Буде так, як Бог дасть

Буде так, як Бог дастьІшли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: “Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків”. А другий відповідає: “Я сам від чотирьох вовків одіб’юся”. “Ні, каже перший, краще зупинимося на ніч: Бог йоrо Святий знає, що воно ще буде”. “Буде те, що я знаю”, – відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків – сила-силенна, а посередині святий Юрій варить їм їсти. “Не бійся, чоловіче, – каже Юрій, – вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?” Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. “Я, – rоворить, – кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю”. Ось Юрій і послав чотирьох вовків.
Прибіrають вони назад – не взяли. Послав він ще шістьох – і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважноrо сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: “сам знаю, що буде”. Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.

Соломон і слабість його

Соломон і слабість йогоСоломон ходив по світі тай робив всякі шпікулації, а на кожде помагав Господь Бог… І раз Соломон трафив на одну файну жидівку і охічну. Тай Соломон пристав із нев бути і наколи із нев був, на тогди та мудрость єго відпала. І сказав Бог до Соломона: — Соломоне! Я тобі на кожде помагав, а тепер тобі не буду помагати; я тобі за це дам кару, бо ти аби ни був з тов жидівков, то ти би мав мудрість тай славу а так тепер будеш лежати в постелі. І так будеш лежати сорок літ, що ніякі мудрости не будуть тай не будеш нікуди ходити, так що будуть тобі в постелі їсти давати. І так Соломон лежав сорок рік ув постелі, що його тіло черви точили невгасимо. І так мудрость Соломона пропала через марне діло. А коли ти хотів, Соломоне, далі мудрость робити, було з жьивров (зла (?)) напротив заповіди божої не робити. І так Соломона слава пропала і всі його мудрости, лиш за нього лишили си проповідки.

Перший млин

Перший млинЯк уже було зерно на землі, не було чим його молоти. Люде терли зерно руками камінь до каменю, та з тої муки робили хліб. Тота робота дуже їм допекла. Вони приходили до Бога тай питали: Господи, шо робити, аби була мука, аби не терти камінь до каменю? — А Бог каже: Шось мем мудрувати, аби укласти млин. — Бог знав, що треба млина, але не умів його скласти. Люде ждали довго на млин, бідкали си дуже, а в тім стали нарікати на Бога. Почув се Ірод, та вислав до людий свого явидника, а тот каже: Як ви запишете си до мене, я вам складу млин! — Дали си люде з’юдити, позаписували си! — Явидник пішов у лїс, нарубав дров, зніс у долину тай поклав млин. Але млин не хоче молоти, бо води ни було. Бере він решето, тай носить воду з потока на колесо. Заки принесе, вода вичурить з решета. Носить він так воду, що носить, а млин як не молов, так не меле. — Іде Бог коло того млина, тай питає: Що ти, розпобратиме, робиш? — Ади, каже, побратиме, поклав сме млин, та не можу води внести, аби молов. — А Бог каже: Дай мені млин, а я зроблю так, що він буде молов! — Бачить Юда, що нічого не вдіє, вже й умучив си, тай каже: Бери собі, але я хочу дивити си, як ти води наносиш! — Добре, каже Бог, диви си! — Бог пішов до потока, загатив його, звернув воду ид млинови, а вода надбігла, ухопила чорта, понесла через колесо під камінь, де він і доси тре си. З того часу став млин молоти тай людям з того велика пільга.

Друге чудо святої Варвари

Друге чудо святої ВарвариІван Софонович, міщанин і райця київський, одного часу був кріпко захворів великою хворобою, а хворіючи немало, припом’янув собі святу Варвару, яка подає зцілення від мощів. А що за лютою болістю сам не міг іти, послав до монастиря Михайлівського, до мощів святої Варвари, по воду із руки її святої із вірою для ліків своєї важкої хвороби. Тимчасом його розпалила велика гарячка, що аж язик зсихав. Радили йому свої, аби чогось напився, щоб пригасити гарячку, але він відповів:
— Хоч би й умирав, не буду нічого пити, доки води від ручки святої Варвари принесуть.
Таку мав віру до святої мучениці.
Потім, коли принесено воду від святих мощів, молячись, із вірою напився і зараз-таки, як після якогось смачного міцного трунку, заснув твердо, а перед тим і спати так не міг. Натомість явилася йому свята Варвара і, взявши його за руку, мовила йому:
— Чоловіче, знай, — сказала, — що я є свята мучениця Варвара. Багато, – мовила, — не вірять, щоб то були мої правдиві мощі. Отож сам ти знай, що є то мої правдиві мощі, і всім повідай, аби в те вірили. А на знак того ти вже здоровий є.
Те прорікши, зникла, а Іван, отямившись, став такий же здоровий, ніби немало не хворів і, дякуючи святій Варварі, не тільки мені те своє чудовне зцілення від святої Варвари і її впевнення щодо мощів її оповів, але й усім і досі оповідає.

Тернина

ТернинаОй гей, гей! Скільки то було в краю нашім тернини, а скільки ще й зараз є. Тулиться собі десь на скрутах пагорбів, в ямах і ровах. Наче ховається від людського ока. Неміч, а не кущ.
Але спробуй ’го зламати! Горде зіллєчко, колюче! Ні худоба його не їсть, ні люди не зачіпають. Ото вже як хіба зачорніє ягодами-коралями, а тоді вже не питає ніхто, чи коле, чи нє. Лакома ягода, але не до їди. Терпка і квасна. А що вже з неї за наливка, скажу вам! Як добре вистоїть, то тече густо, як мед. А ще сушать баби ягоди в п’єцу, чи на сонці, або ж в братрурі. Іно кинь пару в окріп, поцукруй і… Що то за річ, не скажу вам! То но як спробуєш, то мовиш. А ще помагає ягода від всякої немочі. Як всередині болить, чи горячка, чи морозить…
Файна річ тернина!..
А знаєте, кажуть, колись вона була не шпичаста, не колюча. То, певно, і називалася по-іншому. Сміх, але ще дідо мої казали. Був час, коли люди обламали бідні кущі до штомбурів. Світилися наготою, як дівка на Івана Купала в річці. Кожна стріха затикана гіллям з ягодами. Пасуться на них горобці і люди до спуху. Ліньки нарвати того дару. Гой, люди, люди! Так воно також живе! Та то ще не біда, бо рани зростаються. А якби спротивилося і пощезло? А якби вивелося, що би було?
Та де там був час думати бідакам чорним за то…
Пішов кущ до богів за порадою. Йшов через труднопрохідні та гострі верхи гір високих. Натомив, наколов у далекій дорозі гілля-рученьки, корінь-ноженьки свої. Та дійшов і мовив:
— Бідні ми, кущі, на землі, ой бідні. Зобижають нас люди, як хто хоче. Стоїмо при дорозі, тож хто не йде, то терне і обломить… Терне й на… Обломить та й викине без користі. Не дасть плодам дозріти.
Чи правда, чи нє, але дано, кажуть, одвіт кущеві. І як вертав, то вслід чув сміх:
— Ану тепер, люде, терни! Терни, на!
Не зчувся кущ, як обріс голками гострими, колючками. Не один руку сколов, коли хотів, як колись, гіллячку зламати. Голки разили до крові. Хоч-не-хоч, а тепер тернина в пошанівку. Восени приходьте, то спробуєте ягід, а то й… шпичаків. Тоді обережно, з любов’ю до куща (бо руки поколеш!). «Терни», а він тобі сторицею — «на».

Оповідь про святого Миколая і святого Касіяна

Оповідь про святого Миколая і святого КасіянаЯкось святого Миколая і святого Касіяна послали з раю відвідати землю. І побачили вони одного разу на дорозі бідного селянина, віз якого, навантажений сіном, глибоко застряг в болоті і який робив безплідні зусилля, примушуючи свого коня зрушити з місця.
— Підемо, поможемо добрій людині, — запропонував святий Миколай.
— Борони, Боже, — відповів святий Касіян, — я боюсь забруднити свою хламиду.
— Ну, тоді почекай мене або краще йди собі без мене своєю дорогою, — сказав святий Миколай, — і, сміливо зайшовши в болото, хутенько допоміг чоловікові витягнути воза з колії.
Коли, впоравшись із цією роботою, святий Миколай наздогнав свого товариша, то був увесь в багнюці, а брудна й розірвана хламида його нагадувала лахміття бідняка.
Великим було здивування святого Петра, коли він побачив його в такому вигляді біля воріт раю.
— Ох, хто ж то тебе так забруднив? — спитав він його.
Святий Миколай розповів, чому так сталось.
— А ти, — спитав святий Петро святого Касіяна, — хіба не був там із ним?
— Аякже, але я не маю звички встрявати у те, що мене не стосується, і перш за все я подумав, щоб не вимазати непорочну білизну моєї хламиди.
— Так ось, — сказав святий Петро, — тебе, святий Миколаю, за те, що не побоявся забруднитися, виручаючи ближнього з біди, віднині будуть святкувати два рази на рік і ти будеш в очах у всієї святої Русі найбільшим після мене. А ти, святий Касіяне, задовільнись непорочною білизною своєї хламиди, а святкувати тебе будуть лише у високосний рік — раз в чотири роки.

Свята неділя

Свята неділяМи тому не працюємо в неділю, що Бог подарував цей день Неділі і при тому сказав: “На тобі цей день, тільки дивися ж сама, щоб люди тоді не працювали”. Неділя подякувала Богові. А спочатку, кажуть, люди працювали і в Неділю, та було це дуже давно, а тепер припиняють працювати вже в суботу ввечері, після заходу сонця, тому що Свята Неділенька покарає так, що й Господи!
Якось їхали дороrою два чоловіки, і заїхали вони до одноrо села. Хотіли було розпитати, як їхати далі, да ніде не видно було ні душі. Аж от дивляться – в хаті світиться. Ось один друrому та й каже: “Ти лишайся біля воза, а я піду розпитаю про дорогу й запалю люльку”. Підходить він під вікно, коли бачить – стоїть верстак, за ним сидить молодиця і тче, а всі решта сплять – хто на лаві, хто на печі, хто на полу. Стоїть він під вікном – чекає, що з усього цього вийде? Коли входить до хати хороша-прехороша панна, та така ж гарна, як сонечко святеє: червона та ясна, і питає молодицю: “Що ти, – каже, – жінко добра, робиш?” – “Та ось лишилося трошки доткати полотна, то я хочу скінчити, щоб воно не валялось”. – “А хіба тобі не буде для цього понеділка?” – “Та буде й понеділок, тільки я вже поспішаю скінчити, щоб воно не валялось”. – “Ну, ти закінчуй, а я зачекаю”. А чоловік усе стовбичить під вікном, дивиться, що буде. Ось молодиця закінчила ткати, взяла ножа й хотіла відрізати. “Дай, – каже панна, – я тобі відріжу, а ти потримай” . – “Добре”, – каже молодиця. Взяла полотно і тримає, а Неділя взяла ніж, пообтинала їй шкіру на руках, – а тій і не боляче зовсім – здаеться, ніби панна Kpaє полотно. Тоді Неділя кинула ніж, здерла з молодиці шкіру, повісила її на верстаті й каже: “Ось тобі за те, щоб ти не працювала, коли зайде неділя”. Чоловік той страшенно злякався, побіг чимскоріш до воза, і вони з товаришем відразу ж поїхали далі. Під’їхали до корчми і спинилися ночувати.
Прокинувся він друrоrо дня й розповідає: “Чи снилося мені, а чи бачив це я насправді, сам не знаю…” І розповів по порядку все, що він бачив учора. Зібрались люди, пішли до тієї хати, дивляться – коли на верстаті справді висить шкіра, а обдерте тіло лежить на полу. Тоді той чоловік сказав, що це Неділя покарала молодицю за те, що та працювала. З того часу люди покинули працювати в неділю.

Перше чудо святої Варвари

Перше чудо святої ВарвариЯ, ієромонах Теодосій Софонович, року 1655 прийняв ігуменство монастиря Михайлівського Золотоверхого, подане мені від блаженної пам’яті преосвященного отця Сильвестра Косова, митрополита київського. Того року прийшов один чесний міщанин із Луцька, приніс руку, із срібла зроблену, і дав повісити над мощами святої Варвари. А коли ми запитали, на який знак приніс тую руку святої, сказав під сумлінням:
— Заболіла, — мовив, — була мені рука і скорчилася так, що не міг її розправити. І ту неулічену хворість терплячи, пригадав я святу Варвару, що від її мощів діються зцілення. Молився тоді святій, про зцілення руки моєї просячи. І дав зарік до мощів її піти, коли мене вилікує. І так, — мовив, — молитвами її, рука моя скорчена вилікувана стала, і я, свій зарік виконуючи, прийшов із подякою до її мощів на поклоніння і руку срібну її мощам приніс на знак руки моєї, вилікуваної через святу Варвару.

Горох

ГорохКоли Адама і Єву вигнали з раю, то мусили вони тяжко на хліб заробляти. Тож Адам приручив коней, зробив плуг, колісниці, борони і почав господарювати. Тоді перше відчув, який солодкий то сон і відпочинок після праці. Щодень звикав і почав відчувати задоволення. Виоре ото ниву, гляне на свою працю і радіє, що хліб буде мати.
Одного разу сонце вже хилилося на захід, став дощ накрапати. Адам конче хотів доорати ниву. Дощ падає, ллється йому за обшивку, піт заливає очі, а Адам оре. Дістав жаль, глянув сердито на небо і розплакався вперше в житті. Жаль мав великий. Йшов за плугом, а з очей падали в борону гарячі сльози. Вони холодніли і твердли під скибою землі, проростали і зросли новою рослиною. Єва з тої рослини зірвала стручки у жмені, вилущила з них кругленькі зернята і подала Адамові першому попробувати. Коли ж Адам набрав тих зернят повний рот і почав смакувати, то Єва нетерпляче раптово запитала:
— А як називаються ті зернини?
Адам силувався відповісти, але не міг, бо зернята почали вилітати з рота, кілька покотилося по землі. Хотів таки відповісти і прогомонів невиразно:
— Го-вох.
— Кажеш, називається горох,— заспокоїлася Єва.
Так-то, вам кажу, з Адамових сліз став горох. Та й не дивно, що з того часу й нині є примівка: «Котяться сльози, як горох». А вже як достигає горох, то люблять падати дощі, як тоді, коли Адам доорював ниву.

Смерть і баба

Смерть і бабаЖила-була стара баба. І ось прийшла за нею Смерть. Баба налякалася й просить Смерть, аби дозволила ще пожити бодай до завтра. Смерть згодилася, а щоб баба не забула, що жити їй тільки до завтра, написала на дверях: «Прийду завтра».
Приходить на другий день Смерть. А баба обурилась, показала на двері й каже:
— Читай!
— «Прийду завтра»,— читає Смерть.
— От бачиш! А ти коли прийшла?
Розізлилася Смерть на бабу, стерла написане й каже:
— Добре, завтра ти вже від мене не втечеш.
Смерть пішла, а баба побігла до пивниці й заховалася в бочці з медом.
Сидить баба в бочці, сидить і все не може заспокоїтись. «Ні,— думає,— тут мене Смерть легко знайде».
Вилізла й побігла до хати. Розпорола перину й залізла до перини. Та й це місце бабі здалося ненадійним. Вилізла з перини — й бігом до стодоли.
Саме в цей час появилася на дворі Смерть. Побачивши таке опудало в пуху і пір’ї, Смерть налякалася — й щодуху тікати.
Ще й досі боїться Смерть показатися бабі на очі. А баба живе собі, вже й померти хотіла б, та Смерть не приходить. Не знати, як ще довго баба буде жити.
Коли не вірите, що так воно й було, запитайте бабу.
Вона вам сама про все розповість.