Козопас

КозопасПодія ця трапилась не так давно. Про неї ще пам’ятають сивобороді аксакали. Щоправда, вони не самі були свідками того, про що розповідається, а чули це від своїх батьків і дідів.
Правив у той час країною падишах, у якого було три дочки. Немало шляхетних емірів і султанів засилали до падишаха сватів, але падишах усім відмовляв. Чи то він сам не хотів розлучатися з дочками, чи то дочки не поспішали залишити батьківський дім.
Одного разу прийшов до падишаха візир і приніс йому в подарунок три дині:
— О світозорий падишах! — каже візир. — Тут три дині: одна — літня, друга — осіння, третя — зимова. І кожну з них потрібно з’їсти у свій час, а то вони висохнуть, зморщаться, втратять запах і смак…
— Що ти цим хочеш сказати? — запитує падишах. — Не треба загадувати мені загадки!
— Вам Всевишній подарував трьох дочок-красунь. Мені здається, що вже настав час видати їх заміж. Спочатку старішу , потім середню, а тим часом надійде строк і для найменшої.
— Але чи погодяться вони з моїм вибором? — каже падишах. — Ти ж знаєш, як я їх люблю! І мені не хочеться їх засмучувати і віддавати заміж насильно.
— Нехай вони самі оберуть собі суджених! — каже візир.
Падишах погодився з візиром і наказав написати указ і зачитати його в усіх куточках свого царства.
Сказано — зроблено. Тисячі гінців поскакали в різні сторони, і в усіх містах і селах жителі почули указ падишаха:
«О славні жителі нашого царства! Слухайте, і не кажіть потім, що ви не чули! Нехай кожен, хто нежонатий, хто молодий і сильний, прийде до палацу і пройде повз балкон, на якому стоятиме старша дочка падишаха. Той, в кого царівна кине золотий м’яч, поведе царівну до вінця і стане зятем самого падишаха!»
У призначений день тисячі юнаків прийшли до палацу падишаха і, дивлячись на прекрасну царівну, пройшли повз балкон. І тільки в одного кинула золотий м’яч царівна.
Сорок днів і сорок ночей тривало весілля. Сорок днів гули мідні труби, били барабани, дзвеніли сантари, співали дутари і сопілки. Сорок днів танцюристи показували своє мистецтво, канатоходці — свою майстерність, маги і чарівники — своє уміння творити дива.
Весь рік згадували про весілля всі ті, хто був на нього запрошений… Читати далі

Про дурня Терешка

Про дурня ТерешкаОт був собі дід та баба. Було у них три сини: два розумних, а третій дурень. А коло них жив один пан, у нього була дочка, та така гарна, що як кинеш оком на неї, то аж на душі стане весело. Той пан узяв і збудував скляну гору — таку височенну, що як глянеш на вершечок, — голову так задереш, аж шапка спаде. І посадив там дочку геть на самий верх, і сказав так:
— Хто скочить до неї конем, тому вона буде жінкою.
Занедужав старий дід і каже:
— Сини мої! Як я умру, то щоб ви кожної ночі читали наді мною книжку, — один одну ніч, другий другу, а третій третю, поки й кінчаться дев’ятини.
Сказав і помер. Пішов старший син Кіндрат на могилу, прочитав слів троє та й пішов у хату. Настала друга ніч, пішов другий, постояв трохи й пішов у ясла, та там і проспав до самого світа. Настає й третя ніч. Береться дурний Терешко за книжку, іде на могилу, стає й читає та б’є поклони аж до землі. От ледве стало на світ благословлятись, ще й півні не співали, виходить старий дідусь із ями і каже:
— На тобі три палички: цю дай старшому братові, цю середульшому, а цю собі візьми.
Він приходить додому й хвалиться своїм братам, а ті давай сміятись з нього та вигадувать. Кажуть:
— Пішов понаходив десь на дворі паличок та й хоче нас одурити.
Старший брат Кіндрат узяв — як жбурне об землю свою паличку. Коли де не взявся кінь, такий вороний, як галка; Кіндрат мерщій на того коня та й побіг до гори, де сиділа панночка, спинив коня й каже:
— Отепер доскочу, моя буде!
Розігнався, скочив, та тільки до половини сягнув; з тим і вернувся додому. Середній брат і питає:
— А що, доскочив?
— Ні!
— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.
Кинув паличку, коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього, та й поїхав до тієї гори. Скочив, трохи до панночки не сягнув… Приїхав додому, а брат питається:
— Ну що, доскочив?
— Та ні! Мабуть, в усьому світі нема такого коня, щоб до панночки доскочив.
Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них, а далі устав з печі та як кинув паличку — де не взявся кінь, такий, наче золотий, що й глянути не можна, — аж очі засвічує. Терешко мерщій на того коня та як скочить — враз доскочив.
На другий день музика грає у пана, танцюють дівки й парубки, а люди проходять мимо й питають:
— Де це музики так грають?
— Е, це у пана, мусив дочку оддати за Терешка дурного, це сьогодні весілля!

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Читати далі

Почивал

ПочивалБуло три брати: два розумні, а третій дурний, Іваном звався. Сидів той Іван на печі, їв цибулю і запивав квасом. А більше нічого не хотів знати. Кажуть якось хатні:
— Іди-но, Почивале, і принеси до хати води!
Узяв Іван відра і пішов по воду. Набирає в Стиру воду, аж бачить, потрапила у відро рибина — щука. І стала вона проситися:
— Випусти мене, Іване, я тобі у великій пригоді стану. Що захочеш, то те й матимеш, тільки такі слова скажеш…
І промовила, як казати треба. Вислухав Іван рибину, випустив у воду і каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай відра самі додому йдуть!
Тільки сказав — відра й пішли самі додому. Другого дня хатні знову до Івана:
— Ей, Почивале, досить на печі валятися. Їдь-но в ліс, нарубай да привези дров. Вийшов у двір Іван, сів у сани та й каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб у сю мить сани самі в ліс умчалися…
Захурчали сани, приїхали в ліс. Оглянувся Іван довкола та й знов каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб найлучші, найсухіші дерева рубалися, на сани складалися…
Дрова самі рубаються, у сани складаються… Приходить гайовий.
— Що ти, Іване, робиш? Дрова крадеш?
Схопив гайовий поліняку — та до Івана. Одскочив той та й каже швиденько:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай поліно одлупцює гайового.
Ледве той утік.
Сів Іван на сани, їде. Хто йде — дивується. Дійшли чутки про Іванові дива аж до царя.
— Що то за Почивал? Що за їден?
Ніхто нічого не знає. Покликав цар посла, наказав:
— їдь і привези мені Почивала! Хочу його бачити.
Вирушив посол у дорогу. Довго їхав чи ні, але таки допитався до Почивала.
— Злазь, Іване, з печі! Казав цар, щоб ти прийшов до нього.
— Ого! — потягнувся Іван на печі.
— То ти ще будеш огокати? — схопився посол та з нагайкою до його. Обмарався тільки у сажі та й вернувся ні з чим:
— Е, — каже солдат, — хай ліпше, царю, я поїду, то по-інакшому буде. Вирушив солдат у дорогу. Скоро він допитався до Почивала. Прийшов та з порогу:
— Добрий день, Почивале! Просив цар, щоб ви приїхали до нього.
— А що там буде?
А Іван любив червоні чоботи й червоні пояси. То й каже:
— Як будуть червоні чоботи й червоний пояс, то я поїду…
— Добре. Будуть…
Сів солдат на коня — та й до царя.
— Ну як там? — питає цар.
— Казав, що зараз буде.
А Почивал повернувся до печі та й мовить:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб ця піч зі мною та поїхала у царський дворець!
І сталося так, як бажалося: поїхала піч разом з Почивалом до царського дворця. Вийшли цар, цариця і їх дочка на ґаночок, дивуються, не бачили ще ніколи такого дива: стоїть у дворі піч, а на ній — Почивал. Звелів цар своїм слугам щедро вгостити Почивала, а сам, мовби між іншим, запитав хлопця:
— Що ж тобі подарувать на згадку? Проси — і вдовольню твоє бажання.
— А ви казали, що дасте мені червоні чоботи і червоного пояса…
Коли почув цар таке, ще більше здивувався: ні золота, ні срібла, ні коштовностей не просить, а якісь, там чоботи і пояса. Велів цар слугам тут же дати Почивалові червоні чоботи і червоного пояса.
Озувся Почивал у червоні чоботи, підперезався червоним поясом — і став таким красивим парубком, що ні в казці сказати, ні пером описати. Як побачила його таким царська дочка, та й одразу полюбила. І царівну Почивал уподобав. Тож, недовго думавши-гадавши, він вирішив знов скористатися порадою рибини і промовив:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб царя дочка стала моєю любкою.
Чи хтів, чи не хтів цар зятя мати, нам про це не знати, одначе мусив дочку за Почивала оддати.

Василь і дідусеві дарунки

Василь і дідусеві дарункиСлужив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Все сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
— Куди ти йдеш, молодче?
— Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
— Куди ж ти маєш гадку повернути?
— Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
— Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гайку не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв’ячки,— все живе, що є на світі.
— Добре,— говорить лісовий дідусь,— забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
— Тепер говори друге бажання,— знову з’явився дідусь.
— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «Фіть до торби»,— то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
— Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з’явився.
— Забажай і третє, але мудро.
— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.
Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.
— Чого ви так, жінко, плачете?
— Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молоти, а там лише чорти мелять.
— Та де ж той млин?
— Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить. Читати далі

Казка про царівну, Кикиза і Таталая

Казка про царівну, Кикиза і ТаталаяЦар з царицею довго жили, та не мали дітей. Уже в старших літах народилася в них дівчинка.
Щодня водила нянька дівчинку по садочку, пісень їй співала, бавила. Одного дня дитина заснула, нянька відійшла, а Чорнокнижник підкрався, вкрав дівчинку, а натомість підкинув свого страшного Кикиза.
Прийшла цариця давати грудей дитині, взяла на руки, а то якесь таке плаксиве, пулькате, чорне, страшне.
Кличе вона няньку:
— Ганю, де ти лишала дитину?
— Ніде. Я її, ясновельможна царева, по саду воджу, на руках ношу, а сьогодні щось таке з нею сталося, що цілий день плаче.
Закликали лікарів. Лікарі подивилися й кажуть:
— Це не ваша дитина. Ця дитина якась підкинена.
І нянька з дитиною була, і до палацу ніхто не заходив, і дитина перемінилася. Що тій дитині не дають, як лише не бавлять, а вона вічно пищить та й пищить.
Минуло багато років. Одного разу над’їхали цигани.
Каже нянька:
— Вельможна царева, може, цигани щось поворожили би вашій дитині.
Говорить цариця:
— Кличте циганку до палацу.
Закликали циганку, показали дитину, а циганка говорить :
— Чекайте, я вам зараз щось скажу.
Підоймила ноги та й зачала дитину бити, а дитина — порскати.
Каже циганка:
— Ця дитина підкинена вам.
— Йой!
А дитина почала вилазити з коляски, зробилася горбата, очі страшні випулила, роззівилася на циганку, а та ще її п’ятами хрестить. Каже циганка:
— Знайдіть сильного жовняра, дайте йому добру палицю, дайте цього Кикиза, і най несе його на велике болотище. На тім болотищі буде йти за ним голос і буде питати: «Куди йдеш, мій Кикизе?» А той відважний жовняр, що буде його нести, аби відповідав: «Несу цього Таталая до Миколая». За третім разом вони віддадуть вашу дитину, а свого Кикиза вхоплять.
Раз-два знайшли відважного жовняра, привели до царя, і цар говорить йому:
— Ти, синку, маєш служити чотири роки, а служиш один неповний рік. Ми тебе пустимо додому, дамо грошей багато, дамо коней з бричкою — будеш багатим чоловіком, але віднеси оцього Кикиза на болотища великі, куди ніхто не ходить, куди місяць недосвічує, кури недопівають, сонце недогріває, голос людський недоходить.
Будеш чути за собою голос: «Куди йдеш, мій Кикизе?» Відповідай: «Несу цього Таталая до Миколая». Три рази так скажеш, а за третім разом Кикиз з твоїх плечей зникне.
Той жовняр думав-думав, боявся-бояв, але мусив послухати. Взяв Кикиза на плечі та й поніс на болотища.
Чує, а ззаду голос:
— Куди йдеш, мій Кикизе?
Жовняр відповідає:
— Несу цього Таталая до Миколая.
Голос каже:
— Ні, недопущу тебе!
Жовняр далі несе. Голос знову:
— Куди йдеш, мій Кикизе?
А жовняр своє:
— Несу цього Таталая до Миколая.
— Ні, недопущу тебе!
І третій раз питало, і жовняр те ж саме відповів. Тоді голос каже:
— Ой, Таталай, до нас руки простягай!
Жовняр зігнувся, махнув позад себе палицею, а на плечах у нього нічого нема й Кикиза не видко ніде. Замість Кикиза перед його очима стала вродлива дівчина-царівна. Всміхнулася вона до жовняра, й обоє пішли до її батька — царя.
Говорить цар:
— Ну, сину, думав я тебе відпустити додому, але коли ти такий відважний, то вінчаю тебе з донькою, яку ти визволив, і короную. Їдь по свою родину, забирай до палацу, будете тут жити.
Жовняр привіз свою родину, цар поклав на нього корону, зіграли весілля. Музика не вмовкала, їли-пили, і я там їла-пила, вино по бороді текло, а в роті сухо було.

Золота вежа

Золота вежаБув собі цар. Мав дуже вродливу дочку Лілею. Не міг її віддати заміж, бо багато царевичів хотіли царівну сватати. Нарешті женихи порадилися й викували цареві війну.
Так царевичі притиснули старого царя, що він упав у велику біду — відступив до столиці (програє весь край).
Але в найприкрішу годину за ним впімнувся сильний король. Він пішов зі своїм військом, відігнав усіх неприятелів і визволив край.
Цей король був старший віком і не сватався до царівни. Але коли цар запросив короля на баль, то царівна йому дуже сподобалася, і він цілий вечір танцював з нею.
Цар запитує:
— Королю, чим я можу віддячити тобі?
— Віддай за мене дочку.
— Горе мені дочку віддати, бо я вже старий і хочу молодого зятя замість себе залишити.
— А більше я нічого від тебе не хочу,— сумно каже король.
Цар подумав і говорить:
— Могутній королю, не можу тобі цього відмовити, бо ти мені велике добро вчинив. Дозволяю, аби дочка дала тобі руку.
Відбулися заручини, а через два місяці — весілля.
Король хоч був старий, але вродливий. А вона вже така вродлива, що вродлива.
Забирає король жінку до себе. Кличе король майстрів, наказує збудувати вежу й покрити її золотом. Хоче помістити жінку на третій поверх, аби вона бачила все столичне місто, але аби була замкнена, бо хтось міг би перелюбити молоду й вродливу.
Майстри ще добудовували вежу, а вона вже сиділа так, як під арештом. Король прийде, побавить її, попестить і замикає.
Пише вона листа до царя: «Таточку й мамочко! Приїжджайте! Визволіть мене з цієї неволі». А король листа перехопить і пише до її батьків таке: «Дорогі мої родичі, я про вас ніби забула. Живу тут, як у раю».
Коли батьки пишуть, то він навіть не дає їй листи, хіба що своєю рукою напише: «Живи, дочко, для мужа свого, шануй його, будь йому вірною. Ми вже старі, від тебе відвикли й тому не приїжджаємо. Нам здається, що тебе в нас і не було».
Так вона й жила.
Але про її муку довідався один царевич і сказав так:
— Тату, не сватав я царівну, але моєю буде. Чого вона має так мучитися?
Приїхав царевич під столичне місто, а вартові його не пускають.
Він каже:
— Я — великий штукар. Вмію всякі штуки показувати, хочу королеві вчинити потіху. Читати далі

Три брати й грабіна

Три брати й грабінаЖив собі чоловік багатий. Мав трьох синів. Два старших були дуже мудрагелі великі, а третій — придуркуватий Іван.
Два мудрі парубочили, поміж людей ходили, а Іван по господарці роботу мав.
Якось мудрі брати вчули, що недалеко в одного граб’я вчутилася дочка, що була дуже добра картограйка. Приїде хлопець її сватати, а вона каже сісти з нею в карти грати. Виграє гроші, виграє коня, тоді на хлопця грає. Виграє хлопця й забирає собі — робить його невільником.
З цілого світу їхали грати з грабіною, а вона всіх полонила. Сказала грабіна колючим дротом обгородити велике поле, поставила вартових, і ті хлопці-невільники, які самі себе програли в карти, тягають на полі дерев’яний плуг — орють, сіють, жнуть, молотять і з голоду вмирають. Вона всякі кари на них напускає.
Ось старший із мудрих синів Петро й каже:
— Тату, дайте мені грошей, коня, поїду і тоту грабійську дочку провчу. Виграю її в карти, аби над хлопцями не знущалася, не насмівалася.
Тато відмовляє:
— Сину, не зачіпайся з нею, бо то пані з панів, а ми — Івани з Іванів.
— Тату, я все одно їду.
Сів син на коня — поїхав. Грабіна засміялася, запросила до столика. Сів Петро грати — програв гроші, програв коня; вже мече карти на себе. Виграла вона і його в карти. Закликала слуг, запровадили і його на той город. А там хлопців так погано годують, що вони ледве ноги тягають. Хто новий приходить, того в плуг запрягають, аби тягав. Кається Петро.
— Ой то добре тато мені говорив, а я не послухав.
Каже татові середущий син Василь:
— Поїду я до грабіни свого брата відіграю, аби не тягав полем дерев’яного плуга.
— Синку, поїдеш і пропадеш.
— Ні, тату, я маю надію, що відіграю брата.
Дав тато синові багато золота, дав коня — поїхав Василь. Сів грати з грабіною. Програв усе золото, програв коня, програв себе, схопили його слуги, кинули за колючий дріт до брата, запрягли в дерев’яний плуг.
А дурний Іван мовчав та підсміхався, нарешті каже:
— Тату, грошей не хочу, лише дайте коня. Я поїду, може, мої брати будуть дома.
— Йди-йди, придурку. Ще й ти пропадеш за колючим дротом.
Не пускає тато. А мама свариться:
— Та який ти, газда? Дозволив дітям їхати в світ з якоюсь грабіною змагатися та й діти пропали! Що ти за батько? Яка в тебе совість?
Поки тато з мамою сварилися, дурний Іван пішов до стайні, вивів коня, сів і каже:
— Тату, я поїхав братів визволяти!
Тато вибіг надвір, а за дурним — дим і нитка. Тато лише крикнув услід:
— Що мені з тими синами робити?! Воліли замість них собаки породитися та й були би гавкали, хату стерегли від злодіїв!
Поїхав дурень, грає з грабіною на коня — відіграв найстаршого брата Петра, виграв і другого брата. Почав вигравати по одному тих невільників — виграв тисячу. Далі грає грабіна на свій палац — програла палац. Грає на маєток — програла маєток. Нарешті сама на себе грає. Кинула карти — виграв дурний Іван грабіну.
А вона каже:
— Хитрий ти, Іване, але я ще не твоя.
Прибіг старий граб’я, заплакав:
— Донечко, що ти наробила?! Піду я тепер з торбами по світу, бо приймаємо хама за зятя.
А вона каже:
— Коли цей хлоп виконає три моїх завдання, тоді піду за нього, а коли ні — він звідси живим не вийде.
Іван за день дуже натомився, пішов спати, а рано кличуть його снідати. Каже він грабіні за сніданком:
— Ну, давай свої завдання.
— Маєш мені за одним махом ущибнути дванадцять яблук. Як не вщибнеш, голову тобі відотну, а ущибнеш — буду твоя. Лише пам’ятай: дванадцять яблук — не більше і не менше.
Іван узяв добрий бук і як ударив по гіллі — впало одинадцять яблук здорових, а дванадцяте гниле.
Каже грабіна:
— Я виграла!
— Нє, я виграв,— не погоджується Іван.— Ти казала дванадцять яблук ущибнути — є дванадцять, а що гниле одне, то мене це не обходить.
Подала грабіна Івана до суду, а суддя знає, що вона вже свій маєток програла, і питає:
— В чім справа?
— Та так, пане суддя,— починає Іван.— Оця панна казала вщибнути дванадцять яблук за раз. Я вщибнув, але дванадцяте було гниле. Панна каже, що я програв справу.
— Але було яблуко? — питає суддя.
— Було.
— То ви, панно, програли, — каже суддя.— Ви колись теж були, як здорове яблуко, а тепер — гниле.
Йде грабіна додому й не знає, що має робити, аж коси на собі рве. Каже Іванові:
— То ще не все. Я ще титул маю.
— Що від мене треба? — питає Іван.
— Маєш вночі пасти свого коня коло моєї конюшини, але дивися, як забіжить кінь у конюшину, то програєш, а як ні — я програю.
Іван узяв копач, прип’яв коня, а сам пішов спати.
Грабіна підкралася, копач витягла з землі, і кінь пішов у конюшину. Рано встають: кінь у конюшині плаває.
Каже вона:
— О! Я виграла!
А Іван розсердився:
— Як виграла?! Ти нащо коня спустила?
Знову йдуть до суду. А суддя:
— В чім вам розходиться? Знову прийшли голову морочити!
Іван розповідає:
— Так і так, пане суддя, ся панна сказала пасти коня коло її конюшини й аби кінь не зайшов у конюшину. Я присилив коня до копача, а вона вночі коня спустила — пішов кінь у конюшину.
— Свідків маєте, що вона дійсно до коня вночі підходила?
— Маю,— каже Іван.
А він постарався, аби свідки були.
Суддя каже:
— То ви виграли, а грабіна програла.
Йде панна грабіна, думає, як хлопа позбутися. Каже:
— Знаєш що, Іване, я втвору двері, а ти сідай на коня. Коли в’їдеш конем до мого покою, де ми в карти грали, то ти все виграв, а коли ні, то забирайся геть, аби твого духу тут не було!
Панна двері втворила, а він на коні влітає до палацу.
Вона заперла двері, й кінь заніс Івана аж на кухню. Кричить грабіна:
— Програв! Програв!
Каже Іван:
— Підемо до суду, най нас суд розсудить.
Ідуть. Суддя встає і каже:
— Що вам, панно грабіно, так розходиться, що ви по судах тягаєтеся?
Вона розказує, куди мав Іван на коні заїхати, а куди заїхав.
Тоді слухає суддя Івана. Той говорить:
— Присуде ласкавий, я їхав конем до покою, але панна двері закрила, тому я заїхав на кухню.
Нічого не виграла грабіна. Мусила тих невільників усіх повипускати, весь маєток перейшов до Івана, а грабіна тоді:
— Іване, сватай мене.
Іван подумав-подумав та й говорить:
— Ти ще молода, то я з панни постараюся газдиню зробити. В мене ти в карти грати не будеш. А не захочеш, то прожену, як собаку
І жив Іван з грабіною.

Казка про царівну, що мала місяць, звізди і сонце на тілі

Казка про царівну, що мала  місяць, звізди і сонце на тіліЖила собі в лісі бідна вдова з сином Іваном. Вдова служила у багача — він їй нічого не платив; став її син Іван на багача працювати — теж не платив. Але одного дня хлопець каже багачеві:
— Розрахуйтеся зі мною, бо я йду ліпшої роботи шукати.
Багач говорить:
— Де ти, дурню, ліпшу роботу знайдеш?
Але Іван багача не слухав. Каже багач:
— У мене льоха народила сімнадцятеро поросят. Всі пацята ссуть маму, а сімнадцяте не має цицьки. Я тобі дам сімнадцяте порося.
— Та добро псові муха, ніж кийом поза вуха! Давайте.
Дав йому багач льошку. Та льошка виросла и народила шестеро золотошерстих поросят. Тепер хлопець не йшов нікуди служити, лишень щодня виганяв пасти пацята з льохою в ліс. А той ліс тягнувся понад ріку аж до столиці. У столиці жив цар, що мав дуже вродливу доньку. Її хотіли сватати королевичі, царевичі, але вона кожному говорила так:
— Хто вгадає, які знаки на моєму тілі, за того вийду заміж.
Пробували вони вгадувати, але ніхто не вгадав. Один королевич аж п’ять разів їздив угадувати, та царівну не міг засватати. Їхав той королевич шостий раз; їхав через ліс і зустрів свинопаса Івана. Спитався, чи не знає Іван, які знаки має царівна на тілі.
Поїхав королевич, а Іванові самому цікаво знати, що то за знаки? Додивився він, що царівна приїжджає до річки купатися. Вона купалася, а Іван пригнав туди свої свині. Царівна побачила, що свині в Івана золоті, та й підходить ближче, чи не продав би він золоте порося.
— Хлопче,— питає,— що ти хочеш за свої свині?
А Іван вдає з себе дурного — завірив очі й каже:
— Нічого не хочу.
Стала його царівна просити, аби хоч одне порося продав. Іван подумав і каже:
— Хочу, аби ти скинула сорочку по пояс.
Вона подумала й говорить:
— Добре. Ходи за корч і я скину. Читати далі

Нещасний Данило

Нещасний ДанилоБув собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив, — все, що не заробить, так як за водою й піде. Нічого в нього нема. От найнявся він до чоловіка:
— Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
— Ну, — каже, — завтра піду скошу, то це мені й буде.
Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
— Піду, — каже, — ще де в другому місці наймусь. Приходить до другого хазяїна:
— Візьміть мене, — каже, — на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, — думає, — дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки й розірвали лоша. Плаче він:
— Піду ще де наймуся.
Приходить ще до чоловіка, а в того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто й не рушив одвіку.
— Наймусь я, — каже, — до вас за цей камінь.
Став він служити, почав той камінь мінятися, пішли по ньому різні кольори: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.
— Ну, — каже, — камінь вже нікуди не дінеться.
Коли це завтра йому строк, а щось прийшло й стягло той камінь. Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
— Що ж, — кажуть, — як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
— Роби, — каже, — що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
— Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
— Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний: дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав…
— Ось, — каже, — золото.
Розбили — аж пісок. Читати далі