Диво-риба

Диво-рибаВ давні часи на березі Чорного моря жив старий рибалка зі своїм єдиним сином. Були вони дуже бідні. Все їхнє багатство – човен та старий невід, котрий щоразу доводилося лагодити. Цю роботу виконував син. Він розстеляв сіті біля самісінької води, лагодив її і співав пісні. Навіть сам рибалка дивувався, звідки його син знає стільки пісень! Старий і не здогадувався, що син сам створює ці пісні. Музику він підслуховує в моря, а слова до музики добирає сам. І такі чудові виходять у нього пісні, що слухати їх зліталися чайки і припливали дельфіни. Мабуть, мещканці моря знали, що на березі живе юнак, який лагодить сіті і співає пісні про море.
Одного разу юнак закінчив лагодити сітку, і батько вирішив її випробувати. Закинув він сітку недалеко від берега і, коли витрусив улов на дно човна, дуже здивувався: скільки років він ловить рибу, а така йому попалася вперше! Старий рибалка причалів до берега та й кличе сина:
— Поглянь, синку, яка незвичайна рибина потрапила до нашого невода! Ти її постережи, а я піду і розкажу про неї хану. Можливо, він за цю рибу добре заплатить, і ми з тобою купимо нову сіть.
Пішов старий, а юнак дивиться на рибу і дивується: лусочка на ній срібна, хвіст і плавники золоті, а очі — два великі смарагди! Рибина звивається, б’ється об дно човна, от-от проб’є його. Шкода стало юнакові диво-рибу. Він подумав про те, що ханський кухар засмажить її і подасть ханові на обід. Хан навіть не здогадається, яка вона була красива! Пожалів юнак рибу та й відпустив її в море.
Приїхав на берег ханський візир у супроводі варти. Батько підводить його до човна — а риби немає.
— Де ж та незвичайна риба, яку ти хотів подарувати нашому хану?! — запитує візир.
Юнак опустив голову і каже візиру:
— Пожалів я красну-рибу і відпустив її в море.
Розлютувався ханський візир, наказав усипати старому рибалці сорок палиць, а сина зв’язати, кинути в човен і зіштовхнути його в море.
Стоїть старий на березі і зі сльозами на очах бачить, як хвилі відносять човен у відкрите море. Син на дні човна також відчув, що човен не погойдується на хвилях, а мчить, ніби хтось підганяє його.
Наступного дня юнак, бачачи, як човен наповнюється водою, приготувався до смерті. Та човен несподівано приплив до берега і врізався носом у пісок. До човна підійшов хлопець, допоміг юнакові вибратися на берег, вивільнив його з мотузок і запросив до своєї оселі.
Коли молодий рибалка прийшов до тями, він здивувався, що вони дуже схожі зі своїм рятівником, що люди, котрі проходили повз них, дивляться то на одного, то на другого, ніби не можуть розрізнити їх.
Пішли якось молоді люди в місто і почули, як з міської стіни засурмили сурми, а потім прокричав оповісник. Виявляється, єдина дочка хана, якій сьогодні виповнюється шістнадцять років, ще не промовила жодного слова від часу народження. Тому, хто її вилікує, хан обіцяв будь-яку винагороду, але на того, хто спробує обманути хана, чекає смерть.
Здивувалися друзі і вирішили спробзшати щастя. Вони підійшли до ханського палацу, юнак і каже молодому рибалці:
— Давай-но я спробую її вилікувати. Мій дідусь був добрим лікарем і дечого навчив мене. Якщо вдасться вилікувати ханську дочку, подарунки ми поділимо пополам.
Рибалка погодився, і юнак пішов до ханського палацу. Там він попросив показати йому дівчину. А служка-невільниця каже йому:
— Даремно ви прийшли, юначе. Туг вже побували найкращі лікарі нашого краю. Якщо хан вам не повірить, ви можете позбутися голови.
Юнакові показали принцесу, і він був вражений їі красою. Дівчина була бліда, а очі в неї сумні-сумні. Юнак вклонився їй та й каже:
— Принцесо, я вилікую вас, якщо ви дасте відповідь на одне моє запитання. Нас в батька троє синів. Старший — гончар. Він виліпив з глини лебедя. Середульший брат пішов на озеро, де плавали справжні лебеді, зібрав пір’я і прикрасив ним глиняного птаха. Найменший брат відшукав чарівне джерельце, змочив птаха водою з нього і птах ожив, змахнув крильми і полетів за лебединою зграєю. Кожен з нас почав доводити, що це саме він господар птаха, і що завдяки йому сталося диво. Скажи, красуне, хто з трьох братів правий?
Дівчина сумно посміхнулась, хотіла щось сказати, але не змогла розтулити губи. По її щоках покотилися прозорі, як крапельки дошу, сльозини. Вона показала на свій рот і похитала головою. Юнак розгнівався і почав погрожувати їй:
— Ти хочеш, щоб кат відрубав мені голову? Тоді залишайся і ти без голови!
Юнак вихопив із-за пояса кинджал і замахнувся на дівчину. Царівна зі страху впала на землю, закричала, і тої ж миті з її розкритого рота показалася змія та як зашипить! Юнак ухопив її за голову, відбіг убік, вивільнивши дівчину від звивистого тулуба гадини і відрубав зміюці голову.
Дівчина прийшла до тями і з жахом дивилася, як звивається безголове тіло змії. Потім витерла сльози і сказала:
— Я буду твоєю рабою на все життя. Ось, візьми мій перстень, віднеси його батькові і проси в нього все, чого душа бажає…
Взяв юнак перстень і прийшов до друга. Рибалка й не сподівгівся вже побачити його живим. Він кинувся обіймати його, торкатися рук, голови, ніби хотів пересвідчитися, що це не сон.
Юнак розповів рибалці про те, що сталося в ханському палаці, про зустріч з прекрасною принцесою, дав йому перстень і каже:
— Це перстень ханської дочки. Візьми його і йди в палац. Проси в хана руки його дочки!
— Але ж це ти врятував її!
Юнак відповідає:
— Я не можу одружитися з нею. Я — та риба із сітки твого батька, яку ти відпустив на волю. Я припливала до берега слухати твої чудові пісні і так була зачарована ними, що не помітила, як потрапила в сіть. Коли ханські стражники зв’язали тебе і кинули в човен, я попросила своїх друзів дельфінів пригнати човен до другого берега. Я полюбив тебе як брата і на якийсь час прийняв образ людини. Але мій час закінчується, мені потрібно повертатися в морські глибини!
Прощавай! Якщо тобі колись знадобиться моя допомога, вийди на берег і заспівай. Я почую тебе і припливу.
Сказавши ці слова, юнак обійняв друга на прощання і попрямував до моря. Рибалка пішов до палацу, зустрівся з ханом, показав йому золотий перстень і попросив у хана руки його дочки. Хан і його прибічники обурились, дізнавшись, що син рибалки хоче поріднитися з самим ханом! Хан наказав кинути рибалку в зіндан.
Дівчина, дізнавшись про зрадливу поведінку батька, дочекалася, коли він поіде на полювання, і звільнила рибалку. Вони помчали на берег моря, де юнак піднявся на скелю, що стриміла з води, і заспівав, кличучи на допомогу друга.
Дізнавшись про вчинок дочки, хан, повернувшись із полювання, кинувся у погоню! Вже було чутно тупіт копит, коли до берега підпливла риба. Хан вже вийняв із піхов шаблю, готовий зрубати голову синові рибалки, але не встиг. Рибина викликала дельфінів і попросила їх доставити юнака і його наречену на протилежний берег. Та перш ніж вирушити в дорогу син рибалки запитав у принцеси, чи знає вона, що їй доведеться жити в хатині, куховарити, прати білизну, лагодити сіті, самій няньчити дітей. На що принцеса відповіла:
— Краще я буду коханою дружиною рибалки, ніж невільницею в гаремі.
Даремно хан бігав по берегу, розмахуючи шаблею. Дельфіни все далі і далі відносили молодят, і незабаром вони зовсім зникли з очей. Хан хотів послати їм навздогін свої бойові галери, але риба наслала на берег такі хвилі, що хан ледь урятувався від загибелі.
На ранок дельфіни доправили молодят до берега. Старий рибалка сидів біля своєї хатини й оплакував сина. Побачивши його і багато зодягнуту ханську дочку, він оторопів. Син обійняв його, розцілував, підвів до батька молоду дружину.
Дружина рибалки продала свої коштовності, вони збудували на березі новий будинок, купили великий човен, нові сіті. Рибалка ловив рибу, дружина сортувала і готувала її на продаж, а старий возив улов на базар, де на нього очікували покупці. Ось так вони й жили.
Раз на тиждень, коли призахідне сонце опускало своє золотаве проміння в море, рибалка виходив на берег і співав.
Він співав про море, про свою рідну землю, про кохання, про дружбу. І щоразу йому здавалось, що він бачить у темнуватій воді сплеск золотавих плавників свого вірного друга — сина володаря морських глибин.

Про Івана Багатого

Про Івана БагатогоІван Багатий жив у курені голий і мав собі кота.
Купить Іван сала та хліба, а кіт і поїсть. От він того кота впіймав, побив і прогнав.
Розсердився кіт на свого хазяїна, пішов позивати його до царя. Іде та й іде, зустрічає його вовк.
— Здоров, котику!
— Здоров, вовче!
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого.
— Підемо й ми з тобою, котику, бо нас б’ють, проходу не дають.
— Скільки ж вас є?
А вовк каже:
— Нас є сто.
— Збирайтеся,— каже кіт,— всі.
От вони зібрались, ідуть до царя. А кіт попереду побіг. Прибіг до царя та й каже:
— Здоров, царю!
— Здоров, котику! — відповідає цар.
— Прислав вам Іван Багатий сто вовків у подарунок.
— Спасибі,— каже цар,— за такий подарунок.
А тут уже й вовки прибігли, стоять надворі.
От цар зараз звелів стрільцям обступити вовків. Стрільці обступили й побили їх. А котик той побіг до куреня, побачив, що Івана Багатого вдома нема, знайшов сало і з ’їв.
Прийшов Іван до куреня, дивиться, а котик сидить у кутку і облизується.
«Оце, певно,— думає Іван,— він поїв сало!» Кинувся до сала — нема. Піймав він кота, вибив-вибив і прогнав з куреня.
Побіг котик знову до царя позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, зустрічають його кабани дикі.
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого. Читати далі

Лисичка та курочка

Лисичка та курочкаЯк був собі дід та баба, та була в їх курочка і яблунька. І родили на тій яблоньці яблука золоті і срібні. От лисичка внадилась до тієї яблуньки. А дід та баба взнали, що лисичка яблучка їла, — так у їх нікого було послать. Вони взяли курочку і прив’язали коло яблоньки, думали: як побачить, то не займатиме яблук. Дід взяв і перелічив яблука всі.
Приходить лисичка вночі. Курочка як закричить. Дід вибіг із хати з кочергою і почав ганяться за лисицею. І не вбив. На другу ніч прив’язав уп’ять курочку. Приходить лисичка уп’ять. Курочка уп’ять як закричить! Вибігла баба з днищем, ганялася… І вона не вбила.
От вони — що робить? «Де б його нам дитинку купить, щоб лисичку уночі зловила?» А один чоловік і каже: «Буде у вас через місяць дитина». От вони стали такі раді і прив’язали вп’ять курочку до яблуні.
Приходить лисичка вночі і вкрала курочку. Украла курочку і понесла у свою хатку і хотіла вже різать. А в баби та діда родився вже син. От баба і дід посилають свого сина Івана: «Іди до лисички».
Він пішов, а баба стала на воротях на однім боці, а дід на другім. Коли це син жене лисичку й курочку. От вони піймали курочку, а лисичка втекла. Вони взяли курочку прив’язали вп’ять до яблуні, а лисичка прийшла та вп’ять украла. Принесла додому і посадила на печі. А дід та баба послали свого сина Івана. Він підійшов під віконце та й кличе курочку. Курочка вибила віконечко і сама вискочила. Узяв Іван курочку й поніс додому, а лисичка вибігла із хатки своєї та й начала доганять. Не догнала. А Іван приніс курочку додому. Узяли вп’ять прив’язали коло яблуні. Лисичка прибігла, вп’ять украла. Принесла додому, заперла в кучу. А сама пішла кудись і сіней забула замкнуть. А Іван прийшов, одчинив сіни, узяв курочку з кучі і поніс додому. Приніс додому, а дід і каже: «Посади тепер у кучу; хай тепер у кучі».
А лисичка прийшла у свою хатку. Коли дивиться — нема курочки. Лисичка пішла до Івана до того, стала під вікном та й начала вить: «Іване! Іване! Оддай курочку!» Іван слухав-слухав, узяв пішов, прогнав її. Вона приходить і в другий раз і начала вить: «Іване! Іване! Оддай курочку!» Іван каже: «Постой, проклята, я тебе вб’ю!» А вона все кричить: «Іване! Іване! Оддай курочку!» Він вийшов, узяв її і вбив. А курочку взяли зарізали та й із’їли.
От там, у тім городі, виходить така вість: хто на яблуні ізоб’є десять яблук заразом, то за того цар дочку оддасть. От Іван согласився і збив десять яблук. От цар оддав дочку за Івана. От вони собі начали жить та поживать та добро наживать.

Козопас

КозопасПодія ця трапилась не так давно. Про неї ще пам’ятають сивобороді аксакали. Щоправда, вони не самі були свідками того, про що розповідається, а чули це від своїх батьків і дідів.
Правив у той час країною падишах, у якого було три дочки. Немало шляхетних емірів і султанів засилали до падишаха сватів, але падишах усім відмовляв. Чи то він сам не хотів розлучатися з дочками, чи то дочки не поспішали залишити батьківський дім.
Одного разу прийшов до падишаха візир і приніс йому в подарунок три дині:
— О світозорий падишах! — каже візир. — Тут три дині: одна — літня, друга — осіння, третя — зимова. І кожну з них потрібно з’їсти у свій час, а то вони висохнуть, зморщаться, втратять запах і смак…
— Що ти цим хочеш сказати? — запитує падишах. — Не треба загадувати мені загадки!
— Вам Всевишній подарував трьох дочок-красунь. Мені здається, що вже настав час видати їх заміж. Спочатку старішу , потім середню, а тим часом надійде строк і для найменшої.
— Але чи погодяться вони з моїм вибором? — каже падишах. — Ти ж знаєш, як я їх люблю! І мені не хочеться їх засмучувати і віддавати заміж насильно.
— Нехай вони самі оберуть собі суджених! — каже візир.
Падишах погодився з візиром і наказав написати указ і зачитати його в усіх куточках свого царства.
Сказано — зроблено. Тисячі гінців поскакали в різні сторони, і в усіх містах і селах жителі почули указ падишаха:
«О славні жителі нашого царства! Слухайте, і не кажіть потім, що ви не чули! Нехай кожен, хто нежонатий, хто молодий і сильний, прийде до палацу і пройде повз балкон, на якому стоятиме старша дочка падишаха. Той, в кого царівна кине золотий м’яч, поведе царівну до вінця і стане зятем самого падишаха!»
У призначений день тисячі юнаків прийшли до палацу падишаха і, дивлячись на прекрасну царівну, пройшли повз балкон. І тільки в одного кинула золотий м’яч царівна.
Сорок днів і сорок ночей тривало весілля. Сорок днів гули мідні труби, били барабани, дзвеніли сантари, співали дутари і сопілки. Сорок днів танцюристи показували своє мистецтво, канатоходці — свою майстерність, маги і чарівники — своє уміння творити дива.
Весь рік згадували про весілля всі ті, хто був на нього запрошений… Читати далі

Про дурня Терешка

Про дурня ТерешкаОт був собі дід та баба. Було у них три сини: два розумних, а третій дурень. А коло них жив один пан, у нього була дочка, та така гарна, що як кинеш оком на неї, то аж на душі стане весело. Той пан узяв і збудував скляну гору — таку височенну, що як глянеш на вершечок, — голову так задереш, аж шапка спаде. І посадив там дочку геть на самий верх, і сказав так:
— Хто скочить до неї конем, тому вона буде жінкою.
Занедужав старий дід і каже:
— Сини мої! Як я умру, то щоб ви кожної ночі читали наді мною книжку, — один одну ніч, другий другу, а третій третю, поки й кінчаться дев’ятини.
Сказав і помер. Пішов старший син Кіндрат на могилу, прочитав слів троє та й пішов у хату. Настала друга ніч, пішов другий, постояв трохи й пішов у ясла, та там і проспав до самого світа. Настає й третя ніч. Береться дурний Терешко за книжку, іде на могилу, стає й читає та б’є поклони аж до землі. От ледве стало на світ благословлятись, ще й півні не співали, виходить старий дідусь із ями і каже:
— На тобі три палички: цю дай старшому братові, цю середульшому, а цю собі візьми.
Він приходить додому й хвалиться своїм братам, а ті давай сміятись з нього та вигадувать. Кажуть:
— Пішов понаходив десь на дворі паличок та й хоче нас одурити.
Старший брат Кіндрат узяв — як жбурне об землю свою паличку. Коли де не взявся кінь, такий вороний, як галка; Кіндрат мерщій на того коня та й побіг до гори, де сиділа панночка, спинив коня й каже:
— Отепер доскочу, моя буде!
Розігнався, скочив, та тільки до половини сягнув; з тим і вернувся додому. Середній брат і питає:
— А що, доскочив?
— Ні!
— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.
Кинув паличку, коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього, та й поїхав до тієї гори. Скочив, трохи до панночки не сягнув… Приїхав додому, а брат питається:
— Ну що, доскочив?
— Та ні! Мабуть, в усьому світі нема такого коня, щоб до панночки доскочив.
Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них, а далі устав з печі та як кинув паличку — де не взявся кінь, такий, наче золотий, що й глянути не можна, — аж очі засвічує. Терешко мерщій на того коня та як скочить — враз доскочив.
На другий день музика грає у пана, танцюють дівки й парубки, а люди проходять мимо й питають:
— Де це музики так грають?
— Е, це у пана, мусив дочку оддати за Терешка дурного, це сьогодні весілля!

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Читати далі

Почивал

ПочивалБуло три брати: два розумні, а третій дурний, Іваном звався. Сидів той Іван на печі, їв цибулю і запивав квасом. А більше нічого не хотів знати. Кажуть якось хатні:
— Іди-но, Почивале, і принеси до хати води!
Узяв Іван відра і пішов по воду. Набирає в Стиру воду, аж бачить, потрапила у відро рибина — щука. І стала вона проситися:
— Випусти мене, Іване, я тобі у великій пригоді стану. Що захочеш, то те й матимеш, тільки такі слова скажеш…
І промовила, як казати треба. Вислухав Іван рибину, випустив у воду і каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай відра самі додому йдуть!
Тільки сказав — відра й пішли самі додому. Другого дня хатні знову до Івана:
— Ей, Почивале, досить на печі валятися. Їдь-но в ліс, нарубай да привези дров. Вийшов у двір Іван, сів у сани та й каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб у сю мить сани самі в ліс умчалися…
Захурчали сани, приїхали в ліс. Оглянувся Іван довкола та й знов каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб найлучші, найсухіші дерева рубалися, на сани складалися…
Дрова самі рубаються, у сани складаються… Приходить гайовий.
— Що ти, Іване, робиш? Дрова крадеш?
Схопив гайовий поліняку — та до Івана. Одскочив той та й каже швиденько:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай поліно одлупцює гайового.
Ледве той утік.
Сів Іван на сани, їде. Хто йде — дивується. Дійшли чутки про Іванові дива аж до царя.
— Що то за Почивал? Що за їден?
Ніхто нічого не знає. Покликав цар посла, наказав:
— їдь і привези мені Почивала! Хочу його бачити.
Вирушив посол у дорогу. Довго їхав чи ні, але таки допитався до Почивала.
— Злазь, Іване, з печі! Казав цар, щоб ти прийшов до нього.
— Ого! — потягнувся Іван на печі.
— То ти ще будеш огокати? — схопився посол та з нагайкою до його. Обмарався тільки у сажі та й вернувся ні з чим:
— Е, — каже солдат, — хай ліпше, царю, я поїду, то по-інакшому буде. Вирушив солдат у дорогу. Скоро він допитався до Почивала. Прийшов та з порогу:
— Добрий день, Почивале! Просив цар, щоб ви приїхали до нього.
— А що там буде?
А Іван любив червоні чоботи й червоні пояси. То й каже:
— Як будуть червоні чоботи й червоний пояс, то я поїду…
— Добре. Будуть…
Сів солдат на коня — та й до царя.
— Ну як там? — питає цар.
— Казав, що зараз буде.
А Почивал повернувся до печі та й мовить:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб ця піч зі мною та поїхала у царський дворець!
І сталося так, як бажалося: поїхала піч разом з Почивалом до царського дворця. Вийшли цар, цариця і їх дочка на ґаночок, дивуються, не бачили ще ніколи такого дива: стоїть у дворі піч, а на ній — Почивал. Звелів цар своїм слугам щедро вгостити Почивала, а сам, мовби між іншим, запитав хлопця:
— Що ж тобі подарувать на згадку? Проси — і вдовольню твоє бажання.
— А ви казали, що дасте мені червоні чоботи і червоного пояса…
Коли почув цар таке, ще більше здивувався: ні золота, ні срібла, ні коштовностей не просить, а якісь, там чоботи і пояса. Велів цар слугам тут же дати Почивалові червоні чоботи і червоного пояса.
Озувся Почивал у червоні чоботи, підперезався червоним поясом — і став таким красивим парубком, що ні в казці сказати, ні пером описати. Як побачила його таким царська дочка, та й одразу полюбила. І царівну Почивал уподобав. Тож, недовго думавши-гадавши, він вирішив знов скористатися порадою рибини і промовив:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб царя дочка стала моєю любкою.
Чи хтів, чи не хтів цар зятя мати, нам про це не знати, одначе мусив дочку за Почивала оддати.

Василь і дідусеві дарунки

Василь і дідусеві дарункиСлужив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Все сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
— Куди ти йдеш, молодче?
— Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
— Куди ж ти маєш гадку повернути?
— Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
— Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гайку не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв’ячки,— все живе, що є на світі.
— Добре,— говорить лісовий дідусь,— забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
— Тепер говори друге бажання,— знову з’явився дідусь.
— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «Фіть до торби»,— то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
— Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з’явився.
— Забажай і третє, але мудро.
— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.
Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.
— Чого ви так, жінко, плачете?
— Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молоти, а там лише чорти мелять.
— Та де ж той млин?
— Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить. Читати далі

Казка про царівну, Кикиза і Таталая

Казка про царівну, Кикиза і ТаталаяЦар з царицею довго жили, та не мали дітей. Уже в старших літах народилася в них дівчинка.
Щодня водила нянька дівчинку по садочку, пісень їй співала, бавила. Одного дня дитина заснула, нянька відійшла, а Чорнокнижник підкрався, вкрав дівчинку, а натомість підкинув свого страшного Кикиза.
Прийшла цариця давати грудей дитині, взяла на руки, а то якесь таке плаксиве, пулькате, чорне, страшне.
Кличе вона няньку:
— Ганю, де ти лишала дитину?
— Ніде. Я її, ясновельможна царева, по саду воджу, на руках ношу, а сьогодні щось таке з нею сталося, що цілий день плаче.
Закликали лікарів. Лікарі подивилися й кажуть:
— Це не ваша дитина. Ця дитина якась підкинена.
І нянька з дитиною була, і до палацу ніхто не заходив, і дитина перемінилася. Що тій дитині не дають, як лише не бавлять, а вона вічно пищить та й пищить.
Минуло багато років. Одного разу над’їхали цигани.
Каже нянька:
— Вельможна царева, може, цигани щось поворожили би вашій дитині.
Говорить цариця:
— Кличте циганку до палацу.
Закликали циганку, показали дитину, а циганка говорить :
— Чекайте, я вам зараз щось скажу.
Підоймила ноги та й зачала дитину бити, а дитина — порскати.
Каже циганка:
— Ця дитина підкинена вам.
— Йой!
А дитина почала вилазити з коляски, зробилася горбата, очі страшні випулила, роззівилася на циганку, а та ще її п’ятами хрестить. Каже циганка:
— Знайдіть сильного жовняра, дайте йому добру палицю, дайте цього Кикиза, і най несе його на велике болотище. На тім болотищі буде йти за ним голос і буде питати: «Куди йдеш, мій Кикизе?» А той відважний жовняр, що буде його нести, аби відповідав: «Несу цього Таталая до Миколая». За третім разом вони віддадуть вашу дитину, а свого Кикиза вхоплять.
Раз-два знайшли відважного жовняра, привели до царя, і цар говорить йому:
— Ти, синку, маєш служити чотири роки, а служиш один неповний рік. Ми тебе пустимо додому, дамо грошей багато, дамо коней з бричкою — будеш багатим чоловіком, але віднеси оцього Кикиза на болотища великі, куди ніхто не ходить, куди місяць недосвічує, кури недопівають, сонце недогріває, голос людський недоходить.
Будеш чути за собою голос: «Куди йдеш, мій Кикизе?» Відповідай: «Несу цього Таталая до Миколая». Три рази так скажеш, а за третім разом Кикиз з твоїх плечей зникне.
Той жовняр думав-думав, боявся-бояв, але мусив послухати. Взяв Кикиза на плечі та й поніс на болотища.
Чує, а ззаду голос:
— Куди йдеш, мій Кикизе?
Жовняр відповідає:
— Несу цього Таталая до Миколая.
Голос каже:
— Ні, недопущу тебе!
Жовняр далі несе. Голос знову:
— Куди йдеш, мій Кикизе?
А жовняр своє:
— Несу цього Таталая до Миколая.
— Ні, недопущу тебе!
І третій раз питало, і жовняр те ж саме відповів. Тоді голос каже:
— Ой, Таталай, до нас руки простягай!
Жовняр зігнувся, махнув позад себе палицею, а на плечах у нього нічого нема й Кикиза не видко ніде. Замість Кикиза перед його очима стала вродлива дівчина-царівна. Всміхнулася вона до жовняра, й обоє пішли до її батька — царя.
Говорить цар:
— Ну, сину, думав я тебе відпустити додому, але коли ти такий відважний, то вінчаю тебе з донькою, яку ти визволив, і короную. Їдь по свою родину, забирай до палацу, будете тут жити.
Жовняр привіз свою родину, цар поклав на нього корону, зіграли весілля. Музика не вмовкала, їли-пили, і я там їла-пила, вино по бороді текло, а в роті сухо було.

Золота вежа

Золота вежаБув собі цар. Мав дуже вродливу дочку Лілею. Не міг її віддати заміж, бо багато царевичів хотіли царівну сватати. Нарешті женихи порадилися й викували цареві війну.
Так царевичі притиснули старого царя, що він упав у велику біду — відступив до столиці (програє весь край).
Але в найприкрішу годину за ним впімнувся сильний король. Він пішов зі своїм військом, відігнав усіх неприятелів і визволив край.
Цей король був старший віком і не сватався до царівни. Але коли цар запросив короля на баль, то царівна йому дуже сподобалася, і він цілий вечір танцював з нею.
Цар запитує:
— Королю, чим я можу віддячити тобі?
— Віддай за мене дочку.
— Горе мені дочку віддати, бо я вже старий і хочу молодого зятя замість себе залишити.
— А більше я нічого від тебе не хочу,— сумно каже король.
Цар подумав і говорить:
— Могутній королю, не можу тобі цього відмовити, бо ти мені велике добро вчинив. Дозволяю, аби дочка дала тобі руку.
Відбулися заручини, а через два місяці — весілля.
Король хоч був старий, але вродливий. А вона вже така вродлива, що вродлива.
Забирає король жінку до себе. Кличе король майстрів, наказує збудувати вежу й покрити її золотом. Хоче помістити жінку на третій поверх, аби вона бачила все столичне місто, але аби була замкнена, бо хтось міг би перелюбити молоду й вродливу.
Майстри ще добудовували вежу, а вона вже сиділа так, як під арештом. Король прийде, побавить її, попестить і замикає.
Пише вона листа до царя: «Таточку й мамочко! Приїжджайте! Визволіть мене з цієї неволі». А король листа перехопить і пише до її батьків таке: «Дорогі мої родичі, я про вас ніби забула. Живу тут, як у раю».
Коли батьки пишуть, то він навіть не дає їй листи, хіба що своєю рукою напише: «Живи, дочко, для мужа свого, шануй його, будь йому вірною. Ми вже старі, від тебе відвикли й тому не приїжджаємо. Нам здається, що тебе в нас і не було».
Так вона й жила.
Але про її муку довідався один царевич і сказав так:
— Тату, не сватав я царівну, але моєю буде. Чого вона має так мучитися?
Приїхав царевич під столичне місто, а вартові його не пускають.
Він каже:
— Я — великий штукар. Вмію всякі штуки показувати, хочу королеві вчинити потіху. Читати далі