Звідки узялась панщина

Звідки узялась панщинаОто раз давно, ще за Катерини, зібралися пани на сеймик та
 й говорять проміж себе:
— А зробим-но, пане, панщину!
— Добре,— кажуть,— давай зробим!
Ото кожний пан (як, наприклад, граф наш) скликає з кожного
 села по дванайцять чоловік. З того села дванайцять, з другого дванайцять, з третього дванайцять. Ото чи в хаті, чи на дворі в пана
 поставили столи, наварили всячини, поставили їсти й пити горілки,
 усього… Просить пан:
— Сідайте, добрі люди, їжте, пийте, контентуйтесь!
Наїлися люди, напилися, музика грає — нагулялися.
Дякують панові:
— Спасибі вам, пане вельможний, що так уконтентували пас досхочу, спасибі. Чого ж ви від нас хочете?
— Ой, люди добрі, хазяї чесні. Небагато з вас хочу! Тяжко мені
 з великим господарством. Я й наймаю людей, і гроші плачу, та все
 нема ладу. Не вспіваю хліба зібрати — осипається. Якби діти ваші
 спромогли мене — подарували їден день на тиждень.
— А, боже наш милосердний! Пане наш ласкавий! Щоб діти наші
 та не послухали пана їден день на тиждень?! Ну-ну!.. Даруємо вельможному панові їден день на тиждень: чи то велика мація?
Ото, може, через півроку, ба, може, й скоріше, знову пани скликають по дванайцять чоловік з села, знову закладають бенкет. Господи, чого там нема? Усього-усього поставлено: і пити й їсти, і їсти
 й пити… Веселяться люди. І знов просять пани людей, щоб подарували ще їден день на тиждень… Добре, най ще день. За третім
 разом — ще їден день дарують. Так вони бенькетували, аж поки людям не лишилось і одного вільного дня. От як видурили пани од
 людей вільність, пишуть велику бомагу до цариці Катерини: так
 і так, кажуть, люди добре-охотно згодилися робити на нас шість день
 на тиждень. Цариця глянула на те письмо — бачить, що люди добре-охотно згодилися, та й приклала свою руку. От і минулася воля.
В понеділок, раненько — стук-стук у віконце.
— Добридень!
— Дай, боже, а чого?
— На панщину! Забула?
— На яку панщину?
— А на папа робити!
— Оце, але маю і своєї роботи доволі, а то ще на пана. Не хочу!
Ги-и! Як витягли на вулицю, як почали лупцювати, то й мусили йти на панщину. А старі батьки, що запродали панам дітей своїх, зо страху поховалися. Згодом трохи зібралися на раду: радили-радили та й написали й собі прошеніє до цариці, що ось так і так — не
 хочемо під панами бути. Глянула Катерина на те письмо та й відписує людям: «Що ж, люди добрі, навіщо ж ви добре-охотно згодилися
 робити на панів? Тепер нічого не вдію — руку свою приложила».
І справді, нічого не помоглося. Як настала панщина, то терпіли наші
 прадіди, діди, батьки, та й мені, старому, довелося скоштувати того
 добра. А оце й воля прийшла, як у Вінниці чавунку насипати стали.

Чарівні люстро, килим і яблучко

Чарівні люстро, килим і яблучкоБув колись король і мав він трьох синів. Вже прийшов їм час одружитися. І сталося так, що всі троє закохалися в одну панну, але один про одного не знали, як їздили до неї.
От збираються вони сватати ту панну. Приїхав перший, потім другий, нарешті третій королевич. І не могли вони ніяк погодитися, кому вона дістанеться.
Панна й каже:
— Котрий з вас принесе мені найладніший і найпотрібніший дарунок, за того й піду.
Посідали брати на коней і поїхали різними шляхами. Заїхали, може, аж на край світу.
Ось їде старший брат і зустрічає діда. Розповів йому свою пригоду.
Той і каже:
— Підожди, я тобі, мабуть, допоможу. Візьми оце люстерко. Коли схочеш довідатись про те, що з кимось зараз діється, подивишся і побачиш.
Подякував він дідові і повертається назад.
А той дід опинився вже на дорозі другого королевича і питає, куди він їде. Той розповів про все.
— Підожди,— каже дід,— може, я тобі якось зараджу. На тобі килим. Як розстелиш його і скажеш: «Неси мене туди й туди!», він понесе тебе, куди тобі треба.
Подякувавши дідові, повертається додому другий брат.
А дід отой опинився вже на дорозі наймолодшого брата. Питає його, куди й навіщо він їде. Той розповідає. Каже дід:
— Може, я тобі допоможу. На тобі оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то як скуштує його — відживе, одужає.
Бере він те яблуко, вертається назад.
І з ’їхались разом королевичі в одному місці. Показують один одному свої дарунки.
— Ану,— каже один,— подивимось в люстро, що наша панна тепер робить.
Подивились вони, а та помирає. Засумували брати, середущий і каже:
— Сідаймо ж на килим і везімо швидше оте цілюще яблуко.
Посідали вони на килим і наказують йому:
— Неси нас туди й туди!
Килим знявся вгору і привіз братів аж на самий двір їх улюблениці-панночки. Прийшли вони до неї. І тільки-но молодший притулив до її губ яблуко, вона враз одужала.
Тоді показали вони їй свої дарунки. Вона каже:
— В люстерко можу не дивитися, килимом не буду літати, а яблучко мені для здоров’я потрібне. Хто його приніс, за того піду.
І справили вони весілля.

Правда та кривда

Правда та кривдаЖили колись два брати: один багатий, а другий бідний.
Ото раз і зійшлися вони та й збалакались.
Бідний каже:
— Хоч як гірко в світі жити, а все краще по правді жити.
А багатий:
— Де ти тепер знайшов правду? Нема тепер правди на світі, тепер скрізь сама кривда. Кривдою краще жити.
А вбогий на те не пристає:
— Ні, таки, брате, правдою краще!
Тоді багатий:
— Ну, гаразд! Давай об заклад: підемо людей питати,— кого стрінемо, того й спитаємо,— і так до трьох разів. Як на твоє скажуть, то вся моя худоба твоя буде, а як по-моєму — так я всю твою худобу заберу.
Убогий каже:
— Добре!
От і пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть,— зустрічається їм чоловік, з заробітків іде. От вони до нього.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— А що ми тебе хочемо попитати? ,
— Скажете.
— Як на світі лучче жити: чи по правді, чи кривдою?
— Е, добрі люди,— каже чоловік,— де ви тепер правду знайшли. От я скільки робив, робив, а заробив, як кіт наплакав, та ще й з тих грошей вивернув хазяїн. Де вже там правдою проживеш! Лучче жити кривдою, ніж правдою.
— Ну, брате,— каже багатий,— оце тобі раз моя правда.
Зажурився вбогий, та й пішли собі далі.
От зустрічають вони вже купця.
— Здорові, добродію!
— Здорові!
— А що ми вас хочемо попитати? Читати далі

Про Шевченка

Про ШевченкаСпасибі йому! Нехай Бог хоч на тім світі упокоїть його душу, бо на цім світі він багацько поніс за нас та за нашу волю… Мені-таки доводилось на віку бачити його, та я не знала, що то був він. Раз якось мій старий сидів у Звенигородці в тюрмі: пани за щось засадили. От я взяла в торбину хліба та ще дечого й пішла
до нього. А в Вільхівці доганяю старого Онойка, що він, як знаєте, пасічником був над скарбовими пасіками. От і питаю його, куди він іде. А він мені нишком і каже:
– Оце, серце, на мене напасть… Чи не здибала ти часом за селом москаля? Поїхав бідкою. Приїздить він до мене вчора ввечері та й проситься на ніч. Я його й пустив: у мене дітей нема, хата велика, то чого й не пустити, – не перележить за ніч хати. От він в мене і заночував. Каже, що сам з Кирилівки і їздить собі так по селах та по людях, зветься він Шевченком. Багацько він мені розказував про себе, про панщину тощо, і дуже просив, щоб нікому не казати. Показував всю свою
одежу і все, що з собою везе. Оце він вбраний москалем, а то зробиться старцем і їздить собі поміж людьми; а як схоче, то переодягнеться таким-таки чоловіком або паном. Вранці ледь на світ він собі й поїхав і знов просив, щоб нікому не казати, що він у мене ночував. І ніхто ж його й не бачив і не знав, що він в мене ночує, тільки я та жінка. А це прибігають з Звенигородки і викликають уже туди: довідались якось наші пани та й донесли. Не знаю, що мені за це буде.
– А я таки перед Вільхівцем зустрічала чоловіка, бідно вдягнений, в картузі і в московській одежі, поїхав бідкою на
 Попівку…
Розказала я своєму старому, а він і каже:
– Був тут такий чоловік, але його тільки ввели в тюрму, та зараз і випустили…
– Ви кажете, що він таки вмер, а от я чула, що він живий, а привезли його тільки клятьбу в домовині, що поклав на панів. Кажуть, що закопали ту домовину на високій могилі недалеко від Києва, але ж я не бачила тієї могили, хоч і ходила в Київ… Везли домовину дванадцять пар волів, а на могилу виносило дванадцять дівок… Я й невісток його знаю з Кирилівки; як він ото умер, то вони їздили за ним плакати… А було те, як я його бачила, тоді, як зачиналось добро,
 недалеко перед волею, років буде з двадцять три… Спасибі
 йому: хоч і Бог так дав, що панщину скасували, але все ж таки 
він за нас клопотався та терпів. Нехай наші діти дякують!

Війна хлопа з поляком

Війна хлопа з полякомДавних часів, як хотів круль із Руснаком воювати, то як не могли си погодити, то вони не точили войну так, як сими часами войни бувают из зброєв, але висилали два мужа. Трафило си, що висилав Поляк одного мужа, а другого мужа Руснак на поєдинку. Поляк післав офіцира из шаблев, а Руснак посилав простого хлопа із ціпом; увійшли на пляц обидва. Каже Поляк до Русина: Ти з чим, каже, вийшов д’мині на поєдинку? Я, каже, з шаблев, а ти зв’язав якісь два буки до купи, та щось гадаєш мені зробити?! — Руснак до нього каже по руськи: В мене бук старший як у тебе шабля! — При тій бесіді злостили си оба і пішли до штурму. Поляк шабельков вівивав, а хлоп ще на нього важив; Поляк хлопові цюкнув шаблев у мізильний палець, а хлоп як си подивив, що йому з пальця кров йде, взлостив си гірше, як розправит ціп, як урве Поляка по шиї, Поляк упав, а той ціпом молотит, як по снопові. Поляк лежички руку
зняв і кричит до хлопа: Пардон! — А хлоп каже: Перди, не перди (хлоп цего не розумів), я ті не дарую, я ще таки б’ю, ти мені пальці не рубай! — Така то старосвіцька война була!

Про віщуна та когута

Про віщуна та когутаБув віщун давно колись; він знав, що яка птаха по своєму говорить; раз пішов він у ярмарок из жінков; мав коні, кобилу жеребну а жинка була тяжка. Жинка сиділа на кобилі, а чоловік на коні; чоловік йшов конем на перед у воду у брід, кобила йшла за конем; кобила си пошпотала загнула голову під себе, кінь зніс голову до гори, нащурив уха, подивив си на кобилу а вона си залудила, а кінь засміяв си тай каже: Ти спадеш у воду! — А кобила каже: Тобі добре, ти сам сильний і одного чоловіка несеш; не чуєш, чи сидить він на тобі чи ні; тобі смішно а мені ні, бо я жеребна а жінка тяжка, а штири душі велика вага! — Чоловік сидів на коні, почув се, та засміяв си з того; жінка зачала чоловіка просити, аби він сказав, з чого він си сміяв, а йому не мож було того казати, бо він би зараз умер (він лиш сам міг знати — віщун); він був добрий газда, пестив дуже жінку. Вона сказала: Мусиш сказати, хоть умирай. — Дома увійшли у хату, а жінка каже: Ну кажи! — А він: Сучи свічку ! — Всукала. Неси лудиньє прилюдне з комори! — Внесла. Убрав си. Стели постіль, як до смерти! — У него було дванадцять курей, кіт и пес. Кіт сів на лавицю коло него, трясе головов, тай плаче, що аж сльози капають. Пес учув з надвірьї, що кіт плаче, увійшов у хороми тай каже до кота: Чо ти так плачеш? — Плачу, бо газда хоче за правду умирати. — А пес заскавучив, тай упав під поріг тай плаче. А когут вілетів на піч, тай з печі на грядку, там уздрів муху, тай каже, до курей: Ідіть сюди, маємо будженицю! — Кури прилетіли а він дзьоб тай з’їв самий муху, та засміяв си. Дивить си, а тут пес тай кіт плачуть; а когут до них та питає: Чо ви плачете? — Плачемо за газдов. Хто нас буде тримати? Такого газди не буде, (а газда все те розумів)! — А когут на се: Як тот газда дурний, такі і ви дурні. Коли він такий дурний, що хоче жінці правду казати, то най гине. Чому я маю дванадцять жінок, а як найду одно зерно, я його не їм, а їх усїх скличу, а як вони збігнуть си, а я хапну тай самий з’їм. Я ні одній правду не оповім. А як би газда взяв гарапник та побив жинку, та і сказав, що з оцього я сміяв си, то тогди він би був чоловік, а так він дурень! — Газда це слухає тай каже до жінки: Дай гарапник из стіни; я любив з ним ходити, я хочу з ним і умирати. — Подала. Він жінку за плече та гарапником, тай каже: Я з того сміяв си! А видиш, ти би перестала жити, як би я далі бив. — Він не сказав правди тай жив, аж помер, як Бог хотів!

Розбійники з Лисої гори

Розбійники з Лисої гориНа Лисій горі під Києвом дуже давно був язичницький храм з дерев’яними ідолами. І правили в тому храмі волохви-чарівники.
Після хрещення Русі волохви викопали під храмом печери і льохи, поховали туди своїх богів, книги й інші слов’янські святині, а пізніше, рятуючись від гонінь, і самі туди поховалися разом зі своїми сім’ями. Дуже довго вони жили під землею, боялися виходити на поверхню, бо знали, що їх жде смерть.
Пройшло багато часу. Їхні онуки, які ніколи не бачили сонця, виступили проти дідівської віри. Живучи у цілковитій темряві, вони стали злими і жорстокими, справжніми розбійниками. Щоночі вони
виходили на Обухівську дорогу, грабували і вбивали людей, а потім безслідно тікали у підземелля. Але їх вичислили, знайшли вхід у гору і засипали камінням. З тих пір розбійники пропали, але невідомо, чи вони вимерли у горі, чи ще живі. А Лиса гора стала нечистою.

Перед хрестом чи перед шибенницею треба молитися

Перед хрестом чи перед шибенницею треба молитисяКазка ця починається з одного попа. Піп мав слугу, котрий йому вірно служив. Раз вони вибралися на прогулянку. їдуть селами і трапився їм хрест. Піп зняв шапку і перехрестився, а слуга ні. їдуть вони далі. Бачать шибеницю.
Слуга коні зупинив, зійшов з коляски, став на коліна і почав молитися. Каже піп:
— Іване, що ти робиш? Ти грішний.
— Чому?
— Тому, що ти перед хрестом шапку не зняв, а перед шибеницею став на коліна і молишся.
Слуга одвічає:
— Отче, ти недобре говориш… Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця — недобре діло, бо на шибениці не один невинний постраждав…
Піп не сказав нічого. Вернулися додому. Слуга загнав коні у хлів, дав їм їсти і пішов собі на вулицю помежи люди.
А піп задумав провірити, чи правду Іван говорить. Зайшов у хлів, штовхнув коня в ясла й покликав слугу:
— Подивися, що ти наробив! Ти штовхнув коня в яслаї
— Я — ні!
— Бо штовхнув!
Слуга у великім страху думає собі: «Дістану я шибеницю за попівського коня».
А піп справді дав його у суд. І суд засудив слугу на шибеницю за попівське майно. Як скінчився суд, питає піп:
— Чи ви справедливо мого слугу засудили?
— Справедливо!
— Несправедливо!
— Чому?
— Тому, що я з моїм слугою їхав путьом, і проїжджали ми біля хреста. Я зняв шапку і перехрестився, а слуга ні. А потім проходили ми біля шибениці, і слуга став на коліна та почав молитися. Я на нього закричав, що він великий грішник, а він мені одвітив: «Отче, ти недобре говориш. Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця — недобре діло, бо на шибениці не один невинний постраждав…». Я хотів знати, чи правду говорить слуга, і сам штовхнув коня в ясла… Но, бачите, пан суддя. Правду говорить мій слуга!
Се була не казка, а істинна правда, бо сяк на світі буває.

Древлянський колодязь в Іскоростені

Древлянський колодязь в ІскоростеніКолись люди розказували, що, кажуть, по описах у книжці є, що там є разне золото і хазяйство колишнє князьов. То там, кажуть колодець був. Ну, то й правда, находили у цьому самом замку. То викопали там сукно і просо колишнє. Десь пересипали, щоб не затекло цей метал. Батько бачив, як розкопали, бо я ще не був на світі. І там багацько чого викопали. Як докопались; якесь дно було, тільки не знаю, чи з дощок дно, чи з каменя. Ну, то як зарвалі його, ну, і о вишов істуль такі великі вуж – гад здоровий. Да линулася вода, то чуть їх не позалівало. То вони повтікали. Ну, то послі говорили, що це тут золото і срібло, там різні вєщі государськіє-книжеськіє. То, кажуть, що воно все закляте тут, то через те його ніхто й не достане. От через те й гад війшов, кажуть, залівав людей.

Смерть Пістолетника

Смерть ПістолетникаБойчук із Пістолетником змовилися та й довгі часи разом розбивали. Аж раз Пістолетник наперся конче напасти на Косів. Але Бойчук і чути не хоче:
— Що ти собі гадаєш, побратиме? Та ж Косів — наша мама. Косів нас вигодував, а ти його розбивати хочеш. Ей, не буде з цього добра І Я своїх хлопців забираю, а ти хочеш гинути — йди.
І розлучилися.
Як Бойчук і Пістолетник розлучилися, пішов Бойчук своєю дорогою, а Пістолетник вийшов із своїми на ту гору аж під Косовом, де тепер три хрести стоять, та давай танцювати і співати. Ба ще й посилає посланців до міста, аби йому туди харч вислали. Але ніхто не хотів того зробити.
Попровадив Пістолетник своїх товаришів у Соколівку. Там був шинок, називався «Марися». Там опришки-розбійники сходилися, танцювали, пили та радилися, в котру сторону йти рабувати. Так було й тоді. Танцюють, а тим часом розійшлася в Косові чутка, що опришки близько. Кинувся народ, позасідали скрізь у Сокільських та інших горах і лісах. Скоро опришки вийшли — стали їх люди хапати. Стріляли так, що аж темно від диму стало. Не одного скалічило, але таки переловили розбійників, лиш один Пістолетник утік лісами в Шешори. Там був у нього знайомий піп, що його іноді перетримував, туди сховався і тепер.
Пересидів він у того попа аж до зими, немало маєтку дав за те попові. Але приповіли попові, що його гість кохається з попадею. Як піп те учув, захотів Пістолетника позбутися. Приніс до хатини, де він сидів, напитися спирту, але такого лютого, як те вже піп розуміє. Випив він того одну порцію, другу.
— Ей, що то,— каже,— побратимку таке? Що ти мені такого лютого приніс? Ей, побратиме, варе, то зле буде!
Як він того напився, то як сидів за столом, спер лікті на стіл, підпер руками голову та й задрімав. А перед ним на столі стоїть штуц набитий. Піп сидів по другім боці стола та й так легенько обернув штуц Пістолетникові проти грудей та дур у нього обома кулями нараз, аж вилетіли наскрізь та таку діру в плечах зробили, як кулак. Гей, як зірветься опришок, дарма, що прострілений, як ухопить стіл навперед себе! А піп зі страху за грубу сховався. Той як жбухнув у грубу, надвоє переломилася. Відтак сконав.
То була зима, перед різдв’яними святами, зимно так, що гей-гей! Була там озниця (сушарня), де держаться коноплі. Там його піп сховав. Але прийшло тепло. Що з ним діяти? Взяв піп та й закопав.
А тут якось люди дізналися, стали приповідати, що попові, який чоловіка забив, ніяк службу правити. От він заплатив добре свому слузі, той на себе вину взяв. Та й пропало.