Торба з діамантами

Торба з діамантамиОдин чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.
Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.
Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав: «Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожньою торбою? Е-е-е, я йому покажу!»
А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:
— Пане ґаздо, мені приснився файний сон.
— Який?
— Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни…»
— Ходім та розкопаємо! — схопився багач.
Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння — хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.
— Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.
— Я… я буду тебе годувати! — затрусився багач.
І, справді, після того носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у Бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі й помер. Багач поховав його — так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там — каміння в торбі.
— Його діаманти стали камінням для тебе! — казали бідні люди.
Багач мовчав і сопів.

Дванадцять апостолів

Дванадцять апостолівЖив собі на світі один різьбяр. Добрий був майстер. Гарний був і п’яниця…
Якось замовив йому один монастир виточить з дерева дванадцять апостолів. Дав йому монастир і липи, доброї липи.
Ну, заходився різьбяр біля роботи. Зробив він дев’ять апостолів, а останній матеріал пропив. Пропив липу на трьох апостолів. Похмелився і думає: «Що ж його робити? Приїде з монастиря комісія приймати роботу, а матеріалу нема. Безпремінно повісять!»
А була в цього різьбяра добра жінка, красива й розумна.
— Не журися, — каже, — чоловіче. Якось воно та буде.
Вдяглася жінка гарненько, взяла відра і пішла по воду повз попів двір.
А піп був удівець…Поздоровкалася привітно.
— Здрастуйте, батюшечко!
Слово за словом, а піп і питає:
— Чи не можна прийти сьогодні увечері?
— А чого ж не можна, приходьте, батюшечко, — і призначила попу якусь там певну годину.
Таким же побитом пішла жінка і повз дияконів двір.
Загледів диякон, ахикнув… Слово за слово… Призначила й дияконові певний час.
Потім жінка пішла повз двір старости. Довго й не балакали.
— Прийду, — каже староста, — до тебе сьогодні увечері.
Повернулася жінка додому, розповіла чоловікові: так, мовляв, і так, будь увечері напоготові.
Прийшов і вечір. Чоловік сховався у сінях. Дожидають гостей…
Не довго чекали. Ось уже й піп стукає у віконце.
Впустила жінка попа в хатку. Витягла вареників з печі, подала чарку.
Захмелів піп, почав залицятися до жінки. Тільки-но обняти хотів, аж тут чоловік у двері — стук-стук…
— Ой, лихо мені! — скрикнула. — Де ж вас заховати, батюшечко! — І, наказала:
— Роздягайтеся, батюшко, наголо, та й ставайте з апостолами поряд!
Нікуди подітися попові, скорився, став з апостолами в один ряд.
Тільки-но збулася попа, аж ось і диякон у хаті. Посадила за стіл, почастувала чаркою. Тільки-що хотів диякон обійняти, як чоловік у сінях — стук-стук…
— Роздягайтесь хутчій, та становіться повз апостолів! – наказала жінка дияконові.
Став і диякон. Аж ось і староста.
— А, здоровенька була, молодице, в хаті!
Та тільки-но хотів зачепити молодицю, а тут чоловік у сінях — стук-стук!
Мусив і староста роздягатись наголо та й ставати поряд з апостолами.
Ну, поставали всі троє і стоять, грішним тілом світять.
Аж ось і комісія з монастиря — просто до різьбяра у двір: ігумен, настоятель і ще якийсь там чин. Приїхали гроші платить, роботу забирати.
Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів — всіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.
— Гарна робота! — хвалить ігумен, — як живий!
— Тільки навіщо апостолові, — каже ігумен, — грішне тіло? Чи не можна без нього?
— Можна й без нього, — відзивається різьбяр, — для нас це пусте діло, вмить відріжемо!
І вже бере різьбяр у руки пилку… Ех, як почув це староста, як зірветься з місця та — плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…
А різьбяр як закричить:
– Держіть їх, халамидників! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!
Ну, звичайно, ігумен став просити різьбяра: покинь, мовляв, пилку, чоловіче, нехай уже буде так, як буде… Отак визволила жінка свого чоловіка з біди.

Чоловік, який садив перлини

Чоловік, який садив перлиниВ далекі часи жив на світі хан, у якого була дочка. Хан її діобив і плекав. Дочка виросла, стала вродливою дівчиною, і чутки про її красу, розум, привітність облетіли всі.сусідні країни. Правителі сусідніх держав вважали за честь породичатися з ханом. Вони відправляли до хана послів із щедрими дарунками, та хан не квапився розлзучатися з дочкою, адже він її дуже любив.
Але трапилося нещастя: принцеса тяжко захворіла.
З’ясувати причину хвороби намагалися відомі ворожбити й астрологи. Лікували її найкращі лікарі та знахарі. Півцарства обіцяв хан тому, хто поставить принцесу на ноги, але й це не допомагало.
Одного разу до палацу привели купця, корабель якого зазнав аварії біля берегів країни. Під час бурі він прив’язав себе до щогли, і цю щоглу з прив’язаним до неї непритомним чоловіком викиїнуло на берег. Коли купець опритомнів, його відвели до караван-сараю, одягли, нагодували, виділили йому простору келію. Тут, у караван-сараї, й почув купець про горе, що спіткало хана, і попросив негайно привезти його в палац.
І ось що сказав хану купець:
— Ваша величносте, на самісінькому краї землі є море-океан, на дні якого в перламутрових мушлях вирощують найбільші у світі перлини незвичайної краси. Та окрім краси ці перлини мають дивовижну чарівну властивість — повертають людям здоров’я і вроду. Мені не потрібно півцарства, я сам батько, у мене була улюблена дочка, яку я втратив. Я розумію ваше горе. І якщо ви дасте мені гарний корабель і достатньо золота, клянуся вам блакитним небом та ім’ям великого Тенрі, через рік я повернуся до вас з перлинним намистом.
Купець вирушив у далекі країни до моря-океану, а хан наказав збудувати на березі моря палац. Відтоді принцеса лежала біля вікна і з надією дивилася на море, виглядаючи заповітний корабель з блакитним прапором на щоглі. Читати далі

Лев та заєць

Лев та заєцьПобачив чоловік зайця та й посміявся, що ніякого звіра він зроду не міг піймати, бо всіх боїться. Розсердився куций та й питає:
— А що тобі, чоловіче, найстрашнішим здається?
От чоловік і каже:
— Лев!
— Ну, так я тобі його піймаю! — сказав заєць та й подався у степ.
Вже чи довго, чи коротко скакав заєць по степу, а таки добіг до тієї печери, що в їй жив лев. Став на дверях, ледве до клямки дістав, та цок, цок, цок!
Лев, теє почувши, вийшов на поріг.
— А що тобі, зайчику-побігайчику, треба? — питає. — Може, тебе хто обідив?
— Та ні, хвалити Бога, ніхто мене не обідив, а тільки такий до нас страшний звір у степ зайшов, що ніхто проти нього не встоїть. Уліз він у криницю і не дає нікому води напитись. Уже другий день, як ні у кого з нас ані рисочки в роті не було. Увесь звір по степу пропадає. Розбіжиться усе твоє царство. Рятуй!..
— Страшний звір, кажеш? Ану, веди мене до криниці!
Приходять до криниці. От лев нахиливсь над водою, став придивлятись, хто там є. А вода як дзеркало — так і видно того, хто нахилився. Лев же ж думав, що то і є отой страшний звір, про якого розказував заєць, бо зроду себе не бачив і не знав, який він є.
Як же ж зареве тоді лев над цямриною, аж у вухах у зайця залящало, а з криниці ще дужче луна пішла:
— Го-го-го!..
Простяг лапу лев, щоб достати ворога; аж і той простягає.
Дуже розсердився лев, бо ще не було видано такого звіра, щоб проти нього лапу простяг.
Розігнавсь тоді лев та шубовсь у воду сторчака… А звідти вже ніяк йому не вилізти.
Отак заєць доказав свою силу.

Піп у бочці

Піп у бочціПроходила одного разу жінка коло попової хати, а він до неї стиха: «А-хи!»
Прибігла вона додому і каже чоловікові:
— Знаєш, проходила я коло батюшчиної хати, а він до мене стиха: «А-хи», а я налякалась і побігла…
— Дурна, — каже чоловік. — Чого налякалась? Кашляй до нього теж: «А-хи!» А як спитає, коли до тебе приходити, то кажи — увечері.
Так вони і умовились. Пішла жінка коло попової хати, а піп до неї: «А-хи!»
А вона до нього: «А-хи!»
А піп до неї:
— Коли до тебе прийти?
А вона:
— Увечері, як поїде чоловік до млина.
А чоловік її цілий день порався коло клуні, а потім і поїхав до млина.
От лише смеркло, а піп до неї вже йде, кладе на стіл півгока (Півгока (півока) — біля півлітра), а жінка виймає вареники… Тільки вони посідали, як надворі:
— Тпру… гов!..
А жінка, наче налякалась, кричить:
— Чоловік приїхав, батюшка! Де я вас подіну?
Піп туди, сюди, — нема де заховатися. Тоді жінка кричить:
— Скакайте в цю бочку!
А в тій бочці було трохи малясу (меляси). Піп туди скочив, загруз у маляс і сидить, не ворухнеться, а жінка ту бочку зверху накрила.
Чоловік нібито нічого не знає, заходить до хати, сідає до столу. Випили вони з жінкою півгока, поїли вареників і полягали спати.
На ранок роздер чоловік подушку, висипав пір’я в бочку з малясом і кличе сусідів, щоб допомогли йому цю бочку вивезти.
Каже:
— Лишилось трохи малясу, треба його брату завезти.
Взяли вони ту бочку, а вона важка, винесли її на воза, а він привіз її в гай, поставив посередині, а сам бігає навколо і наче ловить щось. В той час їде пан і бачить, що чоловік щось ловить і нічого не видно. І каже своєму фірману:
— Іди, спитай, що це він ловить?
Прийшов фірман до нього і каже:
— Питає пан, що ти ловиш?
Той чоловік все біга і каже:
— Я вже одного чорта піймав, а тепер чортиху ловлю, на розмноження, значить!
Пішов фірман до пана і каже:
— Той чоловік каже, що чорта має, а ще чортиху ловить на розвод!
А пан каже:
— Скажи йому, хай він мені чорта покаже!
Приходить фірман до чоловіка і каже, щоб він панові чорта показав.
А той чоловік аж відмахується:
— Та ні, не покажу, він втече, і тоді знову його ловити. — Не покажу! — А сам бігає, ловить і ловить.
Пан дивиться, дивиться, і знову посилає свого фірмана: хай покаже йому чорта.
Той чоловік йому каже:
— Хай дасть мені пан 600 карбованців, то вже сім’ю потеряю, а чорта покажу!
А що панові 600 карбованців! Він хоче чорта побачити, і дав чоловікові 600 карбованців.
Відкрив чоловік бочку, потягнув попа, а той ногу виставив в малясі, в пір’ї, виставив другу і — прудцем до ставка та у воду…
А пан дивиться та й сміється:
— От чорт, який то патлатий! Як то в воду жбурнув! От ладний чорт!

Про рескрипт Владислава IV і про те, як Хмельницький його здобув від Барабаша

Про рескрипт Владислава IV і про те, як Хмельницький його здобув від БарабашаЗ “Історії Русів”

[Гетьман Карп Півторакожуха] року 1647-го намовив і спонукав наказного гетьмана Барабаша внести подання до короля іменем усієї Малоросії, де був він найвищим начальником, а значить і опікуном народнім, про чинені народові тому од польських військ та начальників нестерпні переслідування, насильства та надмірне його поневолення і руйнацію. Королем тоді був Владислав Четвертий, знаний руський патріот, що обставав колись за військами руськими перед королем, батьком своїм, з Густавом, королем шведським. Подання Барабашеве прийняв Владислав прихильно, предкладав його на розсуд і увагу Сенатові та чинам польським, доводячи їм у сильних висловах, взятих з життя та прикладів різних народів у світі, що “всяке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою нескріплене, щоразу руйнувалося і з гуркотом падало. А що народ руський з містами, селами та землями своїми злучався з Польщею добровільно на однакові й рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко затвердженого урочистими договорами та пактами, що в привілеях і архівах зберігаються. Коли ж на спростування того поставляти причиною заворушення народні, то справедливість вимагає протиставити їм і переслідування їх, що порушують права і свободи народні”. Магнати й урядники королівства, здебільшого прихильні бувши на сторону примаса королівського, яко особи найпершої духовної, що на все розгрішала, держалися його порад і поглядів, і, знесиливши із ним здавна владу королівську і зробивши з неї саму проформу, порозкрадали і поділили між собою премногі маєтності національні, польські та і руські, і через те на зміни, користолюбству та самолюбству їх противні, вельми не годилися. І король, по довгих дебатах та умовляннях, бачивши, що він ні в чому успіху не має, був змушений виговорити послам малоросійським і написати до наказного гетьмана їхнього і війська, між іншим, такі вікопомні слова: “Поневаж ви воїни єсте і маєте у себе мушкети та шаблі, то що вам боронить стати за себе і за свою вольність? Бо видно талан ваш такий, щоб мати усе від меча, і навіть саму вольність; а я допомагати вам не в силах, поборюваний будучи партіями та їх факціями”.
Наказний гетьман Барабаш, одержавши рескрипт королівський, ознаймував його тільки одному писареві генеральному Хмельницькому, але й то з конечности, яко канцлерові нації, а від інших урядників зовсім його затаїв, держачись сторони поляків, од яких він був багато обдарований і мав з ними велику дружбу. Хмельницький багато разів намовляв Барабаша оголосити волю королівську урядникам, народові й військові, щоб заохотити їх прихильністю до них такого справедливого й милостивого монарха, і дати знати з-під руки полякам, щоб вони відали думки королівські, що пособляють невинності народній, свавільством силуваній, і страшилися б оборони, дозволеної самим монархом. Та Барабаш, упоєний дарами польськими і приспаний їхніми улещуваннями, ні на що теє не зважав, і цим приневолив Хмельницького виконати самому той обов’язок начальства, що його він, Барабаш, учинити був зобов’язаний. Хмельницькому прийшлося докласти великої вмілости, щоб роздобути у Барабаша королівський рескрипт, пильно ним хоронений, і оголосити його урядникам і військові. Сприятлива нагода скоро йому в тому допомогла. Для новонародженого у родині Хмельницького немовляти треба було мати хрещеного батька; для того запросив Хмельницький Барабаша, і він з усім почетом своїм виїхав з Чигирина до родинного дому Хмельницького, в містечко Суботів; а тамо, по доконанню над немовлям таїнства хрещення, почалися звичайні при таких нагодах учти, на яких частовано Барабаша і почет його з умисним старанням. Хмельницький, знявши у сонного Барабаша з руки перстень і забравши пірнач та шапку з кокардою, що титул Барабашів означали, поїхав з ними вночі до Чигирина і, з’явившись у Барабашевої жінки, показав їй знаки чоловікові, вимагаючи у неї видати потрібні листи з кабінету Барабашевого, що їх буцімто він, Барабаш, для якнайпильніших потреб просить. Барабашева жінка, бачивши знаки чоловікові і знавши обов’язки писаря генерального, до котрого справи письмові особливо належать, відчинила Хмельницькому кабінет чоловіків, і він знайшов у ньому відомий рескрипт королівський та інші важливі акти, до народу руського та прав його належні, забрав їх і вирушив з Чигирина впрост на Запорозьку Січ, і прибув туди 7-го серпня, року 1647-го.

Піп і наймит

Піп і наймитЗустрічає раз один дядько наймита Івана та й каже йому:
— Наймися до мене. Я дам тобі добру плату.
А той йому і каже:
— Я до вас наймуся, поки на печі не заведуться кози. Чи за день, чи за місяць, але за це треба заплатити сто карбованців.
А дядько йому й каже:
— А як не заведуться весь вік, то й служитимеш?
Він йому відповів:
— Служитиму, але дозвольте мені бігати з поля додому, коли мене дрік кусатиме.
Багач дозволив.
От вони рано запрягли воли з дядьком і поїхали в степ. Той Іван і каже дядькові:
— Ой, дядечку, мене дрік кусає!
Він каже:
— Скоріш біжи додому!
Той Іван прибіг додому і слухає під вікном. А тітка розмовляє з попом:
— А що буде, як Іван застане?
— Сховаєш мене в телятник.
От Іван кричить:
— Одчиніть!
Тітка та заховала попа в телятник. Він увійшов у хату та й каже:
— Ви сидите дома, а бугай уліз між телята та й коле їх.
— Оце ж, — каже тітка, — боже мій. Я ж тільки-що з телятника. Там нема ніякого бугая.
— Ану світіть, — каже, — тїтко свічку.
Засвітила тітка свічку. Іван узяв палицю, пішов у телятник і каже:
— Оце наше теля, і оце наше теля, а оце не наше. Чого воно сюди заплуталось?
І почав бити попа палицею. Попобив він того попа і пішов на степ. От він прийшов на степ, дядькові не признається. Той дядько і питає:
— Де ж ти гуляв, Іване?
А він каже:
— Ой, дядьку, хіба мені гульня. Я ледве живий додому дійшов.
От на другий день знову каже:
— Мене дрік кусає!
— Біжи, — каже дядько, — скоріше додому.
Він побіг додому. Підійшов до хати і слухає, що промовляє піп з дядьковою жінкою. Піп і каже:
— Ну, що буде, як Іван застане? Він мені так набив боки тоді, що я ледве доплівсь.
А тут Іван і постукав у двері.
— Стій! Не журися. Я тебе сховаю на горищі у вовну. Він тебе не знайде там, — каже тітка попові.
Той Іван одчиняє хату, каже:
— Кип’ятіть воду, та ще й багато, відер двоє або й троє.
— А нащо це?
— Еге ж! Як нащо? Ви сидите дома, а нічого й не знаєте? Скоро міль усю вовну поїсть.
Тітка накип’ятила води. Іван каже:
— Наливайте двоє відер.
Набрали двоє відер води кип’яченої, засвітили свічку і лізуть на горище. Іван ллє воду і приказує:
— Ой, буде тобі, вража міль, тітчину вовну їсти!
Вилив одне відро, бере і друге. Піп з усіх чотирьох схопився та не попав на драбину, а в дірку з горища. Іван з горища — та за попом. Тітка — за Івана і придержала його. Прийшов Іван на степ, а дядько й питає:
— Де ти ходив? Може, до дівчат, та не признаєшся?
А Іван і каже:
— Е, ні. В суботу признаюсь.
От на третій вечір пішов Іван знову додому. Став і слухає під вікном. А піп і розмовляє з тіткою:
— Ти знаєш що: мабуть, я буду йти додому, а ти завтра навариш хорошого обіду, горілки купиш і принесеш мені в степ обідати.
А Іван все це слухає під вікном.
— Я буду, — каже піп, — недалеко села орати і у мене сірий та білий віл. Ні в кого таких не буде.
Іван послухав під вікном і пішов собі на степ. Перед обідом пішов до сусіда, що орав з жінкою, та й каже:
— Дайте мені, тітко, сірої хустки.
Він перев язав вола свого сірою хусткою та й каже дядькові:
— Ну, лягайте спати, а я поорю ще до обіду.
Той дядько ліг спати під возом, а тітка несе попові їсти, та не попала до попа, а попала до свого Івана, робітника, та й каже:
— Драстуй, Іване!
— Драстуйте, — каже, — тітко!
— О! А чого це ви сюди попали?
— Та оце ж, — каже, -— мій голубе, матушка сказала, щоб я понесла батюшці їсти. Шукала я, шукала, та ніяк не попаду. Та оце до вас прийшла.
— Ну, ідіть, — каже, — тітко, коло воза з дядьком посидьте, а я понесу батюшці їсти.
Він узяв, поставив ту їжу у борозні і пішов до батюшки. Каже:
— Знаєте що, батюшко? Казали дядько, що прийдуть і сокирою зарубають вас.
— Оце, — каже, — спасибі, Іване, що сказав.
Та й поглядає на Івана, щоб він не бив.
Той Іван повернувся од попа до дядька та й каже йому:
— Казали батюшка, щоб ви прийшли з сокирою та наладнали їм букаря.
Той дядько взяв сокиру та й іде до батюшки. Батюшка як угледів, що дядько йде з сокирою, та й почав тікати — і бички покинув. Дядько прийшов до букаря, походив, походив довкола — все справне, а сам собі й думає:
«Чого ж батюшка втік?»
От дядько іде до свого воза. А тітка сидить з Іваном. А Іван уже бреше тітці:
— Ось дивіться, тітко, дядько йде злий, злий, з сокирою. Мабуть вас зарубає!
Тітка схопилась з-під воза і тікать додому. Дядько питає:
— Чого то тітка побігла, наче навіжена?
— Та то ж, — каже, — в селі горить ваша хата, а вона побігла гасити.
Той дядько сокири не покинув та й побіг за тіткою. Тітка, як оглянеться, що дядько біжить, та:
— Ой, — каже, — битиме мене! — та й у ліс сховалась.
А дядько побіг у село. Іван слідом за дядьком. Поки дядько ставок обминув, Іван скинув штани та й перебрів. Прийшов до лісу, де високий дуб стояв. Виліз на дуба, закутався у гілля та й чекає. Аж дивиться, дядько побіг. Позаду тітка біжить. Прибігла до того дуба та й каже:
— Люди старі казали, що на оцім дубі бог сидить.
А потім і питає:
— Божечку, божечку, чим би їх, сукиних синів, потруїти? Це про Івана і свого чоловіка.
А Іван з дуба обзивається, ніби бог:
— Хорошим м’ясом та киселем, та варениками, та горілкою, та огірками солоними.
— А од чого ж вони будуть труїтися?
А Іван з дуба:
— Од м’яса поніміють, од киселю посліпнуть, од вареників поглухнуть, а від горілки не встануть, а од огірків, — каже, — полопаються.
— Ну, — каже, — спасибі, боженьку, спасибі!
А бог:
— Спасибі, спасибі!
Той Іван зліз з дуба і пішов в табір. От дивиться — дядько іде.
— Ти ж, — каже — Іване, казав, що хата горіла.
— Та то, мабуть, вихор замів, а мені здалося, що ваша хата горить.
От на вечір Іван каже:
— Буду йти додому.
Той дядько каже:
— Візьми бики та й поїдеш.
Той Іван запріг у передок, і прив’язав до нього ланцюг довгий-довгий.
Дядько і питає:
— Нащо ти ланцюг взяв?
— Та мене, — каже, — коло лісу часто дівка лякає, а я її хочу зачепити ланцюгом та й притягти до вас.
От той Іван приїжджає додому. Спинив воли потихеньку і слухає під вікном. А той піп і каже:
— Ну, так що, Ганно?
— Еге! — каже, — батюшко, не журіться. Я молилась богу, так бог казав мені, чим їх потруїти.
А піп каже:
— Ой, заживемо, Ганно!
От той Іван:
— Тпр, гов! — нібито він тільки що приїхав.
А піп і каже:
— Ой, куди ж ти мене сховаєш?
Каже:
— В сундук, де попіл.
А у них кожну суботу тільки вивозили попіл. Закон такий був. Заховала попа, вийшла і каже:
— Чого це ти, Іване, приїхав?
Каже:
— О, це ж я приїхав того: солонець на ниві завівся, так я хочу взяти сундучок з попелом і посипать ниву, бо завтра субота, щоб раніш пошабашити.
— Ну, лягай, — каже, — засни, а вдосвіта й поїдеш.
— Та, ні, — каже, — буду зараз. Давайте ключ до сундучка.
— Та я і ключ загубила!
— Давайте, давайте!
Дала ключ. Іван і виносить сундук. Прив’язав далеко-далеко ланцюгом од передка той сундук і каже:
— Гей, поїхали!
Котиться сундук ззаду, а піп перекидається в сундуці. От він з гори на гору, з гори та на гору, а піп кричить у сундуці. І хотів до дядька одвезти попа, а туман накотив, і він заблудив. От тоді зустрічає пан Івана.
— Що це ти, — каже, — везеш у сундуку?
Каже:
— Оце ж, паночку, піймав чорта.
— Невже? Покажи ж, який він.
— Ви злякаєтесь.
— Ні, — каже, — я стану з рушницею і зразу вб’ю, як вискочить.
Той як одкрив сундук, піп як вискочить з сундука, пан як закричить:
— Калавур! — і рушницю загубив, злякався.
От той Іван приїжджає до табору та й каже дядькові:
— Ну, — каже, — дядьку, оце сьогодні нам кінець життя.
Той дядько з ляку:
— А чого ж це так?
— Нас, — каже, — буде жінка з попом труїти, запригайте воли, дядьку, будемо їхати додому. А дома — робіть те, що я буду робити.
Той дядько запрягає воли, сідають і ідуть додому. От приїжджають вони додому, а жінка:
— Скоріше, скоріше, чоловіче, в хату. Я вже й обідать вам наготовила. Сама і бикам дам.
Іван і каже:
— Ну, беріть же, дядьку, мішалку добру в хату і я візьму собі.
От вони увійшли в хату, поставили мішалки в кочерги і посідали за стіл. А піп сидить під ліжком, дивиться, як будуть труїтися. От вони їдять м’ясо, а жінка питає:
— Ще вам?
Вони нібито поніміли, мурчать.
— О, — каже, — слава богу, вже поніміли.
А батюшка виглядає з-під ліжка.
— Став швидше киселю, щоб посліпли і нічого не бачили.
Вона й поставила киселю.
— Став, — каже, — швидше вареники, щоб поглухли.
Вона поставила і вареники.
— Став, — каже, — швидше і горілку і огірки.
Як випили горілку, а огірки під себе — подавили, нібито полопались.
От той батюшка вискочив з-під ліжка.
– Слава богу, вже нема їх!
І почали танцювати, плигати з жінкою з радощів. З долівки — на піч, а з печі — додолу і мекать по-козячому. А Іван і каже дядькові:
— Вставайте, дядьку, вже кози завелись!
От вони встали та давай бити попа…

Лев і осел, що удавав царя

Лев і осел, що удавав царяМав чоловік осла. І той осел став старий, і дуже ся йому наскучило у господаря нагайок набирати, тому він відійшов від нього та й пішов собі у ліс жити. І так він собі ходив, набувався і не хотів ліпшого життя мати, як у лісі. Але по лісі ходив лев, і якраз на той час лев зближається до осла. Осел як уздрів лева, то ся нестямив і дуже накоротко надумався: «Ніц, лиш лягаю неживий!» Та й ліг. Але нім лев прийшов, то осел собі роздумав, що має робити. Приходить лев і питається:
— Що то такого?
А осел відповідає:
— А ти хто є?
— Я є цар над усіма звірами.
— О! То ти, — каже, — брешеш.
— Чому? — питає лев.
— Бо ти, — каже, — неправду кажеш, то я є цар.
— А ти відколи є царем? — каже лев. — Та же відколи світ, то я є царем над усіма звірами.
— Як так, — каже осел, — то мусиш мати якесь відзначення.
— Но, а ти маєш? — каже лев.
— Так, є, – каже осел і зводиться на ноги, бо він лежав, говорив лежачи. Він підіймає задню ногу догори, де акурат була нова підкова прибита, і каже: «Видиш? Оце є моя царська печатка».
Левові дуже встидно стало і подумав: справді, він є царем. Але він загадує з ослом зробити штуку.
— Знаєш ти, — каже, — що? Тепер зробім ще одну роботу за єдну годину: хто більше звірів наловить, той буде царем.
І пішли на призначене місце. Лев пішов у ліс і зараз там зайця, там сарну, там цапа, — досить того імив, того до десяти штук. А бідний ослисько пішов на велику поляну серед лісу і там ся простер, і ліг, і так ніби неживий: очі вивалив, уха опустив, ноги простер, — здох. Птахи, сороки, ворони позліталися роєм до нього їсти. Але осел так штучно по одній і по дві бив, же навіть птахи не виділи, же-би котрої бракувало. Але нараз подумав собі осел: «Уже досить буде». І схопився він на ноги, іде на призначене місце, де мали ся зійти з левом. Каже йому лев:
— От видиш, маєш десять штук, я убив; а кілько ти маєш?
Каже осел:
— Го-го-го! Це дурниця, я маю, може, копу…
— Але яких? — каже лев.
— Прошу, ходи подивитися.
Приходять. Каже осел:
— Но, видиш, оцих мені дай, що в повітрю літають, а не тих, що землею ходять!
Ще дужче стало встидно левові і зараз відійшов від осла, і пішов у ліс.
Але подибає його здалека вовк і каже:
— Здоров, царю!
Здоровить його, як царя. А лев став і каже:
— Я уже не є царем.
— Ой, та що таке? Та же відколи світ, то ти наш цар був і будеш.
Каже лев потихо, дрожачим голосом:
— Тихо, цар є тут недалеко.
— Як він виглядає? — питає вовк.
— О, я тобі не годен сказати: вуха, як постоли, голова, як цебер, одним словом, страшний цар на увесь світ.
Але просить вовк лева, аби йшов йому показати того царя, бо він дуже рад би його видіти. Лев не хоче, бо ся боїть дуже, відпрошується. Каже вовк:
— Як ся боїш, то зв’яжім хвости докупи, то будеш безпечніший, та й зараз ліпше нам буде боронитися разом.
Зв’язали вони собі хвости докупи і ідуть лісом. Виходять скраю, дивляться з-за грубого дерева — акурат є цар. Каже лев пошепки:
— Ади, видиш того страшного царя?
— Що, — каже вовк, — то цар? То осел дурний!
Лев не мав часу того слова вислухати, але як скочить, як зачне утікати, як та стріла біжить лісом та й розщибає пнями, корчами вовком, що з нього аж дух пре. Десь за півгодини лев став і обзирається — вовк уже неживий. Каже лев:
— Видиш, ти кажеш, що не страшний!.. Таж лишень си з-за дерева на нього подивив, та-с випустив духа і не жиєш!

Про мужика і попа

Про мужика і попаЖив собі мужик біля батюшки, а жінка в мужика була прекрасна. От батюшка гривастий закохався в його жінку, а вона все розказує чоловікові.
Чоловік каже:
– А ти піддури його, хай прийде, а ми вже щось придумаємо.
Одного разу зустрічає вона батюшку і питає:
— Невже ви мене любите?
— Якби не любив, я б вас і не зачіпав!
— Ну, то, як угодно, приходьте увечері, а муж поїде на ярмарок.
А батюшка каже:
— От хорошо! Мені ось якраз нужно жеребця купити, так я дам йому гроші, щоб мені купив.
Покликав піп до себе чоловіка:
— Так що, ти хочеш на ярмарок їхати? Так на тобі п’ятдесят рублів грошей, купи мені жеребчика хорошого.
Забрав той гроші і поїхав, а батюшка до його жінки поговорити пішов.
А той мужик тільки за село виїхав та й назад повернувся, додому. А батюшка за столом сидить та винце попиває з молодицею. Постукав чоловік у двері. А батюшка вже злякався та:
— Хто це йде? Де мені дітися?
— Чоловіка принесло, полізай на піч.
— А як побачить мене?
— А я скажу, що то жебрак.
Він і подряпав в рясі на піч.
Відчинила вона чоловікові, а він тільки переступив поріг і відразу:
— От невдача мені вийшла! Узяв гроші у батюшки, а тут на дорозі случивсь кінь, подобався мені, так я й купив, а на ярмарку й не попало побути. Піди гукни батюшку, а ні, то матушку, як сподобається, так хай бере!
А батюшка на печі лежить. Пішла жінка до батюшки додому.
— Де ваш батюшка?
— Не знаю, де, – каже матушка.
— А нам треба його. Мій Іван купив хорошого коня, підіть подивіться.
Приходять.
— Здрастуй, Іване!
— Здрастуйте, матушко!
— А де це батюшка? Ось я вам коня доброго купив, подивіться.
— Ну, жінко, піди принеси горілки, ми й вип’ємо за коня.
Пішла вона, а мужик став з матушкою любуватися. А батюшка лежить на печі і тільки дихає, аж за голову взявся.
«От чорт! — думає. — Мені з його жінкою не попало гулять, він мене так обдурив!».
Приносить жінка горілку і питає:
— А батюшки ще немає?
А матушка, вже напившись добре, кричить:
– А на чорта він здався!
Випили, закусили, погуляли, як належиться, а піп мало не задушиться від злості.
Пішла матушка додому, а про лошака й забула, що такий є.
Мужик ходив, ходив по хаті, а тоді глядь — щось на печі лежить. Він і питає:
— Що то сопе на печі?
А піп вже й дух притаїв.
— Та то я жебрака пустила переночувати!
— Що ж ти, дурна, чоловікові попоїсти не дала. Ти не їздиш дорогами, так лиха не знаєш! А він, напевно, їсти хоче, та й чарку б випив! Старий, злізай з печі!
Не злізає піп — боїться.
— Я тобі кажу, злізай, а то все одно стягну!
Встає піп, злазить. А мужик:
— Ой, здорово обріс, старий, в нього вошей мабуть багато. Та то нічого! Ну, сідай вечеряти, а я тебе потім обстрижу, бо тебе нужа з’їсть!
А він, бідний, вже не їсть, а чекає своєї кари… А мужик не довго думав, посадив його на лавці, обстриг наголо, бороду відтяв. Тоді на жінку:
— Піди куль соломи принеси!
А той піп думає:
«Ще запалить, сукин син, щоб осмалений вийшов», та й сидить вже ні живий, ні мертвий.
Мужик постелив чорну ряднину на солому та до попа:
— Лягай, старий, тепер вже воші тебе не будуть кусати.
Ліг він, бідолаха, і вони полягали, нібито поснули. А піп як хряпне дверима, та давай тікати, мало дверей не виломив. А селянин аж заливається, так сміється.
— Біжи, біжи, до чортової матері, більш не будеш до чужих жінок лазити!
Якось доплентався піп додому, вже їсти не просить, а закутався з головою в ковдру і спить. А тут у мужика дитина померла. Прийшов до батюшки:
— Де батюшка? — питає. — А то у мене немовля померло.
А матушка до нього:
— Іще відпочиває батюшка. Піду розбужу!
Підняла ковдру, а він при тілі бритий, ні вусів, ні бороди.
— Де це ти був?
— А ти де була?
Так шість неділь не ходив батюшка правити, аж поки відросло трохи. Тоді пішов знову до церкви. А люди дивляться, що піп перемінився, та й кажуть:
— Батюшка, напевно, хворий був, що аж голова вилізла.
А мужик сміється:
— Еге ж, хворий був! Це я його коло жінки спіймав, так обстриг, сукиного сина!

Всі святі

Всі святіПопросився якось жебрак до газди на ніч. Газда був дуже скупий і не дав жебракові навіть поїсти. А було це перед Різдвом. Газда мав багато всякої всячини, бо саме кілька днів тому заколов кабанчика.
— Дорогий газдо, пошкодуйте бідного чоловіку дайте вечеряти.
— Та що я тобі, небораче, дам, коли я сам нічого не маю. Їмо сухий хліб і водою запиваємо.
Побачив жебрак на жердці ковбасу, кендюх і питає:
— А то що висить на жердці?
— Та то всі святі, а серед них — пан бог.
Полягали спати. Вночі жебрак тихенько встав, зібрав усіх святих, поклав до торби й знову ліг.
Ледве благословилося на світ, як бідний чоловік встав.
Подякував за нічліг і каже:
— Я, чесний газдо, іду собі з усіма святими, а ви залишайтеся з паном богом здорові.
— Іди, іди здоровий! — мовив господар.
Коли бідний чоловік був уже на другому селі, газда й собі встав з ліжка. Дивиться, а на жердці ні одної ковбаси, тільки кендюх залишився.