Як вовк забажав козенят

Як вовк забажав козенятДика коза збудувала собі в лісі хатку і вивела собі там дітей. Коли виходила коза з дому пастися, то наказувала дітям, щоб вони нікому не відчиняли дверей.
Пішла коза по лісу, напаслася досить, вернулася додому, підійшла до дверей і заспівала:

Діточки мої, козеняточка,
Відмикайтеся, відчиняйтеся!
Ваша матінка прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята, почувши материн голосок, кинулися вмить до дверей і відчинили. Коза увійшла, нагодувала дітей молоком і знов побігла пастися.
Вовк підслухав, як коза співала, тільки не второпав гаразд, як вона голосила. Трохи згодом підійшов він до козиної хатки і затяг пісню своїм невдалим вовчим голосом:

Козеняточка, мої хлоп’яточка,
Відсувайтеся, відчиняйтеся І
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята пізнали, що то не материн голос, і кажуть вовкові:
— Не відчинемо, не матінчин голосок. У нашої матусі голосок тоненький.
Вовк відійшов від козиної хатки, сів за кущами, посидів трохи, поміркував і знов пішов до козенят. Підійшов до дверей і затяг тонким голосом:

Козеняточка, мої діточки,
Відмикайтеся, відчиняйтеся!
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята кинулися до дверей відчиняти, та вчасно схаменулися, розшолопали, що вовк не так приспівує, та й голос його не рівний, трохи грубший. Тоді вони відповіли йому так:
— Не відчинемо, не матінчин голосок. У нашої матінки голосок тонкий, та й вона не так співає.
Вовк з досадою пішов від хатки. Відійшов геть за кущі неподалік від козенят і сів там піджидати, поки не прийде коза, щоб підслухати, як вона буде співати, і щоб і собі перейняти її голос та приспів. Незабаром прийшла коза і заспівала:

Козеняточка, мої діточки,
Відмикайтеся, відчиняйтеся!
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята пізнали свою матінку, відчинили їй і сказали, що до них хтось приходив та хотів їх обманути. Коза нагодувала дітей і наказала їм нікому не відчиняти, щоб не помилилися, розповіла їм, як вона буде приспівувати надалі. Коза переночувала дома, а на ранок, ледве засіріло, побігла пастися. Вовк, діждавшись ранку, став придумувати, як би то йому умудритися, щоб свій голос підвести під козиний, а далі почав пробувати свій голос. Завив раз — дуже грубо; завив другий раз — також не підходить під козиний голос. Затяг третій раз найтоншим голосом, яким міг, а все ж таки він не підходив під козиний голос.
Бігла мимо лисиця, почула вовче виття і спинилася. Підійшла ближче до вовка і питає:
— Чого ти, вовче, виєш? Чи так зголоднів?
— Та це я, лисичко-сестричко, пробую свій голос. Надибав козину хатку та й ніяк не можу добратися до козенят: не відчиняють, кляті, дверей, пізнають по голосу, що не їх мати. Тому я хочу підібрати ноту, щоб заспівати по-козиному.
— Ні, вовче, з цього нічого не буде. Коли хочеш посмакувати козятини, то попроси мене, я тебе навчу.
— Навчи, будь ласкава, я тобі віддячуся.
— А що ж ти мені даси?
— Як доберуся до козенят, то й тобі одно віддам.
— Ні, я на те не пристану. Коли там діло буде, а я зараз їсти хочу. Ти принеси мені гуску, тоді навчу тебе, як голос поправити.
Вовк згодився, побіг добувати гуску. Довгенько никав понад річкою в очереті, все підкрадався до гусей, і аж надвечір піймав одну гуску. Вмить примчав до лисиці, віддав їй подарунок і каже:
— Ну, тепер, сестричко, навчи, як поправити голос.
— А ось що, вовче: іди ти до коваля і попроси його, щоб він тобі насталив голос. Тоді ти будеш уміти співати по-козиному.
— А де ж я буду того коваля шукати?
— А он там край села стоїть кузня, туди і йди просто.
Вовк послухав лисиці, пішов до коваля. Підійшов до кузні і каже:
— Чоловіче, настали мені голос, щоб я міг співати по-козиному.
— А що ж ти мені за те даси?
— Та я ж не знаю, що ти в мене візьмеш. Грошей у звірів не буває, а подаруночок який-небудь принесу тобі.
— А от що, вовче, принеси ти мені пару гусей, тоді я насталю голос. Тільки щоб гуси були живі.
Вовк пішов до річки і почав увихатися по березі в очеретах. Заляпався, бідняга, по самі вуха, а таки піймав пару гусей, узяв їх за крила і повів до коваля. Вовка брала оскома на гусей, хотілося самому їх попоїсти, та треба було добитися свого. Приніс гусей до коваля і каже:
— Ну, чоловіче, подарунок тобі я вже приніс, стали швидше мені голос.
— Добре, вовче, тепер можна братися за роботу. Ти, вовче, присунься ближче до ковадла, висолопи якнайдужче язик та заплющ очі, а я зараз прилагоджу все, що треба.
Вовк підійшов до ковадла, висолопив язик, заплющив очі і стояв як укопаний. Коваль ухопив швидко щонайбільший молот та як тарахне вовка по лобі! Той, бідак, і не ворухнувся. Коваль стягнув тоді з вовка шкуру, відвіз до міста і продав за десять карбованців, а гуси лишив собі на заріз.
Так козенята лишилися живі і здорові.

Лис-куцак

Лис-куцакБув собі один хитрий лисок; не дивота, що хитрий, бо знаємо, що походив з такого роду. Але — як тої приповідки: і на дірявий горнець найдеться купець; таке було і з нашим лиском.
Довго він ходив по курниках за курми і якось йому уходило. Одного разу пішов лис за курми, заліз у курник і душить кури. Але одну якось з поспіху недобре зловив і вона крикнула раз, другий, і то учув ґазда. Ґазда був у сусіди, надійшов д хаті, учув, що курка кричала, та й туди — а лис ґаздує у курниці. Тогди ґазда заткнув діру, котров лис уліз до курника, а сам створив двері і уліз у курник. Заки він уліз, лис з страху скочив угору до дучки, а її уже нема. Тогді лис далі продирати стріху; уже прорвав та й пхається, а ґазда уздрів, що лис тікає, та й лап за хвіст. Лис як ся торгне з усеї сили тікати, хвіст ся лишив ґазді у руках, а лисок гайда утікати куцаком. Так біг, біг, забіг до свої дучки та й сховався.
Там зразу радувався, що утік, хоч і без хвоста; добре, що сам живий. А далі надумався, каже: «Волів я цілий пропасти — без хвоста. Тепер без него як? Як вийти межи люди? З мене будуть ся усі сміяти». А треба знати, що сей лис не був з бідних харлаків, але з багачів-дуків. Він і до ради належав. Но голосить він: «Як, — каже, — покажуся межи люди? Хвіст у нас, лисів, — то найбільший гонор. У кого найкращий — того і на війта вибирають». А він акурат лагодився на війта, як старого скинуть, бо він мав хвіст, як мітла, а м’ягонький, як шовк.
Сидів він і плакав три дні, а далі гадає: «Який я дурний! Сиджу та й журюся та плачу, а з цего нічо не буде!» Зачинає він думати, як би то умити собі перед людьми лице. Гадає: «Може, би я другого заїв, а його хвіст собі відтак пришив? Але, — каже, — другого зачепи та най вирветься та утече, то що буде? Розкаже цілій громаді. А зрештою, якби загриз його, то хто пришиє хвіст? Проси другого, то другий розкаже усім, що цей безхвостий. Піду та й хіба утоплюся… Але знов шкода, бо ще мож довго жити». Та й як зареве… Зареве і зачне глину їсти та й знов думає. А далі пішов на ту гору у лісі, відки си завше раду скликає і як зачне гавкати на весь ліс, аби ся лиси сходили на раду, бо він має щось важного їм розповісти, а сам сів собі у густий корч, аби не видко, що він куций.
Лиси учули то гавкання та й кажуть: «Ано ходім; щось він має нового сказати. Десь го довго не було, певно ходив десь кури красти, або знає десь за якесь небезпеченство та хоче нам сказати».
Приходять д нему, а він каже: «Панове браття, знаєте, чого я вас кликав? Я вас кликав, бо хочу вам щось нового сказати. Таке, браття, я надумав: нащо нам ті прокляті хвости волочити? Та же то кара з ними! Часом чоловік піде до курника за курками, а то хтось надійде; сам би ще утік, але за хвіст можуть імити та й через хвіст пропадай цілий. Знов недобре! Іди корчами та сам би чоловік якось проліз, а так зачепиш хвостом та й вертайся назад. А то ліпше би було, панове, якби ми усі хвости собі повідкусювали та й так ходили без них. Ану, панове, придумайте, чи я не правду кажу? Та же я над цим пару день думав».
Стали лиси та й нічого не кажуть — ні сяк, ні так. Але був межи ними один старий мудрий лис, бо навіть три капеляції війтом вибув, та й до них каже: «Панове браття! Ану подивіться, чого він у корчі сидить? Чи не урвав йому дехто хвіст? А він хоче, аби і ми собі повід’їдали хвости. Та же хвости то наш найбільший гонор! Що лис варт без хвоста?»
Лиси скочили, витягли того з корча, подивилися, а у того хвоста нема! Усі у сміх. А старий каже: «А я не казав, що він хоче усіх насмішити?» Кажуть лиси: «Не має хвоста, то уїжмо йому ще й уха, то кращий буде!»
Повід’їдали они йому вуха та й пустили. Лис як прибіг відти, заліз у свою нору та й уже там з устиду здох.

Лисиця-черниця сповідає півня

Лисиця-черниця сповідає півняЛисиця не раз навідувалась до курника одного мужика, мусила поласувать курятинкою, та все ніяк не могла добраться до курей. Півень гимонський як тіко почує шелест, почне кричать, а собаки прибігали на крик півня і проганяли лисицю геть з двора. Одного разу лисиця пригадала, як одурить півня. Кури паслись на городі по картошках, ловили там всяких комах. Лисиця, побачивши курей, нарядилась монашкою, взяла в руки чотки з реп’яхів і пішла до курей. Надійшла супроти курей і каже: «Здоровенькі були, раби Божі!» — «Здрастуй, матушко! — обізвались кури. — Відкіля тебе Бог несе?» — «Та я йду з пустині, з П’ятницького монастиря, а держу путь на святі гори, іду поклониться святим мощам; ходіть і ви зо мною, я вас проведу до святих гір». — «Ні, матушко, ми од свого дому нікуди не підем, — одповів півень. — Нам молиться нема нужди, у нас гріха нема». — «Ах ти, гріховодник, безбожник ти! Як ти смієш сказать, що у тебе гріха нема? Ти, півнику, грішник великий. Тобі враг голову помрачив. Ти обдумай гарненько, у тебе гріха і в мішок не вбереш. Як тіко тобі Господь Бог терпить! По закону полагається жить тіко з одною жінкою, а ти маєш у себе більше десятка. За такий великий гріх тобі треба обійти всі святі місця і тоді ти од всіх гріхів не одкупишся. Як тобі не стидно блудничать? Іди, я тебе посповідаю; Бог тобі наполовину гріхів збавить».
Півень не хотів підходить до лисиці, опинався. Лисиця тоді каже: «Чого ж ти, півнику, стісняєшся? Я тобі добра бажаю. Посповідайся, раб Божий, а то ти на тім світі місця собі не знайдеш. У смолі будеш кипіть день і ніч і вік вічний відтіля не виберешся».
Півень устрашився вічної муки, согласивсь посповідаться. Підійшов до лисиці, нахилив голову, а вона хоп його за крила і каже: «Не достоїн ти, півнику, жить на білому світі; за свої тяжкі гріхи я повинна придать тебе смерті, бо ти ніколи не одмолиш своїх гріхів, а тіко будеш уводить у гріх курей». Півень баче, що попався в пльонку, почав пригадувать, як одурить лисицю. Кури одна за другою помчались до двора, а півень остався сам у неволі. Півень почав улещать лисицю: «Матушко, одпусти мене, я більше не буду грішить». — «Та об чім ти, півнику, хлопочеш, не все равно тобі умирать? Що сьогодні, що завтра — однаково». — «Та я знаю, що помирать раз; а тут видиш, яке діло: всі домашні птиці змовились устроїть женський монастир; кури, утки і гуси пострижуться в монашки, а мене вибрали дяконом за мій дзвінкий голос. Мені хотілось послужить Богу, може, він мені гріхів збаве. І окрім того, птиці мені поручили найти ігуменшу. Так, може, ти будеш так ласкава, согласишся стать ігуменшою?» — «А чого ж? Я по монастирях ходила, монастирські порядки знаю». — «Ну, так от і діло, ти побудь, матушко, тут, а я піду, заявлю своїм, що ігуменша найшлась, а за тобою зараз прийде титар і підтитарший, вони договоряться з тобою».
Лисиця півня одпустила. Тут вона подумала собі: «От коли я поласую; тепер вся птиця моїх рук не мине…»
Півень увійшов у свій двір, побачив собак і каже: «А побіжіть лишень на город, подивіться, що воно там за манія проявилась? Прийшла якась монашка і хотіла мене задушить». Собаки побігли на город і направились прямо до лисиці. Лисиця злякалась, кинулась тікать, скинула з себе рясу і подалась до річки. Добігла до річки і пустилась в плинь по воді. Собаки за нею. Лисиця, переправившись на другий берег, забігла на плесо огірків, зняла з опудала шапку та свиту, мерщій наділа на себе, вибігла з-за куща і цькує: «Кусі! Кусі! Держи, держи її!» Собаки питають: «Чоловіче, чи не бачив ти тут лисиці?» — «Бачив, вона зараз пробігала, подалась он туди до гайка». Собаки чимдуж подалися навздогін. А лисиця тим часом сховалась в очереті. Собаки вбігли в гайок, понюхали, понюхали і вернулись додому. Лисиця, побачивши на березі човен, сіла в його і попливла навподовж річки. Собаки, вернувшись з погоні, перепливали уже через річку. Лисиця, побачивши собак, каже: «Ну, що ж ви, наздогнали лисицю?» — «Ні, не наздогнали; сховалась десь. Як у воду впала, клята, ніде не видно». Наряджена мужиком, лисиця каже: «Ви, собаки, не достойні розірвать лисицю. Вона набожна, по всіх монастирях була, всі святі місця обходила; вона не блудниця, має собі пару» […]
Собаки держались на воді, слухали, що каже фальшивий чоловік, а потім рушили пливти далі. А лисиця на човні погналась за ними і придавлювала їх веслом до води. Собаки бачать, що до берега ще далеко, а пливти уже мочі нема, заморились здорово, бо не раз уже захльобувались водою. Кинулись до човна, щоб учепиться за його, а лисиця собак по голові веслом і одпихала їх геть, придавлюючи у воду. Собаки бовтались, бовтались по воді, поки й потопли, так-таки й не вибрались з річки. А лисиця причалила до берега, вилізла з човна і подалась додому.
Діждавшись ночі, лисиця знов подалась до курника; тут уже вона сміліш ішла, бо знала, що собак нема, потопли. Підійшла вона до курника, подивилась — кури сидять дуже високо, а видно було, що вони сидять нерухомо, кріпко спали. Лисиця повертілась біля курника до зорі, поки проснувсь півень і закричав: «Кукуріку!» Лисиця в курник не пішла, а з-за угла сказала: «Ти, півнику, не спиш?» — «Ні». — «Злети до мене, я тобі розкажу, як ми вчора наказували твого ворога. Ти, бач, думав, що то була монашка, аж но то було зовсім інше. Ось іди, я тобі все дочиста розкажу».
Півневі показалось спросоння, що з ним розмовля собака, сміло злетів з сідала, а далі з курника вискочив до собаки. За курником вмісто собаки очутилась лисиця. Півень не вспів вийти з курника, як уже попався лисиці в зуби. А щоб півень не наробив лементу, лисиця туго придавила зубами за горло і подалась з двора на городи і далі.

Лисичка та журавель

Лисичка та журавельБули собі лисичка й журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі! Кличе лисичка журавля до себе в гості:
— Приходь, — каже, — журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе — як для себе. Я для тебе — як для себе.
От приходить журавель на ласкаві запросини.
А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:
— Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!
Журавель до кашки — стукав, стукав дзьобом по тарілці — нічого не вхопить.
А лисичка як узялася до страви — лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизькала.
Вилизькала та до журавля:
— Вибачай, журавлику, — що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.
— То спасибі ж, — мовить журавель. — Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.
— А прийду, журавлику, прийду, лебедику!
На тому й розійшлися.
От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків — усього-всього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже:
— Призволяйся, люба приятелько, не соромся!
От лисичка до глечика — голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити… Нічого не вдіє!
А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку — та й поїв, що наварив. А тоді й каже:
— Оце ж, — каже, — вибачай, лисуню, що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гостину.
Ох і розгнівалася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.
Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!
Та від того часу й не приятелює з журавлями.

Лис і цап у ямі

Лис і цап у яміГолодна лисиця бігла понад лісом, задравши пику вгору, приглядалась на ворон, зазівалась і полетіла в яму. Яма була глибока, похоже — викопана охотниками, щоб зловить якого-небудь звірюку. Лисиця цілий день гибіла в ямі голодна, силкувалась виплигнуть і ніяк не могла вибраться звідти. Уже пізно так, як у полудню пору, де не взявся козел, ішов до лісу, задравши голову; хвостиком шевелив, борідкою потрухував, головою покивував.
Побачила лисиця козла, почала його улещать: «Ей, земляк! Чого ти там по жарі тиняєшся? Іди до мене в холодочок». — «Не хочу, там сиро; я краще піду в ліс, там, може, собі водиці нагибаю, а то душа горить, пить хочеться». — «Ех ти, дурень кудлатий, де ж ти там води знайдеш? Та навіщо й шукать, коли ось у мене під ногами є чиста холодна вода. Плигай до мене, тут прохолодно, не душно, свіжа водиця… І умирать не треба!.. А ти там жаришся на сонці, потієш, томишся, нудьгуєш».
Козел послухавсь, плигнув до лисиці в яму, аж бризки полетіли на всі боки. Лисицю замалим не задушив. А вона йому: «Тихше, бородатий дурень, ти всю мене обдав грязюкою!» А сама тим часом, не довго думавши, плигнула козлові на спину, а зі спини на роги, і вистрибнула з ями. А козел зостався у ямі і був там за того ще два дні, поки невзначай натрапили на його пастухи і витягли звідти на віжках.

Лис-черниця

Лис-черницяЛисові погано жилося, так він надумав зробиться черницею. Поліз у одній хаті (що в ній ніхто не жив) у комин, вимазався в сажу, причепив хрестик на шию, назбирав собі голуба, гусака, півня, селезня, пішов у Київ Богу молиться.
Ішли та й ішли. Аж ось їм на дорозі трапилась річка. Лис і каже:
— Перш чим нам брести через оцю річку, треба вам усім висповідатись у мене. Я залізу в нору і буду вас по черзі кликати. А то все рівно вам (хто з вас грішний) доведеться втопитись.
Заліз в нору. Покликав першого голуба. Голуб пита:
— Чим же я грішний?
Лис каже:
— Тим ти грішний, що ти по полю літаєш та зерно збираєш, те, що його сіють люди. А тому ти втопишся.
Взяв та й з’їв. Покликав півня.
— Чим же я винен перед Богом?
А лис йому:
— А тим ти грішний, що ти рано встаєш, співаєш і людям досипать не даєш.
З’їв й півня. Кличе гусака. Гусак пита:
— В чім я согрішив?
Лис відповіда:
— В тім, що ти ходиш по чужих городах та їси чужу капусту. От через те ти й не перепливеш річки.
З’їв й гусака. Кличе останнього — селезня.
— Ану, йди, голубчику, розкажу тобі, в чому ти грішний.
Селезень як увійшов у нору, як побачив самі головки з його товаришів, вискочив та й каже:
— Я піду приведу гусей та качок. Нехай скажуть, що я ні в чім не грішний.
Як його лис не просив — та він не згодився. Пішов дорогою. Коли на його натрапив охотник. Хотів убити. А селезень упав та й качається, каже охотникові:
— Я тобі лиса покажу, тільки не вбивай мене.
Та й повів до нори, де сидів лис.
Прийшли до нори. Нора була під коренем одного дерева. Охотник засів під деревом. Селезень підійшов до нори та й гука:
— А вийди, подивися, скільки я тобі свідків привів!
— Хай ідуть сюди! — гука лис.
— Та їх дуже багато, всі не вмістяться і хочуть тебе бачити тут, — каже селезень.
Лис тільки голову висунув, а охотник його бах та й убив. Узяв додому. І селезень пішов із ним жити додому.
Та й досі десь так живуть.

Лисичка-суддя

Лисичка-суддяДвоє котиків веселих добули собі хитро-мудро грудочку сиру. Одбігли з ним подалі й почали радитися, як його краще поділитися. Та ще й поділитися так, щоб не було кривди ні тому, ні тому, — щоб якраз по правді рівнесенько розділити.
Один котик і каже:
— Давай поділимо отак, упоперек! А другий каже:
— Ні, розділимо краще вздовж!
Отак і сперечаються. Коли це біжить лисичка. Побачила вона котиків, угледіла грудочку сиру, зупинилася та й питає:
— А що тут у вас таке? Про що сперечаєтеся?
— Так і так, — розказують котики, — ось не знаємо, як нам краще поділити грудочку сиру.
— Е, — каже лисичка, — це можна дуже добре зробити! Ось дайте, я вам поділю!
Котики й оддали їй грудочку сиру, щоб вона розділила. Лисичка переломила грудочку сиру надвоє, а далі й каже:
— Ні, цей шматочок — більший, треба порівняти!
Та й над’їла один шматочок.
— А тепер, — каже, — оцей більший, треба його трішки підрівняти, щоб по правді було! Не можна ж, щоб котромусь із вас кривда була!
І знов над’їла. Та так рівняла, рівняла, — то той шматочок над’їсть, то той, — поки стало два зовсім маленьких шматочки.
— Ну, — каже лисичка, — оце ж маєте тепер уже зовсім однаковісінькі шматочки, хоч і на важницю покладіть!
— Ну, добре, — кажуть котики, — але ж ти багато нашого сиру з’їла! За що ти стільки нашого добра взяла?
— Як — за віщо?! — одказала лисичка. — А я ж вас поділила!

Лис і тетерев

Лис і тетеревГолодна лисиця цілий день никала по кущах, мусила роздобуть собі якої-небудь їжі. Оснувала всі кущі, нічого не нагибала. Бігла вона мимо високого дерева, почула, що між густих гілок щось зашелестіло. Вона задрала вгору морду і побачила на дереві тетерева. Довго лисиця на його поглядала, все хвостом виляла і раз по раз облизувалась. Та тіко біда, що високо він сидів, не можна було до його добраться. Лисиця зараз же пригадала хитрощ. Задрала вгору голову і каже: «Терентію, я в столиці була, у вашого царя указ добула». — «А що ж там у йому написано?» — спитав тетерев. «Там написано, щоб вам, тетеревам, не стрибать по деревах, а гулять по зелених лугах».
Тіко вона це проказала, чує — неподалеко од лісу собака гавка. Вона спитала тетерева: «А що тобі, Терентію, видно з дерева, хто до нас їде?» — «Та то мужик». «А іще хто за ним біжить?» — «Лоша». — «А як воно хвіст держе?» — «Крючком». — «Агу! Ну, прощай, а то мені ніколи, треба до вечора всім птицям прочитать указ!»
Побігла лисиця далі.

Лисове серце

Лисове серцеХодив лис берегом понад водою і, як побачить яку маленьку рибку, котра підпливе до берега на сонці погрітися, мерщій хапав її й поїдав. Побачили це більші риби, й стало їм ніяково, що до їх господарства втручається якась патлата мара. Попливли вони до свого короля по раду, що мають робити. Король вислухав їх і каже:
— Приведіть його сюди, на глибину Дністра. Тут ми затягнемо його у воду, розпоремо, виймемо серце, з’їмо й будемо такі мудрі, як лис.
Пішли риби сповняти наказ короля. Підплили дві риби до берега, зупинилися біля лиса й кажуть:
— Проше пана адвоката, чи не попливли б ви з нами? Чогось потребує вас наш король.
— Чому б ні? Як треба, то й треба.
Сів лис на риб:
— А ви не знаєте, чого вашому королеві треба од мене?
— А чому б ні, знаємо. Він казав, що треба ваше серце вийняти та з’їсти, то будемо такі мудрі, як ви.
— Е, коли так, то завертайте назад, бо я зоставив серце вдома. Але я прибіжу і за хвилину принесу сюди.
Завернули риби назад, плигнув лис на берег та й каже:
— Які-бо ви дурні! Та хіба ж є хто такий, що ходив би без серця?
Риби зрозуміли, що лис обдурив їх, але вже пропало, бо що ж вони б йому тепер зробили?

Лисичка-сестричка

Лисичка-сестричкаУкрала собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:
— Добривечір, люди добрі!
— Дай Боже здоров’ячка.
— Пустіть переночувати!
— Ой лисичко-сестричко, у нас хатка маленька, — ніде буде тобі лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
Хазяї й кажуть:
— Добре, ночуй!
— А де ж я свою курочку подіну?
— Пусти її під піч.
От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з’їла й пір’ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.
— Ой, де ж це моя курочка?
— А під піччю.
— Я дивилась, там нема.
Сіла та й плаче.
— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!
Нема що робити — треба давати.
Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла.
Біжить та й біжить, аж застигла її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди та й каже:
— Добривечір, люди добрі!
Ті їй:
— Дай Боже здоров’я!
— Пустіть переночувати!
— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
— Ну, добре, ночуй.
— А де ж я свою качечку подіну?
— Пусти її в хлів між гуси.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з’їла й пір’ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.
— А де ж моя качечка? Читати далі