Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевича

Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевичаЖила собі вдова. Вона молодою повдовіла й мала лише одну дочку Марійку. Та дівчина була дуже працьовита. Одного разу каже донька:
— Мамо, завтра неділя, я піду в ліс, назбираю ягід і напечемо собі пиріжків.
А мати говорить:
— Ти ще зовсім мала, і я боюся тебе пускати в ліс.
— А я, мамо, не боюся. Коли звір надійде, я скоренько на дуба вилізу, заховаюся під листя, бо вмію так, як вивірка, по дереві лазити.
Мама послухала і-сказала:
— Йди, доню, але далеко в ліс не заходь.
— Але знаєш що, мамочко, трапляються зараз і гриби, дай мені ще кошичок на гриби.
Дала мати кошичок. Іде Марійка, співає, зайшла в ліс, знайшла маленьку криничку. Бачить, коло кринички велике грибовище. Назбирала грибів повен кошик, назбирала ще в хустину; зайшла далі в трави, назбирала повний збаночок ягід і хоче йти додому. Виходить на дорогу, а тут її переходить Баба-Яга:
— Дівчино-о-о, сонце зайшло-о-о, тебе вовки з’їдять! Ходи до мене, переночуєш.
Вона відповідає:
— Ні, бабусю, вовки мене не з’їдять, до села недалеко я ще буду вдома ночувати. Моя мама цілу ніч буде журитися, коли з лісу не вернуся.
Баба-Яга вздріла, що Марійка її не послухає, та й зачала силою тягнути, але дівчина схопилася обома руками за смереку та й не пускається. Баба-Яга тоді вихопила з-за пояса віник і стала її підмітати до лісу.
Марійка говорить:
— Ей, бабусю, ви зі мною не жартуйте!
Але баба мете й сміється, мете й сміється, аж нарешті покинула мести. Побачила, що дівчина вже заблудилася, й подумала: най ще уночі наїсться добре страху Марійка, а завтра вже її буде. Настала ніч — баба зникла. Марійка сама-одна сидить у лісі й не знає, куди йти. Поплакала трохи. Тоді знайшла велику березу, вилізла високо, обмотала себе крайкою, щоб не впасти, як засне, та й так перемучилася до ранку. Коли завидніло, злізла з берези й стала втікати з лісу. Але куди б не йшла — ані стежки нема, ані дороги. Блудила вона цілий день і під вечір прийшла до хатини на курячій лапці. Вийшла з хати зубата Баба-Яга та й засміялася:
— Ага, не хотіла зі мною йти, а тепер сама припленталася! Аби ти була трохи мудрішою, зроблю з тебе дику козу.
Дмухнула на дівчину — стала Марійка серною. Мучиться, бідна, в Баби-Яги, знає ж, що вдома мати плаче за нею, але не втече Марійка, бо вона вже дика коза. Ходить кізочка по лісі та й плаче.
А до того лісу поїхав на полювання молодий царевич. Уздрів він молоду козу та й кричить своїм воїнам-дружинникам:
— Йой, яка гарна коза! Жаль її вбивати! Обскочте, хлопці, й зловіть серну живою!
Ті обскочили, спіймали козу, привели до царевича, а вона заговорила людським голосом:
— Не коза я, царевичу, а дівчина. Пішла я по ягоди і по гриби до лісу, а Баба-Яга заманила мене до себе й зачарувала.
Наказав царевич своїм хлопцям обскочити хату на курячій лапці. Обскочили хату, зачали стріляти, а кулі до Баби-Яги не беруться. Сіла вона собі за машинку й ніби шиє, а з машинки вискакують солдати — напівзвірі-напівлюди. Кидається це військо на воїнів-дружинників і роздирає їх на кавалки.
Згадав царевич, що він має при собі пшеницю. Старий цар знав про той ліс і про Бабу-Ягу й порадив синові взяти з собою на полювання пшеницю. Наладував царевич пістолет не шротом, а пшеницею, прицілився й вистрілив. Коли царевич вистрілив, Баба-Яга впала, все військо її попадало, і з неї замість крові розлилися чорні
потоки й ріки.
Баба-Яга погинула, а з дикої кози зробилася дівчина — така вродлива,- така вродлива, що царевич не міг від неї очей відірвати. Поїхали вони, відшукали її маму.
Забрав царевич стару з донькою до палацу й пішов сказати своєму батькові:
— Тату, я вполював таку козу, якої ви ще не виділи.
— Йду подивитися,— каже цар.
Царевич відсунув занавіску, а цар закам’янів від подиву.
— Ну, дитино, ти така вродлива, що я скільки на світі жию, але такої вроди ще не видів. А що ти, сину, від мене хочеш?
— Та благослови, батьку, під вінець.
— Жийте, діти, щасливі і в мирі! Будьте веселі, як весна, здорові, як вода, гожі, як рожі, а багаті, як земля наша!
Відбулося весілля. Вони щасливо дотепер жиють, хліб жують, а постолом добро возять. Що нам до них?

Про сімох братів гайворонів і їхню сестру

Про сімох братів гайворонів і їхню сеструЖили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.
Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома з хлопцями — та за щось так розсердилася на них, що не знала, як і вилаяти, та з гніву сказала, щоб вони гайворонами поставали. Але не встигла вона ще й сказати цього, а хлопці вже поставали гайворонами та й зникли десь далеко в лісі. Там була якась порожня хата, в якій вони і посідали; а в тій хаті зробилося так, що вони могли знову стати людьми. Крім них, нікого більше не було у тій хаті. Оселилися вони там і почали працювати та господарювати всі гуртом.
Був між ними один такий мудрий, що поробив усім братам рушниці, вони ходили на полювання та вбивали там різних птахів та звірів; з того мали вони м’ясо, а на хліб заробляли. Якого їм знаряддя треба було, то все самі собі робили.
Довго та гірко плакала мати, як полетіли сини з дому.
Незабаром після того народилася в неї дочка. З того часу, як полетіли хлопці від своїх батька-матері, минуло вже тринадцять років. Дівчинка підросла і гонила худобу на пашу. А там чужі діти дражнили її гайвороненям через те, що брати її гайворонами поставали.
Покинула дівчина волів пасти та й пішла по світу шукати братів. Ідучи лісом, зайшла вона далеко, так що назад уже годі вертатися, та, блукаючи по лісі, натрапила якось на одну хатину, де жила стара Місяцева ненька.
— Звідкіль ти, дитино? Зостанься тут жити! — каже їй Місяцева мати.
— Не можна мені тут жити, бо я йду братів своїх шукати! — відповіла їй дівчина.
— Не знаю ж я, де живуть твої брати, — каже дівчині знову Місяцева мати, — ось як прийде додому син мій, то я спитаю його, в якім краю твої брати!
Прийшов Місяць додому, питає мати його, він і каже:
— Я ще там не був, але, здається, вони в тім краю, де Сонце гуляє!
На другий день Місяцева мати, нагодувавши дівчинку, звеліла синові випровадити її до Сонця. Прийшла вона до Сонечка в хату; там теж була дуже старенька Сонечкова ненька.
— Куди ж ти йдеш, дитино моя? — питає вона дівчину.
— Я йду братів своїх по світу шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонами та й полетіли! — відповіла їй на це дівчина.
— Не чула я про це нічого, хіба, може, Сонце знає, — каже Сонцева мати.
Прийшло Сонце додому, мати й спитала у нього про братів гайворонів.
— Ні, не знаю! — відповіло Сонечко. — Певно, мені ще ніколи не доводилось гріти в тому краю.
Нагодувала дівчину Сонечкова ненька та й загадала синові відвести її до Вітрової неньки. Прийшли вони до Вітрової неньки, вона теж нагодувала дівчину, а потім і спитала, куди вона йде.
— Іду своїх братів шукати, — відповіла дівчина.
Вітрова мати теж нічого не чула про це і, як прийшов її син додому, спитала його, чи не знає він, у якому краю живуть сім братів, що стали з людей гайворонами.
— Знаю, — каже Вітер, — бо як змочив мене дощ, то я роззувся та повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати.
— Тут є одна дівчина, що зве їх своїми братами. Треба, щоб ти завтра вранці відвів її до них! — каже вона синові.
Вранці, як дівчина встала, Вітрова мати нагодувала її, а потім Вітер узяв її на плечі та й поніс до тієї хати, де жили брати. Але їх на той час не було дома: певно, пішли десь у ліс з рушницями. Вітер лишив тут дівчину, а сам забрав онучі та й пішов собі гуляти по світу.
Опівдні повернулися брати додому. Наймолодший з них, що варив сьогодні обід, вийняв із печі страву та побачив, що хтось її їв.
— Еге, брати мої, здається, хтось наш обід куштував, — каже він.
— Хто ж то міг куштувати? — кажуть йому брати. — Ми вже скільки років тут пробуваємо, але, окрім нас, здається, ще нікого тут не бачили!
Пообідали вони та й знову пішли. Зостався дома другий брат вечерю варити, бо у них уже було так заведено, щоб з півдня готувати собі страву на вечір. Зваривши вечерю, подався й він за братами в ліс. Як він вийшов з хати, то дівчина, що була сховалась під ліжко наймолодшого брата, вилізла звідтіль, з’їла тієї страви та й знову заховалась, але вже під ліжко другого, старшого брата. Як зібрались брати на вечерю, то й другий брат, що варив вечерю, каже, що страву хтось їв.
— Певно, знову хтось куштував! — каже він братам.
— Брехня! То тобі так здається! — каже третій брат.
Повечеряли брати та й полягали спочивати. І снилося одному, що начебто до них сестра прийшла в гостину. Як повставали брати вранці, то почали розповідати, кому що снилося вночі, той і розповів їм свій сон. Зготувавши собі снідання й обід та поснідавши, подалися вони на роботу. Дівчина вилізла із схованки, з’їла трохи страви, а потім знову сховалася, але вже під ліжко третього брата. Опівдні посходилися брати на обід.
— Знову, брати мої, страви менше стало! Здається, що хтось-таки куштує її потроху, — каже їм уже третій брат, що варив обід сьогодні.
— Та хто там має її куштувати, коли ми живемо тут уже скільки років, але за цей час ніколи не бачили в цих краях ще ні однієї живої людини? — загули в один голос всі брати. Пообідали вони та й подалися знову в ліс. Четвертий брат лишився варити вечерю, а зваривши, пішов і собі за братами.
Зібралися вони на вечерю додому, але бачать, що знову страви менше, ніж зварено. Посідали вечеряти та й балакають поміж собою.
— Це диво! Вже кілька разів хтось поділяє з нами і снідання, і обід, і вечерю. Тут щось таке та є! Давайте-но пошукаємо!
Почали дивитися скрізь по хаті, а потім і під ліжка заглядати. Аж під ліжком третього брата найшли дівчину.
— Встань, дівчино! Чого ти тут шукаєш? — питають вони у неї.
— Я шукаю братів своїх, яких мати прокляла, щоб вони стали гайворонами, а воно так і сталося. Це мені батько казав, але його тоді не було вдома, він поїхав у ліс по дрова, — почала вона розповідати братам.
— Давно ж це мати так прокляла, що аж дітей збулася? — питають вони.
— Та коли вже твої брати гайворонами поставали, то нащо ж ти батька покинула? — каже один дівчині.
— Бо мене діти гайвороненям дражнили, як я, бувало, гонила волів на пасовисько!
Тоді упевнились брати, що дівчина правду їм каже і що вона справді-таки сестрою їм доводиться.
— Зоставайся тут жити з нами, — кажуть вони їй, — варитимеш нам їсти, а ми всі гуртом будемо на полювання ходити.
Лишилася вона. Брати дуже ласкаво поводилися з нею, шанували її та одягали у розкішну одіж, як личить молодій, гарній дівчині. Жила вона так років зо три. Аж по трьох роках сталося в тім лісі нещастя. Раз убили брати дику козу, а то не коза була — то була дочка Баби Яги. От Баба Яга і поклялася відомстити їм. Одного разу, коли дівчина була сама вдома, прийшла туди погана баба, принесла з собою коралі, показала їй через вікно та й каже:
— Дівчино, може б, ти купила у мене оці коралі?
— Добре! — відповідає їй дівчина.
Вона взяла грошей і віддала бабі, а та взяла їх та й пішла собі геть. Як наділа ж дівчина ті коралі собі на шию, то вони відразу й задушили її.
Позбиралися брати на обід і бачать, що сестра їх лежить нерухома на землі. Розуміючи дещо в лікарських справах, зараз заходилися вони гуртом біля неї: найшли коралі, розірвали їх. І вона стала помалу дихати, а потім почали розтирати їй тіло і таки врятували дівчину від смерті. Як встала вона, то брати сказали їй, щоб вона нікому й ніколи не показувалася.
Зосталась вона знову господарювати, як і перше. Минуло півроку, а та проклята баба знову прийшла, принесла з собою хороше яблуко та й каже:
— Може, ти бажаєш яблук, дівчино, то на тобі оце одно!
Знову дівчина дістала грошей та віддала бабі за яблуко. Потім одкусила шматочок його та й подавилася: упала на долівку, та по одному тільки й можна було примітити, що вона жива, бо ще дихала, хоч і дуже рідко.
Прийшли брати з поля, почали оглядати її, щоб довідатись, що це таке вдруге пошкодило їх сестрі. Пошукали, та так нічого й не знайшли. Дуже жалко їм стало сестри, та що ж мають діяти? Зробили вони з кришталю труну із срібними ланцюжками, поклали туди мертву сестру, але не ховали труни в землю, а повісили у лісі, неначе колиску, поміж двома деревами на тих ланцюжках, а самі з жалю та туги за сестрою померли.
А один царський син, ще нежонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблудився там. Так проблукали вони по лісі аж три місяці і за цей час ані однієї живої людини не бачили тут. Ненароком якось наблизилися вони до того місця, де між деревами висіла кришталева труна, і заночували там недалечко. Уночі той царський син побачив, що між деревами неначе щось миготить, та й каже челядинцеві:
— А ходімо лиш та подивимось, що то таке мигтить між деревами!
Пішли на те місце, аж бачать, що то кришталева труна, і як розкрили її, то побачили, що там лежить дуже гарна мертва дівчина. Почали вони прислухатись, чи не дише часом, і довідалися, що вона ще не зовсім умерла, бо у неї під плечима ще було тепло.
Звелів царський син челядинцеві відв’язати від дерев ланцюжки, щоб спустити труну на землю. Як відв’язав він один ланцюжок, то той якось несподівано висунувся у нього з рук, і труна впала, та так сильно вдарилася, що у дівчини той шматочок яблука відразу вискочив. Встала вона та й розповіла їм, як це трапилося з нею. Потім поховали вони у землю братів, що тут недалеко лежали, та й пішли всі троє геть з лісу до міста, де жив царевич.
Незабаром після цього царевич одружився з дівчиною, але у нього була мачуха, що дуже ненавиділа його. От раз вона й каже цареві, своєму чоловікові:
— Чи ти бачиш, що твій син робить? Якусь жебрачку надибав собі та й одружився з нею! Хіба ж можна нам тримати її у своїх покоях?
Дуже хотіла мачуха згубити з світу невістку, але ніяк це не вдавалось їй, бо царський син дуже кохав свою жінку і доглядав за нею, як за своїм оком.
— Як не згубить твій син своєї жінки, то згуби їх обох! — каже мачуха цареві. — Звели повішати їх або розстріляти! А як не зробиш цього, то я тобі не жінка, ти мені не чоловік.
Мусив-таки цар послухати її.
— Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб’єш її, а до того ще не принесеш із неї серце, очі й обидві руки по лікті, то я мушу вбити тебе самого! — каже він своєму синові.
Покірний був царевич, заплакав він гірко та й пішов із своєю дружиною на край лісу. Слідком за ними побігла й царська собака. Вистрілив він і вбив собаку. Потім вийняв з неї серце та очі, але не знає, де йому ще й руки дістати, щоб не відрубувати у жінки. А вона й каже йому:
— Коли вже моя така доля, що я мушу так мучитись, то відітни вже мені руки, бо без цього ти сам маєш загинути!
Дуже плакали вони обоє, як царевич відрубував їй руки. Шкода їм обом було тих гарних білих рук, та що ж діяти?
Скінчивши цю справу, царевич пішов додому й приніс із собою руки, очі та серце, щоб показати батькові та мачусі, що вже убив свою кохану дружину. А та, сердешна, пішла собі, плачучи, без рук. Як же вона житиме на світі, коли їй немає чим навіть страви до рота покласти?
Блукаючи отак, прийшла вона до однієї річечки, нахилилася та напилася води, а потім лягла собі на бік відпочити. Несподівано якось обрубок руки; що був обкутаний рядном, зсунувся та умочився в воду; і вмить рука у неї виросла. Побачивши це, вона й другий обрубок вже сама намочила, і так у неї знову виросли обидві руки. «Тепер, — подумала вона, — піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостануся там жити».
Живе вона та й журиться про те, що їй доведеться робити, як родиться у неї дитина, бо вона дитини чекала. Певно, загинуть обоє! А якби не дитина, то вона б, здається, зосталася тут навіки жити!
Прийшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць.
Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав, — каже він сам до себе, — де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власними руками, бо сам же й відрубав їх у неї».
— Ходім лиш шукати її! — каже раз молодий цар своєму челядинцеві.
Та й пішли обоє у ліс. Отак шукаючи, дійшли вони лісом аж до того місця, де він найшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на полу, а челядинцеві — долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.
Дуже гарно було молодому цареві спати на полу, але зате його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу. Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:
— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе! Треба йти батькову руку, що звісилася, на постелю положити.
Челядинець і почув це.
Ранком вона хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли знову в ліс. Прийшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві:
— Ох, тяжко жити на світі! Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!
— А чи впізнали б ви її, якби оце побачили? — питає той царя.
— Впізнав би! — каже цар. — От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається обличчям на неї, але у моєї жінки рук немає.
— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину, треба батькову руку знов на постелю положити»?
— То знаєш ти що?! — зрадівши, каже йому цар. — Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!
Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала в своїй господі, не впізнав її та й пішов знову в ліс та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати: хто вона і звідкіля тут узялася? Вона вже навіки втратила надію побачити свого коханого, без якого була одинокою сиротою на світі.
Але настав вечір, і вони прийшли знову. Господиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості. Серце віщувало їй щось дуже хороше… Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:
— Чого ж ти так піклуєшся про мене, господине?
— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені руки! — відразу відповіла вона, зрадівши, що її спитали про це.
— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? — спитав її здивований цар.
— Я добула їх в одній річечці, до якої схилялася воду пити, — каже вона.
— А діти?
— Діти — це ж наші діти, близнята!
Тоді прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.

Королевич Мирко

Королевич МиркоРаз у дуже далекому краї жив собі король. У нього були три сини, красні хлопці, як дуби. Лиш дивитися на них!
Тішився король із своїх синів, але й журився, бо все думав, котрому із них передасть корону.
Спершу хотів проголосити наслідником старшого, бо за законом так і мало бути. Далі подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо він наймудріший. А потім йому забаглося передати державу середущому.
Та дарма було королеві сушити собі голову, бо на його державу напав цар-песиголовець із величезним військом. Дикі песиголовці перебили воїнів, спустошили країну, а білу челядь і дітей забрали у полон.
У цій страшній війні й сам король загинув. Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собі вихід крізь вороже військо й поховалися у лісі. Правда, коні під ними попадали постріляні, але хлопці живі, здорові зосталися.
Заходили все глибше і глибше у ліс, а як уже не могли йти, бо їх застала ніч, посідали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самі — ні няня, ні мами, ні домівства, ні держави.
Дорадилися, що йдуть далі лісом. Пішли і натрапили на стару дорогу. А лісові кінця-краю не видко. Все дикіший, густіший, страшніший.
Аж ось дійшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки. Посідали собі, відпочили, і старший брат сказав:
— Тут треба розлучитися, бо інакше не вийдемо з лісу.
Вирішили, що старший піде правою дорогою, середущий — середньою, а найменший — лівою. Тут, на розпутті, стояв старий дуб, набагато вищий від усіх дерев у лісі. Старший брат глянув на дуба:
— Давайте ваші білявчата (хустинки)!
Узяв від них хусточки, виліз на самий верх і там прив’язав.
— Браття, будемо блудити по білому світу, та хто із нас зостанеться живий, най усе подивиться на дуба. Чия хусточка буде біла, той живий і здоровий. А чия буде у кров’яній барві — той потрапив у біду, і тому треба спішити на поміч. Continue reading

Царівна-жаба

Царівна-жабаДе-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них — три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту, — такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ — час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже:
— Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ — час уже вам подружжя шукати.
— Час, — кажуть, — таточку, час!
— Забирайте ж, — каже, — діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.
От вони повиходили, понатягали луки — та й нум стріляти. Старший стрельнув — загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться:
— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
— Не віддавай же, — каже цар, — її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!
Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку.
— Не дам, — каже, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
— Я, — каже царенко, — тебе візьму.
Намовились. Поїхав він.
Середульший царенко стрельнув — звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька:
— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
— Не віддавай же її, — каже князь, — нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.
От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже:
— Я тебе візьму.
Погодились. Поїхав.
Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко — його звали Іваном-царенком, — як стрельне — загула стріла ні високо ні низько — вище хат, та й упала ні далеко ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить:
— Верни мою стрілку!
— Не дам я, — каже жаба, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи.
От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два — старший і підстарший — такі раді!..
А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них:
— Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили?
А старший каже:
— Я, татку, знайшов царівну.
Підстарший:
— Я — князівну.
А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!
— А ти чого, Іване-царенку, плачеш?
— Як же, — каже, — мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня?
— Бери, — каже цар, — така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший — князівну, а Іван-царенко — зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля».
Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала.
— Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи!
Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушник, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа — і стала такою жабою, як і була.
Прокидається Іван-царенко — аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники — так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив.
От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!..
— Не плач, напечемо! Лягай та спи!
Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди, — гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники — як сонце, такі гарнії. Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе — і знов стала такою зеленою жабою, як була.
Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ті звелів до страви подавати.
От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати, батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?
— Не плач, — каже, — лягай та спи, якось поїдемо.
Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився.
— Не журись, — каже, — Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає — то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить — то вже їде.
Іван-царенко убрався, сів і поїхав.
Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися:
— Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…
— Не смійтесь, — каже, — потім приїде…
Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже:
— Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!
Брати сміються з нього.
— Чи ти, — кажуть, — здурів, що таке торочиш?
Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже:
— Це моя жіночка в дороге убрання прибирається!
Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів.
Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:
— Оце ж уже моя голубонька їде!
Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми — як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі — така гарна!
От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано — така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав.
Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати — батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться — легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала, — став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде — пісні співає, а донизу йде — казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем — у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризкували.
— Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!
Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють.
А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить, — аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося, — він той тулубець у вогонь — тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя — саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою.
Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася — аж кожушка й нема… Шукала-шукала…
— Чи ти, — питає, — Іване-царенку, не бачив моєї одежі?
— Якої?
— Тут, — каже, — я кожушок скинула.
— Я, — каже Іван-царенко, — спалив!
— Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки…
Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі:
— Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги — костяної ноги!
Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене — полинула…
Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече, — пішов шукати.
Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає:
— Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш?
— Іду, — каже, — дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги — костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?
— Чому, — каже, — не знати? Знаю.
— Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!
— Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш!
— Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду Бога молити!
— Ну, коли вже, — каже, — тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його — куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги — костяної ноги.
Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов.
Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:
— Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалував його — не вбив.
Іде далі, вийшов на край лісу, — сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти. Сокіл йому й каже:
— Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалував його — не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить:
— Іване-царенку, не їж мене, кинь краще в море. Я тобі за те у великій пригоді стану!
Він її вкинув у море, пішов далі.
От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку — аж на печі лежить баба-яга — костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала.
— Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш?
— Hi, — каже, — бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу — жабу зелену.
— Знаю, знаю! — каже баба-яга. — У мого братика за наймичку служить.
От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже:
— Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.
От він подякував бабі-язі, пішов.
Іде та йде, дійшов до моря, глянув — море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться.
А це випливає щука:
— Іване-царенку, чого ти журишся?
— Так, — каже, — і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись.
— Не журись! — каже.
Ударила хвостом об воду — став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений, — як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів.
Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало — нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» — думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв.
От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс — сказано — просунутися не можна. Ходив, ходив, коли — зирк! — іде ведмідь.
— Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш!
— Хочу, — каже, — як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом.
— Я тобі поможу!
Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко.
От пішов Іван-царенко тією стежкою — аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні, — нема нікого; відчинив другі, срібні, — і там нема нікого; як відчинив треті, золоті, — аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче — і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка — так і впала йому на шию:
— Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато, — може б, ти мене більше й не побачив ніколи…
Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило — полетіли!
От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:
— Це мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!
Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

Про сестричку Оленку та її брата Івасика

Про сестричку Оленку та її брата ІвасикаВ одному селі жили чоловік і жінка. Мали вони дівчинку Оленку і хлопчика Івасика. Добре їм жилося. Але людина ніколи не знає, що її завтра чекає. Вмерла в господаря жінка, і він оженився другий раз. Прийшла до хати не сама мачуха, а привела ще й свою доньку.
Була її донька дуже лінива, а мачуха сварлива. Пожив трохи чоловік, а далі побачив, що добра не буде, й пішов на заробітки.
Тяжко було дітям коло мачухи, коли він був удома, а тепер ще тяжче стало. Ще сонце не сходить, а мачуха будить Оленку, аби до роботи ставала. Своїй доньці теплої води наливає, а Івасик у холодній вмивається. Лінивій доньці молока свіжого дає, а Оленці — штурханців у плечі.
Поснідає лінива дівчина й знову спати в садочку лягає, а двоє сиріт цілий день працюють.
Але мачусі всього було мало і мало. Найбільше злило її, що рідна донька сохла і чорніла, а Оленка з кожним днем розквітала, як у городі ружа. І задумала вона звести дітей зі світу. Одного дня проганяє сиріт із рідного дому:
— Ідіть служити і не вертайтеся. Я не маю чим годувати нероб.
Взяла Оленка Івася за руку, заплакали й пішли у світи.
А мачуха була чарівницею. Випустила з рукава чорну ворону і наказала їй висушити всі криниці, потічки, річки й озера, куди пішли Оленка з Івасем.
Йшли сиротята, йшли, Івасик дуже втомився і захотів пити. Побачив він коров’ячий слід, а в нім дощову воду і каже:
— Я нап’юся, Оленко.
— Не пий, Івасику, бо станеш телятком.
Далі побачили свинячий слід, а в нім воду.
— Я вип’ю цю воду, — каже Івасик.
— Не пий, братчику, бо станеш поросятком.
Але зустрівся їм овечий слід з водою. І не встигла Оленка слово вимовити, як Івасик припав до нього і вмить став баранцем.
Заплакала Оленка:
— Що мені тепер з тобою робити?
Зняла з себе пояс і веде баранця за собою. А ніде нема ні села, ні води. Аж далеко-далеко побачила палац. Підійшли вони ближче, а за палацом — сад, річка, луги і на брамі стоїть вродливий царевич. Проситься Оленка:
— Чи не взяли б ви мене на службу?
Подивився царевич, що Оленка дуже вродлива й каже:
— Чи не була б ти мені за жінку, бо я нікого не маю.
— Стану, але при одній умові, що цей баранець буде всюди зі мною. Що я буду їсти, те й він нехай їсть, де я буду спати, нехай і він там спить.
Так жили вони всі троє в добрі та гаразді. Царевич ходить на полювання, а Оленка з братом-баранцем вдома. Вона прибирає, пере, варить. Але мачуха питає чорної ворони, чи загинули діти, і чує, що живі-здорові.
Переодягається мачуха-чарівниця з донькою так, аби їх Оленка не впізнала, і разом ідуть до палацу. Царевич на полюванні, а тут сонце пече. Каже чарівниця:
— Ходімо, Оленко, купатися.
Прийшли до річки, роздягаються. А мачуха зайшла ззаду, скрутила назад руки, зв’язала осокою, до шиї камінь прив’язала й кинула Оленку У воду.
Каже чарівниця дочці:
— Тепер царевич буде твоїм чоловіком. Іди до палацу, лягай на її ліжко і чекай його.
Повертається царевич з полювання, а Оленка не зустрічає його. Входить до палацу, а вона лежить чорна, марна і з очима лютими.
— Чого ти так змарніла, Оленко?
— Я дуже хвора.
— А чим тебе рятувати?
— Заріж он того баранчика і звари мені з нього печінку і серце.
— Нехай буде так.
Пішов царевич ножа гострити, а баранець прибігає і проситься:
— Пусти мене з річкою попрощатися.
— Біжи, попрощайся.
Прибіг Івасик-баранець до річки й просить:
— Оленко-сестричко, рятуй мене. Хочуть мене зарізати — вже ножі точать.
А ріка відповідає:
— Я тебе вже не врятую. На мені камінь лежить і руки мої зв’язані.
Прибігає баранець, а на нього вже ніж гострий чекає.
Проситься ще раз:
— Пусти мене, царевичу, ще раз до річки, бо я ще не попрощався.
Відпустив його царевич, а сам пішов за ним. Сховався за кущ і слухає.
— Врятуй мене, Оленко, бо я вже зараз маю вмерти.
А річка відповідає Оленчиним голосом:
— Не врятую тебе, Івасику-братику, бо на грудях важкий камінь лежить і руки зв’язані.
А в цю хвилину крикнув царевич слугам нести сіті. Закинули слуги сіті в річку й витягли з води Оленку. Розв’язали руки, зняли з шиї камінь, покропили цілющою водою, і вона ожила. Питають, як так сталося. І вона розповіла про все.
Знайшли стару мачуху-чарівницю, зв’язали її разом з дочкою і кажуть:
— Прощайтеся з цим світом, прокляті.
Почали вони проситися, але царевич витяг револьвер і забив мачуху разом з донькою. Як викинули їх за браму, то все розквітло: сухі дерева, зів’ялі квіти, трава. А з баранця знов зробився Івасик.
І на цьому кінець.

Казка про гоніння мачухи

Казка про гоніння мачухиЯк були собі дід та баба, і було в них по дочці. У діда й корова була. От мачуха й говорить до дідової дочки:
— Жени корову пасти.
І дала їй кужіль прясти. Вона погнала та й плаче дорогою. А корівка питає:
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені не плакати, дали кужіль прясти.
— Не журись, — каже, — поклади мені кужіль у ліве вухо.
Вона покладе, а з правого вуха виймає вже попрядений. Та оце як стане смеркатися, і пожене корову додому.
От мачуха бачить, що вона таку гарну пряжу носить, та й каже до своєї дочки:
— Гони, доню, ти пасти корівку і кужіль бери.
Та й пожене та на поле й каже:
— Сороки, ворони! Летіть до мене кужіль прясти!
То сороки й ворони поназлітуються і порозхапують кужіль, та й порозносять по гніздах. Увечері вона й пожене ту корівку додому. Додому прижене, то мати й питає її:
— А що, доню? Попряла кужіль?
— Ні, мамо, не попряла. Сороки та ворони поросхапували.
То мачуха до діда:
— Заріж та й заріж, діду, корову.
От дідова дочка погнала корівку пасти. Жене та й плаче. Так корівка й питає:
— Чого це ти плачеш, дівонько?
— Як же мені не плакать, якщо тебе хочуть зарізати?
От і говорить тая корівка:
— Слухай де, дівонько! Як будуть мене різати, так ти просися кишечки мити. Та як будеш мити, то там знайдеш двоє яблучок. Ти їх посади, так повиростають яблуньки.
От ту корівку й зарізали. Дідова дочка й проситься кишечки мити. От пішла на річку та й миє, аж там двоє яблучок — одне золотеньке, а друге срібненьке.
А бабина дочка вгледіла та й женеться за нею — хоче однять. Так та у кропиву їх і кинула. Коли ж виросла яблунька: на ній срібненьке яблучко, золотеньке яблучко, а під яблунькою — криничка.
Аж їде одного разу там пан та й говорить:
— Хто мені те яблучко золоте чи срібне вирве, тому я половину панства оддам.
От бабина підскочила — хотіла вирвати яблучко, так яблунька — вгору, хотіла водички з кринички набрати, а криничка — вниз.
Дідова ж прийшла, водиці набрала, яблучко вирвала та й дала панові. От він їй і говорить:
— Я тебе візьму заміж.
І взяв її з собою.
От згодом вони собі й дитинку нажили. Послали до батька узвар і просять того батька у гості до дітей. А мачухи й не просять. Так вона й каже:
— Як таки можна, щоб я не поїхала до своїх дітей?
І поїхала з дідом, і взяла свою дочку на віз, і вкрила шкурою та й приїхала туди. А вона була відьмою та мачуха. От і зробила дідовій дочці так, щоб вона козою побігла, а свою дочку, теж відьму, поклала на місце тієї дідової дочки в ліжко.
А мала дитинка все плаче за мамою.
В того пана був парубок, він і говорить:
— Пане мій милий, пане мій любий! Дайте мені дитину, понесу я її погуляти.
А пан каже:
— Неси.
Він і поніс дитину до болота та й кличе:

Ой рись-коза! Твій син плаче,
Твій син плаче, їсти хоче.

А вона й одказує:

Біжу, лечу, мій синочку!
Пісок очі забиває,
Очерет ніжки підкошує,
Бистра вода не пускає.

От прибігла дідова дочка, із себе шкіру скинула, а сама за дитину, сіла, годує та гірко, гірко плаче!
Погодувала, оддала парубкові дитиночку та й знов побігла. На другий день ізнов дитина плаче. Він знов проситься:
— Пане мій любий, пане мій милий! Дайте мені дитину, понесу я її гуляти.
Поніс та й кличе:

Ой рись-коза! Твій син плаче,
Твій син плаче, їсти хоче.

То вона й біжить:

Біжу, лечу, мій синочку!
Пісок очі забиває,
Очерет ніжки підколює,
Бистра вода не пускає.

От прибігла та з себе шкіру скинула і нагодувала дитинку.
Парубок одніс дитинку. Вона добу знову спить. Тоді пан його й питає:
— Що це значить, що ти оце понесеш дитину гуляти, то вона й не плаче?
Так парубок давай йому признаватись:
— Що ж, — говорить, — твоя, пане, жона побігла козою.
От вони тоді й пішли удвох до болота. Парубок і кличе її:

Ой рись-коза! Твій син плаче,
Твій син плаче, їсти хоче.

Біжить дідова дочка:

Біжу, лечу, мій синочку!
Пісок очі забиває,
Очерет ноги підколює,
Бистра вода не пускає.

Прибігла, скинула з себе шкіру, взяла дитинку та так плаче!
— Тепер, — каже, — моя дитинонько, в останній раз побачимось, а то далеко вже поженуть мене, не почую, як будуть звать!
А пан узяв та й укинув її шкіру в огонь. Як затріщить А вона почула та в кущ — нема шуби! Тоді пан швидко її накрив, і пішли вони додому та й живуть собі.
А тих відьом рознесли кіньми.

Дівчина-сирітка

Дівчина-сиріткаБуло то чи не було, але в жнива дівчата жали в пана пшеницю. Була межи ними сирітка Галя. Дуже пекло сонце, і вполуднє дівчата пішли до річки купатися. Лише зайшли у воду, як надбігли хлопці, поскакали з берега в плесо, де дівчата купалися. Дівчата закричали, повибігали з води, а сирітка Галя не встигла. Хлопці почали занурювати Галю у воду, сміятися з неї, ледве-не-ледве вирвалася від них і, плачучи, побігла в ліс.
Сіла вона під дерево, виплакалася добре та й каже:
— Чого я така нещаслива живу на світі?
Там вона і задрімала. А прокинулася — стоїть над нею дуже вродлива дівчина у короні з діамантів та й говорить:
— Сестрице, я все про тебе знаю. Ти тяжко бідуєш по наймах, бо сирота. Ходи зі мною — будеш панувати.
А дівчина питає її:
— Хто ти така й звідки?
— Будеш знати, коли зі мною підеш, а тепер я не скажу. Ходи зі мною.
— Під лісом є мої товаришки. Я йду до своїх товаришок-жниць і нікуди з тобою не піду.
— Я тебе вже до них не відпущу, — говорить незнайома дівчина. — Доволі ти в панів та багачів небідувалася!
Поклала на голову Галі корону, взяла за руку й повела. Недовго вони йшли, як ліс скінчився й показалося місто. Вела її дівчина поміж доми дуже гарні, йшли вони гарними вулицями, а по обох боках вулиць різні дерева, квіти були. Йшли вони попри палац великий, але дівчина повела Галю далі. Завела її в ліси непрохідні, дрімучі, в гущаки. Тут їх застала ніч. Водила та дівчина Галю по лісі всю ніч, поки кури не запіяли. Коли закукурікав дикий когут, вона шарпнула з її голови корону й утекла. Галя сама-одна залишилася серед лісу.
Ходить Галина по лісі, плаче — мало розум не втратила зо страху, — журиться, що голодна, а не знає, як вийти на дорогу. Йде вона в один бік, йде в другий, але ніде не видно кінця-краю лісові. Цілий день голодна ходила — так на ноги припала, як трава скошена. Вже ніч темна.
Присіла дівчина під деревом та й промовила:
— Боже, Боже, невже я маю вмирати в цім лісі?! Тут так безлюдно. Ніхто мене не знайде — звір тіло розтягне.
Враз коло неї з’явилася старенька бабуся та й каже:
— Дівчино, хто ти? І що тебе сюди занесло? Сей ліс чарівний, і його ніхто не сміє перейти, хіба військо.
Галина розповідає:
— Я, бабусю, сирота. Купалася з дівчатами, від хлопців утекла в ліс, і тут показалася молода дівчина, зняла корону з себе й поклала мені на голову. Вона мене водила по якомусь місту з гарними вулицями, поки не заманила сюди. Коли запіяв дикий когут, зірвала з мене корону й зникла, а я залишилася тут.
Подивилася на неї бабуня та й каже:
— Ходи, дівчино, зі мною та й усе добре буде.
Забрала Галину до себе. Галина прийшла до неї така втомлена, що не могла ничого ні істи, ні пити, — переступила поріг такої малесенької хатки, що ледве влізла до неї, впала на сіно й заснула мертвим сном. Вранці пробудилася: а то вона не в тісній хатині спала, а в просторому царському палаці. Дивиться дівчина у вікно, а то те саме місто, через яке вона вже йшла.
Тут відчинилися двері — входить до неї молодий царевич і питає:
— Ну, красуне, чи хочеш від нас відходити, чи хочеш тут жити? Коли тобі тут сподобалося, то дай згоду, аби ми побралися.
Галина-сирітка не знає, що відповісти. Дивиться на царевича, що на ньому все блищить, що палаци в місті блищать, але не розуміє, що з нею робиться. А царевич теж ока не змигне з її кіс, милується її станом, вродою. Тоді приходить стара бабуня й каже:
— Не бійся, дівчино. Це мій онук. Він бачив багато дівчат, але йому сподобалася тільки ти.
— Не до пари я царевичеві, — каже Галина. — Хай царевич сватає собі царівну, а мене, бідну сирітку, відпустить на волю.
А бабуня каже:
— Ні, дівчино. Ти вже нікуди звідси не підеш, бо до твого старого життя дороги звідси нема. Ти в наймах служила, а тут будеш царювати.
І Галина дала згоду.
Підійшов до неї царевич, підійшла обслуга, під’їхали золоті коні з золотою каретою; дали молодим шлюб, і тоді стара бабуня знов поклала на Галинину голову ту корону, що в лісі клала.
І стали вони щасливо жити-поживати.