Хворий лев і лисиця

Коли лев постарівся вже і не міг зловити для себе ніякої звірини, зробився хорим і почав йойкати. Інші звірі йшли на те дивитися. Котрий прийшов до його печери дивитися, він з’їв кождого і тим піддержував собі життя. Чекав він, чи не прийде й лисиця, але лисиця була така мудра, що до печери не йшла, лише з ним здалека бесідувала.
Каже до неї лев: «Вже всі звірі відвідували мене в моїй недузі, а ти ні!» На те відповіла лисиця: «Багато приходить, але мало відходить, тому я настільки розумна, що не йду близько тебе, бо ти не так хорий, як голодний».

Тхір і лис

Тхір і лисРаз прийшов лис до тхора у гості, та й тхір його файно погостив. Але приходить відтак тхір до лиса, а лис каже: «Не маю я, куме, чим вас погостити, хіба бисте пішли зо мнов тут до одного ґазди; у него є цілий курник». Зібралися они оба і пішли шукати курей.
Прийшли они до того чоловіка. Каже лис до тхора: «Оди є курник. Ану лізьте оцев дірков до середини, а я буду на варті; лиш кобисте собі, – каже, — не жалували, бо цего (ніби ґазди) не шкода, у него є доста!» Тхір поліз до середини, лис заклав дірку дошков, а сам підбіг під вікно та крикнув: «Ой ґаздо! Ґаздо! А ідіть-ко до курника, маєте злодія…» Та й утік.
Ґазда схопився, збудив синів та й повибігали на двір. Зробився крик! А той тхір уже собі файно під’їв та й як учув, що біда, а він далі… Трутив дошку та й береться лізти, а то не мож, бо став дуже повний… А тоті як імили бука, як стануть парити, то тхір ледве пропхався через дірку і утік ледве живий.
Від того часу тхір з лисом у великій ненависті.

Селянин, лисичка й вовк

Селянин, лисичка й вовкЖив собі один селянин. Збудував у лісі собі хату та й живе. І добре б жилося тому селянинові, та внадилась лисиця по курей. От він зробив капкан коло одної деревини і курочку повісив. Та й пішов у свою хату. Жде собі, піджидає, чи не влізе що у капкан.
Іде собі лисиця та й думає: «От гарно б оце з’їсти курочку». Коли чує — щось пахне. Підійшла ближче, коли дивиться — курка жарена висить. Як схопить її!.. Коли чує — щось її за шию вхопило. Аж то петля так її придавила, що й дихать важко.
Коли йде чоловік. А лисиця й каже: «Сяка-така бридня, та й стій до півдня! Сяка-така плутаниця, та й треба забариться!» — «Та ні, – каже чоловік, — тепер ти відсіль не втечеш». — «Пусти мене, чоловіче, яка з мене шкура? — каже лисиця. — Краще я тобі приведу вовка. З того шкура дорожча». — «Добре, — каже чоловік, — я тебе пущу. Гляди ж, не збреши».
Пішла собі лисиця в ліс, а чоловік у хату.
Іде собі лисиця. Коли йде вовк. «Чого ти така сумна?» — каже вовк. «Та от, — каже лисиця, — найшла курку жарену, а сьогодні п’ятниця, я скоромного не їм. Бо чула, що як хто їсть у п’ятницю, то ногами землі не дістане». — «А я, — каже вовк, — хоч і п’ятниця, а з’їм, якщо покажеш, де, бо дуже голодний». — «Добре, — каже лисиця, — ходім».
Повела його аж де її було піймано та й каже: «Отепер, як хоч, їж, а я не хочу». Підійшов вовк до курочки та як схопить! Коли чує — щось як схопить його за шию. Глянув — аж він і справді п’ятами не дістане землі. А лисиця взяла курочку — бо бідний вовк так злякавсь, що й курку випустив, — та й їсть. Із’їла, а потім і каже: «Бач, я ж казала, що хто їсть скоромне у п’ятницю, то п’ятами землі не дістане!»
Посміялась лисиця з вовка та й пішла собі.
Прийшов чоловік до того дуба — аж там справді вовк впіймався! Взяв він його, обідрав шкуру та й поніс на ярмарок. Продав за добру ціну. Прийшов додому.
І з того часу забагатів він добре.
А лисиці більше не вкрали й одної курки.

Про горду качку

Про горду качкуОдна качка плавала по воді. Аж надбіг лис.
— Добрий день, качечко! — каже лис.
— Здорові були, добродію! Що там доброго скажете?
— Та не маю коли, бо біжу з села, — каже лис. — Чи то ви — та качка, що люди кажуть, що нема кращої на ціле село?
Качка аж не стямилася з радощів.
— Та, може, і я, — каже горда качка.
— То ходіть же борше зо мною до села! Бо вже господиня аж гине вас побачити! Ви не знаєте, які ви на все село славні, навіть у місті за вас знають!
Горда качка, небагато думаючи, штрик на берег; а лис хитрий тоді за шийку цуп! «Оттак, — каже, — гордість не одному шию скрутила!»
Тож уважайте, не будьте горді!

Піддурена ворона

Піддурена воронаВорона літала над селом і схопила на току курча. Курча було чимале, уже в пір’ячко вбиралось. Ворона з добичею полетіла в ближній лісок, сіла на дерево невисоко од землі і почала довбать курча. Побачила лисиця, захотілось їй молоденької курятинки. Підійшла до дерева, обійшла навкруги нього разів з два і все позирала на ворону, а далі почала морочить їй голову. «Яка ж ти гарна птиця! Я ніяк на тебе не налюбуюсь. Що за носик, що за хвостик! А пір’ячко… Од сонця аж блистить! Я думаю, така красавиця орла і то прельстить. Не дарма ти їси такий ласенький кусочок. По всьому видно, що у тебе довжен буть ангельський голосочок!»
Ворона омліла од похвальби, забула й про курча, котре в дзьобу держала; роззявила рот і крикнула: «Да! Да!»
Курча впало додолу, а лисиця схопила його і гайда.

Помста лиса над вовком

Помста лиса над вовкомВсі звірі вибрали собі лева за царя, вовка за його заступника, а лиса за доктора. Раз захорував цар і почав так сильно ревіти, аж почало з дерева листя обпадати. І вся звірина йшла дивитися на царя, який він дуже хорий. Лише лис довго не приходив, хоч був доктором. Через те вовк почав лиса обмовляти:
— Видиш, — каже, — царю, коли яка гостина, то лис тут перший, а тепер, як ти хорий, його тут нема!
А лис почув, як його вовк обмовляв, прийшов і він до царя та поклонився. Лев почав на нього нападати, остро, з гнівом:
— Я тут хорий смертельно, а тебе нема?
А лис на те відповідав:
— Я, царю, трудився і вишукував ліки, бо я знав, що ти дуже хорий. Та ще один лік був би потрібний, якого я без твого дозволу не годен дістати і від якого ти зараз поздоровів би. Треба би з вовка стягнути шкіру; коли б ти в неї завинувся, зараз виздоровів би!
Всі звірі почали з вовка шкуру стягати, аж на вовку почали смертельні поти виступати. Тоді лис сказав йому:
— Не будеш нікого більше перед царем обмовляти!

Як вовк забажав козенят

Як вовк забажав козенятДика коза збудувала собі в лісі хатку і вивела собі там дітей. Коли виходила коза з дому пастися, то наказувала дітям, щоб вони нікому не відчиняли дверей.
Пішла коза по лісу, напаслася досить, вернулася додому, підійшла до дверей і заспівала:

Діточки мої, козеняточка,
Відмикайтеся, відчиняйтеся!
Ваша матінка прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята, почувши материн голосок, кинулися вмить до дверей і відчинили. Коза увійшла, нагодувала дітей молоком і знов побігла пастися.
Вовк підслухав, як коза співала, тільки не второпав гаразд, як вона голосила. Трохи згодом підійшов він до козиної хатки і затяг пісню своїм невдалим вовчим голосом:

Козеняточка, мої хлоп’яточка,
Відсувайтеся, відчиняйтеся І
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята пізнали, що то не материн голос, і кажуть вовкові:
— Не відчинемо, не матінчин голосок. У нашої матусі голосок тоненький.
Вовк відійшов від козиної хатки, сів за кущами, посидів трохи, поміркував і знов пішов до козенят. Підійшов до дверей і затяг тонким голосом:

Козеняточка, мої діточки,
Відмикайтеся, відчиняйтеся!
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята кинулися до дверей відчиняти, та вчасно схаменулися, розшолопали, що вовк не так приспівує, та й голос його не рівний, трохи грубший. Тоді вони відповіли йому так:
— Не відчинемо, не матінчин голосок. У нашої матінки голосок тонкий, та й вона не так співає.
Вовк з досадою пішов від хатки. Відійшов геть за кущі неподалік від козенят і сів там піджидати, поки не прийде коза, щоб підслухати, як вона буде співати, і щоб і собі перейняти її голос та приспів. Незабаром прийшла коза і заспівала:

Козеняточка, мої діточки,
Відмикайтеся, відчиняйтеся!
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла.

Козенята пізнали свою матінку, відчинили їй і сказали, що до них хтось приходив та хотів їх обманути. Коза нагодувала дітей і наказала їм нікому не відчиняти, щоб не помилилися, розповіла їм, як вона буде приспівувати надалі. Коза переночувала дома, а на ранок, ледве засіріло, побігла пастися. Вовк, діждавшись ранку, став придумувати, як би то йому умудритися, щоб свій голос підвести під козиний, а далі почав пробувати свій голос. Завив раз — дуже грубо; завив другий раз — також не підходить під козиний голос. Затяг третій раз найтоншим голосом, яким міг, а все ж таки він не підходив під козиний голос.
Бігла мимо лисиця, почула вовче виття і спинилася. Підійшла ближче до вовка і питає:
— Чого ти, вовче, виєш? Чи так зголоднів?
— Та це я, лисичко-сестричко, пробую свій голос. Надибав козину хатку та й ніяк не можу добратися до козенят: не відчиняють, кляті, дверей, пізнають по голосу, що не їх мати. Тому я хочу підібрати ноту, щоб заспівати по-козиному.
— Ні, вовче, з цього нічого не буде. Коли хочеш посмакувати козятини, то попроси мене, я тебе навчу.
— Навчи, будь ласкава, я тобі віддячуся.
— А що ж ти мені даси?
— Як доберуся до козенят, то й тобі одно віддам.
— Ні, я на те не пристану. Коли там діло буде, а я зараз їсти хочу. Ти принеси мені гуску, тоді навчу тебе, як голос поправити.
Вовк згодився, побіг добувати гуску. Довгенько никав понад річкою в очереті, все підкрадався до гусей, і аж надвечір піймав одну гуску. Вмить примчав до лисиці, віддав їй подарунок і каже:
— Ну, тепер, сестричко, навчи, як поправити голос.
— А ось що, вовче: іди ти до коваля і попроси його, щоб він тобі насталив голос. Тоді ти будеш уміти співати по-козиному.
— А де ж я буду того коваля шукати?
— А он там край села стоїть кузня, туди і йди просто.
Вовк послухав лисиці, пішов до коваля. Підійшов до кузні і каже:
— Чоловіче, настали мені голос, щоб я міг співати по-козиному.
— А що ж ти мені за те даси?
— Та я ж не знаю, що ти в мене візьмеш. Грошей у звірів не буває, а подаруночок який-небудь принесу тобі.
— А от що, вовче, принеси ти мені пару гусей, тоді я насталю голос. Тільки щоб гуси були живі.
Вовк пішов до річки і почав увихатися по березі в очеретах. Заляпався, бідняга, по самі вуха, а таки піймав пару гусей, узяв їх за крила і повів до коваля. Вовка брала оскома на гусей, хотілося самому їх попоїсти, та треба було добитися свого. Приніс гусей до коваля і каже:
— Ну, чоловіче, подарунок тобі я вже приніс, стали швидше мені голос.
— Добре, вовче, тепер можна братися за роботу. Ти, вовче, присунься ближче до ковадла, висолопи якнайдужче язик та заплющ очі, а я зараз прилагоджу все, що треба.
Вовк підійшов до ковадла, висолопив язик, заплющив очі і стояв як укопаний. Коваль ухопив швидко щонайбільший молот та як тарахне вовка по лобі! Той, бідак, і не ворухнувся. Коваль стягнув тоді з вовка шкуру, відвіз до міста і продав за десять карбованців, а гуси лишив собі на заріз.
Так козенята лишилися живі і здорові.