому місці збирались меш
канці Києва, щоб голосувати в час вибору нового князя. 
Інші говорять, що в цій околиці жив Голуб, 
найгрізніший з усіх розбійників. Одного разу він
 піймав тутешню дівчину і замкнув її в довгих і
 темних льохах, які є там і донині і які завжди були криївкою 
для розбійників. Молода і гарна невільниця проводила цілі дні
й ночі в сльозах, бо дні й ночі мучив її жорстокий тиран, якому 
не хотіла піддатись. Околишні мешканці, проїжджаючи поблизу, завжди чули якісь стогони, чули виразно, що хтось
 плаче й голосить, але ніхто не міг відгадати, звідки походили
 ці зойки, і всі були переконані, що то лиш якісь витівки 
нечистої сили, яка цим способом намагалась заманити перехожих до себе в глухі й недоступні місця. Нескоро, але злови
ли Голуба, а коли зловили його, то все тіло, руки, ноги, навіть
 шию, скували залізом; розпаленими кліщами рвали тіло на 
ньому, а йому байдуже – курив собі люльку та співав, і реготав,
що аж га! – звичайно, характерник: тут рвуть йому кліщами 
тіло, а воно вже заростає і нема сліду, ніби хто дзбанком зачерпнув води у ставу та й годі. Ані сліду цієї музики! Декілька разів утікав він з тюрми: то струсне кайдани, то, 
начебто з глини, ланцюги розлітаються на ньому на дрібні
шматочки. Нарешті, добув крейду з кишені, намалював човен
 на стіні, сів у нього і – згадуй, як звати; а сторож тільки рота
 роззявив: Голуба начебто ніколи й не було в тюрмі. От за
третім щойно разом, коли його розп’яли на хресті (немов
 Ісуса Христа, Боже, відпусти) і дев’ять днів живили оселедця
ми, не даючи ані крапельки води, пекельна спрага добила,
нарешті, характерника: помер, нарешті, в найстрашніших му
ках. Але тієї дівчини не знайшли, а зойки й тепер іще чути
 часом глухої й тихої півночі. Тіло Голуба поховали в Голосієві, а курган на Шулявці був 
для Голуба лиш місцем чатування на подорожніх.