Як Соломон мірив землю

Хоть який примудрий був Соломон, а він ни знав як земля за велика, хоть це він знав, шо вона стоїт на воді, як яйце.
Єму забагло си змірити землю, та як високо небо від землі. Приходи він до орла тай каже: Я хочу знати, як високо небо від землі. Понеси мене у гору. — Орел оден міг це знати, бо він оден міг так високо злетіти; він може злетіти аж на райскі двері тай там сісти, далі ні! Орел пішов Бога питати, чи можна Соломона нести у гору. А Бог каже: Неси, але як він прийде у саму гору та подивит си у долину, то зараз упаде і розіб’єси. — Бог знав, шо він не зміряє землі, як не подивит си у долину; а Бог не хотів, аби Соломон це знав. Орел взяв Соломона на крила, підніс єго у гору тай каже, щоби не дивив си у долину, бо єму буде дуже страшно, що він так високо, тай зі страху упаде. Не витримав Соломон, подивив си у долину, упав і забив си на смерть. Від тогди вже нема єго на сьвіті. З того часу став і орел грішний, бо він згубив душу Соломона. Орел не був зразу грішний; Бог до нього говорив, посилав листи свої на землю. Орел зразу розказував усе Богови, шо дїяло си на землі. Він був подібний у Господа Бога; тому кладут єго у церкві на образах, на грошах, на урядах.

Св. Николай і Антосій

Св. Николай і Антосій

В малій Азії був св. Николай і Антосій. Вони прийшли до церкви тай сіли вперідь образа Суса Христа. Св. Николай каже: Хоть Пречиста Діва вмерла а її образ однако файний в церкві. — Антосїй кажет: Що Пречиста Діва варт, коли вже ни має коло себе Йсуса Христа? — Николай кажет: Чому би ни була варт? — Антосїй: Бо таки так, вибери з мошенки гроші, що мошенка варт без грошей? — Николай кажет: Пречиста Діва то ни є мошенка! — Почали си сварити а Антосїй вхопив свічку і підпалив Николаєви бороду. І від того часу у Николая борода кучирява. Відтак там сказали, що на кого ангелі покладут коруну, тот з межи них двох будет владиков. Св. Николай пішов коло порога і зачав си молити. Антосій вкляк вперідь самих райских дверей. Ангелі як несли коруну, то Антосія поминули, а поклали на св. Николая. І з того часу св. Николай став владиков а Антосій ні.

Про дитячий подвиг святого Теодосія

Про дитячий подвиг святого Теодосія Ми ж бо, братіє, знову підемо до попереднього оповідання про святого цього хлопця. Ріс він, тілом та душею ваблений до Божої любові, й ходив щоденно до Божої церкви, де вислуховував божественне Писання з повною увагою. А до дітей, котрі гралися, не наближався, як це у звичаї у юних, але бридився їхніми іграми. Одежа його була латана, щодо цього батьки не раз понуджували його одягатись у світлу одежу й на ігри з дітьми виходити. Він же послухався їх, але більше зволяв бути як один із убогих. До того
попрохав батька, щоб зволив віддати його в учення божественних книг одному з учителів, що й сталося. Невдовзі пройшов усе божественне Писання, аж усі дивувалися на премудрість і розум дітища і на швидке його навчання. Покору ж його та слухняність хто виповість! Відтак переважав у своєму навчанні не тільки вчителя свого, але й усіх, що навчалися з ним.
У той час дійшов до кінця свого життя його батько, було тоді блаженному Теодосію 13 літ, і відтоді вдававсь до подвижних трудів, оскільки виходив зі своїми рабами на село працювати з усіляким смиренням. Мати забирала його від такого діла, забороняла так чинити, і просила його знову вдягтися у світлу одежу, відтак виходити зі своїми ровесниками на ігри, кажучи йому, що, так ходячи, приносить ганьбу собі й родові своєму. Але він у тому не послухався її, відтак багато разів од великої ярості гнівалася на нього й била; була-бо тілом міцна й сильна, як чоловік. Коли хтось не бачив її, а тільки чув, як із кимось бесідувала, то гадали, що то чоловік.

Як маляр хотів зробити жінку відьмою

Як маляр хотів зробити жінку відьмоюВ одному селі малярі поновляли церкву. Один з них стояв на квартирі у бідного чоловіка. Мужик той був в економії на заробітках, а жінка сама управляла господарством. Якось квартирант попросив господарку на вечерю подати молока.
А вона в отвіт:
— Я рада б пригостити вас молоком, та, на жаль, і дітям не вистачає. Корова поганенька — молока зовсім мало дає.
— Ех ти, не знаєш, як молоко добувати? — обізвався маляр. — Хочеш, я навчу, як добувати молоко: буде його не в поїд, ще й продавати будеш!
— То що треба зробити, аби так багато молока було? Навчи, будь ласка.
Маляр погодився. Він взяв книгу і почав читати. Читав, читав дуже довго. Коли жінка дивиться, а образи, що стояли високо на покуті, раптом, ні з того, ні з цього пливуть і пливуть вниз і, нарешті, стали на долівку. А той маляр тоді і каже:
— Скидай спідницю!
Вона скинула і стоїть в одній тільки сорочці, чекає, що далі буде.
А маляр знову щось почитав в книзі та й каже:
— Ну, а тепер повертайся до образів задом!
От тоді вже жінка схаменулася, що це діло не Боже, а від чорта, та й кинулася одягати спідницю і задки-задки геть від покуття подалі.
А маляр питає її:
— Чого ти так злякалась, куди ти біжиш?
— Хай тобі всячина з молоком! — відповідає жінка, — краще я без молока буду, чим душу свою занапастити!
— Е, голубко, а ти хотіла, щоб і молоко було і щоб душа була чиста? Так не буває! Абияк це не робиться: або душу рятуй, або багатій!
Та жінка не схотіла вчитися дарма молоко добувати. І маляру відмовила в квартирі — лякалася, щоб він не поробив з нею чогось поганого.

Слово од патерика о покуті, як она чоловікові грішному єст пожитечна

Слово од патерика о покутіЧасу єдиного ішли люде християнськії у пост великий до святого Антонія сповідатися. Ішло їх много мужей і жен. Ішли попри єдин замок, у котором то замку мешкав єдин пан злий а не милостивий, жовнір, лях, которий завше хулив нашу віру християнськую і насмівався з християн православних.
І призвав до себе, станет їх питати, рекучи:
— Що єсте за люде? Где ідете? Чого і по цо?
А оні рекли йому:
— Ідеме, пане, до святого Антонія сповідатися.
А он ся почав сміяти з них і поругався їм і святому Антонію.
А коли прийшла нощ, видів во сні пекельнії муки, до которих то мук чорнії муринове волокли його і хотіли його там уверечи.
Тут прийшов святий Антоній і рек йому:
— Єсли бе-сь ся сповідав і християнської віри не хулив, я би тебе оборонив од тих муринов.
А он ся появ тото чинити.
А святий Антоній пережегнав муринов крестом святим, а они щезли, яко дим.
А жовнір ся пробудив од сна і у страху бив; а, дождавши світа, осідлавши коня, не повідаючи нікому ніч, поїхав до святого Антонія. А так пошов, же не знали ані пані його, ані жадний челядник його. І прийшовши до святого Антонія, почав ся сповідати по правді ушитких гріхов своїх. І тото повів, як видів муки пекельнії, і як його муринове волокли там, і як його святий Антоній виратовав од тих муринов страшних.
Слишавши то, святий Антоній почудувався і прославив господа бога, ведущого грішних на покаяніє і поучив жовніра страху божого.
Станет його жовнір молити, аби йому дав покуту якую.
А святий Антоній рече йому:
— Єст, пане, у твоїм місті єдина церков залишена, которая стоїть у ворот перед містом. А ти переночуй в ній сію ноч.
І тото ті даю покуту за вшитко.
А оний пан обіцяв то так учинити: переночувати у той пустой церкві. І, поклонившися святому Антонію, узявши благословеніє, поїхав додому.
А вже ся било примеркло. І приїхав до тоєї церкви пустої. Ніхто його не видів. Прив’язав коня у двері. А сам, уйшовши во церков, затворившися, прикляк на коліна і против царських дверій став ся богу молити со слізьми за гріхи своя.
А коли било опівночі, позавидів диявол, іж то його чоловік удався на покуту. Хотячи його одтоль вигнати і з дороги доброї збити, учинився хлопцем панським і, прийшовши к ньому, станет говорити, рекучи:
— О пане, добродію мой! Що ту чиниш? А то ми і пані твоя через день тебе іскали і не могли-сьме тя знайти. Устань, твоя милость, іди до замку. А коня твойого вовці із’ їли.
Рек йому жовнір:
— Скурвий сине! Хлопче, не волай, би тя забито. Нехай конь гине, а в мене єще суть коні. А ти собі іди там преч од мене до дябла. А я одтоль не пойду, бо мі то дано за покуту.
І перекрестився крестом. А диявол пропав од нього.
А жовнір молився богу прилежно.
Мислив диявол, що би чинити? Прийшов со іншими дияволами во місто кметів. Прийшовши к ньому, стали говорити:
— О пане наш, що тут чиниш? А то ся місто імило і горить моцно, і близько замку юж, і на замок огень мече. Может і церков тота ся імити.
А он їм рек:
— Ідіте, хлопи, гоніте людей і гасіте місто і замку стерезіте, як вам голови милі. А я одтоль тепер не пойду, бо то мі дано за покуту.
І пережегнався крестом. А біси пропали.
Став диявол мислити, що би з ним чинити. І, учинившися єдним полозом великим, виліз з єдного кута церковного і пустив зо рта свойого огень. І прийшовши близь против нього, почнет на нього огнем сапати, страшно сичати, свистати, хотячи його вигнати вон з церкви.
А жовнір і на того ніч не гадав. І станет говорити:
— Вижу я, дябле, же ти дябол. А і ти одтоль не вистрашиш мя, бо то мі дано за покуту.
І верг на нього крест, а диявол пропав од нього. А он ся моцно молить богу.
По том дияволи учинили огень около церкви, чисто запалили церков, а самі почали кричати, рекучи:
— Пане, пане! Що ти ся стало? Ото юж церков горить! Утікай борзо, бо згориш, бо сам себе погубиш.
А он одповідав:
— Дайте мі покуй, хлопи, би вас забито. Я одтоль не пойду, хочай і згорю на божій дорозі, бо то мі дано за покуту. А ви чим борше гасіте!
І пережегнався крестом. А дябли пропали і умовкли. І стало тихо.
Мислив диявол, що би єще учинити. Учинившися попом, почав звонити, а по том увойшов у церков, запалив свічі, став співати, читати; а по том, приступивши до жовніра, рече:
— А ти, ляше, чого ти ту стоїш? Бо ти ся із віри нашої християнської наругаєш! Іди собі преч з церкви до свойого костьола!
А жовнір рече:
— Єсли би ти бив поп правдивий, а ти би мя не проганяв з церкви од молитов, але єще би мя благословив і покріпив. А то вім, іж ти єст чорт, не поп. А я одтоль до самого світа не пойду, бо то мі дано за покуту.
І пережегнався крестом сам, а по том верг кресг на того попа і рек:
— Во ім’я отця і сина і святаго духа! А ти, попе, ірци: «Амінь, а дяблові нехай буде у зуби гарячий камінь».
Скоро то рек, а диявол пропав, і свічі загасли. А жовнір похвалив бога і познав, іж то все диявольськоє прохирство.
Укріпився богом святим моцно.
Єще ся диявол учинив єдним гайдуком і, прийшовши, свічею станет перед ним і почнет йому говорити:
— О пане наш! Що ті ся стало, що ту чиниш у той пустой церкві? А тото не знаєш, іж то твоя пані сестра умерла? Іди ти борзо до дому!
А он його пофукав і залаяв, рекучи:
— Злий чоловіче! Іди собі до дябла! Єсли моя пані сестра умерла, вольно то пану богу. Я її не оживлю. Я одтоль до світа не пойду, бо мі то дано за покуту.
І пережегнав його крестом. А диявол щез.
Бив теж диявол у великом клопоті по нім і не промислив, що єще на нього за покуси вистроїти мав. Учинився панею його і узяв на руки цеглу вмісто дитяти і, прийшовши, свічею став перед нього. Почнет з плачем говорити, рекучи:
— Боже тя побий, злий чоловіче! Що ті ся стало? Подобно ти ошалів. Чого ту ночуєш і що ту робиш у той пустой церкві руськой? Ліпше ті тота пуста церков, аніжли місто і замок? Я сама і тота дитина, син твой. А того, необачний чоловіче, не знаєш, іж то повміста згоріло? І ти би у той церкві згорів, кгди би не люде єя угасили. А тепер на остаток і замок наш ізгорів і вшитка наша худоба. Що било, то все погоріло, тілько я сама з дитиною утекла з огня. А сестра твоя умерлая ізгоріла. Що ж тепер будеме чинити? Устань а іди одтоль!
Ту його мало диявол не перельстив. А по том ся закріпив моцно богом святим і рек до неї:
— Цить ти, мавпо, не плач! Єсли будемо годні, дасть нам бог опять маєток. Їдь собі преч од мене, бо ті дам у кгембе. А я одтоль до світа, яко живо, не пойду, бо мі то дано за покуту.
І ту стоячи, диявол рек з плачем:
— О злий а небачний чоловіче! Юж я з тобов больше жити не хочу, а йду преч од тебе. А дитину перед тобою мечу на твою душу.
То рекши, ударить дитиною моцно о землю.
А в том часі когути заспівали а дияволи пропали. А жовнір юж бив вольний од покус диявольських. А одержав од бога сім корун єдної нощі, то єст сім звитязтв над диявол. І видержав правдиве покуту. А коли став світ, уставши, станет смотріти дитини, а то цегла лежить на землі. А коли одтворив двері, ано і конь його стоїть, як бив поставив звечора, і церков не горіла. І, сівши на конь, видів місто все ціло і замок. І, приїхавши на замок, ано все добре знайшов: а сестру живую, і жону, і дитину.
І прославив господа бога, і повідав то все, кде ночував і що ся над ним тоєї ночі чинило. І став в руськую віру.
І тоту церков окрасив розмаїто.
Богу же нашому слава во віки віком. Амінь.

Петрів батіг або цикорій

Петрів батіг або цикорій— А це — Петрів батіг,— указав мені мій супутник на цикорій.
— Який батіг?
— А що святий Петро вівці пасе.
— Які вівці?
— А верблюди ж! Вони колись були Адамові, та як Адам согрішив, бог узяв та й отдав їх святому Петру.
— Як же він їх пасе?
— Та як і усяку скотину. Оце придивіться коли ранком: як тільки сонечко обиздріє, обжене росу, зараз квіточки на йому
 і порозвертаються, а як стане вже з обід звертати, так де і дінуться.
 Усі у булюбашечки позгортуються та так аж до другого дня — ніде
 ні однієї і не заглядиш. Це, бач, верблюди, як і вівці, роси бояться,
 а як вона опаде — то чабан руша вівці і святий Петро руша, а як
 стане вже сонечко на обід, почнуть квіточки на ньому закриватися,
 чабан стає на тирло і святий Петро на тирло. Та тільки чабан іноді
і до півночі пасе, а святий Петро вже аж до другого дня стоїть.
— І бачив це хто?
— Бачити як слід — ніхто не бачив, бо де ж так нам грішним та
 святе діло увіч знати, а приміта єсть. Он дивіться, як юга по степу
 повітря хвилює. Це ж як пилюга за отарою встає, так і ці хвильки
 у повітрі мріють — де святий Петро з верблюдами пройде, бо він
 жене їх по повітрю десь далеко.

Святий Юрій, чоловік та вовки

Святий Юрій, чоловік та вовкиОдна жінка, вийшла якось надвір і бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжать вовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Тому схотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз на дерево. Бачить – на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки ляrли навколо нього. І каже він до вовків: “Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до друrоrо) – оце ягня; тобі – оте…” Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: “А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі”. Й поїхав собі далі. Всі вовки порозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба, сів на задні лапи, та й сидить – чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік з дерева не злізає.
Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк устав з-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи. Тоді чоловік – хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди. “Добрі люди! – став він благати. – Прийміть мене до себе, я вам допомагатиму”. Ті прийняли його, нагодували, а він їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм: “Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на вас за те працюватиму”. Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїми свитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися, – нема того чоловіка: вовк все-таки злапав його.

Буде так, як Бог дасть

Буде так, як Бог дастьІшли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: “Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків”. А другий відповідає: “Я сам від чотирьох вовків одіб’юся”. “Ні, каже перший, краще зупинимося на ніч: Бог йоrо Святий знає, що воно ще буде”. “Буде те, що я знаю”, – відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків – сила-силенна, а посередині святий Юрій варить їм їсти. “Не бійся, чоловіче, – каже Юрій, – вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?” Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. “Я, – rоворить, – кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю”. Ось Юрій і послав чотирьох вовків.
Прибіrають вони назад – не взяли. Послав він ще шістьох – і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважноrо сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: “сам знаю, що буде”. Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.

Соломон і слабість його

Соломон і слабість йогоСоломон ходив по світі тай робив всякі шпікулації, а на кожде помагав Господь Бог… І раз Соломон трафив на одну файну жидівку і охічну. Тай Соломон пристав із нев бути і наколи із нев був, на тогди та мудрость єго відпала. І сказав Бог до Соломона: — Соломоне! Я тобі на кожде помагав, а тепер тобі не буду помагати; я тобі за це дам кару, бо ти аби ни був з тов жидівков, то ти би мав мудрість тай славу а так тепер будеш лежати в постелі. І так будеш лежати сорок літ, що ніякі мудрости не будуть тай не будеш нікуди ходити, так що будуть тобі в постелі їсти давати. І так Соломон лежав сорок рік ув постелі, що його тіло черви точили невгасимо. І так мудрость Соломона пропала через марне діло. А коли ти хотів, Соломоне, далі мудрость робити, було з жьивров (зла (?)) напротив заповіди божої не робити. І так Соломона слава пропала і всі його мудрости, лиш за нього лишили си проповідки.

Перший млин

Перший млинЯк уже було зерно на землі, не було чим його молоти. Люде терли зерно руками камінь до каменю, та з тої муки робили хліб. Тота робота дуже їм допекла. Вони приходили до Бога тай питали: Господи, шо робити, аби була мука, аби не терти камінь до каменю? — А Бог каже: Шось мем мудрувати, аби укласти млин. — Бог знав, що треба млина, але не умів його скласти. Люде ждали довго на млин, бідкали си дуже, а в тім стали нарікати на Бога. Почув се Ірод, та вислав до людий свого явидника, а тот каже: Як ви запишете си до мене, я вам складу млин! — Дали си люде з’юдити, позаписували си! — Явидник пішов у лїс, нарубав дров, зніс у долину тай поклав млин. Але млин не хоче молоти, бо води ни було. Бере він решето, тай носить воду з потока на колесо. Заки принесе, вода вичурить з решета. Носить він так воду, що носить, а млин як не молов, так не меле. — Іде Бог коло того млина, тай питає: Що ти, розпобратиме, робиш? — Ади, каже, побратиме, поклав сме млин, та не можу води внести, аби молов. — А Бог каже: Дай мені млин, а я зроблю так, що він буде молов! — Бачить Юда, що нічого не вдіє, вже й умучив си, тай каже: Бери собі, але я хочу дивити си, як ти води наносиш! — Добре, каже Бог, диви си! — Бог пішов до потока, загатив його, звернув воду ид млинови, а вода надбігла, ухопила чорта, понесла через колесо під камінь, де він і доси тре си. З того часу став млин молоти тай людям з того велика пільга.