Півник та двоє мишенят

Півник та двоє мишенятЖили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята, було, тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.
— Круть, Верть, — став гукати півник, — а гляньте-но, що я знайшов!
Поприбігали мишенята та й кажуть:
— Коли б це його обмолотити…
— А хто молотиме? — питається півник.
— Не я! — одказує одне мишеня.
— Не я! — каже й друге мишеня.
— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.
А мишенята й далі граються.
От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:
— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!
Поприбігали мишенята.
— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолотити.
— А хто понесе? — питає півник.
— Не я! — гукає Круть.
— Не я! — гукає Верть.
— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.
А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються.
Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс.
Поприбігали мишенята, пораділи:
— Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.
— Хто ж міситиме? — питає півник.
А мишенята й знов своє:
— Не я! — пищить Круть.
— Не я! — пищить Верть.
Подумав, подумав півник та й каже:
— Доведеться мені, мабуть.
От замісив півник тісто, приніс дрова та розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.
Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.
Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.
А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.
— Ох, і голодний я! — каже Круть.
— А я який голодний! — каже Верть.
Та й посідали до столу. А півник і каже:
— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.
— Ти, — кажуть мишенята.
— А хто його обмолотив?
— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.
— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?
— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.
— А що ж ви робили?
Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

Пес, порося і когут

Пес, порося і когутУ багатого й дуже скупого чоловіка постарівся пес.
— А що я тебе буду годувати, старий псе, — бурмотів собі скупендра, — я можу дістати молодого, котрий принесе користь на ґаздівстві.
Й рішив вбити старого пса. А той підслухав бесіду господаря і втік.
Зібрався й іде глядати правду. По дорозі зустрів порося.
— Куди йдеш, поросятко?
— Йду світом, бо ґазда мене хотів зарізати.
— Та я виджу, що ми обоє нещасні…
Повіли одне одному свою біду й так домовилися, що в’єдно будуть світом блукати, поки не знайдуть правди. Раз лиш зустріли когута.
— Куди ви йдете?
— По світу, правду глядати, а ти?
— Мене господарка хотіла зарізати на свято. А я втік.
— Но, та доля наша одна.
— Прийміть і мене у свою компанію. І я шукаю правди.
І так рушили троє.
Прийшли в якусь хащу й натрапили на хижку. Ніхто там не жив, і троє друзів задумали тут поселитися.
Так договорилися межи собою: порося буде їсти варити, пес — ходити на полювання, а когут — вартувати хижу.
Одного разу, коли пес був на ловах, проходили біля сеї хижки вовки. Втямили на стрісі когута, а в оболоці поросятко. Дуже були голодні й зачали радитися, як вхопити когута й поросятко…
Когута не могли дістати, бо сидів високо на стрісі. Тоді рішили, що увірвуться до хижі та з’їдять порося.
Айбо когут подав завчасно сигнал. Так що поросятко замкло двері на ключ.
Вовки зачали з розбігу скакати на двері, й дошки стали тріщати та ламатися.
Тоді поросятко вхопило горня і зачало поливати вовків кип’ятком. Найбільше потерпів старий вовчисько: від кип’ятку з нього шерсть зовсім облізла. Інші вовки теж добре дістали і почали тікати геть.
На якийсь часок втихомирилися, але потім знову почали раду.
— Ганьба, — каже старий вовк, — ми налякалися одного поросяти!
— Вертаймося! — завили вовки гуртом.
І рушили назад до хижі.
Айбо когут знову втямив, що вовки ся вернули і сказав про це поросяті. Воно скоро принесло лазиво, поставило горі дубом і полізло на самісінький верх.
Вовки прибігли під дерево, увиділи на ньому порося, але ніяк не могли туди добратися. Радяться, що робити?
— Ставайте один на другого! — наказав старий.
Поставали один на одного і зробили високу громаду. Лиш одного не вистачало, аби досяг поросятка. «Біда, — думає собі поросятко, — що тепер робити? З’їдять ня!» І загойкало:
— Цимбори мої, когутику, й ти, песику! Лліть на облізлого вовка кип’яток!
А він був на самому споді громади.
Коли се вчув старий вовк, налякався, скочив геть — і всі вовки попадали на землю. Із великого страху повтікали в ліс.
І вже ніколи не приходили більше до хижі.
А поросятко, пес і когут жили собі спокійно. Може, й днесь живуть і правду шукають, якщо не повмирали.

Осел і пес

Осел і песВеликий пес і осел ішли в дорогу разом. Обом захотілося дуже їсти. Осел спасав по дорозі бодаки і осет, а пес, будучи дуже голодний, просив осла, щоби йому дав кусник хліба, котрий ніс на собі в кошиках. Осел відповів, що пес може їсти тоє, що осли їдять, тоє бодаки і осет.
В тій хвилі надбіг великий вовк. Осел, дрожачи цілим тілом, став просити сильного пса, щоби його боронив. «Ні, – сказав пес, — тії, що хотять їсти сами, най і бороняться сами!» По тих словах утік пес, а осла зажер вовк.
Яка ж з того наука? Ото тая: добра услуга вимагає также доброї услуги, і той, хто не милує ближнього свого, не найде помилування у него для себе.

Осел, що вдавав лева

Осел, що вдавав леваРаз ослові дур голови взявся. Взяв він убрався в скіру льва та пійшов страшити людей та звірину, гей би то він був той сильний лев!..
Волочиться він раз по селі, а ту аси за ним, та як обскочуть осла!.. Став осел боронитися та й, на щастя, скіра з голови ізсунулася, а показалися довгі уха осла!.. Що за сміх повстав межи людьми!.. Осла зловили та й буком, і завели го до єго ґазди. То відтак го ще ліпше научив, як має з обори утікати та перебиратися.
Так то роблять нерозумні, що хотять тим величатися, чим не суть.

Миша дбайлива і миша лінива

Миша дбайлива і миша ліниваБуло дві миші, і одна ся настарала їсти на зиму, а друга нич. А воно і днесь так є, що не тому речено, кому печено, хіба тому, хто з’їсть. І тоті миші одна другій мовить:
— Що ж, сестричко, ци зладилася на зиму?
— Та чому, зладила. Маю, біг дав, що їсти й пити.
А тота, що нич не має:
— Маю й я з-за Божої волі; вже-м ся й висповідала. А ти ци сповідалася?
— О, я ніт. Не знаю, де сповідатися.
— О, мій дідо ксьондзом. А вже старий, такий вусатий і легко сповідав. Ходи зо мнов, я вкажу!
І привела її там д’якійсь хижі, і вказує там у віконце, й мовить:
— Лізь туди, він там сидить, дідо мій!
А кіт ся дивив, же миш полізла. Та й тота ся вернула, а кіт скочив та й другу з’їв. І тамта не працювала і не ладила, а через зиму їла.

Мишача рада

Мишача радаВ одній хаті здох котик. Між мишами настала велика радість, бо гадали, що вже тепер безпечніші будуть. Не довго тішились — ґаздиня придбала собі другого. Сей зараз забрався до мишей; що котру зловить — зараз удушить! Настав великий переполох між мишами. «Новий кіт! Новий кіт! — закричали гуртом. — Треба його конче позбутись, бо жодна не останеться живою». — «Але як стратити його?» — закричали одні. «Я пораджу, — сказала маленька. — Прив’яжім йому до шийки дзвіночок, тоді здалека будемо чути, як він біжить; от і потікаємо». «Дуже добра рада», — сказали другі і почали з утіхи скакати. «Але ж котра завісить котикові дзвіночок на тій?» — спитала одна мишка.
Усі поглянули одна на другу і замовкли: не найшлась така відважна. А кіт тим часом як ходив, так і ходить без дзвіночка та ловить миші одну по одній.

Про Івана Багатого

Про Івана БагатогоІван Багатий жив у курені голий і мав собі кота.
Купить Іван сала та хліба, а кіт і поїсть. От він того кота впіймав, побив і прогнав.
Розсердився кіт на свого хазяїна, пішов позивати його до царя. Іде та й іде, зустрічає його вовк.
— Здоров, котику!
— Здоров, вовче!
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого.
— Підемо й ми з тобою, котику, бо нас б’ють, проходу не дають.
— Скільки ж вас є?
А вовк каже:
— Нас є сто.
— Збирайтеся,— каже кіт,— всі.
От вони зібрались, ідуть до царя. А кіт попереду побіг. Прибіг до царя та й каже:
— Здоров, царю!
— Здоров, котику! — відповідає цар.
— Прислав вам Іван Багатий сто вовків у подарунок.
— Спасибі,— каже цар,— за такий подарунок.
А тут уже й вовки прибігли, стоять надворі.
От цар зараз звелів стрільцям обступити вовків. Стрільці обступили й побили їх. А котик той побіг до куреня, побачив, що Івана Багатого вдома нема, знайшов сало і з ’їв.
Прийшов Іван до куреня, дивиться, а котик сидить у кутку і облизується.
«Оце, певно,— думає Іван,— він поїв сало!» Кинувся до сала — нема. Піймав він кота, вибив-вибив і прогнав з куреня.
Побіг котик знову до царя позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, зустрічають його кабани дикі.
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого. Читати далі

Луплене теля

Луплене теляБув собі чоловік да жінка; да нічого в їх не було, тільки одно телятко. Ото воно так жило, як слід, а то якось щось воно й спортилося. Був у їх стожок сіна; то це чоловік підкине, то воно й з’їсть; да все й їсть, і їсть… Той чоловік увійшов снідать да й каже: «Жінко! Що мені робить оцьому теляті? Що вже скільки сіна було, да й поїло. Чи його зарізать, чи що?» — «Ні, – каже, — облупи да на улицю випусти, нехай іде, живе». Він облупив да й пустив.
Іде да й іде теє теля. Аж біжить кабан да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». Дак кабан каже: «Ходім».
Ідуть да йдуть. Біжить баран да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». — «Ходім».
От ідуть. Біжить гусак да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». — «Ходім».
Ідуть да йдуть. Біжить селех да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша».
Ідуть да й ідуть. Аж біжить півень. «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». От ідуть да йдуть собі.
Аж така хуртовина!.. Поставали да й радяться. Кабан каже: «Я побіжу в болото да в мох уриюсь!» А баран каже: «Я побіжу да в дупло влізу». А гусак каже: «Я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Селех каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Півень каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь!»
А теля […] да зробило хату собі… Зробило сінці і комору, прикоморок… Там усячина є, – жито і мука, усе є… Піч зробило собі в хаті. Пішло дровець назбирало да протопило хату да й лягло на печі.
От біжить кабан да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом прорию». Треба одчинять. Одчинило. Він увійшов да на піл і ліг. А воно на піч.
От біжить баран. «Мекеке, мекеке! Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Лобом проб’ю!» Воно встало, одчинило. Він увійшов да під піл. А воно на піч таки все дереться.
От біжить гусак: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю!» Воно встало, одчинило. Він під покут та й сів.
От біжить селех да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю». Воно одчинило. Він під піч у куточок.
От біжить півень, каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Носом проклюю!» Воно одчинило. Перед комином жердочка, він і сів на тій жердочці. От, ото вже ночувать їм треба.
Вовк прийшов да в комірку, виїв муку, поїв жито, все сало з’їв да тоді й увійшов у хату да на піч зирк! А теля з печі зирк! Та й каже: «Ей, браття! Вставайте вовка бить!»
Вони повставали, давай його молосовіть там, бить […]. От вони і вбили вовка та й витягли на улицю, да й повходили в хату. Дак півень і каже: «Якби були подали сюда, дак і облупили!»

Невдалий кінь

Невдалий кіньОдин кінь був невдоволений своєю долею. Нарікав він на господаря, що шерсть йому псує сідлом, натирає упряжжю. Підійшов якось кінь увечері до річки, і побачив себе у воді. Зажурився, що невдалий. Поглядаючи лебедя, який плавав на воді, подумав: «От якби в мене була така шия, як у лебедя, і голова трохи менша, ніж є, а ноги — довші й тонші. Та щоб чоловік не стирав сідлом моєї шерсті. Добре б мати природне сідло. Пошли мені, доле, таку вроду!..»
Прокинувся кінь другого дня і відчув себе зовсім іншим. Зрадів дуже, забажалося йому побігти до своїх товаришів, похвалитися перед ними своєю красою.
На толоці пасся табун коней, і він побіг туди. Коні помітили, що до них наближається якась невідома потвора, і кинулись тікати. Перетворений кінь здивувався.
— Гей, стійте! — закричав він.— Хіба не пізнаєте мене? Я ж той самий гнідий, що вчора разом з вами пасся!
Та коні не слухали, задерли хвости і тікали не озираючись.
«Що за диво? Чому вони жахаються мене? — думав він.— Страшний їм видався? А може, я дуже бравий і їм стало соромно, що проти мене вони невдалі?»
Коні повтікали з толоки в село, і тільки біля своїх дворів кожен відсапнув і озирнувся: чи не наздоганяє страховисько. Верблюд залишився сам на толоці і засумував. «Що б воно значило?— думав собі.— Невже я такий страшний, що приятелі мої перелякалися?»
Пішов він до річки, нахилився до води, побачив там своє відображення — і сам злякався: з води на нього дивилося велике двогорбе страховисько. Тепер кінь жалкував, що даремно нарікав на свою долю і вроду, та було вже пізно.
З того часу повелися на світі двогорбі верблюди.

Корова, кінь і пес

Корова, кінь і песКорова, кінь і пес повадилися між собою, кого із них ґазда більше любить.
— Звичайно, мене, — говорить кінь, — я йому плуг і борону тягаю, дрова із лісу вожу, сам він на мені в город ходить; пропав би він без мене.
— Ні, ґазда любить більше мене, — говорить корова, — я все його сімейство молоком годую.
— Ні, ґазда мене ліпше любить, — гарчить пес, — я його хижу і маєток стережу.
Вислухав ґазда сей спір і говорить:
— Перестаньте вадитися, всі ви мені нужні, і кождий із вас добрий на своєму місці. Та сам себе ніхто не хвалить!