Чому гуси миються у воді, коти — на печі, а кури порпаються в поросі

Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.
Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.
— Куди йдете, гуси?
— Шукаємо воду, бо велика спрагота.
— І я йду з вами, — каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила…
— Ну, ходи з нами.
Ідуть, ідуть, ідуть.
Зустріли кота.
— Куди йдете? — питає кіт.
— Шукаємо воду.
— І я з вами піду, добре?
— Ходи.
Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.
Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться… Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота й курочку.
— Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?
І поскакали у воду… Але нараз почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег.
Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:
— Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.
А курочка собі:
— І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у поросі.
При цьому зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.
— Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!
А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.
— Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.
І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються в поросі.
А хто не вірить, най перевірить!

Сліпий кінь

Сліпий кіньЖив єден ґазда. У нього був красний кінь. Вірно йому він служив.
Раз на ґазду в лісі напали розбійники, як вертав уночі із міста. Убили би його, якби не вірний кінь. Почав він бігти і втік од розбійників. Дуже цьому радувався ґазда. І казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерті буде його у себе держати.
Але то сказати — єдно діло, а зробити — друге. Забув і ґазда свою обіцянку. І як захворав кінь, він прогнав його, а ворота запер перед ним. А кінь той був осліп та й не знав, що його прогнали, бо не видів. Він чекав, що ґазда одкриє ворота і пустить його. Але коли зрозумів, що його прогнали, пішов од воріт, думав, що знайде собі хоть яку стеблину соломи. Але була зима, і нич не було на вулицях.
Дійшов кінь до стовпа із дзвоником. Голодний кінь занюхав шнурок і почав жувати його. А в тім селі був такий звичай, що коли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли кінь гриз мотуззя, то дзвін задзвонив. Прибігли люди і увиділи його. Прийшов і той ґазда, чий був кінь. І так йому страшно стало, коли увидів, що його кінь просить помочі. Жаль йому стало коня. Взяв він його і вже більше не гнав з дому, а доглядав до смерті. А коло того стовпа на камені вирізали образ, як кінь у дзвоник дзвонить, щоби всі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивими до всіх.

Рябко влітку і взимку

Рябко влітку і взимкуЛітом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:
— На ката хата! Мені й так добре!
А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:
— Коли б мені хатонька хоч манісінька, хоч отакісінька!..

Два товариші або Пакінь і Прало

Два товариші або Пакінь і ПралоОт кажуть люди, щоб до Юра було сіно і в дурня, а як до благовіщення дозимував скотину, а на благовіщення хоч на лубочку вивези на луку, то вже не здохне.
Ото я вам скажу.
У одного бідного чоловічка конячка одним одна була, та й ту ледве до благовіщення дозимував, а на благовіщення тільки живу вивіз на луку. Ото як почала та конячка гризти траву, то трошки й подужчала.
Скоро на ноги підвелась — і пішла далі, від вітру валячись.
Ото йде,— коли зустрічає її Прало, такий кінь великий та дужий, що ніякого звіра не боїться, та й каже:
— Здоров був, товаришу!
Глянув кінь на товариша та й подумав: «Це не мені товариш»,— та й відказав:
— Доброго здоров’я!
Ото й питає ситий худого:
— А куди ти йдеш?
— Та йду світ за очі.
— Та й я туди ж, так нумо товаришувати.
— То й нумо! — сказав худий кінь.
Ото й пішли вдвох.
Ото йдуть та й балакають, а ситий і каже:
— Скажи мені, як тебе звуть?
А худий відказав: «Пакінь».
— А я Прало,— сказав ситий,— ходім же тепер на залізний тік пробувати сили, хто дужчий.
— Ходім! — сказав тоненьким голоском Пакінь, бо він світові рад.
Прийшли на тік. Ото Прало каже:
— Бий, Паконю!
А той:
— Бий ти!
От Прало як ударить, то аж тік гнеться, а Пакінь як ударить, то вогонь креше. Ото Прало й задумався: «Який він сильний, не мій товариш: я як ударю, то іскри не сипляться, а тільки тік гнеться, а від нього сипляться іскри!» А того й не знав Прало, що Пакінь підкований: хазяїн на зиму підкував та й забув вирвати підкови, як на луку витяг.
От Прало й каже до Паконя:
— Ходім, товаришу, ще до моря, хто більше води видме?
— Ходім,— сказав Пакінь.
Ото пішли. От Прало як духне, то за малим риби за хвости не вхопить — аж до сухого. А Пакінь похнюпив голову в воду, язик висолопив, бо ледве живий, а щука думала, що м’ясо, та хап його за язик, а Пакінь — клац її зубами та й каже до Прала:
— А що, товаришу, чи ти що піймав? А я піймав!
Ото глянув Прало на Паконя та аж злякався, що таку щуку велику держить Пакінь у зубах, та й каже:
— Ходім варити, товаришу, тепер є що!
А сам тільки голову почухує, поглядає на Паконя та й думає: «Оце знайшов чорта не за свої гроші!»
Ото розклали вогонь, щоб варити ту рибу. Прало й каже:
— Сиди ти, товаришу, тут біля вогню, а я дров принесу.
— Ну й добре! — сказав Пакінь.
Сів і голову похнюпив: сказано — три чисниці до смерті; а сорока думала, що неживий, та хап його за язик! А Пакінь — клац зубами та й держить у роті. От Прало приходить, а Пакінь питає:
— А що, товаришу, чи піймав що?
— Ні,— сказав Прало.
— А я піймав! — відказав Пакінь.
Дивиться Прало, аж справді держить сороку в зубах Пакінь.
Здивувався Прало та й каже:
— А де це ти, товаришу, взяв сороку?
— Е, товаришу,— сказав Пакінь,— я під небесами літав та й піймав!
Дуже зажурився Прало та й каже: «Е, це не мій товариш: коли він рибу в морі ловить і птицю попід небесами, так куди мені зрівнятися! Хоч я дужий і дуби з корінням ламаю, так я птиці попід небесами і риби в морі не піймаю!» Отак думав Прало сам собі і міркував: яким би побитом від Паконя втекти?
Ото каже, подумавши, Прало:
— Вари, товаришу, а я піду, може, ще дров принесу.
— Добре,— сказав Пакінь.
І пішов Прало, та навкруги, та навтікача,— біжить, оглядається та й каже: «Нехай тобі нечистий батько! Ти не по моїй силі,— хоч би втекти від тебе!»
От біжить Прало, коли зустрічає вовка. Вовк і каже:
— Здоров будь, Прало.
— Здоров, вовче, та мовчи! — сказав Прало бозна-яким голосом.
— Та що там таке? Розкажи! — сказав вовк Пралові.
— Ось що! — став Прало розказувати.— Я зустрівся з товаришем і хотів з ним побрататися: ото й пішли сили спробувати — хто дужчий. То як ти скажеш? Я як ударю, то залізний тік гнеться, а він як ударить, то вогонь креше. Ото пішли води дути до моря; то я як духну, то аж до сухого, а він і рибу піймав. От пішли варити тієї риби,— то як на твою думку? Я поки дров приніс, а він уже й сороку піймав! Так я оце подививсь, що не по моїй силі, та й давай тікати від нього.
— Та як же його звуть? — спитався вовк Прала.
— Пакінь,— сказав Прало.
— Е, так я таких умію підголювати,— сказав вовк,— тільки покажи, де він.
— Е! — сказав Прало.— Я тебе туди не поведу, а покажу: ген там на долині, під могилкою, вогонь палає — то товариш мій Пакінь розкладає.
Ото подивився вовк, увесь затрусивсь і сказав:
— Сиди ж ти, Прало, та дивись, а я піду і тобі шкуру принесу на чоботи, щоб нікого не боявся, а нам віри йняв, що ми таких братчиків уміємо підголювати.
Ото пішов вовк до Паконя, як ухватив за хвіст — і до голови обдер шкуру… і Пралові подарував. Остався Прало сам, а Пакінь пропав ні за цапову душу.
Оце вам казка, а мені бубликів в’язка.

Про що думав кінь

Про що думав кіньКоло порожнього жолоба стоїть кінь, звісив голову, спустив вуха та й мовчить. Корова киває на його головою та питається вола:
— Про що оце він думає? Чи не про те, що вивернув учора в калюжу віз з хазяїновою капустою?
— Що йому капуста! Мабуть, про ті басамани, що наробив йому за це хазяїн, — відказує віл.
— Ні, мабуть, про те, що їсти нічого, — вставляє своє слово прожерлива свиня.
— Ні, мабуть, про те, що хазяїн його на ярмарок поведе продавати, бо старий, — каже вівця.
— Усі ви нісенітницю верзете, — каже Рябко. — От я спитаю, нехай сам скаже. Буланий, гов, про що ви думаєте?
Буланий повернув голову.
— Про що я думав? Гум, гум, про що я думав? — поважно хитаючи головою, каже він. — От, сказать по правді, гум, я нічого не думав.

Чому тепер звір не говорит

Чому тепер звір не говоритДавно, як ще жили велети, говорили усі диханя. Раз вівця радила си з козов, як би над чоловіком старшувати. Худоба не видить чоловіка, який він за великий, бо як би вздрів кінь, який чоловік малий, то він би єго стратив; лиш оден когут видить який чоловік. Він розумніший від чоловіка, від кота, від пса. Коза сказала: Іди у полонину Гораль, там буде Бог проходив си; спитай єго, він тобі скаже. — Пішла вівця; приходит до Бога и питає: Господи, мене дойи три рази в день; я убираю їх, а вони мене так труді. — Бог сказав їй на се: Муси тебе трудити, бо ти си не виплачуєш. Зимі їж сижінь сїна, а літі на два сижні пасеш ; до того зз’їдаєш шість гусок солі на рік; 13 банок йде на тебе за сіно; а за тебе дістане 4—5 банок,
а з руном и ягнем найбільше 10 банок. Ти робиш чоловікові страту; виплачуєш си трохи молоком, шо літі даєш. — Вона яла просити Бога, аби мала тілки сила, аби стала чоловікові на ногу, а тот аби з того умер. А Бог сказав їй: Як меш носити руно на 12 локоть сукна и відро молока, аби чоловік ушив собі з него сердак, гачі, онучі и напритав тілько молока, аби зміг годувати си з тебе одної, то будеш мати таку путерію! — Вівця сказала: Не хочу старшувати и не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломили би си під тим. — За сю смілість, що вівця хотіла старшувати над чоловіком, відобрав Бог у неї і всеї дихані мову і позволив лише раз у рік, у північ новорічну говорити. — І мож тогди послухати; треба зайти у стайню о годині 12-ій в ночі, там мож почути. Але такий не буде більше жити, як 24 годинї. Тої ночі говорит усе диханя з Богом, як їй тут жити, як обходит си з нев чоловік, ци дає їй їсти. Тому підстелюют того дня добре під худобу, та нагодовуют її, аби не жалувала си на чоловіка.

Півник та двоє мишенят

Півник та двоє мишенятЖили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята, було, тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.
— Круть, Верть, — став гукати півник, — а гляньте-но, що я знайшов!
Поприбігали мишенята та й кажуть:
— Коли б це його обмолотити…
— А хто молотиме? — питається півник.
— Не я! — одказує одне мишеня.
— Не я! — каже й друге мишеня.
— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.
А мишенята й далі граються.
От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:
— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!
Поприбігали мишенята.
— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолотити.
— А хто понесе? — питає півник.
— Не я! — гукає Круть.
— Не я! — гукає Верть.
— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.
А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються.
Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс.
Поприбігали мишенята, пораділи:
— Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.
— Хто ж міситиме? — питає півник.
А мишенята й знов своє:
— Не я! — пищить Круть.
— Не я! — пищить Верть.
Подумав, подумав півник та й каже:
— Доведеться мені, мабуть.
От замісив півник тісто, приніс дрова та розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.
Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.
Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.
А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.
— Ох, і голодний я! — каже Круть.
— А я який голодний! — каже Верть.
Та й посідали до столу. А півник і каже:
— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.
— Ти, — кажуть мишенята.
— А хто його обмолотив?
— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.
— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?
— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.
— А що ж ви робили?
Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?