Про віщуна та когута

Про віщуна та когутаБув віщун давно колись; він знав, що яка птаха по своєму говорить; раз пішов він у ярмарок из жінков; мав коні, кобилу жеребну а жинка була тяжка. Жинка сиділа на кобилі, а чоловік на коні; чоловік йшов конем на перед у воду у брід, кобила йшла за конем; кобила си пошпотала загнула голову під себе, кінь зніс голову до гори, нащурив уха, подивив си на кобилу а вона си залудила, а кінь засміяв си тай каже: Ти спадеш у воду! — А кобила каже: Тобі добре, ти сам сильний і одного чоловіка несеш; не чуєш, чи сидить він на тобі чи ні; тобі смішно а мені ні, бо я жеребна а жінка тяжка, а штири душі велика вага! — Чоловік сидів на коні, почув се, та засміяв си з того; жінка зачала чоловіка просити, аби він сказав, з чого він си сміяв, а йому не мож було того казати, бо він би зараз умер (він лиш сам міг знати — віщун); він був добрий газда, пестив дуже жінку. Вона сказала: Мусиш сказати, хоть умирай. — Дома увійшли у хату, а жінка каже: Ну кажи! — А він: Сучи свічку ! — Всукала. Неси лудиньє прилюдне з комори! — Внесла. Убрав си. Стели постіль, як до смерти! — У него було дванадцять курей, кіт и пес. Кіт сів на лавицю коло него, трясе головов, тай плаче, що аж сльози капають. Пес учув з надвірьї, що кіт плаче, увійшов у хороми тай каже до кота: Чо ти так плачеш? — Плачу, бо газда хоче за правду умирати. — А пес заскавучив, тай упав під поріг тай плаче. А когут вілетів на піч, тай з печі на грядку, там уздрів муху, тай каже, до курей: Ідіть сюди, маємо будженицю! — Кури прилетіли а він дзьоб тай з’їв самий муху, та засміяв си. Дивить си, а тут пес тай кіт плачуть; а когут до них та питає: Чо ви плачете? — Плачемо за газдов. Хто нас буде тримати? Такого газди не буде, (а газда все те розумів)! — А когут на се: Як тот газда дурний, такі і ви дурні. Коли він такий дурний, що хоче жінці правду казати, то най гине. Чому я маю дванадцять жінок, а як найду одно зерно, я його не їм, а їх усїх скличу, а як вони збігнуть си, а я хапну тай самий з’їм. Я ні одній правду не оповім. А як би газда взяв гарапник та побив жинку, та і сказав, що з оцього я сміяв си, то тогди він би був чоловік, а так він дурень! — Газда це слухає тай каже до жінки: Дай гарапник из стіни; я любив з ним ходити, я хочу з ним і умирати. — Подала. Він жінку за плече та гарапником, тай каже: Я з того сміяв си! А видиш, ти би перестала жити, як би я далі бив. — Він не сказав правди тай жив, аж помер, як Бог хотів!

Заповіт гончара (кримсько-татарська казка)

Заповіт гончара (кримсько-татарська казка)Жив колись неподалік від міста Карасубазара, біля підніжжя Білої гори, умілець-гончар. І такі чудові глечики виробляв цей чоловік, що налий в цей глечик прозорої джерельної води, і хай мине тиждень, мине місяць, мине рік — вода в глечику залишається такою ж прозорою, холодною і смачною, як і вода в джерелі. А ще гончара шанували і любили за те, що багатіям він продавав глечики за динар, а бідним — усього за копійку!
Був у гончара єдиний син, якого з дитинства він навчав секретів свого ремесла. Майстер тішився сином, який ріс не днями, а годинами, виглядало так, що стане майстром, не гіршим, аніж батько. «Буде кому продовжити моє ремесло», — радів батько.
Одного разу гончар тяжко захворів. Прийшла до нього смерть та й каже:
— Ти багато доброго зробив людям за своє життя, а тому я даю тобі ще один день, щоб ти встиг закінчити усі свої земні справи…
Усміхнувся майстер. Не злякався смерті. За своє життя він виготовив стільки прекрасного посуду! Його глечики стоять майже в кожній оселі. І доки люди будуть користуватися ними, доти пам’ятатимуть про нього, вимовлятимуть його ім’я…
Єдине, що засмучувало гончара — це його син. Останнім часом він почав зневажливо ставитися до своєї роботи. Все частіше й частіше почав ходити до міста і марнувати там багато часу. Покликав гончар сина і каже йому:
— Сину мій, скоро мене вже не стане. Відійду з цього життя. Я передав тобі свою майстерність, залишив тобі добре ім’я, бережи його, не дай йому стертися в пам’яті людей. У скрині є все необхідне, щоб провести мене в далеку дороіу. А ось у цьому глечику все, що я зібрав за свою працю. Якщо ти працюватимеш, тобі цих грошей вистачить, щоб побудувати новий будинок, одружитися, виростити дітей. І ось що я тобі хочу сказати: всяке буває в житті. Якщо тобі раптом стане скрутно і ти потребуватимеш допомоги, піди до тітоньки Зейнеп, вона тобі поможе.
Помер майстер, поховали його. Тисячі людей прийшли з ним попрощатися і сказати про нього добре слово.
Після поминок, замість того, щоб продовжити батьківську справу, син вигріб із глечика золоті гроші і пішов до міста. Купив собі фаетон, коней, новий одяг, завів нових друзів і почав жити на широку ногу. З музикантами, співаками, новими друзями роз’їжджав він по місту в фаетоні, не шкодуючи грошей, зароблених батьком.
Та минув рік, і гроші закінчились. Не стало й нових друзів, вони обминали його тепер десятою дорогою. Довелося продати фаетон, коней, але й цього вистачило ненадовго. Настав день, коли в нього не знайшлося грошей, щоб купити хліба… Згадав він тоді про тітоньку Зейнеп.
Повернувся в рідне село, прийшов до тітоньки Зейнеп і розповів їй про батьків наказ. У відповідь вона дістала зі споду скрині ключ і каже:
— У вашій хаті є маленька кімната, в якій твій батько зберігав свій робочий одяг. Відімкни двері і увійди до цієї кімнати.
Ледве-ледве дістався син батьківської хати. Відімкнув двері тієї кімнати, увійшов, аж бачить: посеред кімнати стоїть табуретка, а над нею звисає зі стелі мотузка з петлею… Згадав син слова батька: «Вчися бережливо витрачати зароблені гроші, якщо не навчишся — не буде з тебе людини…» І подумав син: «Отже, він хотів мені сказати, що коли не зможеш стати людиною, вихід один — повіситись…»
Став син на табуретку, накинув на щию петлю — і повісився! Та не встиг він віддати Богові душу, як мотузка обірвалася, і з дірки в стелі посипалися золоті динари…
Прийщов син до тями, зібрав грощі і, дивлячись на батьківський гончарний фартух, що висів на стіні, поклявся, що із завтрашнього дня почне нове життя. Буде, як і батько, копати глину біля підніжжя Білої гори, замішувати розчин, крутити гончарний круг і виготовляти такі глечики, щоб люди згадували не тільки ім’я батька, а й про нього казали: «Син гончара також став справжнім майстром!»

Царевичі Васильки

Царевичі ВасилькиУ одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати.
Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від’їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.
То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:
— Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.
От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, — він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не іде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.
Одного разу їде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб’ячому яєчку кожному під праве плече і сказала:
— їжте, сини мої, — не заїдайте, спіть — не засинайте, пийте — не запивайте!
Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.
Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під’їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.
— Піди, — каже цар кучерові, — подивися, що там таке?
Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:
— Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.
Цар сам підійшов, подивився на них і каже:
— Беріть їх у коляску.
Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім’я Васильки.
Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий — стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, теперішня цариця, люто зненавиділа їх.
Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.
Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.
— Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?
Жінка каже:
— Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.
Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.
Проситься дяк:
— Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.
— Читай, брате, — дозволяє цар.
Ну, і ночує дід у церкві, читає.
Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:
— Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!
Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа — гнати дяка з церкви. Та він одне робить — читає!
Тут біжать три жандарми із шаблями:
— Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!
А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.
Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.
Плаче та промовляє:
— Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої — не заїдайте, спіть — не засинайте, пийте — не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.
Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.
Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:
— Дозвольте, ваша царська величність, сказати.
— Говори, брате, — цар каже.
— Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.
— Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати. Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.
Коли посеред ночі з’являється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:
— Геть із нашого місця!
Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали — нічого йому не можуть зробити. Зникло це — з’явилися змії вогненні, кричать:
— Тікай! Церква горить!
А вона ніби й справді горить — огонь так і сиплеться. А він усе читає.
Зникли оці змії, з’являються чорти:
— Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!
Та він не слухає нікого, усе читає.
Коли раптом зникло оце усе, і з’являється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:
— Чи живлющої я вам води дістала?
Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.
— Який жаль! Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!
Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.
Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото — в один краєчок хустинки, а срібло — у другий, у вузлик.
Йде він до царя і доповідає:
— Дозвольте, ваша царська величність, сказати?
— Говори, брате, — цар каже.
— Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.
— Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.
Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:
— Геть із церкви!
Він одне робить — читає.
Гнали, гнали — не вигнали. Вони й зникли. З’явилися тоді чорти.
— Тікай, — кричать. — Тікай, бо оце все у пекло провалиться!
А він собі одне робить — читає. Вони його огнем засипали — церква так і горить, і на нього самого полум’я сиплеться, а він одне робить — читає.
Гнали, гнали — не вигнали. Та й зникли чорти — хтозна де й поділися.
І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.
— Тепер, — каже, — я, любі мої синочки, праведної води дістала!
Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот — вони й ожили.
— Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте — не запивайте і спіть — не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.
Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.
Коли півні заспівали, вона й каже:
— Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.
А він не вірить і все коло неї сидить. Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:
— Чи не було дяка?
Кажуть:
— Не було.
Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він — у церкву і, врешті, знаходить дяка.
Дяк і каже тому посланцеві:
— Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут із ними.
Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:
— Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?
— Я не знаю, — каже посланець, — так мені дяк сказав.
— Зараз запрягай у коляску коней!
Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву — аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони одне-одного, почоломкалися.
Він і питає:
— Що ж це таке?
Вона й каже:
— То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.
Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.
Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.
Цар увійшов:
— Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.
І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.
Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.

Як смерть бідному шевцеві допомагала

Як смерть бідному шевцеві допомагалаІсус Христос, святий Петро і Смерть разом ходили всі троє по селі. Прийшли до багача, поздоровкалися, та й каже Петро:
— Боже, як цього багача поблагословити?
— Так, щоб він добре жив.
Та й поблагословив багача Бог, щоби добре йому було. Прийшли вони до бідного шевця, а той робить чоботи. Поздоровкалися вони, а бідний їм каже:
— Ви по правді не робите. Хто має, ви тому ще додасте, а хто не має, ви відбираєте. Лиш Смерть робить по правді.
І кинув у них швець своїм клевчиком, а вони погнівалися і пішли з шевцевої хати. Питає святий Петро:
— Боже, що цьому бідному за то належиться, що на нас кинув клевцем? Він має чвертку поля і посіяв на ньому пшеницю. Поблагослови йому, Боже, ту пшеницю так, щоб там яри та й води стали. Аби він пшениці не мав.
А Бог каже:
— Добре, будем благословити.
А на другий день Смерть прийшла до того бідного сама та й каже йому так:
– Ґаздо, продай свою чвертку пшениці панові дідичеві, бо Бог буде благословити тобі, що там будуть яри та й води. Продай та візьмеш гроші, бо пшениці не буде.
Швець пішов до дідича та й каже:
— Пане, купіть у мене ту чвертку пшениці.
Пан має гроші, каже:
— Куплю.
Та й він продав ту пшеницю панові, взяв гроші. А святий Петро вже знає, що він продав, та й каже Богові:
— Боже, той ґазда вже продав свою чвертку пшениці.
А Бог каже:
— Я тобі казав, що він хитріший, як ми, цей бідний.
Святий Петро каже Богові так:
— Поблагослови, Боже, ту чвертку пшениці панові, щоби була файна пшениця, щоби бідному жаль було, що він продав, а пшениця файна.
А Смерть знов приходить до того бідного та й каже:
— Відкупи в пана ту чвертку, бо там буде дуже файна пшениця.
Смерть повчає його, бо він її похвалив, сказав, що одна Смерть по правді робить.
Пан подивився на ту ниву з пшеницею, а то нема нічого, лиш води та й яри. Пан думає: «Гей, що я купив?» А бідний приходить та й каже:
— Пане, відпродайте мені ту чвертку пшениці.
— Відпродаю, — каже пан, — бери собі свою чвертку.
Бідний каже:
— Я всіх грошей не маю. Я вже трохи розходував.
— Кілько маєш, тільки давай і бери собі свою чвертку.
Відкупив бідний ту чвертку й пішов. А Бог поблагословив, і пшениця така файна, як троща, виросла. Бог гадав, що він панове поблагословив, він не знав, що вже бідний відкупив ту чвертку. А святий Петро каже:
— Боже, той бідний уже відкупив у пана чвертку.
А Бог каже Петрові:
— Я тобі казав, що він хитріший, як ми, той бідний.
Ну та й пшениця виросла. Вже жнива. Бідний косить, жінка збирає, в’яже. Бідний співає. Тішиться, що таку файну пшеницю йому Бог зародив.
Каже святий Петро:
— Боже, той бідний уже викосив пшеницю. Таких снопів наскладав! — ніби з цілого морга пшениці, а не з чвертки. Боже, як він буде везти ту пшеницю додому, поблагослови йому, щоби він з фіри пшениці більше не вмолотив, як оден корець.
Бог каже:
— Добре, благословлю, щоби був лише оден корець з фіри.
А Смерть приходить до цього бідного.
– Ґаздо, будеш везти пшеницю додому, щоб брав на фіру лиш оден сніп. Аби не більше за раз, лиш оден сніп. Будуть тебе благословити, що ти маєш намолотити лиш оден корець з фіри, а ти будеш мати корець з одного снопа.
І возив бідний свою пшеницю цілих дві неділі по одному снопові. А Бог так благословив, що з кожної фіри вийшов оден корець. Привезе бідний сніп, а жінка праником сюди-туди обтовкла, та й мають корець пшениці. І так багато навозив пшениці, що вже не має, де її подіти.
Каже святий Петро:
— Боже, ну що робити з цим бідним? Він возить по снопові і возить, і возить.
— Я казав, що він хитріший, як ми.
— Боже, поблагослови йому, — каже, — ту пшеницю. Як він змеле її в млині і привезе муку, а жінка спече з тої муки перший хліб, то як бідний укусить того хліба, щоби вдавився і вмер.
Сказав це Петро, а Бог каже:
— Добре, будем благословляти.
А Смерть приходить до бідного й каже:
– Ґаздо! Як жінка спече перший хліб і витягне боханець з печі, аби ти його не їв, того боханця, аби-с його виніс надвір і віддав за Богапрости за свого тата. Бо Бог буде благословити, що як ти укусиш перший раз того хліба, аби-с удавився і вмер.
Бідний змолов пшеницю, привіз з млина, жінка спекла хліб. А він з хати ніде не йде, чекає, щоб жінка витягла той боханець з печі. Ще весь хліб не спікся, а найменший боханець уже спікся. Жінка витягла його з печі.
— Давай його, жінко, живо сюди.
Жінка раз-два дала йому той боханець в руки. Він файно пообмітав попіл і бігом з тим хлібом на дорогу. А дорогою йде чоловік — файний, молодий чоловік. Не дає він тому чоловікові боханець, бо жаль йому було того чоловіка, не хотілося, аби він умер. Побіг він з тим боханцем далі. Прибіг аж до церкви. Дивиться, а якийсь дідуган старий ходить з палицею коло церкви. Бідний підбігає до того діда:
— Діду, нате вам цей боханець за Богапрости за мого тата.
Той дід узяв боханець та й укусив. Чує бідний: дід уже йойкає, стогне. Бідний вертається подивитися, як умирає старий коло церкви. Підоймає діда, термосає — нічого не помагає. Бідний придивився ліпше, а то святий Петро, той, що намовляв Бога так бідного благословити. Та й помер святий Петро під церквою. А бідний їв собі свій хліб і файні роки прожив, та й добре йому було.

Два брати

Два братиБули собі два брати: один був дуже багатий, а другий — бідний. Та ще було так: що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатий, а бідному прийшлось на бідній женитися, то ще й дужче став бідний. У багатого що день Божий музики грають та веселяться, а в бідного і світла немає в каганці. У багатого ж та тільки одним один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то треба нагодувати та напоїть… У багатого і наймити, і наймички — усіх хлібом годує, а бідного брата і молотить до себе не пуска.
Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:
— Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.
— Ну то що ж, піду.
Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він іде, то зараз до нього і біжить.
— Чого ти, — каже, — йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб із мене люди сміялися, як з тебе?
— За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.
— Та що з того, що ти мені брат? Є у мене брати, не такі, як ти, а такі, як я.
— Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.
— Ні, — каже брат, — ніяково мені зі старцями знаться.
— Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.
— Ні, — каже, — всі знають, що ти мені брат.
— Ну, так коли не хочеш мене найнять, то дай мені мішечок хліба, бо дома діти голодні сидять.
— Ні, брате, не дам. Я ще для себе не дбав. А ти піди зароби, а до мене не ходи. — А сам ляпнув хвірткою та й пішов. Остався бідний брат біля воріт, подумав: «От, Господи милостивий, де в Бога правда?! Ну, Бог з тобою, брате». Насунув шапку та і пішов додому.
А жінка дожидається.
— Підождіть, — каже, — дітки, пішов батько до дядька, та принесе борошна, та я напечу папки, та будете їсти! (А сама така раденька). Коли це зирк — іде чоловік, а сльози з очей, як горох, так і котяться.
— А що, чоловіче, заробив? Тепер, — каже, — будемо їсти. — А сама так і заголосила…
— Що ж, жінко, не плач. Господь дасть — піду в місто, там і зароблю.
— А що тобі брат сказав?
— Та який він мені брат, коли він мене за брата й не має.
— Та хоч би ти йому за наймита став.
— Та й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.
— Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.
Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.
— Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?
— Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?
— Навіщо тобі?
— Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.
Узяв торбину та й пішов.
Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.
— Ну, — каже, — слава тобі, Господи, буде на харч.
Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п’ять стратив, «а з цими, — каже, — піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».
Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.
— Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.
Приходить до своєї хати та й стукає в двері.
Жінка схопилась та й до дверей:
— Хто такий?
— Твій чоловік.
Одчинила.
— Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.
Ввійшов у хату — діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так усі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв’язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу — сидять, їдять.
— Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. — Вийма двадцять п’ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:
— Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб із нас хоч люди не так сміялись.
— Добре, піду.
Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться — стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:
— Що тут таке, дядьку?
— Та це продають волоцюгу.
— Якого волоцюгу?
— Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають — хто внесе за нього двадцять п’ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.
— Чому же ви, дядьку, не візьмете?
— А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди он подивись, який стоїть!
Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв’язані, а урядники викрикують:
— Хто дасть двадцять п’ять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.
Злодій стоїть, понурившись, та й каже:
— Візьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тому одроблю його гроші.
Бідняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть — візьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий піде заробіток».
Пропхавсь аж до урядників та й питається:
— А на скільки років цей парубок продається?
— На один.
— А там?
— А там як він сам схоче: схоче — служитиме ще, а не схоче — одійде од тебе, тоді він уже вільний буде.
Вийняв гроші, оддав:
— Так нате ж вам за нього двадцять п’ять карбованців.
Узяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки, тоді він розв’язав злодію руки:
— Ходім, небоже.
Злодій поклонивсь йому.
— Спасибі тобі, — каже, — дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.
Пішли. Веде його бідний у своє село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодій і питається:
— Чого ти, дядьку, журишся?
— Ні, — каже, — я не журюсь.
— Ні, дядьку, журишся.
— Чого ж мені журитися?
— А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.
— Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п’ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.
— Ну, дядьку, не журись.
Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно — дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:
— Ось, — каже, — на тобі, жінко, купив.
— Що купив?
— Та ось, дивись, якого парнюгу.
— Та невже ж?
А сама в сльози.
— Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.
А парубок сів на лаві та й каже:
— Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.
Посидів трошки, посидів:
— А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?
— Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.
Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:
— Дядьку, одчини.
Одчинив бідний хату.
— А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.
Коли туди — аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:
— Спасибі тобі, парубче.
— Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось — повечеряємо вкупі.
Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.
Вранці встали:
— А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.
— Та що ж його робить?
— Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.
— Так хмизу нема.
— Ну, так завтра буде хмиз.
— Так нема ж грошей.
— Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд із вами живе?
— Не питай, небоже.
— А що ж таке?
— Це, — каже, — брат мій живе. — А сам аж здихнув.
— Такий багатий, та вам при бідності нічого не дає?
— Та він і хвіртку замкнув, не то щоб що давав.
— Отакі багаті брати? Е, чекай же, дядьку, він колись буде давать.
Побалакали собі та й пішли в хату. (Надворі балакали.) Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грішми, набрав повні сакви червінців та й пішов. Прийшовши додому, пішов на город, вирив яму, закопав сакви з грішми, а трошки грошей поклав собі в кишеню. Пішов у хату й ліг.
Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:
— А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.
А далі виймає ще сто карбованців:
— А це тобі, дядино, щоб ти не лаялася з своїм чоловіком за те, що він мене викупив.
Як побачила вона ті гроші, як гепнеться йому в ноги:
— Спасибі ж тобі, мій голубчику!
Та раз, та вдруге, аж очіпок їй з голови звалився. А дядько так уже не знає, що й робити, тільки плечима сова та підцмакує.
— Ну, дядьку, тепер поїдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.
Поїхали в город. Купили шапку, купили пару волів, купили корову з телям, купили віз. Приїхали додому. Стали хазяйнувать потроху.
Багатий брат дивується.
— Що це, — каже, — в мого брата де взялись воли, шкапа й корова?
А жінка каже:
— А злодюга навіщо?
— Та то злодюга він був колись, а тепер він уже не злодій, бо я чув, що він викуплений.
— А де ж вони грошей набрали?
— Та про те вже їм знати. Може, в того злодія ще давні гроші є?
А теща каже:
— Ось пошліть хлопця, нехай він піде до його дітей гратися: то що діти балакатимуть, то він підслухає, прийде та нам і розкаже.
— Оце добре.
Узяли і послали хлопця. Бідний брат думає: «Що це за знак? Ніколи багач не пускав свою дитину гратися до моїх дітей, а тепер пустив».
Сіли обідати, посадили й хлопця багачевого за стіл. Погравсь хлопець з дітьми і пішов. Приходить додому, а батько й питає:
— А що, сину, що ти там чув?
— Нічого, тату, не чув. Грались. Мене дядько й обідать посадив. Борщ був із м’ясом і каша з молоком.
— Еге… Он що?! Це вже значить — годі полову їсти, що торік у мене брав та молов з житом і їв… Тепер уже борщ з м’ясом, ще й каша з молоком! Що ж це воно за знак? Як би його довідатися?
А теща сидить на печі та каже:
— Ось як довідатися: ти піди до брата та скажи йому, що прийдуть до мене судді добро моє описувати, так дозволь, брате, нехай моя скриня з грішми у тебе в хаті постоїть, поки я панів одбуду. Та візьми скриню велику, ту, що в коморі, та мене туди замкніть, то я вже почую, що вони балакатимуть.
— Оце добре.
— Тільки якби чого-небудь туди їсти мені поставити.
— Та он вареники ті, що не доїли, так з макітрою і постав.
Винесли з комори скриню, влізла туди теща, поставили їй вареники і замкнули скриню.
— Отепер піду до брата.
Бідний брат щось робив надворі; дивиться, йде до нього брат.
— Що це за знак? — каже. А в самого аж сльози на очах навернулись.
Прийшов, здоровкається:
— Здоров, брате.
— Здоров.
— Боже тобі поможи.
— Спасибі. — Та ще й руку подав.
— А чого я, брате, до тебе прийшов?
— Не знаю.
— Будь ласкавий, брате, чи не можна до тебе мою скриню з грішми перевезти, бо до мене наїдуть судді описувати худобу, то нехай скриня у тебе постоїть, а завтра вранці прийду й візьму.
— Так що ж, нехай постоїть, привези.
— Тільки, брате, в хаті постав скриню, бо в сінях страшно становить.
— Та поставимо в хаті, вези.
Пішов багач. Привезли скриню і поставили в хаті на самому покуті. Парубка тоді дома не було. Приходить увечері, дивиться — скриня стоїть:
— Дядьку, що це у вас за скриня?
— Та це брат привіз, оддав на сохран, бо до нього судді наїхали худобу описувать. Тільки ніч перестоїть, а завтра вранці прийде брат та й візьме.
— Бреше він.
Повечеряли й полягали спати.
Як заснули дядько з дядиною, він устав потихесеньку, узяв макогін, одімкнув скриню, підняв віко, коли баба… Він її як ошелешить макогоном!.. І не кавкнула… Взяв вареник з макітри, встромив їй у рот, буцімто подавилась. Замкнув скриню та й ліг.
Коли це вранці іде багатий брат із наймитами.
— А що, брате, ціла скриня?
— Ціла.
— Ну, спасибі тобі, дай Бог здоров’я. А беріть, хлопці, ставте на віз.
Поставили і повезли. Багач йде ззаду та й питається:
— Мамо, чули, де вони беруть гроші?
Не озивається.
— Мабуть, заснула.
Привезли скриню додому, поставили в хаті, одімкнули, як глянув багач, та аж рота роззявив:
— Умерла?! Дивись, жінко, ще й вареник у роті. Мабуть, удавилась… Подивись, вареник у роті. Голівонько бідна, що його робить? Треба йти до попа — нехай іде ховать. Скажемо, що раптово вмерла.
Прийшов до попа:
— Здорові були, батюшко.
— Здоров, здоров.
— Ідіть ховать — мати вмерла.
— Та невже? Як це так? Я ж її вчора бачив, мов здорова ж була.
— Так вона, батюшко, й сьогодні здорова була, та їла вареники, та за їжею вмерла; іще й вареник у роті оставсь.
— Так, може, вона вдавилась?
— Та, може ж, і вдавилась. Бог же її зна.
— Ну так я прийду і поховаю.
Прийшли і поховали тещу.
Вночі парубок встав, пішов на гробовище, одрив тешу, вийняв з труни, узяв на оберемок, поніс до багатого в двір. Відчинив комору, а в тій коморі в засіках пшениці так що, мабуть, пудів з двісті, така, як золото. Він взяв ту пшеницю, розкрив, розсипав, розкидав по всій коморі; тещу посадив у засік, дав їй лопату в руки, а сам замкнув комору та й пішов. Прийшов додому, ліг спати, буцім нічого не знає. Коли це вранці чує — ґвалт по селу. Питається дядька:
— Що там таке?
— Та там чудасія: багачева теща вночі встала, та прийшла до нього в комору, та й досі сидить у засіці.
— А ходім, дядьку, подивимось.
Приходять до багачевого двора, аж у нього повен двір народу, і протовпиться трудно. Багач аж чуб на собі рве — гука до наймита:
— Біжи, Каленику, до батюшки, хай іде, що хоче, те й робить! Оце послав Господь напасть. Бач, що воно значить, як не своєю смертю вмре.
Побіг Каленик до попа:
— Здрастуйте, батюшко.
— Здрастуй, здрастуй… А що скажеш?
— Ідіть до нас, та як можна швидше.
— Що таке? Що таке?
— Та прийшла баба Параска з того світу. Вчора заховали, а вона вночі прийшла, сіла в коморі, аж у засіці, ще й лопату у руки взяла, порозкидала по коморі всю пшеницю.
— Всю пшеницю? Всю пшеницю?.. По коморі? Баба Параска? Давайте швидше патрахиль. Семене, бери требник… Іди поперед мене та читай: «Да воскреснет Бог» та «Помилуй мя, Боже».
Прийшли… Коли якраз у засіці… Багатий аж до ніг припада попові:
— Батюшечко, чи не можна яке закляття положить, щоб осиковим кілком пробить?
— Треба, треба, всенеповинно треба. А беріть же її хто та виносьте з комори.
Люди стоять, роти пороззявляли, ніхто з місця й не ворухнеться. А парубок стоїть коло дверей.
— А давайте, — каже, — я візьму.
Перехрестивсь на схід тричі, обернувсь, узяв тещу та вже не поніс у хату, а прямо на гробовище; положили в труну її, загребли; батюшка прочитав закляття, забили осиковий кіл на гробі.
— Отепер, — каже, — не встане, бо нечиста сила з неї вийшла.
Прийшли до двору. Багатий питається:
— А що, батюшко, чи не можна мені цю пшеницю на потребу пустить?
— Е, ні-ні, не можна.
— А де ж її діть?
— Де хочеш, туди і дінь, хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.
А бідний брат, що тут же стояв, каже:
— Давай, брате, я візьму цю пшеницю, уже що Бог дасть, те і буде. — Його зарання підучив парубок.
— Візьми, зроби милість. Та візьми й комору, будь ласка, бо як її тепер спалить, то й вся оселя згорить. Візьми все, забери пшеницю й комору.
Як почали ту пшеницю носить — дядько, дядина і парубок, та цілісінький день носили до вечора, такої насипали пшениці, як золото. А далі вже й комору перенесли. Багач каже:
— Ну, слава Богу! Тепер збувся.
А бідний з парубком поставили комору, позсипали в засіки пшеницю.
— А що, дядьку, буде з тебе?
— Слава Богу, буде.
Дождавшись вечора, пішов парубок знову на гробовище. Вирив тещу, взяв на плечі, поніс до багача. Одімкнув комору, а в тій коморі повно одежі: кожухи, кожушанки, кобеняки, свитки, смушки — карбованців на тисячу буде в тій коморі добра. Він узяв одімкнув комору, поскидав з жердок одежу, познімав з ключок, повивертав з скринь, скрізь порозкидав, які взяв та пороздирав. Взяв найкращу кожушанку, синім сукном криту, та ще й сивим смушком обложену, ту, що багатого жінка вінчалась в ній, убрав в неї тещу, посадив її в куточку, замкнув комору, а сам пішов додому.
На другий день якесь свято було. Жінка багачева вбирається до церкви та й каже на наймичку:
— Біжи в комору та внеси мені ту кожушанку, в якій я вінчалась.
Та взяла ключ та й побігла. Тільки що одімкнула комору, та аж скрикнула:
— Ох, мені лишенько! Що це за гармидер такий!
Коли зирк — аж у куточку сидить теща. В бідної наймички трохи очі з лоба не повискакували. Як чкурне… А надворі сніг великий — погубила в снігу й черевики. Вбігла в хату.
— Що там таке?
— Ох, моя ж матінко! Баба Параска сидить у коморі у вашій кожушанці.
А багатий лежав на лаві. Як почув, так аж очкур у нього лопнув з переляку.
— Та невже в коморі? Біжи, Каленику, до попа.
Побіг Каленик. Прибіга до попа і слова не вимовить:
— Ба-ба-ба-ба-батюшко! Па-па-ппа-параска оп’ять…
— А що? Що, баба Параска прийшла?
— Прийшла.
— Семене, Семене, вставай, зараз мені требник. Требник… Требник… Кадильницю беріть… Херувимського ладану положіть. Іди зараз вперед, читай, щоб усі чули…
Прийшли до багача. Він як побачив попа, та аж чоботи йому цілує.
— Батюшко, чи не послать до архирея? Може, в нього молитва друга, може, в нього закляття не таке, як у вас?
— Ні, постой, постой, цей раз заховаєм, і вже закопаємо у яму не так, і вже два осикових кілки заб’єм: один у головах, а другий у ногах. Посередині хрест зроблю заступом та херувимського ладану туди засиплю, то вже не встане.
— Оце було б і тоді так зробить, то вона б не прийшла… А беріть хто роздягайте її та понесем.
Тільки люди баньки повитріщали та роти пороззявляли… Ніхто не хоче і підступиться — боїться. Що то воно значить, як не своєю смертю умре! Хто ж піде брати гаспидяку? Парубок стоїть коло дверей, каже:
— Давай я роздягну і понесу.
Роздяг і поніс. Приніс до ями, положив у труну, зарив, загорнув землею, забили два осикових кілки — один у головах, другий у ногах, зробили посеред гробу хрест, насипали туди херувимського ладану, піп прочитав молитву.
— Оце, — каже, — тепер не вийде.
— Ну, спасибі вам, батюшко. А де, батюшко, мені одежу дівать? Чи її спалить, чи поспродувать? Уже її тепер не носить, бо на чортові була надіта.
— Так, так, як ніхто не візьме, то спали.
А бідний брат каже:
— Оддай мені, брате, ту одежу.
— Та й візьми, будь ласка.
Пішли бідний брат з жінкою, з парубком у комору, набрали на оберемок одежі, скільки можна було. Пішли і другий раз: набрали й вдруге по стільки ж. Пішли і втретє, набрали і втретє.
— Ну, брат, — каже багач, — узяв одежу, бери й комору, бо як мені її спалить, то й вся оселя згорить.
Забрали й комору, перенесли.
— А що, дядьку, тепер є що надіть тобі і дядині?
— Спасибі тобі, небоже.
— А знаєш що, дядьку, де в твого брата гроші стоять?
— Та цур їм, навіщо вони нам?
— Та то я тільки так питаю.
— У погребі в нього скриня стоїть, залізним цепом до стовпа прикована. Повна червінців, так без ліку гаспидів син і сипле туди!
Парубок намотав на вус.
Встав уночі, пішов на гробовище, оп’ять вирив тещу, взяв її на оберемок, поніс до багача в двір, вніс у погріб, одімкнув скриню з грішми, порозкидав гроші скрізь по погребу, посадив тешу в скриню, понасипав їй червінців у жменю, прикрив трошки її віком; засунув погріб та й пішов. Прийшов додому й ліг.
Коли це багатий устав уранці та й пішов до погреба, щоб грошей взяти, — йому треба було на щось багато грошей. Одпер погріб, дивиться — скрізь гроші валяються; коли до скрині — аж там теща сидить… Аж дух заперся в нього — і не скрикнув… Як вискочив з погреба, як зарепетує:
— Каленику, біжи скоріше до батюшки! Як можна швидше! Скажи, що оп’ять прийшла!
Той як почув, то аж нестямивсь! Як дремене до попа! Прибіг, аж піна йому з рота.
— Що таке? Що таке?
— Оп’ять прийшла…
— Оп’ять прийшла?.. Оце так! Оце так! Семене! Семене! Бери Євангелію! Пошли, нехай ідуть до церкви, нехай заберуть хорогви… Нехай в усі дзвони дзвонять…
А сам вбирається, та з ляку надів один чобіт, а один черевик, та ще й на босу ногу… Вийшли з хати, та вже Каленик за ворітьми вгледів, та каже:
— Батюшко, що це в вас таке? Халяву, чи що, загубили?
— Де? А! Якраз! Якраз! Се черевик… Біжи скоріше, найди мені чобіт.
Побіг Каленик у хату, шукає чобота, облазив скрізь, аж піт з нього ллється, та усе ніяк і не найде, та репетує на всю хату:
— Де батюшчин чобіт?
А піп стоїть надворі, мороз такий, що аж литки почервоніли на морозі, а йому байдуже, він тільки думає про Параску та про те, що йому буде за те, що ніяк не заклене надприродної сили… Дійде до митрополита, то той розстриже за те, що не вмів заклясти. Принесли чобіт — насилу знайшли. Взув. Як дременуть — та до самого двору, не переводячи духу. «Да воскреснет Бог» батюшка вичитують, а дзвони ревуть, аж земля стогне. Зібралося миру видимо-невидимо… А багатий стоїть коло воріт, як пуп, синій, посинів на морозі, та все дожидається попа. Прибіг піп. Той бух попові в ноги:
— Батюшко, чи не дать знать митрополиту? Може, в нього закляття не таке, як у вас?
— Е, не знаю, не знаю… Це вже… це вже… це вже свише… надприродна сила… Не знаю.
— Дивіться, батюшко, всі гроші понівечила, тут, мабуть, більше як з мільйон попаскудила.
— Так, так, це вже не твої — це чортові гроші.
— Так будьте ласкаві, якщо те — то б до митрополита…
А парубок стоїть та каже:
— А що мені дасте, як я її так заховаю, що і поки світу сонця, то не вилізе? Не треба буде й до митрополита посилать.
Піп як почув, то аж баньки вивалив…
— А як же ти зробиш? Хіба можеш?
А багатий бух йому в ноги:
— Зроби, будь ласка! Що схочеш, те й бери, тільки зроби, щоб більше не вилазила.
— Зроблю. Оддай мені тільки ті гроші, що чортяка порозкидала, більш мені нічого не треба.
— Бери, зроби милість, я ще й рад буду.
— Добре, так ходім же.
Пішов у погріб, витяг тещу зі скрині, взяв на плечі.
— А ходімо, люди добрі, подивитесь, буду ховать; уже після мене не вилізе.
Прийшли на гробовище: положив тещу в труну, накрив віком, загріб землею, обійшов тричі гробок, переступив, плюнув на гробок.
— Оце, — каже, — ніколи не вилізе.
А багач од радості аж плаче:
— Спасибі, дай Бог здоров’я, іди бери гроші ті, що чортяка порозкидав по погребу; бери, куди хоч тільки й дінь.
Пішов парубок додому.
— А беріть, дядино, мішок, і ви, дядьку, та ходім.
Пішли. Нагребли три мішки, принесли, та ще раз пішли та по мішку набрали — принесли.
— Тепер ходім, дядьку, візьмем і скриню.
Принесли і скриню, зсипали в неї гроші.
— Тепер, дядьку, замикай; буде з тебе?
— Буде, небоже.
— Тепер давай розпрощаємось з вами.
— Давай, небоже.
Став бідний брат хазяйнувати. Купив волів, купив корову, купив пару коней добрих. Купив земельки: та як пішов хліб родить, то за рік так піднявся, що на все село багачем став. А багатому брату пішло все вниз та вниз. Згоріло в нього два млини, згоріла клуня, погорів і хліб, усе чисто. Пішов до бідного брата:
— Купи, брате, худобу.
— Продай, — каже.
Продав усі воли, усі коні, попродавав і вівці… Через два роки дожився до того, що осталася тільки одна хата.

Пообіцяй те, за що вдома не знаєш

Пообіцяй те, за що вдома не знаєшЗачинається казка з бідного чоловіка. Бідний чоловік мав єдиного сина. Син виріс на леґеня й оженився. Поставив собі хижу, купив собі коника й пішов по світу.
Іде, йде через ліси, хащі, пустища. Раз його коник зостановився. Просить він коника і грозить, але той не хоче з місця поступитися. І не знає чоловік, що робити з конем. Глянув він — перед коником стоїть пан, котрий питає:
— Чого так б’єш коника?
— Б’ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…
— То знаєш що? Пообіцяй мені те, за що вдома не знаєш, і твій коник буде йти.
Чоловік думав про всі речі, що в нього були вдома, і пообіцяв.
Іде далі, довго ходить по світу. Як вертався додому, кажуть йому:
— У твоєї жони мала дитина.
Приходить він додому, й до нього вийшла жона з радістю. Айбо чоловік дуже смутний, не говорить нічого.
А у місяць хлопчик проговорив:
— Няньку, не журіться. Хоч ви мене продали, то — не біда.
Як хлопцеві минуло три місяці, сказав:
— Няньку, виряджайте мене в дорогу.
Вирядили його. Іде хлопець… А давно села були далеко одне від одного. Йшов пустищами і прийшов на полонину. Знаходить там западнисту хижу. Дивиться у вікно: сидять діди і всі однакові. Зайшов хлопець до хижі, а один дід почав казати казку. Як скінчив, просить:
— Заплати мені за казку.
Хлопець зняв крисаню і дав дідові. Тепер почав казати казку другий дід. І цей просив за казку плату. Тому хлопець дав з себе реклик. Третьому дав за казку останні ногавиці.
Сам зібрався в дорогу і йде далі. Один дід пустився за хлопцем, обійшов його, йде йому назустріч і питає:
— Куди ти, хлопче, йдеш?
Хлопець усе розповів.
— Ну, вернися, синку, і подякуй дідам.
Він так і зробив. І дістав назад крисаню, реклик і ногавиці. Тоді сказав йому дід:
— Ти запроданий чорту. Підеш до Чорного моря і там знайдеш явора, котрий має дупло. Сховаєшся в се дупло. І прийдуть купатися в море три доньки чорта. Дві прийдуть наперед, а одна потім. Дві пропусти, а коли третя розбереться і піде купатися, візьми від неї перстень. Буде на тебе йти страхами: водою, огнем, гадюками, — але ти не страшися і доти не давай їй перстень, доки не пообіцяє, що буде твоя жона. Ота дівчина тебе врятує.
Хлопець добре собі запам’ятав і заскіпив у серце дідові слова.
І прийшов до Чорного моря, знайшов явора і сховався в дупло. Нараз приходять дві сестри. Викупалися і пішли. Потім прийшла молодша. Купалася у морі, а хлопець тихо виліз з явора і взяв її перстень. А вона, як скупалася, вийшла на берег, убралася, дивиться — нема персня! І почала грозити:
— Дай мій перстень!
— Я тобі дам, коли пообіцяєш, що будеш моя жона.
— Я тобі жоною не буду! Дай перстень, бо воду на тебе пущу, вогнем спалю, гадюк напущу.
Вона так і зробила. Але хлопець не побоявся, і дівчина мусила пообіцяти, що буде його. Як пообіцяла, сказала:
— То сідай на мене.
І понесла його до свого няня.
Іван ходить по дворові, а чорт його побачив і проговорив:
— А, тут є мій солдат…
Завів його в одну кімнату і сказав:
— Відпочивай, бо ввечері підеш на роботу.
Чорт увечері приходить і каже:
— Бачиш оті ліси?
— Бачу.
— Оті ліси маєш врубати, землю перекопати, засіяти пшеницею. Та щоб пшениця до рана виросла, дозріла. Маєш її зжати, звезти, вмолотити, вмолоти і хліба напекти.
Іван зажурився. Приходить до нього дівчина і питає:
— Що тобі казав няньо?
— Те й те.
— То не журися.
Свиснула, й збіглися чорти, вона дала їм наказ — ліс спалити, землю перекопати, засіяти пшеницею. Пшениця аби виросла, дозріла. Аби пшеницю зжали, позвозили, змолотили і хліба напекли.
Усе це сталося. І рано Іван приніс чортові готовий хліб.
— Но, коли собі приготовив, то з’їж його, — сказав чорт сердито. А чортиця промовила:
— Старий, відправ ти сього хлопця геть, бо він з’їсть твоє серце.
Другого вечора назад приходить чорт і питає Івана:
— Чи ти знаєш, де живе мій брат?
— Не знаю.
— Він живе в одинадцятій державі. І до мого брата маєш поставити склянчаний міст, аби я міг бачити звідси його. На мості маєш поставити стовпи, і на кожнім стовпі мають пташки ціпати.
Як чорт пішов геть, з’явилася донька і питає:
— Що тобі сказав няньо?
— Сказав те й те.
— Не журися нічим. Міст буде. Ото не велике діло.
І свиснула, і збіглися чорти й питають:
— Що наказуєш?
— Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати…
Рано подивився старий чорт, а те все готове.
— Ти збудував міст?
— Я збудував.
А стара чортиця промовила:
— Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип’є він твоє серце!
— Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.
І прикликав хлопця й наказав:
— Маєш піймати зеленого зайця, коли ні — вип’ю твоє серце.
Приходить донька й питає:
— Що сказав старий?
— Те й те.
— Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.
Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе — стріляй!
А сама зайшла у море.
Нараз бачить Іван: іде його нянько і гукає:
— Ой синку, давно ми не виділися!
Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:
— Ну, чи був хто?
— Був мій нянько.
— Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.
Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван — іде його мати. І він пожалував матір.
— Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць… То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб’єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.
Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван — іде його баба.
— Ой синку, то давно тебе не виділа.
Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.
Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.
— їж його, коли собі приніс, — сказав чорт.
А стара чортиця знову просить:
— Пусти хлопця, бо вип’є твоє серце…
Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.
Молодша дівка просить сестер:
— Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.
Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:
— Сестри, чи красний цей хлопець?
— Красний.
— Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.
Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька — летить її нянько. Каже Івану:
— Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.
І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.
— Бачив.
— Коли?
— Коли сей монастир будувався.
І подивився чорт — а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:
— Ну, кого ти стрічав?
— Стрічав монастир і монаха.
— Ото були вони.
Старий чорт знову погнався за ними.
А дівчина радить Івану:
— Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе — малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.
Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.
— Бачив.
— Коли?
— Тоді, коли сю пшеницю сіяли.
Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.
— Ото були вони, — одповіла чортиця.
Тепер вона сама пустилася за молодими…
Дівчина наказує:
— Іване, з мене станеться рибник, а з тебе — гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.
І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив’язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.
Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п’є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.
Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.
— Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пізно їх доганяти.
А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.

Морський півень

Морський півеньБуло чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій країні бідний чоловік. Хата в нього була стара, аж в землю запала, і ніхто ніколи не хотів до неї заходити. А в хаті тій тільки й достатку, що багато дітей.
Каже син Іван одного разу батькові:
— Піду я, батьку, в білий світ. Може, дещо зароблю.
Згодилися батько й мати. Зібрався син і пішов. Прийшов до того міста, де жив цар. Довго шукав роботи, а потім найнявся мішки з борошном переносити.
Напрацювався Іван, увечері купив собі булку й кусок ковбаси, сів під царським палацом і їсть. Дивиться царева дочка на парубка, як той смачно їсть, дивиться, а далі сходить вниз, щоб ближче подивитися на нього. А парубок був дуже красивий, такого красеня царева дочка ще ніколи не бачила.
Пройшла царівна біля Івана, випустила з рук сто срібних на землю, обережно, щоб парубок не помітив, і пішла собі далі. А Іван побачив ті гроші, взяв їх і знову пішов носити мішки. Ті гроші Іван послав додому й радіє, що домашнім не доведеться голодувати.
Так сталося і на другий день, і на третій.
На четвертий день царева донька каже батькові:
— Тату, я вам щось скажу.
— Що, донечко?
— Тут є один парубок, і, якщо він не буде моїм, я загублю себе.
— А де той парубок?
Сказала донька, де Іван носить мішки з борошном. Пішов цар на те місце і велів Івана арештувати й замурувати так, щоб той не міг ні сидіти, ні стояти, ні лежати. Коли мулярі це робили, царева донька дала їм багато грошей, щоб залишили в стіні отвір, крізь який вона могла б парубкові подавати їжу.
Носить царська донька Іванові їжу день, другий, носить довгий час. Живе Іван в тому мурі.
Одного разу Поганин прислав батькові царівни три палиці. А палиці ті були однакової товщини, як в одному, так і в другому кінці. Та й поставив Поганин таку умову: якщо цар не впізнає і не визначить, котрий кінець палиці важчий і товстіший, він погубить цілу його державу, так що на її місці тільки вода залишиться.
Закликав цар майстрів, мудреців, міністрів — просить, щоб розгадали загадку. Та ніхто з мудрих людей загадки розгадати не може. Приносить царівна бідному чоловіку їжу, засмучена, зажурена.
— Що з тобою сталося? — питає Іван.
— Ой горе, Поганин хоче погубити нашу державу.
І розповіла царівна Івану про Поганинового листа.
— Шкода людей! — відповідає Іван. — Та не журися. Іди додому і лягай спати. Вранці, коли встанеш, скажи батькові, що тобі приснився сон: треба налити воду в корито й кинути палиці в воду. Котрий кінець палиці буде глибше поринати, той і є товстішим і важчим.
Так і вчинила дівчина. Лягла в ліжко, виспалася, а вранці каже батькові:
— Тату, мені приснилося, як можна розгадати загадку Поганина. Налийте до корита води і опускайте палиці на воду.
Налили води до корита, опустили палиці на воду. І сталося так, як говорив парубок: товстіший кінець пішов до дна. Зрадів цар, звелів запечатати палиці й послати разом із відповіддю назад Поганину.
Розізлився Поганин, діставши таку посилку. Прислав цареві троє коней, затягнутих чорним полотном. Цареві треба було впізнати, якої вони масті. А не впізнає — тільки вода залишиться на місці його царства.
Прочитав цар того листа і розіслав послів по всій державі, щоб знайти таких мудреців, які ладні були би розгадали загадку. Та хто не приходив, не міг впізнати, якої коні масті.
Понесла царська дочка Івану обід.
— Чого ти так сумуєш? — питає Іван.
— Як мені не журитися, коли Поганин прислав моєму батькові трьох лошаків. Ніхто не може впізнати, якої вони масті, й коли батько не дасть відповіді, Поганин погубить нашу державу.
— Шкода губити народ! Іди додому, лягай спати. А коли пробудишся, скажи батькові, що ти можеш розгадати загадку. В одно корито набери пшениці, в друге — вівса, в третє — проса. Котре лоша піде до пшениці — буде чорної масті, те, що прийде до вівса, — гнідої, те, що підійде до проса, — сірої масті.
Повернулася дівчина, лягла спати. Вранці розповідає батькові, що їй приснилося. Так все і зробили, як вона сказала. І знову цар розгадав загадку Поганина.
Ще дужче розізлився Поганин і надіслав такого листа: завтра, коли він буде обідати і нестиме виделку до уст, цар повинен вистрілити, та так, щоб вибити ту виделочку йому з руки. Коли не виб’є, то Поганин погубить всю державу.
Понесла дівчина парубкові обід.
— Що ти засмучена, зажурена? — питає Іван.
— Як мені не журитися, коли Поганин наказав, щоб йому завтра в обідню пору вибили виделку з руки. Усі думають, як це зробити, й ніхто не знає! А Поганин загрожує знищити нашу державу.
— Тут уже без мене не обійдеться! Іди додому й скажи батькові, щоб розмурував мене.
Нічого цар не міг вчинити. Послав він мулярів, щоб розібрати мур, та так, щоб на парубка й пилинка не впала. Потім сам приніс парубкові одяг, бо той на ньому зовсім зітлів.
Хлопець каже цареві:
— Дайте мені гармату й снаряд.
Дали парубкові гармату й снаряд. Покликав парубок царя і царівну. Дивляться вони в далекогляд і бачать: Поганин саме сідає обідати. В мить, коли він ніс до рота виделку, парубок вистрілив із гармати. Снаряд потрапив до руки Поганина і розбив півпалати. Почав Поганин того чоловіка шукати, що стріляв із гармати. Шукав, шукав, та знайти не зміг. І написав Поганин листа цареві, щоб прислав того стрільця до нього на обід. Коли не пришле, знищить усю державу.
Питає цар Івана:
— Чи підеш, Іване, в гості до Поганина?
— Піду! — каже Іван. — Тільки дайте мені дванадцять таких парубків, як і я, щоб були всі одного росту, одного обличчя.
— Іди, вибирай поміж моїми вояками! — каже цар.
Пішов Іван між вояків, вибрав дванадцять таких, як він сам, і каже їм:
— Коли прийдемо до Поганина, то всі йому поклонимося. Він буде запрошувати старшого сісти. Ми візьмемо стілець, розламаємо його й скажемо, що сідати не будемо, бо ми всі старші. Коли Поганин буде частувати нас з одної склянки, ми візьмемо склянку, розіб’ємо і скажемо, що ми не п’ємо з одної склянки, бо ми всі старші.
Прийшли парубки до Поганина, вклонилися йому. Дивиться той і не може впізнати, хто з них старший. Подає стілець і каже:
— Хто між вами старший — сідай!
Розламали парубки стілець, посідали кожний на свій кусок й кажуть:
— Ми всі старші.
Подає Поганин склянку вина й каже:
— Хто між вами старший — пий!
Парубки розбили склянку й кажуть:
— Ми всі старші.
Так і не зміг впізнати Поганин, хто з них старший. Розсердився і послав парубків спати до комори.
А сестра Поганина каже братові, що вона впізнає старшого. Пішла вона увечері до парубків у комору й каже одному:
— Коли скажеш, що ти старший, я тебе поцілую.
— Скажу, тільки поцілуй! — відповів парубок.
На світанку сестра Поганина пішла з комори. Встав парубок, дивиться, а в нього на ґудзику написано: «Старший». Взяв Іван крейду й кожному парубку написав на ґудзику: «Старший».
Дивиться вранці Поганин і бачить, що в кожного парубка на ґудзику написано: «Старший». Розізлився він і кричить:
— Та хто з вас старший, відрубай мені голову!
Кинувся Іван до Поганина, вихопив шаблю, розмахнувся — і покотилася Поганинова голова. Заволодів Іван Поганиновою державою і повернувся до свого царя. Каже йому цар:
— А тепер справимо весілля! Віддаю за тебе свою дочку!
— Ні, зараз я іду до морського півня розуму набиратися, а весілля справимо потім, коли повернуся! — відповів Іван.
Іде Іван світом, іде. Ніч застала його коло млина. Вирішив він тут переночувати. А в млині жили дід із бабою, їх дочка, собака і кішка. Проситься Іван на ніч, а його питають:
— Ти куди йдеш?
— До морського півня.
— То запитай у того півня, чому ми ріжемо телицю, печемо хліб, все з’їдаємо й залишаємося голодні?
— Спитаю! — відповідає Іван.
Переночував Іван у мельника і вранці пішов далі. Йде, йде і приходить до одної хати. Дивиться, а в хаті дванадцять прекрасних дівчат.
— Куди ти йдеш, славний парубче? — питають дівчата.
— Іду до морського півня.
— То запитай його, чому ми, дванадцять прекрасних дівчат, не можемо вийти заміж?
— Спитаю!
Іде Іван далі. Бачить, в одному саду стоїть груша, під грушею дванадцять панів. Усі вони дивляться на грушу й чогось чекають.
— Куди ти йдеш, парубче? — питають у Івана.
— Іду до морського півня.
— Спитай, добрий парубче, коли ця груша вродить срібні плоди.
— Спитаю! — відповів парубок.
Іде він і бачить — на узліссі чоловік заганяє пташку в дупло.
— Куди ти йдеш, парубче? — питає чоловік.
— Іду до морського півня.
— Спитай його, коли я цю пташку зажену в дупло.
— Спитаю! — відповів парубок.
Прийшов нарешті Іван до морського півня. Дивиться, аж тут і сестра Поганина. А морського півня саме не було вдома. Поки він прийшов, парубок встиг із сестрою Поганина про все домовитись. Як тільки півень з’явився, сестра Поганина смикнула перо з морського півня і кинула Іванові під ліжко.
Прокинувся морський півень і питає:
— Чого ти смикаєш мої пера?
— Та як не смикати, коли мені таке страшне приснилося.
— А що тобі приснилося?
— Снилося мені, що там і там є млин, а в тому млині живуть дід, баба, дівчина, собака і кішка. Напечуть вони хліба, заріжуть телицю, а все голодні.
— Вони завжди будуть голодні, бо ні псові, ні кішці не дають їсти. А коли б нагодували пса і кішку, то й самі були б ситі! — відповідає півень.
Коли морський півень заснув, сестра Поганина знову смикнула перо з його хвоста.
— Чому ти не даєш мені спокійно спати?
— Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне снилося.
— А що тобі снилося?
— Там і там є дванадцять дівчат. Усі вони дуже гарні, та жодна з них не може заміж вийти.
— Вони ніколи не вийдуть заміж, бо, коли метуть хату, сміття кидають сонцю в очі. Коли б сміття кидали на захід, відразу вийшли б.
Знову заснув морський півень. Та раптом Іван висмикнув перо.
Півень прокинувся, побачив Івана й давай сваритися:
— Чому ти мені не даєш спати?
— Та як тобі дати спати, коли мені таке страшне сниться.
— А що тобі сниться?
— Сниться, що під грушею стоять пани. Є їх дванадцять. Ті пани чекають, коли груша вродить срібні плоди.
— Груша ніколи не вродить срібних плодів. Бо під нею закопаний срібний казанок, в тому казанку — гроші. Коли б того казанка викопати, гроші роздати бідним, груша знову почала б родити.
Тільки заснув морський півень, як Іван знову висмикнув перо з його хвоста. Розізлився півень і питає Івана, чому він не дає йому спокійно спати.
— Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне сниться.
— А що тобі сниться?
— Мені сниться, що на одному узліссі чоловік заганяє в дупло птаха і ніяк не може загнати.
— Той чоловік ніколи пташку в дупло не зажене. Бо забив він свого товариша й тепер хоче знову загнати в нього душу.
Встав тоді Іван і пішов у зворотний путь. Приходить до чоловіка на узліссі. Чоловік і питає його:
— Що сказав морський півень?
— Казав, що ти ніколи не заженеш пташку в дупло, бо ти забив свого товариша.
Гірко заридав чоловік і упав на землю.
Приходить парубок до панів, що стоять під грушею.
— Що сказав морський півень?
— Беріть лопати, розкопуйте під грушею землю.
Узяли вони лопати, почали розкопувати. Викопали із землі казанок із грошима. Коли роздали гроші бідним, груша розвилася й вродила срібні плоди. Дають пани парубкові гроші за те, що він послужив їм, та парубок грошей не бере.
Прийшов Іван до дванадцяти дівчат і тут заночував. Вранці, коли всі прокинулися, почав учити їх, як вимітати хату. Не встигли дівчата вимести сміття, як з’явилися дванадцять сватачів. Дівчата дають парубкові гроші за добру пораду, але він грошей не бере.
Нарешті прийшов Іван до того млина, де ночував колись. Зустріли його дідусь із бабусею й питають:
— Що сказав морський півень?
Нічого не сказав парубок, тільки взяв хліб і м’ясо, нагодував пса і кішку. І відразу старий, стара й донька стали такими ситими, що навіть по шматку м’яса не змогли з’їсти.
Потім, на якийсь день, прийшов Іван до царя. Справили весілля, і став Іван жити зі своєю дружиною. Живуть вони й досі, коли не померли.