Баба Метелиця

Баба МетелицяБув собі дід та баба, та й були у них дві дочки: одна була дідова, друга бабина. Не любила баба пасербицю і тримала її в хаті, як наймичку: ніколи дівчина ні спала, ні з’їла, ані ночі за роботою не доспала. А бабина доця ні за холодну воду не бралась, тільки все в подушках вилежувалася та вередувала.
І трапилось дідовій дочці таке, що вона відро в криницю впустила. Перелякалася бідна: що їй від мачухи буде! Але чи сяк чи так, а довелося до хати йти, мачусі про шкоду признаватись.
Розлютилася баба, те почувши. Лає дівчину, б’є і велить у криницю лізти, на дні відра шукати. А було то зимою, і вода крижана була.
Плаче дівчина, проситься, так де там! Лупцює її баба щосили, грозиться, що на смерть заб’є. Так допекла, що дівчина перехрестилася, — та шубовсть у воду. Тільки її й бачили. Злякалась баба. Уже б і назад дівчину гукнула, так її вже й не видно, бо криниця глибока була. Пішла баба потихеньку до хати та й не каже дідові, що сталося.
А дівчина не втонула. Як камінь, пішла вона на дно і тут якісь дверцята побачила. Відчинила їх та й увійшла в чийсь дивний сад.
Рожі і всякі квіти на грядках цвіли, а поміж квітами сила дерева родючого була. Рум’яних яблучок, спілих грушок і всякого овочу стільки було, що аж гілля гнулося.
Залюбувалася дівчина садочком. Коли чує, хтось гукає:
— А хто-то, хто по моєму садочку ходить? А хто-то, хто мої квіти розглядає?
І бачить вона — посеред саду хатка стоїть, а з хатки бабуся виходить: у білій свитині і сорочка білим мережана, з-під білого очіпка сивий волос виглядає. Підійшла ближче та й питається:
— А звідки ти, дівчино, тут узялася?
— Я відро в криницю впустила, і мене мачуха по відро послала.
— Знаю, знаю! — говорить бабуся. — Припливло твоє відро до мене. Мусиш у мене на роботу стати і як заробиш, то й відро віддам. Чи згоджуєшся до мене найнятись?
— Добре, — каже дівчина, — мені однаково, де робити.
Пішли вони до хати, і звеліла їй бабуся обід варити. Заходилась коло печі дівчина: швиденько борщу доброго наварила й вареників зварила, ще й пиріжків напекла. Сіли обідати. Їсть бабуся, не нахвалиться. А як із-за столу встали — звеліла постіль слати та добре перину перебити, щоб м’яко було їй, старенькій, по обіді відпочивати. Continue reading

Як чоловік учив ліниву жінку

Як чоловік учив ліниву жінкуБула собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, а все гуля, або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що підтакувала їй усе.
— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.
Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба вже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.
От знайшовсь таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже:
— А що, сину, чи ти її не будеш бити?
— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.
Ну оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.
Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:
— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — І пішли усі в степ, а Олена залишилася з старою матір’ю молодого.
Подумала вона собі та й каже:
— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав! Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було.
Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже, що він снопи в’язав, третій каже: а я возив хліб на тік.
— А ти, жінко, що робила?
— Я… я нічого!
— Ну, то й їсти будеш нічого!
Зітхнула тут Олена, а у животі, наче хто возом іде.
На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, коли ж це їй первина. Ото взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що й прилягла та до обіду й пролежала.
Приходять з степу, а чоловік знов почав питати, хто що робив. Той каже — те, другий — те.
— А ти, Олено, що робила?
— Я сьогодні води принесла на обід!
— Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам.
На третій день, як пішли усі на роботу, заходилась Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила…
Тільки що обід поспів, аж глядь — уже й з роботи ідуть; їй аж сумно стало, що час так швидко пробіг.
На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила.
Так вона проробила до неділі.
Приходить її батько у неділю, щоб одвідать свою дочку, як їй живеться у зятя; прийшов — і не надивиться на свою дочку: і піч сама затопить, обід налагодить, у хаті позамітає… Він аж руки розставив та й питає:
— Як це тебе чоловік твій до роботи привчив?
Вона мовчить. Аж тут з церкви йдуть. Олена вибігла швидше з хати, принесла сиру кожу, дала своєму батькові та й каже:
— Нате, тату, мніть хоч цю кожу, бо тут такі люди: як хто нічого не робить, то йому й їсти не дають.
Подивувався старий, взяв кожу й заходився м’ять. Приходить молодий хазяїн, глянув на старого, поздоровкався та й питає його:
— Що це ви робите?
— Кожу мну, бо мені дочка казала, що у вас тому їсти не дають, хто нічого не робить.
Зареготав той чоловік і каже:
— Киньте, батьку, цю кожу. Це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом.
Засміявся тут старий, обняв свого зятя і на радощах випив. А молоді почали з того часу жить та поживать та й добра наживать.

Три брати й грабіна

Три брати й грабінаЖив собі чоловік багатий. Мав трьох синів. Два старших були дуже мудрагелі великі, а третій — придуркуватий Іван.
Два мудрі парубочили, поміж людей ходили, а Іван по господарці роботу мав.
Якось мудрі брати вчули, що недалеко в одного граб’я вчутилася дочка, що була дуже добра картограйка. Приїде хлопець її сватати, а вона каже сісти з нею в карти грати. Виграє гроші, виграє коня, тоді на хлопця грає. Виграє хлопця й забирає собі — робить його невільником.
З цілого світу їхали грати з грабіною, а вона всіх полонила. Сказала грабіна колючим дротом обгородити велике поле, поставила вартових, і ті хлопці-невільники, які самі себе програли в карти, тягають на полі дерев’яний плуг — орють, сіють, жнуть, молотять і з голоду вмирають. Вона всякі кари на них напускає.
Ось старший із мудрих синів Петро й каже:
— Тату, дайте мені грошей, коня, поїду і тоту грабійську дочку провчу. Виграю її в карти, аби над хлопцями не знущалася, не насмівалася.
Тато відмовляє:
— Сину, не зачіпайся з нею, бо то пані з панів, а ми — Івани з Іванів.
— Тату, я все одно їду.
Сів син на коня — поїхав. Грабіна засміялася, запросила до столика. Сів Петро грати — програв гроші, програв коня; вже мече карти на себе. Виграла вона і його в карти. Закликала слуг, запровадили і його на той город. А там хлопців так погано годують, що вони ледве ноги тягають. Хто новий приходить, того в плуг запрягають, аби тягав. Кається Петро.
— Ой то добре тато мені говорив, а я не послухав.
Каже татові середущий син Василь:
— Поїду я до грабіни свого брата відіграю, аби не тягав полем дерев’яного плуга.
— Синку, поїдеш і пропадеш.
— Ні, тату, я маю надію, що відіграю брата.
Дав тато синові багато золота, дав коня — поїхав Василь. Сів грати з грабіною. Програв усе золото, програв коня, програв себе, схопили його слуги, кинули за колючий дріт до брата, запрягли в дерев’яний плуг.
А дурний Іван мовчав та підсміхався, нарешті каже:
— Тату, грошей не хочу, лише дайте коня. Я поїду, може, мої брати будуть дома.
— Йди-йди, придурку. Ще й ти пропадеш за колючим дротом.
Не пускає тато. А мама свариться:
— Та який ти, газда? Дозволив дітям їхати в світ з якоюсь грабіною змагатися та й діти пропали! Що ти за батько? Яка в тебе совість?
Поки тато з мамою сварилися, дурний Іван пішов до стайні, вивів коня, сів і каже:
— Тату, я поїхав братів визволяти!
Тато вибіг надвір, а за дурним — дим і нитка. Тато лише крикнув услід:
— Що мені з тими синами робити?! Воліли замість них собаки породитися та й були би гавкали, хату стерегли від злодіїв!
Поїхав дурень, грає з грабіною на коня — відіграв найстаршого брата Петра, виграв і другого брата. Почав вигравати по одному тих невільників — виграв тисячу. Далі грає грабіна на свій палац — програла палац. Грає на маєток — програла маєток. Нарешті сама на себе грає. Кинула карти — виграв дурний Іван грабіну.
А вона каже:
— Хитрий ти, Іване, але я ще не твоя.
Прибіг старий граб’я, заплакав:
— Донечко, що ти наробила?! Піду я тепер з торбами по світу, бо приймаємо хама за зятя.
А вона каже:
— Коли цей хлоп виконає три моїх завдання, тоді піду за нього, а коли ні — він звідси живим не вийде.
Іван за день дуже натомився, пішов спати, а рано кличуть його снідати. Каже він грабіні за сніданком:
— Ну, давай свої завдання.
— Маєш мені за одним махом ущибнути дванадцять яблук. Як не вщибнеш, голову тобі відотну, а ущибнеш — буду твоя. Лише пам’ятай: дванадцять яблук — не більше і не менше.
Іван узяв добрий бук і як ударив по гіллі — впало одинадцять яблук здорових, а дванадцяте гниле.
Каже грабіна:
— Я виграла!
— Нє, я виграв,— не погоджується Іван.— Ти казала дванадцять яблук ущибнути — є дванадцять, а що гниле одне, то мене це не обходить.
Подала грабіна Івана до суду, а суддя знає, що вона вже свій маєток програла, і питає:
— В чім справа?
— Та так, пане суддя,— починає Іван.— Оця панна казала вщибнути дванадцять яблук за раз. Я вщибнув, але дванадцяте було гниле. Панна каже, що я програв справу.
— Але було яблуко? — питає суддя.
— Було.
— То ви, панно, програли, — каже суддя.— Ви колись теж були, як здорове яблуко, а тепер — гниле.
Йде грабіна додому й не знає, що має робити, аж коси на собі рве. Каже Іванові:
— То ще не все. Я ще титул маю.
— Що від мене треба? — питає Іван.
— Маєш вночі пасти свого коня коло моєї конюшини, але дивися, як забіжить кінь у конюшину, то програєш, а як ні — я програю.
Іван узяв копач, прип’яв коня, а сам пішов спати.
Грабіна підкралася, копач витягла з землі, і кінь пішов у конюшину. Рано встають: кінь у конюшині плаває.
Каже вона:
— О! Я виграла!
А Іван розсердився:
— Як виграла?! Ти нащо коня спустила?
Знову йдуть до суду. А суддя:
— В чім вам розходиться? Знову прийшли голову морочити!
Іван розповідає:
— Так і так, пане суддя, ся панна сказала пасти коня коло її конюшини й аби кінь не зайшов у конюшину. Я присилив коня до копача, а вона вночі коня спустила — пішов кінь у конюшину.
— Свідків маєте, що вона дійсно до коня вночі підходила?
— Маю,— каже Іван.
А він постарався, аби свідки були.
Суддя каже:
— То ви виграли, а грабіна програла.
Йде панна грабіна, думає, як хлопа позбутися. Каже:
— Знаєш що, Іване, я втвору двері, а ти сідай на коня. Коли в’їдеш конем до мого покою, де ми в карти грали, то ти все виграв, а коли ні, то забирайся геть, аби твого духу тут не було!
Панна двері втворила, а він на коні влітає до палацу.
Вона заперла двері, й кінь заніс Івана аж на кухню. Кричить грабіна:
— Програв! Програв!
Каже Іван:
— Підемо до суду, най нас суд розсудить.
Ідуть. Суддя встає і каже:
— Що вам, панно грабіно, так розходиться, що ви по судах тягаєтеся?
Вона розказує, куди мав Іван на коні заїхати, а куди заїхав.
Тоді слухає суддя Івана. Той говорить:
— Присуде ласкавий, я їхав конем до покою, але панна двері закрила, тому я заїхав на кухню.
Нічого не виграла грабіна. Мусила тих невільників усіх повипускати, весь маєток перейшов до Івана, а грабіна тоді:
— Іване, сватай мене.
Іван подумав-подумав та й говорить:
— Ти ще молода, то я з панни постараюся газдиню зробити. В мене ти в карти грати не будеш. А не захочеш, то прожену, як собаку
І жив Іван з грабіною.

Либідь

ЛибідьРічка Либідь повстала від сліз Либеді, дочки одного з 
київських князів. Ой, гарна ж то була, кажуть, гарна діва, 
чарівна, як те Боже сонечко в травні. Кажуть, що з усіх сторін
 світу з’їжджались до неї лицарі, королевичі та князі, прохаю
чи її руки. Але княжна не хотіла й чути про заміжжя: “Не піду, – каже, – не хочу, й досить”. Так відповідала вона всім. Королевичі та князі думали собі, що, може, час, що нарешті багат
ство й відвага переможе колись опір дівчини: не один, мабуть,
наражав саме життя, щоб тільки припасти до вподоби гарній
дівчині; але це не помагало нічого. Королевичі нарешті поговорили між собою, стенули плечима, припоясали свої булатні
 мечі, сіли на своїх вірних коней і від’їхали собі з нічим додому.
Опустіло й посумнішало відразу в княжих теремах; не було
вже там ні тих багатих королевичів, ні тих гарних княжевичів,
 ні нарешті тих войовничих лицарів; а наша княжна, як та
 горлиця в клітці, зосталась сама-одна в своєму самітньому
 теремі; може, тепер і бажала б вона, щоб хтось приїхав, може,
 вже й затужила вона за хоробрими молодцями, але нічого не
 помагало це вже тепер! А роки, як вода в Дніпрі, плили та
 пропливали собі, а ніхто не вертався з тих, що раз від’їхали з 
нічим. Помер, нарешті, сам князь, батько Либеді; якийсь
інший зайняв його місце на княжому престолі, а наша княжна 
була приневолена покинути пишний дворець. Отже вибудувала собі на горі, зараз коло Києва, маленьку хатчину й тут
уже жила в ній сама-самісінька. Ой, сумне ж то, сумне мусило 
бути життя, неначе монастирське, для гарної і молодої
 дівчини: дні і ночі проводила вона в гірких сльозах, а з кожним днем і з кожною Божою ніччю щораз більше сохла й марніла, 
бідолашна, аж, нарешті, не стало вже цілком красуні; ніби
 дощова хмарка, вона перемінилася в сльози, що, сплинувши
 вниз, утворили під горою маленький потічок. Цей потік, у 
пізнішому часі, назвали люди в її пам’ять Либеддю, а саму
гору – Дівичою. Відтоді опівночі чути там завжди якісь
зітхання і зойки, а густа хопта, що проростає цю гору, ворушачи своїми листками, заводить заодно якусь зловорожу но
ту.

Рукавичка з блохи

Рукавичка з блохиМав цар дуже вродливу доньку. Які царевичі її сватали, які королевичі — нікого не хотіла за чоловіка. Але їй далі не давали спокою. Тоді вона сказала батькові виплекати блоху й вшити з її шкіри рукавичку.
Зловили слуги блоху, кинули в бочку з маслом і сім років не дивилися до неї. Через сім років бочка тріснула, а з неї вискочила така блоха, як дика свиня. Блоху вбили, зняли шкіру та й вшили рукавичку.
Тепер, коли приїжджали до царівни сватачі, вона нічого не робила, лише показувала рукавичку й казала вгадати, з чого вона є.
Про красу царівни й про її рукавичку слава рознеслася по цілому світі. А за морем жив один дуже вродливий, розумний і багатий царевич. Бере він грошей, перепливає море й не йде до царського палацу, а відвідує всіх кушнірів, проситься до них переночувати й кожного заходить байкою, чи котрий не шив царській доньці рукавичку.
Так обійшов усе місто, але нічого не довідався. Але на краю міста стояла дуже маленька хатчина, що виглядала на будку. Заходить він досередини, а там старий кушнір живе. Каже царевич:
— Може, би я у вас, дідусю, переночував?
— Добре, прийму тебе, синку, на ніч.
А дідо любив горілку. Царевич приніс на вечерю горілки й говорить:
— Випийте, дідусю. Ви за день над тими кожухами надихаєтеся тими смородами, що в грудях аж недобре. Всякою бідою оті шкіри обробляють.
Дід випив та й каже:
— Це ще нічого. От як я з блохи рукавицю шив, ото було смородів!
Більше вже царевичеві нічого не треба було від діда. Переночував, уранці файно заплатив старому й пішов прямо до переговорні, де царівна з рукавичкою сиділа.
Йдуть царі, королі, царевичі й королевичі, старі й молоді відгадувати, з чого ж рукавиця. Перегадали, яка лише звірина є на світі,— ніхто не може відгадати. А він стоїть збоку.
— А ти що скажеш, молодче?
Царевич, коли йшов сюди, то одягнув різне лахміття.
Ніхто не міг собі подумати, що такий жебрак може знати, з чого рукавичка. А він підійшов та й каже:
— Найясніша царівна має рукавицю з блохи.
Вона аж забулася. А цар став дорікати:
— Бачиш, донько,— доскакалася?! Скільки ти женихів мала! Та й яких женихів! А тепер підеш за жебрака.
— Така вже моя доля, тату. Раз я вже сказала, так має бути. Заручуюся з ним.
Беруть його до палацу, дають файне вбрання, бо ніхто не знає, що він царевич,— роблять весілля. Але яке то весілля з жебраком? Нікого не запрошували. Відбули весілля, і цар каже:
— Мені, донечко, дуже встидно, що в мене такий зять. Не можу його навіть чужим послам показати.
Він учув це й говорить цареві:
— Ми підемо жити на бік.
Живуть обоє у винаймленій хатині, їсти нема що.
Царевич каже:
— Я — голодний. Іди десь хліба жури.
А вона — царська донька. Пішла, вижебрала хліба.
Сама не їсть — йому дає, щоби рідше посилав жебрати.
А він кричить, що їсти хоче. Так вже допік, що допік.
Але перемучилися шість місяців. Бере він її за руку й каже:
— Ходімо старцювати обоє.
Пішли старцювати. Де найбагатший палац, туди він посилає її хліба правити, якоїсь їди. Вона піде, а він сміється: «Ех, пташко, вкорочу тобі крильця. Ти високо літала, тепер жебрай. Це мені немиле, але я тобі покажу, як було мило моїм товаришам, коли йшли тебе сватати, а ти їм у лице сміялася». А тим часом жінка виносить йому на тарелі їсти.
Так вони йшли, йшли і зайшли д’ морю. Вона каже:
— Йой, а ми що тут будемо робити?
— Підемо за море.
Пішов, оплатив за два місця, а капітанові сказав, аби запросив його жінку. Той керун підходить і каже:
— Сідайте на корабель, бо вже всі місця засіли, є ще лише двоє.
Сіли на корабель, перепливли море, він залишив її на березі, а сам пішов до свого палацу. Сказав батькові, що привіз невістку, аби готувалися до весілля, але має її ще дечого навчити. Тут порадилися, як має бути. А тоді йде він до неї, наймає над морем маленьку будку, приносить пару пляшок пива, горілки, вина й заставляє її продавати.
— Лише дивися мені, щоби матроси не повипивали все й не побили пляшки.
— Буду дивитися.
Пішов від неї до палацу, переодягнувся й підмовив матросів, аби пішли, будку розбили і все повипивали.
Продає вона, продає, а тут приходять матроси, все ламають, горілку, вино, пиво випивають, пляшки б’ють і ні копійки не платять. Такого наробили, що й не розказати.
А царевич удень добре наївся, увечері ж переодягнувся в старе і йде до неї. Дивиться: сидить вона коло купи череп’я й плаче.
— Що сталося?
— Хіба не бачиш?
— А ти що за продавщиця, що допустила до такого?
Я тобі казав продавати, а не з матросами жартувати.
З чого будемо жити? Я останній крейцар за то віддав.
— Я не винна. Прийшли матроси та й все потовкли. Що пораджу?
— Йой, пуста з тебе газдиня. Не дороблюся з тобою хліба. Розвідав я, що в царя весілля рихтують. Підеш кухарці помагати.
А сам у палаці все розказав. Але ша! — щоби ніхто нічого їй не розповів. Сказав:
— Коли вона буде йти додому, то в дванадцять горщиків поналивайтей понасипайте різних страв і дайте їй такий пояс, аби вона понасилювала їх і поясом уперезалася.
Вже цілий день вона бігає з кухаркою, а ввечері починається весілля, прийшли музики, грають. А вона збирається нести їсти чоловікові аж на край міста.
Кухарка насилює на пояс горщики, заперізує її, в кожен горщик насипає іншої страви й відправляє за поріг.
А тут дружки вже чекають на молоду, припливли з-за моря її родичі, але вона ще нічого не знає.
За порогом зустрічає жінку чоловік. У цей час заграла музика. Він каже:
— Ходи подивимося, як царева невістка на посаді сидить.
— Та як я з горнятами піду? Страви льопаються по мені.
— Е, нічого. Помаленьку йди, то й не будуть льопатися.
Привів до палацу. Тут музика грає, він бере її танцювати. Та й такого жінці духу дав, що льопало борщем, кашею, киселем вище її голови. А тоді зупиняється він і каже:
— Пробачте, дорогі родичі! Вона колись мудрувала над женихами, хотіла й з мене посміятися. Я мусив так поступити і з царівною, коли вона стала моєю дружиною.
Пішов він переодягатися у весільне, їй теж принесли дорогі вбори, стали збирати молоду, ладкати.
Мамі-цариці серце краялося, коли дивилася, як її донька танцювала, обвішана горнятами зі стравами, але нічого не могла зробити, бо то чужа сторона, чужі люди, чужі закони.
Відбулося файне весілля. Молода сиділа за столом і все думала. Буде вона довго пам’ятати, як була жебрачкою, а потім стала царською невісткою.

Проклята царівна

Проклята царівнаБув собі цар. У нього померла жінка. Вродила дитину й померла. А вродилася тоді в неї дівчина-чорт, велика красуня. До сім днів стала вона говорити, до сім місяців виросла. Вона мала два серця: серце людське і серце диявольське.
Як вона стала гуляти, вона замовляла собі двадцять п’ять пар обув’я, і того їй вистачало на одну годину. Ті, що робили обув’я, не могли достарчити, і написали вони скаргу, і почепили її там, де вони робили. Всі люди читали і щоби то знав цар.
А вона ходила на гулянки, і батько не знав, де вона ходить. Вона мала крите царство прокляте.
І цар учув про тоту справу, довідався, що його дочка щодня побирає двадцять п’ять пар обув’я до танців. Довідався і йде туди, де то написано, де та скарга є. Приїхав, прочитав тоту скаргу і приходить до тої артілі, де роблять обув’я.
— Хто то писав? Чи то правда?
І йому сказали:
— Правда. Ми то написали, бо правда. За хвилину перед вами вона то обув’я забрала. Ми просимо в неї, кажемо, що не годні наробити стілько обув’я, а вона грозиться, що нам посудить тюрмою. І мусимо робити.
Тоді він полетів додому за дочкою. А вона то обув’я спрятала, заховала перед батьком. Цар каже:
— Слухай, дочко, де ти обув’я прятаєш? І де ти ходиш на гулянки?
А вона до нього каже:
— Не твій розум, тату, знати. І не взнаєш, бо то є моя таємниця.
Що йому робити? Він видить, що то є проклять. Чує, що вона ходить щоночі на гулянки. І ніхто не знає, куди. Тілько вона знає, куди вона йде. Цар думає: «Що робити? Біда». І розписав цар по світі: «Як знайдеться такий кавалір, такий герой, щоби її впильнував, то багато золота достане».
І приходять до неї різні. Зголосилися маршали, генерали. Любуються з нею. Але приходить дванадцята година, вона свого полюбовника засипляє, дає йому таке пити, що він на три години засинає. Робить як мертвого, і приходить інший полюбовник, і забирає її на гулянку.
А того цар кличе на допит у свій кабінет та й каже:
— Говори, ти любуєшся з нею?
— Любуюся, — каже, — любуюся.
— А ти ходив з нею на танці? Де ти з нею ходив?
Він каже:
— Нє, не ходив. Вона мені дала горілки напитися, і я заснув.
— Як ти не був з нею на гулянці і її не зловив, то не будеш її муж.
І цар далі пише по світі, щоб найшовся мудрий чоловік. Пише, що передасть усе своє царство тому, хто зловить його дочку, як вона йде на танці. І той має бути зятем царя. І багато-багато приходили до неї і з нею любувалися. А вона не лишень одного любила, а любила мілійони людей. Смаркатого, горбатого — всіх любила, вона любила душі мати. Бо багато вмирали через неї, топилися, вішалися, стрілялися. Вона на день по сто чоловіків тратила, бо вони смерть собі робили через неї. А скілько людей щодня тратилося, вона складала список, робила відповідний документ і відносила той документ злому духу, і вона діставала за то від злого духа золотий медаль, похвалу діставала.
А цар далі бореться, далі пише, що як найдеться така мудра людина, велику нагороду дістане, велику похвалу і навіть може царем стати. Нема такого.
Перейшов великий час, і ніхто такий не находився, і цареві вже хотілося від того всього стратитися. Цар думає стратитися, бо що йому робити?
А був їден сирота, такий неучений, як я. В школу не ходив, а ходив на річку купатися, річкою любувався. І все коло річки сидів. Коло річки був пісочок, він вибирав собі в пісочку місце, клався в пісочку спати і піском вкривався. Так укривався, що тілько твар його було видко.
А коло тої річки була збудована така фігура — лев. Лежить той сирота в пісочку, чує, хтось іде. А то проклята царівна, котра всіх любить. Вилізла вона на ту фігуру, на того лева. Приходить до неї чорт, із нею розмовляє. Та й каже:
— В тебе є багато полюбовників, а справжнього коханка ти не маєш.
— Мій тато всі сили виладує, щоби мене впильнувати, і ніхто не може мене їмити. Я любуюся з ними до дванадцятої години і їх збуваюся. Коли за мною має прийти полюбовник, щоб забирати мене на гулянки, я маю в креденсі таку горілку, такий напій, що свого коханка присипляю. Дам йому напитися і роблю, що я хочу. Мій тато вже від того посивів.
Вона виказала тому антихристові свою таємницю. А той у піску все прослухав. Вони забралися й пішли геть, а він собі встав і пішов додому. І йде до мудрого чоловіка, котрий знає писати. І каже:
— Напиши мені заяву до царя. Я підписуюся бути героєм.
І прийшла до царя та заява, і цар його покликує:
— Раз така справа, ходи.
І він прийшов. Цар питає, який він є вчений і де його документи. І видить цар по нім, що він є темна людина. І цар з ним не хоче говорити, бо думає: «Маршали й генерали не можуть її допильнувати. А така людина, що не знає підписатися, хоче допильнувати, героєм стати». І цар каже своїй поліції, щоби його забрали й покарали.
А заступця царя каже:
— Невільно його карати. Ти, цар, не писав, яка людина має бути, а писав, що хай приходить, хто знайдеться, хто хоче. Я буду сам з ним говорити.
І питає його той заступця:
— Слухай, чого ти тут прийшов?
— Я прийшов бути героєм у царської дочки. І все взнати про її діла.
— Але як ти не взнаєш про її діла цеї ночі, то тебе на світі не буде, ми тобі дамо муку і тебе розстріляють. Тої ночі маєш впильнувати. І на то підпишися, не впильнуєш — тебе нема.
Він каже:
— Ведіть мене до неї, до царської дочки.
І він підписався. І прийшов до царської дочки й каже:
— Слухай, панночко! Скілько ти маєш полюбовників, зрікайся їх усіх.
А вона каже:
— Аж тепер я натрафила на свого полюбовника. Будемо любуватися.
Запровадила вона його в свій ресторан і вгощає його. Дає йому їсти й пити, що йому лише багнеться, бо в неї все є.
Бавляться вони до одинадцятої години. В царя на вежі був такий дзиґар, що дзвонив, котра година, от він задзвонив одинадцяту. Вона знає, що мав прийти по неї злий дух антихриста, що мав її забрати. Вже приходить той час.
– Івасику, нап’ємося горілки та й будемо спати.
А він добре вислухав, де та горілка є, як вона говорила з проклятим духом, коли вони сиділи на леві коло річки. І він пильнується. Іде вона до креденсу, бере ту горілку, приносить два стаканчики, наливає. І пустила вона йому блуда в очі, її стаканчик порожній, а йому налляла. Він думав: «Що робити?» Треба горілку випивати. Випив, і горілка його заспить. Як її обдурити? Бере він келишок в руки.
— Пиймо за твоє здоров’я.
Він до неї кланяється тою горівкою, тримає келишок в руці і каже:
— Ой! Якийсь герой дивиться в твоє вікно.
Вона обернулася до вікна, а він стулив уста, і горівка потекла долі бородою в пазуху. Він витер бороду, а вона обернулася та й каже:
— Нащо ти мене обманюєш? Нікого нема.
Він каже:
— Я так зробив, бо як хто дивиться, коли я п’ю горівку, то я захлестуюся.
Вона дивиться на нього — горівки в келишку нема. А підлога суха, горівку на підлогу не вилляв. А він зразу скрутився.
— Йой, йой, мені спати хочеться.
І впав він і спить.
Але вона ще не вірить йому. Слухає, як він дихає. А він свій дих затримав у собі, перестав дихати. Не дихає цілу хвилину. Вона бере шпильки, голки, пхає йому поза нігті, чи він збудиться, чи не збудиться? Як він спить чародійним сном, то не збудиться. Але він мав таку волю, що витримав і не здригнувся. Бо якби був здригнувся, то вона мала його знищити.
Втворяються царські двері, втворяються палати. Приходить до хати проклятий цар. Поцілував її, вона схопила то обув’я, тих дванадцять пар, в котрих вона мала танцювати. І той цар з нею пішов. До пояса то був цар з короною, а від пояса кінь з копитами.
Коли вони вийшли, він зірвався з того сну і за ними. Щоб їхати, куди вони пішли. Вони летіли площею, далі дорога була. Сіли вони любуватися. А він іде й дивиться на них здалеку. Сів коло дороги й дивиться, що вони будуть робити далі. Проклятий цар схопив той пакунок з обув’ям і каже:
— На нас гості чекають.
Взяв її на себе і летить з нею, летить просто туди, де той хлопець сидить, і через нього скочив, і своїм копитом зробив йому знак, голову йому порушив. А вона мала й своє, людське серце. Обернулася вона, подивилася та й каже:
— Ти чоловіка перевернув, ти верх чоловіка вискочив.
А той, як скакав через нього, то йому шапку збив з голови. А він, той цар, каже до неї:
— То я з гриба збив шапку.
І полетіли вони далі. Хлопець зірвався, затер кров і летить за ними, вганяється, аби їх не загубив з очей. Ідуть вони, пруться горі скляною горою. Він вибиває копитами сліди і преться горі, а хлопець дряпається, тримається його слідів. І вилетів той проклятий цар з царівною на ту гору. А хлопець за ними вискакує.
Пішли вони в палац гуляти. І там сиділи, і на них чекали мілійони злих духів. Зачали вони плескати в долоні і їх вітати. Злий дух Антипко був їх слуга, котрий їх обував, і тоту царську дочку він обував, і як урвали нею, то лише вітер повіяв, і не можна було увидіти, як з нею гуляли. Антипко її взував що п’ять хвилин, і що п’ять хвилин вона тото рвала.
А той хлопець усе видів, усі їх діла. Вивидів усе і почав тікати від них геть у свою палату, і втік тою горою, і в свою палату сховався. І ліг він, і так лежав, придурився, що спить. Щоби вона, як прийде, застала його в сні і думала, що він коло них не був.
А той проклятий цар приніс, і поцілував, і пішов. Бавилися вони там годину часу. А тепер вона перемінювалася. Коли гуляла з чортами, то була змія, а як вернулася в свою палату, то стала знов людиною. Той пішов, а вона бере таке зілля і дає йому під ніс, аби він збудився.
Вона думала, що він дійсно зачарований. А він не спав, збудився він та й каже:
— Йой, як я твердо спав.
А вона сміється і каже до нього:
— Який же ти в мене полюбовник, як я з гостями гуляла, а ти спав?
Та ще й підсміховує вона його, що завтра він мав постраждати.
Вони бавилися до рання, їли, спали. І приходить поліція їх обох забирати на протокол. Що вони робили? Припровадили їх обох перед царя, перед уряд, і питаються її:
— Ну як, добрий був полюбовник?
Вона каже:
— Тату, нє. Я ходила на гулянки, а він спав.
Тоді звертається до нього цар, його питає, що він за оден. Як він пильнував? А він розказує, як він купався, як заховався в пісок і спав. А вона цілу година мала розмову з антихристом. І свою таємницю повідала, розказала, що вона робить. А він все вислухав.
І все він повідає. Яку вона давала горівку пити і що він робив. А вона слухає, повідає він про її таємницю, каже, що він її горівку не пив, а вилляв у пазуху. А вона не вірила, що він зачарований, брала шпильки й голки і пхала йому поза кожний ніготь. І як прийшов проклятий цар і завів її на скляну гору. А він за ними подряпав.
І показав він цареві, що в нього голова побита, повів, як проклятий цар йому збив шапку з голови. І все розказав, про всі її діла.
Тоді вона каже так:
— Тату, дали ви мені такого героя, що дійсно мене впильнував, він викрив мою таємницю. Тату, я вже тепер не живу більше на світі, а вмираю. Уряд знає мою таємницю, і я буду вмирати. Вибудуйте коло церкви лева і зробіть коло того лева золотий гробівець. І покладіть мене в срібну труну і поставте в той гробівець. І щоби була та труна на коліщатах, щоби заїжджала й виїжджала, і давайте до мене щоночі сторожа. Як не виконаєте мій приказ, то я вас замучу.
І цар дав тому Івасеві велику нагороду. За те, що він такі муки перетерпів, багато золота дали йому, і він пішов.
Вона завмерла, і поховали її так, як вона казала, і щоночі дають до того гробівця жовніра її пильнувати. А вона в дванадцятій годині ночі встає, закусує того чоловіка і випиває з нього кров, і тою кров’ю вона жила, а чоловік умирав. І так було кожної ночі.
І цареві погано було, що народ пропадає, давав щовечора воєнних пильнувати її, а військо відмовлялося, військо просило в царя:
— Не давайте людину на загибель.
Що цареві робити? Пожалував він військо, післав своїх людей по селах, аби по черзі цивільні люди пильнували, люди з районів, з областей, і йшли люди по черзі, і багато людей пропало.
Прийшла черга на одного студента, котрий вчився на священика. Іде він її пильнувати. Був місяць май, іде він до тої церкви, а коло церкви був той гробівець, у котрому вона лежала. Порозвивалися квіти, все пахне, а він плаче й сам до себе говорить:
— Боже, Боже, я собі думав, що я в Бога щасливий, що буду людей навчати, а мені треба вмирати.
Підходить він, а коло церкви горить вогонь. А в огні сидить дід. Студент підійшов, і жалує його, й плаче.
— Татуню, чого ви в огні горите?
— А я Господь Бог, я прийшов твою душу спасати. Іди на її гріб і забий карабіна у лева. Розбери з себе мундур і вбери в мундур того карабіна, яко чоловіка. Як буде наступати дванадцята година, ти стань під церквою і чекай, і запри віддих. Коли буде втворятися гріб, щоби ти не дихав дві минути. Вона буде шукати.
Вона встає і хоче закусувати того чоловіка, що стоїть коло гробу. Стала їсти, а то желізо і лах.
— Татку, чого ти мене обманюєш?! Чого ти не дав мені жовніра, а лах на желізо убрав?!
Вона робить крик, що вона голодна. Але він трохи дав віддих, трошки дихнув і вона зрозуміла, що тато не обманює, а жовнір обманює, і вона шукає його, рачки повзає. І каже:
— Йой, тато не винен. То жовнір мене обманює.
Шукає жовніра, а він переховується. І не дихає. А вона мац, мац, все обмацує. І на нього натрапила. А він не дихає. Камінь — не камінь, земля — не земля. І вона його проминула, пішла шукати далі. Все обмацала, увиділа, що не може на нього натрапити і сховалася в свій гріб.
А Господь Бог сказав йому, що як вона сховається в гробі, сміло щоби вбирався у своє вбрання і щоби йшов на своє місце до рання стояти, він вбрався і стоїть до рання. Уже тої ночі він смерти не боявся.
Рано приходить царський уряд його ховати, а він жиє. А на нього ж люди молилися, як він ішов до гробу пильнувати, йому сипали квіти під ноги.
Ведуть його до царя, там він має похвалу, нагороду, люди на нього моляться. І цар увидів, що він могучий чоловік. Злий дух не може його поконати, він дійсно щасливий у Бога. Він своє виконав.
Відбув він ніч і треба давати другого чоловіка. На другу ніч. Люди плачуть. Що робити? І приказали цар з урядом, що він має кожної ночі пильнувати там. Коли він такий щасливий у Бога, то має захищати свій народ. Розголосив цар по всій своїй великій державі, що за нього має молитися весь народ, і народ твердо молився, і провадив його народ до гробу й від гробу, ввечері й рано. Йому сипали квіти під ноги. Коли він ішов другу ніч пильнувати, він знов плакав і казав:
— Боже, Боже, тої ночі мене злий дух не поконав, а тепер він уже замучить мене.
А Господь Бог далі в огні. І кличе його до себе.
— Не поконає тебе злий дух, так роби, як я тобі скажу. Попроси, аби майстри скували тобі драбину на церкву на баню. І вилізь на церкву на баню і маєш там годину бідувати. Вона встане і почує, що ти на бані. А ти схопися твердо хреста. І вона буде ходити коло церкви і просити, аби ти зліз, аби не слухав нікого, лише її. Вона зробиться великою красунею, аби ти її полюбив. Велика красуня! Мішками золота тобі насипле, брильянтів, всякі костюми для тебе справить.
І він так зробив, як сказав Господь Бог. Виліз на церковну баню, і вийшла вона з гробу. Побачила його вгорі і каже:
— Приятелю, ходи до мене, будем любуватися. Подивися, що я для тебе маю.
А Бог йому наказав, щоби не слухав її. І він не хоче її слухати.
— Я пущу море, і тебе затопить вода, — вона до нього каже.
Не хотів він її слухати. А вода підходить, вже вище церкви вода, вже церква у воді, вже він у воді топиться. Але не дався втопити, витримав.
Вона пустила вогонь, щоби його вогонь спалив — він витримав і не згорів. Вона покликала слугів з довгими шаблями. Шаблі пекли у вогні і його тими шаблями рубала. І не порубали його, витримав.
Навколо церкви ліс виріс. Прийшли робітники рубати той ліс.
— Утікай відти, бо тебе ліс уб’є, — каже вона до нього.
І робітники то саме казали. А він витримав і то.
Перейшла година, вона сховалася в гріб. І зліз він з церкви і пішов пильнувати гріб. Вже сміло стоїть собі і пильнує. Вона вже більше тої ночі не встане. І Бог йому сказав, що ще їдну ніч буде пильнувати, і він її освободить.
Рано приходять люди по нього, цар з військом приходить забирати його відти. Приходять, а він живий. І йде він додому, і люди його величають, «Многа літа» йому співають, квіти під ноги кидають.
І бавилися другого дня. А ввечері йде він на третю ніч до її гробу, і знов іде коло того вогня, а Господь Бог у вогні. І каже до нього Господь Бог:
— Ще одна ніч буде тут для тебе, і ти маєш освободити її з-під диявольського ярма, на тобі Божий закон. Кинь той закон під її гріб, ту книжку побожну, вона встане, а ти ставай коло її гробу. Аби ти не боявся. Ставай під двері з лівої сторони. Двері будуть втворятися, а ти ставай за двері, і аби не дихав. В своє вбрання вбирай карабін і, як вона вийде з гробу і буде закусувати того «жовніра», скачи в її гріб і запирай за собою двері. Вона буде тебе просити, аби ти пустив її в гріб. І така красуня вона буде. Аби ти її не пустив, поки вона три рази не помолиться.
І він так зробив. Став коло гробу. Дзвонить та година, він пильнує тої хвилі, коли вона буде виходити з гробу. Вона вибігла, а він у гріб. Вона вернулася і просить його:
— Милий, пускай мене до себе, ми з тобою будемо жити. Я буду твоєю жінкою.
А він не слухає. Вона взяла ту книжку і помолилася. І знервувалася й каже:
— Пускай мене, я вже помолилася.
Він каже:
— Нє, сатано, неправда, другий раз молися. Читай, — каже, — книгу.
Вона помолилася другий раз, а він каже:
— Ще раз молися.
Помолилася вона третій раз, і злий дух з неї вискочив. І запищав, що не може поконати тоту справу. А вона воскресла. Вона стала жити! І загриміло, і той гріб рознесло, і вона до нього промовляє:
— Приятелю, прости мені, що я робила такі діла погані. Приймай мене за свою жону, і ми будемо жити ліпше за всіх.
А Бог йому приказав, щоб він брав її за жону. І вони були на гробі до рання. Зробився день, люди прочули, що царівна жиє і він жив. Дали цареві знати, щоби він привітав свою доньку, що донька воскресла. А цар боїться, бо знає, що вона проклята. Але вона просить, щоби тато не боявся, щоби тато прийшов.
Тато приходить з військом і своїм урядом, приходить привітати її. А вона прилізла до свого тата на колінах.
— Тату, простіть мені мої діла, простіть, що я людей поїдала, що я з вами так робила.
І перед усім народом просила його:
— Позвольте мені з цим хлопцем весілля зробити.
І став їх провадити народ. «Многая літа» співали», квіти під ноги кидали, «слава» кричали, що царицю освободив.
Та й зробили весілля, їли, пили, всі люди бавилися там, і я там бавився разом з ними. А тоді сів на літак, і послухайте, чи не так.

Хто був нагорі, буде внизу

Хто був нагорі, буде внизуБув цар, і царював він довгі роки. Та й уже старий він був, уже не міг царювати. Одного разу полягали вони з царицею спати. Сплять, і йому приснився сон, що він заїхав десь далеко в світ, до монастирської церкви. А там служби наймають.
Прокинувся рано цар і став розказувати про свій сон цариці:
— …Таке мені снилося.
А вона йому каже:
— А ти би там заїхав? Ти запам’ятав дорогу?
— Запам’ятав. Заїду там.
Ну та й добре, та й взяли вони фуру, позбирали дітей, взяли великі дарунки на церкву, доста священикам і прибули туди, на місце.
Священик став правити службу Божу. Править, а там в Євангелії є написано, що хто понижений, той буде повищений, а хто повищений — буде понижений. А цареві ті слова дуже не добрилися.
— А що? — каже він. — Як я тілько процарював, то я на старість маю бути понижений? Таке не може бути.
Та й тоді що він робить? Пішов до священика та й каже:
— Вирвіть ту картку з Євангелія.
А священик йому каже:
— Я не можу то зробити, бо то не я написав, а Бог написав. Ніхто вам то, — каже, — не зробить.
Тоді цар поїхав з тим до папи римського, і папа римський то не дозволив. Цар вернувся додому, скликав міністрів і каже:
— Беріть собі на тиждень їсти і, — каже, — йдіть шукайте мені такого оленя, аби мав золоту шкіру і золоті роги. А якщо знайдете, то дасте мені знати. Я його сам маю зловити і привести до своєї хати. А якщо не найдете, то я вас всіх вистріляю. Виб’ю вас.
Міністри зібрали молитвеники і пішли молитися, може, щоби Бог якось дав цареві ліпший розум. Може, щоби перемінив царя. Бо як цар так задумав, то так зробить. То було під неділю. Пішли вони, моляться під якимось там деревом, цілу ніч моляться. Вже другий день, неділя. Сонце зійшло, файно загріло. Вже втомились молитися. Дивляться вони — гей, та же пасе такий олень, як цар казав, має золоті роги й золоту шкіру й шерсть.
Вони зраділи, втішилися, що таке Бог дав їм чудо, та й каже старший міністр:
— Я йду привести царя, най цар подивиться, чи такого він хотів. А ви, — каже, — тут забавляйтеся.
Та й він поїхав, та й вернулися оба з царем.
— Чи такого ти, царю, хотів оленя?
— Такого, я собі сам його маю зловити на шнурок і привести додому.
— Ну, ти собі роби, що хочеш. Лови, як хочеш.
І вони пішли, а цар узяв шнурок та й за оленем. А олень трохи попасе, попасе та й далі відходить. Бо то Дух Святий. То не худобина, а Дух. Бог зіслав їм Духа Святого. Іде той олень, а цар за ним. Прийшов той олень до великої ріки, широкої й глибокої, страшно велика ріка. А олень на воду — та й переплив на другий бік. Та ліг та й спить.
Цар став та й думає: «Гм, олень у воді стомився і буде спати довго, то я його там зловлю, а відтам якось перепливемо». Переплив він річку і лише хотів накладати оленеві на роги шнурок, а олень стріпався, стрясся та й зник. Нема. А цар каже:
— От дурень я. Вони, значить, мене дурнем зробили. Бо ж ніякого оленя нема. Нема нічого, обманули мине. Тепер я їх, тих міністрів, все одно вб’ю.
Та й що він робить? Переплив річку і вертається туди, де все його вбрання лежало. Приходить — там нема нічого. Той олень зробився чоловіком, вбрав царське вбрання, забрав коня — все забрав, нічого не лишив. Та й каже цар:
— А то що таке? Нічого нема, я голий остався. Значить, мене Бог покарав. Я тепер став цілком понижений, бо голий.
Та й став цар за корч, та й плаче. А там бабка веде корову на мотузку. Та й дивиться на нього, дивиться та й каже:
— Гов, що то є, що ти, царю, тут об’явився?
А він каже:
— Як ти знаєш, бабко, що я цар? Я був цар, а тепер уже не цар. Я тепер уже понижений.
— Ей, — каже, — та я ж знаю, що ти цар, бо в мене є фотографія твоя. Я її коло серця ношу, а друга, велика, в хаті. То як я не знаю? Знаю.
Цар каже:
— Бабцю, я буду пасти твою корову за корчем, бо не можу вийти на галявину. Мене діти камінням б’ють, і я мушу ховатися. Я буду пасти корову, а ти, бабцю, йди домі і винеси мені щось їсти і якесь вбрання. Най буде й подерте, аби було вбрання.
Пішла баба домі, винесла йому їсти, винесла вбрання — все файно. Вбрала його бабка, а він каже:
— Тепер я, бабцю, піду домі. А там я маю в що вбратися, там є в мене всячина.
Та й пішов цар домі. Приходить, а там на брамі вартовий стоїть.
— Гей, що ти за оден?
— Та я цар, — каже, — я тут царював стілько й стілько років. То мій, — каже, — дім.
– Іди ти к чортовій матері! Що ти мені тут розказуєш? Який ти цар? Що ти за цар?
Та набили його, набили та й вигнали геть. Та й пішов він плачучи.
І сім років ходив він жебраним кавалком хліба. А замість нього був інший цар. Він був понижений на сім років. А в сім років той другий цар каже до міністрів:
– Ідіть скликайте всіх людей, яких надиблете. Жебраків усяких. Скликайте їх сюди, бо я роблю велику гостину. Скликайте всіх сюди.
І пішли поскликали, позвозили всіх жебраків. І того жебрака найшли, того царя. Найшли та й привезли його там. А він сів під пліт та й дивиться, та й думає: «Я колись мав великий авторитет, а тепер я під плотом сиджу».
А той другий цар дивиться на нього та й дивиться. Та й каже до тих своїх служителів:
— Беріть усі інструменти, які маєте до грання, і приграйте тому жебракові, що під плотом сидить.
А тоті служителі думають: «Жебракові? Ти здурів чи що? Та жебрака треба гнати». А вони не знають, що він цар був.
Ну, приграли йому файно. Підійшов до нього той цар, привітався, дав йому руку і каже:
— Вставай, ходи зо мною.
Завів його цар у фризієрню, постригли його файно, побрили. Вбрав його цар у царське вбрання, вивів на трибуну та й каже:
— Людкове, маєте оце свого царя, того, що був у вас багато років. Що вами, — каже, — правив.
І подув вітер, і той цар зник, а той остався на троні. І на прощання той цар йому сказав:
— Так урядуй, як я тобі лишаю, по Святім Письмі. Я познімав податки і все познімав з людей. І так далі урядуй.
І так той став урядувати. І так та байка кінчилася.