Кара Галіль-Паші

Кара Галіль-ПашіПоки турки 27 років були у Кам’янці, домініканський костьол був мечеттю. Перед тим, як розпочати мусульманські служби, за наказом Галіль-паші (намісника турецького султана на Поділлі) всі святині християнські (ікони,хрести та ін.) мали бути знищені.
Все з храму винесли і спалили, а тільки одну ікону — ікону Матері Божої з Ісусом Христом на руках — не взяв вогонь, як турки не старались. І тоді Галіль-пашою оволоділа така лють, що вхопив він свій ятаган і несамовито почав рубати цю ікону. Знищити повністю не зміг, але таки перерубав ікону навпіл, від’єднавши намальовану Діву Марію від сина її.
Та недовго раділи басурмани. Нечестивця тяжко покарав Господь: через 7 днів після наруги над святим образом у Галіль-паші загинула його дочка. Сталося це так: на місці, де була порубана ікона, провалилась земля – і дівчина, що йшла у колишній костьол, який став мечеттю, впала у цю велику яму. Хоч кинулись слуги їй на допомогу і витягли із ями дочку Галіль-паші, але спасти від смерті не змогли, тому що, коли падала, дівчинка вдарилась у стіну храму. Поховали її у дворі храму.
На честь коханої дочки, на пам’ять про неї наказав найкращим майстрам Гіліль-паша зробити над їі могилою пам’ятник «Фонтан сліз». Кожної хвилини капала одна сльоза — ці сльози фонтану ніби оплакували смерть дочки за злочин батька.
А порубану ікону, смертельно ризикуючи життям, один із християн спас, заховав. Згодом, після відступу турків із Кам’янця, ця ікона, майстерно відновлена, була повернута на своє місце на один із вівтарів цього християнського знову храму.

Скелі Диво, Монах і Кішка в Сімеїзі

Скелі Диво, Монах і Кішка в СімеїзіВ ті далекі часи Південний берег був вкритий дрімучим лісом, але селища вже з’єднувалися вузенькими стежинками.
Серед безлюдних скель Сімеїзу з’явився монах. Довго не знали, хто він. Однак чутка розповсюдилася про його життя. Похитали люди головами: багато жахливого було занесено в книгу життя цього чоловіка.
Нещадний і жорстокий воїн, він довгі роки вогнем і мечем спустошував численні країни, руйнував міста, палив селища, устилаючи свій шлях трупами беззахисних дідів, жінок, дітей. А особливо багато на його совісті було дівчат: він захоплював їх і собі на втіху і для продажу в неволю.
Жахливі примари довго мучили цю людину. Жертви злодіянь виринали перед ним, благаючи про помсту.
І вирішив цей злочинець спокутувати вину перед своїми жертвами. Розшукав він у скелях Сімеїзу печеру і поселився в ній. Харчувався лише дикими плодами,
а інколи дозволяв собі з ’їсти трішки риби, яку ловив у морі. Мав надію, що виснажить себе постом так, що не матиме сил для згадок.
Минуло багато років. Зрештою люди забули про минуле пустельника. Нове покоління знало його як людину бездоганну. Серед народу він набув слави мудрого. Пастухам, які інколи зустрічали монаха, здавалося, ніби навколо його голови сяяло сяйво. А це вважалося ознакою надзвичайної праведності.
Люди не часто підходили до печери монаха: не любив він людей, бо нагадували вони йому про минуле.
Протягом довгих років самотності багато що з минулого старий, нарешті, і сам забув. Забув і почав вважати, що він живе в печері все життя, і що ніколи ніяких злочинів він не робив – значить і каятися перед людьми не повинен. Пройнявся він гордощами великими і почав дивитися на людей, як на істоти нижчі, порочні, не рівня йому, праведнику.
Диявол і злий дух не могли спокійно терпіти таку незаслужену славу монаха. Адже він був їм рівня — грабіжник і вбивця. Вони не гірші за нього, але їх презирають, а його величають! Прикро їм стало.
І почали вони шукати хоч яку-небудь колишню звичку чи схильність у старого. Не могли знайти: далеко сховав він свою пожадливість, жорстокість, розбещеність. Довго думали вони, як же підступити до його душі. І придумали.
Обернувся диявол кішкою. Темної непогожої ночі почав дряпатись в двері печери пустельника і жалібно нявкати. Зглянувся старий, пустив кішку в тепло.
І прижилася кішка в печері. Вдень спала, вночі мишей ловила, а ввечері біля вогнища пісні свої муркотіла.
Малювалися в цих піснях монаху картини тихого життя біля домашнього вогнища серед дітей і близьких. Розлютувався він: в його жорстокому серці ніколи раніше не було місця для таких людських радощів. Ненависні вони були йому і тепер.
Схопив старий кішку за хвіст і викинув з печери…
Зареготали диявол і злий дух від задоволення: змусили монаха показати свою справжню душу.
Настала черга злого духа. Зробився він гарною дівчиною. І коли одного разу старий закинув сіті в море, щоб наловити риби, злий дух шмигонув у них. Витяг монах сіті на берег, а там не риба, а дівчина, ледь прикрита рештками одягу. Лежить з заплющеними очима, свіжа, приваблива, спокуслива.
Здивувався старий: оце так чудо! Кинувся до неї, почав приводити її до пам’яті. Зітхнула красуня, розплющила очі, ласкаво подивилася на монаха. Посміхнувся
він до дівчини, присів біля неї. Хотів розпитати, хто вона і як потрапила в сіті. А дівчина поклала руки на його плечі і міцно-міцно поцілувала в губи. Прокинулося в монаха минуле, жадібно притягнув він красуню до себе…
Зареготалися диявол і злий дух від задоволення, що ще раз змусили старого показати свою справжню душу. Громом прогримів цей злорадний регіт.
Та не стерпіли добрі сили світу глумління над тим, що святе для всіх людей: над сімейним вогнищем, над чистим коханням. Не могли більше терпіти обману монаха. І як покарання, перетворили всіх трьох в камінь…
І з того часу стоїть біля моря скеля Диво, не спускає погляду з неї скеля Монах, а за ними, ніби стереже їх, гора Кішка.

Пригоди діда-гуцула

Пригоди діда-гуцулаСлужив чоловік при війську двадцять штири роки. А мав двадцять штири роки, як ішов до війська. То був гуцул. І відпускають його з армії, би йшов додому. І дають йому на дорогу три хліба і три гроші. Так заслужив за такі роки. Іде він додому з тими хлібами і тими грішми. І вже вечоріло. Доходить він до одного села, а там лежить старий чоловік.
— Що ви тут, дідуню, лежите? — питає.
— Я з голоду не годен устати.
Він дав йому оден хліб і один гріш. І пішов далі. Здибає другого, що сидить.
— Що ви, діду, тут сидите?
— Я з голоду не годен далі йти.
Дав йому хліб і гріш і йде далі. Здибає третього, що сидить тамка. Поклонився до нього.
— Що ви тут, діду, сидите?
— Я голоден і не годен далі йти.
І він дав йому той третій хліб і третій гріш.
І пішов він далі, і вже смерклося. А село далеко. І він приготувався ночувати коло одного потічка. Заснув він там, і сниться йому, що прийшов святий Миколай. І зробилася велика ясність. Він пробудився — є святий Миколай. І питає його святий:
— Що ти хоч за то, що ти накормив трьох людей? Подумай, що ти маєш у мене просити. Ти можеш просити собі Царства Небесного.
А він каже:
— Я нічого не хочу, лиш хочу такий столик, щоби де я його поставлю, там попоїв і випив.
— А ще що хочеш? — питає святий.
— Ще хочу таку файку (люльку), аби я собі закурив, як попоїм.
— Подумай, чоловіче, що ти маєш собі третє просити. Читати далі

Звідки взявся кріт

Звідки взявся крітВ одного баrатія була якось спільна із злидарем нива. В один і той же час вони її засіяли, і навіть одним і тим же насінням. Засів злидаря Господь благословив, і на його ділянці ниви вродило, а на ділянці багатія зовсім не вродило.
Але багатий став відмовлятися від своєї ділянки й каже бідному: “Це на моїй ділянці вродило, а на твоїй не вродило”. Які докази злидар не наводив багатієві, той і слухати нічого не хоче, а тоді пропонує йому для розв’язання суперечки таке: “Якщо ти вбогий, не віриш мені, то завтра вранці підемо на ниву, і нас сам Бог розсудить”. На тому злидар і пішов собі додому. А багатій узяв та на ділянці злидаря викопав яму, посадив у неї cвого сина й каже йому: “Дивися ж, синку! Коли я завтра спитаю, чия це нива, то ти відповідай, що це нива не вбогого, а багатого”. Тоді прикрив сина в тій ямі соломою й пішов додому. Рано вранці зібрали громаду. Приходять на ниву. Багатий і питає: “Скажи, – каже, – Боже, чия це нива: багатого чи вбогого?” – “Багатого! Багатого!” – лунає голос з середини ниви. А Господь каже з гурту людей: “Не слухайте його: нива – вбогого!” І тоді Господь усе розповів людям, а синові багатія каже: “Ото сидітимеш ти під землею поки світу й сонця!” Отак і зробився кріт із сина багатія.

Про добрі і лихі діла

Про добрі і лихі ділаБули чоловік і жінка. Та й чоловік поїхав десь, а жінка сиділа на печі. А наймит увійшов до хати та й каже до неї:
— Прийшли два монахи на ніч. Де вони будуть спати?
— Заведи їх до стодоли, най на соломі сплять.
І пішли монахи до стодоли спати. А то були святі Петро і Павло.
Сидить пані на печі, і чує вона, що дзвінки дзвонять: їде її чоловік. Випрягли слуги коні, і пан увійшов до хати. Жінка сидить на печі й плаче.
— А чого ти плачеш?
А вона так плаче, що не може обізватися.
— Не плач, мила, я сьогодні нічого злого не зробив.
А вона далі плаче.
— Чого ж ти плачеш?
— Ми все маємо, а є такі люде, що не мають де голови прихилити.
— Я вже давно перестав на таких робити, — каже пан.
А пані сказала:
— У нас у стодолі ночують два монахи.
— То най увійдуть до хати.
Увійшли монахи до хати, а пан їх кличе до вечері. Вони кажуть:
— Ми таке не їмо, як ви.
— А що ви їсте? — питає пан.
— Ми їмо сухарі й воду.
— То лягайте на ліжко спати.
А вони кажуть:
— Ми на такім не спимо. Ми спимо на соломці й на дошці.
Внесли соломи, монахи зачали говорити з паном, і пан хотів висповідатися. І зачав плакати, і сльози його капали на солому.
Рано монахи пішли, а люде кажуть: «Умер пан». Умер він, і прийшли до нього Сатана й ангел. І починають важити добрі й злі вчинки пана. Сатана поклав у свою миску злі вчинки, всі гріхи, а добрих вчинків нема, ангел не має чого покласти на свою миску ваги. Тоді взяв ангел жменю соломи, на яку капали сльози пана, і та солома переважила всі його лихі діла.

Святий Миколай карає жінку, що не шанувала неділі

Святий Миколай карає жінку, що не шанувала неділіБула така жінка захланна, що не шанувала ніякого свята і пішла раз у неділю коноплі брати. Бере вона, бере, аж ту задзвонили в церкві на «Достойно». Вона дивиться, а до неї йде старенький дід. Прийшов, став та й дивиться, нічого не каже, та й вона нічого. Далі він усміхається та й каже:
— А що, жіночко, дуже пильно з роботою?
А вона каже:
— Та що маю дармувати?
А він каже:
— Ну, а що ся тобі за тото належить?
А вона нічого не каже. Тоді він до неї:
— Вибирай собі, що волиш: чи тут зараз каменем стати, чи двоє дітей плекати?
А вона каже:
— Та вже волю двоє дітей плекати.
— Добре, най тобі й так буде!
Та й обернувся та й пішов. А то був святий Миколай. Ледве він обернувся, а тота жінка дивиться, а їй дві гадини причепилися до грудей, та й ссут, так тягнуть, а хвостами так б’ють! Заки дійшла додому, то геть їй із боків кров текла, такі рани хвостами набили. І вже її не поверглися аж до смерти.

Звідки взялись павичі

Звідки взялись павичіБули собі багаті чоловік та жінка. І якось на день Світлого Христового Воскресіння той чоловік, убравшись у дорогі й гарні строї, не пішов до церкви, на прохання жінки, і лишився вдома. Жінка його весь час, поки йшло великоднє богослужіння, лежала в ліжку, аніскільки не клопочучись про вбрання. Бог покарав безтурботне подружжя за такі непростимі лінощі і перетворив їх на павичів.

Про Матір Божу

Про Матір БожуІшла Матір Божа селом, і застала її ніч. Ходила проситися на ніч, і ніхто не приймав її. Пішла проситися до коваля. А в коваля було дітей багато.
— Не приймаємо, — сказав коваль.
А одна дочка в коваля була без ручок і без очей, вона сказала:
— Мати Божа, я йду з Вами.
І пішла дівочка з Матінкою Божою. Далеко йшли вони і зайшли у Вифлеєм, у стайню, де вівці ночували. Прийшла туди Мати Божа і вродила Немовля. І попросила дівочку:
— Дівчатко, подай мені Дитятко.
Дівочка сказала:
— Не подам, не подам, бо ручок не маю і світка не видаю.
Та й Божа Матір дала їй очі й руки, і дівочка подала Немовля Божій Матері і радісно сплескала в долоні.
Вона дуже радувалася, прийшла додому і каже:
— Ненечко, ненечко, дав мені Пан Бог ручки! А то — Божа Мати, що в нас на ніч просилася.
Батько каже:
— Коби б я то знав, що то Божа Мати, я би Її поклав у сріблі, у златі. Я би був Її поклав на сріберній постелі, а сам би зостався на синім камені.

Як вийшли на небі зорі «Віз»

Як вийшли на небі зорі «Віз»Колись дуже давно, а де саме — невідомо, та трапилась велика посуха; така посуха, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вода, і люди без води почали хорувати та мерти. В тім краю, де ото трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-навсього одна дочка. Захорувала вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то знайшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його од смерті. Далі натрапила вона на другого, такого ж саме; потім на третього, четвертого і, в кінець, на сьомого. Всім давала пити і всіх одволала од смерті. Води зосталося у неї тільки на самому денці.
Йшла вона, йшла по дорозі та сіла відпочивать, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перекинув глечик. Коли перекинувсь той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і восьма маленька та й поставали вони на небі.
Ото ті зірки і єсть «Віз», або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма маленька, так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну.

Врятований грішник

Врятований грішникУ давнину ходили по землі і несли людям Боже слово три святителі — Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст. А церков тоді ще не було, то носили вони на плечах свою церковку. Де поставлять її, — там і кажуть Боже слово. Якось ішли вони через болото, то так важко було переносити ту церковку, що ледь здолали болото.
Довідався про те один чоловік та й взявся зробити місток. Скільки він там його робив, тепер ніхто не знає. Тільки незабаром по тому й помер. І потрапив за великі гріхи до пекла.
Через кілька років поверталися святителі знову тією дорогою. Коли дивляться — там, де було болото, гарненький місточок. Ото святителі поставили на ньому свою церковку та й вирішили помолитися за чоловіка, який зробив таку гарну справу. Як тільки скінчили молитву, прилітає до них ангел з обпаленими крильми.
Запитує його Іоан Златоуст:
— Де це ти так обпікся, ангеле Божий?
— В пеклі. Бо та душа, за яку ви так щиро молилися, потрапила нечистим в руки за великі гріхи. Господь повелів мені винести її з пекельного дна, бо ви за неї молилися. А ще послав Господь мене утішати вас за щиру молитву і сказати, що відтепер грішник той у раю.