Чарівні люстро, килим і яблучко

Чарівні люстро, килим і яблучкоБув колись король і мав він трьох синів. Вже прийшов їм час одружитися. І сталося так, що всі троє закохалися в одну панну, але один про одного не знали, як їздили до неї.
От збираються вони сватати ту панну. Приїхав перший, потім другий, нарешті третій королевич. І не могли вони ніяк погодитися, кому вона дістанеться.
Панна й каже:
— Котрий з вас принесе мені найладніший і найпотрібніший дарунок, за того й піду.
Посідали брати на коней і поїхали різними шляхами. Заїхали, може, аж на край світу.
Ось їде старший брат і зустрічає діда. Розповів йому свою пригоду.
Той і каже:
— Підожди, я тобі, мабуть, допоможу. Візьми оце люстерко. Коли схочеш довідатись про те, що з кимось зараз діється, подивишся і побачиш.
Подякував він дідові і повертається назад.
А той дід опинився вже на дорозі другого королевича і питає, куди він їде. Той розповів про все.
— Підожди,— каже дід,— може, я тобі якось зараджу. На тобі килим. Як розстелиш його і скажеш: «Неси мене туди й туди!», він понесе тебе, куди тобі треба.
Подякувавши дідові, повертається додому другий брат.
А дід отой опинився вже на дорозі наймолодшого брата. Питає його, куди й навіщо він їде. Той розповідає. Каже дід:
— Може, я тобі допоможу. На тобі оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то як скуштує його — відживе, одужає.
Бере він те яблуко, вертається назад.
І з ’їхались разом королевичі в одному місці. Показують один одному свої дарунки.
— Ану,— каже один,— подивимось в люстро, що наша панна тепер робить.
Подивились вони, а та помирає. Засумували брати, середущий і каже:
— Сідаймо ж на килим і везімо швидше оте цілюще яблуко.
Посідали вони на килим і наказують йому:
— Неси нас туди й туди!
Килим знявся вгору і привіз братів аж на самий двір їх улюблениці-панночки. Прийшли вони до неї. І тільки-но молодший притулив до її губ яблуко, вона враз одужала.
Тоді показали вони їй свої дарунки. Вона каже:
— В люстерко можу не дивитися, килимом не буду літати, а яблучко мені для здоров’я потрібне. Хто його приніс, за того піду.
І справили вони весілля.

Правда та кривда

Правда та кривдаЖили колись два брати: один багатий, а другий бідний.
Ото раз і зійшлися вони та й збалакались.
Бідний каже:
— Хоч як гірко в світі жити, а все краще по правді жити.
А багатий:
— Де ти тепер знайшов правду? Нема тепер правди на світі, тепер скрізь сама кривда. Кривдою краще жити.
А вбогий на те не пристає:
— Ні, таки, брате, правдою краще!
Тоді багатий:
— Ну, гаразд! Давай об заклад: підемо людей питати,— кого стрінемо, того й спитаємо,— і так до трьох разів. Як на твоє скажуть, то вся моя худоба твоя буде, а як по-моєму — так я всю твою худобу заберу.
Убогий каже:
— Добре!
От і пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть,— зустрічається їм чоловік, з заробітків іде. От вони до нього.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— А що ми тебе хочемо попитати? ,
— Скажете.
— Як на світі лучче жити: чи по правді, чи кривдою?
— Е, добрі люди,— каже чоловік,— де ви тепер правду знайшли. От я скільки робив, робив, а заробив, як кіт наплакав, та ще й з тих грошей вивернув хазяїн. Де вже там правдою проживеш! Лучче жити кривдою, ніж правдою.
— Ну, брате,— каже багатий,— оце тобі раз моя правда.
Зажурився вбогий, та й пішли собі далі.
От зустрічають вони вже купця.
— Здорові, добродію!
— Здорові!
— А що ми вас хочемо попитати? Читати далі

Про Шевченка

Про ШевченкаСпасибі йому! Нехай Бог хоч на тім світі упокоїть його душу, бо на цім світі він багацько поніс за нас та за нашу волю… Мені-таки доводилось на віку бачити його, та я не знала, що то був він. Раз якось мій старий сидів у Звенигородці в тюрмі: пани за щось засадили. От я взяла в торбину хліба та ще дечого й пішла
до нього. А в Вільхівці доганяю старого Онойка, що він, як знаєте, пасічником був над скарбовими пасіками. От і питаю його, куди він іде. А він мені нишком і каже:
– Оце, серце, на мене напасть… Чи не здибала ти часом за селом москаля? Поїхав бідкою. Приїздить він до мене вчора ввечері та й проситься на ніч. Я його й пустив: у мене дітей нема, хата велика, то чого й не пустити, – не перележить за ніч хати. От він в мене і заночував. Каже, що сам з Кирилівки і їздить собі так по селах та по людях, зветься він Шевченком. Багацько він мені розказував про себе, про панщину тощо, і дуже просив, щоб нікому не казати. Показував всю свою
одежу і все, що з собою везе. Оце він вбраний москалем, а то зробиться старцем і їздить собі поміж людьми; а як схоче, то переодягнеться таким-таки чоловіком або паном. Вранці ледь на світ він собі й поїхав і знов просив, щоб нікому не казати, що він у мене ночував. І ніхто ж його й не бачив і не знав, що він в мене ночує, тільки я та жінка. А це прибігають з Звенигородки і викликають уже туди: довідались якось наші пани та й донесли. Не знаю, що мені за це буде.
– А я таки перед Вільхівцем зустрічала чоловіка, бідно вдягнений, в картузі і в московській одежі, поїхав бідкою на
 Попівку…
Розказала я своєму старому, а він і каже:
– Був тут такий чоловік, але його тільки ввели в тюрму, та зараз і випустили…
– Ви кажете, що він таки вмер, а от я чула, що він живий, а привезли його тільки клятьбу в домовині, що поклав на панів. Кажуть, що закопали ту домовину на високій могилі недалеко від Києва, але ж я не бачила тієї могили, хоч і ходила в Київ… Везли домовину дванадцять пар волів, а на могилу виносило дванадцять дівок… Я й невісток його знаю з Кирилівки; як він ото умер, то вони їздили за ним плакати… А було те, як я його бачила, тоді, як зачиналось добро,
 недалеко перед волею, років буде з двадцять три… Спасибі
 йому: хоч і Бог так дав, що панщину скасували, але все ж таки 
він за нас клопотався та терпів. Нехай наші діти дякують!

Війна хлопа з поляком

Війна хлопа з полякомДавних часів, як хотів круль із Руснаком воювати, то як не могли си погодити, то вони не точили войну так, як сими часами войни бувают из зброєв, але висилали два мужа. Трафило си, що висилав Поляк одного мужа, а другого мужа Руснак на поєдинку. Поляк післав офіцира из шаблев, а Руснак посилав простого хлопа із ціпом; увійшли на пляц обидва. Каже Поляк до Русина: Ти з чим, каже, вийшов д’мині на поєдинку? Я, каже, з шаблев, а ти зв’язав якісь два буки до купи, та щось гадаєш мені зробити?! — Руснак до нього каже по руськи: В мене бук старший як у тебе шабля! — При тій бесіді злостили си оба і пішли до штурму. Поляк шабельков вівивав, а хлоп ще на нього важив; Поляк хлопові цюкнув шаблев у мізильний палець, а хлоп як си подивив, що йому з пальця кров йде, взлостив си гірше, як розправит ціп, як урве Поляка по шиї, Поляк упав, а той ціпом молотит, як по снопові. Поляк лежички руку
зняв і кричит до хлопа: Пардон! — А хлоп каже: Перди, не перди (хлоп цего не розумів), я ті не дарую, я ще таки б’ю, ти мені пальці не рубай! — Така то старосвіцька война була!

Про віщуна та когута

Про віщуна та когутаБув віщун давно колись; він знав, що яка птаха по своєму говорить; раз пішов він у ярмарок из жінков; мав коні, кобилу жеребну а жинка була тяжка. Жинка сиділа на кобилі, а чоловік на коні; чоловік йшов конем на перед у воду у брід, кобила йшла за конем; кобила си пошпотала загнула голову під себе, кінь зніс голову до гори, нащурив уха, подивив си на кобилу а вона си залудила, а кінь засміяв си тай каже: Ти спадеш у воду! — А кобила каже: Тобі добре, ти сам сильний і одного чоловіка несеш; не чуєш, чи сидить він на тобі чи ні; тобі смішно а мені ні, бо я жеребна а жінка тяжка, а штири душі велика вага! — Чоловік сидів на коні, почув се, та засміяв си з того; жінка зачала чоловіка просити, аби він сказав, з чого він си сміяв, а йому не мож було того казати, бо він би зараз умер (він лиш сам міг знати — віщун); він був добрий газда, пестив дуже жінку. Вона сказала: Мусиш сказати, хоть умирай. — Дома увійшли у хату, а жінка каже: Ну кажи! — А він: Сучи свічку ! — Всукала. Неси лудиньє прилюдне з комори! — Внесла. Убрав си. Стели постіль, як до смерти! — У него було дванадцять курей, кіт и пес. Кіт сів на лавицю коло него, трясе головов, тай плаче, що аж сльози капають. Пес учув з надвірьї, що кіт плаче, увійшов у хороми тай каже до кота: Чо ти так плачеш? — Плачу, бо газда хоче за правду умирати. — А пес заскавучив, тай упав під поріг тай плаче. А когут вілетів на піч, тай з печі на грядку, там уздрів муху, тай каже, до курей: Ідіть сюди, маємо будженицю! — Кури прилетіли а він дзьоб тай з’їв самий муху, та засміяв си. Дивить си, а тут пес тай кіт плачуть; а когут до них та питає: Чо ви плачете? — Плачемо за газдов. Хто нас буде тримати? Такого газди не буде, (а газда все те розумів)! — А когут на се: Як тот газда дурний, такі і ви дурні. Коли він такий дурний, що хоче жінці правду казати, то най гине. Чому я маю дванадцять жінок, а як найду одно зерно, я його не їм, а їх усїх скличу, а як вони збігнуть си, а я хапну тай самий з’їм. Я ні одній правду не оповім. А як би газда взяв гарапник та побив жинку, та і сказав, що з оцього я сміяв си, то тогди він би був чоловік, а так він дурень! — Газда це слухає тай каже до жінки: Дай гарапник из стіни; я любив з ним ходити, я хочу з ним і умирати. — Подала. Він жінку за плече та гарапником, тай каже: Я з того сміяв си! А видиш, ти би перестала жити, як би я далі бив. — Він не сказав правди тай жив, аж помер, як Бог хотів!

Перед хрестом чи перед шибенницею треба молитися

Перед хрестом чи перед шибенницею треба молитисяКазка ця починається з одного попа. Піп мав слугу, котрий йому вірно служив. Раз вони вибралися на прогулянку. їдуть селами і трапився їм хрест. Піп зняв шапку і перехрестився, а слуга ні. їдуть вони далі. Бачать шибеницю.
Слуга коні зупинив, зійшов з коляски, став на коліна і почав молитися. Каже піп:
— Іване, що ти робиш? Ти грішний.
— Чому?
— Тому, що ти перед хрестом шапку не зняв, а перед шибеницею став на коліна і молишся.
Слуга одвічає:
— Отче, ти недобре говориш… Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця — недобре діло, бо на шибениці не один невинний постраждав…
Піп не сказав нічого. Вернулися додому. Слуга загнав коні у хлів, дав їм їсти і пішов собі на вулицю помежи люди.
А піп задумав провірити, чи правду Іван говорить. Зайшов у хлів, штовхнув коня в ясла й покликав слугу:
— Подивися, що ти наробив! Ти штовхнув коня в яслаї
— Я — ні!
— Бо штовхнув!
Слуга у великім страху думає собі: «Дістану я шибеницю за попівського коня».
А піп справді дав його у суд. І суд засудив слугу на шибеницю за попівське майно. Як скінчився суд, питає піп:
— Чи ви справедливо мого слугу засудили?
— Справедливо!
— Несправедливо!
— Чому?
— Тому, що я з моїм слугою їхав путьом, і проїжджали ми біля хреста. Я зняв шапку і перехрестився, а слуга ні. А потім проходили ми біля шибениці, і слуга став на коліна та почав молитися. Я на нього закричав, що він великий грішник, а він мені одвітив: «Отче, ти недобре говориш. Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця — недобре діло, бо на шибениці не один невинний постраждав…». Я хотів знати, чи правду говорить слуга, і сам штовхнув коня в ясла… Но, бачите, пан суддя. Правду говорить мій слуга!
Се була не казка, а істинна правда, бо сяк на світі буває.

Древлянський колодязь в Іскоростені

Древлянський колодязь в ІскоростеніКолись люди розказували, що, кажуть, по описах у книжці є, що там є разне золото і хазяйство колишнє князьов. То там, кажуть колодець був. Ну, то й правда, находили у цьому самом замку. То викопали там сукно і просо колишнє. Десь пересипали, щоб не затекло цей метал. Батько бачив, як розкопали, бо я ще не був на світі. І там багацько чого викопали. Як докопались; якесь дно було, тільки не знаю, чи з дощок дно, чи з каменя. Ну, то як зарвалі його, ну, і о вишов істуль такі великі вуж – гад здоровий. Да линулася вода, то чуть їх не позалівало. То вони повтікали. Ну, то послі говорили, що це тут золото і срібло, там різні вєщі государськіє-книжеськіє. То, кажуть, що воно все закляте тут, то через те його ніхто й не достане. От через те й гад війшов, кажуть, залівав людей.

Могила князя Ігора на Княжій горі

Могила князя Ігора на Княжій горіКнязь Ігор був, дань збирав. Він втікав, говорять, шо каретою з золотом. Попався тут у полон. Пригнули дві берези – і його розорвало. Там захоронили і його карету із золотом. Потом курган такий насипали, як оцей сарай, і солдати накошували шапками землю, і зробили йому курганець.

***

Розказували, що на Княжій горі колєсниця була закопана. Це єдне. То її там уже двадцять раз перекопували, ту гору. Ну, і ще, шо там же ж, як цариця Ольга була, то її чоловіка убіли. Його, уроді, там розпнули. Ну, це я не бачила. Двє було там берези, і єдну ногу прив’язали до єдної сторони, а другу ногу до другої сторони, і пустили вгору. Отак! Князя там поховали. А Ольга спалила Коростень.

***

Ну, чула, що казали, що колись там жив чи князь, чи богатир, чи я знаю, який він там… Да там гора така. Князь, чи хто, там жив – я не знаю. Чи він там просто був… Ну, в його була, кажуть, карета, і він її там десь закопав. А де – хто його знає? Хтось казав, що золота вроді. Там, каже, її шукали, але її найти не можна там.

***

Казали, що колись князь сидів і там о закопав бричку із золотом. А чому закопав? То ще мої розказували. І так он закопав цю бричку з золотом і сказав: “Воно тре, щоб там була!”
О! Ну, там люди старі бачили, що золото пересушувалось, і бралось синеньким огньом по полю. А воно, казав мой батько, колись закопане отут о, те золото, і воно може перейти кілометр дальше, і там огньом синеньким горить.
А за Княжу гору батьки розказували, що там колись богатирі тоді сиділи. Послі цього, я знаю, люди хазяйновиті сиділи.

Урочище Замчище

Урочище ЗамчищеТам ще треба добавить: це у нас називається урочище Замчище (недалеко від селища Вигода, навпроти села Новоселиця) через те, шо там був палац тих князів і крепость. То, послі усього того, вони там тей палац замкнули і забили. Там тоже є подземельє, печери є під камінь, під ту велику гору. Не було де діватися, то туди поховали, забили, покопали. Там усе: разні метал, що було у палаці. Старі люди, бувало, розказували цілий вік, що там храниться із тих князів, ще за древлян.

Про скупу жінку

Про скупу жінкуБув такий чоловік, що з кожним любив поділитися — щирим був. А жінка йому трапилася скупа. Дітей вони не мали, жили добре. Але так було: прийде до них бідний, дасть йому чоловік мірку муки, то жінка зараз біжить до мішка, бере таку саму мірку муки й сипле у велику бодню.
Так вона назсипала за рік повну бодню муки та й стала чоловіка пуцувати:
— Подивися, стільки ти жебракам муки роздав!
А він сміється. Жінка свариться, а він сміється. Відчуває жінка, що їй на душі якось недобре. Збирається до старого діда. Прийшла до діда й розповідає, що їй на
душі чогось дуже важко.
— А чоловікові вашому як? — питає дід.
— Чоловікові легко. Він роздав цілу бодню муки та й сміється з того.
— А кому ж роздав?
— Та бідним.— І розповіла дідові, що її чоловік давав жебракам муку, а вона таку ж саму мірку сипала в бодню — вже повну назсипала.
— І яка ж та бодня?
— Та висока, на лапках, велика.
Дід подумав і каже:
— Як прийдеш додому, візьми в хаті кожух, піди до комори й лягай під бодню спати. Коли ніч переночуєш, завтра буде тобі легше.
Прийшла додому, бере кожух, бере подушку та й іде по вечері до комори спати. Чоловік подивився на жінку кривим оком, але вона сказала, що була в діда і той так
нарадив.
Спить чоловік у хаті й серед ночі чує з комори крик:
— Йой!!! Йой!!! Йой! Йой…
І втихло.
Чоловік не біжить до комори — гадає, що жінці щось сниться. Аж уранці відтворяє двері, а з жінки лише кістяк. Він до бодні, а в ній повно гадюк. Така кинулася
там гадь, що муку всю з’їли і жінку за ніч з’їли.
Став він над тим кістяком та й сказав:
— Ось і маєш, жінко!