Мужик і ворожбит

Мужик і ворожбитОдин мужик приїхав з ярмарку і мав у капшуку сто рублів. Як він повертався додому, то той капшук випав з кишені у віз, а капшук був міцний, ремінний. Корова їла пашу і з’їла того капшука. Мужик встає рано, мац-мац по кишенях, а грошей нема. Вирішив він, що взяла їх невістка, яку він дуже не любив.
От він і каже:
— Це невістка вкрала гроші. Ну я, трясця її матері, застрелю.
Почула такі слова свекруха і просить:
— Одумайся, може вона й не брала, бо дуже божиться.
Поїдь, чоловіче, до знахаря, що той скаже. Іде він, а за ним ув’язався десятирічний син. От приїхали вони ще засвітло, а знахар і каже:
— Ночуй у мене, чоловіче, то я тобі рано вранці поворожу, а так я не можу.
Прийшла ніч. Мужик пішов до коней спати, а малий ліг у хаті, та не спить. Чує, вийшов знахар на двір, свиснув.
Приходить до нього нечиста сила та питає:
— Чого ти хочеш від мене?
— Приїхав мужик. У нього шкода сталась. Ти там не знаєш, від чого вона трапилась?
Той відповідає:
— Чому я не знаю? Я знаю. Ті гроші з’їла корова. Але мужик пеняє на невістку, буцімто вона вкрала. Як би він ще сьогодні тую корову зарізав, то і гроші ще цілі. Але не кажи, щоб корову різав: кажи, що невістка вкрала. Він приїде додому, невістку вб’є, а сам зляку повіситься. Невістчина душа до Бога піде, а його наша буде. Тобі і мені.
А хлопчик чув всю цю розмову.
Ранком мужик біжить до хати.
— А що скажете?
— Скажу. Ваша підозра правильна. Невістка гроші вкрала.
— Аа… Я без знахаря знав, що невістка.
А тій невістці Бог так на розум дав, що вона пішла до своїх батьків, коли приїхав мужик.
— Де вона, сяку її матері? От я приїхав, і знахар сказав, що це вона вкрала.
А хлопець тим часом розповів бабці, що чув і бачив: мовляв, гроші корова з’їла, а знахар розмовляв з “тим” і той сказав: “Не кажи, що корова з’їла, а скажи, що невістка вкрала, то він невістку вб’є, сам повіситься. Буде, — казав, — і тобі, і мені.”
Баба пішла до мужика і стала його умовляти:
— Не злися, давай заріжемо корову нашу, та справимо обід. То може нас Бог помилує. Бо мені сон приснився, що треба цю корову забити.
Мужик дуже не хотів, лаявся. Але врешті-решт погодився. Зарізали корову.
Жінка каже:
— Ріжте бурдюга!
Ріжуть, аж там капшук, як новий. З тих пір мужик знахарям не вірить і іншим не радить.

Скелі Диво, Монах і Кішка в Сімеїзі

Скелі Диво, Монах і Кішка в СімеїзіВ ті далекі часи Південний берег був вкритий дрімучим лісом, але селища вже з’єднувалися вузенькими стежинками.
Серед безлюдних скель Сімеїзу з’явився монах. Довго не знали, хто він. Однак чутка розповсюдилася про його життя. Похитали люди головами: багато жахливого було занесено в книгу життя цього чоловіка.
Нещадний і жорстокий воїн, він довгі роки вогнем і мечем спустошував численні країни, руйнував міста, палив селища, устилаючи свій шлях трупами беззахисних дідів, жінок, дітей. А особливо багато на його совісті було дівчат: він захоплював їх і собі на втіху і для продажу в неволю.
Жахливі примари довго мучили цю людину. Жертви злодіянь виринали перед ним, благаючи про помсту.
І вирішив цей злочинець спокутувати вину перед своїми жертвами. Розшукав він у скелях Сімеїзу печеру і поселився в ній. Харчувався лише дикими плодами,
а інколи дозволяв собі з ’їсти трішки риби, яку ловив у морі. Мав надію, що виснажить себе постом так, що не матиме сил для згадок.
Минуло багато років. Зрештою люди забули про минуле пустельника. Нове покоління знало його як людину бездоганну. Серед народу він набув слави мудрого. Пастухам, які інколи зустрічали монаха, здавалося, ніби навколо його голови сяяло сяйво. А це вважалося ознакою надзвичайної праведності.
Люди не часто підходили до печери монаха: не любив він людей, бо нагадували вони йому про минуле.
Протягом довгих років самотності багато що з минулого старий, нарешті, і сам забув. Забув і почав вважати, що він живе в печері все життя, і що ніколи ніяких злочинів він не робив – значить і каятися перед людьми не повинен. Пройнявся він гордощами великими і почав дивитися на людей, як на істоти нижчі, порочні, не рівня йому, праведнику.
Диявол і злий дух не могли спокійно терпіти таку незаслужену славу монаха. Адже він був їм рівня — грабіжник і вбивця. Вони не гірші за нього, але їх презирають, а його величають! Прикро їм стало.
І почали вони шукати хоч яку-небудь колишню звичку чи схильність у старого. Не могли знайти: далеко сховав він свою пожадливість, жорстокість, розбещеність. Довго думали вони, як же підступити до його душі. І придумали.
Обернувся диявол кішкою. Темної непогожої ночі почав дряпатись в двері печери пустельника і жалібно нявкати. Зглянувся старий, пустив кішку в тепло.
І прижилася кішка в печері. Вдень спала, вночі мишей ловила, а ввечері біля вогнища пісні свої муркотіла.
Малювалися в цих піснях монаху картини тихого життя біля домашнього вогнища серед дітей і близьких. Розлютувався він: в його жорстокому серці ніколи раніше не було місця для таких людських радощів. Ненависні вони були йому і тепер.
Схопив старий кішку за хвіст і викинув з печери…
Зареготали диявол і злий дух від задоволення: змусили монаха показати свою справжню душу.
Настала черга злого духа. Зробився він гарною дівчиною. І коли одного разу старий закинув сіті в море, щоб наловити риби, злий дух шмигонув у них. Витяг монах сіті на берег, а там не риба, а дівчина, ледь прикрита рештками одягу. Лежить з заплющеними очима, свіжа, приваблива, спокуслива.
Здивувався старий: оце так чудо! Кинувся до неї, почав приводити її до пам’яті. Зітхнула красуня, розплющила очі, ласкаво подивилася на монаха. Посміхнувся
він до дівчини, присів біля неї. Хотів розпитати, хто вона і як потрапила в сіті. А дівчина поклала руки на його плечі і міцно-міцно поцілувала в губи. Прокинулося в монаха минуле, жадібно притягнув він красуню до себе…
Зареготалися диявол і злий дух від задоволення, що ще раз змусили старого показати свою справжню душу. Громом прогримів цей злорадний регіт.
Та не стерпіли добрі сили світу глумління над тим, що святе для всіх людей: над сімейним вогнищем, над чистим коханням. Не могли більше терпіти обману монаха. І як покарання, перетворили всіх трьох в камінь…
І з того часу стоїть біля моря скеля Диво, не спускає погляду з неї скеля Монах, а за ними, ніби стереже їх, гора Кішка.

Перевізник

ПеревізникЖив собі старий перевізник. Нікому не відмовляв у перевозі.
Бачить раз перевізник, що через річку пливе товстий змій. Плив-плив та й став тонути. Тоді дід поспішив йому на допомогу й перевіз на другий берег.
Нічого не сказав змій, тільки заплакав. Де упали його сльози, там ростуть дуже гарні квіти. Вони ростуть і в інших місцях на землі, де їх поливають сльози.
Наступного разу, коли дід сидів біля свого перевозу, побачив він, що пливе молоденька кізка й от-от потоне. Поїхав дід і перевіз кізку на другий берег. Побігла кізка в ліс.
Пішов одного разу дід у ліс по дрова. Коли біжить дуже гарний козел і став бити під собою землю. Але в цей час ішов якийсь чоловік із лопатою, то козел побіг далі в ліс.
— Будь добрий, чоловіче, покопай у цьому місці, — попросив дід.
Тільки три рази копнув чоловік, як лопата об щось стукнула. То було золото.
— Дякую тобі, — сказав дід. — За твою роботу дам тобі половину цього золота.
— Це моє золото, я його викопав, — відказав чоловік.
Стали вони між собою лаятись. Оскільки з їхньої лайки нічого не виходило, то вирішили вони піти в місто, до судді.
Суддя віддав золото чоловікові, а діда посадив у тюрму.
Вночі приліз до діда той змій, якого він перевозив, і вкусив за ногу. На другий день нога в діда так розпухла, що вже подумали, він умре. Вночі знову приліз до діда змій і дав йому лікувальних листків. Від цього листя на другий день вся нога в діда стухла. Так що й сліду від рани не залишилося.
А змій тієї ж ночі приліз до жінки судді, укусив її за ногу. На другий день у неї так розпухла нога, що вже думали, жінка помре. Тоді головний над тюрмою сказав судді, що в діда від чогось зникла така ж опуха. Покликав суддя діда й питає:
— Від чого в тебе втухла нога?
— Змій мені такого листя приніс.
— Де те листя? — питає суддя.
Показав дід листя, приклав до ноги жінці судді, і нога стухла.
— За що змій приніс тобі цього листя? — запитав суддя.
Тоді дід розповів, як перевіз він змія й кізку.
— А кізка що тобі дала?
— }ї козел дав мені те золото, яке ти віддав чоловікові, — відповів дід.
Тоді суддя послав догнати чоловіка, забрав у нього золото й віддав дідові, а чоловіка посадив у тюрму.

Про сімох братів гайворонів і їхню сестру

Про сімох братів гайворонів і їхню сеструЖили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.
Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома з хлопцями — та за щось так розсердилася на них, що не знала, як і вилаяти, та з гніву сказала, щоб вони гайворонами поставали. Але не встигла вона ще й сказати цього, а хлопці вже поставали гайворонами та й зникли десь далеко в лісі. Там була якась порожня хата, в якій вони і посідали; а в тій хаті зробилося так, що вони могли знову стати людьми. Крім них, нікого більше не було у тій хаті. Оселилися вони там і почали працювати та господарювати всі гуртом.
Був між ними один такий мудрий, що поробив усім братам рушниці, вони ходили на полювання та вбивали там різних птахів та звірів; з того мали вони м’ясо, а на хліб заробляли. Якого їм знаряддя треба було, то все самі собі робили.
Довго та гірко плакала мати, як полетіли сини з дому.
Незабаром після того народилася в неї дочка. З того часу, як полетіли хлопці від своїх батька-матері, минуло вже тринадцять років. Дівчинка підросла і гонила худобу на пашу. А там чужі діти дражнили її гайвороненям через те, що брати її гайворонами поставали.
Покинула дівчина волів пасти та й пішла по світу шукати братів. Ідучи лісом, зайшла вона далеко, так що назад уже годі вертатися, та, блукаючи по лісі, натрапила якось на одну хатину, де жила стара Місяцева ненька.
— Звідкіль ти, дитино? Зостанься тут жити! — каже їй Місяцева мати.
— Не можна мені тут жити, бо я йду братів своїх шукати! — відповіла їй дівчина.
— Не знаю ж я, де живуть твої брати, — каже дівчині знову Місяцева мати, — ось як прийде додому син мій, то я спитаю його, в якім краю твої брати!
Прийшов Місяць додому, питає мати його, він і каже:
— Я ще там не був, але, здається, вони в тім краю, де Сонце гуляє!
На другий день Місяцева мати, нагодувавши дівчинку, звеліла синові випровадити її до Сонця. Прийшла вона до Сонечка в хату; там теж була дуже старенька Сонечкова ненька.
— Куди ж ти йдеш, дитино моя? — питає вона дівчину.
— Я йду братів своїх по світу шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонами та й полетіли! — відповіла їй на це дівчина.
— Не чула я про це нічого, хіба, може, Сонце знає, — каже Сонцева мати.
Прийшло Сонце додому, мати й спитала у нього про братів гайворонів.
— Ні, не знаю! — відповіло Сонечко. — Певно, мені ще ніколи не доводилось гріти в тому краю.
Нагодувала дівчину Сонечкова ненька та й загадала синові відвести її до Вітрової неньки. Прийшли вони до Вітрової неньки, вона теж нагодувала дівчину, а потім і спитала, куди вона йде.
— Іду своїх братів шукати, — відповіла дівчина.
Вітрова мати теж нічого не чула про це і, як прийшов її син додому, спитала його, чи не знає він, у якому краю живуть сім братів, що стали з людей гайворонами.
— Знаю, — каже Вітер, — бо як змочив мене дощ, то я роззувся та повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати.
— Тут є одна дівчина, що зве їх своїми братами. Треба, щоб ти завтра вранці відвів її до них! — каже вона синові.
Вранці, як дівчина встала, Вітрова мати нагодувала її, а потім Вітер узяв її на плечі та й поніс до тієї хати, де жили брати. Але їх на той час не було дома: певно, пішли десь у ліс з рушницями. Вітер лишив тут дівчину, а сам забрав онучі та й пішов собі гуляти по світу.
Опівдні повернулися брати додому. Наймолодший з них, що варив сьогодні обід, вийняв із печі страву та побачив, що хтось її їв.
— Еге, брати мої, здається, хтось наш обід куштував, — каже він.
— Хто ж то міг куштувати? — кажуть йому брати. — Ми вже скільки років тут пробуваємо, але, окрім нас, здається, ще нікого тут не бачили!
Пообідали вони та й знову пішли. Зостався дома другий брат вечерю варити, бо у них уже було так заведено, щоб з півдня готувати собі страву на вечір. Зваривши вечерю, подався й він за братами в ліс. Як він вийшов з хати, то дівчина, що була сховалась під ліжко наймолодшого брата, вилізла звідтіль, з’їла тієї страви та й знову заховалась, але вже під ліжко другого, старшого брата. Як зібрались брати на вечерю, то й другий брат, що варив вечерю, каже, що страву хтось їв.
— Певно, знову хтось куштував! — каже він братам.
— Брехня! То тобі так здається! — каже третій брат.
Повечеряли брати та й полягали спочивати. І снилося одному, що начебто до них сестра прийшла в гостину. Як повставали брати вранці, то почали розповідати, кому що снилося вночі, той і розповів їм свій сон. Зготувавши собі снідання й обід та поснідавши, подалися вони на роботу. Дівчина вилізла із схованки, з’їла трохи страви, а потім знову сховалася, але вже під ліжко третього брата. Опівдні посходилися брати на обід.
— Знову, брати мої, страви менше стало! Здається, що хтось-таки куштує її потроху, — каже їм уже третій брат, що варив обід сьогодні.
— Та хто там має її куштувати, коли ми живемо тут уже скільки років, але за цей час ніколи не бачили в цих краях ще ні однієї живої людини? — загули в один голос всі брати. Пообідали вони та й подалися знову в ліс. Четвертий брат лишився варити вечерю, а зваривши, пішов і собі за братами.
Зібралися вони на вечерю додому, але бачать, що знову страви менше, ніж зварено. Посідали вечеряти та й балакають поміж собою.
— Це диво! Вже кілька разів хтось поділяє з нами і снідання, і обід, і вечерю. Тут щось таке та є! Давайте-но пошукаємо!
Почали дивитися скрізь по хаті, а потім і під ліжка заглядати. Аж під ліжком третього брата найшли дівчину.
— Встань, дівчино! Чого ти тут шукаєш? — питають вони у неї.
— Я шукаю братів своїх, яких мати прокляла, щоб вони стали гайворонами, а воно так і сталося. Це мені батько казав, але його тоді не було вдома, він поїхав у ліс по дрова, — почала вона розповідати братам.
— Давно ж це мати так прокляла, що аж дітей збулася? — питають вони.
— Та коли вже твої брати гайворонами поставали, то нащо ж ти батька покинула? — каже один дівчині.
— Бо мене діти гайвороненям дражнили, як я, бувало, гонила волів на пасовисько!
Тоді упевнились брати, що дівчина правду їм каже і що вона справді-таки сестрою їм доводиться.
— Зоставайся тут жити з нами, — кажуть вони їй, — варитимеш нам їсти, а ми всі гуртом будемо на полювання ходити.
Лишилася вона. Брати дуже ласкаво поводилися з нею, шанували її та одягали у розкішну одіж, як личить молодій, гарній дівчині. Жила вона так років зо три. Аж по трьох роках сталося в тім лісі нещастя. Раз убили брати дику козу, а то не коза була — то була дочка Баби Яги. От Баба Яга і поклялася відомстити їм. Одного разу, коли дівчина була сама вдома, прийшла туди погана баба, принесла з собою коралі, показала їй через вікно та й каже:
— Дівчино, може б, ти купила у мене оці коралі?
— Добре! — відповідає їй дівчина.
Вона взяла грошей і віддала бабі, а та взяла їх та й пішла собі геть. Як наділа ж дівчина ті коралі собі на шию, то вони відразу й задушили її.
Позбиралися брати на обід і бачать, що сестра їх лежить нерухома на землі. Розуміючи дещо в лікарських справах, зараз заходилися вони гуртом біля неї: найшли коралі, розірвали їх. І вона стала помалу дихати, а потім почали розтирати їй тіло і таки врятували дівчину від смерті. Як встала вона, то брати сказали їй, щоб вона нікому й ніколи не показувалася.
Зосталась вона знову господарювати, як і перше. Минуло півроку, а та проклята баба знову прийшла, принесла з собою хороше яблуко та й каже:
— Може, ти бажаєш яблук, дівчино, то на тобі оце одно!
Знову дівчина дістала грошей та віддала бабі за яблуко. Потім одкусила шматочок його та й подавилася: упала на долівку, та по одному тільки й можна було примітити, що вона жива, бо ще дихала, хоч і дуже рідко.
Прийшли брати з поля, почали оглядати її, щоб довідатись, що це таке вдруге пошкодило їх сестрі. Пошукали, та так нічого й не знайшли. Дуже жалко їм стало сестри, та що ж мають діяти? Зробили вони з кришталю труну із срібними ланцюжками, поклали туди мертву сестру, але не ховали труни в землю, а повісили у лісі, неначе колиску, поміж двома деревами на тих ланцюжках, а самі з жалю та туги за сестрою померли.
А один царський син, ще нежонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблудився там. Так проблукали вони по лісі аж три місяці і за цей час ані однієї живої людини не бачили тут. Ненароком якось наблизилися вони до того місця, де між деревами висіла кришталева труна, і заночували там недалечко. Уночі той царський син побачив, що між деревами неначе щось миготить, та й каже челядинцеві:
— А ходімо лиш та подивимось, що то таке мигтить між деревами!
Пішли на те місце, аж бачать, що то кришталева труна, і як розкрили її, то побачили, що там лежить дуже гарна мертва дівчина. Почали вони прислухатись, чи не дише часом, і довідалися, що вона ще не зовсім умерла, бо у неї під плечима ще було тепло.
Звелів царський син челядинцеві відв’язати від дерев ланцюжки, щоб спустити труну на землю. Як відв’язав він один ланцюжок, то той якось несподівано висунувся у нього з рук, і труна впала, та так сильно вдарилася, що у дівчини той шматочок яблука відразу вискочив. Встала вона та й розповіла їм, як це трапилося з нею. Потім поховали вони у землю братів, що тут недалеко лежали, та й пішли всі троє геть з лісу до міста, де жив царевич.
Незабаром після цього царевич одружився з дівчиною, але у нього була мачуха, що дуже ненавиділа його. От раз вона й каже цареві, своєму чоловікові:
— Чи ти бачиш, що твій син робить? Якусь жебрачку надибав собі та й одружився з нею! Хіба ж можна нам тримати її у своїх покоях?
Дуже хотіла мачуха згубити з світу невістку, але ніяк це не вдавалось їй, бо царський син дуже кохав свою жінку і доглядав за нею, як за своїм оком.
— Як не згубить твій син своєї жінки, то згуби їх обох! — каже мачуха цареві. — Звели повішати їх або розстріляти! А як не зробиш цього, то я тобі не жінка, ти мені не чоловік.
Мусив-таки цар послухати її.
— Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб’єш її, а до того ще не принесеш із неї серце, очі й обидві руки по лікті, то я мушу вбити тебе самого! — каже він своєму синові.
Покірний був царевич, заплакав він гірко та й пішов із своєю дружиною на край лісу. Слідком за ними побігла й царська собака. Вистрілив він і вбив собаку. Потім вийняв з неї серце та очі, але не знає, де йому ще й руки дістати, щоб не відрубувати у жінки. А вона й каже йому:
— Коли вже моя така доля, що я мушу так мучитись, то відітни вже мені руки, бо без цього ти сам маєш загинути!
Дуже плакали вони обоє, як царевич відрубував їй руки. Шкода їм обом було тих гарних білих рук, та що ж діяти?
Скінчивши цю справу, царевич пішов додому й приніс із собою руки, очі та серце, щоб показати батькові та мачусі, що вже убив свою кохану дружину. А та, сердешна, пішла собі, плачучи, без рук. Як же вона житиме на світі, коли їй немає чим навіть страви до рота покласти?
Блукаючи отак, прийшла вона до однієї річечки, нахилилася та напилася води, а потім лягла собі на бік відпочити. Несподівано якось обрубок руки; що був обкутаний рядном, зсунувся та умочився в воду; і вмить рука у неї виросла. Побачивши це, вона й другий обрубок вже сама намочила, і так у неї знову виросли обидві руки. «Тепер, — подумала вона, — піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостануся там жити».
Живе вона та й журиться про те, що їй доведеться робити, як родиться у неї дитина, бо вона дитини чекала. Певно, загинуть обоє! А якби не дитина, то вона б, здається, зосталася тут навіки жити!
Прийшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць.
Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав, — каже він сам до себе, — де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власними руками, бо сам же й відрубав їх у неї».
— Ходім лиш шукати її! — каже раз молодий цар своєму челядинцеві.
Та й пішли обоє у ліс. Отак шукаючи, дійшли вони лісом аж до того місця, де він найшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на полу, а челядинцеві — долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.
Дуже гарно було молодому цареві спати на полу, але зате його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу. Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:
— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе! Треба йти батькову руку, що звісилася, на постелю положити.
Челядинець і почув це.
Ранком вона хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли знову в ліс. Прийшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві:
— Ох, тяжко жити на світі! Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!
— А чи впізнали б ви її, якби оце побачили? — питає той царя.
— Впізнав би! — каже цар. — От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається обличчям на неї, але у моєї жінки рук немає.
— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину, треба батькову руку знов на постелю положити»?
— То знаєш ти що?! — зрадівши, каже йому цар. — Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!
Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала в своїй господі, не впізнав її та й пішов знову в ліс та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати: хто вона і звідкіля тут узялася? Вона вже навіки втратила надію побачити свого коханого, без якого була одинокою сиротою на світі.
Але настав вечір, і вони прийшли знову. Господиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості. Серце віщувало їй щось дуже хороше… Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:
— Чого ж ти так піклуєшся про мене, господине?
— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені руки! — відразу відповіла вона, зрадівши, що її спитали про це.
— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? — спитав її здивований цар.
— Я добула їх в одній річечці, до якої схилялася воду пити, — каже вона.
— А діти?
— Діти — це ж наші діти, близнята!
Тоді прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.

Царевич Деокліціян і лошиця-царівна

Царевич Деокліціян і лошиця-царівнаНе нині й не вчора жив собі цар з царицею. Мали вони одного синка Деокліціяна. Цариця поїхала кудись далеко на купелі, простудилася там, приїхала додому й дуже тяжко захворіла.
Чує цариця, що буде вмирати. Кличе чоловіка й говорить, аби, коли ожениться вдруге, вважав на малого сина.
Поховали царицю. Цар довго не був удівцем — оженився з молодою принцесою. Молода цариця гарно ходила коло хлопчика, пестила його, як свого рідного, вчила читати, писати.
Коли Деокліціяну минуло вісімнадцять років, він зробився дуже гарним царевичем, і молода цариця кинула на нього оком. Тепер вона ще більше хотіла бути з ним, але Деокліціян уникав її ласкавих слів і пестощів.
Якось цариця вийшла до нього в сад і говорить:
— Деокліціяне, чого ти мене уникаєш? Чи ти мене не любиш?
Він каже:
— Я тебе люблю, як маму. Але в твоїх очах бачу зраду. Чого ти мене своїми очима так прошиваєш?
Вона признається:
— Деокліціяне, я люблю тебе. Я тому пішла за твого старого батька, що знала — ти підростеш і станеш моїм полюбовником.
Царевич каже:
— Ні, цього не буде. Я тебе люблю, як маму, і дякую за те, що ти мені заступала рідну маму.
Коли вони так розмовляли, царя не було вдома — він у той час поїхав на переговори до сусіднього царя. Скоро цар вернувся. Цариця спудилася, що Деокліціян усе розповість батькові, та й пішла до царя з такими словами:
— Чи знаєш, мій дорогий, що твій син накидається на мене? Він хоче, аби я стала його коханкою.
Цар аж підскочив з ревнощів:
— Що ти кажеш, моя дорога! Я накажу кіньми його розтерзати, на шибениці повісити або в лісі на вогні спалити!
— Як знаєш, так роби.
Скликав цар міністрів. Ухвалили вони, що має бути суд.
Сидить бідний Деокліціян під ключем, а з усіх держав з’їжджаються царі, королі на суд. Засудили спалити бридкого царевича на вогні.
Але межи міністрами був один найстаріший, який усе бачив, що робилося в царському палаці. Підійшов він до ката, дав йому багато грошей і каже:
— Зроби таку саму ляльку, як Деокліціян. Його привезуть у закритому каравані. Ти його живого сховай у домовину, а ляльку спали на вогні.
Кат погодився.
Уже в лісі розпалили великий вогонь. Ведуть слуги Деокліціянового коня, на коні — його зброя, а він — у каравані. За караваном ідуть попи й загробну молитву читають.
Перед стратою кат наказав усім відійти від вогню.
Тоді виніс із каравана ляльку й кинув у полум’я. Всі заплескали в долоні й закричали:
— От який собачий син! Він навіть не корчиться у вогні! Навіть не кричить з болю!
Коли всі роз’їхалися, кат відкрив домовину й каже:
— Тікай, сину, куди ноги несуть. Лише аби ніхто тебе не видів у столичному місті, бо тоді й мене смерть чекає.
Царевич подякував катові й утік у ліси. Ходив, може, з тиждень, збирав ягоди, їв, але більше, як голод, гриз його сум та й та несправедливість, якої зазнав. Надумав він накласти на себе руки. Знайшов грубого дуба, зняв з себе краватку, зробив петлю, але так йому гірко стало, що зачав плакати. Але тут надходить старенька бабуся й питає:
— Чого, синку, так плачеш?
— Ой, бабусю, якби ви знали моє горе, то й не питали б.
— Не сумуй. Ходи ліпше зі мною.
Привела його бабуся до лісової хати, нагодувала, а рано дала обід і відправила на полонину коні пасти.
Погнав. У табуні була маленька лошичка, що не могла швидко бігти. Він її не бив, а просив. Нарешті щось собі подумав і віддав їй обід,- що бабуся дала. Лошичка з’їла хліб і відразу дістала силу.
Так він пастушив. Вже на полонині незчувся, як задрімав. Але схопився, пообзирався, чи коні пасуться, а лошичка над ним стоїть і людським голосом говорить:
— Спи, Деокліціяне. Коли буде час додому, я тебе розбуджу.
Він дуже здивувався, що лошичка людською мовою говорить і знає, як його звати. Заснув. На заході сонця лошичка торкнула його писком і сказала:
— Гони табун додому, лише не бий коней. Коли будеш з нами обходитися по щирості, то віддячимо за це.
Пригнав табун до бабусі. Дала стара повечеряти, й іде він спати. А бабуся пішла до стайні й питає коней, чи не бив їх пастух. Кажуть коні, що такого доброго пастуха ще в них не було.
Другого дня виганяє він знову коней на полонину.
Пообзирався, а лошички десь нема. Пішов шукати та й бачить: на золотому камені сидить така гарна царівна й на нього дивиться. Він став — не рушиться.
— Підійди до мене ближче,— каже царівна.
— Підійшов би, але мушу свою лошичку знайти.
— Не переживай. Вона зараз буде тут. Скажи, чи зміг би ти взяти оцей перстень і одружитися зі мною?
— Перстенець візьму, але обіцяти тобі нічого не можу, бо маю тут лошичку й мушу з нею порадитися.
— Добре, порадься.
Пішов шукати лошичку, та ніде не може знайти. Думає собі: «От як вона мене вмудрувала!»
І з тої тяжкої жури зломив його сон — заснув. Прохаплюється — лошичка стоїть коло нього. Він зрадів:
— Лошичко моя мила, дуже я люблю тебе, порадь, що мені робити? Хоче якась царівна, аби сватав її, а я не знаю, як вчинити? Я її полюбив.
Лошичка каже:
— Одружуйся. Це гарна й добра людина.
Добув він до вечора, а ввечері треба гнати коней додому. Шукає за лошичкою, а її знов нема. Зажурився, що йому тепер буде. Приганяє коней, а на місці хатини палац. Виходять з палацу два вартових, беруть його попід руки, заводять до палацу, дають золотий панцир, золотий меч, підводять найкращого коня під золотим сідлом і кажуть:
— Тепер їдь на полонину, там зустрінеш свою наречену.
Сів він на коня й збоявся їхати на ньому. Але кінь повів його горами так мило-ніжно, що Деокліціянові було любо сидіти на ньому. Доїжджає до полонини, а тут назустріч царівна на такім же коні. Під’їхала, подали вони руки, й він признався, що любить царівну, хоче з нею одружитися.
Відбувається їх весілля. Тут царівна признається:
— Деокліціяне, я та сама лошичка, яку ти пас. Я і всі ті коні були заклятими людьми, а ти нас полюбив, поводився з нами, як треба, й визволив із закляття. Тепер ми знову стали людьми. Але ще завчасно радіти.
За короткий час чує Деокліціян, що його мачуха хоче позбутися старого царя й підмовила молодого королевича, аби той завоював державу, вбив старого царя й оженився з нею.
Молодий королевич послухав, пішов війною на старого царя і так бив його, що вже доходив до столиці.
Тоді Деокліціян збирає своє військо й вирушає на війну. Ні кулі, ні мечі не бралися до його воїнів. Він скоро розбив молодого королевича, визволив рідний край і приніс старому цареві грамоту про мир.
Старий цар сам не знав, як віддячитися молодому союзникові. Хотів його зробити царем, але той сказав:
— Не можу, дорогий батьку, там жити, де мачуха моя жиє. Може, вона тобі й мила, але від мене хотіла пристрасті тілесної. Я не міг піти на таке, через це вона вирішила погубити мене, молодого, а ти — послухав.
Став старий цар, як укопаний, а Деокліціян попрощався з батьком і поїхав до свого палацу, де його чекала молода дружина.
Тоді старий цар прогнав свою жінку, недовго сам пожив, а Деокліціян став царювати.

Украдене щастя

Украдене щастяЖив коло одного болотяного шляху ґазда-хуторянин. Недалеко від його обійстя, посеред дороги, лежала колобаня, яка не висихала. Кому восени або навесні туди лежала путь, той міг бути певний, що застряне в багні, лише ґаздівські коні витягнуть його воза. А болотяно було там через те, що ніхто на тому місці не хотів побудувати міст. Грошей, котрі надходили в уряд від громади, не вистачало на будову, село було бідне, отож про нього й не дбали.
Ґазді-хуторянину надокучило витягати вози з колобані та й подумав собі так, що і його дорога лежить через багнище, що і його коні застрявають там, як і людські. Міркував він, міркував і досудив так, що дасть сам побудувати міст — скільки б то йому не коштувало. Як досудив, так і вчинив.
А в тих краях ходив один злодій. Коли міст був готовий, той став собі під мостом і вислухував, що будуть говорити люди: чи не похвалиться якийсь великими грошима? Пересидів злодій під мостом півдня і вислухав усе, що говорилося. Потім зайшов на хутір і каже:
— Кожний, хто переходив, дуже красно дякував тому чоловікові, котрий дав побудувати міст.
Ґазда, хоч збіднів, та дав йому поїсти — вдячний за добру звістку. Злодій знову став під мостом і слухає, що говорять люди. А через міст у людській подобі йшло Щастя з Нещастям. Спершу озвалося Нещастя:
— Чи правду кажу, братику, що той чоловік заслужив на те, аби бути щасливим.
А Щастя сказало:
— Ґазда, котрий дав за свої гроші побудувати міст, дістане від мене велику нагороду: його жона скоро народить дитину, що буде щаслива: все, що хтось попросить для тої дитини, буде сповнено й на її слово усе здійсниться.
Злодій чув ту бесіду від слова до слова. Прийшов він на хутір, і господар звідає його:
— Ну, що говорили люди на мості?
Той відповідає:
— Сього дня, як і вчора, кожний, хто переходив, просив вам добра й міцного здоров’я.
Про бесіду між Щастям і Нещастям злодій не сказав.
Невдовзі ґаздиня народила сина. Злодій зарізав баранчика, кров’ю змастив породіллі губи, а сам украв дитинча і втік, що й слід його пропав. Повставали господарі вранці, дивляться, а дитини коло них нема. Ґазда перелякався, бо увидів, що губи у жінки закривавлені. Що міг думати собі? Думав, що вночі жінка з’їла сина!
Даремно небога виправдовувалася, даремно казала, що вона не винна. Суд засудив її на страшну кару — замурувати в стіні, аби вона там померла з голоду. Як присудили, так і було зроблено.
А лукавий злодій з украденим дитинчам дійшов аж до моря, став на березі й почав просити Щастя, аби там виріс для малого замок. І нараз появився над морем красний замок. Тоді злодій попросив много-премного грошей. І то появилося. Він найняв дитині годувальницю, а сам оженився і жив собі, як цар.
Одної ночі жона каже:
— Послухай, чоловіче, що я тобі скажу. Як ти собі думаєш, чим то пояснити, що ми такі щасливі? Нічого не робимо, а всього у нас доста!
І чоловік розповів, звідки дісталося їм щастя. Сказав, як один господар дав побудувати через болото міст, а він, злодій, став під тим мостом і підслуховував розмови проїжджаючих. А одного разу мостом переходили у людській подобі Щастя й Нещастя — йшли й мали свою бесіду. Щастя захотіло віддячити ґазді за його добро й сказало, що йому народиться щаслива дитина: хто і що би не просив для тої дитини — все негайно збудеться. І злодій зізнався, як викрав мале й подався з ним сюди, на берег моря. Признався і в тому, що випросив для хлопчика замок, де вони живуть, випросив много грошей, а потім малому найняв годувальницю, а сам оженився.
Цю оповідку всю до кінця вчув хлопець, що на той час уже підріс. Його дуже заболіло те, що небогу матір, ні в чому не винну, замурували в стіну живою. Тоді хлопець сам попросив Щастя, аби злодій, котрий його викрав од рідної матері, обернувся одразу на пса. Що попросив, те сталося. Хлопець заговорив до його жони і наказав, аби вона негайно полишила замок. А коли жінка пішла, зажадав од Щастя: «Най пропаде замок, аби з нього й каменя не зосталося!» І замок пропав. Хлопець разом із псом рушив у дорогу — хотів чимскоріше повернутися до рідної домівки. Думав, що, може, ще жива там мати — і знайде її. Йшов та йшов із псом і якось попросився в одному селі переночувати. Господар прийняв його радо і запросив вечеряти. Та гість красно подякував, а їсти не хотів.
— Ну, та як не хочеш, то, може, дати твоєму псові? — спитав чоловік.
На те хлопець відповів:
— Того пса я нагодую сам. Не журіться ним!
Сказавши так, вигріб із печі повну лопату грані, висипав псиськові під ніс і наказав їсти. Пес мусив його слухати. Всі у хижі дуже здивувалися і почали казати:
— Ой, та ми такого ще не виділи, аби пес їв грань!
На те хлопець відповів:
— А таке чи виділи, аби мати з’їла свою рідну дитину?
— Ні, й таке не виділи, — призналися люди. — Але у нас було чувати, що там і там, у тому й тому селі, одна мати з’їла маленьке дитинча та ще й першої ночі, ледве воно встигло народитися.
Рано-вранці хлопець попрощався з господарями, взяв ноги на плечі й — просто до села, про яке говорилося. Йшов не дуже довго — і прийшов у те село. Знайшов старого нянька, поговорив із ним і попросив показати місце, де колись замурували матір. Хлопець пішов одразу на те місце і почав просити Щастя:
— Ой, Щастячко, поверни мені мою бідну мамку! Най розпадеться та стіна, де її замурували, най вийде звідти моя мамка, аби їй нічого не пошкодило, і най оживе знову, як мучениця!
По тих словах кам’яна стіна розступилася, і мати явилася перед ним живою. Хлопець сказав, що він — її син, видить перед собою свою рідну мамку. З великої радості вона почала обнімати й цілувати сина. Не знати, доки б то тривало, та підійшов ґазда і, коли увидів свою жінку, то з радості заплакав, як мала дитина.
Аби справедливість не минулася, не забулася, щасливий хлопець попросив обернути пса на чоловіка. І пес перемінився знову на того злодія, що наробив біди. Тепер замурували в стіну його.
А щасливий хлопець залишився із щасливою ріднею.

Як бідний хлопець став царем

Як бідний хлопець став царемДесь колись були чоловік і жінка. Файно жили собі і тішилися, що мають сина Івана. Але недовго було добро: жінка скоро захворіла й умерла. Лишився чоловік з малим сином.
Минув рік, і він привів молоду жінку. Але через короткий час і чоловік цей умирає. Лишається Іван з мачухою.
Вже він підріс, починає трохи заробляти, приносить гроші додому, дає мачусі, і вона собі думає мати Івана за чоловіка. Але в Івана такої думки й близько в голові нема.
Одного разу кличе його багач до себе на роботу:
— Ходи, Іване,— каже,— до мене косити.
Пішов Іван ранесенько косити. Косить він, косить — уже сонце сполудня, а багачка не несе їсти, і мачуха не несе, бо він у чужих косить. Коли знеміг, кинув косу додолу, сам ліг на полі й заснув. Спить він, спить на покосі й сниться йому, що якийсь голос говорить:
— Ти не спи, Іване, а вставай. Не обробляй усіх багачів, а йди у світ — там тебе велике щастя чекає. Відкрий очі й глянь, що зліва коло тебе є панцир, а справа — меч.
Візьми це все добро, й тебе ніхто ніколи не поборе. І ще одне запам’ятай: хоч мачуха любить тебе, але краще не бери її з собою, бо вона зрадить.
Зірвався Іван зі сну, пообзирався — дійсно, є панцир і меч. Узяв він дарунки, закинув косу на плече й пішов додому.
Вдома мачуха здивувалася, що Іван так скоро прийшов з косовиці, але дала їсти. Він їсть і говорить:
— Мамо, я мушу від вас піти в світ.
А вона каже:
— І я з тобою піду.
Іван не хоче, але жінка вперлася, що сама не буде, та й він не міг нічого вдіяти. Пішов до сусіда-багача, в якого косив, і каже:
— Купуйте, газдо, мою хату, город, бо я з мачухою іду в світ щастя шукати.
Багач зрадів, що трапилася нагода чуже подвір’я до свого пригорнути, дав Іванові якісь мізерні гроші, склали документ про продаж, і пішов хлопець з мачухою у світи.
Йшли вони почерез поле, почерез ліс; перебродили ріки, ночували в копицях, бо літо було, і зайшли в такі дрімучі ліси, що кінця-краю їм не видко. Йдуть вони лісом вузькою стежкою, стежка завела їх у великі хащі й пропала там. Довго ходили-блудили по хащах, але стежки не знайшли.
Каже мачуха пасинкові:
— Ой, Іване, ти мене в таке завів, що я і руки пірвала, і ноги, і волосся з голови терня обмикало. Як ми звідси вийдемо?
А він говорить:
— Нічого, мамо, нічого. Я вже виджу світло.
Пішли вони на те світло й вийшли до великого палацу. Ніде нікого нема, та палац довкола освітлений, а всередині по покоях ходить сама-одна дівчина. Входить Іван до палацу, дивиться на ту дівчину й не годен очей відвести — така вона вродлива.
Питає її:
— Дівчино, чи ти би не дала нам з мамою повечеряти?
Вона каже:
— Повечеряти дам, але ночувати тут не будете: зараз прийдуть сюди тридцять розбійників і вас повбивають, коли застануть.
— А хто ти така? — питає Іван.
— Я — цісарська донька. Розбійники вкрали мене малою з колиски від няньки. Старий розбійник годував і виховував мене для свого сина. Сьогодні я маю за молодого розбійника віддаватися. Весілля почнеться опівночі, а поки що розбійники пішли по музику й по своїх гостей.
Іван каже:
— Раз так, то прийми нас, як гостей. А розбійників я не боюсь.
Вона лише всміхнулася на його слова, але їсти дала, сама ж вийшла надвір слухати, чи розбійники не йдуть.
Іван з мачухою повечеряли, дівчина ввійшла до палацу, Іван питає:
— Царівно, котре ліжко ватажкове?
Вона завела його до спальні й показала.
Іван, не роздягаючись, перевернувся на м’яке ліжко, а дівчина руки заломила:
— Иой-йой, хлопче, що ти робиш? Та розбійники тебе на шаблях рознесуть, ножами будуть різати, в тортури запхають. Вони тут стільки людей замучили, подумати страшно.
Він відповідає:
— Подивимось, як то буде, а тепер треба трохи відпочити.
Ліг він і лежить, як пан, аж тут приходить жених-розбійник, а з ним ще тридцять розбійників і музиканти.
Музика заграла, розбійники заспівали весільної, входять до палацу, тут ватажок глянув на своє ліжко й питає:
— А це що за пан лежить?
Іван з ліжка відповідає:
— А тобі якого пана треба?
Розбійники прискочили, направили на Івана списи — хочуть його пробити, але він має панцир на собі. Йван схопив свій меч, зірвався на ноги та й як зачав боротися, то вмах постинав усім голови.
Дівчина, коли побачила це, підбігла до нього й говорить:
— Коли ти такий борець, то ходи до дванадцятого покою — подивишся, скільки там людей замучених.
Подивився, а там стільки крові, що може вже човен плавати. Позатягав сюди всіх розбійників і хоче лягати спати, але дівчина каже:
— Не лягай. Зараз прийдуть ще шістдесят розбійників.
— Нічого, я дам собі раду і з тими.
Ліг спати, але не заснув: приходять шістдесят розбійників, стріляють під палацом і викрикують:
— Що то за весілля, коли музики не чути й ніхто не виходить нас привітати?!
Стоять під палацом. Аж тут ватажок убігає й бачить, що Іван, як пан, лежить на ліжку й навіть устати не хоче.
Закричав розбійник:
— А то ти туй, смичку, пануєш?! Ану давай поборемось!
Схопився Іван та и почав боротися. Махнув мечем — голова відлетіла. Почали лізти всі ті розбійники, що надворі були. Всіх перебив і ліг спати.
Не вдтиг очі зажмурити — вже є дев’яносто нових гостей під палацом. Став він їх частувати — перебив і цих. Але ватажка не зарубав, лише поранив. Постягав усіх до дванадцятого покою, а сам каже:
— Ну, може, хоч тепер відпочину.
— Тепер усі ми відпочинемо,— сказала царівна.
Переночували, а другого дня дівчина каже:
— Коли ти такий відважний борець, що переміг сто вісімдесят розбійників і мене врятував, то їдемо до мого тата. Розкажу, як багато років я не виділа світа, лише ліси, грабунки та людські муки.
Іван каже:
— Тепер цьому кінець.
— То їдемо.
Іван кличе й мачуху:
— Збирайтеся, мамо, поїдемо до царя в гості.
А мачуха говорить:
— Ай, ви обоє їдьте, а я туй лишуся. Приїдете це добро забирати, тоді з вами й поїду. Я така здорожена, що хочу відпочити.
Відпочити то відпочити. Іван упряг коні в бричку, набрав золота, дарунків, спереду коло себе посадив царівну — їдуть. Приїжджають до столиці, добиваються до царя, донька паде цареві до ніг і приповідається, що вона його рідна донька. Розказує, як жила в розбійників, як Іван усіх їх побив і її визволив.
Цар каже:
— Я всі ці роки шукав розбійницького кубла з усім військом і не знайшов, а Іван сам-один побив їх. Це мудрий і відважний чоловік. Я, — звертається цар до Івана,— кладу на твою голову свою корону, аби ти був моїм зятем і державою керував.
Наказав цар усім рихтуватися до весілля. А Іван підходить до царя і розказує про своє життя, як він бідно жив, як осиротів, як ходив до багачів заробляти на хліб, як на косовиці приснився йому сон — все розповів, а тоді просить:
— Пусти мене, царю, до темного лісу привезти свою мачуху, бо я рідної мами не маю. Треба, аби вона була мені за маму на весіллі.
Каже цар:
— Їдь, сину, але довго не барися.
А царівна підбігла, як ластівка, й говорить:
— І я з тобою, Йванку, поїду.
— Не треба, я поїду сам і до тижня вернуся.
Збирається Іван у дорогу. Дала йому царівна перстень і хустинку — знак любові,— поїхав. Приїхав до того палацу, а мачуха не зраділа — вже була якась ніяка…
Тут ми вернемося трохи назад.
Коли Іван поїхав з царівною до столиці, мачуха була дуже зла. Вона довго спала в м’яких подушках, їла, що душа її багла, а тоді вбралася файно в шовки й ходила по палаці. Обійшла всі покої й відтворила той дванадцятий покій. Заглянула до середини, а там сидить живісінький розбійник. Вона — назад, закрила двері, а той говорить :
— Не страхайся мене, жінко, лише принеси мені води з білої шафи, бо я ранений і вмираю.
Принесла дурна жінка води, подала розбійникові — а та вода була цілюща,— він умився, напився і став здоровий, як цвях. Вийшов з дванадцятого покою, поговорив з Івановою мачухою, і стали вони обоє жити, як чоловік із жінкою.
Недовго вони нажилися, як приїжджає Іван. Мачуха швидко сховала розбійника, а сама виходить зустрічати пасинка.
— Що сталося, Іване? — питає.
— Сталося велике,— каже.— Цар віддає за мене свою доньку, і треба, щоби ви приїхали благословити мене до шлюбу.
Мачусі це ще більше не сподобалося, але каже:
— Сідай, синку, їсти.
Дала Іванові обідати, а сама побігла до розбійника радитися, що їй робити. Розбійник каже:
— Зроби йому купіль. Коли ж викупається, нібито жартома, зв’яжи йому шнурком руки, скажи, аби попробував, чи не урве, а тоді клич мене.
— А ти його вб’єш? — питає вона.
— Раз він мене не вбив, то і я його не вб’ю.
Пішла мачуха до Івана, він уже пообідав — хоче спати. Мачуха каже:
— Синку, ти здорожений. Я би купіль зробила, аби ти викупався, та й лягай тоді спати.
— Добре,— каже.
Зробила купіль. Іван викупався. А вона ніби жартує:
— Іване, ти такий сильний, що поборов сто вісімдесят розбійників, а чи розірвеш оцей шнурок, коли я тобі ним руки зв’яжу?
— Спробуємо.
Зв’язала йому руки, сказала: раз, два, три — він урвав. Зсукала шнурок удвоє, зв’язала ним руки — врвав. А за третім разом моцується Іван, а врвати шнурок не може. Мачуха тоді біжить до покою по розбійника:
— Ходи, ходи, він уже готовий.
Розбійник прийшов, одягнув на себе Іванів панцир, узяв меч і каже:
— Ти повбивав усіх моїх побратимів, а мене зранив.
Я тебе вбивати не буду, а викину зв’язаного в ліс або лишу тут, аби ти до смерті мучився.
Каже мачуха:
— Ліпше лишимо його тут, бо коли ти кудись поїдеш, то мені з живою душею буде веселіше.
Розбійник з мачухою живе, як чоловік з жінкою, а зв’язаний Іван, як собака. Перебув тиждень, і щодня проклинає мачуху. Це їй дуже не смакує. Пече вона хліб і каже Іванові:
— Ану, подивися, який вогонь у печі горить! Які міни встають!
Він глипнув на вогонь, а мачуха вихопила обгорілу кавеньку й ткнула йому в одне і в друге око. Іван осліп.
Почав він тяжко плакати:
— Мамо, мамо, що ти зі мною зробила?
А вона побігла з розбійником радитися, що зі сліпим пасинком зробити. Розбійник каже:
— Най живе з нами. Він тепер не страшний, бо його панцир і меч у мене.
Але мачуха і чути не хоче, аби Іван був тут, де вона з розбійником панує. Взяла віз, посадила сліпого на віз і відвезла над лісове озеро. Іван там сам-один лежав і дуже плакав. Той плач почув лісничий. Підходить він ближче й бачить молодого вродливого хлопця, якому очі позапливали кров’ю, струпом кинуло.
— Хто ти такий, добрий чоловіче? — питає лісник.
— Йой, випекли мені злодії очі.
— Які злодії?
Але Іван правди не хоче сказати.
Лісничий каже:
— Побудь, синку, тут, а я піду по фіру, візьму тебе до себе, будеш мені колисати малу дитину, а я тобі рани гоїтиму.
Приїхав лісничий конем, забрав Івана, але вилікувати сліпого не зміг. Повіз його до столичного міста, до лікарні.
Лежить Іван у лікарні, а царівна банує за ним: плаче, журиться, чому він не вернувся. І цар зажурився.
Збирає військо, посилає шукати того лісового палацу, куди зять перед весіллям поїхав. А царівна, щоб тугу пригасити, ходить бідним дарунки роздавати, ходить до хворих, носить їм передачі. Прийшла вона до тої лікарні, де Іван лежить. Очей його не бачить, бо завиті, сіла на край ліжка й питає:
— Звідки ти, чоловіче?
— Я — сиротюк,— каже Іван.— Ходив я світом, і злодії випекли мені очі.
— Які злодії? — перепитує його.
А він упізнав її голос і питає:
— А хто зі мною говорить?
— Царівна говорить. Мене мій наречений визволив від розбійників і десь пропав.
Іван тоді каже:
— Добре, що ти прийшла до мене.
Витягає він перстень, хустинку. Вона глянула — сплеснула в долоні й гірко заплакала. Побігла до царя, плачучи, розказала, що знайшовся її Іван, і його забрали з лікарні до палацу. Ходить царівна, водить його попід руку, а Іван каже:
— Не будеш ти, царівно, мені за дружину, бо я вже сліпий, а царем мусить бути видючий.
І старий цар хоче нового зятя, але його донька й слухати такого не бажає. Каже вона:
— Раз ти мене від розбійників урятував, то я від тебе не відкажусь ніколи. Хай тато собі далі царює, а ми будемо обоє жити, як чоловік із жінкою.
Зажурився і старий цар, хто буде державою керувати, коли він умре. Ліг цар спати, і приснилося йому, що якийсь голос радив повезти зятя за лісове озеро, де б’є
нора. Хто промиє в тій воді очі, той провиджує, хоч би й сліпим народився.
Розказав доньці про свій сон. Царівна втішилася, каже:
— Добре, тату, я туди вже везу Івана.
Запрягли коней у карету, взяли варту й поїхали.
Питає Іван:
— Куди ти мене, царівно, везеш?
— Везу тебе лікувати.
Довго їхали вони через ліс, довго об’їжджали озеро.
Іван почув шум води й запитав, чи не хоче вона його стратити. Царівна сміється:
— Ні, хочу тобі зір вернути.
Знайшли вони ту криничку, зняли Івана з карети, промили йому очі водою.
— Бачиш? — питає царівна.
— Бачу, мов крізь сито.
Вона йому ще два рази промивала очі, аж він вигукнув:
— Бачу такий світ, як і колись бачив!
Царівна обняла його, поцілувала, і, радісні, вернулися всі до столиці. Цар сказав:
— Тепер я тебе, Іване, нікуди не пущу! Робимо велике весілля.
Але Іван говорить:
— Я тоді до мачухи не дійшов, а тепер мушу дійти.
І пішов. Довго йшов лісами. Коли підходив до палацу, зробив собі горб, повикривлював ноги, пофарбував лице, волосся, прийшов до своїх катів і проситься худобу пасти.
Мачуха каже:
— Слуги нам поки що не треба.
А розбійник сидить коло стола, їсть обід і говорить:
— Та най сувається коло нас, хоч дров урубає.
Та й Іван там лишився. Плутається день, два, три — вже субота. Йде розбійник на полювання, а Іван йде дрова рубати. Прийшов той з полювання, вечеряють — мачуха з розбійником лягають у покою спати та й за собою двері замикають і вікна защіпають. Якось він забіг до спальні, вікно розщепив, але розбійник додивився та й назад защепив. Що Іванові робити? Другого дня надвечір мачуха з розбійником пішли пройтися, а Іван тоді друге вікно розщепив і спустив фіранку. Прийшли вони
й питають, чи вечеряв?
— Ні, не вечеряв.
— То вечеряй і йди спати.
А Іванові було не до вечері. Коли мачуха з розбійником позасинали, він переліз через вікно, одягнув свій панцир, узяв свій меч, умився, а тоді будить своїх ворогів.
— Ну як? — питає.— Тепер пізнаєте, хто я є?
— Пізнаю,— каже мачуха.
А розбійник напудився, проситься, не знає, де дітися.
Іван каже йому:
— Ти не бійся. Ти мені життя подарував, і я тобі дарую. Лишень чесно живи. А ти, мачухо, збирайся на весілля.
Вона каже:
— Нікуди я не поїду звідси.
Іван розбійника проганяє в ліси, а мачуху силоміць бере на коня й привозить до царського палацу. А тут уже зрихтували весілля. Музика грає, співають, Івана вітають, як нового царя. Коли молоду підняли з посаду, щоб іти до шлюбу, цар і цариця благословляють молодих, а мачуха теж хоче Івана благословити, але він каже:
— Спочатку послухайте, дорогі гості, що я вам хочу розказати…
І починає Іван розказувати нашу казку від початку і до кінця. Коли дійшов до того місця, як мачуха йому очі випекла і вивезла сліпого над озеро, то запитав:
— Що такій мачусі належиться зробити?
Тоді всі гості сплескали в долоні й сказали:
— Таку мачуху треба прив’язати коням до хвостів і пустити в поле.
І старий цар наказав так зробити.
А Іван оженився з царівною і став справедливим царем.