Сом, рак і ворона

Сом, рак і воронаВорона ходила біля річки, шукала собі їжі. Побачивши в очереті рака, схопила його, сіла на гілку дерева, яке росло якраз над річкою, і уже лагодилась клювать рака. Рак баче, що не дурна шутка, почав хвалить ворону: «Я знав твого батька і матір, гарні птиці були». Ворона, не роззявляючи рота, промовила: «Угу!» А рак знов: «Знаю твоїх братів і сестер, дуже гарні птиці». А ворона промовила: «Угу!» А рак знов: «Всі твої родичі гарні птиці, а все ж таки до тебе ніхто не дійде, ти краща од всіх. Куди годиться павич або канарейка! У тебе пір’я, як той бархат, а голос — як у соборного диякона». Ворона од хвальби розкисла, зраділа, роззявила рот і каркнула: «Да! Да!»
А рак вискочив з рота і шльопнув у воду. Ворона схаменулась, та вже було пізно. Розсердилась вона на рака, почала слідкувать за ним. Тут вона подумала: «Ну, тепер уже не одуриш; попадешся другий раз, так не вирвешся». Рак у свою чергу підмовив сома, щоб він підстеріг ворону.
На другий раз ворона прилетіла до річки, сіла на березі, подивилась на воду, потім увійшла по самі коліна в річку і пильно придивлялась, чи не покажеться рак. А сом уже давно із-за осоки виглядав і прицілявся схопить ворону. Рак виліз з печери і повз по дну недалеко од ворони. Ворона тіко прицілилась уткнуть голову у воду, щоб схопить рака, а сом миттю кинувсь на ворону і проковтнув її. Рак зрадів, що у його ворога нема, а на сома він дививсь як на добродія свого.
Наступила петрівка. Рак почав линять, заліз у печеру і лежав там, поки стара кожа злізла, а нова наросла. Виліз рак з м’якою і повз по дну без ніякої опаски. Плив мимо сом, побачив рака. Рак дуже йому понаравився; підплив до його і проковтнув.
Другий рак побачив, виглянув з печери і сказав: «Навіщо ж ти забороняв його од ворони, коли не думав оставить його живим?» А сом каже: «Дурний ти, раче! Якби я не заборонив його од ворони, так тоді б мені самому не довелось його з’їсти!»

Совині діти

Совині дітиСонце вже заходило. Всі денні птиці вертались до своїх гнізд після цілоденної тяжкої праці і укладалися спати, а пані Сова тільки що прокинулась від сну. Розправила крила, обдивилася навкруги, чи нема часом якого потайного ворога, що чигає на її добро. Наказала дітям, щоб сиділи тихо в гнізді і не рипались, а сама полетіла на роздобутки. Думка така, щоб спіймати на вечерю яку дурноголову мишу, підстрелену перепеличку або пришелепуватого горобця, що запізнився до гнізда, дзьобаючи соняшник, кого вже доля не пошле, бо ще дурні не перевелися і на її вік їх вистачить.
Прилітає із здобиччю… аж немає дітей її в гнізді.
— Ой ґвалт! Рятуйте, птиці добрі!.. Калавур! Сталось нечуване лиходійство, від якого світ повинен занепасти ся!.. Пропала краса і надія всього совиного роду!.. Хто чув, хто бачив того ворога лютого, що повитягував з гнізда моїх малих хорошунчиків?
— Я бачила, — каже ворона, облизуючись, — як чорний кіт ніс двоє поганих окатих вилупків, — то, може, були твої?
— Ні, ні, – відказує сова, — мої то були самі щонайкращі в цілому світі.
— Я чула, — каже ворона, — що й горобчиха говорила те ж саме сьогодні, як ти спіймала її горобеня!

Селянин, лисичка й вовк

Селянин, лисичка й вовкЖив собі один селянин. Збудував у лісі собі хату та й живе. І добре б жилося тому селянинові, та внадилась лисиця по курей. От він зробив капкан коло одної деревини і курочку повісив. Та й пішов у свою хату. Жде собі, піджидає, чи не влізе що у капкан.
Іде собі лисиця та й думає: «От гарно б оце з’їсти курочку». Коли чує — щось пахне. Підійшла ближче, коли дивиться — курка жарена висить. Як схопить її!.. Коли чує — щось її за шию вхопило. Аж то петля так її придавила, що й дихать важко.
Коли йде чоловік. А лисиця й каже: «Сяка-така бридня, та й стій до півдня! Сяка-така плутаниця, та й треба забариться!» — «Та ні, – каже чоловік, — тепер ти відсіль не втечеш». — «Пусти мене, чоловіче, яка з мене шкура? — каже лисиця. — Краще я тобі приведу вовка. З того шкура дорожча». — «Добре, — каже чоловік, — я тебе пущу. Гляди ж, не збреши».
Пішла собі лисиця в ліс, а чоловік у хату.
Іде собі лисиця. Коли йде вовк. «Чого ти така сумна?» — каже вовк. «Та от, — каже лисиця, — найшла курку жарену, а сьогодні п’ятниця, я скоромного не їм. Бо чула, що як хто їсть у п’ятницю, то ногами землі не дістане». — «А я, — каже вовк, — хоч і п’ятниця, а з’їм, якщо покажеш, де, бо дуже голодний». — «Добре, — каже лисиця, — ходім».
Повела його аж де її було піймано та й каже: «Отепер, як хоч, їж, а я не хочу». Підійшов вовк до курочки та як схопить! Коли чує — щось як схопить його за шию. Глянув — аж він і справді п’ятами не дістане землі. А лисиця взяла курочку — бо бідний вовк так злякавсь, що й курку випустив, — та й їсть. Із’їла, а потім і каже: «Бач, я ж казала, що хто їсть скоромне у п’ятницю, то п’ятами землі не дістане!»
Посміялась лисиця з вовка та й пішла собі.
Прийшов чоловік до того дуба — аж там справді вовк впіймався! Взяв він його, обідрав шкуру та й поніс на ярмарок. Продав за добру ціну. Прийшов додому.
І з того часу забагатів він добре.
А лисиці більше не вкрали й одної курки.

Яструб – війтом

Яструб - війтомЗібралися якось яструби на велику раду. Треба їм було обрати собі війта. Порадилися вони: є тут, мовляв, один яструб файної вроди і до того ж письменний. І вирішили, що той буде добре війтувати.
Та поки його війтом не обирали, був він учений і мудрий. А як став війтом, то з того часу за багачами стоїть, а до бідних йому байдуже.
Бідні поки могли терпіти — терпіли. А бідних було більше, ніж багатих.
От пішли бідні позивати війта, хотіли його скинути. Але в суді сказали, що ще строк тому війтові не вийшов, нехай урядує.
Бідним несила терпіти, дуже війт не по правді робить, а до річного строку ще далеко. Подумали і вирішили:
— Чого ми будемо його терпіти? Коли поб’ємо, то він сам від нас піде.Піймали його, добре побили. І сидів він тихо, поки хворий був, а як одужав — полетів собі геть.
Почув той яструб, що у ворон нема війта. Почав до них навідуватись і впхався там у війти. Спочатку, як тільки його обрали, порядкував він добре: що вони йому казали, то він робив, і що він їм казав, вони виконували.
Ось оселилися ворону в одному лісі, а сорокопуди теж у тому лісі жили. Сорокопуди хоч і невеликі птахи, та дуже шкідливі. Дуже вони воронам надокучили, і почали ворони на них скаржитися:
— Що нам з ними робити?
А війт і каже їм:
— Якщо вони вам роблять шкоду, самі себе захищайте.
Розгнівались ворони на свого війта за такі слова, скликали раду, скинули його і сказали грізно:
— Якщо сам не підеш, вб’ємо тебе!
Ось прийшов він додому і розказав своїй жінці, а та як почула, почала його лаяти, докоряти:
— Не добили тебе яструби, то ворони доб’ють. Хіба ти не обійдешся без того, щоб бути війтом?
Подумав яструб, подумав, страх його взяв, він і каже:
— Та вже як упіймають, то вб’ють. І справді, навіщо це мені?
І пішов він з війтів. У своє село вертатися вже не хотілося, дуже сміялися б там над ним, а йому було б соромно. І каже він до жінки:
— Треба мені, мабуть, в іншому місці війтом стати.
Ось літає він по світу, прислухається, де нема війта. Почув звідкись, що у шпаків нема війта. Думає він, міркує: «Не личить мені самому йти до шпаків проситися у війти». І почав він стежити за ними,куди вони літають, підлітає до них і слухає. Коли достигли ягоди, шпаки почали літати зграями і живитися в садках, на городах та вирубах, де ростуть черешні. Але людям це надокучило, і почали вони кидати в шпаків патиками, стріляти. Надокучило й шпакам таку біду терпіти. Злетілося їх багато на віче, щоб вибрати собі війта. Злетілися в один ліс, кричать, радяться між собою. А той яструб перелітає з бука на бук і все ближче до них; він бачить їх добре, а вони його не бачать. Шпаки про свою справу радяться, а він усе слухає, чи не йтиме мова про війта. Ось сидить він коло них близько, а вони говорять:
— Коли б нам і чужий хто трапився та добре урядував, ми вибрали б і чужого.
Підлетів тоді яструб ближче, сів поруч на дерево і питає їх:
— Про що ви, пани брати, тут радитесь?
— Ой,— кажуть,— нам така біда. Всюди нас б’ють, нівечать, і нема нікого, хто б на захист став.
А яструб і каже:
— Зле ви робите, що у вас нема старшини, яка б про вас могла турбуватись. Ви мусите,— каже,— обрати собі війта, хай він голову сушить, аби вам було добре… Але як поставите війтом кого-небудь із своїх, то не будуть його боятися, бо замалий птах.
Подумали шпаки і кажуть:
— А може б, ми вас війтом поставили, може б, вас і боялись.
— Ну що ж,— каже,— порадьтеся, обирайте.
Скликали вони раду і вирішили:
— Най буде яструб!
А він їм каже:
— Війтом я можу бути. Тільки ви мені щодня давайте одного з-поміж себе на утримання. Бо як не згодитеся, то прийде чоловік з крісом і вб’є вас цілу сотню. А будете давати мені по одному, то все ж менше вас загине.
І шпаки погодилися на це. А як став він у них війтом, то і каже:
— Як хочете, щоб вас не вбивали, то сидіть по домівках.
Не подобався шпакам такий війт уже з першого ж разу, але що діяти?
Минув строк бути яструбові війтом, а не зробив він шпакам нічого доброго. А знищив за той час стільки, що залишилося їх лише дев’яносто.
Що тут робити шпакам? І вирішили вони його скинути. Кажуть:
— Коли він ще рік пробуде війтом, то жодного з нас не зостанеться.
Покликали вони його, але бачать, що скинути вже не легко. Тоді подумали і вирішили:
— Якщо його не побити, то ніяк не скинемо.
Злетілися вони докупи, обступили яструба колом, і хоч птахи вони маленькі, та дзьоби у них гострі. І як почали вони його довбати, то він божився-присягався, що вже ніколи не буде війтом.

Скора робота, так нагла смерть

Скора робота, так нагла смертьКолись іще, як дріжжі були такі ріденькі, як водичка, так рак пішов по дріжжі і ходив сім літ. От прийшов він додому, став через поріг перелазить, упав і глечик з дріжжами розбив та й каже:
— Скора робота, так нагла смерть!

Про горду качку

Про горду качкуОдна качка плавала по воді. Аж надбіг лис.
— Добрий день, качечко! — каже лис.
— Здорові були, добродію! Що там доброго скажете?
— Та не маю коли, бо біжу з села, — каже лис. — Чи то ви — та качка, що люди кажуть, що нема кращої на ціле село?
Качка аж не стямилася з радощів.
— Та, може, і я, — каже горда качка.
— То ходіть же борше зо мною до села! Бо вже господиня аж гине вас побачити! Ви не знаєте, які ви на все село славні, навіть у місті за вас знають!
Горда качка, небагато думаючи, штрик на берег; а лис хитрий тоді за шийку цуп! «Оттак, — каже, — гордість не одному шию скрутила!»
Тож уважайте, не будьте горді!

Провчений журавель

Провчений журавельГолодний вовк на болоті піймав гуску і почав її трощикувать прямо з пір’ям і кістками. Одну кістку не перетер на зубах, застряла в горлі, стояла впоперек горла. Вовк вертівсь, вертівсь, нічого не міг поробить. Уже він надувавсь проковтнуть і силкувавсь вихаркнуть, кістка не подавалась ні назад, ні наперед. Вовк побачив журавля, побіг до його і почав прохать: «Будь ласкавий, рятуй мене, а то я загину ні за понюх табаку». — «А що тобі, вовче, треба?» — «Витягни мені з глотки кістку, я тобі чим-небудь оддячу». Вовк роззявив свою пельку. Журавель підійшов, застромив свою голову в рот вовкові, нащупав носом в глотці кістку і витяг звідтіль. А далі журавель каже: «Ну, давай же мені, вовче, що-небудь за роботу». — «Що ти, довгов’язий, очманів, чи що? Ти моли Бога, що твоя голова осталась ціла». — «Так ти ж сам поступивсь оддячить за роботу, я ж тебе од смерті заборонив». — «Оце тобі, журавель, і оддяка, що пустив тебе живим; а будеш домагаться, так буде й тобі те, що гусакові».
Журавель дай Бог ноги од вовка і з того часу боїться до його підближаться.
Через тиждень, а може, й через два дикий кабан натрапив на дохлого зайця і почав його глитать. Кабан дуже проголодався, гаразд не пережовував, ковтав цілком. Одна дебела кістка з заячого плічка, не пережерта зубами, попала в глотку і стала впоперек. Кабан прибіг до журавля і каже: «Будь ласкавий, рятуй мене, а то я подавився і ніяк не ослобонюсь од кістки». А журавель каже: «Ні, брате, я за це діло не берусь, я вам не лікар. Я одному поміг і навіки закаявся». — «Ради Бога, одрятуй, я тобі оддячу». — «Знаю я вашу оддяку, один научив, тепер годі». — «Та що ти, Бог з тобою, я ж тобі ніякого зла не чинив. Заборони мене од смерті, вік буду за тебе Бога молить». — «Ні, боюсь; може, ти й порядошна звірина, тіко тепер я через поганих і хорошим не вірю. Своя шкура дорожча твоєї».
Журавель піднявсь і полетів од кабана. А кабан так і загинув од кістки.

Піддурена ворона

Піддурена воронаВорона літала над селом і схопила на току курча. Курча було чимале, уже в пір’ячко вбиралось. Ворона з добичею полетіла в ближній лісок, сіла на дерево невисоко од землі і почала довбать курча. Побачила лисиця, захотілось їй молоденької курятинки. Підійшла до дерева, обійшла навкруги нього разів з два і все позирала на ворону, а далі почала морочить їй голову. «Яка ж ти гарна птиця! Я ніяк на тебе не налюбуюсь. Що за носик, що за хвостик! А пір’ячко… Од сонця аж блистить! Я думаю, така красавиця орла і то прельстить. Не дарма ти їси такий ласенький кусочок. По всьому видно, що у тебе довжен буть ангельський голосочок!»
Ворона омліла од похвальби, забула й про курча, котре в дзьобу держала; роззявила рот і крикнула: «Да! Да!»
Курча впало додолу, а лисиця схопила його і гайда.

Помста лиса над вовком

Помста лиса над вовкомВсі звірі вибрали собі лева за царя, вовка за його заступника, а лиса за доктора. Раз захорував цар і почав так сильно ревіти, аж почало з дерева листя обпадати. І вся звірина йшла дивитися на царя, який він дуже хорий. Лише лис довго не приходив, хоч був доктором. Через те вовк почав лиса обмовляти:
— Видиш, — каже, — царю, коли яка гостина, то лис тут перший, а тепер, як ти хорий, його тут нема!
А лис почув, як його вовк обмовляв, прийшов і він до царя та поклонився. Лев почав на нього нападати, остро, з гнівом:
— Я тут хорий смертельно, а тебе нема?
А лис на те відповідав:
— Я, царю, трудився і вишукував ліки, бо я знав, що ти дуже хорий. Та ще один лік був би потрібний, якого я без твого дозволу не годен дістати і від якого ти зараз поздоровів би. Треба би з вовка стягнути шкіру; коли б ти в неї завинувся, зараз виздоровів би!
Всі звірі почали з вовка шкуру стягати, аж на вовку почали смертельні поти виступати. Тоді лис сказав йому:
— Не будеш нікого більше перед царем обмовляти!

Паперовий сокіл і мотиль

Паперовий сокіл і мотильОдин хлопчик зробив собі паперового птаха-сокола, помалював його гарно і пустив на шнурочку високо-високо. Летить паперовий сокіл, аж бачить метелика, що низько літає з квітки на квітку. І каже гордий сокіл:
— Ти не підлетиш так високо, як я! Дивися! Я лечу аж під хмари!
— Це правда, — сказав мотиль. — Але я не завидую тобі. Хоча ти великий і мальований, але прив’язаний на шнурочку і в кождій хвилині можуть тебе стягнути на землю. А я хоч і малий і низько літаю, але свобідно, а воля — то найбільший скарб на світі!