Мужик і ворожбит

Мужик і ворожбитОдин мужик приїхав з ярмарку і мав у капшуку сто рублів. Як він повертався додому, то той капшук випав з кишені у віз, а капшук був міцний, ремінний. Корова їла пашу і з’їла того капшука. Мужик встає рано, мац-мац по кишенях, а грошей нема. Вирішив він, що взяла їх невістка, яку він дуже не любив.
От він і каже:
— Це невістка вкрала гроші. Ну я, трясця її матері, застрелю.
Почула такі слова свекруха і просить:
— Одумайся, може вона й не брала, бо дуже божиться.
Поїдь, чоловіче, до знахаря, що той скаже. Іде він, а за ним ув’язався десятирічний син. От приїхали вони ще засвітло, а знахар і каже:
— Ночуй у мене, чоловіче, то я тобі рано вранці поворожу, а так я не можу.
Прийшла ніч. Мужик пішов до коней спати, а малий ліг у хаті, та не спить. Чує, вийшов знахар на двір, свиснув.
Приходить до нього нечиста сила та питає:
— Чого ти хочеш від мене?
— Приїхав мужик. У нього шкода сталась. Ти там не знаєш, від чого вона трапилась?
Той відповідає:
— Чому я не знаю? Я знаю. Ті гроші з’їла корова. Але мужик пеняє на невістку, буцімто вона вкрала. Як би він ще сьогодні тую корову зарізав, то і гроші ще цілі. Але не кажи, щоб корову різав: кажи, що невістка вкрала. Він приїде додому, невістку вб’є, а сам зляку повіситься. Невістчина душа до Бога піде, а його наша буде. Тобі і мені.
А хлопчик чув всю цю розмову.
Ранком мужик біжить до хати.
— А що скажете?
— Скажу. Ваша підозра правильна. Невістка гроші вкрала.
— Аа… Я без знахаря знав, що невістка.
А тій невістці Бог так на розум дав, що вона пішла до своїх батьків, коли приїхав мужик.
— Де вона, сяку її матері? От я приїхав, і знахар сказав, що це вона вкрала.
А хлопець тим часом розповів бабці, що чув і бачив: мовляв, гроші корова з’їла, а знахар розмовляв з “тим” і той сказав: “Не кажи, що корова з’їла, а скажи, що невістка вкрала, то він невістку вб’є, сам повіситься. Буде, — казав, — і тобі, і мені.”
Баба пішла до мужика і стала його умовляти:
— Не злися, давай заріжемо корову нашу, та справимо обід. То може нас Бог помилує. Бо мені сон приснився, що треба цю корову забити.
Мужик дуже не хотів, лаявся. Але врешті-решт погодився. Зарізали корову.
Жінка каже:
— Ріжте бурдюга!
Ріжуть, аж там капшук, як новий. З тих пір мужик знахарям не вірить і іншим не радить.

Буде так, як Бог дасть

Буде так, як Бог дастьІшли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: “Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків”. А другий відповідає: “Я сам від чотирьох вовків одіб’юся”. “Ні, каже перший, краще зупинимося на ніч: Бог йоrо Святий знає, що воно ще буде”. “Буде те, що я знаю”, – відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків – сила-силенна, а посередині святий Юрій варить їм їсти. “Не бійся, чоловіче, – каже Юрій, – вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?” Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. “Я, – rоворить, – кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю”. Ось Юрій і послав чотирьох вовків.
Прибіrають вони назад – не взяли. Послав він ще шістьох – і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважноrо сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: “сам знаю, що буде”. Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.

Розбійник, що покаявся

Розбійник, що покаявсяДавним-давно був такий розбійник, що мав на совісті багато вбитих людей. Дізналися батько з матір’ю, що син людей убиває, і кажуть йому:
— Не вмреш ти спокійною смертю, коли стількох людей убив.
А він зі злості батька й матір убив, аби не вчили його, як жити.
Але літа минали, розбійник постарівся, здоров’я нема — чекає смерті, та смерть не йде до нього. Ходив він по світі, шукав смерті, але ніде не зустрів її. Дізнався розбійник, що у горах живе розумний чоловік, який може допомогти. Пішов до того чоловіка й розповідає йому, що спокійно вмерти не може.
— А чому? — питає мудрець.
— Я багатьох людей убив і батьків своїх.
— А чим ти їх убив?
— Яблуневою палицею.
— Знайди ту палицю, посади, на колінах носи воду в роті від річки й доти підливай, доки палиця не прийметься, не розів’ється, не зацвіте й не вродить яблука. Скільки з тієї яблуні впаде яблук, стільки тобі гріхів буде прощено.
Довго шукав розбійник, де та палиця, якою він людей убивав. Нарешті знайшов її, посадив і став на колінах ротом воду з річки носити й підливати. Багато років підливав, поки палиця прийнялася, пустила гілки, розвилася, зацвіла й вродила яблука. Яблука восени опали, а двоє трималися на яблуні й не падали.
І сказав дід:
— За смерть батька й матері прощення тобі не буде ніде і ніколи!

Соломон і слабість його

Соломон і слабість йогоСоломон ходив по світі тай робив всякі шпікулації, а на кожде помагав Господь Бог… І раз Соломон трафив на одну файну жидівку і охічну. Тай Соломон пристав із нев бути і наколи із нев був, на тогди та мудрость єго відпала. І сказав Бог до Соломона: — Соломоне! Я тобі на кожде помагав, а тепер тобі не буду помагати; я тобі за це дам кару, бо ти аби ни був з тов жидівков, то ти би мав мудрість тай славу а так тепер будеш лежати в постелі. І так будеш лежати сорок літ, що ніякі мудрости не будуть тай не будеш нікуди ходити, так що будуть тобі в постелі їсти давати. І так Соломон лежав сорок рік ув постелі, що його тіло черви точили невгасимо. І так мудрость Соломона пропала через марне діло. А коли ти хотів, Соломоне, далі мудрость робити, було з жьивров (зла (?)) напротив заповіди божої не робити. І так Соломона слава пропала і всі його мудрости, лиш за нього лишили си проповідки.

Перший млин

Перший млинЯк уже було зерно на землі, не було чим його молоти. Люде терли зерно руками камінь до каменю, та з тої муки робили хліб. Тота робота дуже їм допекла. Вони приходили до Бога тай питали: Господи, шо робити, аби була мука, аби не терти камінь до каменю? — А Бог каже: Шось мем мудрувати, аби укласти млин. — Бог знав, що треба млина, але не умів його скласти. Люде ждали довго на млин, бідкали си дуже, а в тім стали нарікати на Бога. Почув се Ірод, та вислав до людий свого явидника, а тот каже: Як ви запишете си до мене, я вам складу млин! — Дали си люде з’юдити, позаписували си! — Явидник пішов у лїс, нарубав дров, зніс у долину тай поклав млин. Але млин не хоче молоти, бо води ни було. Бере він решето, тай носить воду з потока на колесо. Заки принесе, вода вичурить з решета. Носить він так воду, що носить, а млин як не молов, так не меле. — Іде Бог коло того млина, тай питає: Що ти, розпобратиме, робиш? — Ади, каже, побратиме, поклав сме млин, та не можу води внести, аби молов. — А Бог каже: Дай мені млин, а я зроблю так, що він буде молов! — Бачить Юда, що нічого не вдіє, вже й умучив си, тай каже: Бери собі, але я хочу дивити си, як ти води наносиш! — Добре, каже Бог, диви си! — Бог пішов до потока, загатив його, звернув воду ид млинови, а вода надбігла, ухопила чорта, понесла через колесо під камінь, де він і доси тре си. З того часу став млин молоти тай людям з того велика пільга.

Як чоловік замість човника шпичку зробив

Як чоловік замість човника шпичку зробивСидить собі чоловік та цюкає щось сокирою. А Бог тоді ще ходив по землі мандрівником. Ось підходить Він до цього чоловіка й каже: “Здоров був, чоловіче!” – “Доброrо здоров’я!” – “Хай Боr помагає!” – “Спасибі!” – “А що ти оце, чоловіче, робиш?” – “Човник”, – відповідає той. – “Як Бог дасть, то й буде човник”, – зауважив Мандрівник. – “Тут і без Бога видно, що буде човник”, – каже чоловік і далі собі цюкає. Цюкає та й цюкає, коли роздивився, а вже той човник і не виходить. “То змайструю я ночви” , – вирішив він. Знову йде Мандрівник: “Здоров був, чоловіче!” – “Доброго здоров’я!” – “Хай Бог помагає!” – “Спасибі!” – “А що ти оце, чоловіче, робиш?” – “Ночви”, – відповідає той. – “Як Бог дасть, то будуть ночви”.
Розсердився чоловік і каже: “Тут і без Бога видно, що будуть ночви” , – і далі собі цюкає. Цюк та й цюк, коли роздивився, а вже й ночви не виходять. – “Тож зроблю я собі в такому разі корячок”, – надумався він і став знову цюкати. Де не взявся – знову Мандрівник. – “Здоров був, чоловіче!” – “Доброго здоров’я!” – “Хай Бо- помагає!” – “Спасибі!” – “А що ти оце робиш?” – “Корячок”. – “Бог дасть, то й буде корячок”, – зауважив Мандрівник. Ще дужче розсердився чоловік і каже: “Ось тут уже й без Бога видно, що буде корячок”, – і став далі цюкати. Та доцюкався до того, що й корячок не виходить. Почав було робити ложку – і ложка не вдаеться. Коли, нарешті, побачив, що нічого не виходить, застругав шпичку. Отак замість човна чоловік зробив шпичку.

Друге чудо святої Варвари

Друге чудо святої ВарвариІван Софонович, міщанин і райця київський, одного часу був кріпко захворів великою хворобою, а хворіючи немало, припом’янув собі святу Варвару, яка подає зцілення від мощів. А що за лютою болістю сам не міг іти, послав до монастиря Михайлівського, до мощів святої Варвари, по воду із руки її святої із вірою для ліків своєї важкої хвороби. Тимчасом його розпалила велика гарячка, що аж язик зсихав. Радили йому свої, аби чогось напився, щоб пригасити гарячку, але він відповів:
— Хоч би й умирав, не буду нічого пити, доки води від ручки святої Варвари принесуть.
Таку мав віру до святої мучениці.
Потім, коли принесено воду від святих мощів, молячись, із вірою напився і зараз-таки, як після якогось смачного міцного трунку, заснув твердо, а перед тим і спати так не міг. Натомість явилася йому свята Варвара і, взявши його за руку, мовила йому:
— Чоловіче, знай, — сказала, — що я є свята мучениця Варвара. Багато, – мовила, — не вірять, щоб то були мої правдиві мощі. Отож сам ти знай, що є то мої правдиві мощі, і всім повідай, аби в те вірили. А на знак того ти вже здоровий є.
Те прорікши, зникла, а Іван, отямившись, став такий же здоровий, ніби немало не хворів і, дякуючи святій Варварі, не тільки мені те своє чудовне зцілення від святої Варвари і її впевнення щодо мощів її оповів, але й усім і досі оповідає.

Тернина

ТернинаОй гей, гей! Скільки то було в краю нашім тернини, а скільки ще й зараз є. Тулиться собі десь на скрутах пагорбів, в ямах і ровах. Наче ховається від людського ока. Неміч, а не кущ.
Але спробуй ’го зламати! Горде зіллєчко, колюче! Ні худоба його не їсть, ні люди не зачіпають. Ото вже як хіба зачорніє ягодами-коралями, а тоді вже не питає ніхто, чи коле, чи нє. Лакома ягода, але не до їди. Терпка і квасна. А що вже з неї за наливка, скажу вам! Як добре вистоїть, то тече густо, як мед. А ще сушать баби ягоди в п’єцу, чи на сонці, або ж в братрурі. Іно кинь пару в окріп, поцукруй і… Що то за річ, не скажу вам! То но як спробуєш, то мовиш. А ще помагає ягода від всякої немочі. Як всередині болить, чи горячка, чи морозить…
Файна річ тернина!..
А знаєте, кажуть, колись вона була не шпичаста, не колюча. То, певно, і називалася по-іншому. Сміх, але ще дідо мої казали. Був час, коли люди обламали бідні кущі до штомбурів. Світилися наготою, як дівка на Івана Купала в річці. Кожна стріха затикана гіллям з ягодами. Пасуться на них горобці і люди до спуху. Ліньки нарвати того дару. Гой, люди, люди! Так воно також живе! Та то ще не біда, бо рани зростаються. А якби спротивилося і пощезло? А якби вивелося, що би було?
Та де там був час думати бідакам чорним за то…
Пішов кущ до богів за порадою. Йшов через труднопрохідні та гострі верхи гір високих. Натомив, наколов у далекій дорозі гілля-рученьки, корінь-ноженьки свої. Та дійшов і мовив:
— Бідні ми, кущі, на землі, ой бідні. Зобижають нас люди, як хто хоче. Стоїмо при дорозі, тож хто не йде, то терне і обломить… Терне й на… Обломить та й викине без користі. Не дасть плодам дозріти.
Чи правда, чи нє, але дано, кажуть, одвіт кущеві. І як вертав, то вслід чув сміх:
— Ану тепер, люде, терни! Терни, на!
Не зчувся кущ, як обріс голками гострими, колючками. Не один руку сколов, коли хотів, як колись, гіллячку зламати. Голки разили до крові. Хоч-не-хоч, а тепер тернина в пошанівку. Восени приходьте, то спробуєте ягід, а то й… шпичаків. Тоді обережно, з любов’ю до куща (бо руки поколеш!). «Терни», а він тобі сторицею — «на».

Кара Божа

Кара Божа

Ішли дві баби у Київ молиться. Назустріч, де не візьмись, плигає жаба здорова, прездорова. І почала слідкувати за ними. Плига та й плига. Куди вони б не пішли і вона там. Дуже близько вона не підходила, а так собі дещо … Читати далі

Оповідь про святого Миколая і святого Касіяна

Оповідь про святого Миколая і святого КасіянаЯкось святого Миколая і святого Касіяна послали з раю відвідати землю. І побачили вони одного разу на дорозі бідного селянина, віз якого, навантажений сіном, глибоко застряг в болоті і який робив безплідні зусилля, примушуючи свого коня зрушити з місця.
— Підемо, поможемо добрій людині, — запропонував святий Миколай.
— Борони, Боже, — відповів святий Касіян, — я боюсь забруднити свою хламиду.
— Ну, тоді почекай мене або краще йди собі без мене своєю дорогою, — сказав святий Миколай, — і, сміливо зайшовши в болото, хутенько допоміг чоловікові витягнути воза з колії.
Коли, впоравшись із цією роботою, святий Миколай наздогнав свого товариша, то був увесь в багнюці, а брудна й розірвана хламида його нагадувала лахміття бідняка.
Великим було здивування святого Петра, коли він побачив його в такому вигляді біля воріт раю.
— Ох, хто ж то тебе так забруднив? — спитав він його.
Святий Миколай розповів, чому так сталось.
— А ти, — спитав святий Петро святого Касіяна, — хіба не був там із ним?
— Аякже, але я не маю звички встрявати у те, що мене не стосується, і перш за все я подумав, щоб не вимазати непорочну білизну моєї хламиди.
— Так ось, — сказав святий Петро, — тебе, святий Миколаю, за те, що не побоявся забруднитися, виручаючи ближнього з біди, віднині будуть святкувати два рази на рік і ти будеш в очах у всієї святої Русі найбільшим після мене. А ти, святий Касіяне, задовільнись непорочною білизною своєї хламиди, а святкувати тебе будуть лише у високосний рік — раз в чотири роки.