Чому клен міняє свої барви

Чому клен міняє свої барвиНа лісову галявину вітер заніс насіння. Під осінніми дощами насіння клонилося до матері-землі, бо тільки вона його розуміла. Шукало воно захисту від холоду, прикрилося опалим листям і заснуло під снігом. Під ласкавим сонцем літа виросли пагінці. Гартувалися під зливними дощами, хилилися аж до землі від вітру, підставляли свої голівки сонцю, набирали сили і краси у своїх кронах. Зросли молоді деревця — берізка, дуб, липа і клен.
Стрункій берізці сподобався кремезний і плечистий дуб, що захищав її від холодного вітру. Тому й вона часто горнулася несміливо до нього. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він ріс поряд з берізкою і піднявся над нею, радів, коли міг своїми змужнілими кронами, як парасолькою, захистити її від градобою і ломивітру. Коли ж листочки клена торкалися ледь-ледь довгих кіс берізки, він був най- щасливішим з усіх дерев лісу.
— І що гарного в тому дубі бачить берізка? Чим же я їй не до вподоби? — думав собі ревнивий клен.
Так хотілося бути клену привабливим, чимось виділятися з-поміж інших дерев, щоб привернути до себе ласку берізки. От і спало клену на гадку вдягатися кожної пори року в інший святковий одяг. Навесні крона клена обліплена маленькими листочками, а в їх черешках знаходиться молочний сік, у чотири рази солодший від березового. А ще прикрашають тоді клена зеленувато-жовті суцвіття. Влітку листя клена стає великим, наче пальці в людській долоні, і кольору вже іншого — тепер темно-зеленого. Він має файніше листя від дуба.
Та найкраще виглядає клен восени, коли починає міняти барви свого листя. Не знайдете двох схожих кольором кленових листочків. Люди любуються красою клена, а берізка більше хилиться від вітру до дуба, ніж до нього. Засумував з цього приводу клен. Помітив дуб душевний смуток клена і перший заговорив до нього:
— Друже мій вірний! Не тримай, клене, на мене зла через берізку. Вона наша спільна подруга, адже поруч нас живе, і я її в разі потреби захищаю. Але пристрасно і понад усе кохаю липу, без неї жити не зміг би я, напевно, якщо б хтось посмів забрати її від мене.
Зітхнув заспокоєний клен на повні груди, зашумів листям і простяг, щасливий, свою вдячну руку-гіллю, щоб обняти справжнього друга.
Ростуть собі мирно поруч два вірні друзі — дуб і клен та їх подруги липа й берізка. Кожного року клен вдягається все у нові шати, міняє їх. Але берізка і далі більше задивляється на дуба. Це помічає клен, тужить, але ще більше любить берізку. Коли ж восени сумний клен скидає додолу свої барвисті листочки — то це біль його душі від нероз- діленого кохання. Та він вірить, що прийде весна і все зміниться на краще. Щасливий у своїй вірі та єдинолюбстві.

Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Читати далі

Татарське зілля

Татарське зілляЖили колись в одному селі брат і сестра. Батьки їхні повмирали, а вони самі собі хазяйнували і нікому нічого поганого не робили.
Одного разу, як брат орав в полі, татари на село напали. Людей пограбували, сестру разом з багатьма іншими забрали в полон. Приїхав брат додому і не застав сестри. Тоді кинувся доганяти, щоб відбити її в них. А татари саме посідали в лісі полуднувати. Далеко спереду поставили варту. От той парубок і попався їм у руки. Привели вони його до главного, а той хотів його зразу вбити, але вирішив посміятись з бідного парубка. Каже йому, що якщо він переможе їхнього силача, то віддадуть сестру і пустять їх живими додому. А якщо ні, то вб’ють обох. І вирішив хлопець битися. «Все одно помирати»,— думав він. От почався бій. Виступає той татарин, сильний, як бугай. Взяли вони шаблі і почали битися. Зразу татарин ніби перемагав. Але брат і сестра так стояли одне за одним, що не можна було парубкові не перемогти. І таки вбив він татарина. Главний пустив брата і сестру, як і обіцяв.
А на тому місці, де був вбитий татарин, виросло зілля, яке в нас називають татарським.

Чому в морі є перли і раковини

Чому в морі є перли і раковиниКохалися дівчина з хлопцем. І дівчина була багата, бо в неї батько був цар. А хлопець з бідної сім’ї. Вони довго дружили і захотіли одружитися.
Але батько дуже любив свою дочку і хотів, щоб вона була щаслива й добре жила, не хотів віддавати за бідного. І потім, коли вони вже домовилися з батьком, щоб одружитися, батько казав дочці: «Добре, гаразд». А сам потай підшукував дочці багатого хлопця. І потім вона казала:
— Скоро, тату, буде в нас весілля?
А батько казав:
— Скоро, скоро, підожди, тобі пошиють гарне плаття, придане підготують.
І потім дівчина вже побачила, що батько щось затіяв недобре. Вона все зрозуміла. Пішла на берег моря, сіла і роздумує. Вона знала свого батька дуже добре і знала, що як він щось захотів, то вже від того не відступить. І подумала, що краще померти, ніж жити з тим багатим хлопцем.
Вона сиділа — і раптом випливла здорова золота черепаха. Вона сказала:
— Хто хоче лишити цей світ, то візьміть цей камінь, розбийте його — і там буде голка. То уколіть нею палець. — І викинула такий камінь, який переливався на сонці.
Дівчина взяла той камінь і розбила. Його розбити було легко. І взяла голку і вколола нею палець. Потім їй було дуже боляче, то вона заплакала, її сльози потекли в море і стали перлинами. А кров потекла теж в море і стала раковинами. Відтоді в морі є перли і ракушки.

Про сімох братів гайворонів і їхню сестру

Про сімох братів гайворонів і їхню сеструЖили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.
Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома з хлопцями — та за щось так розсердилася на них, що не знала, як і вилаяти, та з гніву сказала, щоб вони гайворонами поставали. Але не встигла вона ще й сказати цього, а хлопці вже поставали гайворонами та й зникли десь далеко в лісі. Там була якась порожня хата, в якій вони і посідали; а в тій хаті зробилося так, що вони могли знову стати людьми. Крім них, нікого більше не було у тій хаті. Оселилися вони там і почали працювати та господарювати всі гуртом.
Був між ними один такий мудрий, що поробив усім братам рушниці, вони ходили на полювання та вбивали там різних птахів та звірів; з того мали вони м’ясо, а на хліб заробляли. Якого їм знаряддя треба було, то все самі собі робили.
Довго та гірко плакала мати, як полетіли сини з дому.
Незабаром після того народилася в неї дочка. З того часу, як полетіли хлопці від своїх батька-матері, минуло вже тринадцять років. Дівчинка підросла і гонила худобу на пашу. А там чужі діти дражнили її гайвороненям через те, що брати її гайворонами поставали.
Покинула дівчина волів пасти та й пішла по світу шукати братів. Ідучи лісом, зайшла вона далеко, так що назад уже годі вертатися, та, блукаючи по лісі, натрапила якось на одну хатину, де жила стара Місяцева ненька.
— Звідкіль ти, дитино? Зостанься тут жити! — каже їй Місяцева мати.
— Не можна мені тут жити, бо я йду братів своїх шукати! — відповіла їй дівчина.
— Не знаю ж я, де живуть твої брати, — каже дівчині знову Місяцева мати, — ось як прийде додому син мій, то я спитаю його, в якім краю твої брати!
Прийшов Місяць додому, питає мати його, він і каже:
— Я ще там не був, але, здається, вони в тім краю, де Сонце гуляє!
На другий день Місяцева мати, нагодувавши дівчинку, звеліла синові випровадити її до Сонця. Прийшла вона до Сонечка в хату; там теж була дуже старенька Сонечкова ненька.
— Куди ж ти йдеш, дитино моя? — питає вона дівчину.
— Я йду братів своїх по світу шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонами та й полетіли! — відповіла їй на це дівчина.
— Не чула я про це нічого, хіба, може, Сонце знає, — каже Сонцева мати.
Прийшло Сонце додому, мати й спитала у нього про братів гайворонів.
— Ні, не знаю! — відповіло Сонечко. — Певно, мені ще ніколи не доводилось гріти в тому краю.
Нагодувала дівчину Сонечкова ненька та й загадала синові відвести її до Вітрової неньки. Прийшли вони до Вітрової неньки, вона теж нагодувала дівчину, а потім і спитала, куди вона йде.
— Іду своїх братів шукати, — відповіла дівчина.
Вітрова мати теж нічого не чула про це і, як прийшов її син додому, спитала його, чи не знає він, у якому краю живуть сім братів, що стали з людей гайворонами.
— Знаю, — каже Вітер, — бо як змочив мене дощ, то я роззувся та повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати.
— Тут є одна дівчина, що зве їх своїми братами. Треба, щоб ти завтра вранці відвів її до них! — каже вона синові.
Вранці, як дівчина встала, Вітрова мати нагодувала її, а потім Вітер узяв її на плечі та й поніс до тієї хати, де жили брати. Але їх на той час не було дома: певно, пішли десь у ліс з рушницями. Вітер лишив тут дівчину, а сам забрав онучі та й пішов собі гуляти по світу.
Опівдні повернулися брати додому. Наймолодший з них, що варив сьогодні обід, вийняв із печі страву та побачив, що хтось її їв.
— Еге, брати мої, здається, хтось наш обід куштував, — каже він.
— Хто ж то міг куштувати? — кажуть йому брати. — Ми вже скільки років тут пробуваємо, але, окрім нас, здається, ще нікого тут не бачили!
Пообідали вони та й знову пішли. Зостався дома другий брат вечерю варити, бо у них уже було так заведено, щоб з півдня готувати собі страву на вечір. Зваривши вечерю, подався й він за братами в ліс. Як він вийшов з хати, то дівчина, що була сховалась під ліжко наймолодшого брата, вилізла звідтіль, з’їла тієї страви та й знову заховалась, але вже під ліжко другого, старшого брата. Як зібрались брати на вечерю, то й другий брат, що варив вечерю, каже, що страву хтось їв.
— Певно, знову хтось куштував! — каже він братам.
— Брехня! То тобі так здається! — каже третій брат.
Повечеряли брати та й полягали спочивати. І снилося одному, що начебто до них сестра прийшла в гостину. Як повставали брати вранці, то почали розповідати, кому що снилося вночі, той і розповів їм свій сон. Зготувавши собі снідання й обід та поснідавши, подалися вони на роботу. Дівчина вилізла із схованки, з’їла трохи страви, а потім знову сховалася, але вже під ліжко третього брата. Опівдні посходилися брати на обід.
— Знову, брати мої, страви менше стало! Здається, що хтось-таки куштує її потроху, — каже їм уже третій брат, що варив обід сьогодні.
— Та хто там має її куштувати, коли ми живемо тут уже скільки років, але за цей час ніколи не бачили в цих краях ще ні однієї живої людини? — загули в один голос всі брати. Пообідали вони та й подалися знову в ліс. Четвертий брат лишився варити вечерю, а зваривши, пішов і собі за братами.
Зібралися вони на вечерю додому, але бачать, що знову страви менше, ніж зварено. Посідали вечеряти та й балакають поміж собою.
— Це диво! Вже кілька разів хтось поділяє з нами і снідання, і обід, і вечерю. Тут щось таке та є! Давайте-но пошукаємо!
Почали дивитися скрізь по хаті, а потім і під ліжка заглядати. Аж під ліжком третього брата найшли дівчину.
— Встань, дівчино! Чого ти тут шукаєш? — питають вони у неї.
— Я шукаю братів своїх, яких мати прокляла, щоб вони стали гайворонами, а воно так і сталося. Це мені батько казав, але його тоді не було вдома, він поїхав у ліс по дрова, — почала вона розповідати братам.
— Давно ж це мати так прокляла, що аж дітей збулася? — питають вони.
— Та коли вже твої брати гайворонами поставали, то нащо ж ти батька покинула? — каже один дівчині.
— Бо мене діти гайвороненям дражнили, як я, бувало, гонила волів на пасовисько!
Тоді упевнились брати, що дівчина правду їм каже і що вона справді-таки сестрою їм доводиться.
— Зоставайся тут жити з нами, — кажуть вони їй, — варитимеш нам їсти, а ми всі гуртом будемо на полювання ходити.
Лишилася вона. Брати дуже ласкаво поводилися з нею, шанували її та одягали у розкішну одіж, як личить молодій, гарній дівчині. Жила вона так років зо три. Аж по трьох роках сталося в тім лісі нещастя. Раз убили брати дику козу, а то не коза була — то була дочка Баби Яги. От Баба Яга і поклялася відомстити їм. Одного разу, коли дівчина була сама вдома, прийшла туди погана баба, принесла з собою коралі, показала їй через вікно та й каже:
— Дівчино, може б, ти купила у мене оці коралі?
— Добре! — відповідає їй дівчина.
Вона взяла грошей і віддала бабі, а та взяла їх та й пішла собі геть. Як наділа ж дівчина ті коралі собі на шию, то вони відразу й задушили її.
Позбиралися брати на обід і бачать, що сестра їх лежить нерухома на землі. Розуміючи дещо в лікарських справах, зараз заходилися вони гуртом біля неї: найшли коралі, розірвали їх. І вона стала помалу дихати, а потім почали розтирати їй тіло і таки врятували дівчину від смерті. Як встала вона, то брати сказали їй, щоб вона нікому й ніколи не показувалася.
Зосталась вона знову господарювати, як і перше. Минуло півроку, а та проклята баба знову прийшла, принесла з собою хороше яблуко та й каже:
— Може, ти бажаєш яблук, дівчино, то на тобі оце одно!
Знову дівчина дістала грошей та віддала бабі за яблуко. Потім одкусила шматочок його та й подавилася: упала на долівку, та по одному тільки й можна було примітити, що вона жива, бо ще дихала, хоч і дуже рідко.
Прийшли брати з поля, почали оглядати її, щоб довідатись, що це таке вдруге пошкодило їх сестрі. Пошукали, та так нічого й не знайшли. Дуже жалко їм стало сестри, та що ж мають діяти? Зробили вони з кришталю труну із срібними ланцюжками, поклали туди мертву сестру, але не ховали труни в землю, а повісили у лісі, неначе колиску, поміж двома деревами на тих ланцюжках, а самі з жалю та туги за сестрою померли.
А один царський син, ще нежонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблудився там. Так проблукали вони по лісі аж три місяці і за цей час ані однієї живої людини не бачили тут. Ненароком якось наблизилися вони до того місця, де між деревами висіла кришталева труна, і заночували там недалечко. Уночі той царський син побачив, що між деревами неначе щось миготить, та й каже челядинцеві:
— А ходімо лиш та подивимось, що то таке мигтить між деревами!
Пішли на те місце, аж бачать, що то кришталева труна, і як розкрили її, то побачили, що там лежить дуже гарна мертва дівчина. Почали вони прислухатись, чи не дише часом, і довідалися, що вона ще не зовсім умерла, бо у неї під плечима ще було тепло.
Звелів царський син челядинцеві відв’язати від дерев ланцюжки, щоб спустити труну на землю. Як відв’язав він один ланцюжок, то той якось несподівано висунувся у нього з рук, і труна впала, та так сильно вдарилася, що у дівчини той шматочок яблука відразу вискочив. Встала вона та й розповіла їм, як це трапилося з нею. Потім поховали вони у землю братів, що тут недалеко лежали, та й пішли всі троє геть з лісу до міста, де жив царевич.
Незабаром після цього царевич одружився з дівчиною, але у нього була мачуха, що дуже ненавиділа його. От раз вона й каже цареві, своєму чоловікові:
— Чи ти бачиш, що твій син робить? Якусь жебрачку надибав собі та й одружився з нею! Хіба ж можна нам тримати її у своїх покоях?
Дуже хотіла мачуха згубити з світу невістку, але ніяк це не вдавалось їй, бо царський син дуже кохав свою жінку і доглядав за нею, як за своїм оком.
— Як не згубить твій син своєї жінки, то згуби їх обох! — каже мачуха цареві. — Звели повішати їх або розстріляти! А як не зробиш цього, то я тобі не жінка, ти мені не чоловік.
Мусив-таки цар послухати її.
— Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб’єш її, а до того ще не принесеш із неї серце, очі й обидві руки по лікті, то я мушу вбити тебе самого! — каже він своєму синові.
Покірний був царевич, заплакав він гірко та й пішов із своєю дружиною на край лісу. Слідком за ними побігла й царська собака. Вистрілив він і вбив собаку. Потім вийняв з неї серце та очі, але не знає, де йому ще й руки дістати, щоб не відрубувати у жінки. А вона й каже йому:
— Коли вже моя така доля, що я мушу так мучитись, то відітни вже мені руки, бо без цього ти сам маєш загинути!
Дуже плакали вони обоє, як царевич відрубував їй руки. Шкода їм обом було тих гарних білих рук, та що ж діяти?
Скінчивши цю справу, царевич пішов додому й приніс із собою руки, очі та серце, щоб показати батькові та мачусі, що вже убив свою кохану дружину. А та, сердешна, пішла собі, плачучи, без рук. Як же вона житиме на світі, коли їй немає чим навіть страви до рота покласти?
Блукаючи отак, прийшла вона до однієї річечки, нахилилася та напилася води, а потім лягла собі на бік відпочити. Несподівано якось обрубок руки; що був обкутаний рядном, зсунувся та умочився в воду; і вмить рука у неї виросла. Побачивши це, вона й другий обрубок вже сама намочила, і так у неї знову виросли обидві руки. «Тепер, — подумала вона, — піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостануся там жити».
Живе вона та й журиться про те, що їй доведеться робити, як родиться у неї дитина, бо вона дитини чекала. Певно, загинуть обоє! А якби не дитина, то вона б, здається, зосталася тут навіки жити!
Прийшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць.
Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав, — каже він сам до себе, — де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власними руками, бо сам же й відрубав їх у неї».
— Ходім лиш шукати її! — каже раз молодий цар своєму челядинцеві.
Та й пішли обоє у ліс. Отак шукаючи, дійшли вони лісом аж до того місця, де він найшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на полу, а челядинцеві — долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.
Дуже гарно було молодому цареві спати на полу, але зате його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу. Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:
— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе! Треба йти батькову руку, що звісилася, на постелю положити.
Челядинець і почув це.
Ранком вона хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли знову в ліс. Прийшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві:
— Ох, тяжко жити на світі! Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!
— А чи впізнали б ви її, якби оце побачили? — питає той царя.
— Впізнав би! — каже цар. — От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається обличчям на неї, але у моєї жінки рук немає.
— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину, треба батькову руку знов на постелю положити»?
— То знаєш ти що?! — зрадівши, каже йому цар. — Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!
Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала в своїй господі, не впізнав її та й пішов знову в ліс та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати: хто вона і звідкіля тут узялася? Вона вже навіки втратила надію побачити свого коханого, без якого була одинокою сиротою на світі.
Але настав вечір, і вони прийшли знову. Господиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості. Серце віщувало їй щось дуже хороше… Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:
— Чого ж ти так піклуєшся про мене, господине?
— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені руки! — відразу відповіла вона, зрадівши, що її спитали про це.
— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? — спитав її здивований цар.
— Я добула їх в одній річечці, до якої схилялася воду пити, — каже вона.
— А діти?
— Діти — це ж наші діти, близнята!
Тоді прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.

Царевич Деокліціян і лошиця-царівна

Царевич Деокліціян і лошиця-царівна

Не нині й не вчора жив собі цар з царицею. Мали вони одного синка Деокліціяна. Цариця поїхала кудись далеко на купелі, простудилася там, приїхала додому й дуже тяжко захворіла. Чує цариця, що буде вмирати. Кличе чоловіка й говорить, аби, коли … Читати далі

Золотоголовий царевич і золотий кінь

Золотоголовий царевич і золотий кінь

Не тепер, а колись давно, жив собі цісар з цісаревою. Довгий час не мали вони дітей. Цісарева часто виходила на терасу й плакала, що старіється, а дітей не має. Але одного разу повз цісарський палац переходив старенький дідусь. Він уклонився … Читати далі

Царевичі Васильки

Царевичі Васильки

У одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати. Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по … Читати далі

Письмена на камені біля Нікіти

Письмена на камені біля Нікіти

В невеликому грецькому селі Массандра, що лежало поблизу Нікіти, жили колись сім братів і єдина сестра Марія. Вони рано осиротіли, самі вели своє господарство, жили дуже дружно і в усьому підкорялися найстаршому брату Костянтину. Всі юнаки, один в один, були … Читати далі

Орися

Орися

То було за панщини. Один чоловік з нашого села мав доньку-одиначку. Він її навіть у церкві не хрестив, аби пан не знав про неї і не взяв на розкоші. Назвав її Орисею і ховав у лісі. Так Орися росла, що … Читати далі