Торба з діамантами

Торба з діамантамиОдин чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.
Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.
Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав: «Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожньою торбою? Е-е-е, я йому покажу!»
А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:
— Пане ґаздо, мені приснився файний сон.
— Який?
— Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни…»
— Ходім та розкопаємо! — схопився багач.
Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння — хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.
— Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.
— Я… я буду тебе годувати! — затрусився багач.
І, справді, після того носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у Бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі й помер. Багач поховав його — так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там — каміння в торбі.
— Його діаманти стали камінням для тебе! — казали бідні люди.
Багач мовчав і сопів.

Чому клен міняє свої барви

Чому клен міняє свої барвиНа лісову галявину вітер заніс насіння. Під осінніми дощами насіння клонилося до матері-землі, бо тільки вона його розуміла. Шукало воно захисту від холоду, прикрилося опалим листям і заснуло під снігом. Під ласкавим сонцем літа виросли пагінці. Гартувалися під зливними дощами, хилилися аж до землі від вітру, підставляли свої голівки сонцю, набирали сили і краси у своїх кронах. Зросли молоді деревця — берізка, дуб, липа і клен.
Стрункій берізці сподобався кремезний і плечистий дуб, що захищав її від холодного вітру. Тому й вона часто горнулася несміливо до нього. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він ріс поряд з берізкою і піднявся над нею, радів, коли міг своїми змужнілими кронами, як парасолькою, захистити її від градобою і ломивітру. Коли ж листочки клена торкалися ледь-ледь довгих кіс берізки, він був най- щасливішим з усіх дерев лісу.
— І що гарного в тому дубі бачить берізка? Чим же я їй не до вподоби? — думав собі ревнивий клен.
Так хотілося бути клену привабливим, чимось виділятися з-поміж інших дерев, щоб привернути до себе ласку берізки. От і спало клену на гадку вдягатися кожної пори року в інший святковий одяг. Навесні крона клена обліплена маленькими листочками, а в їх черешках знаходиться молочний сік, у чотири рази солодший від березового. А ще прикрашають тоді клена зеленувато-жовті суцвіття. Влітку листя клена стає великим, наче пальці в людській долоні, і кольору вже іншого — тепер темно-зеленого. Він має файніше листя від дуба.
Та найкраще виглядає клен восени, коли починає міняти барви свого листя. Не знайдете двох схожих кольором кленових листочків. Люди любуються красою клена, а берізка більше хилиться від вітру до дуба, ніж до нього. Засумував з цього приводу клен. Помітив дуб душевний смуток клена і перший заговорив до нього:
— Друже мій вірний! Не тримай, клене, на мене зла через берізку. Вона наша спільна подруга, адже поруч нас живе, і я її в разі потреби захищаю. Але пристрасно і понад усе кохаю липу, без неї жити не зміг би я, напевно, якщо б хтось посмів забрати її від мене.
Зітхнув заспокоєний клен на повні груди, зашумів листям і простяг, щасливий, свою вдячну руку-гіллю, щоб обняти справжнього друга.
Ростуть собі мирно поруч два вірні друзі — дуб і клен та їх подруги липа й берізка. Кожного року клен вдягається все у нові шати, міняє їх. Але берізка і далі більше задивляється на дуба. Це помічає клен, тужить, але ще більше любить берізку. Коли ж восени сумний клен скидає додолу свої барвисті листочки — то це біль його душі від нероз- діленого кохання. Та він вірить, що прийде весна і все зміниться на краще. Щасливий у своїй вірі та єдинолюбстві.

Дванадцять апостолів

Дванадцять апостолівЖив собі на світі один різьбяр. Добрий був майстер. Гарний був і п’яниця…
Якось замовив йому один монастир виточить з дерева дванадцять апостолів. Дав йому монастир і липи, доброї липи.
Ну, заходився різьбяр біля роботи. Зробив він дев’ять апостолів, а останній матеріал пропив. Пропив липу на трьох апостолів. Похмелився і думає: «Що ж його робити? Приїде з монастиря комісія приймати роботу, а матеріалу нема. Безпремінно повісять!»
А була в цього різьбяра добра жінка, красива й розумна.
— Не журися, — каже, — чоловіче. Якось воно та буде.
Вдяглася жінка гарненько, взяла відра і пішла по воду повз попів двір.
А піп був удівець…Поздоровкалася привітно.
— Здрастуйте, батюшечко!
Слово за словом, а піп і питає:
— Чи не можна прийти сьогодні увечері?
— А чого ж не можна, приходьте, батюшечко, — і призначила попу якусь там певну годину.
Таким же побитом пішла жінка і повз дияконів двір.
Загледів диякон, ахикнув… Слово за слово… Призначила й дияконові певний час.
Потім жінка пішла повз двір старости. Довго й не балакали.
— Прийду, — каже староста, — до тебе сьогодні увечері.
Повернулася жінка додому, розповіла чоловікові: так, мовляв, і так, будь увечері напоготові.
Прийшов і вечір. Чоловік сховався у сінях. Дожидають гостей…
Не довго чекали. Ось уже й піп стукає у віконце.
Впустила жінка попа в хатку. Витягла вареників з печі, подала чарку.
Захмелів піп, почав залицятися до жінки. Тільки-но обняти хотів, аж тут чоловік у двері — стук-стук…
— Ой, лихо мені! — скрикнула. — Де ж вас заховати, батюшечко! — І, наказала:
— Роздягайтеся, батюшко, наголо, та й ставайте з апостолами поряд!
Нікуди подітися попові, скорився, став з апостолами в один ряд.
Тільки-но збулася попа, аж ось і диякон у хаті. Посадила за стіл, почастувала чаркою. Тільки-що хотів диякон обійняти, як чоловік у сінях — стук-стук…
— Роздягайтесь хутчій, та становіться повз апостолів! – наказала жінка дияконові.
Став і диякон. Аж ось і староста.
— А, здоровенька була, молодице, в хаті!
Та тільки-но хотів зачепити молодицю, а тут чоловік у сінях — стук-стук!
Мусив і староста роздягатись наголо та й ставати поряд з апостолами.
Ну, поставали всі троє і стоять, грішним тілом світять.
Аж ось і комісія з монастиря — просто до різьбяра у двір: ігумен, настоятель і ще якийсь там чин. Приїхали гроші платить, роботу забирати.
Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів — всіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.
— Гарна робота! — хвалить ігумен, — як живий!
— Тільки навіщо апостолові, — каже ігумен, — грішне тіло? Чи не можна без нього?
— Можна й без нього, — відзивається різьбяр, — для нас це пусте діло, вмить відріжемо!
І вже бере різьбяр у руки пилку… Ех, як почув це староста, як зірветься з місця та — плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…
А різьбяр як закричить:
– Держіть їх, халамидників! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!
Ну, звичайно, ігумен став просити різьбяра: покинь, мовляв, пилку, чоловіче, нехай уже буде так, як буде… Отак визволила жінка свого чоловіка з біди.

Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Читати далі

Як кріпаки одпороли пана

Як кріпаки одпороли панаЗам’ятин — то був такий пан, що так, було, по степу й шаста. Було, оце як приїде у степ до робочих та ото спідню губу як прикусе зубами, очі витріще та побіліє, так ото вже й знай, що когось обов’язково битиме. У-у-у, людей бив страшенно! Отут на ввесь уїзд так ніхто такечки не поров, як він. Ну, так і його ж одпороли. Кучер, отаман, лакей, прикажчик та ключник — уп’ятьох. Я це добре знаю, бо саме тієї ночі я ночував у його ж, у Зам’ятина. Там же й моя рідня була. Ми збіглися якраз у ту ніч до Микити, а Микита тоді шинкував там, ось де тепер Бутович. Ну, прийшли, погомоніли, випили собі гарненько, повечеряли, а Микита й каже: «Ну, де ж я вас положу спати?» А я й кажу: «Ви лягайте там, де хто хоче, а я ляжу отут на соломі, яку чоловік уніс у хату топити, так я отут і ляжу». Ну, ото ми й полягали. Я розбувся, наложив люльку (я тоді ще займався тим мерзенним ділом), поки закурив люльку (тоді ще оцих сірників не було й званія, а робили так: умочали в сірку прядиво або тріску, ото для вогню), так поки я ото викресав вогню та
став прикурювати, аж ось у вікно дівка стук-стук: «Дядьку, одчиніть!» Микита одчинив. Вона увійшла в хату та й дала Микиті записку від Пилипа, ото від лакея, який був у пана і за кравця, щоб цей, сказати, Микита та дав кварту горілки. Цей і дав. Ну, добре. Після того ми полягали та й поснули. Аж ось уп’ять та дівка стукає у вікно і несе другу записку, щоб знов дав кварту горілки. Той Микита ще дав кварту. Вона взяла та й побігла. Вони випили ту горілку в поварні та й пішли тоді в покої до пана. А пан тоді вже повечеряв, почав скидати з себе штани і все, ото збирався лягати спати. Коли ось уходять усі чисто у кімнати, а пан питає у лакея: «Хто там прийшов?» А лакей уже знає та й каже: «Кучер».— «A-а, я знаю,— каже пан,— чого він прийшов». Коли це тільки пан сказав, як тут вони на двері та й кажуть: «А коли знаєш, то йди сюди!» А він стояв біля кроваті та зразу як ухопиться за спинку — та й виломив з неї качалку, та до них. «Е, ні, пане. Це вже ти облиш». Уперед виступив Пилип, а він був хлопець при здоров’ї. Так він як підскоче до пана, та як черконе його ззаду: «Ануте, хлопці». Хлопці кинулися до пана
і звалили його на підлогу. Зразу два сіло на голову, один на ноги, а двоє ухопили різки та й давай йому сипати. А різки були березові, такі ж саме, якими й він поров людей. Били-били, били, та ще й попелом присипали, й горілкою побризкали,— так саме як він людям робив. Трохи підождали, а тоді знову пороти. Спороли йому все тіло од п’ят до шиї. Він став проситись у їх. «Я,— каже,— дам вам вільну бомагу, одпустю вас на волю, йдіть куди хочете». Як добре вже висікли його, то той Пилип ухопив його однією рукою за чуба та й давай його сюди й туди, туди й сюди, і направо, і наліво, а тоді взяв і посадив: «Пиши тепер вільну бумагу». Сів він і почав писати ту бумагу.
А в ті часи та був у його часовий майстро, єврей, що часи починяв, так йому треба було їхати до города другого дня. А пан йому й сказав перед тим: «Ти останься та переночуй у мене, а завтра я їхатиму до города, то й тебе візьму». То той майстро пішов у поварню, поліз на піч та там і ліг спати. А вони ото — кучер, конюх і всі — зійшлись у ту ж таки поварню і ото там пили і вели там стиха якусь-то балачку, а про того майстра й байдуже. Він щось і чув, та всього не второпав. А вони, пошептавшись у поварні, нишком пішли в панські кімнати, добре висікли там пана, потім, того, посідали округ стола, пана примусили писати бомагу. Сидять та й люльку курять, а пан сидить, бомагу пише. А той майстро виспався та вийшов надвір, там сказати, про себе, чи що. Коли глядь — а в кімнатах уже й світло горить. Він зразу подумав, що то пан устав удосвіта та лаштується до города. Тоді він і собі зараз скоренько одягся та й до вікна панського дому. Заглянув у вікно та й здивувався: що це воно таке? Такий строгий пан, а в нього коло столу сидять люди та ще й люльки курять. Та зараз куди? До солдат, які приїхали до пана забирати в ремонт коні. А їх було аж сорок чоловік.
Зам’ятин завжди постачав у полк коней і брав за те великі гроші: без вибору коней по вісімдесят карбованців за штуку, по вибору — сімсот, вісімсот і тисяча. Ганяв табуни і в Харків на хрещенський ярмарок. І що тієї грошви він попобрав!
Ото ж люди на його робили, а він ще катував їх. Еге ж. Так той майстро і побіг до тих солдат та зразу до самого вахмістра: так і так. Той вахмістр зразу підняв десять чоловік солдат та з ними до пана. Ускочили вони в панські покої, дивляться — аж там он що робиться. А пан як побачив солдат, зразу почав рвати ті вольні бомаги. Рве, а сам кричить: «Беріть оцього! Оцього беріть! Оцей мені дозолив. А найдужче оцей Пилип!» Так їх усіх зразу побрали та й посадили в холодну.
У холодній вони просиділи цілий місяць до суду. На ранок дали знати в город, так тоді наїхало сюди, боже, скільки паноти. Справник, становий, ріжних попів до лихої години. Так дуже умовляв Зам’ятина дзиглярівський піп Сементовський: «Ти,— каже,— Василю Ягоричу, не кажи, що вони тебе били, ти з ними розквитаєшся сам, як схочеш, і ніхто тобі за те нічого не скаже. А як скажеш, що вони тебе били, то й сам тоді пропадеш, як слина». Ні, він не послухав і заявив, що вони хотіли його задушити. А вони доводили на суді, що зовсім і не думали його душити, а тільки хотіли, щоб він і сам покуштував того, чим їх усіх годував. Так тоді  справник, всі пани й дохтур виїхали в слободу, поскликали  з усієї слободи людей, порозпитували всіх чисто — і старих  і молодих, обдивились, кого він бив. Так що б ви думали? От вам свята церква (розказував у церкві до служби), так от вам кажу: з усієї слободи лишилися тільки два чоловіки небиті, старі, яких він не бив, а то всі до одного биті. У всіх були шрами та рубці. Так тоді начальство й до його: «Ануте,— кажуть,— дозвольте й вас оглянути. Ви говорите, що вас не били, а хотіли задушити, так треба й обдивитись». Коли як розділи його та глянули, о боже, страшно було й глянути. Увесь чисто споротий. Струпи од потилиці аж до п’яток…
Ну, нічого. Винних судили і присудили так: панові дали вовчий білет, а їм дали висікти базарним боєм при волості, тобто зібрати сход і висікти при людях по двадцять п’ять різок кожному, і тоді щоб оп’ять йшли на свої місця. Так що ж? Вони тим судом зостались незадоволені. Тоді їх забрали в город та й посадили в острог, а до того вони сиділи в нас, у Попівці. В острозі вони сиділи цілий рік, до нового суду. Через рік їх осудили вже не так: дати кожному по сімдесят ударів катом («катовими ударами»), а потім, того, в Сибір у каторжні роботи навічно. Там вони й померли.
А Зам’ятин, як дали йому вовчий білет, жив десь у Харкові, шлявся там та там же й пропав: пішов та в одхіднику й повісився. Отака йому була смерть. Ні жінки, ні дітей у нього не було. Все його майно перейшло до пана Бутовича. Бутович жив тоді в Криму, в Балаклеях. Саме тоді була Севастопольська війна. Як почув він, що тут таке діло, так він і приїхав сюди та й купив оце, сказати, Зам’ятина все майно і став тут жити. Цей же Бутович та й з другим паном щось там намошенничали на війну, і їх мали судити. Так його записали, що він убитий, а він любісінько тутечки проживав. Це сказати, в тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятім війна почалася, в п’ятдесят шостім вона була справжня, а в п’ятдесят семім замирення. Еге, тоді саме.

Козопас

КозопасПодія ця трапилась не так давно. Про неї ще пам’ятають сивобороді аксакали. Щоправда, вони не самі були свідками того, про що розповідається, а чули це від своїх батьків і дідів.
Правив у той час країною падишах, у якого було три дочки. Немало шляхетних емірів і султанів засилали до падишаха сватів, але падишах усім відмовляв. Чи то він сам не хотів розлучатися з дочками, чи то дочки не поспішали залишити батьківський дім.
Одного разу прийшов до падишаха візир і приніс йому в подарунок три дині:
— О світозорий падишах! — каже візир. — Тут три дині: одна — літня, друга — осіння, третя — зимова. І кожну з них потрібно з’їсти у свій час, а то вони висохнуть, зморщаться, втратять запах і смак…
— Що ти цим хочеш сказати? — запитує падишах. — Не треба загадувати мені загадки!
— Вам Всевишній подарував трьох дочок-красунь. Мені здається, що вже настав час видати їх заміж. Спочатку старішу , потім середню, а тим часом надійде строк і для найменшої.
— Але чи погодяться вони з моїм вибором? — каже падишах. — Ти ж знаєш, як я їх люблю! І мені не хочеться їх засмучувати і віддавати заміж насильно.
— Нехай вони самі оберуть собі суджених! — каже візир.
Падишах погодився з візиром і наказав написати указ і зачитати його в усіх куточках свого царства.
Сказано — зроблено. Тисячі гінців поскакали в різні сторони, і в усіх містах і селах жителі почули указ падишаха:
«О славні жителі нашого царства! Слухайте, і не кажіть потім, що ви не чули! Нехай кожен, хто нежонатий, хто молодий і сильний, прийде до палацу і пройде повз балкон, на якому стоятиме старша дочка падишаха. Той, в кого царівна кине золотий м’яч, поведе царівну до вінця і стане зятем самого падишаха!»
У призначений день тисячі юнаків прийшли до палацу падишаха і, дивлячись на прекрасну царівну, пройшли повз балкон. І тільки в одного кинула золотий м’яч царівна.
Сорок днів і сорок ночей тривало весілля. Сорок днів гули мідні труби, били барабани, дзвеніли сантари, співали дутари і сопілки. Сорок днів танцюристи показували своє мистецтво, канатоходці — свою майстерність, маги і чарівники — своє уміння творити дива.
Весь рік згадували про весілля всі ті, хто був на нього запрошений… Читати далі

Правдива катюга

Правдива катюгаБула одна така скажена паня, що убережи, боже, од неї кожного хрещеного чоловіка. Звали її, ту паню, Білевцева. У неї був свій горілчаний завод. Я тоді служив по акцизу, то купляв у неї горілку бочками. І ото як приїду, було, до неї, то вона мені і того і сього, така добра, така вже добра, що ледве не вскоче в пазуху, та все клопоче коло мене. Дівчата в неї завсігди такі чисті, та вбрані, та гарні — одна в одну. А справді якби скинути з якої дівки все її убрання та подивитись, то можна б убачити, що у кожної все тіло на шматки пошматоване. У-у-у! Порола немилосердно, порола ота сама «ласкава» та «добра» паня Білевцева. То була в образі пані правдива катюга. Бідні дівчата терпіли, терпіли, а потім, того, змовилися улучити годину та й задавити свою мучительку.
Одної ночі, коли паня уляглась у кімнаті спати, вони стиха увійшли до неї, узяли хустину, зразу накинулись на неї та й давай затикати їй у рот ту хустину. Звісно, дурні дівчата: другого нічого не придумали. Паня почала сильно пручатися.
Пручалась, пручалась та й укусила одній дівчині палець. Та тут же, дригаючи ногами, стукнула п’ятами в стінку. А за стіною спала її дочка. Та дочка як почула той стук, зразу схопилась з кроваті та до матері. Ускочила в кімнату та як скрикне: «Що тут за шум?» Дивиться, аж там одна дівчина стоїть навколішках, молиться богу та й каже: «Що це, що це з нашою панею?» Дочка кинулась до матері, аж вона тільки дригає ногами і вже стала забуватись, а в роті в неї хустка. Ой горе ж! Дочка вмить вихопила хустку з рота матері. Паня потроху почала одходити. Як уже зовсім одійшла, тоді й каже: «Я начебто одкусила одній дівчині палець». Коли так: кинулась дочка до дівчат, аж у однієї один палець на руці покусаний до крові.
Так тих дівчат зразу забрали та зразу ж в острог.
Просиділи вони в острозі дуже довго, а після того їх карали в Полтаві. Я сам бачив, як їх везли з острога на площу і як їх катував кат. Одна з дівчат була ще й вагітна, от же й ту не помилували. Це було в тисяча вісімсот п’ятдесят третьому році.
Та хіба, ви думаєте, вона одна така була, чи що, ота паня Білевцева? Було їх багато, таких кожодерів. Первий був Зам’ятин, другий був Базилевський, третій був Старицький, четвертий був Попов, а п’ята була паня Білевцева. Та були ще й другі такі, коли не луччі. Базилевського теж свої люди вибили. І так вибили, що ніхто того й не знав. Донишпорилася тільки його сестра. А по чому вона і взнала? По сорочці та по підштаниках його, як оддавала їх прати. Так їх, чотирьох чоловік, тих, що били пана, забрали та й кудись запроторили. Тоді було так: як здоровий, так у солдати завдають, а як нездоровий, так в острог. Ото більш нікуди.

Про дурня Терешка

Про дурня ТерешкаОт був собі дід та баба. Було у них три сини: два розумних, а третій дурень. А коло них жив один пан, у нього була дочка, та така гарна, що як кинеш оком на неї, то аж на душі стане весело. Той пан узяв і збудував скляну гору — таку височенну, що як глянеш на вершечок, — голову так задереш, аж шапка спаде. І посадив там дочку геть на самий верх, і сказав так:
— Хто скочить до неї конем, тому вона буде жінкою.
Занедужав старий дід і каже:
— Сини мої! Як я умру, то щоб ви кожної ночі читали наді мною книжку, — один одну ніч, другий другу, а третій третю, поки й кінчаться дев’ятини.
Сказав і помер. Пішов старший син Кіндрат на могилу, прочитав слів троє та й пішов у хату. Настала друга ніч, пішов другий, постояв трохи й пішов у ясла, та там і проспав до самого світа. Настає й третя ніч. Береться дурний Терешко за книжку, іде на могилу, стає й читає та б’є поклони аж до землі. От ледве стало на світ благословлятись, ще й півні не співали, виходить старий дідусь із ями і каже:
— На тобі три палички: цю дай старшому братові, цю середульшому, а цю собі візьми.
Він приходить додому й хвалиться своїм братам, а ті давай сміятись з нього та вигадувать. Кажуть:
— Пішов понаходив десь на дворі паличок та й хоче нас одурити.
Старший брат Кіндрат узяв — як жбурне об землю свою паличку. Коли де не взявся кінь, такий вороний, як галка; Кіндрат мерщій на того коня та й побіг до гори, де сиділа панночка, спинив коня й каже:
— Отепер доскочу, моя буде!
Розігнався, скочив, та тільки до половини сягнув; з тим і вернувся додому. Середній брат і питає:
— А що, доскочив?
— Ні!
— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.
Кинув паличку, коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього, та й поїхав до тієї гори. Скочив, трохи до панночки не сягнув… Приїхав додому, а брат питається:
— Ну що, доскочив?
— Та ні! Мабуть, в усьому світі нема такого коня, щоб до панночки доскочив.
Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них, а далі устав з печі та як кинув паличку — де не взявся кінь, такий, наче золотий, що й глянути не можна, — аж очі засвічує. Терешко мерщій на того коня та як скочить — враз доскочив.
На другий день музика грає у пана, танцюють дівки й парубки, а люди проходять мимо й питають:
— Де це музики так грають?
— Е, це у пана, мусив дочку оддати за Терешка дурного, це сьогодні весілля!

Гірше собаки (Пан Зам’ятин)

Гірше собаки (Пан  Зам'ятин)Діло було в Розсуховатій. Там був пан, по правді сказати, таки собака. І нежонатий був, а собака, а може, ще й гірше якої собаки. Так ото, значить, зговорились дворові люди — лакей, кучер та повар: що б там не було, а пана вб’ємо.
Зговорилися, так і зробили. Прийшли до пана вночі, а він лежав і читав газету. Вони зразу до нього: «Ану, пане, вставай! Пан вскочив та й питає: «А що вам, господа, од мене треба?» — «А от що: ти зараз повинен видати нам вольну бомагу і випустити нас на волю». Пан і каже: «Хорошо». Зразу сів, написав одному, другому й третьому. Тоді вони й кажуть: «Лягай так, як ми лягали, та покуштуй тих різок, що ми не раз у тебе їх куштували». А він, було, як бив їх, так ото, було, б’є, б’є, а тоді посаде, дасть папіроску
та й почне наговарювати: «Ти гарний чоловік, а тільки не роби того, чого не слід». А тоді уп’ять кладе та б’є, та ще й візьме й горілкою збризне та попелом присипе. Ну, то й вони положили пана. Він їх давай прохати: «Я вам і те, і теє…» — «Ні, лягай та попробуй того, чим ти нас годував». Положили, били-били, а тоді вони знов його положили і знов били. Били-били, ще й горілкою збризнули, і попелом посипали, ще й так ласкаво до нього почали говорити, як він до них наговорював.
А до того пана та часто приїздили солдати за кіньми, бо він постачав реманент у війська. Ті солдати побачили світ в домі, сказали своєму старшому. Одбили вони двері і ввійшли всередину. Тоді пан баче таке, зараз за ті вольні бомаги — та й порвав. Так людей судили судом і засудили їх в Сибіряку, а пана судили панським і дали йому «вовчий» білет за те, що він мордував своїх людей. Так він десь-то шлявся, шлявся, а потім і пропав.

Міняний батько

Міняний батько— Бабусю, розкажіть мені трохи про батьків своїх.
— Га? Батько? Е, батько мій був інтересний чоловік. Він міняний!
— Як міняний?
— Як? Так, як і другі. За собаку виміняв наш пан у куликівського. Батько мій ще хлопчиком гончарник був, горшки робив. І батько мого батька, і дід тоже горшки ліпили. Так ото й батько, як був ще хлопчиком невеличким (та дев’ять годків), уже вмів робить горшки. Ну, не як там вмів, а вмів.
А в цього, в лип’янського пана, собак було багато. До-о-обрі собаки! А пана Гадомський було звати. От той куликівський пан та каже Гадомському: «Собачки у вас гарні. Якби мені хоч одну».
А той, видно, не дурак, каже: «Дай мені людину!»
Це, значить, селян вони людьми звали. Цей і дав йому мого батька. Пригнали його, сирітку, з Куликівки, посадили за горшки. Взяли там ще одного тямущого, щоб учив і батька. Навчився батько. Такий гончар став, що куди твоє діло! І панові прибиль. Нароблять йому горшків люди і попродають, а він тільки грошики щитає.
Дожив до двадцяти год, пора його женити. Прикликали до пана, пан каже: «Женись, Тихон!» — «А на якій, пане?» — «Бери оту-то!»
Подумав мій батько, подумав. Що ж тут думати? Скажи «не хочу» — різками сіктимуть на конюшні. Всьо равно не по його, та по-пановому вийде.
«Добре, пане. А коли весілля?» — «На тім тижні».
А батько ж молодий, всього двадцятий годок. Жаль йому, не любив він тої дівки, яку йому пан указує, та й не знав її, а таки оженився. Пан і батьків ставлених посадив. Зіграли весілля. Дав пан хатку поганеньку, городика трохи, землі трошки.
«Оце, — каже, — як будеш моїм чоловіком, будеш на мене робити, то оце й собі щось матимеш. А як розбагатієш, оддаси мені».
Коли батько так-таки і не розбагатів. Треба було і волів найменше три пари держати; батько одну держав. Та ну, хіба воно зберешся, коли з хліба на воду перебиваєшся?
Пожили вони так, пожили, а тоді вмерла жінка в мого батька. Осталися дітки. Забідував він, здорово забідував! Потом взяв та й оженився вдруге. Це вже матір мою взяв. Тільки ж не получчало йому. Дітей багато, робити нікому. Правда, він був при здоров’ї чолов’яга! Крепкий! І жив довго, сто чотири годи жив. Так що чого-чого, а панської «ласки» зазнав. І на конюшнях був битий, і де хочете.
— А за що ж його били?
— Та хіба ж у пана довго? Двері не так одчиниш, от уже й дадуть перцю. Не питають: винуватий чи ні.
А як я вже виросла, то на панщину не ходила. Тоді вже ж воля вийшла. Не яка й воля, робила на панів однаково, тільки щиталось, що ти вольний і, значить, можна перейти тобі до другого пана, як у одного не хочеш.
Малою то я пасла корови людям. Це вроді не панські, а наші, людські корови. Ліси тут хороші були. Кленки, ясен, дуб, липа, ліщина… Такий ліс, що як заберешся туди, то й не вилізеш. А по ночах, було, сови кричать, вовки виють, страшно було. А ми, малі, приженем до лісу скотину, та вона тут в затінку пасеться, а ми в ліщину.
Раз було таке діло, що й корову вовки зарізали. Так, граємось, граємось ми в стороні, а корови пасуться. А це з гущавини як вискоче три вовки — та до корови. Зразу один їй на спину, а два за боки. Так тільки кістки й остались од неї, та й то не цілі. А в мене свиню задушили вовки! Е, у нас було страшно ходити. І Лип’янка тоді була малесенька. Так, хатка од хатки далеко, було, стоїть. Тільки що видно. Та кругом ліс шумить, та очерети, та трави. Наша, брат, Лип’янка — хороше село. Ви тут обійдіть хоч двадцять сіл, а такого не найдете. Ставків було два здорових. Такі ставки, що ні пройти їх, ані проїхати, ні човнами переплисти. Вийдеш, було, з хати, як глянеш кругом — господи, як гарно! Зелено-роззелено, як ото десь у раю! Тільки життя не було. Робиш-робиш, мотаєшся, та часом і на хліб не заробиш. Літо перейдеш ще кой-як, а на зиму хоч пропадай!
Так котрі здоровіші, то ще нічого, а котрий слабший, то біда! Заболієш, так дохтора тобі нема. І в Златополі даже не було. Так, для панів — то були дохтори, а для людей — то ні. Тільки ж і мерли тоді здорово! Так мерли, як мухи восени. Було, за тиждень чоловік десять умре. А щоб пройшов хоч день без похоронів, рідко-рідко було. А то дивись — не на тому кутку, то на тому, не на тому, так на тому та й
несуть покійничка.
А тепер, оце вже годів з чотири, так ніхто й не вмре. Так, рідко де, може, коли кого хоронять, як, може, дуже старий умре або так больний дуже. А то ні, не чути. І от що значить — дохтор появився. Як тільки, гляди, якесь нещастя, кликнув дохтора, а він сюди-туди, глядь — і пішов чоловік здоровий. А тоді не так було.