Правда та кривда

Правда та кривдаЖили колись два брати: один багатий, а другий бідний.
Ото раз і зійшлися вони та й збалакались.
Бідний каже:
— Хоч як гірко в світі жити, а все краще по правді жити.
А багатий:
— Де ти тепер знайшов правду? Нема тепер правди на світі, тепер скрізь сама кривда. Кривдою краще жити.
А вбогий на те не пристає:
— Ні, таки, брате, правдою краще!
Тоді багатий:
— Ну, гаразд! Давай об заклад: підемо людей питати,— кого стрінемо, того й спитаємо,— і так до трьох разів. Як на твоє скажуть, то вся моя худоба твоя буде, а як по-моєму — так я всю твою худобу заберу.
Убогий каже:
— Добре!
От і пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть,— зустрічається їм чоловік, з заробітків іде. От вони до нього.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— А що ми тебе хочемо попитати? ,
— Скажете.
— Як на світі лучче жити: чи по правді, чи кривдою?
— Е, добрі люди,— каже чоловік,— де ви тепер правду знайшли. От я скільки робив, робив, а заробив, як кіт наплакав, та ще й з тих грошей вивернув хазяїн. Де вже там правдою проживеш! Лучче жити кривдою, ніж правдою.
— Ну, брате,— каже багатий,— оце тобі раз моя правда.
Зажурився вбогий, та й пішли собі далі.
От зустрічають вони вже купця.
— Здорові, добродію!
— Здорові!
— А що ми вас хочемо попитати? Continue reading

Мужик і ворожбит

Мужик і ворожбитОдин мужик приїхав з ярмарку і мав у капшуку сто рублів. Як він повертався додому, то той капшук випав з кишені у віз, а капшук був міцний, ремінний. Корова їла пашу і з’їла того капшука. Мужик встає рано, мац-мац по кишенях, а грошей нема. Вирішив він, що взяла їх невістка, яку він дуже не любив.
От він і каже:
— Це невістка вкрала гроші. Ну я, трясця її матері, застрелю.
Почула такі слова свекруха і просить:
— Одумайся, може вона й не брала, бо дуже божиться.
Поїдь, чоловіче, до знахаря, що той скаже. Іде він, а за ним ув’язався десятирічний син. От приїхали вони ще засвітло, а знахар і каже:
— Ночуй у мене, чоловіче, то я тобі рано вранці поворожу, а так я не можу.
Прийшла ніч. Мужик пішов до коней спати, а малий ліг у хаті, та не спить. Чує, вийшов знахар на двір, свиснув.
Приходить до нього нечиста сила та питає:
— Чого ти хочеш від мене?
— Приїхав мужик. У нього шкода сталась. Ти там не знаєш, від чого вона трапилась?
Той відповідає:
— Чому я не знаю? Я знаю. Ті гроші з’їла корова. Але мужик пеняє на невістку, буцімто вона вкрала. Як би він ще сьогодні тую корову зарізав, то і гроші ще цілі. Але не кажи, щоб корову різав: кажи, що невістка вкрала. Він приїде додому, невістку вб’є, а сам зляку повіситься. Невістчина душа до Бога піде, а його наша буде. Тобі і мені.
А хлопчик чув всю цю розмову.
Ранком мужик біжить до хати.
— А що скажете?
— Скажу. Ваша підозра правильна. Невістка гроші вкрала.
— Аа… Я без знахаря знав, що невістка.
А тій невістці Бог так на розум дав, що вона пішла до своїх батьків, коли приїхав мужик.
— Де вона, сяку її матері? От я приїхав, і знахар сказав, що це вона вкрала.
А хлопець тим часом розповів бабці, що чув і бачив: мовляв, гроші корова з’їла, а знахар розмовляв з “тим” і той сказав: “Не кажи, що корова з’їла, а скажи, що невістка вкрала, то він невістку вб’є, сам повіситься. Буде, — казав, — і тобі, і мені.”
Баба пішла до мужика і стала його умовляти:
— Не злися, давай заріжемо корову нашу, та справимо обід. То може нас Бог помилує. Бо мені сон приснився, що треба цю корову забити.
Мужик дуже не хотів, лаявся. Але врешті-решт погодився. Зарізали корову.
Жінка каже:
— Ріжте бурдюга!
Ріжуть, аж там капшук, як новий. З тих пір мужик знахарям не вірить і іншим не радить.

Перший млин

Перший млинЯк уже було зерно на землі, не було чим його молоти. Люде терли зерно руками камінь до каменю, та з тої муки робили хліб. Тота робота дуже їм допекла. Вони приходили до Бога тай питали: Господи, шо робити, аби була мука, аби не терти камінь до каменю? — А Бог каже: Шось мем мудрувати, аби укласти млин. — Бог знав, що треба млина, але не умів його скласти. Люде ждали довго на млин, бідкали си дуже, а в тім стали нарікати на Бога. Почув се Ірод, та вислав до людий свого явидника, а тот каже: Як ви запишете си до мене, я вам складу млин! — Дали си люде з’юдити, позаписували си! — Явидник пішов у лїс, нарубав дров, зніс у долину тай поклав млин. Але млин не хоче молоти, бо води ни було. Бере він решето, тай носить воду з потока на колесо. Заки принесе, вода вичурить з решета. Носить він так воду, що носить, а млин як не молов, так не меле. — Іде Бог коло того млина, тай питає: Що ти, розпобратиме, робиш? — Ади, каже, побратиме, поклав сме млин, та не можу води внести, аби молов. — А Бог каже: Дай мені млин, а я зроблю так, що він буде молов! — Бачить Юда, що нічого не вдіє, вже й умучив си, тай каже: Бери собі, але я хочу дивити си, як ти води наносиш! — Добре, каже Бог, диви си! — Бог пішов до потока, загатив його, звернув воду ид млинови, а вода надбігла, ухопила чорта, понесла через колесо під камінь, де він і доси тре си. З того часу став млин молоти тай людям з того велика пільга.

Скелі Диво, Монах і Кішка в Сімеїзі

Скелі Диво, Монах і Кішка в СімеїзіВ ті далекі часи Південний берег був вкритий дрімучим лісом, але селища вже з’єднувалися вузенькими стежинками.
Серед безлюдних скель Сімеїзу з’явився монах. Довго не знали, хто він. Однак чутка розповсюдилася про його життя. Похитали люди головами: багато жахливого було занесено в книгу життя цього чоловіка.
Нещадний і жорстокий воїн, він довгі роки вогнем і мечем спустошував численні країни, руйнував міста, палив селища, устилаючи свій шлях трупами беззахисних дідів, жінок, дітей. А особливо багато на його совісті було дівчат: він захоплював їх і собі на втіху і для продажу в неволю.
Жахливі примари довго мучили цю людину. Жертви злодіянь виринали перед ним, благаючи про помсту.
І вирішив цей злочинець спокутувати вину перед своїми жертвами. Розшукав він у скелях Сімеїзу печеру і поселився в ній. Харчувався лише дикими плодами,
а інколи дозволяв собі з ’їсти трішки риби, яку ловив у морі. Мав надію, що виснажить себе постом так, що не матиме сил для згадок.
Минуло багато років. Зрештою люди забули про минуле пустельника. Нове покоління знало його як людину бездоганну. Серед народу він набув слави мудрого. Пастухам, які інколи зустрічали монаха, здавалося, ніби навколо його голови сяяло сяйво. А це вважалося ознакою надзвичайної праведності.
Люди не часто підходили до печери монаха: не любив він людей, бо нагадували вони йому про минуле.
Протягом довгих років самотності багато що з минулого старий, нарешті, і сам забув. Забув і почав вважати, що він живе в печері все життя, і що ніколи ніяких злочинів він не робив – значить і каятися перед людьми не повинен. Пройнявся він гордощами великими і почав дивитися на людей, як на істоти нижчі, порочні, не рівня йому, праведнику.
Диявол і злий дух не могли спокійно терпіти таку незаслужену славу монаха. Адже він був їм рівня — грабіжник і вбивця. Вони не гірші за нього, але їх презирають, а його величають! Прикро їм стало.
І почали вони шукати хоч яку-небудь колишню звичку чи схильність у старого. Не могли знайти: далеко сховав він свою пожадливість, жорстокість, розбещеність. Довго думали вони, як же підступити до його душі. І придумали.
Обернувся диявол кішкою. Темної непогожої ночі почав дряпатись в двері печери пустельника і жалібно нявкати. Зглянувся старий, пустив кішку в тепло.
І прижилася кішка в печері. Вдень спала, вночі мишей ловила, а ввечері біля вогнища пісні свої муркотіла.
Малювалися в цих піснях монаху картини тихого життя біля домашнього вогнища серед дітей і близьких. Розлютувався він: в його жорстокому серці ніколи раніше не було місця для таких людських радощів. Ненависні вони були йому і тепер.
Схопив старий кішку за хвіст і викинув з печери…
Зареготали диявол і злий дух від задоволення: змусили монаха показати свою справжню душу.
Настала черга злого духа. Зробився він гарною дівчиною. І коли одного разу старий закинув сіті в море, щоб наловити риби, злий дух шмигонув у них. Витяг монах сіті на берег, а там не риба, а дівчина, ледь прикрита рештками одягу. Лежить з заплющеними очима, свіжа, приваблива, спокуслива.
Здивувався старий: оце так чудо! Кинувся до неї, почав приводити її до пам’яті. Зітхнула красуня, розплющила очі, ласкаво подивилася на монаха. Посміхнувся
він до дівчини, присів біля неї. Хотів розпитати, хто вона і як потрапила в сіті. А дівчина поклала руки на його плечі і міцно-міцно поцілувала в губи. Прокинулося в монаха минуле, жадібно притягнув він красуню до себе…
Зареготалися диявол і злий дух від задоволення, що ще раз змусили старого показати свою справжню душу. Громом прогримів цей злорадний регіт.
Та не стерпіли добрі сили світу глумління над тим, що святе для всіх людей: над сімейним вогнищем, над чистим коханням. Не могли більше терпіти обману монаха. І як покарання, перетворили всіх трьох в камінь…
І з того часу стоїть біля моря скеля Диво, не спускає погляду з неї скеля Монах, а за ними, ніби стереже їх, гора Кішка.

Дідько в Сиготі

Дідько в СиготіЄ там стовп зелізний, затятий сталевим топірцем; Довбуш єго затяв. Против стовпа є великий мур (дім). Там би прийти до пана в першій станції и просити, аби продав чортика.
— До чого?
— До права, до богацтва, до маржини, до чого хто потребує.
— Подай п’ятку!
Покласти би на стів, а пан згорне в шуфлядку и кличе у трету станцію. Там є на одній стіні три полиці. На нижній є у склянних бутлях по парі чортиків, він і вона, та в-одно підтанцьовуют. На середній полиці є май трохи більші чорти, а на верхній полици ще більші у бутлях завбільшки як коновки. Тот пан питає, котрих хоче, чи більших чи менших, а потім бере сірник и світит свічку.
Під противнов стінов є столик, а на тім Розп’яття и дві свічці. Світит свічки и каже присягати: “Присягаю, що тот буде мені служити ціле життя, а по смерти я єму”
Потім каже з мізильного пальця кров бризнути три рази, на Розп’яття і плюнути три рази. Як не хоче того зробити, то бере дротинник-гарапник и прогоняє за двері а п’ятка пропала і віверже аж за зелізний стовп и не зараз віверже капелюх. Там тисячі п’яток пропадає.

Перші явидники

Перші явидникиЯк уже була земля, дав її Бог Арідникові, аби тот коло неї ходив. А він, щез-би, хотїв старшувати над Богом, тай каже: — Дав єс минї, побратиме, землю, дай і помочників, аби я мав з ким на землі порядкувати. Бог каже: — Добре; йди и мийся, — та що ухопиш руку від лиця, то зараз стрісай назад себе на відлив. З тих крапок будут ставати тобі помочники. — Так стали перші явидники. Як Бог уздрів, шо вони не уміли утримувати порядку на землі, то мусїв від них вимудрувати назад землю. Прийшов Бог до Арідника, тай каже: Шкода тої землі, що вона гаверлує (пусто стоїт). А Явида каже: А шож з нею робити? — Сіймо наспів хлїб. — Добре, — каже Явида; — коли наспів то наспів. Твоє буде верхнє, моє буде спіднє. — Добре, каже Бог, тай засіяв бурьишку; Явид зібрав гичьи, а Бог викопав бурьишку. — Ти мене перехитрив. Стривай, — каже Явида, — на-рік не так будемо робити: твоє буде верхнє, а моє спіднє. — Добре, каже Бог. — На веснї посіяв Бог пшеницу, та як уродила си, зібрав зерно, а Явида корінє!
З того часу став Арідник ще лютїший на Бога, та усяке видумував, аби Бога стратити.

(Явида, Арідник – назви диявола; явидники – чорти)

Як ворожка цілий світ врятувала

Як ворожка цілий світ врятувалаТака була лиха жінка, що чоловік її помер, і перетворився на упиря, а може і на самого чорта. І почав він ходити вночі до тієї жінки. Стала вона груба, живіт такий ніби десять кавунів проковтнула. От і ходить так рік, другий, третій… Сім років ходить, але змін немає. Люди перелякались, схопили її, а що робити, — не знають. Недалеко від села жила тоді дівка-відьма, яка з того світу повернулася. Там їй сказали: “Не час ще тобі вмирати!”, та й завернули назад, на цей світ. Вона вже постаріла, згорбатіла, засохла, як скіпка, і лежить на лавиці.
Прийшли люди до неї, а вона і каже:
— Я знаю, чого ви прийшли до мене. Ви привезли ту жінку. Якщо ще пошкодуєте її так, то народиться дитина, що всьому християнському світові кінець зробить. Візьміть і нарубайте терену, запаліть його й здалеку киньте ту жінку у вогонь, а самі тікайте не озираючись, бо вона вас полум’ям попалить.
Так і зробили. Кинули у вогонь ту бабу. Блискавки, полум’я бухнуло вгору. Всі перелякались та кинулись геть. Біжать, а вогонь за ними. Міг і спалити, але не дістав. Потім щось луснуло, так і рознесло. Це лихий, мабуть, з жінки вилетів. Полум’я понесло його вгору високо, а головешки розкидало, ген-ген, на півмилі вдалину. Наступного дня прийшли люди на це місце подивитися, а тут ні вуглів, ні попелу, ні кісток не залишилося. Усе розвіялось! Рознеслося на всі боки.