Перед хрестом чи перед шибенницею треба молитися

Перед хрестом чи перед шибенницею треба молитисяКазка ця починається з одного попа. Піп мав слугу, котрий йому вірно служив. Раз вони вибралися на прогулянку. їдуть селами і трапився їм хрест. Піп зняв шапку і перехрестився, а слуга ні. їдуть вони далі. Бачать шибеницю.
Слуга коні зупинив, зійшов з коляски, став на коліна і почав молитися. Каже піп:
— Іване, що ти робиш? Ти грішний.
— Чому?
— Тому, що ти перед хрестом шапку не зняв, а перед шибеницею став на коліна і молишся.
Слуга одвічає:
— Отче, ти недобре говориш… Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця — недобре діло, бо на шибениці не один невинний постраждав…
Піп не сказав нічого. Вернулися додому. Слуга загнав коні у хлів, дав їм їсти і пішов собі на вулицю помежи люди.
А піп задумав провірити, чи правду Іван говорить. Зайшов у хлів, штовхнув коня в ясла й покликав слугу:
— Подивися, що ти наробив! Ти штовхнув коня в яслаї
— Я — ні!
— Бо штовхнув!
Слуга у великім страху думає собі: «Дістану я шибеницю за попівського коня».
А піп справді дав його у суд. І суд засудив слугу на шибеницю за попівське майно. Як скінчився суд, питає піп:
— Чи ви справедливо мого слугу засудили?
— Справедливо!
— Несправедливо!
— Чому?
— Тому, що я з моїм слугою їхав путьом, і проїжджали ми біля хреста. Я зняв шапку і перехрестився, а слуга ні. А потім проходили ми біля шибениці, і слуга став на коліна та почав молитися. Я на нього закричав, що він великий грішник, а він мені одвітив: «Отче, ти недобре говориш. Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця — недобре діло, бо на шибениці не один невинний постраждав…». Я хотів знати, чи правду говорить слуга, і сам штовхнув коня в ясла… Но, бачите, пан суддя. Правду говорить мій слуга!
Се була не казка, а істинна правда, бо сяк на світі буває.

Древлянський колодязь в Іскоростені

Древлянський колодязь в ІскоростеніКолись люди розказували, що, кажуть, по описах у книжці є, що там є разне золото і хазяйство колишнє князьов. То там, кажуть колодець був. Ну, то й правда, находили у цьому самом замку. То викопали там сукно і просо колишнє. Десь пересипали, щоб не затекло цей метал. Батько бачив, як розкопали, бо я ще не був на світі. І там багацько чого викопали. Як докопались; якесь дно було, тільки не знаю, чи з дощок дно, чи з каменя. Ну, то як зарвалі його, ну, і о вишов істуль такі великі вуж – гад здоровий. Да линулася вода, то чуть їх не позалівало. То вони повтікали. Ну, то послі говорили, що це тут золото і срібло, там різні вєщі государськіє-книжеськіє. То, кажуть, що воно все закляте тут, то через те його ніхто й не достане. От через те й гад війшов, кажуть, залівав людей.

Смерть Пістолетника

Смерть ПістолетникаБойчук із Пістолетником змовилися та й довгі часи разом розбивали. Аж раз Пістолетник наперся конче напасти на Косів. Але Бойчук і чути не хоче:
— Що ти собі гадаєш, побратиме? Та ж Косів — наша мама. Косів нас вигодував, а ти його розбивати хочеш. Ей, не буде з цього добра І Я своїх хлопців забираю, а ти хочеш гинути — йди.
І розлучилися.
Як Бойчук і Пістолетник розлучилися, пішов Бойчук своєю дорогою, а Пістолетник вийшов із своїми на ту гору аж під Косовом, де тепер три хрести стоять, та давай танцювати і співати. Ба ще й посилає посланців до міста, аби йому туди харч вислали. Але ніхто не хотів того зробити.
Попровадив Пістолетник своїх товаришів у Соколівку. Там був шинок, називався «Марися». Там опришки-розбійники сходилися, танцювали, пили та радилися, в котру сторону йти рабувати. Так було й тоді. Танцюють, а тим часом розійшлася в Косові чутка, що опришки близько. Кинувся народ, позасідали скрізь у Сокільських та інших горах і лісах. Скоро опришки вийшли — стали їх люди хапати. Стріляли так, що аж темно від диму стало. Не одного скалічило, але таки переловили розбійників, лиш один Пістолетник утік лісами в Шешори. Там був у нього знайомий піп, що його іноді перетримував, туди сховався і тепер.
Пересидів він у того попа аж до зими, немало маєтку дав за те попові. Але приповіли попові, що його гість кохається з попадею. Як піп те учув, захотів Пістолетника позбутися. Приніс до хатини, де він сидів, напитися спирту, але такого лютого, як те вже піп розуміє. Випив він того одну порцію, другу.
— Ей, що то,— каже,— побратимку таке? Що ти мені такого лютого приніс? Ей, побратиме, варе, то зле буде!
Як він того напився, то як сидів за столом, спер лікті на стіл, підпер руками голову та й задрімав. А перед ним на столі стоїть штуц набитий. Піп сидів по другім боці стола та й так легенько обернув штуц Пістолетникові проти грудей та дур у нього обома кулями нараз, аж вилетіли наскрізь та таку діру в плечах зробили, як кулак. Гей, як зірветься опришок, дарма, що прострілений, як ухопить стіл навперед себе! А піп зі страху за грубу сховався. Той як жбухнув у грубу, надвоє переломилася. Відтак сконав.
То була зима, перед різдв’яними святами, зимно так, що гей-гей! Була там озниця (сушарня), де держаться коноплі. Там його піп сховав. Але прийшло тепло. Що з ним діяти? Взяв піп та й закопав.
А тут якось люди дізналися, стали приповідати, що попові, який чоловіка забив, ніяк службу правити. От він заплатив добре свому слузі, той на себе вину взяв. Та й пропало.

Могила князя Ігора на Княжій горі

Могила князя Ігора на Княжій горіКнязь Ігор був, дань збирав. Він втікав, говорять, шо каретою з золотом. Попався тут у полон. Пригнули дві берези – і його розорвало. Там захоронили і його карету із золотом. Потом курган такий насипали, як оцей сарай, і солдати накошували шапками землю, і зробили йому курганець.

***

Розказували, що на Княжій горі колєсниця була закопана. Це єдне. То її там уже двадцять раз перекопували, ту гору. Ну, і ще, шо там же ж, як цариця Ольга була, то її чоловіка убіли. Його, уроді, там розпнули. Ну, це я не бачила. Двє було там берези, і єдну ногу прив’язали до єдної сторони, а другу ногу до другої сторони, і пустили вгору. Отак! Князя там поховали. А Ольга спалила Коростень.

***

Ну, чула, що казали, що колись там жив чи князь, чи богатир, чи я знаю, який він там… Да там гора така. Князь, чи хто, там жив – я не знаю. Чи він там просто був… Ну, в його була, кажуть, карета, і він її там десь закопав. А де – хто його знає? Хтось казав, що золота вроді. Там, каже, її шукали, але її найти не можна там.

***

Казали, що колись князь сидів і там о закопав бричку із золотом. А чому закопав? То ще мої розказували. І так он закопав цю бричку з золотом і сказав: “Воно тре, щоб там була!”
О! Ну, там люди старі бачили, що золото пересушувалось, і бралось синеньким огньом по полю. А воно, казав мой батько, колись закопане отут о, те золото, і воно може перейти кілометр дальше, і там огньом синеньким горить.
А за Княжу гору батьки розказували, що там колись богатирі тоді сиділи. Послі цього, я знаю, люди хазяйновиті сиділи.

Урочище Замчище

Урочище ЗамчищеТам ще треба добавить: це у нас називається урочище Замчище (недалеко від селища Вигода, навпроти села Новоселиця) через те, шо там був палац тих князів і крепость. То, послі усього того, вони там тей палац замкнули і забили. Там тоже є подземельє, печери є під камінь, під ту велику гору. Не було де діватися, то туди поховали, забили, покопали. Там усе: разні метал, що було у палаці. Старі люди, бувало, розказували цілий вік, що там храниться із тих князів, ще за древлян.

Розбійник, що покаявся

Розбійник, що покаявсяДавним-давно був такий розбійник, що мав на совісті багато вбитих людей. Дізналися батько з матір’ю, що син людей убиває, і кажуть йому:
— Не вмреш ти спокійною смертю, коли стількох людей убив.
А він зі злості батька й матір убив, аби не вчили його, як жити.
Але літа минали, розбійник постарівся, здоров’я нема — чекає смерті, та смерть не йде до нього. Ходив він по світі, шукав смерті, але ніде не зустрів її. Дізнався розбійник, що у горах живе розумний чоловік, який може допомогти. Пішов до того чоловіка й розповідає йому, що спокійно вмерти не може.
— А чому? — питає мудрець.
— Я багатьох людей убив і батьків своїх.
— А чим ти їх убив?
— Яблуневою палицею.
— Знайди ту палицю, посади, на колінах носи воду в роті від річки й доти підливай, доки палиця не прийметься, не розів’ється, не зацвіте й не вродить яблука. Скільки з тієї яблуні впаде яблук, стільки тобі гріхів буде прощено.
Довго шукав розбійник, де та палиця, якою він людей убивав. Нарешті знайшов її, посадив і став на колінах ротом воду з річки носити й підливати. Багато років підливав, поки палиця прийнялася, пустила гілки, розвилася, зацвіла й вродила яблука. Яблука восени опали, а двоє трималися на яблуні й не падали.
І сказав дід:
— За смерть батька й матері прощення тобі не буде ніде і ніколи!

Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевича

Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевичаЖила собі вдова. Вона молодою повдовіла й мала лише одну дочку Марійку. Та дівчина була дуже працьовита. Одного разу каже донька:
— Мамо, завтра неділя, я піду в ліс, назбираю ягід і напечемо собі пиріжків.
А мати говорить:
— Ти ще зовсім мала, і я боюся тебе пускати в ліс.
— А я, мамо, не боюся. Коли звір надійде, я скоренько на дуба вилізу, заховаюся під листя, бо вмію так, як вивірка, по дереві лазити.
Мама послухала і-сказала:
— Йди, доню, але далеко в ліс не заходь.
— Але знаєш що, мамочко, трапляються зараз і гриби, дай мені ще кошичок на гриби.
Дала мати кошичок. Іде Марійка, співає, зайшла в ліс, знайшла маленьку криничку. Бачить, коло кринички велике грибовище. Назбирала грибів повен кошик, назбирала ще в хустину; зайшла далі в трави, назбирала повний збаночок ягід і хоче йти додому. Виходить на дорогу, а тут її переходить Баба-Яга:
— Дівчино-о-о, сонце зайшло-о-о, тебе вовки з’їдять! Ходи до мене, переночуєш.
Вона відповідає:
— Ні, бабусю, вовки мене не з’їдять, до села недалеко я ще буду вдома ночувати. Моя мама цілу ніч буде журитися, коли з лісу не вернуся.
Баба-Яга вздріла, що Марійка її не послухає, та й зачала силою тягнути, але дівчина схопилася обома руками за смереку та й не пускається. Баба-Яга тоді вихопила з-за пояса віник і стала її підмітати до лісу.
Марійка говорить:
— Ей, бабусю, ви зі мною не жартуйте!
Але баба мете й сміється, мете й сміється, аж нарешті покинула мести. Побачила, що дівчина вже заблудилася, й подумала: най ще уночі наїсться добре страху Марійка, а завтра вже її буде. Настала ніч — баба зникла. Марійка сама-одна сидить у лісі й не знає, куди йти. Поплакала трохи. Тоді знайшла велику березу, вилізла високо, обмотала себе крайкою, щоб не впасти, як засне, та й так перемучилася до ранку. Коли завидніло, злізла з берези й стала втікати з лісу. Але куди б не йшла — ані стежки нема, ані дороги. Блудила вона цілий день і під вечір прийшла до хатини на курячій лапці. Вийшла з хати зубата Баба-Яга та й засміялася:
— Ага, не хотіла зі мною йти, а тепер сама припленталася! Аби ти була трохи мудрішою, зроблю з тебе дику козу.
Дмухнула на дівчину — стала Марійка серною. Мучиться, бідна, в Баби-Яги, знає ж, що вдома мати плаче за нею, але не втече Марійка, бо вона вже дика коза. Ходить кізочка по лісі та й плаче.
А до того лісу поїхав на полювання молодий царевич. Уздрів він молоду козу та й кричить своїм воїнам-дружинникам:
— Йой, яка гарна коза! Жаль її вбивати! Обскочте, хлопці, й зловіть серну живою!
Ті обскочили, спіймали козу, привели до царевича, а вона заговорила людським голосом:
— Не коза я, царевичу, а дівчина. Пішла я по ягоди і по гриби до лісу, а Баба-Яга заманила мене до себе й зачарувала.
Наказав царевич своїм хлопцям обскочити хату на курячій лапці. Обскочили хату, зачали стріляти, а кулі до Баби-Яги не беруться. Сіла вона собі за машинку й ніби шиє, а з машинки вискакують солдати — напівзвірі-напівлюди. Кидається це військо на воїнів-дружинників і роздирає їх на кавалки.
Згадав царевич, що він має при собі пшеницю. Старий цар знав про той ліс і про Бабу-Ягу й порадив синові взяти з собою на полювання пшеницю. Наладував царевич пістолет не шротом, а пшеницею, прицілився й вистрілив. Коли царевич вистрілив, Баба-Яга впала, все військо її попадало, і з неї замість крові розлилися чорні
потоки й ріки.
Баба-Яга погинула, а з дикої кози зробилася дівчина — така вродлива,- така вродлива, що царевич не міг від неї очей відірвати. Поїхали вони, відшукали її маму.
Забрав царевич стару з донькою до палацу й пішов сказати своєму батькові:
— Тату, я вполював таку козу, якої ви ще не виділи.
— Йду подивитися,— каже цар.
Царевич відсунув занавіску, а цар закам’янів від подиву.
— Ну, дитино, ти така вродлива, що я скільки на світі жию, але такої вроди ще не видів. А що ти, сину, від мене хочеш?
— Та благослови, батьку, під вінець.
— Жийте, діти, щасливі і в мирі! Будьте веселі, як весна, здорові, як вода, гожі, як рожі, а багаті, як земля наша!
Відбулося весілля. Вони щасливо дотепер жиють, хліб жують, а постолом добро возять. Що нам до них?

Про скупу жінку

Про скупу жінкуБув такий чоловік, що з кожним любив поділитися — щирим був. А жінка йому трапилася скупа. Дітей вони не мали, жили добре. Але так було: прийде до них бідний, дасть йому чоловік мірку муки, то жінка зараз біжить до мішка, бере таку саму мірку муки й сипле у велику бодню.
Так вона назсипала за рік повну бодню муки та й стала чоловіка пуцувати:
— Подивися, стільки ти жебракам муки роздав!
А він сміється. Жінка свариться, а він сміється. Відчуває жінка, що їй на душі якось недобре. Збирається до старого діда. Прийшла до діда й розповідає, що їй на
душі чогось дуже важко.
— А чоловікові вашому як? — питає дід.
— Чоловікові легко. Він роздав цілу бодню муки та й сміється з того.
— А кому ж роздав?
— Та бідним.— І розповіла дідові, що її чоловік давав жебракам муку, а вона таку ж саму мірку сипала в бодню — вже повну назсипала.
— І яка ж та бодня?
— Та висока, на лапках, велика.
Дід подумав і каже:
— Як прийдеш додому, візьми в хаті кожух, піди до комори й лягай під бодню спати. Коли ніч переночуєш, завтра буде тобі легше.
Прийшла додому, бере кожух, бере подушку та й іде по вечері до комори спати. Чоловік подивився на жінку кривим оком, але вона сказала, що була в діда і той так
нарадив.
Спить чоловік у хаті й серед ночі чує з комори крик:
— Йой!!! Йой!!! Йой! Йой…
І втихло.
Чоловік не біжить до комори — гадає, що жінці щось сниться. Аж уранці відтворяє двері, а з жінки лише кістяк. Він до бодні, а в ній повно гадюк. Така кинулася
там гадь, що муку всю з’їли і жінку за ніч з’їли.
Став він над тим кістяком та й сказав:
— Ось і маєш, жінко!

Лінива Ганька

Лінива ГанькаБула файна дівчина, але така лінива — лінувалася навіть придивитися, як то люди живуть на світі, про що говорять. То й не дивно, що розумом була недалека.
Прийде до неї один парубок, постоїть-поговорить, прийде другий, а сватати ніхто не хоче. Але якось прийшли до неї сватачі з другого села. Щоб донька не наговорила того, чого не треба, каже їй мати:
— Іди, Ганько, до сусіди, позич сита.
Прийшла Ганька до сусідки, а сусідка питає:
— Чого ти, Ганько, прийшла?
А вона каже:
— Та знаєте, що сита, а не решета.
— Та й що будете сіяти?
— Та знаєте, що муку, а не попіл.
— А що будете варити?
— Та знаєте, що є старости, та й будемо варити пироги.
— А ти би віддавалася?
— Та здало би ся.
— А віно маєш?
— Знайшло би ся.
— А робити вмієш?
— Ой, ви розговорилися, що би й пироги зварилися.
Та й пішла. А сусіда подумала собі, що шкода хлопця, аби з такою вік капарив, перестріла сватачів, коли йшли від Ганьки, й каже:
— Люди, думайте, бо хто лінивий, а хворий на голову, то гірше, як на руку або на ногу.
Та й сватачі призадумалися.

Жінка-Юда

Жінка-ЮдаЖили дві сусіди. Файно жили, сходилися, любилися, так як пасує добрим людям. Але була ще й третя сусіда, що хотіла кинути межи них кістку, аби вони ворогували, та не знала, як то зробити.
Приходить вона якось до одної з них та й каже:
— Ой, ви так любите свою сусіду, а вона відьма. На Івана я виділа, як вона котилася колесом з вашої стайні й закотилася до своєї стайні. Я підбігла, сховалася за паркан, а з вашої корови молоко летить носом, очима й вухами і прямо в дійки її корови.
— Се не може бути! — не повірила сусіда.
Але її корова погано пасла тоді та й дійсно почала молоко втрачати. А та вже пішла до другої сусіди та й говорить:
— Ваша сусіда каже, що ви відьма — від її корови молоко забрали.
— Та не може бути!
— Ану підіть до ворожки. Я знаю на другому селі ворожку, але вона в такий день не має часу ворожити, а коли дощ, тоді ворожить.
Підмовила одну та й підмовила другу, сама ж побігла до ворожки та й каже:
— Коли буде падати дощ, прийдуть до вас дві жінки. Вони любляться обі, а мене не люблять. Я хочу кинути межи них кістку, аби посварилися. Скажіть так і так — я вам файно заплачу.
Намовила брехачку, як має говорити, і вона погодилася:
— Добре, я за гроші все зроблю.
Ще нічого нема, а сусіда на сусіду вже дивиться басом. Але тота друга сусіда хоче вияснити причину, бо вона нічого не винна. Приходить та й питає:
— Чого ви, кумо, все на мене басом та й басом?
— Ей, дайте мені спокій!
— Що сталося, кумо? Може, щось таке навіяло? Ходім до брехачки.
— То ходім.
Пішли. Але брехачка не хоче, аби обі чули, що вона буде говорити, каже по одній заходити до неї.
Йде перша кума. А брехачка дивиться то на її руку, то в очі, то в голову, але нічого не розуміє, лишень те розуміє, що їй жінка-юда набрехала. Каже ворожка:
— Ви, жіночко, маєте добру сусіду. Вона від вашої корови молоко відібрала, і ваша корова згине.
— Йой, боже! Та в мене є діти! Та як так?
— Нічого-нічого, добре, що ви прийшли до мене. Я вам так пороблю, що ваше молоко вернеться до корови і корова буде жити, але сусіду й на поріг не пускайте до себе.
— Та моя корова те молоко дає, що й давала.
— Ого-го! Ви не знаєте скільки вашого молока пропало!
— Та не раз, як сонце гріє, нема сметани…
Вже й думає жінка. Ворожка-брехачка випустила її в другі двері, а її сусіду кличе до себе. Радить цій:
— Не йдіть ніколи до сусіди, бо вона плює за вами вслід, коли ви з її хати виходите. Вона хоче вашого чоловіка підійти й любити. Скажіть про це її чоловікові, то він візьме свою жіночку за волосся та й буде спокій.
Ця прийшла додому, наговорила кумові, ніби його жінка за її чоловіком стріляє, той убіг до хати — давай жінку бити. А жінка-юда сміялася, що домоглася свого: так загнівала обі сусіди, що гнівалися до смерті.