Баба Метелиця

Баба МетелицяБув собі дід та баба, та й були у них дві дочки: одна була дідова, друга бабина. Не любила баба пасербицю і тримала її в хаті, як наймичку: ніколи дівчина ні спала, ні з’їла, ані ночі за роботою не доспала. А бабина доця ні за холодну воду не бралась, тільки все в подушках вилежувалася та вередувала.
І трапилось дідовій дочці таке, що вона відро в криницю впустила. Перелякалася бідна: що їй від мачухи буде! Але чи сяк чи так, а довелося до хати йти, мачусі про шкоду признаватись.
Розлютилася баба, те почувши. Лає дівчину, б’є і велить у криницю лізти, на дні відра шукати. А було то зимою, і вода крижана була.
Плаче дівчина, проситься, так де там! Лупцює її баба щосили, грозиться, що на смерть заб’є. Так допекла, що дівчина перехрестилася, — та шубовсть у воду. Тільки її й бачили. Злякалась баба. Уже б і назад дівчину гукнула, так її вже й не видно, бо криниця глибока була. Пішла баба потихеньку до хати та й не каже дідові, що сталося.
А дівчина не втонула. Як камінь, пішла вона на дно і тут якісь дверцята побачила. Відчинила їх та й увійшла в чийсь дивний сад.
Рожі і всякі квіти на грядках цвіли, а поміж квітами сила дерева родючого була. Рум’яних яблучок, спілих грушок і всякого овочу стільки було, що аж гілля гнулося.
Залюбувалася дівчина садочком. Коли чує, хтось гукає:
— А хто-то, хто по моєму садочку ходить? А хто-то, хто мої квіти розглядає?
І бачить вона — посеред саду хатка стоїть, а з хатки бабуся виходить: у білій свитині і сорочка білим мережана, з-під білого очіпка сивий волос виглядає. Підійшла ближче та й питається:
— А звідки ти, дівчино, тут узялася?
— Я відро в криницю впустила, і мене мачуха по відро послала.
— Знаю, знаю! — говорить бабуся. — Припливло твоє відро до мене. Мусиш у мене на роботу стати і як заробиш, то й відро віддам. Чи згоджуєшся до мене найнятись?
— Добре, — каже дівчина, — мені однаково, де робити.
Пішли вони до хати, і звеліла їй бабуся обід варити. Заходилась коло печі дівчина: швиденько борщу доброго наварила й вареників зварила, ще й пиріжків напекла. Сіли обідати. Їсть бабуся, не нахвалиться. А як із-за столу встали — звеліла постіль слати та добре перину перебити, щоб м’яко було їй, старенькій, по обіді відпочивати. Читати далі

Як чоловік учив ліниву жінку

Як чоловік учив ліниву жінкуБула собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, а все гуля, або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що підтакувала їй усе.
— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.
Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба вже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.
От знайшовсь таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже:
— А що, сину, чи ти її не будеш бити?
— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.
Ну оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.
Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:
— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — І пішли усі в степ, а Олена залишилася з старою матір’ю молодого.
Подумала вона собі та й каже:
— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав! Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було.
Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже, що він снопи в’язав, третій каже: а я возив хліб на тік.
— А ти, жінко, що робила?
— Я… я нічого!
— Ну, то й їсти будеш нічого!
Зітхнула тут Олена, а у животі, наче хто возом іде.
На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, коли ж це їй первина. Ото взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що й прилягла та до обіду й пролежала.
Приходять з степу, а чоловік знов почав питати, хто що робив. Той каже — те, другий — те.
— А ти, Олено, що робила?
— Я сьогодні води принесла на обід!
— Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам.
На третій день, як пішли усі на роботу, заходилась Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила…
Тільки що обід поспів, аж глядь — уже й з роботи ідуть; їй аж сумно стало, що час так швидко пробіг.
На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила.
Так вона проробила до неділі.
Приходить її батько у неділю, щоб одвідать свою дочку, як їй живеться у зятя; прийшов — і не надивиться на свою дочку: і піч сама затопить, обід налагодить, у хаті позамітає… Він аж руки розставив та й питає:
— Як це тебе чоловік твій до роботи привчив?
Вона мовчить. Аж тут з церкви йдуть. Олена вибігла швидше з хати, принесла сиру кожу, дала своєму батькові та й каже:
— Нате, тату, мніть хоч цю кожу, бо тут такі люди: як хто нічого не робить, то йому й їсти не дають.
Подивувався старий, взяв кожу й заходився м’ять. Приходить молодий хазяїн, глянув на старого, поздоровкався та й питає його:
— Що це ви робите?
— Кожу мну, бо мені дочка казала, що у вас тому їсти не дають, хто нічого не робить.
Зареготав той чоловік і каже:
— Киньте, батьку, цю кожу. Це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом.
Засміявся тут старий, обняв свого зятя і на радощах випив. А молоді почали з того часу жить та поживать та й добра наживать.

Три брати й грабіна

Три брати й грабінаЖив собі чоловік багатий. Мав трьох синів. Два старших були дуже мудрагелі великі, а третій — придуркуватий Іван.
Два мудрі парубочили, поміж людей ходили, а Іван по господарці роботу мав.
Якось мудрі брати вчули, що недалеко в одного граб’я вчутилася дочка, що була дуже добра картограйка. Приїде хлопець її сватати, а вона каже сісти з нею в карти грати. Виграє гроші, виграє коня, тоді на хлопця грає. Виграє хлопця й забирає собі — робить його невільником.
З цілого світу їхали грати з грабіною, а вона всіх полонила. Сказала грабіна колючим дротом обгородити велике поле, поставила вартових, і ті хлопці-невільники, які самі себе програли в карти, тягають на полі дерев’яний плуг — орють, сіють, жнуть, молотять і з голоду вмирають. Вона всякі кари на них напускає.
Ось старший із мудрих синів Петро й каже:
— Тату, дайте мені грошей, коня, поїду і тоту грабійську дочку провчу. Виграю її в карти, аби над хлопцями не знущалася, не насмівалася.
Тато відмовляє:
— Сину, не зачіпайся з нею, бо то пані з панів, а ми — Івани з Іванів.
— Тату, я все одно їду.
Сів син на коня — поїхав. Грабіна засміялася, запросила до столика. Сів Петро грати — програв гроші, програв коня; вже мече карти на себе. Виграла вона і його в карти. Закликала слуг, запровадили і його на той город. А там хлопців так погано годують, що вони ледве ноги тягають. Хто новий приходить, того в плуг запрягають, аби тягав. Кається Петро.
— Ой то добре тато мені говорив, а я не послухав.
Каже татові середущий син Василь:
— Поїду я до грабіни свого брата відіграю, аби не тягав полем дерев’яного плуга.
— Синку, поїдеш і пропадеш.
— Ні, тату, я маю надію, що відіграю брата.
Дав тато синові багато золота, дав коня — поїхав Василь. Сів грати з грабіною. Програв усе золото, програв коня, програв себе, схопили його слуги, кинули за колючий дріт до брата, запрягли в дерев’яний плуг.
А дурний Іван мовчав та підсміхався, нарешті каже:
— Тату, грошей не хочу, лише дайте коня. Я поїду, може, мої брати будуть дома.
— Йди-йди, придурку. Ще й ти пропадеш за колючим дротом.
Не пускає тато. А мама свариться:
— Та який ти, газда? Дозволив дітям їхати в світ з якоюсь грабіною змагатися та й діти пропали! Що ти за батько? Яка в тебе совість?
Поки тато з мамою сварилися, дурний Іван пішов до стайні, вивів коня, сів і каже:
— Тату, я поїхав братів визволяти!
Тато вибіг надвір, а за дурним — дим і нитка. Тато лише крикнув услід:
— Що мені з тими синами робити?! Воліли замість них собаки породитися та й були би гавкали, хату стерегли від злодіїв!
Поїхав дурень, грає з грабіною на коня — відіграв найстаршого брата Петра, виграв і другого брата. Почав вигравати по одному тих невільників — виграв тисячу. Далі грає грабіна на свій палац — програла палац. Грає на маєток — програла маєток. Нарешті сама на себе грає. Кинула карти — виграв дурний Іван грабіну.
А вона каже:
— Хитрий ти, Іване, але я ще не твоя.
Прибіг старий граб’я, заплакав:
— Донечко, що ти наробила?! Піду я тепер з торбами по світу, бо приймаємо хама за зятя.
А вона каже:
— Коли цей хлоп виконає три моїх завдання, тоді піду за нього, а коли ні — він звідси живим не вийде.
Іван за день дуже натомився, пішов спати, а рано кличуть його снідати. Каже він грабіні за сніданком:
— Ну, давай свої завдання.
— Маєш мені за одним махом ущибнути дванадцять яблук. Як не вщибнеш, голову тобі відотну, а ущибнеш — буду твоя. Лише пам’ятай: дванадцять яблук — не більше і не менше.
Іван узяв добрий бук і як ударив по гіллі — впало одинадцять яблук здорових, а дванадцяте гниле.
Каже грабіна:
— Я виграла!
— Нє, я виграв,— не погоджується Іван.— Ти казала дванадцять яблук ущибнути — є дванадцять, а що гниле одне, то мене це не обходить.
Подала грабіна Івана до суду, а суддя знає, що вона вже свій маєток програла, і питає:
— В чім справа?
— Та так, пане суддя,— починає Іван.— Оця панна казала вщибнути дванадцять яблук за раз. Я вщибнув, але дванадцяте було гниле. Панна каже, що я програв справу.
— Але було яблуко? — питає суддя.
— Було.
— То ви, панно, програли, — каже суддя.— Ви колись теж були, як здорове яблуко, а тепер — гниле.
Йде грабіна додому й не знає, що має робити, аж коси на собі рве. Каже Іванові:
— То ще не все. Я ще титул маю.
— Що від мене треба? — питає Іван.
— Маєш вночі пасти свого коня коло моєї конюшини, але дивися, як забіжить кінь у конюшину, то програєш, а як ні — я програю.
Іван узяв копач, прип’яв коня, а сам пішов спати.
Грабіна підкралася, копач витягла з землі, і кінь пішов у конюшину. Рано встають: кінь у конюшині плаває.
Каже вона:
— О! Я виграла!
А Іван розсердився:
— Як виграла?! Ти нащо коня спустила?
Знову йдуть до суду. А суддя:
— В чім вам розходиться? Знову прийшли голову морочити!
Іван розповідає:
— Так і так, пане суддя, ся панна сказала пасти коня коло її конюшини й аби кінь не зайшов у конюшину. Я присилив коня до копача, а вона вночі коня спустила — пішов кінь у конюшину.
— Свідків маєте, що вона дійсно до коня вночі підходила?
— Маю,— каже Іван.
А він постарався, аби свідки були.
Суддя каже:
— То ви виграли, а грабіна програла.
Йде панна грабіна, думає, як хлопа позбутися. Каже:
— Знаєш що, Іване, я втвору двері, а ти сідай на коня. Коли в’їдеш конем до мого покою, де ми в карти грали, то ти все виграв, а коли ні, то забирайся геть, аби твого духу тут не було!
Панна двері втворила, а він на коні влітає до палацу.
Вона заперла двері, й кінь заніс Івана аж на кухню. Кричить грабіна:
— Програв! Програв!
Каже Іван:
— Підемо до суду, най нас суд розсудить.
Ідуть. Суддя встає і каже:
— Що вам, панно грабіно, так розходиться, що ви по судах тягаєтеся?
Вона розказує, куди мав Іван на коні заїхати, а куди заїхав.
Тоді слухає суддя Івана. Той говорить:
— Присуде ласкавий, я їхав конем до покою, але панна двері закрила, тому я заїхав на кухню.
Нічого не виграла грабіна. Мусила тих невільників усіх повипускати, весь маєток перейшов до Івана, а грабіна тоді:
— Іване, сватай мене.
Іван подумав-подумав та й говорить:
— Ти ще молода, то я з панни постараюся газдиню зробити. В мене ти в карти грати не будеш. А не захочеш, то прожену, як собаку
І жив Іван з грабіною.

Либідь

Либідь

Річка Либідь повстала від сліз Либеді, дочки одного з 
київських князів. Ой, гарна ж то була, кажуть, гарна діва, 
чарівна, як те Боже сонечко в травні. Кажуть, що з усіх сторін
 світу з’їжджались до неї лицарі, королевичі та князі, прохаю
чи … Читати далі

Рукавичка з блохи

Рукавичка з блохи

Мав цар дуже вродливу доньку. Які царевичі її сватали, які королевичі — нікого не хотіла за чоловіка. Але їй далі не давали спокою. Тоді вона сказала батькові виплекати блоху й вшити з її шкіри рукавичку. Зловили слуги блоху, кинули в … Читати далі

Проклята царівна

Проклята царівна

Був собі цар. У нього померла жінка. Вродила дитину й померла. А вродилася тоді в неї дівчина-чорт, велика красуня. До сім днів стала вона говорити, до сім місяців виросла. Вона мала два серця: серце людське і серце диявольське. Як вона … Читати далі

Хто був нагорі, буде внизу

Хто був нагорі, буде внизу

Був цар, і царював він довгі роки. Та й уже старий він був, уже не міг царювати. Одного разу полягали вони з царицею спати. Сплять, і йому приснився сон, що він заїхав десь далеко в світ, до монастирської церкви. А … Читати далі

Казка про коваля

Казка про коваля

В однім селі був дуже цікавий коваль, бувало, як вистругає плуга, рало, сокиру або скує воза, то — на чудо, аж сміється. А ще треба знати, же він був дуже гордий, казав себе величати: «майстер над майстрами». От одного разу … Читати далі

Явдоха-святоха

Явдоха-святоха

Був собі чоловік та жінка. Жінку звали Явдохою. От вона й каже чоловікові: — Знаєш що, чоловіче? — А що? — відказує чоловік. — Ти вже роби, а я не буду. — Чому? — А тому, — говорить жінка, — … Читати далі

Козак Мамарига

Козак Мамарига

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу, куди очі світять. Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка. — Добридень, парубче! — каже. — День добрий і вам! — відповідає той. — … Читати далі