Петро Млинар

Петро МлинарБув собі сирота Петро Млинар. Жив він у селі. І почався великий голод. Думає він: «Що я маю робити? Треба покидати своє село». І покинув він своє село. Іде він, іде, перейшов пару сіл. І нема для нього ніякої роботи, ніхто його не бере.
Іде він через ліс. І зловили його розбійники.
— Що ти за оден? І куди ти йдеш?
— Іду в другий край.
— Чого?
— У нашім краї голод, і я не годен прожити.
Припровадили його розбійники до свого ватажка, кажуть:
— Ми його зустріли в лісі. Він хоче переходити через границю.
Ватажок каже:
— Я тебе нікуди не пускаю. В мене будеш робити. Я тебе буду годувати і платити буду.
Перебув він там, у тих розбійників, п’ять літ. Він уже коло того ватажка виріс великий, зробився зовсім дорослий. І думає він про те, що він своє село покинув, і захотів він уже женитися. Та й усе ходить він задуманий, ватажок до нього каже так:
— Що ти думаєш? Я даю тобі їсти, плачу тобі гроші.
А він каже:
— Я хочу бути вільний. Мені вже треба женитися, завести сім’ю.
Ватажок подумав та й каже:
— Добре. Треба тебе випустити. Я тебе пускаю, але щоби ти не казав, де ти був.
Дав йому ватажок доста грошей. Він вернувся в свій край. Побудував млин, хату зробив собі, і став він за мельника, молов людям збіжжя.
І так молов він через десять літ. Вже оженився, був жонатий, мав сина на ім’я Михась. І знов настав голод. І люди перестали нести до млина молоти, бо вже нема що. Нич не родиться. І люди стали вмирати з голоду, і той Петро Млинар уже не має що їсти, ані свої дитині не має що дати. Каже він:
— Синку, що будемо робити? Прийдеться вмирати.
А син каже:
— Тату, я вас мушу покинути. Може, я десь кусок хліба зароблю і вам принесу.
І він пішов тими дорогами, куди його батько йшов. І попав він у той ліс. Зловили його розбійники.
— Куди ти йдеш?
— Іду куска хліба шукати.
Вони не вбивають його, бо видять, що дуже молодий і бідний — шкода його бити. Спровадили його до того ватажка. Ватажок каже до нього:
— Що ти за оден?
— Я називаюся Михась, — став казати він.
— А по-батьку як?
— Млинар.
— А батька маєш? Як він називається?
— Петро.
І він пригадав, той ватажок, що Петро в нього служив.
— А твій тато ще жиє? — питає ватажок.
— Жиє, — каже, — але скоро буде вмирати.
І пожалував Петра розбійницький ватажок. Дав він хлопцеві півмішка золота.
— Неси свому батькові.
Вертається хлопець додому з тим золотом. Вже близько йому до свого села. Переходить він темний ліс і приходить на одно поле і думає, де йому ночувати, бо вже темна ніч. Дивиться, при краї лісу горить огонь. А коло огня старий дядько гріється, він прийшов до того дядька, вклонився йому.
— Дядьку, може би я коло вас переночував?
А той дядько пустельник був, він Богу молився, і йому доносили їсти, бо він ішов услід за Ісусом Христом. І той пустельник яко святий все знав. Він мав свою труну, в труні спав і молився Богу. І каже пустельник до того хлопчика:
— Синочку, куди ти йдеш?
Він каже:
— Я вертаюся в своє село. Мій батько старий і сліпий. Іду до нього, може, він ще живий. І несу йому золото.
Каже пустельник:
— А золото яке? Звідки ти його маєш?
— Мені дав, — каже, — розбійник, аби я батькові допоміг.
А той пустельник каже до нього так:
— Золото грішне. Бо ті розбійники ограбували людей. Знаєш, що я тобі скажу? Іди з тим золотом до Бога.
А хлопець каже:
— Дядьку, я не знаю, куди йти.
— Я тобі дам таке зілля, і то зілля тебе там запровадить до Бога. А Бог дасть такі ліки, що твій батько ще провидить.
Він ночував коло пустельника, і пустельник йому цілісіньку ніч розказував. І сказав йому:
— Як ти будеш іти, подиблеш на дорозі злого духа.
І дав йому пустельник святу ленту.
— …Злий дух не буде тебе пускати, схоче тебе замучити. А ти накинеш на нього тоту ленту, і зробиться огонь, і буде злий дух горіти. І ти з ним договоришся, і він тобі зробить, що ти хоч. Скажи, аби він тебе вивіз нагору, до неба. І тоді ти з нього тоту ленту здоймеш.
І дав йому пустельник святу крейду, щоби обвів себе тою крейдою, як буде ночувати, щоби злий дух до нього не доступив.
— А тото золото, що ти маєш, роздаш душам, котрі в чистилищі. Вони там працюють і моляться, і просяться, щоби Бог пустив їх у царство. Але до того царства не можна добитися. Там святий Петро і святий Павло отворяють ворота і приймають до Царства Небесного, хто є праведний. А ти маєш гріх, але малий. І святі будуть тобі прощати той гріх. Але тебе не будуть пускати тоті душі. Скажуть: «Ми тут роками чекаємо, а ти свіжий і хоч іти». А ти їх тим золотом обманиш. Давай кожному потроху і так перейдеш до Царства Небесного.
І він так зробив. Пішов він від пустельника, і перестала його відьма. І хоче його поконати, замучити. А він накинув на неї тоту ленту, і відьма стала горіти.
— Забирай тото з мене, забирай! — крикнула відьма. — Що ти хочеш, я тобі поможу. Забирай тото з мене!
А він каже:
— Вивези мене до неба, і тоді я то здойму.
Вона свиснула, і приїжджає бричкою злий дух Антипко.
— Бери вивези його до неба, і довго там не будь, бо видиш, я в огню. Треба зняти то з мене геть.
І Антипко повіз його до неба. І каже йому Антипко, аби він скоро залатвив свої діла в Бога і скоро вертався. Бо Антипко має відвезти його назад.
Завіз його Антипко аж до чистилища. Іде він, а тоті духи до нього кажуть:
— Куди ти йдеш?
А він каже:
— Я йду до святого Петра. І ви підете. Я вам дам золота і з тим золотом ви до нього добудетеся.
Він став роздавати то золото тим духам, і духи його перепустили. Прийшов він перед Боже царство, клякнув на коліна і став просити Бога, щоби його Бог прийняв у царство. І царство йому втворилося.
— Що ти бажаєш? — питають святий Петро і святий Павло.
Він каже:
— Шукаю помочі свому батькові. Бо мій батько сліпий і вмирає з голоду.
— А як ти сюди зайшов? Ти маєш документ від якого святого?
Каже він:
— Я ночував у лісі коло святого дядька, коло пустельника, котрий для Бога трудиться, і він спровадив мене сюди, щоби я просив Бога, щоби Бог моєму батькові допоміг.
І вони дали йому книжку та й кажуть йому так:
– Іди до батька. Він на тебе чекає. Прочитай йому цю книжку, і він провидить. І буде він ситий. І хто буде цю книжку читати, кожен буде ситий Божим духом, і Бог йому простить гріхи.
Він просився, аби далі був у них, але святий Петро і святий Павло сказали:
— Не мож, бо твій батько на тебе чекає. Як не повернеш до нього, він помре, мусиш їхати до нього.
Він там був три дні, а йому здавалося, що був три години. Каже святий Петро:
— Відьма буде на тебе чекати, аби ти з неї зняв ту ленту, щоби не знімав, бо тебе поконає вона. Іди й научай людей тою книгою. Скликай людей до себе і кажи: «Люди, хто в Бога буде вірити, то буде жити і ситий буде». І ти будеш Божий слуга.
Поблагословили вони його, і він пішов. Вернувся він до того Антипка, що його вивіз.
— Я, — каже, — на тебе три дні чекаю, а тебе нема.
— Та я три години там був.
— Три дні! Ну, — каже, — сідай, я тебе звезу.
А як він ішов з Царства Небесного, дав йому святий Петро таку воду, щоби покропив нею відьму, і відьма стане каменем. Звіз його Антипко на долину, відьма просить:
— Освободи мене від того, освободи.
А він вийняв ту пляшечку, покропив її тою водою, і відьма заглухла, заніміла і лишилася там каменем. А він пішов додому.
Приходить додому — багато-багато людей повмирало, прийшов він до свого батька і каже:
— Тату, я ваш син.
— Ой, Бог знає, де мій син.
— Тату, я ваш син Михась. Возьміть, тату, ту книжечку. Я зараз почитаю її вам, і ви, тату, провидите.
І прочитав він, і тато провидів.
— Синочку, я вже виджу. І я ситий.
Народ учув то, і всі кажуть:
— Чудо сталося, син вилікував свого батька.
І хто приходив, читав ту книжку, і Бог йому дарував усе. І ситий він був, і святий був. А хто не вірив у ту книжку, пропав.
А той Михась став Божим слугою.

Жовнір у раю і в пеклі

Жовнір у раю і в пекліКолись при війську служили дванадцять літ. А одному біднякові добре було при війську, то він вислужив аж двадцять літ. І після того цар його звільнив додому. І вбрав його в щонайліпше вбрання. І зброю йому дав. І все глянц нове було. І він ходить по землі та й думає так: «Земському цареві я вже двадцять літ вислужив, а як мені тепер добитися до царя небесного?»
І він добився до Бога на другий світ. Вийшов туди, а там брама. А коло брами вартовий. Питає вартовий того воєнного:
— Що ти за оден?
А той відповідає:
— Я із землі. Я вислужив двадцять літ земському цареві, а тепер хочу служити небесному.
А той йому каже:
— Добре, стій тут на моїм місці, а я йду до Бога зазвідатися, яку тобі роботу дати.
Приходить той до Бога та й каже:
— Господи, прийшов із землі чоловік, узброєний, умундирований, і говорить, що вислужив земському цареві двадцять літ, а тепер прийшов небесному служити. Яку йому роботу дати?
А Господь каже:
– Іди й скажи йому, най стоїть на твоїм місці. Ти вже звільнений.
Та й стоїть там жовнір. При зброї і в мундурі.
Приходить до тої брами смерть. А він каже смерті:
— Куди ти, стара негоднице, йдеш? Стій, — каже, — тут, а я сам піду та зазвідаюся Бога, яких ти людей маєш брати.
Приходить він до Бога та й каже:
— Господи, прийшла смерть і питається, яких людей вона має брати.
Господь каже:
– Іди скажи їй, най бере сім літ щонайстаріших людей.
А вона приходила до Бога раз на сім років. Вернувся жовнір та й каже їй:
– Іди і підгризай сім років щонайстаріші дуби.
Та й пішла смерть, а він собі виймає з кишені тютюн, люльку, набиває в люльку тютюну і курить. Тут приходить ангел та й каже:
— Ти що робиш? Тут курити невільно.
А він каже:
— Я без того не можу жити.
Ангел йому каже:
— Якщо ти не можеш жити без курення, то потри свій тютюн на табаку і запри в табачницю. І коли тобі захочеться курити, то набери табаки в ніс. І не будеш курити.
Пройшло сім років, знов приходить смерть. А він каже:
— Куди, стара негоднице?
– Іду звідатися, яких людей маю брати.
Жовнір каже:
— Стій тут, я сам піду звідатися.
Пішов зазвідався, а Господь каже:
— Сім років най бере середніх людей. Не старих і не молодих.
Він прийшов і каже смерті:
– Іди і сім років би-с підгризала середні дуби. Не старі й не молоді.
Пішла вона і гризла сім років середні дуби. І вже штирнадцять років люди не мруть.
І приходить смерть третій раз. І каже, що прийшла до Бога питати, яких людей вона має брати. А жовнір каже:
— Стій тут, а я сам піду та зазвідаюся.
Господь каже:
– Іди й скажи їй, най бере сім років щонаймолодших людей.
А жовнір прийшов та й каже смерті:
– Іди й сім років щонаймолодші дубки підгризай.
І вона пішла гризти дубки, а люди вже двадцять оден рік не вмирають.
А як прийшла смерть четвертий раз, то вже вартового не питала, а сама злетіла до Бога. А Бог їй каже:
— Ой, чому ти така мізерна стала?
— Та чому би не була мізерна, як Ви мене приставили двадцять і оден рік дуби гризти, а не людей брати?
Почув це Бог і сказав до жовніра:
— Що ти наробив! Ти сказав смерті, щоби гризла дуби? А люди не мерли.
А він каже:
— Бо я людей жалував, щоби не мерли. А як багато дубів нагризла, то тепер багато сухих дров є.
Тоді каже Бог:
— За кару будеш носити її двадцять і оден рік на плечах, де їй треба буде йти.
І вони вже обоє на землі. Як Господь сказав, так смерть йому на плечах сидить, вона йому не злазить з плечей як день, так ніч.
Перейшли вони одне село, та як би нашу Либохору. Хто мав умерти, той вмер. А той мундур і зброю як дістав жовнір нові, то вони вічно нові, не старіються нич.
Ідуть вони на друге село. А то була дуже тепла погода, вона на плечах та й їй добре, а він ушнурований, та й він уже трохи й змучився. Та й сів спочивати. Та й виймає з кишені табачницю, та й нюхає. А вона дивиться через плече, що то він нюхає. А табачниця втворена. Смерть зробилася мухою та й залетіла туди. А він узяв та й закрив її там. Закрив табачницю та й кинув у кишеню. Та й виносив її двадцять і оден рік у кишені. І люди знов не мруть. Уже сорок і два роки не мруть.
І приносить він її до Бога. І втворив табачницю, і вона вилетіла.
Тоді Господь сказав:
— Що ж ти наробив?
А він каже:
— Я її в табачницю не кидав. Та ж вона сама залетіла. І мені легше було носити її в кишені, як на плечах.
І сказав Господь:
— Ти велико загрішив. Тепер іди в пекло.
Приходить він до пекла, а там двері залізні. Заходить він, а там дияволи. Він шинель з себе знімає, вішає на одну стінку, карабін на другу стінку. А то все посвячене. То дияволів пече. А він собі ходить по пеклі, шпацирує (прогулюється). Всі дияволи в страху, бо їх пече. Він вийняв з кишені крейду і рисує фундамент. Хоче будувати там церкву. А вони злякалися, дияволи. Де їм тепер дітися з пекла? І думають вони, що зробити, як його відтам вигнати. І що придумали? Зробили бубон, вийшли надвір і там бубнують. Думають, що він воєнний, то подумає, що то його часть проходить. Та, може, вийде відтам.
Він учув ту музику та й раз, шинель на себе, карабін на плече та надвір. Ходить він там, дивиться. Де та музика? Вони за той час замкнули пекло. Він вернувся і зачав карабіном у двері стукати, щоб його впустили, але то двері залізні, все, будь здоров.
Тоді він що робить? Вернувся до Бога. Приходить та й каже:
— Господи, я вийшов надвір, а вони замкнулися і не хочуть пускати мене до пекла. Що я нагримався в двері — не пустили. І я прийшов до Вас. Де мені дітися тепер?
А Бог каже:
— Йди на землю. Там умреш, тіло піде в землю, а душа прийде до мене і буде служити мені.
І на тому скінчилося.

Дерево до неба

Дерево до небаУ давні часи жили в одному селі двоє бідних людей. Старенькі були, без дітей, без помочі. Дідик був добрий, чемний, чесний, любив помогти другому, порадити, а жінка його була страшно паскудна баба. Не міг чоловік з тою жінкою ніколи ні доробитися, ні до ладу прийти, ні поваги не знав, ні доброго слова не чув. Він завжди молився і просив Бога:
— Боже, забери мене до себе, щоби я вже був спокійний на тім світі, бо я не можу терпіти нестатків і такого сімейного життя.
Одної ночі він ліг на сіні спати і приснився йому сон, що в нього в хаті через стелю, через солом’яний дах буде рости велике дерево. Щоби він його не пробував рубати, бо то буде дерево його щастя. По тім дереві він може полізти до раю і попросити собі в Господа Бога те, що він хоче, і Бог дасть йому за його доброту.
Устав він рано, увійшов до хати, а жінка каже:
— Чоловіче, чудо й диво перед хатою — росте дерево! Треба вирубати його або викопати з корінням. Що за порядок, що серед хати росте дерево?
А він відповідає їй:
— Жінко, послухай мене, не рухай це дерево. Це дерево буде для нашого щастя. Ми станемо багатими, будемо все мати.
Баба воркотить і воркотить щоднини, щоби то дерево знищити, а дід просить не рухати його. І те дерево росте не на дні, а на години. А з самого низу ростуть гіллячки, і можна дуже легко добиратися по них вгору.
Виросло те дерево, і одного доброго дня сказав дід:
— Жінко, я йду видіти, що там є нагорі.
Поліз дід угору, нема його й нема. Нараз злазить і каже:
— Я вже був під небом. Але не йшов на небо, бо хочу чути, що ти скажеш, хочу знати, що ти хочеш, бо ти мене будеш потому знов посилати, а я не зможу, не в силах буду знов лізти.
Вона каже:
– Іди до Бога й проси його, щоби ми стали багачами. Доки нам бути в цім нещасті, в цій нужді?
— Добре, — каже він, — я лізу.
І поліз він по тім дереві. Вже не видів добре, куди лізе, а ліз. Виліз на небо. Бог його зустрів файно, утворив царські двері і каже:
— Ну, що ти хочеш, чоловіче добрий? Що ти в раю собі жадаєш? Хочеш лишитися тут, у раю, чи хочеш мати добре життя на землі?
А він каже:
— Я хочу видіти, як поставиться до мене моя жінка, як я стану багатим. Бо вона мене дуже збиткує.
— То що жадаєш?
А дід каже:
— Хотів би бути багачем. Щоби в мене гавкали пси у дворі, щоби в стайні рикала худоба й іржали коні на пасовищі, щоби в мене поля були великі і щоб робили на них люди, щоби в мене були слуги, щоби я мав у що файно вбратися, щоб стіл був застелений з їдою, щоби я хоч трохи на своїм життю відпочив.
– Іди додому. Нім ти злізеш з цього дерева, то все в тебе буде.
Ліз він у долину чи день, чи два, чи три — довго ліз, бо він уже немічний був. Ще не доліз, подивився в долину — його хати нема, а дерево з великого дому росте. Він спустився туди — пси гаркають, панські, великі пси, на дротах поприсилювані, слуги бігають поперед хати, жінка його, вбрана в дорогу селянську одежу, ходить там. У холоді під деревом чекає на нього застелений стіл, і все злагоджено на нім. Там коні пасуться, там худобу доять жінки, там орати йдуть у поле. Кругом чорніються виорані поля.
Здибали його, на руках занесли до столу, посадили за стіл, приймають, пригощають — він став багачем. Той роботи в нього питає, той грошей прийшов зичити. А він нічого не знає. Жінка каже:
— Це все в нас є. Що люди питають, це все в мене є.
Пожили вони так щось три дні. А то дерево росте, розвивається, стає все грубше. А дід каже:
— Ну, жінко, тепер ми стали багачами, пора би нам уже мирно жити, щоб ти виглядала на жінку, а не на змію.
А вона каже:
— Я буду виглядати на жінку, але би ти ще раз поліз туди, де ти був, і сказав, що я не хочу бути багачкою, а хочу бути царицьою, а ти би був царем. Якщо ти це зробиш, то вертайся відти, а не можеш зробити, не вертайся. Най я лишуся тим, що я є, а тебе видіти не хочу.
— Добре, — каже, — йду.
Знов поліз він тим деревом догори. Приходить до Бога, а Бог його питає:
— Ну що є, добрий чоловіче?
— Ой, таке є, Боже святий! Недобре моїй жінці бути багачкою. Хоче бути царицьою. Хоче керувати людьми, аби все було під її опікунством.
— Ще цей раз тебе послухаю. Злізай на землю, і все буде, як твоя воля.
Злізав він, злізав на землю і нарешті зліз. Чує здалеку: вже трубачі трублять, військо штурмується навкруг царського двору. Боже, нема вже ні того поля, що було, ні тої хати. Дерево далі в дворі росте, але вже довкола квіти цвітуть, довкола палаци, доми великі. Псів тих уже нема, а перед палацом аж три коні запряжені в бричку. А баба його вийшла на ґанок, і він не пізнав її — корона на голові, блискуча одежа на ній, і так делікатно взута.
Наколи він лиш ступив на землю, впала на нього царська одежа й корона. Сам не знав, звідки то взялося. Навіть не встиг подивитися, в чім він убраний. Всі йому кланяються до ніг, цілують йому руки. Прийшли люди з якимись просьбами, прийшли жінки з дітьми просити помочі.
Прожили вони так, може, місяць, може, два. Баба управляла тою державою, керувала нею, а він піддавався їй, слухав, що вона казала. Але через якийсь час їй і то надоїло, і каже вона йому:
– Іди знов туди, де ти був, і скажи, що я хочу жити на небі. І аби я управляла всім світом, а не лиш одною державою. Зможеш таке зробити — вертайся звідти, не зможеш — не вертайся. А якщо ти не вернешся, би ти знав, що це дерево я зрубаю і лишуся царицьою. Мені буде добре й без тебе.
Він не хоче йти, просить:
— Жінко, бійся Бога, кілько я буду Богові докучати? Та нам і так добре, ми зажили так файно, все в нас є.
— Я тобі сказала, йди!
Лізе він знов на то дерево. А вона сказала слугам, щоб то дерево спиляли. Чує він, дерево хитається і тут-тут уже паде, бо вже то дерево рубають, — вона хоче, аби він не вернувся. Дерево хитається, а дід лізе все далі і далі. Приліз він догори, і знов здибає його Бог:
— Ну що є, чоловіче добрий?
Він каже:
— Господи Боже, прости мене і не пусти вже на ту землю. Лиши мене тут, щоб я вже тут доживав віка. Баба моя таке забагла, що такого нема ніде, і дерево рубає. Я лиш що не впав.
А Бог йому каже:
— Я це все знаю. Але ти йди на землю. Спускайся цим деревом, і спустишся над таким місцем, що ти там сам собі будеш жити. Не будеш ні паном, ні царем, лиш собі будеш добре жити. А як хоч видіти, що є з твоєю бабою, піди на те місце, де була твоя хата, де було те все царство, і подивишся, що там буде.
Подякував він Богові файно і спускається на долину. Спустився він в чуже село, межи чужі люди. Не знав, де він є, але його там здибали і сказали йому:
— Це буде твоя хата, ти тут будеш жити. Це буде твоє поле, ти будеш тут працювати і межи нами жити.
Через деякий час він захотів піти подивитися на своє старе місце. Привізся він туди на конях і побачив, що там лиш купа попелу, а на місці того дерева була яма. Він подивився на то і поставив там хрест, ніби на могилі. А жінка його десь поділась. Він перехрестився і сказав:
— Господи Боже, буду заказувати всім людям на світі, щоби не були зажерливі, захланні, щоби дякували Богу за життя, за здоров’я. Аби не прагли люди захопити світ, бо з того всього стає нічого.

Солдат і смерть

Солдат і смертьПрослужив солдат двадцять п’ять років. Іде додому і думає: «От прослужив я двадцять п’ять років, прийду додому, скажуть люди: „Дурак солдат… Двадцять п’ять літ прослужив, а царя не бачив“. Вернуся, подивлюся на царя». Вернувся солдат, підійшов до палацу царського, а варта його й не пускає. Доповіли цареві.
— Ваше величество, якийсь вояка хоче до вас.
— Хай іде.
Приходить солдат.
— Що, служивий, скажеш?
— От прослужив я двадцять п’ять год, прийду додому, люди скажуть: «Дурак солдат… Прослужив двадцять п’ять літ, а царя і не бачив». То я прийшов, щоб побачить вас.
— Ну, яку ж тобі нагороду дати? — питається цар.
— Дайте мені старе сідло.
— Та нащо тобі старе сідло, я тобі дам нове.
— Ні, я хочу старе.
— Ну, добре.
Дав цар наказ — і принесли слуги солдатові старе сідло.
— Напишіте, ваше величество, бумажку, бо дома ніхто не повірить, що я був у царя і він подарував мені старе сідло.
Написав цар записку: «Дарую за добру службу такому-то солдатові старе сідло». Ще й підписався. А був у сусідньому селі пан і мав маєток Старе Сідло. То он що захотів хитрий солдат, а якесь там дрантиве сідло — нащо йому?
Попрощався солдат з царем, подякував за дарунок, подався в дорогу.
Іде солдат дорогою і знову думає: «Прийду додому, спитають люди: „Царя бачив?“ — „Бачив“. — „А Бога ж то не бачив?“ — „Не бачив…“ Піду Бога побачу ще». Вертається солдат, іде до Бога. От підходить до райських воріт і бачить, що при дверях смерть стоїть на варті.
— Куди йдеш, солдат?
— От прослужив я двадцять п’ять год: царя бачив, а Бога ж то не бачив. Хочу побачить його.
— Наказано, служивий, нікого не пускать до Бога.
— Та мені б хоч одним оком глянуть на нього.
— Лишайся на моєму місці, а я вже доповім про тебе Богові.
Лишився солдат замість смерті чергувать, щоб хто, бува, сторонній не проскочив, а смерть пішла до Бога.
— Боже, якийсь солдат прийшов, хоче побачить вас. Двадцять п’ять год прослужив. Царя бачив, а Бога не бачив.
— Добре. Нехай стає на службу до мене, на твоє місце, а ти будеш три года ходить по землі і людей забирать.
Повернулася смерть і пішла. Через три роки назад прийшла, а солдатові здалося, що минуло всього три дні.
— Куди йдеш? — затримав солдат непрохану гостю.
— До Бога.
— Наказано нікого не пускать.
— Я по ділу до нього.
— Тоді постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.
Лишилася смерть чекати, а солдат пішов до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб іще три роки стареньких-стареньких людей забирала.
— Добре. Вернувся солдат.
— Ну, що Бог сказав? — допитується смерть.
— Та сказав, щоб ти три роки старенькі-старенькі дуби гризла.
Думає смерть: «Що таке? Ніколи ж не було такого, щоб наказано мені дерева гризти…» Але пішла. Гризла три роки старенькі-старенькі дуби, ледве прийшла, втомлена.
— Куди йдеш? — знову питає солдат.
— До Бога.
— Наказано нікого не пускать.
— А я по ділу до нього.
— Постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.
Прийшов солдат до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб три роки середнього віку людей забирала.
— Добре.
Вернувся солдат, а смерть допитується:
— Ну, що Бог сказав?
— Та сказав, щоб ти ще три роки середнього віку дуби гризла.
Пішла смерть. Гризла три роки середнього віку дуби, ледве-ледве прийшла.
— Куди йдеш? — знову питається солдат, як тільки ступила смерть на поріг.
— До Бога ж.
Вперлася смерть, щоб таки їй пройти, але солдат не пустив.
— Постій на моєму місці, а я піду й доповім.
Прийшов солдат до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб малих дітей три роки забирала.
— Добре. Вертається солдат.
— Ну, що Бог казав? — питається смерть.
— Бог сказав, щоб ти молоді дуби три роки гризла.
Пішла смерть. Через три роки приходить.
— Куди йдеш? — питає солдат.
— До Бога.
— Постій. Піду доповім.
— Ні, я уже піду.
Вперлася смерть, що й годі було солдатові її втримати. Пішла-таки до Бога. Подивився Бог на неї та й питається:
— Що з тебе стало? Не пізнати тебе.
— Хочеш, Боже, щоб я дев’ять років гризла дерева і міцна була?
— А хто тобі казав дерева гризти?
— Солдат.
— Покличте його сюди.
Покликала смерть солдата до Бога.
— Солдате, нащо ти казав смерті три роки старі дуби гризти?
— У мене дома отець і мати старенькі, вона б їх загризла.
— А нащо казав гризти середнього віку дуби?
— Та от я сам середнього віку…
— А нащо казав молоді дуби гризти?
— У мене дома є діти маленькі…
— Ну, добре, — каже Бог. — На тобі цього білого коня, іди вже від мене.
Сів солдат на білого коня, їде. Темно вже стало, а в лісі, край дороги, бачить, мовби вогник горить. Придивляється, а то — пір’ї на жар-птиці.
— Брати чи не брати? — питається у коня.
— Бери… Від біди не одмахнешся.
Забрав солдат пташине перо. Куди їхать? Хіба до царя стать на службу? Приїхав солдат у царський дворець, а про те старе сідло і не думає. Прийняв його цар, дав роботу — доглядати царських коней.
Ідуть увечері конюхи у царські конюшні, беруть із собою лампи, свічки, а солдатові того не треба. Бере пташину пір’їну, заткне у стріху — і світить вона. Та донесли конюхи цареві на солдата, що має він дивну пташину пір’їну, яка вночі світиться.
Наказав цар солдатові принести ту пір’їну. Подивився цар на те диво — перо жар-птиці — і каже:
— Дістань мені з дна морського золоту пані. Коли дістанеш — віддам тобі перо жар-птиці, а не дістанеш — накажу зварить тебе в кобилячому молоці.
— Добре, я подумаю…
Прийшов солдат до коня і журиться. Кінь і каже:
— Я тобі казав, що буде біда. Але щось придумаємо… Накупляй барвистих стрічечок в онучників, і поїдемо до моря. Але там не зівай: розвішай на ліщині оті стрічечки, а коли з моря вийдуть морські люди, щоб подивитися на диво-стрічки, то ти хватай щонайгарнішу дівчину і скорій сідай на мене.
На другий день прийшов солдат до царя і каже:
— Поїду я за золотою панею.
Поїхав солдат до моря, розвішав на ліщині різнобарвні стрічки, а морські люди почали одна за одною вилазить із води — та до тих стрічок. Аж останньою вийшла з хвиль красива-прекрасива дівчина, з довгими-предовгими косами. А солдат з-за кущів, схватив ту дівчину за косу, сів з нею на коня — і до царя.
Привіз солдат у царський палац золоту пані, але ж хвіст її у бочці з водою, бо без води не може жить, задихається. Пожила вона щось із тиждень та й каже цареві:
— На дні моря є у мене золота комода — придане моє. Коли дістанеш її, то я тоді вийду за тебе заміж.
Викликав до себе цар знову солдата і сказав:
— Є на дні моря золота комода — придане золотої пані. Поїдь і дістань її звідти. Коли не дістанеш, то звелю зварити тебе в кобилячому молоці.
Пішов солдат в конюшню до коня, радиться з ним.
— Не дістанемо ми з дна морського золоту комоду — приданого золотої пані. Хай цар заварює молоко на тебе. Попросиш у його, щоб дозволив тобі попрощатися зі мною. Приведеш мене до котла, у який тебе будуть кидать. Як я тричі пирхну в молоко, то ти скоренько скачи в киплячий котел. Тоді тобі нічого злого не станеться.
Уже заварили в котлі молоко, цар і каже солдатові:
— Ну, тепер скачи в молоко.
— Перед смертю, царю, я хочу з конем попрощатися.
— Ну йди, прощайся.
Привів солдат свого коня, став той над котлом, пирхнув раз, другий, а за третім солдат і скочив у котел з молоком. Тут же він і виплинув: вся одіж його стала золотою, а сам він бравим і красивим хлопцем.
Побачив те диво цар та й захотів і собі помолодіти.
— Зараз же й на мене заварюйте молоко.
Заварили царські слуги молоко, пішов цар до свого коня, привів його, попрощався з ним і скочив у котел. Тільки кісточки і лишилися по ньому.
А солдат оженився з морською золотою царівною, довго жив-поживав і не горював.

Як Ісус Христос обдарував приятелів

Як Ісус Христос обдарував приятелівКоли Христос ходив по землі з апостолом Петром, стрітили вони чоловіка. Вони його зазвідали:
— Де ти йдеш?
— Я йду в світ щастя шукати. Чи хотіли би ви взяти мене з собою?
Ісус Христос сказав:
— Якщо ти будеш чесний чоловік і будеш у Бога вірувати і за бідних не забувати, будеш із нами.
Він пообіцявся, що буде в Бога вірувати, буде чесний чоловік і за бідних не забуде ніколи. І взяли вони його з собою.
Ідуть вони далі і стрічають другого чоловіка. Питає Ісус Христос:
— Куди йдеш?
— Я йду в світ щастя шукати. Чи взяли би ви мене з собою?
— Якщо будеш чесний чоловік, у Бога будеш вірувати і за бідних не забувати, візьмем тебе.
Він пообіцявся, що буде в Бога вірувати, буде чесним чоловіком і за бідних не буде забувати. І взяли вони його з собою. Ідуть далі, стрічають третього чоловіка, каже йому Христос:
— Чоловіче, куди йдеш?
— У світ щастя шукати. Чи взяли би ви мене з собою?
А Христос каже:
— Підеш зо мною. Але щоби Бога не забував і бідного уважав.
Той пообіцявся, що буде вірувати в Бога і не забуде за бідних, і пішов з ними.
Ідуть вони далі. Один з них каже:
— Тут таке місце файне. Коби тут зробив млин, а люди би йшли по дорозі і до мене би йшли молоти, та мав би щастя і за бідного би не забув.
Христос махнув рукою і каже:
— Онде млин. Заходи в нього і мели. А за бідного не забувай.
І той пішов до млина, і вже меле.
Ідуть вони далі дорогою. Один подивився і каже:
– Ісусе Христе, тут би була красна корчма.
— Якщо будеш Богу вірити, я тобі подарую корчму. Торгуй, а за бідного щоби ніколи не забув.
— Добре.
І той лишився в корчмі, а вони йдуть далі. Третій пообзирався в однім селі, вибрав собі місце й каже:
— Боже, коби я мав тут сяку-таку маленьку хижку, тут землі доста, я би робив, а за бідного ніколи не забув.
Ісус дав йому маленьку хижку.
– Іди жий, а за бідного не забувай.
Пішли Ісус з Петром далі. Ходили вони по світі, ходили та й знов прийшли в ті краї. Прийшли туди, де жив той, що млин має. Христос остався надворі, а Петро пішов у млин. Увійшов Петро та й каже:
— Дайте мені якусь милостиню, бо дуже голоден.
Петро думав, що той дасть йому їсти, бо ж йому подарував Ісус млин і він обіцяв, що за бідних забувати не буде. А тепер мельник сказав Петрові так:
— Голоден? Іди, — каже, — міхи носи. Повиносиш наверх міхи, та й дам їсти. Таких нероб у мене доста.
— Я слабий, я не годен робити.
— Не годен робити, геть із двора!
Та й пса науськав на нього. Пес погнав його і покусав, і штани пірвав на нім, так що ледве втік із двора. Звідає Христос:
— Ну як, чи накормив тебе наш приятель?
— Накормив? Ледве утік. І покусав мене пес. Казав мельник, щоби я носив міхи, а я ледве стою на ногах, голоден і хворий.
Каже Христос:
— Петре, бідний він був, бідний і буде. Обернися назад і позирай, що з млином робиться. Млин горить і до кінця згорить. А ми, Петре, підемо до того, що подарував я йому корчму.
Млин згорів, а Ісус Христос із Петром пішли далі. Дійшли до тої корчми. Стали коло дверей, і каже Христос:
— Петре, іди до господаря, та най дасть тобі милостиню, дасть щось їсти.
Пішов Петро у корчму.
— Будьте добрі, пане корчмарю, дайте мені їсти, бо я дуже голоден. Я бідний і хворий.
Каже корчмар:
– Іди покачай тоті бочки, та дам тобі їсти.
Він каже:
— Де я можу бочки качати, як я хворий, голоден і не годен ходити?
— Не годен?
Каже корчмар п’яницям:
— Ану дайте йому. Вибийте, та й хай іде.
А п’яницям не треба довго думати, набили Петра і кинули вниз зі сходів. І пішов він голоден. Вийшов на вулицю, а Христос питає:
— Чи накормив тебе наш приятель?
— Він сказав п’яницям, та ще мене вибили.
Каже Христос:
— Позирай, Петре, як корчма горить. Пустий був, пустим і останеться, хто бідного не любить. Та нічого, Петре, уже недалеко той третій приятель, та підемо до того, та він дасть нам, може, їсти.
Прийшли до третього приятеля, що маленьку хижку мав. Стали біля фіртки, а господар вийшов надвір. Та й каже Петро:
— Чоловіче, будьте добрі, прийміть нас на ніч, бо ми не годні йти, ми дуже хворі, хочемо переспати у вас.
А він каже:
— Ходіть, люди, до хижі.
І жона вибігла із хижі. І він узяв єдного попід руку, а жона другого, повели їх до хижі, і наладили їм постіль. А вони кажуть:
— Ми бідні. Маємо струп. Та нам би треба помитися.
Нагріли їм води, помили струп і переоділи їх у друге плаття, дали їсти і поклали їх на постіль спочивати.
Каже Христос:
— Петре, ну як тобі тут любиться?
— Ой, — каже, — тут добре мені любиться, бо ці люди чесні й совісні.
Лягли вони, й той приятель їх питає:
— Що би вам помогло, аби вам ці рани загоїлися? Як вас вилікувати від тих ран?
А Ісус Христос каже:
— Напалити піч і кинути туди вашого хлопчика, аби він згорів там, і тим попелом посипати тоті рани, то вони загояться. Коли буде напалено, я встану і сам вкину його в піч.
Чоловік і жона наклали вогонь і дуже напалили піч. Христос устав і своїми руками кинув хлопчика в піч.
— Пару хвилин, — каже, — най там буде. А тепер одкривайте піч, і берім попіл.
Одкриває господар піч, а там його хлопчик бавиться, красний, як чічка, та й каже:
— Я так змерз.
Позирають господар з жінкою на них, а то такі красні люди, і все тіло на них чисте. Дивляться вони, а то Христос і Петро. І тоді вони їх пізнали. Устали Христос з Петром, і каже Христос:
— Жоно, я би вас просив, аби ваш чоловік провів нас на вулицю.
Вона з радістю пустила свого чоловіка провести їх на вулицю. Пішли вони, Христос поблагословив тоту хижу і зробив золоту драбину до неба. А господар дуже просився, що хоче на небо на оден день, і взяли вони його. Він був там оден день, і йому там дуже полюбилося. Христос каже йому:
– Іди вже додому.
– Іще хоч оден день хочу побути тут, — каже він.
– Іди, бо пізно тобі буде.
Зліз він по тій драбині додому, дивиться, біля його хати старенький дідо сидить, і хата вже не тота. Питає він того діда:
— Діду, хто тут жиє?
Дідо сказав, хто жиє.
— А хто тут раніше жив?
— Я, — сказав дідо. — Я свого тата не тямлю, бо я малий хлопчик був. Мамка моя розказувала, що двоє людей взяли мого тата, аби їх провів на вулицю. І мама вже його більше не виділа. Мама померла і мої вже, — каже, — діти повмирали.
А він питає:
— А кілько вам років?
— Мені вже, — каже, — сто двадцять років.
Він розповів свому старому синові, як він був у Царстві Божому і як йому там добре було. І признали вони, що то батько, а то син. Обнялися й поцілувалися і зразу повмирали, й розсипалися на порох.

Як було створено чоловіка

Як було створено чоловіка Чоловіка, кажуть, виліпив Господь з глини і дав йому зовсім Свою святую постать, на біду тілько зоставалось іще жменя глини. Де її подіти? Господь і приліпив межи ногами, а з тої жмені і зробилось грішнеє тіло та й згубило чоловіка. Бо якби не воно, любенько жив би собі Адам у раю, — а то ні!
Прожив день та й засумувався: сказано, надійшла грішная думка. Але Господь все-таки не хоче дати йому жінки: «Лучче, — думає собі, — дам я йому приятеля, приятель все-таки лучче, як жінка». Ото й говорить до чоловіка:
— Не сумуй, Адаме! Стане, чого хочеш! Вмочи в росу мізинний палець та й стріпни перед собою, — то й приятель буде! Гляди ж тілько, — Господь каже, — не тріпай позад себе!
А Адам — чи забувся, чи що: вмочив цілу руку та як стріпне навідворіт! Так і з’явилось п’ять чортяків. Глянув Адам — та у ноги! А чортяки давай пазури мачати та тріпати позад себе. То такого ж то їх намножилось, що аж небо тріщало.
Поглянув Господь, якого лиха наробив Адам, та й казав Своїм ангелам усіх чортів із неба позганяти. То як посипались із неба тії чорти, то де которий Бога спом’янув, то там і остався: которий на небі — на небі зостався, которий на землі — на землі остався, а которий у повітрі — в повітрі зостався.
Але усе чорти чортами. Ті, що на землі, підтинають чоловіка. Ті, що під небом, дрочаться з Богом, за то їх Господь побиває Своїм громом. Буває так, що чорт сховається часами за християнина, то Господь і християнина убиває громом, але за то йому гріхи відпускає, а часами чорт ховається в землю, то громова стріла і в землі його побиває, але через сім літ громова стріла виходить із землі, і кажуть, що вона помагає від кольки. А ті чортяки, що на самім небі, ті каждого вечора світять на небі свої смолянії свічки, але ангели ходять з мечами та й зганяють їх із неба. І летить чорт із неба, як ясна пасмужка, і скілько раз християнин скаже «амінь» — на стілько сажнів він залітає в землю, а як часами ніхто не скаже, то він по землі так і розіллється смолою.