Приповість о трьох млоденцях

Приповість о трьох млоденцяхВ єдном місті славном бив міщанин, можний купець.
Той міл трьох дівок. Двох же оддав скоро замуж, а третяя довго рутку сіяла, бо груба била на тварі.
В том же місті бив купець барзо можний. Котрий, завдовівши, мислив собі, мовячи:
— Єсли озьму вдову, буде мені во всем спречная, а прето озьму тую дівку, а она будет в послушаніє мні.
І так поняв собі тую шпетную дівку за жону.
Втом, поживши кілько літ в покою, видячи себе бити хорим, за живота все, що мів, леговав жоні своїй в тестаменту при людєх. Сам скоро помер.
Тоді, по смерті мужа своего, тая вдова жила статечне, всіми добрами обладаючи.
А втом почали ся на тую вдову залицати три младенці: єден — студент, другий — служалець, третій — мещанський син. А так собі чергою до неї хожовали з музиками і напитками а всі три намовляли її, іж би замуж пошла била. Вшак же один о другом не знали.
Сусіди зась, жиючії поблизу тої вдови, почали нарекать на вдову, мовячи, же:
— За твоїми зальотниками спать не можемо. Певне альбо замуж іди, альбо їм одкажи, іж бисьмо больше того гомону не слухали.
Тогди тая вдова пошла радитися у людей, що би міла з тим почати.
Тогді єдна зацная жона мовила їй:
— Відай, добрая пані, що! Що чинить, помни. Кгди била дівкою убогою, нікто ся о тебе не старав. Тепер зась не о тебе їм іде, але о маєтность твою. Прето раджу тобі, абись ні одного з тих трьох не брала собі за мужа. Але розправ їх таким способом. Кажи прийти першому в ноч першої години. А гди будеш міть з ним розмову сторони женитьби, одкажи йому такими словами: «Відай, милий пане, іж естем вдова а маю по ласці божей досить всього добра, позосталого мні по мужу моїм, то зась відаю, же не о мене тобі ідет, але о мої маєтності, а прето ж, єсли хочеш мене собі міти за жону, прошу тя, ночі сеї вчини волю мою такую: ото той сусід сьогодня помер а стоїть на марах нехований; а ти пойди і, винявши того мертвого із домовини, однеси, положи попу под двері, а сам положи ся в домовині той і лежи, поки оддзвонять на утреню; того часу я к тобі прийду а озьму тя собі за мужа». Тогди тим способом досвідчиш його приязнь. Потом другому кажи прийти о четвертой годині. Также, яко і первому, же не о мене, мов, тобі іде, леч о маєнток мой; предся ж прошу тя: хочеш ли мні бить мужем вірним — учини ночі сеї волю мою: озьми сеє білоє платте і свічу а пойди до церкви; там стоїть на марах умерший мой приятель; а ти, пришовши, стань в него в головах а стой з тою свічою, поки подзвонять до утрені; тогді я приду до тебе, за мужа собі озьму». А потом з третім умовся, аби о дев’ятой годині пришов до тебе. І так же будеш з ним розмовляти о злученню малженства. Але і тому тим же способом одкажи, іж: «Тобі не ідет о мене, як о маєтность мою. А прето ж покажи свою вірность против мене. Ночі сеї озьми сеє чорноє плаття на себе і сей желізний крук а пойди до церкви. Там стоїть на марах мертвий мой приятель. Ти зась, пришовши, стань у головах його а стой, поки подзвонять на утреню. Тоді прийду к тобі і озьму тя собі за мужа, і будеш мні паном моїм».
Та пані барзо рада била той пораді. І та все справовала так.
Тії пахолки біднії, не знаючи зради, і їден по другім […] Перший, гди пришов до тої панеї з музиками, втом не много по розмовах став ся пан молодий доправляти собі. І предложила йому все. Он вірний товариш поднявся тоє учинити. І так, пришовши, з великою працею мертвого виняв з домовини і, на плечах принесши, попу под двері положив, і сам лігши, зверха дошкою прикрився.
Она зась барзо глупству його дивовалася.
Гди зась другий прийшов о умовной годині к той пані, она і тому, ведлуг поради, также, що хотіла, мовила. Поднявся і той также таковую реч ісповнити. Але, гди близько приходив з походною свічою, той перший у щілину обачив свічу … барзо ся злякав; предся так разумів, же ангел стеречи ідет того чоловіка мертвого а злане учинить йому, дрижачи, лежав.
Потом третій прийшов ведлуг умовной години, і так, по розних мовах і жартах, став ся пані доправлять свого доходу. Тогді пані мовила то ж, що й першим. По том мовила:
— Пане милий! Єсли мя хочеш міти за жону, послухай же мя сеї ночі, а я, твою вірность познавши, полюблю тобі бить жоною. Возьми на себе сеє чорноє плаття і крук желізний а іди до церкви. Єсть там на марах мертвий мой приятель. Ти зась там у головах стань а стой, поки подзвонять на утреню.
Тогди і той поднявся на тоє.
Але кгди обачив той, що стояв із свічою, барзо ся стривожив. Той зась, міючи добрий крук желізний, ішов безпечне, погрожуючися. Кгди ся зближив, обачив той, з домовини, діркою, сродзі зляклся, бо домнімав, же то діавол ідет по того мертвого, одревнів, лежачи. Але той єще горше злякся, із свічою,— кинув чорту свічу у очі, скочив втеки …
Тогди той, що у домовині був, вдарив ногами і руками дошку і сам, вирвавшися, біг, сам не знаючи куди. А так всі розбіглися, бо не знав один другого.
Поп зась, почувши туртус, хотів вийти на двор, але кгди мертвого чоловіка обачив, барзо перестрашон, феброю заражон.
Тогди тая вість по всьому світу трухнула, а младенці зе встиду преч роз’їздилися.
31Так ся жоноцькая хитрость уписана єсть.

Лисиця та рак

Лисиця та ракБіжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться — рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.
— Здоров був, раче! — каже йому лисичка. — З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?
Поздоровкався і рак та й каже:
— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.
А лисичка тоді йому:
— Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!
— Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.
— Як так, то й так, — каже лисиця.
Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:
— Но!
От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:
— Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.
Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:
— Чи то ж видано! — каже.
І більш не сміялася з рака.

Розумна дівчина (кримсько-татарська казка)

Розумна дівчинаСин хана вирішив оженитися і вирушив шукати собі наречену. Багато міст і сіл обійшов, у багатьох оселях побував. На своєму шляху він натрапив на невеличкий будиночок, біля якого поралася дівчина, збираючи хмиз. Хан-заде увійшов на подвір’я і зупинився перед дівчиною. Помітивши незваного гостя, юнка здивовано промовила:
— Нехай Аллах захистить цей безвухий дім!
Хан-заде здивувався, зачувши слова дівчини. Хіба можуть бути вуха в будинка? Він лиш запитав, чи вдома батьки дівчини, на що та йому відповіла:
— Батько пішов у поле землю перевертати, мати пішла з однієї робити дві. Та і я не сиджу склавши руки — готую страву, в якій п’ятеро опадають на дно, п’ятеро зверху плавають.
Нічогісінько не зрозумів хан-заде і, попрощавшися з дівчиною, пішов собі далі. Йшов він, ішов і зустрів на березі озера старого чоловіка, який орав своє поле. Старий зупинив коня, залишив плуг, підійшов до подорожнього, привітався і запитав, що привело юнака в їхнє село. Хан-заде сказав старому, що шукає собі наречену, розповів про сільську дівчину, про її дивну мову. Старий усміхнувся, Похитав головою:
— Ой, синку, зміст мовленого дівчиною дуже простий! Вона вирішила тебе випробувати, наскільки ти кмітливий. А ти вуха розвісив… Зміст її слів простий: дім без вух — це дім без собаки. Був би в дворі собака, ти б не зміг увійти тихцем. Землю перевертати — це значить орати її. Глянь, який слід за моїм плугом. Залишилась перевернута скиба. Про матір вона сказала так тому, що в них повинна отелитися корова, і мати пішла в хлів приймати в неї телятко. Була одна корова — стало дві. Ну а щодо страви, то дівчина варила квасолевий суп. А з квасолі, як відомо, половина під час варіння осідає на дно, а друга половина спливає наверх. Ось тобі вся хитрість…
Хан-заде вирішив припинити пошуки нареченої і повернувся до свого палацу. І чим більше він думав про дівчину, тим більше вона подобалась йому. Одного разу він покликав до себе найрозумнішого візира і запитав:
— Що сталося з шістьома?
Візир дуже здивувався. Йому навіть здалося, що хан-заде не зовсім при своєму розумі після тривалої мандрівки:
— Хто ці шестеро? Як їх звати?
— Але ж ви вважаєтесь найрозумнішим візиром у ханстві! — усміхнувся хан-заде. — Найрозумнішим і найкмітливішим. Якщо ви не можете здогадатися, хто ці шестеро, поїдьте в невеличке село на самісінькому краю нашого ханства, там в маленькій хатинці живе красива дівчина, от і запитайте у неї. А заодно дізнайтесь, як її звати.
Спантеличений візир, не зволікаючи, вирушив у дорогу. Минув день, другий… На третій день він дістався до того села, куди дорога пролягала повз озеро, на березі якого старий орав своє поле. Помітив візир старого та й вирішив розпочати з нього:
— Доброго дня, чоловіче! Бог тобі в поміч. Що ж це ти зробив з шістьома?
Старий навіть не здивувався. Зупинив коня, відповів на привітання і ось що додав:
— Шістьох тягнув-тягнув, але до дванадцяти розтягнути не зміг. Схили гір потом покрились, низини туман заслав, млин молоти перестав. Дуже кепсько мені стало…
Довго розмірковував візир над змістом цих слів, але так і не докопався до суті. От і змушений був попросити старого пояснити, шо означають ці слова. Старий розсміявся, похитав головою:
— До чого ж ти, виявляється, безголовий. Такої дурниці не зрозумів. Тут нещодавно приїжджав один, такий же дурний, як і ти…
Візир зрозумів, що старий каже про хана-заде. Зрозумів і зрадів: «Ну, стривай, хан-заде! Я покажу тобі, як знущатися зі старого візира».
— Поясни мені, чоловіче, зміст мовлених тобою слів і я за кожне з них дам тобі по п’ять золотих!
Старий узяв із рук візира гаманець із золотом, додавши при цьому:
— Звичайно, розум, куплений за золото, це ще не розум, але замислитися змусить. Шестеро, про яких ти запитуєш, — це шість місяців. Шість місяців я працював, а плодів моєї праці на дванадцять місяців не вистачило. Старий я став: мої сиві скроні покрив піт, очі туман почав застилати. Мій млин — поріділі зуби — з твердою їжею не справляється, тому й сил малувато. Кепсько мені стало…
Подивувався візир розуму старого орача. Спитав у нього:
— Скажи мені, чоловіче, а чи не проїжджав тут нещодавно молодий хан-заде?
— Проїжджав. Він з дочкою моєю Тесліє один раз порозмовляв, і йому цього вистачило. Довелося мені навчати молодого хана-заде розуму…
Повернувся візир у палац, а хан-заде й запитує його, чи дізнався він, як звати найрозумнішу дівчину в селі.
— Дізнався, — відповів візир, — звати її Тесліє.
— А хто батько її?
— Батько її — той старий орач, котрий навчав вас розуму, — відповідає візир.
Почервонів хан-заде, ухопився за руків’я кинджала та вчасно втримався і, отямившись, сказав:
— Візьми необхідні подарунки і завтра ж їдь у село до старого. Скажи йому, що я хочу оженитися на його дочці, хочу ощасливити її, зробити її господинею, окрасою нашого палацу.
Наступного дня візир поїхав сватати дочку старого орача. Минув день, другий… На третій день дістався він до села, заїхав у двір, поклав біля ніг здивованого старого багаті подарунки і сказав:
— Хан-заде вирішив ощасливити тебе і твою сім’ю. Він хоче, щоб ти став його тестем…
Старий здивовано похитав головою, задумався. І ось що відповів візиру;
— Даівайте запитаємо в дочки. Як вона вирішить, так і буде.
Покликав старий дочку. Вийшла дівчина з хати, поклонилася батькові, поклонилася гостеві. Візир, вражений її красою і поставою, сказав:
— Нещодавно у вас в гостях побував молодий хан-заде. Відтоді він втратив розум і спокій… Він шле вам багаті подарунки і хоче ощасливити вас…
Дівчина поклонилася батькові й мовила:
— Батьку, від повного до пустого я не піду. Від пустого до повного полечу птахою! — сказала і пішла в хату.
Спантеличений візир запитав у старого:
— Що сказала твоя дочка? Вона погодилася вийти заміж за ханського сина?
Старий почав пояснювати візиру:
— Вона сказала, що від повного до пустого не піде. Не піде до того, в кого повно багатства, а розуму не вистачає. Коли б він був бідний та розумний, сама б до нього птахою полетіла…
Нічого не відповів візир старому. Скочив на коня і помчав геть. Йому дуже хотілося швидше побачити вираз обличчя молодого хана-заде після того, як перекаже йому слова найрозумнішої, найвродливішої дівчини в селі.

Торба з діамантами

Торба з діамантамиОдин чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.
Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.
Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав: «Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожньою торбою? Е-е-е, я йому покажу!»
А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:
— Пане ґаздо, мені приснився файний сон.
— Який?
— Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни…»
— Ходім та розкопаємо! — схопився багач.
Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння — хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.
— Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.
— Я… я буду тебе годувати! — затрусився багач.
І, справді, після того носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у Бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі й помер. Багач поховав його — так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там — каміння в торбі.
— Його діаманти стали камінням для тебе! — казали бідні люди.
Багач мовчав і сопів.

Дванадцять апостолів

Дванадцять апостолівЖив собі на світі один різьбяр. Добрий був майстер. Гарний був і п’яниця…
Якось замовив йому один монастир виточить з дерева дванадцять апостолів. Дав йому монастир і липи, доброї липи.
Ну, заходився різьбяр біля роботи. Зробив він дев’ять апостолів, а останній матеріал пропив. Пропив липу на трьох апостолів. Похмелився і думає: «Що ж його робити? Приїде з монастиря комісія приймати роботу, а матеріалу нема. Безпремінно повісять!»
А була в цього різьбяра добра жінка, красива й розумна.
— Не журися, — каже, — чоловіче. Якось воно та буде.
Вдяглася жінка гарненько, взяла відра і пішла по воду повз попів двір.
А піп був удівець…Поздоровкалася привітно.
— Здрастуйте, батюшечко!
Слово за словом, а піп і питає:
— Чи не можна прийти сьогодні увечері?
— А чого ж не можна, приходьте, батюшечко, — і призначила попу якусь там певну годину.
Таким же побитом пішла жінка і повз дияконів двір.
Загледів диякон, ахикнув… Слово за слово… Призначила й дияконові певний час.
Потім жінка пішла повз двір старости. Довго й не балакали.
— Прийду, — каже староста, — до тебе сьогодні увечері.
Повернулася жінка додому, розповіла чоловікові: так, мовляв, і так, будь увечері напоготові.
Прийшов і вечір. Чоловік сховався у сінях. Дожидають гостей…
Не довго чекали. Ось уже й піп стукає у віконце.
Впустила жінка попа в хатку. Витягла вареників з печі, подала чарку.
Захмелів піп, почав залицятися до жінки. Тільки-но обняти хотів, аж тут чоловік у двері — стук-стук…
— Ой, лихо мені! — скрикнула. — Де ж вас заховати, батюшечко! — І, наказала:
— Роздягайтеся, батюшко, наголо, та й ставайте з апостолами поряд!
Нікуди подітися попові, скорився, став з апостолами в один ряд.
Тільки-но збулася попа, аж ось і диякон у хаті. Посадила за стіл, почастувала чаркою. Тільки-що хотів диякон обійняти, як чоловік у сінях — стук-стук…
— Роздягайтесь хутчій, та становіться повз апостолів! – наказала жінка дияконові.
Став і диякон. Аж ось і староста.
— А, здоровенька була, молодице, в хаті!
Та тільки-но хотів зачепити молодицю, а тут чоловік у сінях — стук-стук!
Мусив і староста роздягатись наголо та й ставати поряд з апостолами.
Ну, поставали всі троє і стоять, грішним тілом світять.
Аж ось і комісія з монастиря — просто до різьбяра у двір: ігумен, настоятель і ще якийсь там чин. Приїхали гроші платить, роботу забирати.
Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів — всіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.
— Гарна робота! — хвалить ігумен, — як живий!
— Тільки навіщо апостолові, — каже ігумен, — грішне тіло? Чи не можна без нього?
— Можна й без нього, — відзивається різьбяр, — для нас це пусте діло, вмить відріжемо!
І вже бере різьбяр у руки пилку… Ех, як почув це староста, як зірветься з місця та — плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…
А різьбяр як закричить:
– Держіть їх, халамидників! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!
Ну, звичайно, ігумен став просити різьбяра: покинь, мовляв, пилку, чоловіче, нехай уже буде так, як буде… Отак визволила жінка свого чоловіка з біди.

Чоловік, який садив перлини

Чоловік, який садив перлиниВ далекі часи жив на світі хан, у якого була дочка. Хан її діобив і плекав. Дочка виросла, стала вродливою дівчиною, і чутки про її красу, розум, привітність облетіли всі.сусідні країни. Правителі сусідніх держав вважали за честь породичатися з ханом. Вони відправляли до хана послів із щедрими дарунками, та хан не квапився розлзучатися з дочкою, адже він її дуже любив.
Але трапилося нещастя: принцеса тяжко захворіла.
З’ясувати причину хвороби намагалися відомі ворожбити й астрологи. Лікували її найкращі лікарі та знахарі. Півцарства обіцяв хан тому, хто поставить принцесу на ноги, але й це не допомагало.
Одного разу до палацу привели купця, корабель якого зазнав аварії біля берегів країни. Під час бурі він прив’язав себе до щогли, і цю щоглу з прив’язаним до неї непритомним чоловіком викиїнуло на берег. Коли купець опритомнів, його відвели до караван-сараю, одягли, нагодували, виділили йому простору келію. Тут, у караван-сараї, й почув купець про горе, що спіткало хана, і попросив негайно привезти його в палац.
І ось що сказав хану купець:
— Ваша величносте, на самісінькому краї землі є море-океан, на дні якого в перламутрових мушлях вирощують найбільші у світі перлини незвичайної краси. Та окрім краси ці перлини мають дивовижну чарівну властивість — повертають людям здоров’я і вроду. Мені не потрібно півцарства, я сам батько, у мене була улюблена дочка, яку я втратив. Я розумію ваше горе. І якщо ви дасте мені гарний корабель і достатньо золота, клянуся вам блакитним небом та ім’ям великого Тенрі, через рік я повернуся до вас з перлинним намистом.
Купець вирушив у далекі країни до моря-океану, а хан наказав збудувати на березі моря палац. Відтоді принцеса лежала біля вікна і з надією дивилася на море, виглядаючи заповітний корабель з блакитним прапором на щоглі. Continue reading

Лев та заєць

Лев та заєцьПобачив чоловік зайця та й посміявся, що ніякого звіра він зроду не міг піймати, бо всіх боїться. Розсердився куций та й питає:
— А що тобі, чоловіче, найстрашнішим здається?
От чоловік і каже:
— Лев!
— Ну, так я тобі його піймаю! — сказав заєць та й подався у степ.
Вже чи довго, чи коротко скакав заєць по степу, а таки добіг до тієї печери, що в їй жив лев. Став на дверях, ледве до клямки дістав, та цок, цок, цок!
Лев, теє почувши, вийшов на поріг.
— А що тобі, зайчику-побігайчику, треба? — питає. — Може, тебе хто обідив?
— Та ні, хвалити Бога, ніхто мене не обідив, а тільки такий до нас страшний звір у степ зайшов, що ніхто проти нього не встоїть. Уліз він у криницю і не дає нікому води напитись. Уже другий день, як ні у кого з нас ані рисочки в роті не було. Увесь звір по степу пропадає. Розбіжиться усе твоє царство. Рятуй!..
— Страшний звір, кажеш? Ану, веди мене до криниці!
Приходять до криниці. От лев нахиливсь над водою, став придивлятись, хто там є. А вода як дзеркало — так і видно того, хто нахилився. Лев же ж думав, що то і є отой страшний звір, про якого розказував заєць, бо зроду себе не бачив і не знав, який він є.
Як же ж зареве тоді лев над цямриною, аж у вухах у зайця залящало, а з криниці ще дужче луна пішла:
— Го-го-го!..
Простяг лапу лев, щоб достати ворога; аж і той простягає.
Дуже розсердився лев, бо ще не було видано такого звіра, щоб проти нього лапу простяг.
Розігнавсь тоді лев та шубовсь у воду сторчака… А звідти вже ніяк йому не вилізти.
Отак заєць доказав свою силу.