Чому клен міняє свої барви

Чому клен міняє свої барвиНа лісову галявину вітер заніс насіння. Під осінніми дощами насіння клонилося до матері-землі, бо тільки вона його розуміла. Шукало воно захисту від холоду, прикрилося опалим листям і заснуло під снігом. Під ласкавим сонцем літа виросли пагінці. Гартувалися під зливними дощами, хилилися аж до землі від вітру, підставляли свої голівки сонцю, набирали сили і краси у своїх кронах. Зросли молоді деревця — берізка, дуб, липа і клен.
Стрункій берізці сподобався кремезний і плечистий дуб, що захищав її від холодного вітру. Тому й вона часто горнулася несміливо до нього. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він ріс поряд з берізкою і піднявся над нею, радів, коли міг своїми змужнілими кронами, як парасолькою, захистити її від градобою і ломивітру. Коли ж листочки клена торкалися ледь-ледь довгих кіс берізки, він був най- щасливішим з усіх дерев лісу.
— І що гарного в тому дубі бачить берізка? Чим же я їй не до вподоби? — думав собі ревнивий клен.
Так хотілося бути клену привабливим, чимось виділятися з-поміж інших дерев, щоб привернути до себе ласку берізки. От і спало клену на гадку вдягатися кожної пори року в інший святковий одяг. Навесні крона клена обліплена маленькими листочками, а в їх черешках знаходиться молочний сік, у чотири рази солодший від березового. А ще прикрашають тоді клена зеленувато-жовті суцвіття. Влітку листя клена стає великим, наче пальці в людській долоні, і кольору вже іншого — тепер темно-зеленого. Він має файніше листя від дуба.
Та найкраще виглядає клен восени, коли починає міняти барви свого листя. Не знайдете двох схожих кольором кленових листочків. Люди любуються красою клена, а берізка більше хилиться від вітру до дуба, ніж до нього. Засумував з цього приводу клен. Помітив дуб душевний смуток клена і перший заговорив до нього:
— Друже мій вірний! Не тримай, клене, на мене зла через берізку. Вона наша спільна подруга, адже поруч нас живе, і я її в разі потреби захищаю. Але пристрасно і понад усе кохаю липу, без неї жити не зміг би я, напевно, якщо б хтось посмів забрати її від мене.
Зітхнув заспокоєний клен на повні груди, зашумів листям і простяг, щасливий, свою вдячну руку-гіллю, щоб обняти справжнього друга.
Ростуть собі мирно поруч два вірні друзі — дуб і клен та їх подруги липа й берізка. Кожного року клен вдягається все у нові шати, міняє їх. Але берізка і далі більше задивляється на дуба. Це помічає клен, тужить, але ще більше любить берізку. Коли ж восени сумний клен скидає додолу свої барвисті листочки — то це біль його душі від нероз- діленого кохання. Та він вірить, що прийде весна і все зміниться на краще. Щасливий у своїй вірі та єдинолюбстві.

Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Continue reading

Татарське зілля

Татарське зілляЖили колись в одному селі брат і сестра. Батьки їхні повмирали, а вони самі собі хазяйнували і нікому нічого поганого не робили.
Одного разу, як брат орав в полі, татари на село напали. Людей пограбували, сестру разом з багатьма іншими забрали в полон. Приїхав брат додому і не застав сестри. Тоді кинувся доганяти, щоб відбити її в них. А татари саме посідали в лісі полуднувати. Далеко спереду поставили варту. От той парубок і попався їм у руки. Привели вони його до главного, а той хотів його зразу вбити, але вирішив посміятись з бідного парубка. Каже йому, що якщо він переможе їхнього силача, то віддадуть сестру і пустять їх живими додому. А якщо ні, то вб’ють обох. І вирішив хлопець битися. «Все одно помирати»,— думав він. От почався бій. Виступає той татарин, сильний, як бугай. Взяли вони шаблі і почали битися. Зразу татарин ніби перемагав. Але брат і сестра так стояли одне за одним, що не можна було парубкові не перемогти. І таки вбив він татарина. Главний пустив брата і сестру, як і обіцяв.
А на тому місці, де був вбитий татарин, виросло зілля, яке в нас називають татарським.

Чому в морі є перли і раковини

Чому в морі є перли і раковиниКохалися дівчина з хлопцем. І дівчина була багата, бо в неї батько був цар. А хлопець з бідної сім’ї. Вони довго дружили і захотіли одружитися.
Але батько дуже любив свою дочку і хотів, щоб вона була щаслива й добре жила, не хотів віддавати за бідного. І потім, коли вони вже домовилися з батьком, щоб одружитися, батько казав дочці: «Добре, гаразд». А сам потай підшукував дочці багатого хлопця. І потім вона казала:
— Скоро, тату, буде в нас весілля?
А батько казав:
— Скоро, скоро, підожди, тобі пошиють гарне плаття, придане підготують.
І потім дівчина вже побачила, що батько щось затіяв недобре. Вона все зрозуміла. Пішла на берег моря, сіла і роздумує. Вона знала свого батька дуже добре і знала, що як він щось захотів, то вже від того не відступить. І подумала, що краще померти, ніж жити з тим багатим хлопцем.
Вона сиділа — і раптом випливла здорова золота черепаха. Вона сказала:
— Хто хоче лишити цей світ, то візьміть цей камінь, розбийте його — і там буде голка. То уколіть нею палець. — І викинула такий камінь, який переливався на сонці.
Дівчина взяла той камінь і розбила. Його розбити було легко. І взяла голку і вколола нею палець. Потім їй було дуже боляче, то вона заплакала, її сльози потекли в море і стали перлинами. А кров потекла теж в море і стала раковинами. Відтоді в морі є перли і ракушки.

Про сімох братів гайворонів і їхню сестру

Про сімох братів гайворонів і їхню сеструЖили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.
Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома з хлопцями — та за щось так розсердилася на них, що не знала, як і вилаяти, та з гніву сказала, щоб вони гайворонами поставали. Але не встигла вона ще й сказати цього, а хлопці вже поставали гайворонами та й зникли десь далеко в лісі. Там була якась порожня хата, в якій вони і посідали; а в тій хаті зробилося так, що вони могли знову стати людьми. Крім них, нікого більше не було у тій хаті. Оселилися вони там і почали працювати та господарювати всі гуртом.
Був між ними один такий мудрий, що поробив усім братам рушниці, вони ходили на полювання та вбивали там різних птахів та звірів; з того мали вони м’ясо, а на хліб заробляли. Якого їм знаряддя треба було, то все самі собі робили.
Довго та гірко плакала мати, як полетіли сини з дому.
Незабаром після того народилася в неї дочка. З того часу, як полетіли хлопці від своїх батька-матері, минуло вже тринадцять років. Дівчинка підросла і гонила худобу на пашу. А там чужі діти дражнили її гайвороненям через те, що брати її гайворонами поставали.
Покинула дівчина волів пасти та й пішла по світу шукати братів. Ідучи лісом, зайшла вона далеко, так що назад уже годі вертатися, та, блукаючи по лісі, натрапила якось на одну хатину, де жила стара Місяцева ненька.
— Звідкіль ти, дитино? Зостанься тут жити! — каже їй Місяцева мати.
— Не можна мені тут жити, бо я йду братів своїх шукати! — відповіла їй дівчина.
— Не знаю ж я, де живуть твої брати, — каже дівчині знову Місяцева мати, — ось як прийде додому син мій, то я спитаю його, в якім краю твої брати!
Прийшов Місяць додому, питає мати його, він і каже:
— Я ще там не був, але, здається, вони в тім краю, де Сонце гуляє!
На другий день Місяцева мати, нагодувавши дівчинку, звеліла синові випровадити її до Сонця. Прийшла вона до Сонечка в хату; там теж була дуже старенька Сонечкова ненька.
— Куди ж ти йдеш, дитино моя? — питає вона дівчину.
— Я йду братів своїх по світу шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонами та й полетіли! — відповіла їй на це дівчина.
— Не чула я про це нічого, хіба, може, Сонце знає, — каже Сонцева мати.
Прийшло Сонце додому, мати й спитала у нього про братів гайворонів.
— Ні, не знаю! — відповіло Сонечко. — Певно, мені ще ніколи не доводилось гріти в тому краю.
Нагодувала дівчину Сонечкова ненька та й загадала синові відвести її до Вітрової неньки. Прийшли вони до Вітрової неньки, вона теж нагодувала дівчину, а потім і спитала, куди вона йде.
— Іду своїх братів шукати, — відповіла дівчина.
Вітрова мати теж нічого не чула про це і, як прийшов її син додому, спитала його, чи не знає він, у якому краю живуть сім братів, що стали з людей гайворонами.
— Знаю, — каже Вітер, — бо як змочив мене дощ, то я роззувся та повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати.
— Тут є одна дівчина, що зве їх своїми братами. Треба, щоб ти завтра вранці відвів її до них! — каже вона синові.
Вранці, як дівчина встала, Вітрова мати нагодувала її, а потім Вітер узяв її на плечі та й поніс до тієї хати, де жили брати. Але їх на той час не було дома: певно, пішли десь у ліс з рушницями. Вітер лишив тут дівчину, а сам забрав онучі та й пішов собі гуляти по світу.
Опівдні повернулися брати додому. Наймолодший з них, що варив сьогодні обід, вийняв із печі страву та побачив, що хтось її їв.
— Еге, брати мої, здається, хтось наш обід куштував, — каже він.
— Хто ж то міг куштувати? — кажуть йому брати. — Ми вже скільки років тут пробуваємо, але, окрім нас, здається, ще нікого тут не бачили!
Пообідали вони та й знову пішли. Зостався дома другий брат вечерю варити, бо у них уже було так заведено, щоб з півдня готувати собі страву на вечір. Зваривши вечерю, подався й він за братами в ліс. Як він вийшов з хати, то дівчина, що була сховалась під ліжко наймолодшого брата, вилізла звідтіль, з’їла тієї страви та й знову заховалась, але вже під ліжко другого, старшого брата. Як зібрались брати на вечерю, то й другий брат, що варив вечерю, каже, що страву хтось їв.
— Певно, знову хтось куштував! — каже він братам.
— Брехня! То тобі так здається! — каже третій брат.
Повечеряли брати та й полягали спочивати. І снилося одному, що начебто до них сестра прийшла в гостину. Як повставали брати вранці, то почали розповідати, кому що снилося вночі, той і розповів їм свій сон. Зготувавши собі снідання й обід та поснідавши, подалися вони на роботу. Дівчина вилізла із схованки, з’їла трохи страви, а потім знову сховалася, але вже під ліжко третього брата. Опівдні посходилися брати на обід.
— Знову, брати мої, страви менше стало! Здається, що хтось-таки куштує її потроху, — каже їм уже третій брат, що варив обід сьогодні.
— Та хто там має її куштувати, коли ми живемо тут уже скільки років, але за цей час ніколи не бачили в цих краях ще ні однієї живої людини? — загули в один голос всі брати. Пообідали вони та й подалися знову в ліс. Четвертий брат лишився варити вечерю, а зваривши, пішов і собі за братами.
Зібралися вони на вечерю додому, але бачать, що знову страви менше, ніж зварено. Посідали вечеряти та й балакають поміж собою.
— Це диво! Вже кілька разів хтось поділяє з нами і снідання, і обід, і вечерю. Тут щось таке та є! Давайте-но пошукаємо!
Почали дивитися скрізь по хаті, а потім і під ліжка заглядати. Аж під ліжком третього брата найшли дівчину.
— Встань, дівчино! Чого ти тут шукаєш? — питають вони у неї.
— Я шукаю братів своїх, яких мати прокляла, щоб вони стали гайворонами, а воно так і сталося. Це мені батько казав, але його тоді не було вдома, він поїхав у ліс по дрова, — почала вона розповідати братам.
— Давно ж це мати так прокляла, що аж дітей збулася? — питають вони.
— Та коли вже твої брати гайворонами поставали, то нащо ж ти батька покинула? — каже один дівчині.
— Бо мене діти гайвороненям дражнили, як я, бувало, гонила волів на пасовисько!
Тоді упевнились брати, що дівчина правду їм каже і що вона справді-таки сестрою їм доводиться.
— Зоставайся тут жити з нами, — кажуть вони їй, — варитимеш нам їсти, а ми всі гуртом будемо на полювання ходити.
Лишилася вона. Брати дуже ласкаво поводилися з нею, шанували її та одягали у розкішну одіж, як личить молодій, гарній дівчині. Жила вона так років зо три. Аж по трьох роках сталося в тім лісі нещастя. Раз убили брати дику козу, а то не коза була — то була дочка Баби Яги. От Баба Яга і поклялася відомстити їм. Одного разу, коли дівчина була сама вдома, прийшла туди погана баба, принесла з собою коралі, показала їй через вікно та й каже:
— Дівчино, може б, ти купила у мене оці коралі?
— Добре! — відповідає їй дівчина.
Вона взяла грошей і віддала бабі, а та взяла їх та й пішла собі геть. Як наділа ж дівчина ті коралі собі на шию, то вони відразу й задушили її.
Позбиралися брати на обід і бачать, що сестра їх лежить нерухома на землі. Розуміючи дещо в лікарських справах, зараз заходилися вони гуртом біля неї: найшли коралі, розірвали їх. І вона стала помалу дихати, а потім почали розтирати їй тіло і таки врятували дівчину від смерті. Як встала вона, то брати сказали їй, щоб вона нікому й ніколи не показувалася.
Зосталась вона знову господарювати, як і перше. Минуло півроку, а та проклята баба знову прийшла, принесла з собою хороше яблуко та й каже:
— Може, ти бажаєш яблук, дівчино, то на тобі оце одно!
Знову дівчина дістала грошей та віддала бабі за яблуко. Потім одкусила шматочок його та й подавилася: упала на долівку, та по одному тільки й можна було примітити, що вона жива, бо ще дихала, хоч і дуже рідко.
Прийшли брати з поля, почали оглядати її, щоб довідатись, що це таке вдруге пошкодило їх сестрі. Пошукали, та так нічого й не знайшли. Дуже жалко їм стало сестри, та що ж мають діяти? Зробили вони з кришталю труну із срібними ланцюжками, поклали туди мертву сестру, але не ховали труни в землю, а повісили у лісі, неначе колиску, поміж двома деревами на тих ланцюжках, а самі з жалю та туги за сестрою померли.
А один царський син, ще нежонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблудився там. Так проблукали вони по лісі аж три місяці і за цей час ані однієї живої людини не бачили тут. Ненароком якось наблизилися вони до того місця, де між деревами висіла кришталева труна, і заночували там недалечко. Уночі той царський син побачив, що між деревами неначе щось миготить, та й каже челядинцеві:
— А ходімо лиш та подивимось, що то таке мигтить між деревами!
Пішли на те місце, аж бачать, що то кришталева труна, і як розкрили її, то побачили, що там лежить дуже гарна мертва дівчина. Почали вони прислухатись, чи не дише часом, і довідалися, що вона ще не зовсім умерла, бо у неї під плечима ще було тепло.
Звелів царський син челядинцеві відв’язати від дерев ланцюжки, щоб спустити труну на землю. Як відв’язав він один ланцюжок, то той якось несподівано висунувся у нього з рук, і труна впала, та так сильно вдарилася, що у дівчини той шматочок яблука відразу вискочив. Встала вона та й розповіла їм, як це трапилося з нею. Потім поховали вони у землю братів, що тут недалеко лежали, та й пішли всі троє геть з лісу до міста, де жив царевич.
Незабаром після цього царевич одружився з дівчиною, але у нього була мачуха, що дуже ненавиділа його. От раз вона й каже цареві, своєму чоловікові:
— Чи ти бачиш, що твій син робить? Якусь жебрачку надибав собі та й одружився з нею! Хіба ж можна нам тримати її у своїх покоях?
Дуже хотіла мачуха згубити з світу невістку, але ніяк це не вдавалось їй, бо царський син дуже кохав свою жінку і доглядав за нею, як за своїм оком.
— Як не згубить твій син своєї жінки, то згуби їх обох! — каже мачуха цареві. — Звели повішати їх або розстріляти! А як не зробиш цього, то я тобі не жінка, ти мені не чоловік.
Мусив-таки цар послухати її.
— Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб’єш її, а до того ще не принесеш із неї серце, очі й обидві руки по лікті, то я мушу вбити тебе самого! — каже він своєму синові.
Покірний був царевич, заплакав він гірко та й пішов із своєю дружиною на край лісу. Слідком за ними побігла й царська собака. Вистрілив він і вбив собаку. Потім вийняв з неї серце та очі, але не знає, де йому ще й руки дістати, щоб не відрубувати у жінки. А вона й каже йому:
— Коли вже моя така доля, що я мушу так мучитись, то відітни вже мені руки, бо без цього ти сам маєш загинути!
Дуже плакали вони обоє, як царевич відрубував їй руки. Шкода їм обом було тих гарних білих рук, та що ж діяти?
Скінчивши цю справу, царевич пішов додому й приніс із собою руки, очі та серце, щоб показати батькові та мачусі, що вже убив свою кохану дружину. А та, сердешна, пішла собі, плачучи, без рук. Як же вона житиме на світі, коли їй немає чим навіть страви до рота покласти?
Блукаючи отак, прийшла вона до однієї річечки, нахилилася та напилася води, а потім лягла собі на бік відпочити. Несподівано якось обрубок руки; що був обкутаний рядном, зсунувся та умочився в воду; і вмить рука у неї виросла. Побачивши це, вона й другий обрубок вже сама намочила, і так у неї знову виросли обидві руки. «Тепер, — подумала вона, — піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостануся там жити».
Живе вона та й журиться про те, що їй доведеться робити, як родиться у неї дитина, бо вона дитини чекала. Певно, загинуть обоє! А якби не дитина, то вона б, здається, зосталася тут навіки жити!
Прийшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць.
Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав, — каже він сам до себе, — де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власними руками, бо сам же й відрубав їх у неї».
— Ходім лиш шукати її! — каже раз молодий цар своєму челядинцеві.
Та й пішли обоє у ліс. Отак шукаючи, дійшли вони лісом аж до того місця, де він найшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на полу, а челядинцеві — долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.
Дуже гарно було молодому цареві спати на полу, але зате його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу. Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:
— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе! Треба йти батькову руку, що звісилася, на постелю положити.
Челядинець і почув це.
Ранком вона хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли знову в ліс. Прийшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві:
— Ох, тяжко жити на світі! Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!
— А чи впізнали б ви її, якби оце побачили? — питає той царя.
— Впізнав би! — каже цар. — От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається обличчям на неї, але у моєї жінки рук немає.
— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину, треба батькову руку знов на постелю положити»?
— То знаєш ти що?! — зрадівши, каже йому цар. — Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!
Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала в своїй господі, не впізнав її та й пішов знову в ліс та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати: хто вона і звідкіля тут узялася? Вона вже навіки втратила надію побачити свого коханого, без якого була одинокою сиротою на світі.
Але настав вечір, і вони прийшли знову. Господиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості. Серце віщувало їй щось дуже хороше… Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:
— Чого ж ти так піклуєшся про мене, господине?
— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені руки! — відразу відповіла вона, зрадівши, що її спитали про це.
— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? — спитав її здивований цар.
— Я добула їх в одній річечці, до якої схилялася воду пити, — каже вона.
— А діти?
— Діти — це ж наші діти, близнята!
Тоді прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.

Царевич Деокліціян і лошиця-царівна

Царевич Деокліціян і лошиця-царівнаНе нині й не вчора жив собі цар з царицею. Мали вони одного синка Деокліціяна. Цариця поїхала кудись далеко на купелі, простудилася там, приїхала додому й дуже тяжко захворіла.
Чує цариця, що буде вмирати. Кличе чоловіка й говорить, аби, коли ожениться вдруге, вважав на малого сина.
Поховали царицю. Цар довго не був удівцем — оженився з молодою принцесою. Молода цариця гарно ходила коло хлопчика, пестила його, як свого рідного, вчила читати, писати.
Коли Деокліціяну минуло вісімнадцять років, він зробився дуже гарним царевичем, і молода цариця кинула на нього оком. Тепер вона ще більше хотіла бути з ним, але Деокліціян уникав її ласкавих слів і пестощів.
Якось цариця вийшла до нього в сад і говорить:
— Деокліціяне, чого ти мене уникаєш? Чи ти мене не любиш?
Він каже:
— Я тебе люблю, як маму. Але в твоїх очах бачу зраду. Чого ти мене своїми очима так прошиваєш?
Вона признається:
— Деокліціяне, я люблю тебе. Я тому пішла за твого старого батька, що знала — ти підростеш і станеш моїм полюбовником.
Царевич каже:
— Ні, цього не буде. Я тебе люблю, як маму, і дякую за те, що ти мені заступала рідну маму.
Коли вони так розмовляли, царя не було вдома — він у той час поїхав на переговори до сусіднього царя. Скоро цар вернувся. Цариця спудилася, що Деокліціян усе розповість батькові, та й пішла до царя з такими словами:
— Чи знаєш, мій дорогий, що твій син накидається на мене? Він хоче, аби я стала його коханкою.
Цар аж підскочив з ревнощів:
— Що ти кажеш, моя дорога! Я накажу кіньми його розтерзати, на шибениці повісити або в лісі на вогні спалити!
— Як знаєш, так роби.
Скликав цар міністрів. Ухвалили вони, що має бути суд.
Сидить бідний Деокліціян під ключем, а з усіх держав з’їжджаються царі, королі на суд. Засудили спалити бридкого царевича на вогні.
Але межи міністрами був один найстаріший, який усе бачив, що робилося в царському палаці. Підійшов він до ката, дав йому багато грошей і каже:
— Зроби таку саму ляльку, як Деокліціян. Його привезуть у закритому каравані. Ти його живого сховай у домовину, а ляльку спали на вогні.
Кат погодився.
Уже в лісі розпалили великий вогонь. Ведуть слуги Деокліціянового коня, на коні — його зброя, а він — у каравані. За караваном ідуть попи й загробну молитву читають.
Перед стратою кат наказав усім відійти від вогню.
Тоді виніс із каравана ляльку й кинув у полум’я. Всі заплескали в долоні й закричали:
— От який собачий син! Він навіть не корчиться у вогні! Навіть не кричить з болю!
Коли всі роз’їхалися, кат відкрив домовину й каже:
— Тікай, сину, куди ноги несуть. Лише аби ніхто тебе не видів у столичному місті, бо тоді й мене смерть чекає.
Царевич подякував катові й утік у ліси. Ходив, може, з тиждень, збирав ягоди, їв, але більше, як голод, гриз його сум та й та несправедливість, якої зазнав. Надумав він накласти на себе руки. Знайшов грубого дуба, зняв з себе краватку, зробив петлю, але так йому гірко стало, що зачав плакати. Але тут надходить старенька бабуся й питає:
— Чого, синку, так плачеш?
— Ой, бабусю, якби ви знали моє горе, то й не питали б.
— Не сумуй. Ходи ліпше зі мною.
Привела його бабуся до лісової хати, нагодувала, а рано дала обід і відправила на полонину коні пасти.
Погнав. У табуні була маленька лошичка, що не могла швидко бігти. Він її не бив, а просив. Нарешті щось собі подумав і віддав їй обід,- що бабуся дала. Лошичка з’їла хліб і відразу дістала силу.
Так він пастушив. Вже на полонині незчувся, як задрімав. Але схопився, пообзирався, чи коні пасуться, а лошичка над ним стоїть і людським голосом говорить:
— Спи, Деокліціяне. Коли буде час додому, я тебе розбуджу.
Він дуже здивувався, що лошичка людською мовою говорить і знає, як його звати. Заснув. На заході сонця лошичка торкнула його писком і сказала:
— Гони табун додому, лише не бий коней. Коли будеш з нами обходитися по щирості, то віддячимо за це.
Пригнав табун до бабусі. Дала стара повечеряти, й іде він спати. А бабуся пішла до стайні й питає коней, чи не бив їх пастух. Кажуть коні, що такого доброго пастуха ще в них не було.
Другого дня виганяє він знову коней на полонину.
Пообзирався, а лошички десь нема. Пішов шукати та й бачить: на золотому камені сидить така гарна царівна й на нього дивиться. Він став — не рушиться.
— Підійди до мене ближче,— каже царівна.
— Підійшов би, але мушу свою лошичку знайти.
— Не переживай. Вона зараз буде тут. Скажи, чи зміг би ти взяти оцей перстень і одружитися зі мною?
— Перстенець візьму, але обіцяти тобі нічого не можу, бо маю тут лошичку й мушу з нею порадитися.
— Добре, порадься.
Пішов шукати лошичку, та ніде не може знайти. Думає собі: «От як вона мене вмудрувала!»
І з тої тяжкої жури зломив його сон — заснув. Прохаплюється — лошичка стоїть коло нього. Він зрадів:
— Лошичко моя мила, дуже я люблю тебе, порадь, що мені робити? Хоче якась царівна, аби сватав її, а я не знаю, як вчинити? Я її полюбив.
Лошичка каже:
— Одружуйся. Це гарна й добра людина.
Добув він до вечора, а ввечері треба гнати коней додому. Шукає за лошичкою, а її знов нема. Зажурився, що йому тепер буде. Приганяє коней, а на місці хатини палац. Виходять з палацу два вартових, беруть його попід руки, заводять до палацу, дають золотий панцир, золотий меч, підводять найкращого коня під золотим сідлом і кажуть:
— Тепер їдь на полонину, там зустрінеш свою наречену.
Сів він на коня й збоявся їхати на ньому. Але кінь повів його горами так мило-ніжно, що Деокліціянові було любо сидіти на ньому. Доїжджає до полонини, а тут назустріч царівна на такім же коні. Під’їхала, подали вони руки, й він признався, що любить царівну, хоче з нею одружитися.
Відбувається їх весілля. Тут царівна признається:
— Деокліціяне, я та сама лошичка, яку ти пас. Я і всі ті коні були заклятими людьми, а ти нас полюбив, поводився з нами, як треба, й визволив із закляття. Тепер ми знову стали людьми. Але ще завчасно радіти.
За короткий час чує Деокліціян, що його мачуха хоче позбутися старого царя й підмовила молодого королевича, аби той завоював державу, вбив старого царя й оженився з нею.
Молодий королевич послухав, пішов війною на старого царя і так бив його, що вже доходив до столиці.
Тоді Деокліціян збирає своє військо й вирушає на війну. Ні кулі, ні мечі не бралися до його воїнів. Він скоро розбив молодого королевича, визволив рідний край і приніс старому цареві грамоту про мир.
Старий цар сам не знав, як віддячитися молодому союзникові. Хотів його зробити царем, але той сказав:
— Не можу, дорогий батьку, там жити, де мачуха моя жиє. Може, вона тобі й мила, але від мене хотіла пристрасті тілесної. Я не міг піти на таке, через це вона вирішила погубити мене, молодого, а ти — послухав.
Став старий цар, як укопаний, а Деокліціян попрощався з батьком і поїхав до свого палацу, де його чекала молода дружина.
Тоді старий цар прогнав свою жінку, недовго сам пожив, а Деокліціян став царювати.

Золотоголовий царевич і золотий кінь

Золотоголовий царевич і золотий кіньНе тепер, а колись давно, жив собі цісар з цісаревою. Довгий час не мали вони дітей. Цісарева часто виходила на терасу й плакала, що старіється, а дітей не має.
Але одного разу повз цісарський палац переходив старенький дідусь. Він уклонився низько цісаревій дружині й сказав:
— Могуча цісарева, ти переживаєш, що не маєш дітей. Не переживай, а краще накажи своїм вартовим, най мене пропустять до тебе, і я тобі щось пораджу.
Пропустили старенького до цісаревої. Дідусь дає їй золоте яблучко і каже:
— Серединку з цього яблучка сама з’їж, а лушпайку кинь отій лошиці, що ходить по твоєму саду.
Дідусь попрощався й пішов. Цісарева серединку яблука з’їла, а лушпайку викинула лошиці. Незабаром цісарева відчула себе в поважному стані. Через дев’ять місяців народила вона золотоголового хлопчика, а через десять — лошиця привела коника з золотою шерстю. Але дуже скоро цісарева захворіла й умерла, а цісар привіз до палацу нову жінку. Мачуха пасинка дуже не любила. Ріс хлопчина без догляду і щодня бігав до коника — побалакати з ним, щоб ніхто не чув. Жалівся малий царевич коникові:
— Мачуха того мене не любить, що я золотоголовий.
— Вона й мене не любить, — говорив кінь.
А цісар був наймудріший між царями й дома не сидів. Де лише скликають якусь нараду чи війна вибухає — він уже туди їде. Міг і по півроку дома не бувати. А молода цісарева таємно любилася з міністром. Золотоголовий царевич зрозумів усе й сказав, що цісаревій не пасує таке робити.
Вона розсердилася на пасинка й говорить коханкові-міністрові:
— Я свого джавра мушу стратити, бо він задуже мудрий і нам стає в кроці.
Міністр подумав і говорить:
— Та ти, ясновельможна цісарева, ще своїх дітей не маєш, а чужу дитину хочеш стратити?
— Він мені стоїть на заваді. І я його страчу.
Посилає вона служницю до аптекаря, аби той відпустив отрути. Принесла служниця порошки, цісарева всипала один в обідню страву й каже:
— Синочку, ану їж.
А золотоголовий хлопчик щодня дивився, аби його коник вчасно наївся, а тоді вже й сам їв. Каже:
— Я зараз, мамочко, лише до коника збігаю.
Прибіг — а коникові сльози течуть з очей. Питає хлопчик:
— Дорогий мій коню, ти чого плачеш? Чи ти не маєш що їсти? Чи пити? Чи пусто ходять коло тебе?
А коник відповідає:
— Дорогий мій братчику, я все маю, а плачу, бо можу тебе втратити. Мачуха приготувала тобі отрути на обід. Не їж, а дай псові. Коли ж вона щось буде казати, то скажи їй, що так тебе в школі навчили. Порахуєш: раз, два, три — і песик трісне від тої їжі.
Прибігає він до їдальні, а мачуха сіла на крісло й каже:
— Їж, синочку, бо ти вже зголоднів.
А він побіг — приніс песика й годує його.
Цісарева говорить:
— З тих тарілок, що їсть царська дитина, не годиться псові давати їсти.
А він каже:
— Нас так у школі вчили.
Песик похлебтав, а він каже:
— Раз, два, три.
І пес тріснув.
Подумала собі цісарева: «Ей, чекай, хитрий пташку, я тебе спіймаю без сильця, коли ти такий мудрий».
Другого дня хлопчик іде до школи, а цісарева посилає служницю до аптеки, щоб вона принесла золоту сорочку, але таку, що людина горить, коли одягне. Служниця принесла, і смерть уже на хлопця чекає.
А хлопчина йде зі школи й повертає до коня. Кінь плаче.
— Чого ти, золотий коню, плачеш? Що тобі бракує?
— Я все, брате, маю, а плачу, бо мачуха хоче тебе зі світу зігнати. Купила тобі золоту сорочку, але то смерть твоя. Коли прийдеш, то вона скаже, що сорочка буде пасувати до твоєї голови. Але не одягай, бо мачуха порахує до трьох, і ти згориш. Кинь на сорочку хустку, хай хустка горить, скажеш, що таку штуку тебе в школі навчили.
Прийшов хлопець, пообідав, а мачуха приносить йому сорочку. Каже:
— Дивися, синочку, яку я тобі сорочку купила. Буде вона пасувати до твоєї золотої голови.
Він поклав сорочку на крісло, зверху кинув хустинку й порахував:
— Раз, два, три.
І хустина згоріла.
Питає мачуха:
— Що ти робиш таке?
— Це нас учитель навчив у школі.
Збирається цісарева сама до аптекаря порадитися, чим має знищити такого злочинця, що не вартий ані арешту, ані шнурка, ані кулі, ані на землі бути.
Каже аптекар:
— У мене є таке крісло, якщо він сяде на нього, а ви скажете: раз, два, три — то він згорить.
Принесла вона крісло до палацу, поставила там.
А хлопчик іде зі школи й повертає до коника:
— Дорогий коню, чого ти плачеш?
— Цісарева принесла тобі крісло. Стережися, аби ти не сів на нього, бо згориш. Кинь краще хусточку на крісло, аби хусточка згоріла.
Прийшов до покою, а крісло там стоїть. Просила мати сідати, але він кинув хусточку, сказав:
— Раз, два, три.
І хусточка загорілася разом із кріслом. Цісарева здійняла крик:
— Йой, розбійник! Він хоче мене спалити! Він хоче мене вбити!
Стала вона різну одежу кидати, аби горіла. Тут збіглися слуги, міністри, стали її заспокоювати, а на те все приїжджає цар. Входить він до палацу, а в палаці всі сумні. Питає:
— Що сталося?
Починають йому розповідати, що син дуже розгулявся, хотів спалити палац і вбити цісареву — треба його стратити.
Цар каже:
— Я не можу цього зробити. Він — моя єдина дитина.
Але цісарева навіть слухати того не хоче.
З’їжджаються царі, королі радитися, яку золотоголовому хлопцеві смерть присудити. Цар їх переговорював, але царі послухали цісареву й присудили повісити хлопчика. А той нічого не знає.
Прийшов до коня, а кінь плаче. Питає хлопчик:
— Дорогий мій коню, чого плачеш, чого не маєш?
— Я все маю, дорогий братчику. Але царі на догоду цісаревій порадилися тебе повісити. Вже шибеницю роблять. Буде твоя трунва їхати в каравані, а зброя на коні.
Привезуть тебе під шибеницю, натягне кат білі рукавиці, а ти тоді скажи: «Дорогі ви мої, хто тут є! Дозвольте перед смертю об’їхати три рази оцю шибеницю на своїм конику!» Вони дозволять. Ти сядеш на мене і не вмреш.
І так було.
Везли трунву в каравані, цар з царицею сиділи коло трунви, на його коні їхала зброя червоною китайкою прикрита, а він пішки ішов за попами, які євангеліє читали.
Приїхали перед шибеницю, сказали йому стати на підвищення під шнур. Він так зробив. Коли кат натягнув білі рукавиці, царевич зняв з голови шапочку, вклонився на всі чотири сторони й сказав:
— Дорогі мої! Дозвольте мені ще об’їхати три рази на своїм конику цю шибеницю!
Всі сплескали в долоні й дозволили.
Він зробив два кола, а на третьому — кінь ударив копитами, здійнявся в небо й поніс його аж попід хмари.
Стали за ним бити з гармат — не досягли. Утік золотоголовий хлопець аж в інший край. Каже йому кінь:
— Тепер іди купи собі перуку й не признавайся, хто ти і що ти. Будуть питати: «Хто ти?» Кажи: «Не знаю». — «Як називаєшся?» — «Не знаю». — «Звідки ти?» — «Не
знаю». — «Як ти сюди потрапив?» — «Не знаю». Аби правди не говорив нікому на чужині, то будеш жити. А я їду в ліси темні, туди, де мій батько живе, який дав золоте яблуко твоїй мамі — тобі на згубу, а мене народив на твоє щастя. Ти будеш жити у цьому столичному місті.
Тут в цар, який має три доньки. Наймолодша, найкраща, стане твоєю жінкою, але спочатку трохи горя перенесеш.
Коли треба буде, свисни — я примчу.
І кінь зник.
Царевич купив собі перуку, прикрив золоте волосся на голові, прийшов під царський палац і проситься, щоб узяли його за слугу.
А на ньому одяг порваний. Зачали його сварити:
— Ти, дрантюху, пішов звідси! Де такому дрантюхові пасує в царському палаці бути?
А цар був недалеко й чув ту розмову.
— Пустіть, — каже, — його.
— Його допустили до царя.
— Звідки ти, небоже?
— Не знаю.
— А хто ти такий?
— Не знаю.
— Як називаєшся?
— Не знаю.
— Як ти сюди потрапив?
— Не знаю.
— Раз ти такий, що нічого не знаєш, то будеш Незнайком. Але що ти, Незнайку, вмієш робити?
— Не знаю.
— Ну то будеш царських свиней пасти, бо старий свинопас учора вмер.
— Добре.
Показали йому, де має спати, де їсти, та й другого дня йде він свині пасти. Свині паслися добре, а йому було нудно самому, знайшов золотий папір і зробив з нього чудесну квітку. Там прогулювалася найстарша царева дочка, вздріла ту квітку й каже:
— Незнайку, а ти зміг би мені зробити на неділю цілий букет?
— Зміг би, але нема з чого.
— Я тобі принесу матеріалу.
Принесла все потрібне, і він зробив їй чудовий букет.
У неділю царівна прибігла, хапнула той букет, а Незнайка по обличчі — паль!
Він повтирався та й сказав:
— То все собі…
У неділю всі пішли до церкви, а Незнайко свиней пасе. Пообзирався, чи близько нікого нема, свиснув у пальці, й з’явився в золотій збруї його золотий кінь. Привіз кінь царевичеві золоте вбрання, панцир, зброю. Він швидко переодягнувся, сів на коня й теж поїхав до церкви. Став собі в церкві збоку, а цісарські доньки так дивляться, що не можуть з нього ока зірвати. Думають запросити його до себе в гості.
Та лишень люди почали з церкви виходити, він сів на коня й зник з очей. Цісарські доньки приїжджають до палацу, сідають собі до обіду, говорять про золотоголового царевича на золотому коні, що не зуміли запросити його до себе, а Незнайко пасе собі свиней у городі та й сміється з них. Порадилися сестри, що другої неділі царевича так не відпустять.
Другого тижня приходить до Незнайка середуща царівна та й просить:
— Незнайку, зроби мені такий букет, як сестрі зробив.
Зробив Незнайко. Приніс до свого помешкання, а в неділю рано прибігла до нього середуща царівна, хапнула букет, а на Незнайка плюнула. Незнайко повтирався і сказав:
— То все собі.
А далі так само зробив, як минулої неділі. Приїхав до церкви, став собі скромно в кутку, а царівни з нього ока не зводять — всі три закохалися в одного царевича.
Підходять запрошувати до себе в гості, а він сідає на коня й зникає.
Приїжджають три сестри до палацу, обідають разом і говорять:
— То якийсь чарівник. Він так зникає, що не можемо навіть додивитися, куди їде.
А наймолодша царівна каже:
— В неділю я його спостережу.
Старші сестри сміються з неї:
— Йди-йди, нерозумна! Та тобі ще під носом мамине молоко не обсохло.
Але наймолодша сестра прийшла до Незнайка та й просить:
— Незнаєчку дорогий, а зроби мені такий букет, як ти моїм сестрам робив.
— Зроблю, царівно. Лишень не знаю, як ти мені відплатиш? Найстарша сестра вдарила мене по лиці, середуща — плюнула, а що ти вчудиш?
Наймолодша царівна нічого не сказала на його слова. Пішла. А Незнайко, як робив їй букет, то поранив палець.
У неділю рано прибігла царівна, побачила, що на неї чекає найкращий букет, сіла коло Незнайка, пообнімала, поцілувала, подякувала за роботу і глипнула, що в нього палець скалічений. Вийняла вона з рукава хустинку й завила Незнайкові палець. Незнайко подякував, а царівна причепила букет до боку та й пішла з сестрами до церкви.
Придивляється вона в церкві, а царевич до Незнайка подібний. Придивляється пильніше, а його палець її хустинкою завитий. Серце її вже співає: «Ой, аж тепер я тебе спостережу». Вийшла вона з церкви, стала на брамі, а тут уже старші сестри стоять. Царевич сів на коня, перемахнув через браму й зник.
Але наймолодша царівна рада йде додому. Сіли сестри до обіду, а вона біжить у город до Незнайка.
— Незнайку,— каже,— ходи до мене обід їсти.
А Незнайко кричить:
— Ти що! Хочеш, аби мене твій тато в тюрму за таке запроторив? Чи хочеш, аби кинув мене на гарячу сковороду?! Ти — царська донька, а я Незнайко-свинопас.
— Та ходи, Незнайку. Я прошу тебе.
Він говорить:
— Дякую за щирість твою, але я не піду.
Пішла вона до палацу, забрала свій обід та й каже мамі:
— Мамцю, я йду в город, понесу Незнайкові їсти.
А мама щось ніби відчула та й говорить:
— Як тобі такий милий Незнайко, то пообідай з ним у його помешканню.
Пішла царівна й разом з ним пообідала.
Але тут знов біда! До царівен женихи приїжджають, а вони про них навіть думати не хочуть — так їм золотоголовий царевич на золотому коні до серця припав. Тоді женихи посилають до царя послів з попередженням, що почнуть проти нього війну, якщо далі так буде.
Збирає цар доньок і каже:
— Слухайте, мої донечки, я вже остарівся, а на мене репетують женихи, що через вас будуть виповідати мені війну. Не годен я вже воювати, хочу на котрогось зятя корону свою покласти. Ти, найстарша моя дочко, багато не шаляйся, а скачи так, враже, як цар каже,— віддавайся.
— Добре, будуй мені скляну гору, а на горі таку капличку, аби я в ній сиділа. Котрий жених туди конем доскочить, візьме від мене Незнайків букет, за того заміж вийду.
Турбується цар, звозять скло, будують гору, а на горі малу капличку. В неділю сидить там найстарша царева дочка. А женихи — царські сини, королівські, лицарі скачуть кіньми. Коні ноги ломлять, верхівці ламають руки, ноги, голови, але ніхто доскочити до царівни не може. Аж чують щось у хмарах шумить — летить золотоголовий царевич на золотому коні. Опустився кінь з неба на скляну гору, і всі сплескали в долоні:
— О, тепер буде весілля!
А царевич однією рукою схопив той букет, що царівна тримала, а другою вдарив її по обличчі й зник.
Зажурився старий цар, сварить найстаршу дочку:
— Бачиш, донечко, як ти мені честі урвала! Скільки було женихів, а ти собі чогось ще шукала! Тепер і твоя моральність пропала!
Каже середуща:
— Раз таке, то нехай старша сестра почекає, а я буду віддаватися.
Лізе вона на скляну гору, сідає з букетом у капличці на вершку гори й дивиться, як знизу скачуть женихи; коні ламають ноги, люди — шиї, руки, ноги, але ніхто не може доскочити. Аж тут знову шум — летить золотоголовий царевич на золотому коні. Кінь став ногами на склі, а царевич узяв у середущої царівни букет з руки, а сам плюнув на неї і зник.
Цареві страшний сором.
Але наймолодша дочка каже:
— Тату, я хочу віддаватися.
— За кого?
— За того царевича, що на коні виїжджає на скляну гору.
— Хочеш, аби він тобі в обличчя плюнув або вдарив по щоці?
— Хай буде те, що я собі заслужила.
Вилізла наймолодша на скляну гору, сіла в капличку з букетом і чекає свого судженого.
Скакали женихи, голови, руки, ноги ламали собі. А царевич надлетів на золотому коні. Опустився кінь коло каплички, царевич узяв у царівни букет, а її обняв, поцілував, подарував свій перстенець, а сам зник.
І сказав тоді цар:
— Аж тепер я відпочину.
Але чекають місяць, два — півроку минуло, а жених не приїжджає. Вже й рік минає. Старші сестри сміються з наймолодшої. А вона знає, хто той вершник, але не сміє сказати: перед татом усе закрите.
Одного разу говорить вона:
— Тату, я хочу віддаватися.
— За кого?
— За Незнайка.
— Та що ти, дитино, з глузду з’їхала?
— Тату, він такий мудрий, що ви йому корону дасте, і він царювати буде.
— Ого, той, що свиням хвости крутив, царем не буде.
Зачала вона плакати, зачала сумувати, зачала марніти, і каже цар:
— Має вона впасти в якусь хворобу, хай тихенько підуть зі свинопасом, візьмуть шлюб, але в моїм палаці аби їх духу не було чути.
Зібралися обоє, повінчалися, знайшли собі домок і там живуть.
Тут на царя три сусідні царі виповіли війну. Зажурився цар, дорікає донькам:
— Видите, донечки мої. Просив я вас віддаватися за царських синів, а ви собі шукали бозна-кого. Тепер мене зіб’ють, візьмуть у полон, і ви пропадете.
Тут уже війна. Б’ють царя — добивають далі до столиці. Каже Незнайко дружині:
— Ти лягай спати, а я кудись їду.
Вийшов він у сад, свиснув у пальці — коник уже тут.
— Що, мій дорогий братчику, тобі треба?
— Мого тестя збивають три сусідні царі. Вже доходять до столиці. Я хочу йому в поміч стати.
— Зараз їдемо.
Помчав золотий кінь, привіз йому чарівну зброю, привіз панцир, до якого кулі не беруться, й поніс царевича на трьох царів. Став золотоголовий царевич рубати наліво-направо. Кинулися три царі втікати від столиці. А він гнався за їхнім військом доти, поки не очистив увесь край від тієї біди. Під’їжджає він до старого царя, а кінь царський злякався блиску, подався назад, і царева шабля зачепила царевичеві чоло. Цар кинувся перепрошувати, тоді віддер свій білий комір і перев’язав рану. Запрошує цар свого рятівника на баль, обіцяє велику нагороду.
А той говорить:
— Я вже маю від вас нагороду.
І поїхав.
Цар не міг здумати, яку він нагороду міг дати царевичеві.
А Незнайко приїжджає додому, коня відпускає, а сам іде до жінки. Вона побачила його й скрикнула:
— Иой, а в тебе чого голова завита?!
— Та нічого. Йди до палацу й слухай, що буде твій тато казати.
А цар зібрав усіх та й говорить:
— Маю я три доньки, але не маю від них помочі ніякої. Не ваші чоловіки, а чужий, незнайомий царевич допоміг мені ворогів розбити, край від напасті очистив.
А донечки мої так собі постелили, що будуть сивими косами плоти городити.
Наймолодша дочка вислухала все, прийшла й розповідає чоловікові. А він радить:
— Йди ще раз до тата й скажи йому, що двома косами він може й буде плоти городити, а третьою ні. І ще скажи так: «Могучий царю, хоч ти в палаці, а мій чоловік у бідній хатині, але він тебе перевищив. Приїдь до нього, він тебе чекає».
Каже царівна:
— Йой, та за такі слова тато мені голову відрубає!
— Не бійся, йди…
Вона пішла, стала, як жебрачка, в куті й боїться до царя доступитися. А цар питає:
— Чого ти знов тут?
— Та мій чоловік сказав передати вам, що хоч ви і в палаці, але він у бідній хатині вас перевищив. Запрошує вас до себе.
Скипів цар:
— Хто? Той свинопас? Та я йому зараз голову відотну!
Зі злості вихопив шаблю, сказав упрягати коні в фаетон. Приїжджає, переступає поріг і бачить Незнайка з перев’язаною головою. А Незнайко сміється:
— Тату, могучий царю, підійди ближче й подивися на мою рану. Хто це її зробив?
Цар підійшов ближче, впізнав свій комір, обійняв Незнайка, поцілував і каже:
— Сину, я кладу на твою голову свою корону. Ти будеш мудрішим царем, ніж я. А чого ти зі своїми мудрощами в мене свині пас?
Він відповідає:
— Коли буде наше весілля, тоді я все розповім.
Готують у палаці гучне весілля. Запрошують усіх царів, запрошують цісаря й цісареву. Молоду садять на посад, кладуть їй на голову вельон, мають уже їхати до шлюбу, а він ще в перуці. Підійшов молодий до тата, поцілував його, а мачуху питає:
— Чи ви мали дітей?
Цісарева каже:
— Та мала-м одного пасинка…
— А де він?
— Умер.
Він зриває з голови перуку й каже:
— Я ваш пасинок. Через міністра-коханка ви хотіли стратити мене. Мій дорогий тато не знав, що діялося в столиці, тому й дозволив стратити мене, але кінь урятував невинного.
І він мачусі відрубав голову мечем, а батькові впав до ніг і попросив прощення.
Відбулося весілля. Я там теж була. Пила, а мене, п’яну, заложили в гармату й вистрілили аж у Грабовці.
Я летіла і впала в кіш, у млині. На те впала, аби-м вам оцю казку розказала.