Калиточка

КалиточкаБули собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди — віз. Ото як прийде неділя або празник, то хто-небудь бере волів і воза та й їде, чи до церкви, чи у гості, а на другу неділю — другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже:
— Поведи воли та продай, справимо собі коня та візка, будемо самі до церкви та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати.
Чоловік налигав воли і повів. Веде дорогою, аж ось доганяє його чоловік конем.
— Здоров!
— Здоров!
— А куди це воли ведеш?
— Продавати.
— Проміняй мені за коня.
— Давай.
Виміняв коня, сів верхи та й їде. Від’їхав недалеко і зустрічає чоловіка, що жене корову:
— Здоров!
— Здоров!
— А куди це ти їдеш?
— Коня продавати.
— Поміняй мені на корову.
— Давай!
Поміняв і веде дорогою, аж на полі пасуться свині та вівці. Домовився він, виміняв корову на свиню, а потім на вівцю і поспішає додому. Овечка гарна, аж де не візьмись — розлилась велика ріка, а на ній видимо-невидимо гусей. Підійшов він ближче, розбалакався з людьми, виміняв вівцю на гуску та й пішов понад річкою і зайшов у село. Аж стрічає жінку, а та:
— Здоров!
— Здорова!
— А поміняй мені на півня гуску!
— Давай!
Помінялись. Іде далі, аж ось доганяє його чоловік:
— На продаж?
— Еге!
— А поміняй мені на калиточку.
— Давай!
Виміняв за півня калиточку й поспішає додому. Аж тут тобі ріка розлилась. На березі стоїть перевіз, плату беруть, а в нього ж ні копієчки.
— А перевезете мене? Дам калиточку.
— Сідай!
Переїхав на другий берег.
А там стояла валка чумаків. Як розпитали ж вони його, за що він виміняв калиточку, сміються з нього.
— Що тобі,— кажуть,— жінка за це зробить?
— Аж нічого! Скаже, слава богу, що хоч сам живий вернувся.
Та й побились об заклад. Коли скаже жінка так, то чумаки віддадуть йому дванадцять маж з батіжками. Зараз обібрали одного і послали його до його баби. От той приходить.
— Здорові!
— Здоров!
— А ти не чула про свого старого?
— Ні, не чула.
— Він воли на коня проміняв.
— От добре, возик недорого коштує, як-небудь зберемось.
— Та й коня проміняв на корову.
— Це ще й краще, буде у нас молоко.
— Та й корову проміняв на свиню.
— І то добре, будуть у нас поросятка.
— Та й свиню проміняв на вівцю.
— І це добре, будуть ягнятка та вовночка, буде що у мене у спасівку прясти.
— Та й вівцю проміняв на гуску.
— І це добре, будуть у нас крашаночки та пір’я.
— Та й гуску проміняв на півня.
— О, це ще краще, півень раненько співатиме та нас до роботи будитиме.
— Та й півня проміняв на калиточку.
— І це добре, будемо, де хто заробить — чи він, чи я,— в калиточку складати.
— Та він і калиточку за перевіз віддав.
— Ну що ж, слава богу, що сам хоч живий вернувся.
Так тим чумакам нічого робити, віддали йому дванадцятеро маж.

Розумна дівчина (кримсько-татарська казка)

Розумна дівчинаСин хана вирішив оженитися і вирушив шукати собі наречену. Багато міст і сіл обійшов, у багатьох оселях побував. На своєму шляху він натрапив на невеличкий будиночок, біля якого поралася дівчина, збираючи хмиз. Хан-заде увійшов на подвір’я і зупинився перед дівчиною. Помітивши незваного гостя, юнка здивовано промовила:
— Нехай Аллах захистить цей безвухий дім!
Хан-заде здивувався, зачувши слова дівчини. Хіба можуть бути вуха в будинка? Він лиш запитав, чи вдома батьки дівчини, на що та йому відповіла:
— Батько пішов у поле землю перевертати, мати пішла з однієї робити дві. Та і я не сиджу склавши руки — готую страву, в якій п’ятеро опадають на дно, п’ятеро зверху плавають.
Нічогісінько не зрозумів хан-заде і, попрощавшися з дівчиною, пішов собі далі. Йшов він, ішов і зустрів на березі озера старого чоловіка, який орав своє поле. Старий зупинив коня, залишив плуг, підійшов до подорожнього, привітався і запитав, що привело юнака в їхнє село. Хан-заде сказав старому, що шукає собі наречену, розповів про сільську дівчину, про її дивну мову. Старий усміхнувся, Похитав головою:
— Ой, синку, зміст мовленого дівчиною дуже простий! Вона вирішила тебе випробувати, наскільки ти кмітливий. А ти вуха розвісив… Зміст її слів простий: дім без вух — це дім без собаки. Був би в дворі собака, ти б не зміг увійти тихцем. Землю перевертати — це значить орати її. Глянь, який слід за моїм плугом. Залишилась перевернута скиба. Про матір вона сказала так тому, що в них повинна отелитися корова, і мати пішла в хлів приймати в неї телятко. Була одна корова — стало дві. Ну а щодо страви, то дівчина варила квасолевий суп. А з квасолі, як відомо, половина під час варіння осідає на дно, а друга половина спливає наверх. Ось тобі вся хитрість…
Хан-заде вирішив припинити пошуки нареченої і повернувся до свого палацу. І чим більше він думав про дівчину, тим більше вона подобалась йому. Одного разу він покликав до себе найрозумнішого візира і запитав:
— Що сталося з шістьома?
Візир дуже здивувався. Йому навіть здалося, що хан-заде не зовсім при своєму розумі після тривалої мандрівки:
— Хто ці шестеро? Як їх звати?
— Але ж ви вважаєтесь найрозумнішим візиром у ханстві! — усміхнувся хан-заде. — Найрозумнішим і найкмітливішим. Якщо ви не можете здогадатися, хто ці шестеро, поїдьте в невеличке село на самісінькому краю нашого ханства, там в маленькій хатинці живе красива дівчина, от і запитайте у неї. А заодно дізнайтесь, як її звати.
Спантеличений візир, не зволікаючи, вирушив у дорогу. Минув день, другий… На третій день він дістався до того села, куди дорога пролягала повз озеро, на березі якого старий орав своє поле. Помітив візир старого та й вирішив розпочати з нього:
— Доброго дня, чоловіче! Бог тобі в поміч. Що ж це ти зробив з шістьома?
Старий навіть не здивувався. Зупинив коня, відповів на привітання і ось що додав:
— Шістьох тягнув-тягнув, але до дванадцяти розтягнути не зміг. Схили гір потом покрились, низини туман заслав, млин молоти перестав. Дуже кепсько мені стало…
Довго розмірковував візир над змістом цих слів, але так і не докопався до суті. От і змушений був попросити старого пояснити, шо означають ці слова. Старий розсміявся, похитав головою:
— До чого ж ти, виявляється, безголовий. Такої дурниці не зрозумів. Тут нещодавно приїжджав один, такий же дурний, як і ти…
Візир зрозумів, що старий каже про хана-заде. Зрозумів і зрадів: «Ну, стривай, хан-заде! Я покажу тобі, як знущатися зі старого візира».
— Поясни мені, чоловіче, зміст мовлених тобою слів і я за кожне з них дам тобі по п’ять золотих!
Старий узяв із рук візира гаманець із золотом, додавши при цьому:
— Звичайно, розум, куплений за золото, це ще не розум, але замислитися змусить. Шестеро, про яких ти запитуєш, — це шість місяців. Шість місяців я працював, а плодів моєї праці на дванадцять місяців не вистачило. Старий я став: мої сиві скроні покрив піт, очі туман почав застилати. Мій млин — поріділі зуби — з твердою їжею не справляється, тому й сил малувато. Кепсько мені стало…
Подивувався візир розуму старого орача. Спитав у нього:
— Скажи мені, чоловіче, а чи не проїжджав тут нещодавно молодий хан-заде?
— Проїжджав. Він з дочкою моєю Тесліє один раз порозмовляв, і йому цього вистачило. Довелося мені навчати молодого хана-заде розуму…
Повернувся візир у палац, а хан-заде й запитує його, чи дізнався він, як звати найрозумнішу дівчину в селі.
— Дізнався, — відповів візир, — звати її Тесліє.
— А хто батько її?
— Батько її — той старий орач, котрий навчав вас розуму, — відповідає візир.
Почервонів хан-заде, ухопився за руків’я кинджала та вчасно втримався і, отямившись, сказав:
— Візьми необхідні подарунки і завтра ж їдь у село до старого. Скажи йому, що я хочу оженитися на його дочці, хочу ощасливити її, зробити її господинею, окрасою нашого палацу.
Наступного дня візир поїхав сватати дочку старого орача. Минув день, другий… На третій день дістався він до села, заїхав у двір, поклав біля ніг здивованого старого багаті подарунки і сказав:
— Хан-заде вирішив ощасливити тебе і твою сім’ю. Він хоче, щоб ти став його тестем…
Старий здивовано похитав головою, задумався. І ось що відповів візиру;
— Даівайте запитаємо в дочки. Як вона вирішить, так і буде.
Покликав старий дочку. Вийшла дівчина з хати, поклонилася батькові, поклонилася гостеві. Візир, вражений її красою і поставою, сказав:
— Нещодавно у вас в гостях побував молодий хан-заде. Відтоді він втратив розум і спокій… Він шле вам багаті подарунки і хоче ощасливити вас…
Дівчина поклонилася батькові й мовила:
— Батьку, від повного до пустого я не піду. Від пустого до повного полечу птахою! — сказала і пішла в хату.
Спантеличений візир запитав у старого:
— Що сказала твоя дочка? Вона погодилася вийти заміж за ханського сина?
Старий почав пояснювати візиру:
— Вона сказала, що від повного до пустого не піде. Не піде до того, в кого повно багатства, а розуму не вистачає. Коли б він був бідний та розумний, сама б до нього птахою полетіла…
Нічого не відповів візир старому. Скочив на коня і помчав геть. Йому дуже хотілося швидше побачити вираз обличчя молодого хана-заде після того, як перекаже йому слова найрозумнішої, найвродливішої дівчини в селі.

Три брати

Три братиЖили три брати на світі. І захотіли вони накопати дорогоцінного лікарського коріння, щоб стати багатими. Довго шукали вони цього коріння. Але все ж таки викопали корінь ціною сто тисяч карбованців. Тоді два старших брати поміж себе кажуть:
— Давай уб’ємо нашого молодшого брата і візьмемо його частку золота собі.
Так і зробили.
Тоді кожний із двох живих братів став думати, як би убити свого другого брата і забрати всі гроші.
Одного разу прийшли вони до села.
— Піди, — каже старший брат середньому, — у село і купи харчу, а я почекаю на тебе тут.
Коли середній брат ішов з харчами назад, то старший подумав: «Якщо я тепер уб’ю свого брата, то мені остануться і харчі, і корінь».
Він так і зробив: брата вбив, золото забрав, а харчі з’їв. Але харчі були отруєні, бо ними середній брат хотів отруїти старшого.
Так усі троє братів померли, а дорогий корінь погнив.
З того часу люди не шукають більше коріння, а шукають братів.

Торба з діамантами

Торба з діамантамиОдин чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.
Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.
Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав: «Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожньою торбою? Е-е-е, я йому покажу!»
А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:
— Пане ґаздо, мені приснився файний сон.
— Який?
— Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни…»
— Ходім та розкопаємо! — схопився багач.
Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння — хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.
— Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.
— Я… я буду тебе годувати! — затрусився багач.
І, справді, після того носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у Бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі й помер. Багач поховав його — так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там — каміння в торбі.
— Його діаманти стали камінням для тебе! — казали бідні люди.
Багач мовчав і сопів.

Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Читати далі

Як кріпаки одпороли пана

Як кріпаки одпороли панаЗам’ятин — то був такий пан, що так, було, по степу й шаста. Було, оце як приїде у степ до робочих та ото спідню губу як прикусе зубами, очі витріще та побіліє, так ото вже й знай, що когось обов’язково битиме. У-у-у, людей бив страшенно! Отут на ввесь уїзд так ніхто такечки не поров, як він. Ну, так і його ж одпороли. Кучер, отаман, лакей, прикажчик та ключник — уп’ятьох. Я це добре знаю, бо саме тієї ночі я ночував у його ж, у Зам’ятина. Там же й моя рідня була. Ми збіглися якраз у ту ніч до Микити, а Микита тоді шинкував там, ось де тепер Бутович. Ну, прийшли, погомоніли, випили собі гарненько, повечеряли, а Микита й каже: «Ну, де ж я вас положу спати?» А я й кажу: «Ви лягайте там, де хто хоче, а я ляжу отут на соломі, яку чоловік уніс у хату топити, так я отут і ляжу». Ну, ото ми й полягали. Я розбувся, наложив люльку (я тоді ще займався тим мерзенним ділом), поки закурив люльку (тоді ще оцих сірників не було й званія, а робили так: умочали в сірку прядиво або тріску, ото для вогню), так поки я ото викресав вогню та
став прикурювати, аж ось у вікно дівка стук-стук: «Дядьку, одчиніть!» Микита одчинив. Вона увійшла в хату та й дала Микиті записку від Пилипа, ото від лакея, який був у пана і за кравця, щоб цей, сказати, Микита та дав кварту горілки. Цей і дав. Ну, добре. Після того ми полягали та й поснули. Аж ось уп’ять та дівка стукає у вікно і несе другу записку, щоб знов дав кварту горілки. Той Микита ще дав кварту. Вона взяла та й побігла. Вони випили ту горілку в поварні та й пішли тоді в покої до пана. А пан тоді вже повечеряв, почав скидати з себе штани і все, ото збирався лягати спати. Коли ось уходять усі чисто у кімнати, а пан питає у лакея: «Хто там прийшов?» А лакей уже знає та й каже: «Кучер».— «A-а, я знаю,— каже пан,— чого він прийшов». Коли це тільки пан сказав, як тут вони на двері та й кажуть: «А коли знаєш, то йди сюди!» А він стояв біля кроваті та зразу як ухопиться за спинку — та й виломив з неї качалку, та до них. «Е, ні, пане. Це вже ти облиш». Уперед виступив Пилип, а він був хлопець при здоров’ї. Так він як підскоче до пана, та як черконе його ззаду: «Ануте, хлопці». Хлопці кинулися до пана
і звалили його на підлогу. Зразу два сіло на голову, один на ноги, а двоє ухопили різки та й давай йому сипати. А різки були березові, такі ж саме, якими й він поров людей. Били-били, били, та ще й попелом присипали, й горілкою побризкали,— так саме як він людям робив. Трохи підождали, а тоді знову пороти. Спороли йому все тіло од п’ят до шиї. Він став проситись у їх. «Я,— каже,— дам вам вільну бомагу, одпустю вас на волю, йдіть куди хочете». Як добре вже висікли його, то той Пилип ухопив його однією рукою за чуба та й давай його сюди й туди, туди й сюди, і направо, і наліво, а тоді взяв і посадив: «Пиши тепер вільну бумагу». Сів він і почав писати ту бумагу.
А в ті часи та був у його часовий майстро, єврей, що часи починяв, так йому треба було їхати до города другого дня. А пан йому й сказав перед тим: «Ти останься та переночуй у мене, а завтра я їхатиму до города, то й тебе візьму». То той майстро пішов у поварню, поліз на піч та там і ліг спати. А вони ото — кучер, конюх і всі — зійшлись у ту ж таки поварню і ото там пили і вели там стиха якусь-то балачку, а про того майстра й байдуже. Він щось і чув, та всього не второпав. А вони, пошептавшись у поварні, нишком пішли в панські кімнати, добре висікли там пана, потім, того, посідали округ стола, пана примусили писати бомагу. Сидять та й люльку курять, а пан сидить, бомагу пише. А той майстро виспався та вийшов надвір, там сказати, про себе, чи що. Коли глядь — а в кімнатах уже й світло горить. Він зразу подумав, що то пан устав удосвіта та лаштується до города. Тоді він і собі зараз скоренько одягся та й до вікна панського дому. Заглянув у вікно та й здивувався: що це воно таке? Такий строгий пан, а в нього коло столу сидять люди та ще й люльки курять. Та зараз куди? До солдат, які приїхали до пана забирати в ремонт коні. А їх було аж сорок чоловік.
Зам’ятин завжди постачав у полк коней і брав за те великі гроші: без вибору коней по вісімдесят карбованців за штуку, по вибору — сімсот, вісімсот і тисяча. Ганяв табуни і в Харків на хрещенський ярмарок. І що тієї грошви він попобрав!
Ото ж люди на його робили, а він ще катував їх. Еге ж. Так той майстро і побіг до тих солдат та зразу до самого вахмістра: так і так. Той вахмістр зразу підняв десять чоловік солдат та з ними до пана. Ускочили вони в панські покої, дивляться — аж там он що робиться. А пан як побачив солдат, зразу почав рвати ті вольні бомаги. Рве, а сам кричить: «Беріть оцього! Оцього беріть! Оцей мені дозолив. А найдужче оцей Пилип!» Так їх усіх зразу побрали та й посадили в холодну.
У холодній вони просиділи цілий місяць до суду. На ранок дали знати в город, так тоді наїхало сюди, боже, скільки паноти. Справник, становий, ріжних попів до лихої години. Так дуже умовляв Зам’ятина дзиглярівський піп Сементовський: «Ти,— каже,— Василю Ягоричу, не кажи, що вони тебе били, ти з ними розквитаєшся сам, як схочеш, і ніхто тобі за те нічого не скаже. А як скажеш, що вони тебе били, то й сам тоді пропадеш, як слина». Ні, він не послухав і заявив, що вони хотіли його задушити. А вони доводили на суді, що зовсім і не думали його душити, а тільки хотіли, щоб він і сам покуштував того, чим їх усіх годував. Так тоді  справник, всі пани й дохтур виїхали в слободу, поскликали  з усієї слободи людей, порозпитували всіх чисто — і старих  і молодих, обдивились, кого він бив. Так що б ви думали? От вам свята церква (розказував у церкві до служби), так от вам кажу: з усієї слободи лишилися тільки два чоловіки небиті, старі, яких він не бив, а то всі до одного биті. У всіх були шрами та рубці. Так тоді начальство й до його: «Ануте,— кажуть,— дозвольте й вас оглянути. Ви говорите, що вас не били, а хотіли задушити, так треба й обдивитись». Коли як розділи його та глянули, о боже, страшно було й глянути. Увесь чисто споротий. Струпи од потилиці аж до п’яток…
Ну, нічого. Винних судили і присудили так: панові дали вовчий білет, а їм дали висікти базарним боєм при волості, тобто зібрати сход і висікти при людях по двадцять п’ять різок кожному, і тоді щоб оп’ять йшли на свої місця. Так що ж? Вони тим судом зостались незадоволені. Тоді їх забрали в город та й посадили в острог, а до того вони сиділи в нас, у Попівці. В острозі вони сиділи цілий рік, до нового суду. Через рік їх осудили вже не так: дати кожному по сімдесят ударів катом («катовими ударами»), а потім, того, в Сибір у каторжні роботи навічно. Там вони й померли.
А Зам’ятин, як дали йому вовчий білет, жив десь у Харкові, шлявся там та там же й пропав: пішов та в одхіднику й повісився. Отака йому була смерть. Ні жінки, ні дітей у нього не було. Все його майно перейшло до пана Бутовича. Бутович жив тоді в Криму, в Балаклеях. Саме тоді була Севастопольська війна. Як почув він, що тут таке діло, так він і приїхав сюди та й купив оце, сказати, Зам’ятина все майно і став тут жити. Цей же Бутович та й з другим паном щось там намошенничали на війну, і їх мали судити. Так його записали, що він убитий, а він любісінько тутечки проживав. Це сказати, в тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятім війна почалася, в п’ятдесят шостім вона була справжня, а в п’ятдесят семім замирення. Еге, тоді саме.

Правдива катюга

Правдива катюгаБула одна така скажена паня, що убережи, боже, од неї кожного хрещеного чоловіка. Звали її, ту паню, Білевцева. У неї був свій горілчаний завод. Я тоді служив по акцизу, то купляв у неї горілку бочками. І ото як приїду, було, до неї, то вона мені і того і сього, така добра, така вже добра, що ледве не вскоче в пазуху, та все клопоче коло мене. Дівчата в неї завсігди такі чисті, та вбрані, та гарні — одна в одну. А справді якби скинути з якої дівки все її убрання та подивитись, то можна б убачити, що у кожної все тіло на шматки пошматоване. У-у-у! Порола немилосердно, порола ота сама «ласкава» та «добра» паня Білевцева. То була в образі пані правдива катюга. Бідні дівчата терпіли, терпіли, а потім, того, змовилися улучити годину та й задавити свою мучительку.
Одної ночі, коли паня уляглась у кімнаті спати, вони стиха увійшли до неї, узяли хустину, зразу накинулись на неї та й давай затикати їй у рот ту хустину. Звісно, дурні дівчата: другого нічого не придумали. Паня почала сильно пручатися.
Пручалась, пручалась та й укусила одній дівчині палець. Та тут же, дригаючи ногами, стукнула п’ятами в стінку. А за стіною спала її дочка. Та дочка як почула той стук, зразу схопилась з кроваті та до матері. Ускочила в кімнату та як скрикне: «Що тут за шум?» Дивиться, аж там одна дівчина стоїть навколішках, молиться богу та й каже: «Що це, що це з нашою панею?» Дочка кинулась до матері, аж вона тільки дригає ногами і вже стала забуватись, а в роті в неї хустка. Ой горе ж! Дочка вмить вихопила хустку з рота матері. Паня потроху почала одходити. Як уже зовсім одійшла, тоді й каже: «Я начебто одкусила одній дівчині палець». Коли так: кинулась дочка до дівчат, аж у однієї один палець на руці покусаний до крові.
Так тих дівчат зразу забрали та зразу ж в острог.
Просиділи вони в острозі дуже довго, а після того їх карали в Полтаві. Я сам бачив, як їх везли з острога на площу і як їх катував кат. Одна з дівчат була ще й вагітна, от же й ту не помилували. Це було в тисяча вісімсот п’ятдесят третьому році.
Та хіба, ви думаєте, вона одна така була, чи що, ота паня Білевцева? Було їх багато, таких кожодерів. Первий був Зам’ятин, другий був Базилевський, третій був Старицький, четвертий був Попов, а п’ята була паня Білевцева. Та були ще й другі такі, коли не луччі. Базилевського теж свої люди вибили. І так вибили, що ніхто того й не знав. Донишпорилася тільки його сестра. А по чому вона і взнала? По сорочці та по підштаниках його, як оддавала їх прати. Так їх, чотирьох чоловік, тих, що били пана, забрали та й кудись запроторили. Тоді було так: як здоровий, так у солдати завдають, а як нездоровий, так в острог. Ото більш нікуди.

Гірше собаки (Пан Зам’ятин)

Гірше собаки (Пан  Зам'ятин)Діло було в Розсуховатій. Там був пан, по правді сказати, таки собака. І нежонатий був, а собака, а може, ще й гірше якої собаки. Так ото, значить, зговорились дворові люди — лакей, кучер та повар: що б там не було, а пана вб’ємо.
Зговорилися, так і зробили. Прийшли до пана вночі, а він лежав і читав газету. Вони зразу до нього: «Ану, пане, вставай! Пан вскочив та й питає: «А що вам, господа, од мене треба?» — «А от що: ти зараз повинен видати нам вольну бомагу і випустити нас на волю». Пан і каже: «Хорошо». Зразу сів, написав одному, другому й третьому. Тоді вони й кажуть: «Лягай так, як ми лягали, та покуштуй тих різок, що ми не раз у тебе їх куштували». А він, було, як бив їх, так ото, було, б’є, б’є, а тоді посаде, дасть папіроску
та й почне наговарювати: «Ти гарний чоловік, а тільки не роби того, чого не слід». А тоді уп’ять кладе та б’є, та ще й візьме й горілкою збризне та попелом присипе. Ну, то й вони положили пана. Він їх давай прохати: «Я вам і те, і теє…» — «Ні, лягай та попробуй того, чим ти нас годував». Положили, били-били, а тоді вони знов його положили і знов били. Били-били, ще й горілкою збризнули, і попелом посипали, ще й так ласкаво до нього почали говорити, як він до них наговорював.
А до того пана та часто приїздили солдати за кіньми, бо він постачав реманент у війська. Ті солдати побачили світ в домі, сказали своєму старшому. Одбили вони двері і ввійшли всередину. Тоді пан баче таке, зараз за ті вольні бомаги — та й порвав. Так людей судили судом і засудили їх в Сибіряку, а пана судили панським і дали йому «вовчий» білет за те, що він мордував своїх людей. Так він десь-то шлявся, шлявся, а потім і пропав.

Міняний батько

Міняний батько— Бабусю, розкажіть мені трохи про батьків своїх.
— Га? Батько? Е, батько мій був інтересний чоловік. Він міняний!
— Як міняний?
— Як? Так, як і другі. За собаку виміняв наш пан у куликівського. Батько мій ще хлопчиком гончарник був, горшки робив. І батько мого батька, і дід тоже горшки ліпили. Так ото й батько, як був ще хлопчиком невеличким (та дев’ять годків), уже вмів робить горшки. Ну, не як там вмів, а вмів.
А в цього, в лип’янського пана, собак було багато. До-о-обрі собаки! А пана Гадомський було звати. От той куликівський пан та каже Гадомському: «Собачки у вас гарні. Якби мені хоч одну».
А той, видно, не дурак, каже: «Дай мені людину!»
Це, значить, селян вони людьми звали. Цей і дав йому мого батька. Пригнали його, сирітку, з Куликівки, посадили за горшки. Взяли там ще одного тямущого, щоб учив і батька. Навчився батько. Такий гончар став, що куди твоє діло! І панові прибиль. Нароблять йому горшків люди і попродають, а він тільки грошики щитає.
Дожив до двадцяти год, пора його женити. Прикликали до пана, пан каже: «Женись, Тихон!» — «А на якій, пане?» — «Бери оту-то!»
Подумав мій батько, подумав. Що ж тут думати? Скажи «не хочу» — різками сіктимуть на конюшні. Всьо равно не по його, та по-пановому вийде.
«Добре, пане. А коли весілля?» — «На тім тижні».
А батько ж молодий, всього двадцятий годок. Жаль йому, не любив він тої дівки, яку йому пан указує, та й не знав її, а таки оженився. Пан і батьків ставлених посадив. Зіграли весілля. Дав пан хатку поганеньку, городика трохи, землі трошки.
«Оце, — каже, — як будеш моїм чоловіком, будеш на мене робити, то оце й собі щось матимеш. А як розбагатієш, оддаси мені».
Коли батько так-таки і не розбагатів. Треба було і волів найменше три пари держати; батько одну держав. Та ну, хіба воно зберешся, коли з хліба на воду перебиваєшся?
Пожили вони так, пожили, а тоді вмерла жінка в мого батька. Осталися дітки. Забідував він, здорово забідував! Потом взяв та й оженився вдруге. Це вже матір мою взяв. Тільки ж не получчало йому. Дітей багато, робити нікому. Правда, він був при здоров’ї чолов’яга! Крепкий! І жив довго, сто чотири годи жив. Так що чого-чого, а панської «ласки» зазнав. І на конюшнях був битий, і де хочете.
— А за що ж його били?
— Та хіба ж у пана довго? Двері не так одчиниш, от уже й дадуть перцю. Не питають: винуватий чи ні.
А як я вже виросла, то на панщину не ходила. Тоді вже ж воля вийшла. Не яка й воля, робила на панів однаково, тільки щиталось, що ти вольний і, значить, можна перейти тобі до другого пана, як у одного не хочеш.
Малою то я пасла корови людям. Це вроді не панські, а наші, людські корови. Ліси тут хороші були. Кленки, ясен, дуб, липа, ліщина… Такий ліс, що як заберешся туди, то й не вилізеш. А по ночах, було, сови кричать, вовки виють, страшно було. А ми, малі, приженем до лісу скотину, та вона тут в затінку пасеться, а ми в ліщину.
Раз було таке діло, що й корову вовки зарізали. Так, граємось, граємось ми в стороні, а корови пасуться. А це з гущавини як вискоче три вовки — та до корови. Зразу один їй на спину, а два за боки. Так тільки кістки й остались од неї, та й то не цілі. А в мене свиню задушили вовки! Е, у нас було страшно ходити. І Лип’янка тоді була малесенька. Так, хатка од хатки далеко, було, стоїть. Тільки що видно. Та кругом ліс шумить, та очерети, та трави. Наша, брат, Лип’янка — хороше село. Ви тут обійдіть хоч двадцять сіл, а такого не найдете. Ставків було два здорових. Такі ставки, що ні пройти їх, ані проїхати, ні човнами переплисти. Вийдеш, було, з хати, як глянеш кругом — господи, як гарно! Зелено-роззелено, як ото десь у раю! Тільки життя не було. Робиш-робиш, мотаєшся, та часом і на хліб не заробиш. Літо перейдеш ще кой-як, а на зиму хоч пропадай!
Так котрі здоровіші, то ще нічого, а котрий слабший, то біда! Заболієш, так дохтора тобі нема. І в Златополі даже не було. Так, для панів — то були дохтори, а для людей — то ні. Тільки ж і мерли тоді здорово! Так мерли, як мухи восени. Було, за тиждень чоловік десять умре. А щоб пройшов хоч день без похоронів, рідко-рідко було. А то дивись — не на тому кутку, то на тому, не на тому, так на тому та й
несуть покійничка.
А тепер, оце вже годів з чотири, так ніхто й не вмре. Так, рідко де, може, коли кого хоронять, як, може, дуже старий умре або так больний дуже. А то ні, не чути. І от що значить — дохтор появився. Як тільки, гляди, якесь нещастя, кликнув дохтора, а він сюди-туди, глядь — і пішов чоловік здоровий. А тоді не так було.

За капусту

За капустуНаші пани були Стригуни. Так їх звали. Пан Петро Пилипович Стригун, пані Марія Тимофіївна Стригунка. Я змалку була у кімнатах, служила коло пані за горничну.
Раз мені так прийшлося, що я, мабуть, поки й умру, то не забуду. Прягли ми капусту на пиріжки та якось-то й недогледіли: та капуста трохи зверху й пригоріла. А пані моя як побачила та як заходилась мене бити. Як заходилась.
Била чим попало. І-і-і! Та й била ж дуже. Так била, так била, що я й тепер як згадаю, то в мене аж отут заболить (показує на груди). Скільки ж її, тієї капусти, пригоріло?! Та скільки її всього було?! Хоч би і вся погоріла, так у нас же було капусти в погребі аж дві кухви, от таких і повнісіньких, аршина два од землі. А мене побила так, що хай бог милує. Я трохи не збожеволіла. Пролежала цілісіньких шість тижнів.