Розбійники з Лисої гори

Розбійники з Лисої гориНа Лисій горі під Києвом дуже давно був язичницький храм з дерев’яними ідолами. І правили в тому храмі волохви-чарівники.
Після хрещення Русі волохви викопали під храмом печери і льохи, поховали туди своїх богів, книги й інші слов’янські святині, а пізніше, рятуючись від гонінь, і самі туди поховалися разом зі своїми сім’ями. Дуже довго вони жили під землею, боялися виходити на поверхню, бо знали, що їх жде смерть.
Пройшло багато часу. Їхні онуки, які ніколи не бачили сонця, виступили проти дідівської віри. Живучи у цілковитій темряві, вони стали злими і жорстокими, справжніми розбійниками. Щоночі вони
виходили на Обухівську дорогу, грабували і вбивали людей, а потім безслідно тікали у підземелля. Але їх вичислили, знайшли вхід у гору і засипали камінням. З тих пір розбійники пропали, але невідомо, чи вони вимерли у горі, чи ще живі. А Лиса гора стала нечистою.

Смерть Пістолетника

Смерть ПістолетникаБойчук із Пістолетником змовилися та й довгі часи разом розбивали. Аж раз Пістолетник наперся конче напасти на Косів. Але Бойчук і чути не хоче:
— Що ти собі гадаєш, побратиме? Та ж Косів — наша мама. Косів нас вигодував, а ти його розбивати хочеш. Ей, не буде з цього добра І Я своїх хлопців забираю, а ти хочеш гинути — йди.
І розлучилися.
Як Бойчук і Пістолетник розлучилися, пішов Бойчук своєю дорогою, а Пістолетник вийшов із своїми на ту гору аж під Косовом, де тепер три хрести стоять, та давай танцювати і співати. Ба ще й посилає посланців до міста, аби йому туди харч вислали. Але ніхто не хотів того зробити.
Попровадив Пістолетник своїх товаришів у Соколівку. Там був шинок, називався «Марися». Там опришки-розбійники сходилися, танцювали, пили та радилися, в котру сторону йти рабувати. Так було й тоді. Танцюють, а тим часом розійшлася в Косові чутка, що опришки близько. Кинувся народ, позасідали скрізь у Сокільських та інших горах і лісах. Скоро опришки вийшли — стали їх люди хапати. Стріляли так, що аж темно від диму стало. Не одного скалічило, але таки переловили розбійників, лиш один Пістолетник утік лісами в Шешори. Там був у нього знайомий піп, що його іноді перетримував, туди сховався і тепер.
Пересидів він у того попа аж до зими, немало маєтку дав за те попові. Але приповіли попові, що його гість кохається з попадею. Як піп те учув, захотів Пістолетника позбутися. Приніс до хатини, де він сидів, напитися спирту, але такого лютого, як те вже піп розуміє. Випив він того одну порцію, другу.
— Ей, що то,— каже,— побратимку таке? Що ти мені такого лютого приніс? Ей, побратиме, варе, то зле буде!
Як він того напився, то як сидів за столом, спер лікті на стіл, підпер руками голову та й задрімав. А перед ним на столі стоїть штуц набитий. Піп сидів по другім боці стола та й так легенько обернув штуц Пістолетникові проти грудей та дур у нього обома кулями нараз, аж вилетіли наскрізь та таку діру в плечах зробили, як кулак. Гей, як зірветься опришок, дарма, що прострілений, як ухопить стіл навперед себе! А піп зі страху за грубу сховався. Той як жбухнув у грубу, надвоє переломилася. Відтак сконав.
То була зима, перед різдв’яними святами, зимно так, що гей-гей! Була там озниця (сушарня), де держаться коноплі. Там його піп сховав. Але прийшло тепло. Що з ним діяти? Взяв піп та й закопав.
А тут якось люди дізналися, стали приповідати, що попові, який чоловіка забив, ніяк службу правити. От він заплатив добре свому слузі, той на себе вину взяв. Та й пропало.

Розбійник, що покаявся

Розбійник, що покаявсяДавним-давно був такий розбійник, що мав на совісті багато вбитих людей. Дізналися батько з матір’ю, що син людей убиває, і кажуть йому:
— Не вмреш ти спокійною смертю, коли стількох людей убив.
А він зі злості батька й матір убив, аби не вчили його, як жити.
Але літа минали, розбійник постарівся, здоров’я нема — чекає смерті, та смерть не йде до нього. Ходив він по світі, шукав смерті, але ніде не зустрів її. Дізнався розбійник, що у горах живе розумний чоловік, який може допомогти. Пішов до того чоловіка й розповідає йому, що спокійно вмерти не може.
— А чому? — питає мудрець.
— Я багатьох людей убив і батьків своїх.
— А чим ти їх убив?
— Яблуневою палицею.
— Знайди ту палицю, посади, на колінах носи воду в роті від річки й доти підливай, доки палиця не прийметься, не розів’ється, не зацвіте й не вродить яблука. Скільки з тієї яблуні впаде яблук, стільки тобі гріхів буде прощено.
Довго шукав розбійник, де та палиця, якою він людей убивав. Нарешті знайшов її, посадив і став на колінах ротом воду з річки носити й підливати. Багато років підливав, поки палиця прийнялася, пустила гілки, розвилася, зацвіла й вродила яблука. Яблука восени опали, а двоє трималися на яблуні й не падали.
І сказав дід:
— За смерть батька й матері прощення тобі не буде ніде і ніколи!

Три брати

Три братиЖили три брати на світі. І захотіли вони накопати дорогоцінного лікарського коріння, щоб стати багатими. Довго шукали вони цього коріння. Але все ж таки викопали корінь ціною сто тисяч карбованців. Тоді два старших брати поміж себе кажуть:
— Давай уб’ємо нашого молодшого брата і візьмемо його частку золота собі.
Так і зробили.
Тоді кожний із двох живих братів став думати, як би убити свого другого брата і забрати всі гроші.
Одного разу прийшли вони до села.
— Піди, — каже старший брат середньому, — у село і купи харчу, а я почекаю на тебе тут.
Коли середній брат ішов з харчами назад, то старший подумав: «Якщо я тепер уб’ю свого брата, то мені остануться і харчі, і корінь».
Він так і зробив: брата вбив, золото забрав, а харчі з’їв. Але харчі були отруєні, бо ними середній брат хотів отруїти старшого.
Так усі троє братів померли, а дорогий корінь погнив.
З того часу люди не шукають більше коріння, а шукають братів.

Святий Миколай і три студенти

Святий Миколай і три студентиТо як ще святий Миколай ходив по світі, то зайшов був раз на ніч до одної корчми. А той шинкар то був великий злодій: хто в нього ночував, то він того різав, м’ясо пакував у бочки і потім варив та пік для інших гостей. То акурат перед тим ішли три студенти до школи, і він їх так порізав. А як святий Миколай зайшов до тої корчми, то він знав, що там діється, та й каже до інших гостей:
— Ану ходіть, подивимося до шинкаревої комори!
Пішли там, отворяють, а там усюди кров, людські кості, а ще одна бочка повна людського м’яса. То святий Миколай поблагословив тото м’ясо, а з нього зараз зробилися назад ті три хлопці та й повискакували з тої бочки.
І тоді люди схопили корчмаря і забили, а корчму спалили.

Злодійська свічка

Злодійська свічкаЯкийсь злодій та вкрав двоє коней. Тільки недалеко й від’їхав на них — кинулися вслід люди. Ось-ось наздоженуть. Бачить злодій — непереливки. Давай він святому Миколаю Угоднику молитися, порятунку просити.
— Як врятуєш, святий Миколаю, то поставлю тобі свічку, та таку велику, як кінська нога. Спаси мене цього разу, то вже ніколи не крастиму.
Коли це являється перед ним святий Миколай. Кинувся йому в ноги злодій:
— Порятуй, святий Миколаю. Свічку тобі поставлю, як оця коняча нога.
— Гаразд, — відповідає Миколай. — Бачиш ондечки волячий кендюх лежить. Розріж його негайно і сховайся туди.
Так і зробив злодій. Як наїхали люди, дивляться — коні крадені стоять, а нікого немає. Тільки кендюх волячий лежить.
– І де той злодій подівся? — дивуються люди. — Чи, може, злодія ніякого не було, одна мана?
Забрали своїх коней та й поїхали геть. Тоді знову явився святий Миколай і каже:
— Поїхали вже люди, можеш вилазити.
Виліз злодій з того кендюха, ледь дихає:
— Ледь не вмер, такий там сморід.
— Отак і мені ті свічки смердять, що ставите з краденого.

Настина могила

Настина могилаУ миропільському займищі, от що звуть Буняковим,
 вгору по Случі, за містечком у лісі, жив колись 
давно поганий Буняка, ворожбит, ординець. Коло 
того займища давно колись був перевіз через Случ 
і йшов шлях на Бердичів; того лісу, що навкруги
 нього теперечки росте, зовсім не було. От той Буняка дуже любив Настю, тутешню-таки дівку чи молодицю, і взяв її до 
себе за жінку. А вона його не любила. Та ще як стала з ним
 жити, то й догледілася, що у нього печінка зверху, так просто
 за плечима, і побачила вона, що то він не аби з ким знається.
От та Настя якось та й утекла від Буняки; а він доганяти!
 Наздогнав її у степу, що тепер за Миропіллям, туди до 
Гордіївки, вговоряє вернутися, а вона каже, що “через те й 
через те не хочу”. Тоді Буняка бачить, що вона про нього все
 знає, та й убив її. Ота ж сама Настя сказала була, щоб на її 
кошт поставили у степу корчму. То от, де її вбито, висипали 
могилу – так вона й зветься Настина могила, а на шляху за
 Миропіллям поставили корчму – вона й тепер стоїть і тепер 
зветься Настиною.

Голосіїв

ГолосіївКажуть, що колись у цьому місці збирались меш
канці Києва, щоб голосувати в час вибору нового князя. 
Інші говорять, що в цій околиці жив Голуб, 
найгрізніший з усіх розбійників. Одного разу він
 піймав тутешню дівчину і замкнув її в довгих і
 темних льохах, які є там і донині і які завжди були криївкою 
для розбійників. Молода і гарна невільниця проводила цілі дні
й ночі в сльозах, бо дні й ночі мучив її жорстокий тиран, якому 
не хотіла піддатись. Околишні мешканці, проїжджаючи поблизу, завжди чули якісь стогони, чули виразно, що хтось
 плаче й голосить, але ніхто не міг відгадати, звідки походили
 ці зойки, і всі були переконані, що то лиш якісь витівки 
нечистої сили, яка цим способом намагалась заманити перехожих до себе в глухі й недоступні місця. Нескоро, але злови
ли Голуба, а коли зловили його, то все тіло, руки, ноги, навіть
 шию, скували залізом; розпаленими кліщами рвали тіло на 
ньому, а йому байдуже – курив собі люльку та співав, і реготав,
що аж га! – звичайно, характерник: тут рвуть йому кліщами 
тіло, а воно вже заростає і нема сліду, ніби хто дзбанком зачерпнув води у ставу та й годі. Ані сліду цієї музики! Декілька разів утікав він з тюрми: то струсне кайдани, то, 
начебто з глини, ланцюги розлітаються на ньому на дрібні
шматочки. Нарешті, добув крейду з кишені, намалював човен
 на стіні, сів у нього і – згадуй, як звати; а сторож тільки рота
 роззявив: Голуба начебто ніколи й не було в тюрмі. От за
третім щойно разом, коли його розп’яли на хресті (немов
 Ісуса Христа, Боже, відпусти) і дев’ять днів живили оселедця
ми, не даючи ані крапельки води, пекельна спрага добила,
нарешті, характерника: помер, нарешті, в найстрашніших му
ках. Але тієї дівчини не знайшли, а зойки й тепер іще чути
 часом глухої й тихої півночі. Тіло Голуба поховали в Голосієві, а курган на Шулявці був 
для Голуба лиш місцем чатування на подорожніх.

Про русалку і фонтан біля Місхора

Про русалку і фонтан біля МісхораВ дуже давні часи, коли Південний берег Криму був під владою турецького султана, жив у селі Місхор скромний трудівник Абій-ака. Жив він у хатині поблизу моря і невтомно працював на своєму маленькому винограднику. Хорошою славою і повагою користувався старий Абій-ака у всіх односельчан.
Дбайливо доглядав Абій-ака за своїми динями на баштані, за лозами на винограднику, за персиками і яблунями в саду, оберігаючи їх від весняних морозів і туманів, від прожерливих гусениць і хвороб. Але найніжніше плекав він свою єдину дочку, чорнооку Арзи. Стрункий і гнучкий стан був у Арзи, немов лоза виноградна, сорок тонких кісок збігали по плечах її аж до колін, неначе сорок струменів води в гірській річці, блискучі великі очі були чорні, як зоряне небо над квітучою яблунею, рожеві уста червоніли, немов дві стиглі вишні, а ніжні щоки рум’янились, мов бархатні персики.
Всі милувалися чарівною Арзи. Але найуважніше придивлявся до неї хитрий Алі-баба. Старий загубив спокій відтоді, як вперше побачив її біля фонтана на березі моря, коли вона набирала воду в глечик. Алі-баба був господарем фелюги зі строкатими парусами, яка приходила часто із-за моря з турецького берега в Місхор з товарами. Не любили купця: спритно він умів обманути при купівлі і продажу. Розповідали ще, що старий турок підстерігає красивих дівчат, краде їх і продає у Стамбулі в гареми турецьких правителів. Моторошно робилось красуні Арзи, коли вона відчувала на собі пильний погляд Алі-баби.
Час ішов, дівчина красивішала з кожним днем. Весело допомагала вона матері в роботі, сріблистий сміх її дзвенів на винограднику, з піснею спускалася вона до свого любимого фонтана. Довго сиділа вона там, дивлячись, як хвилі набігають на берег і забавляються різнокольоровими камінцями.
Багато місхорських женихів присилали старостів до Абій-аки, але посміювався старий і ховалася Арзи. Не могла вона забути веселого хлопця з далекого села, якого зустріла одного разу біля прибережного фонтана. Про нього і думала вона не раз, сидячи на березі моря. І ось настав день, коли хлопець прислав старостів до Арзи. Похитав головою Абій-ака, жалко було йому віддавати дочку в чуже село, поплакала мати. Але не відмовили вони старостам.
Прийшла весна, цвіли дерева біля хатини Абій-аки, а ще пишніше цвіла Арзи, готуючись до весілля. Лише одне засмучувало її: близька розлука з батьком та матір’ю, з рідним селом, з подругами, з любим фонтаном біля берега моря.
Весело святкувало село Місхор весілля красуні Арзи. Навіть із сусідніх сіл прийшло чимало гостей на свято. Молодь співала, сміялася, гралася. Але Арзи була зажурена.
Ось на берег спустився вечір, біля села заграв на дуду пастух, що повертався з стадом. Арзи тихенько вийшла з хатини — вона хотіла востаннє побачити улюблене море, попрощатися з дорогим фонтаном.
Взяла Арзи глечик і спустилася до фонтана. Біля самих морських хвиль сіла вона і задумалася, пригадуючи дні дитинства.
Не знала дівчина, що за нею стежать очі чужих людей, які заховалися в прибережних кущах.
Посидівши, Арзи підійшла до фонтана, нагнулася і підставила глечик під жолобок…
Раптом почувся легкий стрибок, і дві чіпкі руки обхопили бідну дівчину. Крик відчаю вирвався з грудей Арзи, але інші руки закрили їй рот, накинули плащ на голову, скрутили її так, що вона ледве дихала. Підхопили бандити дорогоцінну здобич і на чолі з Алі-бабою кинулися до човна.
Втішався жадібний Алі-баба, сподіваючись одержати за красуню великі гроші.
Коли батько, жених Арзи і гості прибігли на берег, фелюга вже мчалася до Стамбула… Всі тужили за нещасливою Арзи. Любимий її фонтан почав давати все менше води і нарешті висох.
…Не встиг Алі-баба вивести Арзи на невільничий ринок в Стамбул, як з’явилися євнухи самого султана і забрали красуню в гарем. За Арзи Алі-баба одержав стільки золотих монет, скільки було потрібно, щоб викласти ними ложе його величності… Ламала руки Арзи, ридаючи, не знаходячи собі місця в гаремі, цураючись жінок, рабинь, євнухів. Народила вона хлопчика, але це не принесло полегшення її серцю. Рівно через рік з того дня, коли її схопили руки бандитів на далекому кримському березі біля любимого фонтана, піднялася Арзи з хлопчиком на башту султанського сераля і кинулася в безодню Босфора.
Того ж вечора печальна русалка з дитиною підпливла вперше до фонтана край берега Місхора.
Відтоді раз на рік, в той день, коли була схоплена Арзи, фонтан струмував сильніше, в цей час з тихих хвиль з’являлася русалка з дитиною на руках. Вона підходила до фонтана, жадібно пила воду, гралася з струменем, змочувала руки і волосся, лагідно гладила камені, сиділа на березі, задумливо вглядалась в морський простір, дивилась на рідне село. А потім, тихо опустившись у хвилі морські, зникала до наступного року…

Як опришок віддячився бідному чоловікові

Як опришок віддячився бідному чоловіковіПочинається казка з великого багача. Сей багач мав два сини. Старший поводив себе добре і слухав нянька. За те отець його оженив добре. Який багач був сам, від такого взяв дівку. А молодший, неслухняний, оженився сам і взяв дівку, яку сам хотів. За те отець йому не дав ніякої частки. І жив він дуже бідно, але його життя було дуже солодке і веселе. А одної осені дивиться — у нього кінчається хліб і нічого їсти. Каже він жоні:
— Що б нам робити? Чи не продали б ми корову на торзі?
А жона каже:
— Я тобі не скажу нічого, ти сам знаєш. Продати мусимо, бо їсти нічого.
Бідний зібрався на торг і продав корову за тисячу срібних. На радощах пішов на базар купити хліба. Бачить він, що поліція веде межи собою вісімнадцятилітнього хлопця за крадіж. Привели його на уряд і хочуть вішати, бо вчинив велике лихо.
Але суд виголосив вирок, що за тисячу срібних може відкупитися. Люди дивились одне на одного, але ніхто тисячу не виймає. А той бідний чоловік, що продав корову й не мав шматка хліба, поліз у тайстрину, витяг тисячу срібних і виголосив, що він викупляє з-під шибениці голову. І коли викупив опришка, той прийшов до нього, низько вклонився і красно привітався. Питає опришок:
— Звідки ти, чоловіче, з котрого села?
Чоловік сказав, звідки він.
І з тим словом зібрався опришок і пішов. Пішов своєю дорогою, котрою він хотів. Айбо бідний чоловік сильно задумався, що він недобре зробив, бо не має за що купити шматок хліба своїм дітям. Іде додому до своїх дітей. Ступив до хижі, а в нього опришок сидить за столом і гоститься з його жоною і дітьми, той самий, котрого забрав з-під шибениці за тисячу срібних. Ростилися вони в радості й говорили. Опришок питає бідного чоловіка:
— Чого ти такий дуже бідний? Не маєш нічого у своїй хижі!
Бідний каже йому:
— За то я такий бідний, що нянька не слухав і не дав мені нянько ніякого майна, а все дав старшому братові, котрий його слухав.
— Ну, — сказав бідний чоловік опришкові, — я тобі все сказав, тепер скажи мені, чого ти крадеш, коли ти бачиш, що тобі не ведеться? Бо коли б не я, то ти постраждав би.
Опришок йому каже:
— Я краду, бо я від багатого беру, а бідному даю. Та ти, бідний чоловіче, скажи, де твій брат живе, най я на нього піду подивлюся.
І зібрався опришок до багатого брата. Й дивується: скільки він ходив, а такого багача не знаходив. Почекав вечора у багача в хижі й запалив свічку, пустив з свічки такий дух, що всі поснули. Тоді пішов до хижі шукати грошей. Відкрив шафу, а там повно грошей. Набрав бесаги і поніс до бідного. До того, котрий його викупив з-під шибениці. Встає багатий рано і бачить: у шафі бракує багато грошей, і дуже зайойкав:
— Хто наші гроші забрав?
Жила в нього стара мати, дев’яноста років, і каже йому:
— Гроші вкрав твій бідний брат, мій синку.
На те багатий:
— Того не можемо казати, бо ми його не бачили.
А мати сказала:
— Я бідного сина спіймаю в крадіжці. Та як я його спіймаю? Зроби велику гостину і оту мою стару скриню повези до бідного сина. Я буду в ній сидіти й слухати крізь ключову дірку, що у нього в хижі говориться, бо якщо він украв гроші, то буде веселий.
Багатий послухав матір. Перед гостиною до себе закликав бідного брата і питає його, чи має місце в себе на стару скриню, бо він соромиться старої скрині. А до нього зійдеться багато людей гоститися. І бідний сказав:
— Вези, в мене є досить місця.
Багатий посадив у скриню свою стару маму, наклав всяких калачів, аби не була голодна, і повіз її до бідного. Але бідний недовго гуляв на гостині, бо на нього ніхто не вважав. Не дали йому й шматка хліба. Та прийшов додому. Опришок і питає його:
— Чого ти так скоро вернувся з гостини?
А далі каже:
— Подивлюся я, що у сій скрині є.
Вийняв з кишені багато ключів, глянув, котрий йому буде підходити. Відімкнув скриню й бачить: баба спить, рота роззявила. А опришок узяв калач та й забив бабі у горло так, що баба удавилася й померла. А далі скриню замкнув і говорить бідному:
— Тепер можемо говорити доста, бо ніхто не чує.
Та що вони говорили? Говорили про опришківські діла. Тим часом у багача гостина закінчилася, і він прийшов за старою скринею до бідного. Скриню привіз додому, відімкнув і дивиться: мати його вмерла. Дивується, від чого вмерла. Думає, що від того, що була дуже голодна, їла з охотою і удавилася.
— Ну нічого. Умерла, бо досить жила.
Багатий скінчив своє діло смертельне; закликав попа відслужити провід і бабу поховати. А опришок узяв лопату і чекан, пішов на кладовище і бабу вигріб. Узяв її на плечі й приніс до багатого, а сам пішов у саж та зарізав найбільшу свиню. Бабу посадив на свиню і дав їй ніж у руки, а сам зібрався й пішов до бідного. А рано встали служниці годувати свині й бачать: баба сидить на свині. Дуже страшно закричали і повтікали. Кличуть:
— Вставай, пане, бо мати зарізала свиню.
Багач устав і дуже злякався, коли побачив свою маму на свині. Скоро побіг до попа радитися, що йому чинити, бо прийшла мама додому і зарізала свиню. Піп перелякався. Як це могла баба встати з гроба і зарізати свиню?
І сказав він, що треба закликати десять попів та поховати бабу так, щоб не прийшла. Багатий відповів:
— Най прийде хоч скільки попів, заплачу, аби мама не прийшла.
І бабу в другий раз поховали з десятьма попами. Але опришок знову бабу відкопав і приніс до багатого в хлів. Зарізав косою вола і посадив бабу на вола. Дав їй косу в руки й пішов собі.
Рано встали слуги, зайшли в хлів годувати худобу і бачать чудо. Перелякалися так, що не було заднього! Почали кликати пана:
— Тут є знову мати!
Пан теж дуже злякався і побіг до попа. І сказав попові, що велика біда, бо баба знову прийшла та зарізала вола. Піп сказав:
— Учинимо великий провід і повеземо бабу у великому параді на конях.
Провід відслужили і повезли бабу на конях знову на кладовище. А опришок у третій раз викопав бабу, приніс до попа і поклав під хату йому, а сам пішов та купив горілки й вигадує, як напоїти слуг. Виліз на хлів і капає туди, де слуги спали, доки не почули. Як почули, говорять:
— Тут десь піп заховав горілку.
А опришок сховався на друге місце. Слуги вилізли на хлів, знайшли горілку, напилися і п’яні поснули. А опришок узяв бабу, заніс у хлів і посадив на коня, котрого багач лишив у попа після того, як бабу відвезли на кладовище. Сильно прив’язав і дав їй батіг у руки, а сам пішов додому.
Рано слуги пробудилися і зайшли в хлів. Бачать: баба сидить на коні. Дуже злякалися й побігли сповістити попа. А піп наказав:
— Пускайте коня геть з двору!
Кінь утік з бабою. А до днини приходить до воріт багатого і заіржав так сильно, що той почув. Відчинив вікно і дивиться: його кінь, що ним відвезли бабу, стоїть під воротами! Бачить, що не тільки кінь, але й на коні баба. Його жона налякалася й говорить йому:
— Іди ти за бідним братом і поділи з ним увесь маєток, бо твоя мати згубить нас з усім маєтком.
Він пішов за братом і сказав:
— Я тобі, брате, уділю половину свого маєтку.
Призвав уряд і в порядку передав половину маєтку й того, що придбав сам. А в тім часі прийшов опришок, що бабу приносив з кладовища, й каже:
— Та ви свою бабу не можете поховати з попами? А я її поховаю так, що вона вже ніколи не прийде.
І поховав.
Тепер собі потолкуймо, як опришок віддячив бідному чоловікові за тисячу срібних, котрими той відкупив його від шибениці? Поставив бідного на ґазду.