Петро Млинар

Петро МлинарБув собі сирота Петро Млинар. Жив він у селі. І почався великий голод. Думає він: «Що я маю робити? Треба покидати своє село». І покинув він своє село. Іде він, іде, перейшов пару сіл. І нема для нього ніякої роботи, ніхто його не бере.
Іде він через ліс. І зловили його розбійники.
— Що ти за оден? І куди ти йдеш?
— Іду в другий край.
— Чого?
— У нашім краї голод, і я не годен прожити.
Припровадили його розбійники до свого ватажка, кажуть:
— Ми його зустріли в лісі. Він хоче переходити через границю.
Ватажок каже:
— Я тебе нікуди не пускаю. В мене будеш робити. Я тебе буду годувати і платити буду.
Перебув він там, у тих розбійників, п’ять літ. Він уже коло того ватажка виріс великий, зробився зовсім дорослий. І думає він про те, що він своє село покинув, і захотів він уже женитися. Та й усе ходить він задуманий, ватажок до нього каже так:
— Що ти думаєш? Я даю тобі їсти, плачу тобі гроші.
А він каже:
— Я хочу бути вільний. Мені вже треба женитися, завести сім’ю.
Ватажок подумав та й каже:
— Добре. Треба тебе випустити. Я тебе пускаю, але щоби ти не казав, де ти був.
Дав йому ватажок доста грошей. Він вернувся в свій край. Побудував млин, хату зробив собі, і став він за мельника, молов людям збіжжя.
І так молов він через десять літ. Вже оженився, був жонатий, мав сина на ім’я Михась. І знов настав голод. І люди перестали нести до млина молоти, бо вже нема що. Нич не родиться. І люди стали вмирати з голоду, і той Петро Млинар уже не має що їсти, ані свої дитині не має що дати. Каже він:
— Синку, що будемо робити? Прийдеться вмирати.
А син каже:
— Тату, я вас мушу покинути. Може, я десь кусок хліба зароблю і вам принесу.
І він пішов тими дорогами, куди його батько йшов. І попав він у той ліс. Зловили його розбійники.
— Куди ти йдеш?
— Іду куска хліба шукати.
Вони не вбивають його, бо видять, що дуже молодий і бідний — шкода його бити. Спровадили його до того ватажка. Ватажок каже до нього:
— Що ти за оден?
— Я називаюся Михась, — став казати він.
— А по-батьку як?
— Млинар.
— А батька маєш? Як він називається?
— Петро.
І він пригадав, той ватажок, що Петро в нього служив.
— А твій тато ще жиє? — питає ватажок.
— Жиє, — каже, — але скоро буде вмирати.
І пожалував Петра розбійницький ватажок. Дав він хлопцеві півмішка золота.
— Неси свому батькові.
Вертається хлопець додому з тим золотом. Вже близько йому до свого села. Переходить він темний ліс і приходить на одно поле і думає, де йому ночувати, бо вже темна ніч. Дивиться, при краї лісу горить огонь. А коло огня старий дядько гріється, він прийшов до того дядька, вклонився йому.
— Дядьку, може би я коло вас переночував?
А той дядько пустельник був, він Богу молився, і йому доносили їсти, бо він ішов услід за Ісусом Христом. І той пустельник яко святий все знав. Він мав свою труну, в труні спав і молився Богу. І каже пустельник до того хлопчика:
— Синочку, куди ти йдеш?
Він каже:
— Я вертаюся в своє село. Мій батько старий і сліпий. Іду до нього, може, він ще живий. І несу йому золото.
Каже пустельник:
— А золото яке? Звідки ти його маєш?
— Мені дав, — каже, — розбійник, аби я батькові допоміг.
А той пустельник каже до нього так:
— Золото грішне. Бо ті розбійники ограбували людей. Знаєш, що я тобі скажу? Іди з тим золотом до Бога.
А хлопець каже:
— Дядьку, я не знаю, куди йти.
— Я тобі дам таке зілля, і то зілля тебе там запровадить до Бога. А Бог дасть такі ліки, що твій батько ще провидить.
Він ночував коло пустельника, і пустельник йому цілісіньку ніч розказував. І сказав йому:
— Як ти будеш іти, подиблеш на дорозі злого духа.
І дав йому пустельник святу ленту.
— …Злий дух не буде тебе пускати, схоче тебе замучити. А ти накинеш на нього тоту ленту, і зробиться огонь, і буде злий дух горіти. І ти з ним договоришся, і він тобі зробить, що ти хоч. Скажи, аби він тебе вивіз нагору, до неба. І тоді ти з нього тоту ленту здоймеш.
І дав йому пустельник святу крейду, щоби обвів себе тою крейдою, як буде ночувати, щоби злий дух до нього не доступив.
— А тото золото, що ти маєш, роздаш душам, котрі в чистилищі. Вони там працюють і моляться, і просяться, щоби Бог пустив їх у царство. Але до того царства не можна добитися. Там святий Петро і святий Павло отворяють ворота і приймають до Царства Небесного, хто є праведний. А ти маєш гріх, але малий. І святі будуть тобі прощати той гріх. Але тебе не будуть пускати тоті душі. Скажуть: «Ми тут роками чекаємо, а ти свіжий і хоч іти». А ти їх тим золотом обманиш. Давай кожному потроху і так перейдеш до Царства Небесного.
І він так зробив. Пішов він від пустельника, і перестала його відьма. І хоче його поконати, замучити. А він накинув на неї тоту ленту, і відьма стала горіти.
— Забирай тото з мене, забирай! — крикнула відьма. — Що ти хочеш, я тобі поможу. Забирай тото з мене!
А він каже:
— Вивези мене до неба, і тоді я то здойму.
Вона свиснула, і приїжджає бричкою злий дух Антипко.
— Бери вивези його до неба, і довго там не будь, бо видиш, я в огню. Треба зняти то з мене геть.
І Антипко повіз його до неба. І каже йому Антипко, аби він скоро залатвив свої діла в Бога і скоро вертався. Бо Антипко має відвезти його назад.
Завіз його Антипко аж до чистилища. Іде він, а тоті духи до нього кажуть:
— Куди ти йдеш?
А він каже:
— Я йду до святого Петра. І ви підете. Я вам дам золота і з тим золотом ви до нього добудетеся.
Він став роздавати то золото тим духам, і духи його перепустили. Прийшов він перед Боже царство, клякнув на коліна і став просити Бога, щоби його Бог прийняв у царство. І царство йому втворилося.
— Що ти бажаєш? — питають святий Петро і святий Павло.
Він каже:
— Шукаю помочі свому батькові. Бо мій батько сліпий і вмирає з голоду.
— А як ти сюди зайшов? Ти маєш документ від якого святого?
Каже він:
— Я ночував у лісі коло святого дядька, коло пустельника, котрий для Бога трудиться, і він спровадив мене сюди, щоби я просив Бога, щоби Бог моєму батькові допоміг.
І вони дали йому книжку та й кажуть йому так:
– Іди до батька. Він на тебе чекає. Прочитай йому цю книжку, і він провидить. І буде він ситий. І хто буде цю книжку читати, кожен буде ситий Божим духом, і Бог йому простить гріхи.
Він просився, аби далі був у них, але святий Петро і святий Павло сказали:
— Не мож, бо твій батько на тебе чекає. Як не повернеш до нього, він помре, мусиш їхати до нього.
Він там був три дні, а йому здавалося, що був три години. Каже святий Петро:
— Відьма буде на тебе чекати, аби ти з неї зняв ту ленту, щоби не знімав, бо тебе поконає вона. Іди й научай людей тою книгою. Скликай людей до себе і кажи: «Люди, хто в Бога буде вірити, то буде жити і ситий буде». І ти будеш Божий слуга.
Поблагословили вони його, і він пішов. Вернувся він до того Антипка, що його вивіз.
— Я, — каже, — на тебе три дні чекаю, а тебе нема.
— Та я три години там був.
— Три дні! Ну, — каже, — сідай, я тебе звезу.
А як він ішов з Царства Небесного, дав йому святий Петро таку воду, щоби покропив нею відьму, і відьма стане каменем. Звіз його Антипко на долину, відьма просить:
— Освободи мене від того, освободи.
А він вийняв ту пляшечку, покропив її тою водою, і відьма заглухла, заніміла і лишилася там каменем. А він пішов додому.
Приходить додому — багато-багато людей повмирало, прийшов він до свого батька і каже:
— Тату, я ваш син.
— Ой, Бог знає, де мій син.
— Тату, я ваш син Михась. Возьміть, тату, ту книжечку. Я зараз почитаю її вам, і ви, тату, провидите.
І прочитав він, і тато провидів.
— Синочку, я вже виджу. І я ситий.
Народ учув то, і всі кажуть:
— Чудо сталося, син вилікував свого батька.
І хто приходив, читав ту книжку, і Бог йому дарував усе. І ситий він був, і святий був. А хто не вірив у ту книжку, пропав.
А той Михась став Божим слугою.

Жовнір у раю і в пеклі

Жовнір у раю і в пеклі

Колись при війську служили дванадцять літ. А одному біднякові добре було при війську, то він вислужив аж двадцять літ. І після того цар його звільнив додому. І вбрав його в щонайліпше вбрання. І зброю йому дав. І все глянц нове … Читати далі

Дерево до неба

Дерево до небаУ давні часи жили в одному селі двоє бідних людей. Старенькі були, без дітей, без помочі. Дідик був добрий, чемний, чесний, любив помогти другому, порадити, а жінка його була страшно паскудна баба. Не міг чоловік з тою жінкою ніколи ні доробитися, ні до ладу прийти, ні поваги не знав, ні доброго слова не чув. Він завжди молився і просив Бога:
— Боже, забери мене до себе, щоби я вже був спокійний на тім світі, бо я не можу терпіти нестатків і такого сімейного життя.
Одної ночі він ліг на сіні спати і приснився йому сон, що в нього в хаті через стелю, через солом’яний дах буде рости велике дерево. Щоби він його не пробував рубати, бо то буде дерево його щастя. По тім дереві він може полізти до раю і попросити собі в Господа Бога те, що він хоче, і Бог дасть йому за його доброту.
Устав він рано, увійшов до хати, а жінка каже:
— Чоловіче, чудо й диво перед хатою — росте дерево! Треба вирубати його або викопати з корінням. Що за порядок, що серед хати росте дерево?
А він відповідає їй:
— Жінко, послухай мене, не рухай це дерево. Це дерево буде для нашого щастя. Ми станемо багатими, будемо все мати.
Баба воркотить і воркотить щоднини, щоби то дерево знищити, а дід просить не рухати його. І те дерево росте не на дні, а на години. А з самого низу ростуть гіллячки, і можна дуже легко добиратися по них вгору.
Виросло те дерево, і одного доброго дня сказав дід:
— Жінко, я йду видіти, що там є нагорі.
Поліз дід угору, нема його й нема. Нараз злазить і каже:
— Я вже був під небом. Але не йшов на небо, бо хочу чути, що ти скажеш, хочу знати, що ти хочеш, бо ти мене будеш потому знов посилати, а я не зможу, не в силах буду знов лізти.
Вона каже:
– Іди до Бога й проси його, щоби ми стали багачами. Доки нам бути в цім нещасті, в цій нужді?
— Добре, — каже він, — я лізу.
І поліз він по тім дереві. Вже не видів добре, куди лізе, а ліз. Виліз на небо. Бог його зустрів файно, утворив царські двері і каже:
— Ну, що ти хочеш, чоловіче добрий? Що ти в раю собі жадаєш? Хочеш лишитися тут, у раю, чи хочеш мати добре життя на землі?
А він каже:
— Я хочу видіти, як поставиться до мене моя жінка, як я стану багатим. Бо вона мене дуже збиткує.
— То що жадаєш?
А дід каже:
— Хотів би бути багачем. Щоби в мене гавкали пси у дворі, щоби в стайні рикала худоба й іржали коні на пасовищі, щоби в мене поля були великі і щоб робили на них люди, щоби в мене були слуги, щоби я мав у що файно вбратися, щоб стіл був застелений з їдою, щоби я хоч трохи на своїм життю відпочив.
– Іди додому. Нім ти злізеш з цього дерева, то все в тебе буде.
Ліз він у долину чи день, чи два, чи три — довго ліз, бо він уже немічний був. Ще не доліз, подивився в долину — його хати нема, а дерево з великого дому росте. Він спустився туди — пси гаркають, панські, великі пси, на дротах поприсилювані, слуги бігають поперед хати, жінка його, вбрана в дорогу селянську одежу, ходить там. У холоді під деревом чекає на нього застелений стіл, і все злагоджено на нім. Там коні пасуться, там худобу доять жінки, там орати йдуть у поле. Кругом чорніються виорані поля.
Здибали його, на руках занесли до столу, посадили за стіл, приймають, пригощають — він став багачем. Той роботи в нього питає, той грошей прийшов зичити. А він нічого не знає. Жінка каже:
— Це все в нас є. Що люди питають, це все в мене є.
Пожили вони так щось три дні. А то дерево росте, розвивається, стає все грубше. А дід каже:
— Ну, жінко, тепер ми стали багачами, пора би нам уже мирно жити, щоб ти виглядала на жінку, а не на змію.
А вона каже:
— Я буду виглядати на жінку, але би ти ще раз поліз туди, де ти був, і сказав, що я не хочу бути багачкою, а хочу бути царицьою, а ти би був царем. Якщо ти це зробиш, то вертайся відти, а не можеш зробити, не вертайся. Най я лишуся тим, що я є, а тебе видіти не хочу.
— Добре, — каже, — йду.
Знов поліз він тим деревом догори. Приходить до Бога, а Бог його питає:
— Ну що є, добрий чоловіче?
— Ой, таке є, Боже святий! Недобре моїй жінці бути багачкою. Хоче бути царицьою. Хоче керувати людьми, аби все було під її опікунством.
— Ще цей раз тебе послухаю. Злізай на землю, і все буде, як твоя воля.
Злізав він, злізав на землю і нарешті зліз. Чує здалеку: вже трубачі трублять, військо штурмується навкруг царського двору. Боже, нема вже ні того поля, що було, ні тої хати. Дерево далі в дворі росте, але вже довкола квіти цвітуть, довкола палаци, доми великі. Псів тих уже нема, а перед палацом аж три коні запряжені в бричку. А баба його вийшла на ґанок, і він не пізнав її — корона на голові, блискуча одежа на ній, і так делікатно взута.
Наколи він лиш ступив на землю, впала на нього царська одежа й корона. Сам не знав, звідки то взялося. Навіть не встиг подивитися, в чім він убраний. Всі йому кланяються до ніг, цілують йому руки. Прийшли люди з якимись просьбами, прийшли жінки з дітьми просити помочі.
Прожили вони так, може, місяць, може, два. Баба управляла тою державою, керувала нею, а він піддавався їй, слухав, що вона казала. Але через якийсь час їй і то надоїло, і каже вона йому:
– Іди знов туди, де ти був, і скажи, що я хочу жити на небі. І аби я управляла всім світом, а не лиш одною державою. Зможеш таке зробити — вертайся звідти, не зможеш — не вертайся. А якщо ти не вернешся, би ти знав, що це дерево я зрубаю і лишуся царицьою. Мені буде добре й без тебе.
Він не хоче йти, просить:
— Жінко, бійся Бога, кілько я буду Богові докучати? Та нам і так добре, ми зажили так файно, все в нас є.
— Я тобі сказала, йди!
Лізе він знов на то дерево. А вона сказала слугам, щоб то дерево спиляли. Чує він, дерево хитається і тут-тут уже паде, бо вже то дерево рубають, — вона хоче, аби він не вернувся. Дерево хитається, а дід лізе все далі і далі. Приліз він догори, і знов здибає його Бог:
— Ну що є, чоловіче добрий?
Він каже:
— Господи Боже, прости мене і не пусти вже на ту землю. Лиши мене тут, щоб я вже тут доживав віка. Баба моя таке забагла, що такого нема ніде, і дерево рубає. Я лиш що не впав.
А Бог йому каже:
— Я це все знаю. Але ти йди на землю. Спускайся цим деревом, і спустишся над таким місцем, що ти там сам собі будеш жити. Не будеш ні паном, ні царем, лиш собі будеш добре жити. А як хоч видіти, що є з твоєю бабою, піди на те місце, де була твоя хата, де було те все царство, і подивишся, що там буде.
Подякував він Богові файно і спускається на долину. Спустився він в чуже село, межи чужі люди. Не знав, де він є, але його там здибали і сказали йому:
— Це буде твоя хата, ти тут будеш жити. Це буде твоє поле, ти будеш тут працювати і межи нами жити.
Через деякий час він захотів піти подивитися на своє старе місце. Привізся він туди на конях і побачив, що там лиш купа попелу, а на місці того дерева була яма. Він подивився на то і поставив там хрест, ніби на могилі. А жінка його десь поділась. Він перехрестився і сказав:
— Господи Боже, буду заказувати всім людям на світі, щоби не були зажерливі, захланні, щоби дякували Богу за життя, за здоров’я. Аби не прагли люди захопити світ, бо з того всього стає нічого.

Солдат і смерть

Солдат і смерть

Прослужив солдат двадцять п’ять років. Іде додому і думає: «От прослужив я двадцять п’ять років, прийду додому, скажуть люди: „Дурак солдат… Двадцять п’ять літ прослужив, а царя не бачив“. Вернуся, подивлюся на царя». Вернувся солдат, підійшов до палацу царського, а … Читати далі

Як Ісус Христос обдарував приятелів

Як Ісус Христос обдарував приятелів

Коли Христос ходив по землі з апостолом Петром, стрітили вони чоловіка. Вони його зазвідали: — Де ти йдеш? — Я йду в світ щастя шукати. Чи хотіли би ви взяти мене з собою? Ісус Христос сказав: — Якщо ти будеш чесний чоловік і … Читати далі

Як було створено чоловіка

Як було створено чоловіка

Чоловіка, кажуть, виліпив Господь з глини і дав йому зовсім Свою святую постать, на біду тілько зоставалось іще жменя глини. Де її подіти? Господь і приліпив межи ногами, а з тої жмені і зробилось грішнеє тіло та й згубило чоловіка. … Читати далі