Приповість о трьох млоденцях

Приповість о трьох млоденцяхВ єдном місті славном бив міщанин, можний купець.
Той міл трьох дівок. Двох же оддав скоро замуж, а третяя довго рутку сіяла, бо груба била на тварі.
В том же місті бив купець барзо можний. Котрий, завдовівши, мислив собі, мовячи:
— Єсли озьму вдову, буде мені во всем спречная, а прето озьму тую дівку, а она будет в послушаніє мні.
І так поняв собі тую шпетную дівку за жону.
Втом, поживши кілько літ в покою, видячи себе бити хорим, за живота все, що мів, леговав жоні своїй в тестаменту при людєх. Сам скоро помер.
Тоді, по смерті мужа своего, тая вдова жила статечне, всіми добрами обладаючи.
А втом почали ся на тую вдову залицати три младенці: єден — студент, другий — служалець, третій — мещанський син. А так собі чергою до неї хожовали з музиками і напитками а всі три намовляли її, іж би замуж пошла била. Вшак же один о другом не знали.
Сусіди зась, жиючії поблизу тої вдови, почали нарекать на вдову, мовячи, же:
— За твоїми зальотниками спать не можемо. Певне альбо замуж іди, альбо їм одкажи, іж бисьмо больше того гомону не слухали.
Тогди тая вдова пошла радитися у людей, що би міла з тим почати.
Тогді єдна зацная жона мовила їй:
— Відай, добрая пані, що! Що чинить, помни. Кгди била дівкою убогою, нікто ся о тебе не старав. Тепер зась не о тебе їм іде, але о маєтность твою. Прето раджу тобі, абись ні одного з тих трьох не брала собі за мужа. Але розправ їх таким способом. Кажи прийти першому в ноч першої години. А гди будеш міть з ним розмову сторони женитьби, одкажи йому такими словами: «Відай, милий пане, іж естем вдова а маю по ласці божей досить всього добра, позосталого мні по мужу моїм, то зась відаю, же не о мене тобі ідет, але о мої маєтності, а прето ж, єсли хочеш мене собі міти за жону, прошу тя, ночі сеї вчини волю мою такую: ото той сусід сьогодня помер а стоїть на марах нехований; а ти пойди і, винявши того мертвого із домовини, однеси, положи попу под двері, а сам положи ся в домовині той і лежи, поки оддзвонять на утреню; того часу я к тобі прийду а озьму тя собі за мужа». Тогди тим способом досвідчиш його приязнь. Потом другому кажи прийти о четвертой годині. Также, яко і первому, же не о мене, мов, тобі іде, леч о маєнток мой; предся ж прошу тя: хочеш ли мні бить мужем вірним — учини ночі сеї волю мою: озьми сеє білоє платте і свічу а пойди до церкви; там стоїть на марах умерший мой приятель; а ти, пришовши, стань в него в головах а стой з тою свічою, поки подзвонять до утрені; тогді я приду до тебе, за мужа собі озьму». А потом з третім умовся, аби о дев’ятой годині пришов до тебе. І так же будеш з ним розмовляти о злученню малженства. Але і тому тим же способом одкажи, іж: «Тобі не ідет о мене, як о маєтность мою. А прето ж покажи свою вірность против мене. Ночі сеї озьми сеє чорноє плаття на себе і сей желізний крук а пойди до церкви. Там стоїть на марах мертвий мой приятель. Ти зась, пришовши, стань у головах його а стой, поки подзвонять на утреню. Тоді прийду к тобі і озьму тя собі за мужа, і будеш мні паном моїм».
Та пані барзо рада била той пораді. І та все справовала так.
Тії пахолки біднії, не знаючи зради, і їден по другім […] Перший, гди пришов до тої панеї з музиками, втом не много по розмовах став ся пан молодий доправляти собі. І предложила йому все. Он вірний товариш поднявся тоє учинити. І так, пришовши, з великою працею мертвого виняв з домовини і, на плечах принесши, попу под двері положив, і сам лігши, зверха дошкою прикрився.
Она зась барзо глупству його дивовалася.
Гди зась другий прийшов о умовной годині к той пані, она і тому, ведлуг поради, также, що хотіла, мовила. Поднявся і той также таковую реч ісповнити. Але, гди близько приходив з походною свічою, той перший у щілину обачив свічу … барзо ся злякав; предся так разумів, же ангел стеречи ідет того чоловіка мертвого а злане учинить йому, дрижачи, лежав.
Потом третій прийшов ведлуг умовной години, і так, по розних мовах і жартах, став ся пані доправлять свого доходу. Тогді пані мовила то ж, що й першим. По том мовила:
— Пане милий! Єсли мя хочеш міти за жону, послухай же мя сеї ночі, а я, твою вірность познавши, полюблю тобі бить жоною. Возьми на себе сеє чорноє плаття і крук желізний а іди до церкви. Єсть там на марах мертвий мой приятель. Ти зась там у головах стань а стой, поки подзвонять на утреню.
Тогди і той поднявся на тоє.
Але кгди обачив той, що стояв із свічою, барзо ся стривожив. Той зась, міючи добрий крук желізний, ішов безпечне, погрожуючися. Кгди ся зближив, обачив той, з домовини, діркою, сродзі зляклся, бо домнімав, же то діавол ідет по того мертвого, одревнів, лежачи. Але той єще горше злякся, із свічою,— кинув чорту свічу у очі, скочив втеки …
Тогди той, що у домовині був, вдарив ногами і руками дошку і сам, вирвавшися, біг, сам не знаючи куди. А так всі розбіглися, бо не знав один другого.
Поп зась, почувши туртус, хотів вийти на двор, але кгди мертвого чоловіка обачив, барзо перестрашон, феброю заражон.
Тогди тая вість по всьому світу трухнула, а младенці зе встиду преч роз’їздилися.
31Так ся жоноцькая хитрость уписана єсть.

Лисиця та рак

Лисиця та ракБіжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться — рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.
— Здоров був, раче! — каже йому лисичка. — З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?
Поздоровкався і рак та й каже:
— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.
А лисичка тоді йому:
— Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!
— Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.
— Як так, то й так, — каже лисиця.
Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:
— Но!
От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:
— Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.
Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:
— Чи то ж видано! — каже.
І більш не сміялася з рака.

Розумна дівчина (кримсько-татарська казка)

Розумна дівчинаСин хана вирішив оженитися і вирушив шукати собі наречену. Багато міст і сіл обійшов, у багатьох оселях побував. На своєму шляху він натрапив на невеличкий будиночок, біля якого поралася дівчина, збираючи хмиз. Хан-заде увійшов на подвір’я і зупинився перед дівчиною. Помітивши незваного гостя, юнка здивовано промовила:
— Нехай Аллах захистить цей безвухий дім!
Хан-заде здивувався, зачувши слова дівчини. Хіба можуть бути вуха в будинка? Він лиш запитав, чи вдома батьки дівчини, на що та йому відповіла:
— Батько пішов у поле землю перевертати, мати пішла з однієї робити дві. Та і я не сиджу склавши руки — готую страву, в якій п’ятеро опадають на дно, п’ятеро зверху плавають.
Нічогісінько не зрозумів хан-заде і, попрощавшися з дівчиною, пішов собі далі. Йшов він, ішов і зустрів на березі озера старого чоловіка, який орав своє поле. Старий зупинив коня, залишив плуг, підійшов до подорожнього, привітався і запитав, що привело юнака в їхнє село. Хан-заде сказав старому, що шукає собі наречену, розповів про сільську дівчину, про її дивну мову. Старий усміхнувся, Похитав головою:
— Ой, синку, зміст мовленого дівчиною дуже простий! Вона вирішила тебе випробувати, наскільки ти кмітливий. А ти вуха розвісив… Зміст її слів простий: дім без вух — це дім без собаки. Був би в дворі собака, ти б не зміг увійти тихцем. Землю перевертати — це значить орати її. Глянь, який слід за моїм плугом. Залишилась перевернута скиба. Про матір вона сказала так тому, що в них повинна отелитися корова, і мати пішла в хлів приймати в неї телятко. Була одна корова — стало дві. Ну а щодо страви, то дівчина варила квасолевий суп. А з квасолі, як відомо, половина під час варіння осідає на дно, а друга половина спливає наверх. Ось тобі вся хитрість…
Хан-заде вирішив припинити пошуки нареченої і повернувся до свого палацу. І чим більше він думав про дівчину, тим більше вона подобалась йому. Одного разу він покликав до себе найрозумнішого візира і запитав:
— Що сталося з шістьома?
Візир дуже здивувався. Йому навіть здалося, що хан-заде не зовсім при своєму розумі після тривалої мандрівки:
— Хто ці шестеро? Як їх звати?
— Але ж ви вважаєтесь найрозумнішим візиром у ханстві! — усміхнувся хан-заде. — Найрозумнішим і найкмітливішим. Якщо ви не можете здогадатися, хто ці шестеро, поїдьте в невеличке село на самісінькому краю нашого ханства, там в маленькій хатинці живе красива дівчина, от і запитайте у неї. А заодно дізнайтесь, як її звати.
Спантеличений візир, не зволікаючи, вирушив у дорогу. Минув день, другий… На третій день він дістався до того села, куди дорога пролягала повз озеро, на березі якого старий орав своє поле. Помітив візир старого та й вирішив розпочати з нього:
— Доброго дня, чоловіче! Бог тобі в поміч. Що ж це ти зробив з шістьома?
Старий навіть не здивувався. Зупинив коня, відповів на привітання і ось що додав:
— Шістьох тягнув-тягнув, але до дванадцяти розтягнути не зміг. Схили гір потом покрились, низини туман заслав, млин молоти перестав. Дуже кепсько мені стало…
Довго розмірковував візир над змістом цих слів, але так і не докопався до суті. От і змушений був попросити старого пояснити, шо означають ці слова. Старий розсміявся, похитав головою:
— До чого ж ти, виявляється, безголовий. Такої дурниці не зрозумів. Тут нещодавно приїжджав один, такий же дурний, як і ти…
Візир зрозумів, що старий каже про хана-заде. Зрозумів і зрадів: «Ну, стривай, хан-заде! Я покажу тобі, як знущатися зі старого візира».
— Поясни мені, чоловіче, зміст мовлених тобою слів і я за кожне з них дам тобі по п’ять золотих!
Старий узяв із рук візира гаманець із золотом, додавши при цьому:
— Звичайно, розум, куплений за золото, це ще не розум, але замислитися змусить. Шестеро, про яких ти запитуєш, — це шість місяців. Шість місяців я працював, а плодів моєї праці на дванадцять місяців не вистачило. Старий я став: мої сиві скроні покрив піт, очі туман почав застилати. Мій млин — поріділі зуби — з твердою їжею не справляється, тому й сил малувато. Кепсько мені стало…
Подивувався візир розуму старого орача. Спитав у нього:
— Скажи мені, чоловіче, а чи не проїжджав тут нещодавно молодий хан-заде?
— Проїжджав. Він з дочкою моєю Тесліє один раз порозмовляв, і йому цього вистачило. Довелося мені навчати молодого хана-заде розуму…
Повернувся візир у палац, а хан-заде й запитує його, чи дізнався він, як звати найрозумнішу дівчину в селі.
— Дізнався, — відповів візир, — звати її Тесліє.
— А хто батько її?
— Батько її — той старий орач, котрий навчав вас розуму, — відповідає візир.
Почервонів хан-заде, ухопився за руків’я кинджала та вчасно втримався і, отямившись, сказав:
— Візьми необхідні подарунки і завтра ж їдь у село до старого. Скажи йому, що я хочу оженитися на його дочці, хочу ощасливити її, зробити її господинею, окрасою нашого палацу.
Наступного дня візир поїхав сватати дочку старого орача. Минув день, другий… На третій день дістався він до села, заїхав у двір, поклав біля ніг здивованого старого багаті подарунки і сказав:
— Хан-заде вирішив ощасливити тебе і твою сім’ю. Він хоче, щоб ти став його тестем…
Старий здивовано похитав головою, задумався. І ось що відповів візиру;
— Даівайте запитаємо в дочки. Як вона вирішить, так і буде.
Покликав старий дочку. Вийшла дівчина з хати, поклонилася батькові, поклонилася гостеві. Візир, вражений її красою і поставою, сказав:
— Нещодавно у вас в гостях побував молодий хан-заде. Відтоді він втратив розум і спокій… Він шле вам багаті подарунки і хоче ощасливити вас…
Дівчина поклонилася батькові й мовила:
— Батьку, від повного до пустого я не піду. Від пустого до повного полечу птахою! — сказала і пішла в хату.
Спантеличений візир запитав у старого:
— Що сказала твоя дочка? Вона погодилася вийти заміж за ханського сина?
Старий почав пояснювати візиру:
— Вона сказала, що від повного до пустого не піде. Не піде до того, в кого повно багатства, а розуму не вистачає. Коли б він був бідний та розумний, сама б до нього птахою полетіла…
Нічого не відповів візир старому. Скочив на коня і помчав геть. Йому дуже хотілося швидше побачити вираз обличчя молодого хана-заде після того, як перекаже йому слова найрозумнішої, найвродливішої дівчини в селі.

Торба з діамантами

Торба з діамантамиОдин чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.
Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.
Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав: «Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожньою торбою? Е-е-е, я йому покажу!»
А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:
— Пане ґаздо, мені приснився файний сон.
— Який?
— Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни…»
— Ходім та розкопаємо! — схопився багач.
Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння — хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.
— Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.
— Я… я буду тебе годувати! — затрусився багач.
І, справді, після того носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у Бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі й помер. Багач поховав його — так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там — каміння в торбі.
— Його діаманти стали камінням для тебе! — казали бідні люди.
Багач мовчав і сопів.

Дванадцять апостолів

Дванадцять апостолівЖив собі на світі один різьбяр. Добрий був майстер. Гарний був і п’яниця…
Якось замовив йому один монастир виточить з дерева дванадцять апостолів. Дав йому монастир і липи, доброї липи.
Ну, заходився різьбяр біля роботи. Зробив він дев’ять апостолів, а останній матеріал пропив. Пропив липу на трьох апостолів. Похмелився і думає: «Що ж його робити? Приїде з монастиря комісія приймати роботу, а матеріалу нема. Безпремінно повісять!»
А була в цього різьбяра добра жінка, красива й розумна.
— Не журися, — каже, — чоловіче. Якось воно та буде.
Вдяглася жінка гарненько, взяла відра і пішла по воду повз попів двір.
А піп був удівець…Поздоровкалася привітно.
— Здрастуйте, батюшечко!
Слово за словом, а піп і питає:
— Чи не можна прийти сьогодні увечері?
— А чого ж не можна, приходьте, батюшечко, — і призначила попу якусь там певну годину.
Таким же побитом пішла жінка і повз дияконів двір.
Загледів диякон, ахикнув… Слово за слово… Призначила й дияконові певний час.
Потім жінка пішла повз двір старости. Довго й не балакали.
— Прийду, — каже староста, — до тебе сьогодні увечері.
Повернулася жінка додому, розповіла чоловікові: так, мовляв, і так, будь увечері напоготові.
Прийшов і вечір. Чоловік сховався у сінях. Дожидають гостей…
Не довго чекали. Ось уже й піп стукає у віконце.
Впустила жінка попа в хатку. Витягла вареників з печі, подала чарку.
Захмелів піп, почав залицятися до жінки. Тільки-но обняти хотів, аж тут чоловік у двері — стук-стук…
— Ой, лихо мені! — скрикнула. — Де ж вас заховати, батюшечко! — І, наказала:
— Роздягайтеся, батюшко, наголо, та й ставайте з апостолами поряд!
Нікуди подітися попові, скорився, став з апостолами в один ряд.
Тільки-но збулася попа, аж ось і диякон у хаті. Посадила за стіл, почастувала чаркою. Тільки-що хотів диякон обійняти, як чоловік у сінях — стук-стук…
— Роздягайтесь хутчій, та становіться повз апостолів! – наказала жінка дияконові.
Став і диякон. Аж ось і староста.
— А, здоровенька була, молодице, в хаті!
Та тільки-но хотів зачепити молодицю, а тут чоловік у сінях — стук-стук!
Мусив і староста роздягатись наголо та й ставати поряд з апостолами.
Ну, поставали всі троє і стоять, грішним тілом світять.
Аж ось і комісія з монастиря — просто до різьбяра у двір: ігумен, настоятель і ще якийсь там чин. Приїхали гроші платить, роботу забирати.
Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів — всіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.
— Гарна робота! — хвалить ігумен, — як живий!
— Тільки навіщо апостолові, — каже ігумен, — грішне тіло? Чи не можна без нього?
— Можна й без нього, — відзивається різьбяр, — для нас це пусте діло, вмить відріжемо!
І вже бере різьбяр у руки пилку… Ех, як почув це староста, як зірветься з місця та — плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…
А різьбяр як закричить:
– Держіть їх, халамидників! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!
Ну, звичайно, ігумен став просити різьбяра: покинь, мовляв, пилку, чоловіче, нехай уже буде так, як буде… Отак визволила жінка свого чоловіка з біди.

Чоловік, який садив перлини

Чоловік, який садив перлиниВ далекі часи жив на світі хан, у якого була дочка. Хан її діобив і плекав. Дочка виросла, стала вродливою дівчиною, і чутки про її красу, розум, привітність облетіли всі.сусідні країни. Правителі сусідніх держав вважали за честь породичатися з ханом. Вони відправляли до хана послів із щедрими дарунками, та хан не квапився розлзучатися з дочкою, адже він її дуже любив.
Але трапилося нещастя: принцеса тяжко захворіла.
З’ясувати причину хвороби намагалися відомі ворожбити й астрологи. Лікували її найкращі лікарі та знахарі. Півцарства обіцяв хан тому, хто поставить принцесу на ноги, але й це не допомагало.
Одного разу до палацу привели купця, корабель якого зазнав аварії біля берегів країни. Під час бурі він прив’язав себе до щогли, і цю щоглу з прив’язаним до неї непритомним чоловіком викиїнуло на берег. Коли купець опритомнів, його відвели до караван-сараю, одягли, нагодували, виділили йому простору келію. Тут, у караван-сараї, й почув купець про горе, що спіткало хана, і попросив негайно привезти його в палац.
І ось що сказав хану купець:
— Ваша величносте, на самісінькому краї землі є море-океан, на дні якого в перламутрових мушлях вирощують найбільші у світі перлини незвичайної краси. Та окрім краси ці перлини мають дивовижну чарівну властивість — повертають людям здоров’я і вроду. Мені не потрібно півцарства, я сам батько, у мене була улюблена дочка, яку я втратив. Я розумію ваше горе. І якщо ви дасте мені гарний корабель і достатньо золота, клянуся вам блакитним небом та ім’ям великого Тенрі, через рік я повернуся до вас з перлинним намистом.
Купець вирушив у далекі країни до моря-океану, а хан наказав збудувати на березі моря палац. Відтоді принцеса лежала біля вікна і з надією дивилася на море, виглядаючи заповітний корабель з блакитним прапором на щоглі. Читати далі

Лев та заєць

Лев та заєцьПобачив чоловік зайця та й посміявся, що ніякого звіра він зроду не міг піймати, бо всіх боїться. Розсердився куций та й питає:
— А що тобі, чоловіче, найстрашнішим здається?
От чоловік і каже:
— Лев!
— Ну, так я тобі його піймаю! — сказав заєць та й подався у степ.
Вже чи довго, чи коротко скакав заєць по степу, а таки добіг до тієї печери, що в їй жив лев. Став на дверях, ледве до клямки дістав, та цок, цок, цок!
Лев, теє почувши, вийшов на поріг.
— А що тобі, зайчику-побігайчику, треба? — питає. — Може, тебе хто обідив?
— Та ні, хвалити Бога, ніхто мене не обідив, а тільки такий до нас страшний звір у степ зайшов, що ніхто проти нього не встоїть. Уліз він у криницю і не дає нікому води напитись. Уже другий день, як ні у кого з нас ані рисочки в роті не було. Увесь звір по степу пропадає. Розбіжиться усе твоє царство. Рятуй!..
— Страшний звір, кажеш? Ану, веди мене до криниці!
Приходять до криниці. От лев нахиливсь над водою, став придивлятись, хто там є. А вода як дзеркало — так і видно того, хто нахилився. Лев же ж думав, що то і є отой страшний звір, про якого розказував заєць, бо зроду себе не бачив і не знав, який він є.
Як же ж зареве тоді лев над цямриною, аж у вухах у зайця залящало, а з криниці ще дужче луна пішла:
— Го-го-го!..
Простяг лапу лев, щоб достати ворога; аж і той простягає.
Дуже розсердився лев, бо ще не було видано такого звіра, щоб проти нього лапу простяг.
Розігнавсь тоді лев та шубовсь у воду сторчака… А звідти вже ніяк йому не вилізти.
Отак заєць доказав свою силу.

Піп у бочці

Піп у бочціПроходила одного разу жінка коло попової хати, а він до неї стиха: «А-хи!»
Прибігла вона додому і каже чоловікові:
— Знаєш, проходила я коло батюшчиної хати, а він до мене стиха: «А-хи», а я налякалась і побігла…
— Дурна, — каже чоловік. — Чого налякалась? Кашляй до нього теж: «А-хи!» А як спитає, коли до тебе приходити, то кажи — увечері.
Так вони і умовились. Пішла жінка коло попової хати, а піп до неї: «А-хи!»
А вона до нього: «А-хи!»
А піп до неї:
— Коли до тебе прийти?
А вона:
— Увечері, як поїде чоловік до млина.
А чоловік її цілий день порався коло клуні, а потім і поїхав до млина.
От лише смеркло, а піп до неї вже йде, кладе на стіл півгока (Півгока (півока) — біля півлітра), а жінка виймає вареники… Тільки вони посідали, як надворі:
— Тпру… гов!..
А жінка, наче налякалась, кричить:
— Чоловік приїхав, батюшка! Де я вас подіну?
Піп туди, сюди, — нема де заховатися. Тоді жінка кричить:
— Скакайте в цю бочку!
А в тій бочці було трохи малясу (меляси). Піп туди скочив, загруз у маляс і сидить, не ворухнеться, а жінка ту бочку зверху накрила.
Чоловік нібито нічого не знає, заходить до хати, сідає до столу. Випили вони з жінкою півгока, поїли вареників і полягали спати.
На ранок роздер чоловік подушку, висипав пір’я в бочку з малясом і кличе сусідів, щоб допомогли йому цю бочку вивезти.
Каже:
— Лишилось трохи малясу, треба його брату завезти.
Взяли вони ту бочку, а вона важка, винесли її на воза, а він привіз її в гай, поставив посередині, а сам бігає навколо і наче ловить щось. В той час їде пан і бачить, що чоловік щось ловить і нічого не видно. І каже своєму фірману:
— Іди, спитай, що це він ловить?
Прийшов фірман до нього і каже:
— Питає пан, що ти ловиш?
Той чоловік все біга і каже:
— Я вже одного чорта піймав, а тепер чортиху ловлю, на розмноження, значить!
Пішов фірман до пана і каже:
— Той чоловік каже, що чорта має, а ще чортиху ловить на розвод!
А пан каже:
— Скажи йому, хай він мені чорта покаже!
Приходить фірман до чоловіка і каже, щоб він панові чорта показав.
А той чоловік аж відмахується:
— Та ні, не покажу, він втече, і тоді знову його ловити. — Не покажу! — А сам бігає, ловить і ловить.
Пан дивиться, дивиться, і знову посилає свого фірмана: хай покаже йому чорта.
Той чоловік йому каже:
— Хай дасть мені пан 600 карбованців, то вже сім’ю потеряю, а чорта покажу!
А що панові 600 карбованців! Він хоче чорта побачити, і дав чоловікові 600 карбованців.
Відкрив чоловік бочку, потягнув попа, а той ногу виставив в малясі, в пір’ї, виставив другу і — прудцем до ставка та у воду…
А пан дивиться та й сміється:
— От чорт, який то патлатий! Як то в воду жбурнув! От ладний чорт!

Про рескрипт Владислава IV і про те, як Хмельницький його здобув від Барабаша

Про рескрипт Владислава IV і про те, як Хмельницький його здобув від БарабашаЗ “Історії Русів”

[Гетьман Карп Півторакожуха] року 1647-го намовив і спонукав наказного гетьмана Барабаша внести подання до короля іменем усієї Малоросії, де був він найвищим начальником, а значить і опікуном народнім, про чинені народові тому од польських військ та начальників нестерпні переслідування, насильства та надмірне його поневолення і руйнацію. Королем тоді був Владислав Четвертий, знаний руський патріот, що обставав колись за військами руськими перед королем, батьком своїм, з Густавом, королем шведським. Подання Барабашеве прийняв Владислав прихильно, предкладав його на розсуд і увагу Сенатові та чинам польським, доводячи їм у сильних висловах, взятих з життя та прикладів різних народів у світі, що “всяке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою нескріплене, щоразу руйнувалося і з гуркотом падало. А що народ руський з містами, селами та землями своїми злучався з Польщею добровільно на однакові й рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко затвердженого урочистими договорами та пактами, що в привілеях і архівах зберігаються. Коли ж на спростування того поставляти причиною заворушення народні, то справедливість вимагає протиставити їм і переслідування їх, що порушують права і свободи народні”. Магнати й урядники королівства, здебільшого прихильні бувши на сторону примаса королівського, яко особи найпершої духовної, що на все розгрішала, держалися його порад і поглядів, і, знесиливши із ним здавна владу королівську і зробивши з неї саму проформу, порозкрадали і поділили між собою премногі маєтності національні, польські та і руські, і через те на зміни, користолюбству та самолюбству їх противні, вельми не годилися. І король, по довгих дебатах та умовляннях, бачивши, що він ні в чому успіху не має, був змушений виговорити послам малоросійським і написати до наказного гетьмана їхнього і війська, між іншим, такі вікопомні слова: “Поневаж ви воїни єсте і маєте у себе мушкети та шаблі, то що вам боронить стати за себе і за свою вольність? Бо видно талан ваш такий, щоб мати усе від меча, і навіть саму вольність; а я допомагати вам не в силах, поборюваний будучи партіями та їх факціями”.
Наказний гетьман Барабаш, одержавши рескрипт королівський, ознаймував його тільки одному писареві генеральному Хмельницькому, але й то з конечности, яко канцлерові нації, а від інших урядників зовсім його затаїв, держачись сторони поляків, од яких він був багато обдарований і мав з ними велику дружбу. Хмельницький багато разів намовляв Барабаша оголосити волю королівську урядникам, народові й військові, щоб заохотити їх прихильністю до них такого справедливого й милостивого монарха, і дати знати з-під руки полякам, щоб вони відали думки королівські, що пособляють невинності народній, свавільством силуваній, і страшилися б оборони, дозволеної самим монархом. Та Барабаш, упоєний дарами польськими і приспаний їхніми улещуваннями, ні на що теє не зважав, і цим приневолив Хмельницького виконати самому той обов’язок начальства, що його він, Барабаш, учинити був зобов’язаний. Хмельницькому прийшлося докласти великої вмілости, щоб роздобути у Барабаша королівський рескрипт, пильно ним хоронений, і оголосити його урядникам і військові. Сприятлива нагода скоро йому в тому допомогла. Для новонародженого у родині Хмельницького немовляти треба було мати хрещеного батька; для того запросив Хмельницький Барабаша, і він з усім почетом своїм виїхав з Чигирина до родинного дому Хмельницького, в містечко Суботів; а тамо, по доконанню над немовлям таїнства хрещення, почалися звичайні при таких нагодах учти, на яких частовано Барабаша і почет його з умисним старанням. Хмельницький, знявши у сонного Барабаша з руки перстень і забравши пірнач та шапку з кокардою, що титул Барабашів означали, поїхав з ними вночі до Чигирина і, з’явившись у Барабашевої жінки, показав їй знаки чоловікові, вимагаючи у неї видати потрібні листи з кабінету Барабашевого, що їх буцімто він, Барабаш, для якнайпильніших потреб просить. Барабашева жінка, бачивши знаки чоловікові і знавши обов’язки писаря генерального, до котрого справи письмові особливо належать, відчинила Хмельницькому кабінет чоловіків, і він знайшов у ньому відомий рескрипт королівський та інші важливі акти, до народу руського та прав його належні, забрав їх і вирушив з Чигирина впрост на Запорозьку Січ, і прибув туди 7-го серпня, року 1647-го.

Піп і наймит

Піп і наймитЗустрічає раз один дядько наймита Івана та й каже йому:
— Наймися до мене. Я дам тобі добру плату.
А той йому і каже:
— Я до вас наймуся, поки на печі не заведуться кози. Чи за день, чи за місяць, але за це треба заплатити сто карбованців.
А дядько йому й каже:
— А як не заведуться весь вік, то й служитимеш?
Він йому відповів:
— Служитиму, але дозвольте мені бігати з поля додому, коли мене дрік кусатиме.
Багач дозволив.
От вони рано запрягли воли з дядьком і поїхали в степ. Той Іван і каже дядькові:
— Ой, дядечку, мене дрік кусає!
Він каже:
— Скоріш біжи додому!
Той Іван прибіг додому і слухає під вікном. А тітка розмовляє з попом:
— А що буде, як Іван застане?
— Сховаєш мене в телятник.
От Іван кричить:
— Одчиніть!
Тітка та заховала попа в телятник. Він увійшов у хату та й каже:
— Ви сидите дома, а бугай уліз між телята та й коле їх.
— Оце ж, — каже тітка, — боже мій. Я ж тільки-що з телятника. Там нема ніякого бугая.
— Ану світіть, — каже, — тїтко свічку.
Засвітила тітка свічку. Іван узяв палицю, пішов у телятник і каже:
— Оце наше теля, і оце наше теля, а оце не наше. Чого воно сюди заплуталось?
І почав бити попа палицею. Попобив він того попа і пішов на степ. От він прийшов на степ, дядькові не признається. Той дядько і питає:
— Де ж ти гуляв, Іване?
А він каже:
— Ой, дядьку, хіба мені гульня. Я ледве живий додому дійшов.
От на другий день знову каже:
— Мене дрік кусає!
— Біжи, — каже дядько, — скоріше додому.
Він побіг додому. Підійшов до хати і слухає, що промовляє піп з дядьковою жінкою. Піп і каже:
— Ну, що буде, як Іван застане? Він мені так набив боки тоді, що я ледве доплівсь.
А тут Іван і постукав у двері.
— Стій! Не журися. Я тебе сховаю на горищі у вовну. Він тебе не знайде там, — каже тітка попові.
Той Іван одчиняє хату, каже:
— Кип’ятіть воду, та ще й багато, відер двоє або й троє.
— А нащо це?
— Еге ж! Як нащо? Ви сидите дома, а нічого й не знаєте? Скоро міль усю вовну поїсть.
Тітка накип’ятила води. Іван каже:
— Наливайте двоє відер.
Набрали двоє відер води кип’яченої, засвітили свічку і лізуть на горище. Іван ллє воду і приказує:
— Ой, буде тобі, вража міль, тітчину вовну їсти!
Вилив одне відро, бере і друге. Піп з усіх чотирьох схопився та не попав на драбину, а в дірку з горища. Іван з горища — та за попом. Тітка — за Івана і придержала його. Прийшов Іван на степ, а дядько й питає:
— Де ти ходив? Може, до дівчат, та не признаєшся?
А Іван і каже:
— Е, ні. В суботу признаюсь.
От на третій вечір пішов Іван знову додому. Став і слухає під вікном. А піп і розмовляє з тіткою:
— Ти знаєш що: мабуть, я буду йти додому, а ти завтра навариш хорошого обіду, горілки купиш і принесеш мені в степ обідати.
А Іван все це слухає під вікном.
— Я буду, — каже піп, — недалеко села орати і у мене сірий та білий віл. Ні в кого таких не буде.
Іван послухав під вікном і пішов собі на степ. Перед обідом пішов до сусіда, що орав з жінкою, та й каже:
— Дайте мені, тітко, сірої хустки.
Він перев язав вола свого сірою хусткою та й каже дядькові:
— Ну, лягайте спати, а я поорю ще до обіду.
Той дядько ліг спати під возом, а тітка несе попові їсти, та не попала до попа, а попала до свого Івана, робітника, та й каже:
— Драстуй, Іване!
— Драстуйте, — каже, — тітко!
— О! А чого це ви сюди попали?
— Та оце ж, — каже, -— мій голубе, матушка сказала, щоб я понесла батюшці їсти. Шукала я, шукала, та ніяк не попаду. Та оце до вас прийшла.
— Ну, ідіть, — каже, — тітко, коло воза з дядьком посидьте, а я понесу батюшці їсти.
Він узяв, поставив ту їжу у борозні і пішов до батюшки. Каже:
— Знаєте що, батюшко? Казали дядько, що прийдуть і сокирою зарубають вас.
— Оце, — каже, — спасибі, Іване, що сказав.
Та й поглядає на Івана, щоб він не бив.
Той Іван повернувся од попа до дядька та й каже йому:
— Казали батюшка, щоб ви прийшли з сокирою та наладнали їм букаря.
Той дядько взяв сокиру та й іде до батюшки. Батюшка як угледів, що дядько йде з сокирою, та й почав тікати — і бички покинув. Дядько прийшов до букаря, походив, походив довкола — все справне, а сам собі й думає:
«Чого ж батюшка втік?»
От дядько іде до свого воза. А тітка сидить з Іваном. А Іван уже бреше тітці:
— Ось дивіться, тітко, дядько йде злий, злий, з сокирою. Мабуть вас зарубає!
Тітка схопилась з-під воза і тікать додому. Дядько питає:
— Чого то тітка побігла, наче навіжена?
— Та то ж, — каже, — в селі горить ваша хата, а вона побігла гасити.
Той дядько сокири не покинув та й побіг за тіткою. Тітка, як оглянеться, що дядько біжить, та:
— Ой, — каже, — битиме мене! — та й у ліс сховалась.
А дядько побіг у село. Іван слідом за дядьком. Поки дядько ставок обминув, Іван скинув штани та й перебрів. Прийшов до лісу, де високий дуб стояв. Виліз на дуба, закутався у гілля та й чекає. Аж дивиться, дядько побіг. Позаду тітка біжить. Прибігла до того дуба та й каже:
— Люди старі казали, що на оцім дубі бог сидить.
А потім і питає:
— Божечку, божечку, чим би їх, сукиних синів, потруїти? Це про Івана і свого чоловіка.
А Іван з дуба обзивається, ніби бог:
— Хорошим м’ясом та киселем, та варениками, та горілкою, та огірками солоними.
— А од чого ж вони будуть труїтися?
А Іван з дуба:
— Од м’яса поніміють, од киселю посліпнуть, од вареників поглухнуть, а від горілки не встануть, а од огірків, — каже, — полопаються.
— Ну, — каже, — спасибі, боженьку, спасибі!
А бог:
— Спасибі, спасибі!
Той Іван зліз з дуба і пішов в табір. От дивиться — дядько іде.
— Ти ж, — каже — Іване, казав, що хата горіла.
— Та то, мабуть, вихор замів, а мені здалося, що ваша хата горить.
От на вечір Іван каже:
— Буду йти додому.
Той дядько каже:
— Візьми бики та й поїдеш.
Той Іван запріг у передок, і прив’язав до нього ланцюг довгий-довгий.
Дядько і питає:
— Нащо ти ланцюг взяв?
— Та мене, — каже, — коло лісу часто дівка лякає, а я її хочу зачепити ланцюгом та й притягти до вас.
От той Іван приїжджає додому. Спинив воли потихеньку і слухає під вікном. А той піп і каже:
— Ну, так що, Ганно?
— Еге! — каже, — батюшко, не журіться. Я молилась богу, так бог казав мені, чим їх потруїти.
А піп каже:
— Ой, заживемо, Ганно!
От той Іван:
— Тпр, гов! — нібито він тільки що приїхав.
А піп і каже:
— Ой, куди ж ти мене сховаєш?
Каже:
— В сундук, де попіл.
А у них кожну суботу тільки вивозили попіл. Закон такий був. Заховала попа, вийшла і каже:
— Чого це ти, Іване, приїхав?
Каже:
— О, це ж я приїхав того: солонець на ниві завівся, так я хочу взяти сундучок з попелом і посипать ниву, бо завтра субота, щоб раніш пошабашити.
— Ну, лягай, — каже, — засни, а вдосвіта й поїдеш.
— Та, ні, — каже, — буду зараз. Давайте ключ до сундучка.
— Та я і ключ загубила!
— Давайте, давайте!
Дала ключ. Іван і виносить сундук. Прив’язав далеко-далеко ланцюгом од передка той сундук і каже:
— Гей, поїхали!
Котиться сундук ззаду, а піп перекидається в сундуці. От він з гори на гору, з гори та на гору, а піп кричить у сундуці. І хотів до дядька одвезти попа, а туман накотив, і він заблудив. От тоді зустрічає пан Івана.
— Що це ти, — каже, — везеш у сундуку?
Каже:
— Оце ж, паночку, піймав чорта.
— Невже? Покажи ж, який він.
— Ви злякаєтесь.
— Ні, — каже, — я стану з рушницею і зразу вб’ю, як вискочить.
Той як одкрив сундук, піп як вискочить з сундука, пан як закричить:
— Калавур! — і рушницю загубив, злякався.
От той Іван приїжджає до табору та й каже дядькові:
— Ну, — каже, — дядьку, оце сьогодні нам кінець життя.
Той дядько з ляку:
— А чого ж це так?
— Нас, — каже, — буде жінка з попом труїти, запригайте воли, дядьку, будемо їхати додому. А дома — робіть те, що я буду робити.
Той дядько запрягає воли, сідають і ідуть додому. От приїжджають вони додому, а жінка:
— Скоріше, скоріше, чоловіче, в хату. Я вже й обідать вам наготовила. Сама і бикам дам.
Іван і каже:
— Ну, беріть же, дядьку, мішалку добру в хату і я візьму собі.
От вони увійшли в хату, поставили мішалки в кочерги і посідали за стіл. А піп сидить під ліжком, дивиться, як будуть труїтися. От вони їдять м’ясо, а жінка питає:
— Ще вам?
Вони нібито поніміли, мурчать.
— О, — каже, — слава богу, вже поніміли.
А батюшка виглядає з-під ліжка.
— Став швидше киселю, щоб посліпли і нічого не бачили.
Вона й поставила киселю.
— Став, — каже, — швидше вареники, щоб поглухли.
Вона поставила і вареники.
— Став, — каже, — швидше і горілку і огірки.
Як випили горілку, а огірки під себе — подавили, нібито полопались.
От той батюшка вискочив з-під ліжка.
– Слава богу, вже нема їх!
І почали танцювати, плигати з жінкою з радощів. З долівки — на піч, а з печі — додолу і мекать по-козячому. А Іван і каже дядькові:
— Вставайте, дядьку, вже кози завелись!
От вони встали та давай бити попа…