Грошолюб

ГрошолюбБув собі чоловік, та такий скупий на ті гроші! Не тільки було для сім’ї, а навіть і для себе нічого не справляв: в рам’ї ходив, недоїдав, та все гроші ховав. За гроші ладен був і душу дідькові віддати, такий-то він був на їх ненажерливий.
Оце котре з сім’ї попросить:
— Тату, дайте грошей, бо он хліба нестає, та й з одежі усі вже повилазили, як од гілля одірвані ходимо!
— Немає в мене грошей, щоб мені та бодай мені… коли я брешу, — немає й не просіть, — одкараскується було старий.
А грошей у нього було до лихої години. Оце підуть було усі на поле жати, то він собі візьме свою подушечку, розпоре її, полічить гроші та й знов зашиє їх туди. Ніхто цього не бачив і не знав, тільки онучок старого інколи скоса позирав (бо його дід нагонив від себе), як дідусь папери якісь у подушечку ховав, але ж чи то малому до того, що воно до чого.
Отже, й на той світ пішов старий, а не сказав нікому, чи є у нього гроші і де вони. Такеньки за тиждень перед смертю, чи що, і каже старий дітям своїм:
— Глядіть же, діти, як умру я і положите мене в труну, то не забудьте положити у голови мені і подушечки моєї, бо я до неї дуже звик.
Вмер отой старий, і діти поховали його як слід по закону й подушечку у голови йому поклали. Підійшов сороковий день. Треба б стягатись на обід за старого душу, а у дітей ні шеляга в кишені. Турбуються вони, клопочуться — де б узяти грошей. От підходить до матері синок їх, дідів онучок, та й каже:
— Мамо, ви клопочетесь, де б узяти грошей, а я бачив, як дідусь наші, ще як були живі, якісь папери раз по раз в подушечку ту, що у голови їм поклали в труну, ховали, може, то й гроші? Часто вони, як вас не було дома, розпорювали ту подушечку, дивились на ті папери і знову туди зашивали. А як наближусь було до їх, то вони й проженуть мене: «Геть звідсіль, гулять іди собі».
— А чому ж ти тоді не сказав? — спитала мати.
— Я забув про це, — одмовило хлоп’я.
Іззирнулись батько з матір’ю і нічого більше не сказали синові. Настав ото вечір. Чоловік і каже жінці:
— А ходімо лиш, жінко, і справді до батька у гості; одкопаємо гроб та подивимось у ту подушечку, що в ній є, бо вже ж недаремне батько так перцювали, щоб її покласти їм у голови.
— А що ж, то й ходім, та ще й родичів деяких візьмемо, все-таки охотніше буде, — одказала жінка.
Взяли родичів і, як уже добре посутеніло, пішли на гробки. Знайшли батьків гроб, одкопали його та до труни. Одкрили віко, коли там гроші геть-чисто вкрили старого: і в роті, і в вухах, і в носі, і в очах, мов равлики які стирчать!.. Отак-то й всім буває, хто гроші ховає, а на добре діло їх не повертає!

Тютюн і син царя Давида

Тютюн і син царя ДавидаУ давню давнину, ще далеко не за пам’ятку не то що батьків або
 дідів наших, але й прадідів, царював десь у якійсь землі цар Давид.
 Був у нього один-єдиний син. Була ще у того царя Давида, проміж
 іншою челяддю, дівка — цариці вона услугувала, та така з себе гарна, така брава, така краля, що й не сказати. Кращої над неї пе було
 у всім царстві тім — ні між панами, ані між мужиками. Не диво ж,
 що в неї й вкохався отой, що казав, царевич, Давидів син. Еге, вкохався та й удрав погану штуку, як самі здорові зараз побачите. Занедужав ото парубок. А й хворість то була не справдішня, а з хитрощами. Заслабів так, що й з кімнати не виходе. Не сила, каже,
 й ногами двигати. Нема мочі й порога переступити. Так-то й так.
 Прийшов такий час, що обідати. Звуть і його, звичайно, до
 гурту. Каже: «Нічого не хочу, не навернусь до страви». Не йде. Почув таке батько Давид і каже своїй жінці-цариці: «Ти б, стара, відіслала б синові хоч би печене яблучко, може б, він з’їв легенького
 задля трунку й солоденького, смачненького, бо не можна, хоч і хворому, бути без ніякої страви. Бо здоровий, та й то охляне, а він
 і подавну».
Послухалась та. Вволила його волю й зараз заходилась: спрягла
 двойко яблучків, поклала їх на срібну тарілочку і, покликавши ту
 красуню, звеліла віднести те до сина.
Понесла та. Царевич, одержавши яблучки, звелів їй дожидати,
 поки поїсть, щоб, бач, тоді посуду взяла, а сам тим часом покликав
 вартового солдата, що повинно стоять вони біля царських дверей, і дав йому наказ найпильніше стерегти двері і нікого ніяким побитом не пускати до нього; та тоді нумо з тією дівчиною женихатися.
 Оттаке-то! Через яку годину вибігла дівка відтіля, плачучи й тужачи на весь двір, й прямісінько майнула до царя Давида скаржитись.
 Вислухав її, та й, жаліючи сина свого,— бо у старовину хоч не так
 було, як сього часу, але, як ось бачитимете, й життя виріпіали,—
 й каже, й велить, щоб вона мовчала й нікому не казала; а він вже
 її нагородив й грішми й усім. Боявсь, бач, більше вогню тих суддів,
 щоб вони, не дай боже, не дізнались, бо ті такі, що не подивляться,
 що він царський син, а потягнуть судити. Скажуть: закон, то проти
 цього й сам цар нічого не вдіє.
Що не робив Давид, як не приказував, щоб усі мовчали, а нічого
 не вдіяв. Чого боявся, те й вийшло. Бо якби один або два знали,
 то воно, може б, й теє, а то хіба їх мало було тих, що бачили, як дівка з розкуйовдженим волоссям та плачучи від царевича бігла; зараз
 втямили, що воно за річ, й розблаговестили по усіх усюдах. Язик,
 мовляв, без костей. Дійшло-таки діло до суддів. Дізнались-таки ті
 й зараз зрадили. «Давай його,— кажуть,— сюди! Будемо судити!»
 Й потягли. Судили ото, судили й присудили відтяти йому голову, бо
 вона, бач, велика. Потім скарали й поховали за городом в степу, наче якого розбишаку.
Що ж ви думаєте? Зробилась після цього та дівка як несамовита. Плаче, тужить. Й день плаче, й ніч плаче. Нічого з нею не зроблять. Нічим її і не заспокоять. Бач, вразило її вельми те, що через
 неї та загубили чоловіка, та ще й неабиякого, а царського сина.
 Тільки на світ начне благословлятися, то вона вже й чимчикує за
 город на могилку. Упаде пластом на неї й тужить, й розливається,
 аж обаполо луною розлягається. Плаче, кажу, та просе все його, щоб
 простив її, а сльози ті з очей, як з джерела, так і капотять і ллються
 на землю. Полива їми вона щодня ту могилку. Від того й виросло
 там зілля, таке гарне, зелене, високе та кучеряве, як капуста. Дівчина тоді й моле бога: «Господи,— каже,— коли ти й він мене простили за мою вину, що вона мене даве, то зроби так, щоб це зілля,
 котре виросло з моїх сліз, полюбили усі люди всього світу». Звернув
 увагу господь на її цю молитву й зробив так, як вона прохала; й покохали його усі люди, які ні на єсть на землі. Ось як воно було!
А через що пішла така назва цьому зіллєві, так ось через що:
 була у тієї дівчини маленька собачка — цуцик, ось з тих, які й тепер
 у панів у горницях бувають. Бігала вона усюди за нею. Було, куди
 не йде вона, то й цуцик туди слідкує. Отак і на могилку її не покидало. Як виросло ж те зілля, то цуцик забіжить у нього й вовтузиться там й товче його. А дівчина було й проганя його все відтіля,
 щоб не шкодило, і потім на нього: «Тю-тю, тю-тю, тю-тю»,— кричить.
 Ось через що й пішла тютюном ця трава зваться.

За братів бідного і богатого

За братів бідного і богатогоБуло два брати. Оден був богач, а другий бідний. Бідний пішов до Бога просити, аби єму Бог дав овечку и каже: Як скажеш: Потриси си, овечко, то будеш мати и гроші, и хлїб, и пити. — Пішов вин з тов овечков и каже: Потриси, овечко! — Овечка си потрисла, а з неї впали гроші, хліб и пити. Попоїв він, напив си, забрав гроші и йдет. Переходит го брат богач зі своєв жінков і каже: Повертай до нас! — Він повернув Питают си в нього, відки він усе має? Він їм розказав. Вони си запитали, як він тій овечці каже? Вин зрік: Потриси си, овечко!
— Вони го впоїли, він уснув, а вони цю єго овечку заперли в свою кліть, а єму підмінили, дали іншу. Проспав він си, взяв цю вівцу, пішов до дому. В хаті зрік їй: Потриси си! — А вона ни хотіла, ни потрисла си, бо то була друга. Він усердив си, порубав її, наметав на ватру в піч. Згоріла. Віттак він знов ідет до Бога. Зустрічає го Бог на дорозі. Питаєт си Бог: Куди йдеш, чоловіче ? — Йду до Бога просити, аби мині що дав! — Бог узяв и дав єму столик і кажет: Як скажеш: Розкрий си! то він розкриєт си і будеш мати шо хоч: їсти, пити і гроші.
Пішов він до дому і кажет до столика: Розкрий си! — Столик розкрив си, а він наїв си, напив си, набрав гроший і йде.
Переходит го брат и просит до себе. Пішов він. Питаєт си в нього, де він берет їсти, пити, гроший, що має все, а такий бідний. Він розповів, а богач го впоїв, тай підмінив тот столик, собі взяв від него, а пустий дав єму. Прошумав си бідний, йдет до дому, а дома каже: Розкрий си, столику! — А вин си ни розкриває, ничо ни дає. Він го порубав и верг го в піч на ватру.
Ідет знов до Бога просити. Зустрічьие го Бог і питає: А куда йдеш ? — Він розповідає. Бог тогді дав му палку и каже: Як будеш що хотіти, то абес казав: Розходи си, паличко, а як тобі вже того ни буде треба, абис казав: Тпру! то вона стане! — Взяв він ту паличку, тай пішов. По часі зголоднів, тай каже: Розходи си, паличко! — А паличка як си розийшла, як яла го бити зі всіх боків, що мало го на смерть ни вбила. У тім страсї та болі забув сказати: Тпру! — Аж нагнали си на него тогді борючи бики. А вин каже: Тпру! Не доста мене палиця б’є, а й ви ще хочете? — А палиця тогді стала. Бере він ту палицю, йде. Перебігают го богач брат из жінков. — А що, брате, добра ця палиця? — Йой, ще ліпша богато від овечки і від столика! — Запросив го богач до себе, питає, як вин до палички каже; він сказав. Богач го впоїв, аж бідний уснув. Богач уже ні видержив, взяв паличку, закликав жінку и замкли си у кліти. Кажут: Розходи си, паличко! — Паличка як си розійшла, то богача, то богачку, то одно, то друге, б’є та б’є. Аж бідний приспав си, прошумав си, чує: шумит щось у кліти, слухає, а то богач кричит, жінка кричит богача. Він догадав си палички, а палички нима. Ага! то вони вкрали ! — Най їх б’є! Жде він. Ни зараз надходит ід клїти, аж богач просит: Ай, братчіку, ратуй нас, подаю тобі і овечку, і столик! Запри цю палицю, бо гинем!
— Бідний сказав: Тпрру! — Паличка стала. Тогді богач подав братови овечку та столик, а бідний став богачем ще біршим, як єго брат. Вони їли вугли та печіну, а ми то, шо Бог дав.
Вони жили, жили, докив си їм ни пірвали жили. Я там був в кумах тай батьках, то все видів, чув і знаю, тай за це розповідаю.

Золотий тік

Золотий тікКняжий палац був там, де тепер село Крилос. Як знайшли там кам’яну трунву Осмомисла, я ходила дивитися. І розповідали, що в давнину на Крилосі була така площа, що називалася Золотий Тік.
Бо то колись до Галича і їхали, і плили Дністром гості з чужих держав. Один в’їзд до міста був там, де село Тустань. Хто плив, тому казали:
– Тут стань! Далі не можна!
А головна брама була там, де село Сапогів. Те місце в лісі ще й нині називають Золота Брама.
Великих гостей князь запрошував на Золотий Тік. Він наказав знайти в Карпатах таку гору, що має золоту жилу, і добути стільки золота, аби стало весь майдан позолотити. Багато людей добували золото, багато каменем тесаним ту площу викладали, а майстри з золота зробили тоненьку бляшку й покрили все зверху. Кажуть, що та гора так блищала, що було здалеку видно Галич.
А заздрісні люди донесли аж до хана, що в Галичі є Золотий Тік. Той зібрав велике військо і пішов завойовувати міста й села. Дійшов аж до Галича. Сказав здати місто, але хана ніхто не послухав.
Три дні і три ночі билися галичани з татарами. Коли хан Батий здобув Галич і виїхав на криловську гору, то наказав зривати золото з тока. Але як лише нечиста рука доторкнулася до золота, воно втекло в землю.
– Ловіть його! – крикнув хан.
Почали розкопувати гору; вали порозкопували, палац зруйнували, церкви попалили, але золото не добули з землі. Тепер те золото підходить до поверхні. Раз у сім років на метр підпливає вгору, і колись Золотий Тік покажеться.

Гісторія правдивая о грабиней альтдорськой

Гісторія правдивая о грабиней альтдорськойВ Німцєх, в землі Альгарськой, полмилі од Равеншпоргу ку Денному єзьору, лежить охендожний замок іменем Альтдорфем. Єст то дом зацних графов в Решєх, которії там гвельфами зовуть, що ся по-польську іменує вижелки, і вижлюю голову в гербі ведуть, котрую на їх талярах видаємо.
Одкуль їм тоє прозвисько прийшло, нікоторії, хотячи окрасити, так в кройніках описали.
Іж було року по рождестві Христовом 780. Того дому пан був граф, Ізенбарт іменем, за панування короля великого, найпершого цесаря німецького. Той мів жону з Риму Катиліну.
А кгди жив з нею, трафилося, же подданого їх убогая невіста породила заразом троє дітей. Що кгди ся пані графовій донесло, не вірила тому, аж очима оглядала. І так з великим гнівом її злословила і нецнотливим чужоложством потваряла, і так її трафунок по годності бути повідала, і за тоє карати її судила. Чого ся і іншії зжалували і богом її всемогущим напоминали. Тая невинна убогая невіста з плачем
в болесті до бога вздихала.
А кгди по тім господь бог навідив Катиліну, же, зачавши, дванадцять синов за єдним разом породила, в той час гріх свой познала і невинность оної невісти признала. А кгди, породивши, боялася пана, би і її чужоложством не почитали, а под час небитності панської, яко був на польованню, радилася, баб з плачем і встидом собі чинила, хотячи пред паном потаїти. І так, намовивши бабу, казала однонадцятеро діток взяти і в воду потопити, тілько єдного пану указати.
Оная баба, забравши діти в мідницю, ішла до води, кгде її поткав пан, ідучи з польовання а запитав баби, що би несла.
Рекла:
— Вижлята вилєгли в панеї в покою і, не хотячи терпіти їх скомлення, казала потопити.
Що мисливець при пану зачувши рекл:
— Погоди, бабо, оберу собі вижелка якого.
Она, ся боронячи, мовила:
— Пане, все сучки.
Пан рік:
— Дай мі щокращоє обрати на бидло.
Она зась рекла:
— І що ж би ся ваша милость поганити мів ними, кгди ж єще єст мокрії.
Втом взяли дітки плакати. Що пан, учувши голос, одмінний од собачого, казав з фуком одкрити. А кгди обачив, здумівся і питав.
Баба му всю пригоду повідала.
З чого ся пан здумів барзо. По тім рекл бабі:
— Под горлом тобі заказую, аби-сь то панеї не казала.
А іди за мною до млинарки, котрая, слишу, также нині породила, і оддай моїх там.
А пришедши, закликали млинара.
І мовив пан:
— Мельнику, ово ж прошу тя і розказую, аби-сь то для мене учинив і тії діти одинадцятеро візьми к собі на виховання, а дам ті достаток великий і вольним тя в панстві моєм чиню, дам корови і поплачу мамкам великою нагородою, тілько би того нікто не знав, але за свої власнії іменуй сини, якоби жона твоя нині породила.
І учинив так мельник.
А пані його жадною мірою не знала, єдним ся сином пред паном хвалила.
А кгди було тому сім літ, діти виховані були, умислив пан дивнії справи божзськії а вину своєї жони об’явити.
Послав всюда до приятелей своїх, просячи на банкет. Котрії ся з ’їхали і були в пошануванню. В той час, вчинивши подякування, просив о ласку, би ся пригляділи дивним справам і на пам’яті міли.
І рік слузі:
— Іди ж приведи онії вижлята.
Син же його коханий при матці побіг з слугою, приглядаючися.
І пошли до мельника, кгде повбирав всі хлоп’ята в суконки барв’яні і, припровадивши шесть пар діток єдного возрасту, поставив рядом пред панським столом.
Що пан уйзрівши і встав пред всіми і мовив:
— Мої вдячнії гості, проше, якої би тая матка смерті годна, котрая, такових синов дванадцять заразом породивши, казала з них одинадцять утопити?
Що пані його видячи і чуючи внет омдліла і по тім, падши до ног пану, о милосердіє просила і проступок свой противко богу і оної невісти всім визнала.
За котрую там і всі пана просили а ліпшим бути приятелем діток своїх матку напомимали.
І од тих час потомки їх вижелками ся зовуть.

Приповість о трьох млоденцях

Приповість о трьох млоденцяхВ єдном місті славном бив міщанин, можний купець.
Той міл трьох дівок. Двох же оддав скоро замуж, а третяя довго рутку сіяла, бо груба била на тварі.
В том же місті бив купець барзо можний. Котрий, завдовівши, мислив собі, мовячи:
— Єсли озьму вдову, буде мені во всем спречная, а прето озьму тую дівку, а она будет в послушаніє мні.
І так поняв собі тую шпетную дівку за жону.
Втом, поживши кілько літ в покою, видячи себе бити хорим, за живота все, що мів, леговав жоні своїй в тестаменту при людєх. Сам скоро помер.
Тоді, по смерті мужа своего, тая вдова жила статечне, всіми добрами обладаючи.
А втом почали ся на тую вдову залицати три младенці: єден — студент, другий — служалець, третій — мещанський син. А так собі чергою до неї хожовали з музиками і напитками а всі три намовляли її, іж би замуж пошла била. Вшак же один о другом не знали.
Сусіди зась, жиючії поблизу тої вдови, почали нарекать на вдову, мовячи, же:
— За твоїми зальотниками спать не можемо. Певне альбо замуж іди, альбо їм одкажи, іж бисьмо больше того гомону не слухали.
Тогди тая вдова пошла радитися у людей, що би міла з тим почати.
Тогді єдна зацная жона мовила їй:
— Відай, добрая пані, що! Що чинить, помни. Кгди била дівкою убогою, нікто ся о тебе не старав. Тепер зась не о тебе їм іде, але о маєтность твою. Прето раджу тобі, абись ні одного з тих трьох не брала собі за мужа. Але розправ їх таким способом. Кажи прийти першому в ноч першої години. А гди будеш міть з ним розмову сторони женитьби, одкажи йому такими словами: «Відай, милий пане, іж естем вдова а маю по ласці божей досить всього добра, позосталого мні по мужу моїм, то зась відаю, же не о мене тобі ідет, але о мої маєтності, а прето ж, єсли хочеш мене собі міти за жону, прошу тя, ночі сеї вчини волю мою такую: ото той сусід сьогодня помер а стоїть на марах нехований; а ти пойди і, винявши того мертвого із домовини, однеси, положи попу под двері, а сам положи ся в домовині той і лежи, поки оддзвонять на утреню; того часу я к тобі прийду а озьму тя собі за мужа». Тогди тим способом досвідчиш його приязнь. Потом другому кажи прийти о четвертой годині. Также, яко і первому, же не о мене, мов, тобі іде, леч о маєнток мой; предся ж прошу тя: хочеш ли мні бить мужем вірним — учини ночі сеї волю мою: озьми сеє білоє платте і свічу а пойди до церкви; там стоїть на марах умерший мой приятель; а ти, пришовши, стань в него в головах а стой з тою свічою, поки подзвонять до утрені; тогді я приду до тебе, за мужа собі озьму». А потом з третім умовся, аби о дев’ятой годині пришов до тебе. І так же будеш з ним розмовляти о злученню малженства. Але і тому тим же способом одкажи, іж: «Тобі не ідет о мене, як о маєтность мою. А прето ж покажи свою вірность против мене. Ночі сеї озьми сеє чорноє плаття на себе і сей желізний крук а пойди до церкви. Там стоїть на марах мертвий мой приятель. Ти зась, пришовши, стань у головах його а стой, поки подзвонять на утреню. Тоді прийду к тобі і озьму тя собі за мужа, і будеш мні паном моїм».
Та пані барзо рада била той пораді. І та все справовала так.
Тії пахолки біднії, не знаючи зради, і їден по другім […] Перший, гди пришов до тої панеї з музиками, втом не много по розмовах став ся пан молодий доправляти собі. І предложила йому все. Он вірний товариш поднявся тоє учинити. І так, пришовши, з великою працею мертвого виняв з домовини і, на плечах принесши, попу под двері положив, і сам лігши, зверха дошкою прикрився.
Она зась барзо глупству його дивовалася.
Гди зась другий прийшов о умовной годині к той пані, она і тому, ведлуг поради, также, що хотіла, мовила. Поднявся і той также таковую реч ісповнити. Але, гди близько приходив з походною свічою, той перший у щілину обачив свічу … барзо ся злякав; предся так разумів, же ангел стеречи ідет того чоловіка мертвого а злане учинить йому, дрижачи, лежав.
Потом третій прийшов ведлуг умовной години, і так, по розних мовах і жартах, став ся пані доправлять свого доходу. Тогді пані мовила то ж, що й першим. По том мовила:
— Пане милий! Єсли мя хочеш міти за жону, послухай же мя сеї ночі, а я, твою вірность познавши, полюблю тобі бить жоною. Возьми на себе сеє чорноє плаття і крук желізний а іди до церкви. Єсть там на марах мертвий мой приятель. Ти зась там у головах стань а стой, поки подзвонять на утреню.
Тогди і той поднявся на тоє.
Але кгди обачив той, що стояв із свічою, барзо ся стривожив. Той зась, міючи добрий крук желізний, ішов безпечне, погрожуючися. Кгди ся зближив, обачив той, з домовини, діркою, сродзі зляклся, бо домнімав, же то діавол ідет по того мертвого, одревнів, лежачи. Але той єще горше злякся, із свічою,— кинув чорту свічу у очі, скочив втеки …
Тогди той, що у домовині був, вдарив ногами і руками дошку і сам, вирвавшися, біг, сам не знаючи куди. А так всі розбіглися, бо не знав один другого.
Поп зась, почувши туртус, хотів вийти на двор, але кгди мертвого чоловіка обачив, барзо перестрашон, феброю заражон.
Тогди тая вість по всьому світу трухнула, а младенці зе встиду преч роз’їздилися.
31Так ся жоноцькая хитрость уписана єсть.

Звідки узялась панщина

Звідки узялась панщинаОто раз давно, ще за Катерини, зібралися пани на сеймик та
 й говорять проміж себе:
— А зробим-но, пане, панщину!
— Добре,— кажуть,— давай зробим!
Ото кожний пан (як, наприклад, граф наш) скликає з кожного
 села по дванайцять чоловік. З того села дванайцять, з другого дванайцять, з третього дванайцять. Ото чи в хаті, чи на дворі в пана
 поставили столи, наварили всячини, поставили їсти й пити горілки,
 усього… Просить пан:
— Сідайте, добрі люди, їжте, пийте, контентуйтесь!
Наїлися люди, напилися, музика грає — нагулялися.
Дякують панові:
— Спасибі вам, пане вельможний, що так уконтентували пас досхочу, спасибі. Чого ж ви від нас хочете?
— Ой, люди добрі, хазяї чесні. Небагато з вас хочу! Тяжко мені
 з великим господарством. Я й наймаю людей, і гроші плачу, та все
 нема ладу. Не вспіваю хліба зібрати — осипається. Якби діти ваші
 спромогли мене — подарували їден день на тиждень.
— А, боже наш милосердний! Пане наш ласкавий! Щоб діти наші
 та не послухали пана їден день на тиждень?! Ну-ну!.. Даруємо вельможному панові їден день на тиждень: чи то велика мація?
Ото, може, через півроку, ба, може, й скоріше, знову пани скликають по дванайцять чоловік з села, знову закладають бенкет. Господи, чого там нема? Усього-усього поставлено: і пити й їсти, і їсти
 й пити… Веселяться люди. І знов просять пани людей, щоб подарували ще їден день на тиждень… Добре, най ще день. За третім
 разом — ще їден день дарують. Так вони бенькетували, аж поки людям не лишилось і одного вільного дня. От як видурили пани од
 людей вільність, пишуть велику бомагу до цариці Катерини: так
 і так, кажуть, люди добре-охотно згодилися робити на нас шість день
 на тиждень. Цариця глянула на те письмо — бачить, що люди добре-охотно згодилися, та й приклала свою руку. От і минулася воля.
В понеділок, раненько — стук-стук у віконце.
— Добридень!
— Дай, боже, а чого?
— На панщину! Забула?
— На яку панщину?
— А на папа робити!
— Оце, але маю і своєї роботи доволі, а то ще на пана. Не хочу!
Ги-и! Як витягли на вулицю, як почали лупцювати, то й мусили йти на панщину. А старі батьки, що запродали панам дітей своїх, зо страху поховалися. Згодом трохи зібралися на раду: радили-радили та й написали й собі прошеніє до цариці, що ось так і так — не
 хочемо під панами бути. Глянула Катерина на те письмо та й відписує людям: «Що ж, люди добрі, навіщо ж ви добре-охотно згодилися
 робити на панів? Тепер нічого не вдію — руку свою приложила».
І справді, нічого не помоглося. Як настала панщина, то терпіли наші
 прадіди, діди, батьки, та й мені, старому, довелося скоштувати того
 добра. А оце й воля прийшла, як у Вінниці чавунку насипати стали.

Чарівні люстро, килим і яблучко

Чарівні люстро, килим і яблучкоБув колись король і мав він трьох синів. Вже прийшов їм час одружитися. І сталося так, що всі троє закохалися в одну панну, але один про одного не знали, як їздили до неї.
От збираються вони сватати ту панну. Приїхав перший, потім другий, нарешті третій королевич. І не могли вони ніяк погодитися, кому вона дістанеться.
Панна й каже:
— Котрий з вас принесе мені найладніший і найпотрібніший дарунок, за того й піду.
Посідали брати на коней і поїхали різними шляхами. Заїхали, може, аж на край світу.
Ось їде старший брат і зустрічає діда. Розповів йому свою пригоду.
Той і каже:
— Підожди, я тобі, мабуть, допоможу. Візьми оце люстерко. Коли схочеш довідатись про те, що з кимось зараз діється, подивишся і побачиш.
Подякував він дідові і повертається назад.
А той дід опинився вже на дорозі другого королевича і питає, куди він їде. Той розповів про все.
— Підожди,— каже дід,— може, я тобі якось зараджу. На тобі килим. Як розстелиш його і скажеш: «Неси мене туди й туди!», він понесе тебе, куди тобі треба.
Подякувавши дідові, повертається додому другий брат.
А дід отой опинився вже на дорозі наймолодшого брата. Питає його, куди й навіщо він їде. Той розповідає. Каже дід:
— Може, я тобі допоможу. На тобі оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то як скуштує його — відживе, одужає.
Бере він те яблуко, вертається назад.
І з ’їхались разом королевичі в одному місці. Показують один одному свої дарунки.
— Ану,— каже один,— подивимось в люстро, що наша панна тепер робить.
Подивились вони, а та помирає. Засумували брати, середущий і каже:
— Сідаймо ж на килим і везімо швидше оте цілюще яблуко.
Посідали вони на килим і наказують йому:
— Неси нас туди й туди!
Килим знявся вгору і привіз братів аж на самий двір їх улюблениці-панночки. Прийшли вони до неї. І тільки-но молодший притулив до її губ яблуко, вона враз одужала.
Тоді показали вони їй свої дарунки. Вона каже:
— В люстерко можу не дивитися, килимом не буду літати, а яблучко мені для здоров’я потрібне. Хто його приніс, за того піду.
І справили вони весілля.

Правда та кривда

Правда та кривдаЖили колись два брати: один багатий, а другий бідний.
Ото раз і зійшлися вони та й збалакались.
Бідний каже:
— Хоч як гірко в світі жити, а все краще по правді жити.
А багатий:
— Де ти тепер знайшов правду? Нема тепер правди на світі, тепер скрізь сама кривда. Кривдою краще жити.
А вбогий на те не пристає:
— Ні, таки, брате, правдою краще!
Тоді багатий:
— Ну, гаразд! Давай об заклад: підемо людей питати,— кого стрінемо, того й спитаємо,— і так до трьох разів. Як на твоє скажуть, то вся моя худоба твоя буде, а як по-моєму — так я всю твою худобу заберу.
Убогий каже:
— Добре!
От і пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть,— зустрічається їм чоловік, з заробітків іде. От вони до нього.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— А що ми тебе хочемо попитати? ,
— Скажете.
— Як на світі лучче жити: чи по правді, чи кривдою?
— Е, добрі люди,— каже чоловік,— де ви тепер правду знайшли. От я скільки робив, робив, а заробив, як кіт наплакав, та ще й з тих грошей вивернув хазяїн. Де вже там правдою проживеш! Лучче жити кривдою, ніж правдою.
— Ну, брате,— каже багатий,— оце тобі раз моя правда.
Зажурився вбогий, та й пішли собі далі.
От зустрічають вони вже купця.
— Здорові, добродію!
— Здорові!
— А що ми вас хочемо попитати? Читати далі

Про Шевченка

Про ШевченкаСпасибі йому! Нехай Бог хоч на тім світі упокоїть його душу, бо на цім світі він багацько поніс за нас та за нашу волю… Мені-таки доводилось на віку бачити його, та я не знала, що то був він. Раз якось мій старий сидів у Звенигородці в тюрмі: пани за щось засадили. От я взяла в торбину хліба та ще дечого й пішла
до нього. А в Вільхівці доганяю старого Онойка, що він, як знаєте, пасічником був над скарбовими пасіками. От і питаю його, куди він іде. А він мені нишком і каже:
– Оце, серце, на мене напасть… Чи не здибала ти часом за селом москаля? Поїхав бідкою. Приїздить він до мене вчора ввечері та й проситься на ніч. Я його й пустив: у мене дітей нема, хата велика, то чого й не пустити, – не перележить за ніч хати. От він в мене і заночував. Каже, що сам з Кирилівки і їздить собі так по селах та по людях, зветься він Шевченком. Багацько він мені розказував про себе, про панщину тощо, і дуже просив, щоб нікому не казати. Показував всю свою
одежу і все, що з собою везе. Оце він вбраний москалем, а то зробиться старцем і їздить собі поміж людьми; а як схоче, то переодягнеться таким-таки чоловіком або паном. Вранці ледь на світ він собі й поїхав і знов просив, щоб нікому не казати, що він у мене ночував. І ніхто ж його й не бачив і не знав, що він в мене ночує, тільки я та жінка. А це прибігають з Звенигородки і викликають уже туди: довідались якось наші пани та й донесли. Не знаю, що мені за це буде.
– А я таки перед Вільхівцем зустрічала чоловіка, бідно вдягнений, в картузі і в московській одежі, поїхав бідкою на
 Попівку…
Розказала я своєму старому, а він і каже:
– Був тут такий чоловік, але його тільки ввели в тюрму, та зараз і випустили…
– Ви кажете, що він таки вмер, а от я чула, що він живий, а привезли його тільки клятьбу в домовині, що поклав на панів. Кажуть, що закопали ту домовину на високій могилі недалеко від Києва, але ж я не бачила тієї могили, хоч і ходила в Київ… Везли домовину дванадцять пар волів, а на могилу виносило дванадцять дівок… Я й невісток його знаю з Кирилівки; як він ото умер, то вони їздили за ним плакати… А було те, як я його бачила, тоді, як зачиналось добро,
 недалеко перед волею, років буде з двадцять три… Спасибі
 йому: хоч і Бог так дав, що панщину скасували, але все ж таки 
він за нас клопотався та терпів. Нехай наші діти дякують!