Яструб – війтом

Яструб - війтомЗібралися якось яструби на велику раду. Треба їм було обрати собі війта. Порадилися вони: є тут, мовляв, один яструб файної вроди і до того ж письменний. І вирішили, що той буде добре війтувати.
Та поки його війтом не обирали, був він учений і мудрий. А як став війтом, то з того часу за багачами стоїть, а до бідних йому байдуже.
Бідні поки могли терпіти — терпіли. А бідних було більше, ніж багатих.
От пішли бідні позивати війта, хотіли його скинути. Але в суді сказали, що ще строк тому війтові не вийшов, нехай урядує.
Бідним несила терпіти, дуже війт не по правді робить, а до річного строку ще далеко. Подумали і вирішили:
— Чого ми будемо його терпіти? Коли поб’ємо, то він сам від нас піде.Піймали його, добре побили. І сидів він тихо, поки хворий був, а як одужав — полетів собі геть.
Почув той яструб, що у ворон нема війта. Почав до них навідуватись і впхався там у війти. Спочатку, як тільки його обрали, порядкував він добре: що вони йому казали, то він робив, і що він їм казав, вони виконували.
Ось оселилися ворону в одному лісі, а сорокопуди теж у тому лісі жили. Сорокопуди хоч і невеликі птахи, та дуже шкідливі. Дуже вони воронам надокучили, і почали ворони на них скаржитися:
— Що нам з ними робити?
А війт і каже їм:
— Якщо вони вам роблять шкоду, самі себе захищайте.
Розгнівались ворони на свого війта за такі слова, скликали раду, скинули його і сказали грізно:
— Якщо сам не підеш, вб’ємо тебе!
Ось прийшов він додому і розказав своїй жінці, а та як почула, почала його лаяти, докоряти:
— Не добили тебе яструби, то ворони доб’ють. Хіба ти не обійдешся без того, щоб бути війтом?
Подумав яструб, подумав, страх його взяв, він і каже:
— Та вже як упіймають, то вб’ють. І справді, навіщо це мені?
І пішов він з війтів. У своє село вертатися вже не хотілося, дуже сміялися б там над ним, а йому було б соромно. І каже він до жінки:
— Треба мені, мабуть, в іншому місці війтом стати.
Ось літає він по світу, прислухається, де нема війта. Почув звідкись, що у шпаків нема війта. Думає він, міркує: «Не личить мені самому йти до шпаків проситися у війти». І почав він стежити за ними,куди вони літають, підлітає до них і слухає. Коли достигли ягоди, шпаки почали літати зграями і живитися в садках, на городах та вирубах, де ростуть черешні. Але людям це надокучило, і почали вони кидати в шпаків патиками, стріляти. Надокучило й шпакам таку біду терпіти. Злетілося їх багато на віче, щоб вибрати собі війта. Злетілися в один ліс, кричать, радяться між собою. А той яструб перелітає з бука на бук і все ближче до них; він бачить їх добре, а вони його не бачать. Шпаки про свою справу радяться, а він усе слухає, чи не йтиме мова про війта. Ось сидить він коло них близько, а вони говорять:
— Коли б нам і чужий хто трапився та добре урядував, ми вибрали б і чужого.
Підлетів тоді яструб ближче, сів поруч на дерево і питає їх:
— Про що ви, пани брати, тут радитесь?
— Ой,— кажуть,— нам така біда. Всюди нас б’ють, нівечать, і нема нікого, хто б на захист став.
А яструб і каже:
— Зле ви робите, що у вас нема старшини, яка б про вас могла турбуватись. Ви мусите,— каже,— обрати собі війта, хай він голову сушить, аби вам було добре… Але як поставите війтом кого-небудь із своїх, то не будуть його боятися, бо замалий птах.
Подумали шпаки і кажуть:
— А може б, ми вас війтом поставили, може б, вас і боялись.
— Ну що ж,— каже,— порадьтеся, обирайте.
Скликали вони раду і вирішили:
— Най буде яструб!
А він їм каже:
— Війтом я можу бути. Тільки ви мені щодня давайте одного з-поміж себе на утримання. Бо як не згодитеся, то прийде чоловік з крісом і вб’є вас цілу сотню. А будете давати мені по одному, то все ж менше вас загине.
І шпаки погодилися на це. А як став він у них війтом, то і каже:
— Як хочете, щоб вас не вбивали, то сидіть по домівках.
Не подобався шпакам такий війт уже з першого ж разу, але що діяти?
Минув строк бути яструбові війтом, а не зробив він шпакам нічого доброго. А знищив за той час стільки, що залишилося їх лише дев’яносто.
Що тут робити шпакам? І вирішили вони його скинути. Кажуть:
— Коли він ще рік пробуде війтом, то жодного з нас не зостанеться.
Покликали вони його, але бачать, що скинути вже не легко. Тоді подумали і вирішили:
— Якщо його не побити, то ніяк не скинемо.
Злетілися вони докупи, обступили яструба колом, і хоч птахи вони маленькі, та дзьоби у них гострі. І як почали вони його довбати, то він божився-присягався, що вже ніколи не буде війтом.

Скора робота, так нагла смерть

Скора робота, так нагла смертьКолись іще, як дріжжі були такі ріденькі, як водичка, так рак пішов по дріжжі і ходив сім літ. От прийшов він додому, став через поріг перелазить, упав і глечик з дріжжами розбив та й каже:
— Скора робота, так нагла смерть!

Провчений журавель

Провчений журавельГолодний вовк на болоті піймав гуску і почав її трощикувать прямо з пір’ям і кістками. Одну кістку не перетер на зубах, застряла в горлі, стояла впоперек горла. Вовк вертівсь, вертівсь, нічого не міг поробить. Уже він надувавсь проковтнуть і силкувавсь вихаркнуть, кістка не подавалась ні назад, ні наперед. Вовк побачив журавля, побіг до його і почав прохать: «Будь ласкавий, рятуй мене, а то я загину ні за понюх табаку». — «А що тобі, вовче, треба?» — «Витягни мені з глотки кістку, я тобі чим-небудь оддячу». Вовк роззявив свою пельку. Журавель підійшов, застромив свою голову в рот вовкові, нащупав носом в глотці кістку і витяг звідтіль. А далі журавель каже: «Ну, давай же мені, вовче, що-небудь за роботу». — «Що ти, довгов’язий, очманів, чи що? Ти моли Бога, що твоя голова осталась ціла». — «Так ти ж сам поступивсь оддячить за роботу, я ж тебе од смерті заборонив». — «Оце тобі, журавель, і оддяка, що пустив тебе живим; а будеш домагаться, так буде й тобі те, що гусакові».
Журавель дай Бог ноги од вовка і з того часу боїться до його підближаться.
Через тиждень, а може, й через два дикий кабан натрапив на дохлого зайця і почав його глитать. Кабан дуже проголодався, гаразд не пережовував, ковтав цілком. Одна дебела кістка з заячого плічка, не пережерта зубами, попала в глотку і стала впоперек. Кабан прибіг до журавля і каже: «Будь ласкавий, рятуй мене, а то я подавився і ніяк не ослобонюсь од кістки». А журавель каже: «Ні, брате, я за це діло не берусь, я вам не лікар. Я одному поміг і навіки закаявся». — «Ради Бога, одрятуй, я тобі оддячу». — «Знаю я вашу оддяку, один научив, тепер годі». — «Та що ти, Бог з тобою, я ж тобі ніякого зла не чинив. Заборони мене од смерті, вік буду за тебе Бога молить». — «Ні, боюсь; може, ти й порядошна звірина, тіко тепер я через поганих і хорошим не вірю. Своя шкура дорожча твоєї».
Журавель піднявсь і полетів од кабана. А кабан так і загинув од кістки.

Паперовий сокіл і мотиль

Паперовий сокіл і мотильОдин хлопчик зробив собі паперового птаха-сокола, помалював його гарно і пустив на шнурочку високо-високо. Летить паперовий сокіл, аж бачить метелика, що низько літає з квітки на квітку. І каже гордий сокіл:
— Ти не підлетиш так високо, як я! Дивися! Я лечу аж під хмари!
— Це правда, — сказав мотиль. — Але я не завидую тобі. Хоча ти великий і мальований, але прив’язаний на шнурочку і в кождій хвилині можуть тебе стягнути на землю. А я хоч і малий і низько літаю, але свобідно, а воля — то найбільший скарб на світі!

Олень, черепаха і птах

Олень, черепаха і птахБуло троє друзів: олень, черепаха і птах.
Якось уночі заплутався олень у сітці. Спробував звільнитись, та побачив, що сам нічого не зробить. Покликав на допомогу черепаху.
Приповзла черепаха і почала гризти сітку. Гризе нитку за ниткою та все поглядає на стежку, чи не йде мисливець. А тут мисливець — з торбою, луком та стрілами.
Аж раптом йому під ноги кинувся птах. Мисливець побіг за птахом. Поки за ним ганявся, черепаха звільнила оленя. Зосталася сітка, порожня та порвана.
Розсердився мисливець: «Це мене так птах піддурив!.. Ось я його з лука вб’ю». І тільки націлився, а черепаха хап мисливця за ногу. «Ой!» — скрикнув він і промахнувся. Полетів птах цілий та здоровий. Тоді мисливець схопив черепаху, вкинув у торбу і пішов додому.
Дорогою захотілося йому їсти. Сів під деревом, розклав на листку млинці. А олень підкрався ззаду, підчепив рогом торбу і зник у гущавині. Там на них уже чекав птах. Він дзьобом розірвав торбу і випустив на волю черепаху.
Так троє друзів порятували один одного.

Мурашок сильніший від орла

Мурашок сильніший від орлаОрел казав мурашкові, що він дуже мудрий. А мурашок каже:
— Я тому мудрий, бо я дужий. Ану, візьми ти кавалок олова, який-єс сам завеликий та загрубий, та винеси у смереку у самий вершок!
Орел не міг підоймити від землі, а мурашок, який він завеликий, який він загрубий, такий кавалок узяв, виніс на сам вершок смереки, припочив там трохи та назад ізніс.
— За того буду твоїм дітям очі виїдати, як їх меш виводити, — сказав мурашок.
Тому тепер виводиться орел у березні, коли ще мурашок нема.

Не впусти рака з рота

Не впусти рака з ротаЛетіла ворона понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропасти, та й каже вороні:
— Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!
— Угу! — каже ворона, не роззявляючи рота.
– І братів, і сестер твоїх знав, — каже рак, — що за добрі люди були!
— Угу! — гугнить ворона, а рака кріпенько держить.
— Та вже хоч вони і гарні люди, — каже рак, — а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!
— Еге! — крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.
От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть:
— Упустив рака з рота.
А як кого остерігають, то кажуть:
— Гляди, не впусти рака з рота.

Мурашка і голуб

Мурашка і голубОдна мурашка лазила до двору, нишпорила собі добичі. Посеред двора стояла полив’яна ринка з водою. В тій ринці стирчала соломина; один кінець доторкався до води, а другий виходив з ринки. Мурашка спустилась по тій соломині до води і почала смоктать з неї потрібну для неї гущу. Де не взявся вітер, подув і звалив ту соломину в ринку. Мурашка впала в воду і почала тонуть, а далі учепилась за соломинку і держалась за неї. Намокла вся як хлюща і змерзла добре. Якби протяглось ще хвилин зо три, мурашка б загинула. Де не взявся на її щастя голуб, підійшов до ринки воду пить. Мурашка почала його прохать: «Будь ласкавий, заборони мене од смерти, я тобі колись в пригоді стану». Голуб засміявся і подумав: «Чим вона може мені оддячить, така нікчемна комашка?» Голуб нехотя попнувсь в ринку, схопив ту соломинку в носик і кинув її на землю. Мурашка обсохла, обогрілась на сонці і подалась до своєї домівки.
Через тиждень чи через два довелось голубові полетіть до сусіда на тік пошукать там зерна. Голуб ходив по току, задравши вгору голову, не помічав, що перед ним стирчать петлі пльонки. Якраз на ту пору бігла по току мурашка, побачила, що голуб підходе до пльонки, мерщій підбігла до його і жигнула його за ногу. Голуб нахилив голову вниз — подивиться, хто його жигнув, і побачив, що у його перед носом стирчать петельки пльонки. Він тоді мерщій задки, задки, знявсь і полетів додому. Тут він згадав, як він заборонив мурашку од смерти і як мурашка поступалась стать йому в пригоді. З того часу голуб з великою охотою помагав в нужді всім тварям.

Як вовк забажав козенят

Як вовк забажав козенятДика коза збудувала собі в лісі хатку і вивела собі там дітей. Коли виходила коза з дому пастися, то наказувала дітям, щоб вони нікому не відчиняли дверей.
Пішла коза по лісу, напаслася досить, вернулася додому, підійшла до дверей і заспівала:

Діточки мої, козеняточка,
Відмикайтеся, відчиняйтеся!
Ваша матінка прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята, почувши материн голосок, кинулися вмить до дверей і відчинили. Коза увійшла, нагодувала дітей молоком і знов побігла пастися.
Вовк підслухав, як коза співала, тільки не второпав гаразд, як вона голосила. Трохи згодом підійшов він до козиної хатки і затяг пісню своїм невдалим вовчим голосом:

Козеняточка, мої хлоп’яточка,
Відсувайтеся, відчиняйтеся І
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята пізнали, що то не материн голос, і кажуть вовкові:
— Не відчинемо, не матінчин голосок. У нашої матусі голосок тоненький.
Вовк відійшов від козиної хатки, сів за кущами, посидів трохи, поміркував і знов пішов до козенят. Підійшов до дверей і затяг тонким голосом:

Козеняточка, мої діточки,
Відмикайтеся, відчиняйтеся!
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята кинулися до дверей відчиняти, та вчасно схаменулися, розшолопали, що вовк не так приспівує, та й голос його не рівний, трохи грубший. Тоді вони відповіли йому так:
— Не відчинемо, не матінчин голосок. У нашої матінки голосок тонкий, та й вона не так співає.
Вовк з досадою пішов від хатки. Відійшов геть за кущі неподалік від козенят і сів там піджидати, поки не прийде коза, щоб підслухати, як вона буде співати, і щоб і собі перейняти її голос та приспів. Незабаром прийшла коза і заспівала:

Козеняточка, мої діточки,
Відмикайтеся, відчиняйтеся!
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята пізнали свою матінку, відчинили їй і сказали, що до них хтось приходив та хотів їх обманути. Коза нагодувала дітей і наказала їм нікому не відчиняти, щоб не помилилися, розповіла їм, як вона буде приспівувати надалі. Коза переночувала дома, а на ранок, ледве засіріло, побігла пастися. Вовк, діждавшись ранку, став придумувати, як би то йому умудритися, щоб свій голос підвести під козиний, а далі почав пробувати свій голос. Завив раз — дуже грубо; завив другий раз — також не підходить під козиний голос. Затяг третій раз найтоншим голосом, яким міг, а все ж таки він не підходив під козиний голос.
Бігла мимо лисиця, почула вовче виття і спинилася. Підійшла ближче до вовка і питає:
— Чого ти, вовче, виєш? Чи так зголоднів?
— Та це я, лисичко-сестричко, пробую свій голос. Надибав козину хатку та й ніяк не можу добратися до козенят: не відчиняють, кляті, дверей, пізнають по голосу, що не їх мати. Тому я хочу підібрати ноту, щоб заспівати по-козиному.
— Ні, вовче, з цього нічого не буде. Коли хочеш посмакувати козятини, то попроси мене, я тебе навчу.
— Навчи, будь ласкава, я тобі віддячуся.
— А що ж ти мені даси?
— Як доберуся до козенят, то й тобі одно віддам.
— Ні, я на те не пристану. Коли там діло буде, а я зараз їсти хочу. Ти принеси мені гуску, тоді навчу тебе, як голос поправити.
Вовк згодився, побіг добувати гуску. Довгенько никав понад річкою в очереті, все підкрадався до гусей, і аж надвечір піймав одну гуску. Вмить примчав до лисиці, віддав їй подарунок і каже:
— Ну, тепер, сестричко, навчи, як поправити голос.
— А ось що, вовче: іди ти до коваля і попроси його, щоб він тобі насталив голос. Тоді ти будеш уміти співати по-козиному.
— А де ж я буду того коваля шукати?
— А он там край села стоїть кузня, туди і йди просто.
Вовк послухав лисиці, пішов до коваля. Підійшов до кузні і каже:
— Чоловіче, настали мені голос, щоб я міг співати по-козиному.
— А що ж ти мені за те даси?
— Та я ж не знаю, що ти в мене візьмеш. Грошей у звірів не буває, а подаруночок який-небудь принесу тобі.
— А от що, вовче, принеси ти мені пару гусей, тоді я насталю голос. Тільки щоб гуси були живі.
Вовк пішов до річки і почав увихатися по березі в очеретах. Заляпався, бідняга, по самі вуха, а таки піймав пару гусей, узяв їх за крила і повів до коваля. Вовка брала оскома на гусей, хотілося самому їх попоїсти, та треба було добитися свого. Приніс гусей до коваля і каже:
— Ну, чоловіче, подарунок тобі я вже приніс, стали швидше мені голос.
— Добре, вовче, тепер можна братися за роботу. Ти, вовче, присунься ближче до ковадла, висолопи якнайдужче язик та заплющ очі, а я зараз прилагоджу все, що треба.
Вовк підійшов до ковадла, висолопив язик, заплющив очі і стояв як укопаний. Коваль ухопив швидко щонайбільший молот та як тарахне вовка по лобі! Той, бідак, і не ворухнувся. Коваль стягнув тоді з вовка шкуру, відвіз до міста і продав за десять карбованців, а гуси лишив собі на заріз.
Так козенята лишилися живі і здорові.

Медвідь і медведиха

Медвідь і медведихаБув медвідь і медведиха. Медвідь рубав дрова, медведиха спала на печі. Спить, спить, вийшла надвір та й кричить: «Ґвалту! Ґвалту!» А медвідь питає: «Що там?» — «Мене в куми кличуть». — «Та йди».
Прийшла, а медвідь питає: «Як поклали ім’я?» — «Початок».
Пішла медведиха на піч. Спить, спить, а медвідь дрова рубає. Медведиха вийшла та кричить.
Медвідь питає: «Що там?» — «Мене в куми кличуть». — «Та йди».
Пішла в куми та й приходить, а медвідь питає: «Як ім’я?» — «Серединка». Та й пішла на піч спати. Спить, спить, вийшла надвір та й знов кричить: «Ґвалту, мене в куми кличуть». А медвідь каже: «Та йди».
Прийшла, а він питає: «Як поклали ім’я?» — «Поденце». А він питає: «Ци ти мід не виїла?» — «Та виїла». А він взяв та й бив, бив її та й верг у потік. Вна вийшла та й каже: «Коби-с знав що!» — «Що-с?» — «Там є риба у воді, коби-с йшов витягнути її». Він каже: «Поведи мене туди». Вна повела та й каже: «Пхай хвіст там у ту дірочку».
Медвідь так зробив, а хвіст примерз, а вна пішла д хаті. Він сіпався, сіпався та й урвав хвіст та й увійшов д хаті, а вна на печі. Бив, бив її та й несе у полонку. А вна каже (потихо): «Слабий дужого несе». Він питає: «Що? Що?» Вна каже: «Дужий слабого несе». Йде, йде та й каже: «Слабий дужого несе». — «Що? Що?» — «Дужий слабого несе». А почерез час знов каже: «Слабий дужого несе».
За цим разом медвідь вислухав по-людськи, верг її д землі та й убив.