Марко убогий і вовк

Марко убогий і вовкУ цього Марка було пара муреньких бичків. Він з ними поїхав у ліс. Коли це приходить вовк та й питає його: «Що то у тебе таке?» (показує на бички). А Марко каже йому: «То муренькі бички». Вовк не вчув, що він сказав: то муренькі бички, та думав, що — мурованенькі. Каже: «Змуруй і мене, щоб і я такий був!» — Марко: «Добре, я на це майстер». Пішов, вирубав дванадцять бичів, зав’язав вовка у мішку і начав муровать, та все примовляє: «Аршин! Та вздовш, та вшир!» Домуровавсь до того, що побив бичі, а тоді і випустив його із мішка. Той вовк як вирветься — і не оглянувсь.
Марко знав, що вовк йому цього дурно не пропустить. Пустив свої волики додому, а сам оставсь у лісі. Коли це веде той мурований вовк за собою таку силу вовків. Марко і виліз на дерево. Приводить він до того дерева вовків і то, щоб як-небудь достати його, стає мурований під тим деревом, потім на мурованому став вовк, а на тому тож; так, що поставало їх багато. Коли б ще два стало, то й досягли б його. А він каже: «Ей, братики! Подождіть, хоть табаки понюхаю». Вони і по-дождали. А він чи нюхав, чи ні, а потім каже: «Ачхи!» Мурований вовк, самий спідній, думав, що той чоловік знов мурує, та каже: «Аршин, та вздовш, та вшир», — та тоді з-під того дерева… Вовки і попадали. Ті вовки хотіли догнать його. Коли він так подрав, що вони не могли догнать.
Цей вовк як утік, то й думає: «Я хоч не йому зло зробив, то його скотині зроблю». От іде — аж пасеться кобила; так він її питається: «Чия ти, кобило?» А вона каже: «Маркова». Вовк: «Отепер же я тебе з’їм, кобило!» — «Ей, вовчику, голубчику, не їж мене, хоч поки я книги одвезу». А він каже: «Де ж твої книги?» А вона каже: «Ось, під хвостом». Він зайшов іззаду та так дивиться, наче читає; а потім лапою дряп по тих книгах. Вона його як хвицне! Так, що йому і свічки в очах показались. Тоді він каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба!» Ото і пішов од неї.
Іде він далі — аж гуси пасуться. Він питає їх: «Чиї ви, гуси?» Вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони стали його просить: «Вовчику-братику, не їж нас тут, а лучче іди з нами до води; там ми понапуваємся води, тоді нас і з’їси, то нам не так буде боліть». Він послухав їх; іде за ними. Приходить до ставка і сів коло гусей, дожидає, поки вони нап’ються. Вони напились, а потім поплили на середину. Вовк дожидав-дожидав, та бачить, що не дождеться, та й каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба». І пішов ізвідтіль.
Іде далі. Аж пасуться три баранчики. Він тих баранчиків питає: «Чиї ви?» А вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони його просять: «Вовчику-голубчику, не їж нас так; лучче сядь під горою, а ми тобі сами ускочим у рот». Він і послухав їх, і сів під горою. От самий більший баран як розженеться та як ударить його. А він і покотився наниз. А другий баран каже: «Але ж ти який і дурний: б’єш вовка безневинно!» А потім до вовка каже: «Сідай, я вже тобі ускочу». Вовк послухав та й сів. І цей баран те саме зробив. Ото ще й третій підманив вовка, але цей лучче ударив, як ті. Тоді вовк каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба».
Ото знов він іде — чи не знайде де далі дурнішої скотини Маркової. Коли дивиться — аж ходить свиня з поросятами. Він ту свиню питає: «Чия ти, свине?» Вона каже: «Маркова». Вовк: «Тепер же я тебе з’їм». Вона стала просить його: «Не їж мене, вовчику-братику, тут; лучче сідай на мене, то я тобі кужілки заспіваю та привезу до берези, то там мене і з’їси». Вовк сів на неї та їде; а вона йому кужілки співає:
Кужілки, кужілки!
Коли б швидче до дірки.
Ото привезла його до тину, а в тім тину та була дірка. Вона у ту дірку та й зав’язла з тим вовком. Придавила його до тину, щоб він не вирвавсь, а потім стала кричать. Свині позбігались і розірвали того вовка, а свиня жива осталась.

Лисичка та журавель

Лисичка та журавельБули собі лисичка й журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі! Кличе лисичка журавля до себе в гості:
— Приходь, — каже, — журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе — як для себе. Я для тебе — як для себе.
От приходить журавель на ласкаві запросини.
А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:
— Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!
Журавель до кашки — стукав, стукав дзьобом по тарілці — нічого не вхопить.
А лисичка як узялася до страви — лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизькала.
Вилизькала та до журавля:
— Вибачай, журавлику, — що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.
— То спасибі ж, — мовить журавель. — Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.
— А прийду, журавлику, прийду, лебедику!
На тому й розійшлися.
От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків — усього-всього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже:
— Призволяйся, люба приятелько, не соромся!
От лисичка до глечика — голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити… Нічого не вдіє!
А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку — та й поїв, що наварив. А тоді й каже:
— Оце ж, — каже, — вибачай, лисуню, що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гостину.
Ох і розгнівалася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.
Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!
Та від того часу й не приятелює з журавлями.

Медвідь і бджола

Медвідь і бджолаРаз прийшов медвідь до лісу, сів собі на колоду та й каже:
— Так мені щось гірко, що не знаю, де ся діти. Але нагадав собі за мед.
— Йой, — каже, — та то бджоли такого меду мають — повні магазини, а мені аби було гірко?! Я, — каже, — іду зараз та й пошукаю за пасікою та й дам собі раду!
Пішов медвідь шукати пасіки.
Іде він лісом, іде та й усе нюхає, усе зазирає на дерева, чи нема де бджіл. Але на однім місці сів він собі на пеньок та й каже:
— Уже-м ся дуже змучив, я собі тут посиджу, може, якась бджола надлетить, то я ся буду її питати, де вона має свою хату.
Сидить він, сидить, але дивиться — одна бджола п’є мед; сіла на цвіток та й п’є. А він таки борзо хап за крильця та й підвів її до вуха, аби чув, що вона буде казати. А вона лиш:
— Йо-о-ой! Йо-о-о-ой!..
Каже медвідь:
— Не пущу тя, доки мені не скажеш, де твоя хата.
Гадає бджола: «Що робити, аби жити?» Каже йому:
— Даруй мені життя, бо я хати не маю.
А вона має хату, але не хоче йому показати, аби не збурив усієї пасіки. А медвідь потряс нею та й кладе знов до вуха, каже:
— Ну, як ти хати не маєш, то будемо жити разом; я також хати не маю, а дуже мені гірко, то ти мене маєш годувати медом. Я тебе пущу, але маєш коло мене лазити по цвітові, збирати мед та й маєш мені насипати на язик. Але пам’ятай: якби-с задумала тікати, то лиш не встигнеш підлетіти — та й смерть; гинеш, ади, зараз у моїх лабах.
Каже бджола:
— Добре.
Но не пустив він її зараз відразу, але уперед пішов та й уломив собі тугу галузу з листом, аби бджолу вбити, якби вона захотіла тікати.
— Ну, — каже медвідь, — дивися, аби-с не пробувала тікати!
— Ой, не буду, — каже бджола.
Медвідь пустив бджолу на квітку, та й вона ссе мед. Як виссала з одної, а медвідь каже:
— Лізь на другу!
Та й вона збирала аж під вечір. А медвідь питається усе:
— А що, є багато?
А вона каже:
— Зараз, зараз.
Але вона собі гадає, як би то збутися того ворога? Гадає: «Ніц, лиш як ся смеркне, а я упаду межи траву, межи зілля та й пропаду; він мене потемки не знайде». Ну, смерклося уже добре, а медвідь каже до неї:
— Ану, ходи сюди, уже не можу витримати; давай сюди мед.
Та й хап бджолу за крило і несе в рот. Але бджола спудилася та й каже:
— Клади мене на язик борше, бо мед капає уже на землю.
Медвідь отворив рота, поклав бджолу на язик та й слухає, як буде виливати мед солодкий… А бджола разом лиш знялася угору та й полетіла у темний ліс. А медвідь нім за галузу, а то вже не знати, куди махати… Каже він сам до себе: «Який-сми великий, а не мав розуму на маціньку мушку!»

Лисиця та рак

Лисиця та ракБіжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться — рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.
— Здоров був, раче! — каже йому лисичка. — З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?
Поздоровкався і рак та й каже:
— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.
А лисичка тоді йому:
— Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!
— Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.
— Як так, то й так, — каже лисиця.
Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:
— Но!
От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:
— Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.
Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:
— Чи то ж видано! — каже.
І більш не сміялася з рака.

Мавпина любов

Мавпина любовЩе була одна мавпа і мала також п’ятеро молодих. Пішла вона до лісу збирати поживу і забавилася довго, не могла нічого призбирати. А тих п’ятеро молодих посварилося в дуплі, коли вже дуже поголодніли. А за що посварилися? За те, що одно другому казало: «Мені мати дасть перше, бо мене найліпше любить». І друге так казало, і третє, і п’яте. Посварилися за те і почали битися. Одно з них було найсильніше і те побило тамтих четверо; котрим ударило до землі, кожде викинуло надвір перед дупло. Всі четверо були убиті, лиш одно живе.
Коли мати прийшла і побачила четверо забитих, лиш одно живе, спитала, що то за робота. А те живе відповіло: «Ми посварилися. Я був найсильніший та повбивав тамтих».
Мати лише сказала: «Мені були всі однаково милі, я була би вас усіх рівно обділила!» Вхопила мати й те п’яте, гепнула ним до землі: «Такі мені були тамті милі, як і ти!»
Так мати робить із недобрими дітьми.

Матері свої діти — найкращі

Матері свої діти — найкращіБула собі сова. І вивела вона дітей, — таких витрішкуватих, лапатих, — та так-то вже ними втішається:
— Ох, ви ж мої окатенькі! Ох, ви ж мої чубатенькі! Ох, ви ж мої лапатенькі!
От летить вона з гнізда, щоб пошукати їм поживку, бо все роти роззявляють, їсти хотять. Летить і зустріває вона орла.
— Куди се ти, орле, летиш? — питає сова.
— Та куди ж!.. На здобич. Може, що знайду, яких пташенят абощо, то й поживлюся.
Злякалася сова, починає просити:
— Орле сизокрилий! Прошу я тебе: не поїж моїх дітей, не займай їх! Благаю тебе!
І так-то вже просила, що орел зглянувся та й каже:
— Ну, добре! Не буду вже займати твоїх дітей. Тільки скажи ж мені, які там твої діти, щоб я мав якусь признаку, то й не зачеплю їх.
— Та яку ж признаку? — одказує сова. — Як побачиш самих найкращих пташенят, ото й будуть мої!
— Ну, добре! — каже орел.
Полетів. І поїв самих найпоганійших, які були в гаю. Коли вертається сова, аж то якраз її дітей поїв орел!..

Лисиця та їжак

Лисиця та їжакПоверталася стара лисиця з невдалого полювання. У животі бурчить від голоду. Іде, солодкими оченятами позирає. Назустріч їжак.
— Здоров був, їжаче!
— Здоровенькі й ви будьте, — відповів їжак і згорнувся клубочком.
— Як здоров’ячко?
— Спасибі.
— А давно ми не бачилися, голубчику. Давай на радощах поцілуємось.
Згорнувся їжак іще тугіше, засопів.
— Не можу, — відповідає. — Я ще не вмивався.
— А знаєш, — каже лисиця, — я тепер уже не їм м’яса, самі овочі. Сьогодні цілий ранок з кроликами на капусті паслася. Та й наїлася ж!..
— Та що ви кажете?! А я оце саме хотів вам сказати, що біля старої вільхи виводок тетеревенят пасеться.
— Де це? — так і підскочила лисиця.
— За струмочком праворуч. Та куди ж ви?
— Побіжу, ніколи…
І лисиці як не було.
Розгорнувся їжак:
— Піди-но, побігай! Нас, голубонько, не обдуриш…
Та й потупав далі.

Журавель та лисичка

Журавель та лисичкаБули собі журавель та лисичка. Ото й зустрілися якось у лісі.
Журавель каже:
— Прийми мене, лисичко, на зимівлю, то я тебе навчу літати.
— Добре, — каже лисичка.
Прийняла його лисичка; от і живуть вони у лисиччиній норі.
Аж дізналися стрільці, що в норі живуть журавель з лисичкою; стали вони розкопувати ту нору. Лисичка й каже до журавля:
— Скільки в тебе думок?
— Десять, — журавель каже. — А в тебе скільки?
— Одна.
А далі знов каже лисичка до журавля:
— Скільки в тебе думок?
— Дев’ять. А в тебе скільки?
— Одна.
Тоді знов лисичка каже:
— Скільки в тебе думок?
— Вісім. А в тебе скільки?
— Одна.
Та так усе лисичка питає журавля, а той усе по одній зменшує. А далі лисичка каже, як уже стрільці ближче почали копати:
— Скільки, — каже, — в тебе думок?
— Одна, — відказує журавель, — а в тебе?
— Одна.
— Яка ж у тебе думка?
А журавель каже:
— Така: я ляжу поперед у норі і притаюсь — буду наче неживий; вони мене й візьмуть у руки, почнуть роздивлятись, то ти втікай; вони кинуться до тебе, тоді й я полечу.
Докопалися стрільці до журавля, взяли його в руки та й кажуть:
— От тобі й маєш! Лисиця задавила журавля… киньмо його, то вже наш; докопаймося ще до лисиці. Тільки вони це кажуть, а лисичка з нори фіть! — і пішла в ліс. А журавель пррх! — полетів.
Ото й почали вони скликатися докупи, журавель в лисичкою. Лисяця каже:
— Куме!
А журавель:
— Кумо!
Лисиця каже:
— Куме!
А журавель:
— Кумо!
Лисичка й каже:
— Гов!
Поскликались вони докупи. Лисичка каже:
— Навчи ж мене літати за те, що я тебе перезимувала.
— Добре, — каже журавель, — сідай на мене!
Лисичка сіла на журавля, журавель підлетів угору, так як з хату, пустив лисичку на землю та й каже:
— А що, добре літати?
— Добре!
Журавель злетів до неї та й каже:
— Сідай на мене знов.
Вилетів журавель вище хати, пустив її й питається:
— А що, добре літати?
— Добре!
— Сідай же ще на мене!
Лисичка сіла, а журавель вилетів з нею високо-високо, так, що й оком не бачити, знов пустив лисичку та й питається:
— А добре літати?
Дивиться — аж тільки кісточки лисиччині лежать.

Мавпа і її діти

Мавпа і її дітиЯка школярська наука?
Трафилося раз, що мала мавпа п’ятеро молодих, збирала їм по лісі їду і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи; то найсолодший на теперішній час овоч.
Зібралися вони всі п’ятеро одного рана, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів, бо мати говорила їм, що вже нема тепер другого овочу. Знайшли горіхи, але в лупи — ні. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:
— Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад горіхи!? А то таке гірке!
Прийшли вечір до дупла і кажуть матері, що знайшли горіхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли горіхів, бо горіхи солодкі. Каже їм:
— Поведете мене рано туди, де ви їли горіхи.
Відвели вони рано матір під горіх. Мати взяла горіх, розкусила, виймила зерно і дала їм, та питає, чи гірке. Вони кажуть, що це солодке, а те, що перше розкушували, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лупину.
Так і школярська наука: така спочатку гірка, як на горісі лупина, але як вивчаться і здобудуть собі хліб, тоді заїдають зерно з горіха.
Така то приповідка.

Лисичка-кума

Лисичка-кумаСхотілося лисичці медом поласувати. То все вона м’ясне їсть, а солоденького — то й ні. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати». Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапу туди й засунула, щоб медку дістати. А бджоли того й не злюбили: як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку… Ех! Вона як дремене тоді з пасіки! Втікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:
— Ой Божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!
Прибігла додому. Уся морда в неї розпухла, лежить вона. Лежала-лежала, думала-думала, а меду таки хочеться. «Піду, — каже, — до ведмедя! Впрошуся до нього жити — у нього меду багато».
Приходить:
— Ведмедику-братику! Що я тобі казатиму.
А той тільки мурчить. А лисичка:
— Та не мурчи-бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся!.. Давай удвох жити: я тобі за господиню буду.
— Давай! — каже ведмідь.
Ото і почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, — є і йому, і лисичці. Так тій усе меду хочеться!
— Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!
Нема чого робити, — приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер.
— Оце, — каже, — один виїмо, а другий на зиму заховаємо.
Їли-їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той другий вулик на горищі заховали, зими ждуть.
Ведмідь терпить, а лисичці кортить. Думає та й думає, як би його тим другим вуликом поласувати. Полізла б на горище, так ведмідь зараз питається: чого? Лежала-лежала та й надумалася: стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь і питається:
— Що то стукає?
— Та то стукають, мене в куми просять.
— Ну то й піди, а я засну.
Пішла вона, та зараз — на горище, та до того вулика, та й наїлася скільки хотіла. Вертається, а ведмідь прокинувся:
— Ну, як же твого хрещеника звуть?
— Та Початочком.
— Яке чудне ім’я!
— От, яке піп дав! Чого там чудне?
— Ну гаразд!
Другого дня знову лежить лисичка та стук-стук хвостом об стіну. А ведмідь питається:
— Що то стукає?
— Та то мене в куми кличуть.
— Ну то й піди, а я засну.
Пішла вона, та знов до того вулика, та вже так ласувала, що мало що в ньому й зосталося. Вертається додому, ведмідь прокинувся та й питає:
— Ну, як же твого хрещеника звуть?
— Та Серединкою.
Ведмідь:
— Оце ж таки, які в твоїх хрещеників імена чудні!
А лисиця:
— Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудні, коли й свята Середа є?
— А може, — каже ведмідь.
Третього дня знову лисичка лежить та стук-стук хвостом об стіну.
Ведмідь прокинувся та й питає:
— Що воно все стукає та й стукає?
— Та то мене в куми кличуть.
— Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть! — каже ведмідь.
— Е, старий, бо мене люди люблять.
— Ну то йди!
Пішла вона, увесь мед виїла і вулика перекинула та й вилизала. Тоді прибігла в хату, лягла та й лежить. Ведмідь питає:
— Ну, як же твого хрещеника звуть?
— Та як же там! Перекинь та Вилижи!
— Оце ще! Такого імені ще й на світі не було!
— Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?
— Ну, нехай буде й так!
А через скільки часу й зима прийшла. Ведмідь і каже:
— А треба б уже, стара, й медом поласувати.
Поліз на горище, коли ж вулик порожній.
— Лисичко-сестричко! Це ти виїла?
— Ні, не я!
— Ні, ти!
— А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я їла!
— А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла. Тепер же я тебе з’їм.
Та до неї, а вона від нього та в ліс — як дременула, то тільки її й бачили!