Про мощі святої Варвари

Про мощі святої Варвари Мощі святої великомучениці Варвари якого часу і в який спосіб запроваджено до Києва й до церкви святого архістратига Михаїла, в літописах не написано, а коли б і були які записи, то оскільки Київ довго стояв порожній з опустілими монастирями, то й записи ті погинули. Однак од старих людей повісті маємо, що великому князю Михайлу Святополку, правнуку святого Володимира, коли Києвом володів, від грецького царя у дар було прислано тії святі мощі святої Варвари, а він, змурувавши церкву святого Михаїла року від створення світу 6616 (1108), поклав у тій церкві на освячення мощі святої великомучениці Варвари, які тут і донині нетлінні лежать. А що вони правдиво святої мучениці Варвари, пізнавай із самих преславних чуд і безсумнівно віруй. До того прийми свідчення від канцлера королівства Польського Оссолинського, який, будучи в Києві за отця митрополита Петра Могили, повідав, що був, мовляв, у Римі, питався всюди на Заході, і коли б ті мощі святії були там, або чути було десь і на Сході, так ні.
— Маю велику-велику віру, — сказав — до святої Варвари, знаючи те напевне із прикладів, що хто доручається святій Варварі, без сповіді і без причастя не помирає. Але, — мовив, — сказано мені запевно, що мощів святої Варвари немає, і ті, що на Сході бувають, не оповідають про них, тільки правлять, що десь у ваших сторонах мають бути. І я, — мовив Оссолинський, — вірую, що в Києві вони суть-суть, ті мощі святої Варвари.
Попросив частку собі від мощів святої Варвари і через віру його дано частку пальця руки святої Варвари.
Також, шануючи, прийми, читачу, друге свідоцтво, святого Макарія, патріярха антіохійського, який за мого ігуменства, бувши в Києві і прибувши до нашого Михайлівського монастиря, кланявся із вірою мощам святої Варвари і зі сльозами мовив нам так:
— Єлиополь, місто, де свята Варвара замучена була, в моїй єпархії, недалеко від Антиохії.
А коли запитували про мощі святої Варвари, відповів:
— Ніде на Сході не чули; повідають, що мають бути на Руси. Так, — мовить, — ваша земля у нас не забувається, і вірую, що це власні, що це є мощі святої Варвари, і так треба вірити.
І просив нас посилено патріярх, аби ми частку від мощів святої йому дали. І, за благословенням тодішнього нашого отця митрополита Сильвестра Косова, дали святу частку від мощів святої Варвари патріярху, яку з великою радістю і з благословенням прийняв, за найбільший скарб собі вважаючи.
Не тільки отож із повістей стародавніх і з тих свідоцтв віруй кожен, що тут, у Михайлівському Золотоверхому монастирі, власні є мощі великомучениці Варвари, і з вірою до них приходь, і поміч на усіляку потребу приймай, але безсумнівно віруй у чуда великі, котрі діються від тих мощів великомучениці Варвари.

Чому буває “бабине літо”

Чому буває "бабине літо"Восени багато роботи для жінок. Не встигне жінка вибрати цибулю і часник, як вже фасоля проситься — тріскають стручки і показують білі зуби. А кукурудза, буряки, картопля… А сливи, яблука, груші. Кортить назбирати грибів, ожини, горіхів. Та що там казати: роботи по вуха. Бо й треба посадити, пересадити, розсадити… Зібрати, перебрати, перекласти, висушити, змолотити, очистити, поскладати, дозбирати, перебрати… Зима спитає, де літо було.
Зібралися жінки на раду. Вирішили вирядити до цариці Осені свою післанницю — чесну і непорочну дівицю, щоб вислухала їх вічний жаль і полегшила клопоти.
А жила цариця Осінь не далеко, не близько, а за семи горами, за п’ятьма лісами, за трьома ріками. Та й дорога була небезпечна. Тож жінки порадили дівчині завжди бути при розумі, не спокушуватися на жодні зваби!
Йде, йде дівчина, перейшла одну гору, втомилася, сіла відпочити над річкою. Десь взялися два парубки та до неї з лестливими словами. Сподобали собі її. Зчинили між собою бійку за дівчину. А вона за цей час скочила в річку і переплила щасливо до другого берега. Раділа, що обминула спокусу, бо мала стати чесною перед царицею Осінню.
Пішла дівчина далі. По дорозі вона мала ще багато пригод, але щасливо прийшла до цариці Осені. Передала їй прохання жінок: продовжити восени два-три тижні літа, щоб встигнути зібрати врожай.
— Гаразд! — сказала цариця Осінь.— Кожного року доповнюватися буде тепла пора і назвете її «бабиним літом». Щоб ви поспішали із збором урожаю, я подаватиму вам знак літаючим по полях павутинням.

Про предків-лелетів

Про предків-лелетівДуже давно з первовіку в нас ліси стоїли,
Сюди-туди, де царинка, лиш звірі бродили.
А по лісах віковічних орли си гніздили,
А по грунєх, по кичерах лиш лелети жили.
Які вони тоді були? Високого росту,
Жили собі в Чорногорах таки-так, попросту.
Як бувало зачинає кулешу варити,
То як зачне на ватерці окропець кипіти,
Тоді лелет си збирає в місто за мукою.
Та як стане, на Костричу він ступит ногою,
А з Костричі на Синиці другий крок ступає,
А з Синиці на Буковець вже переступає,
А з Буківця в Соколівські переступит гори,
З Соколівських — на Пістинські, та й уже говорит
В Коломиї на базарі муки набирає,
Та й почерез тії гори додому вертає
Та й кулешу доварює; отак сесе було,
Але то вже дуже давно, та й то си забуло.

Сус Христос і Петро

Сус Христос і ПетроРаз Сус Христос ішли з Петром та й прийшли на місце, де затоплені Содома і Гомора. Св. Петро питає:
— Господи! Чо ти через кілька винних душ усі люде там затопив?
Сус Христос йому на то нічо ни казав, та й пішли далі. Але прийшли над море і пішли морем і не потопали. Надлетів рій бджіл і сів Петрові на руку а одна бджола вкусила Петра в руку. Петро бацнув руков у море тай всі бджоли затопив. А Сус Христос питаєт:
— А ти чо затопив всі бджоли?
— Ай, Господи, так мене вкусила одна бджола, шосме не міг усїм стерпіти!
— А видиш, — каже Христос, — так, як ти одній бджолї не міг стерпіти, тай єс усі бджоли затопив, так Бог не міг більше терпіти і усі в тих містах люде витопив.

Звідки взялися ластівки

Звідки взялися ластівкиДавно-давно жило молоде подружжя. Так кохалися, що не могли й години побути одне без одного. Тільки ж молодому мисливцеві треба було ходити на полювання — тим в ті часи жили люди. Але в Перунові ліси жінкам заходити не дозволялося. Яка ступить туди, то похмурий одинак — богодар блискавки і грому Перун перетворює її на пташку.
Не хотів мисливець втратити молоду дружиноньку, благав її не йти з ним на полювання. І вона слухала його, хоч переживала: ліси ж бо кишіли звіром. Проте одного разу не втрималася. Пішла таки за чоловіком. Бачить: мисливець став один на один з вепром. Налякана жінка вискочила з-за дерева рятувати чоловіка. А мисливець на той час ввігнав свій спис в горло звіра. Кров бризнула на груди жінці, яка обійняла чоловіка і поцілувала. Лишила сліди і на його грудях. Загриміло, заблискало в лісі, стемніло. Перун обох перетворив у птахів, у яких ми бачимо досі на грудях плямки. Назвали їх люди ластівками. Відтоді в’ють ластівки гнізда лише біля людських осель. Ніби хочуть сказати:
— Ми теж людьми колись були. Ми родичі ваші, а породилися з великого кохання…

Три покоління людські

Три покоління людськіЗ початку світа то були такі великі люди, що підпирали головами попід чорні хмари і переступали гори й долини. Як переступав дуба і уколов сі у ногу, взяв найгрубшого дуба їднов руков і вимкнув з землі. І казав: «Що-м сі у бодлак уколов!» Їден другому з руки в руку біз Дністер і біз Дунай сокиру подавав. Але тих людей вже тепер нема по потопі нігде. Як мала бути потопа, то сі явили середнього рода люди і ворали на полі плугом. А велет йшов з далекої дороги додому і взяв на їдну долоню штири воли і плуг, і два люда, і приніс додому, і показав мамі. Переступив поріг і показує:
— Ади, мамо, які там на полі хробачки риють!
А мама казала:
— Віднеси, сину, назад, там, відки-с узяв, бо то по нас будуть такі люди! А по середнім роді — третя претва людей,— то будуть такі завеликі, як з кукурудзів качиники, що буде дванайціть у їднім п’їцу молотити; а як здибле чоловік середнього рода такі маленькі люди, то также збире на долоню і принесе мамі напоказ.
Як їден жомнір був при войську та видів мальовану велетову ногу; цілого чоловіка не малюють, бо нема де.

Тоді світ си скінчит

Тоді світ си скінчитТак як велетам та премудрому Соломонові був кінець, так буде і цілому світові. Бог пустит другу руку Алеєву, приковану.
Алей розкує жертву та Ірода, вода пустит си з печери та затопит світ, а Ірода пустит такий дощ, що де капне, там згорит усе; шо не затопит си, то спалит си; потім завіє дух Божий і а занесе увес попіл на вічну розправу. Після того загремит Алей, землі піде у преісподне назад, відки вона є, тоді світ си скінчит.

Святе озеро

Святе озероПішла жінка з дочкою до церкви та десь по дорозі забарилася — давай бігти. Прибігла до церкви, а дзвін на дзвіниці: «Бам-м-м!»
Жінка з переляку як спіткнеться об поріг. Так і полетіла носом на підлогу. Встала: «А щоб ти провалився!» — каже.
А дзвін був на церкві, тож як почав провалюватися в землю, під водою опинилася і церква, і всі, хто в ній був. Так і стало на тому місці озеро, що зветься тепер Святим. А дзвін, що був на церкві, в той день, коли вона пішла під воду, дзвонить і тепер. Тільки що під водою та не дуже чути.

Велетні і пігмеї

Велетні і пігмеїКолись були такі великі люди, що бувало по лісі ходили, як по траві, а ото вже як наші люди наставали, їден велетень і надибав десь нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем; та як надибав їх, так і забрав усіх на долоню та й приносить до тата.—«А подивись,— каже,— тату, які я надибав мишенята!» А тато глянув та й каже: «Не мишенята то, сину, а то такі люди, що після нас будуть!»
Ото і настало тепер наше покоління, а за велетнів і помину нема, тілько десь у церкві у Києві чи у Львові стоїть там нога з їдного велетня і така, кажуть, прездорова, що аж до бані сягає. Оттакі-то були люди! А то ще кажуть, що після нас такії будуть люди, що в наших печах їх дванадцять будуть молотити.

Смерть Соломона

Смерть СоломонаСоломон був такий мудрий, що понад нього не було. Його смерть шукала сто років тай не могла го найти ніде, шоби єго стріла, бо він мав чоботи тим, шо на перед, то на зад, а тим, шо назад, то наперед. Він як йшов в долину, то смерть йшла за єго слідом д’горі, а як він йшов до гори, то смерть йшла за слідом до долини. Він раз обернув чоботи так, як мают бути і смерть його подибала. І як його подибала смерть, тай каже:
— Шукала я тебе сто рокив та й не могла я тебе ніде найти. Я тебе хочу стинати тепер.
А вин каже:
— Чекай, панно, най я зроблю на себе домовину, тай віттак умру.
А смерть каже:
— Но, роби.
Соломон вробив домовину таку, шо мурашок не виліз би із неї та й каже:
— Знаєте що, ану лягайте ви, най я вижу, як вам буде пасувати, та й я тоді ляжу.
Смерть лягла, а Соломон хапнув борше та й закрив смерть. Та й як закрив її у домовину, закопав у землю, та й смерть у домовині закопав. І так смерть була у землі сімсот років а в сімсот років відкопав тай верг у воду. А відтак вибрав з води тай пустив, а смерть його тоді стяла.