Вовча пісня

Вовча пісняБув собі дід та баба, та була в них курочка ряба, семеро овечок і песик Левонтович. От сидять вони та й кажуть:
— Якби це хто нам заспівав, віддали б йому овечку.
А вовк підслухав, іде та й співає:

З гірки на гірку дворець,
У діда, у баби семеро овець,
Курочка рябенька
І песик Левонтович!

— Даймо, бабо, йому овечку!
От віддав дід овечку, вовк узяв її й пішов. З ’їв, приходить удруге, співає. Дід йому й другу віддав. Та так вовк ходив, аж поки усіх овечок не перебрав, а як забрав усіх, дід йому й курочку дав, а далі й песика. Розповадився вовк, ще йде: дід думав-думав та й бабу віддав. З’їв вовк і бабу, приходить та знов співає. Вийшов сам дід до нього, він узяв і діда з ’їв.

Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Читати далі

Тхір

ТхірБув собі дід та баба, і унадивсь до них тхір курчат тягати. Перетаскав усіх, а то прийшов і куріпочку забрав. От дід і каже:
— Піду я, бабо, вб’ю тхора.
Та й пішов.
Іде та йде, дивиться, аж лежить кізячок.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вдвох, аж лежить личко.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли втрьох, аж лежить кийочок.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вчотирьох, аж лежить жолудик.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вп’ятьох, аж лізе рак.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вшістьох, аж біжить півник.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Прийшли, аж стоїть тхорова хатка; вони у ту хатку, аж тхора нема.
Вони й поховались там: жолудик у піч поліз, кізячок на порозі ліг, личко під порогом, кийочок на горище заліз, рак у помийницю вскочив, півник на жердочку злетів, а дід поліз та на печі й ліг. От прибігає тхір, а жолудик у печі розпаривсь та:

— Тхоре, тхоре, що то буде:
Прийшли к тобі добрі люди,
Хотять тебе вбити,
Куріпочку слобонити.

Тхір:
— Що, що таке?
А жолудик знов своєї, а це як розігрівсь добре та тільки — лусь, лусь! Як злякається тхір, та до помийниці, а рак його за ногу; він на жердочку, а півник його у головку; він тоді до порога, посковзнувся на кізячок, упав та у личко запутавсь, а кийочок — з горища, та й убив його. Дід тоді забрав куріпочку, шкуру взяв та й пішов собі.

Ведмідь і гуцул

Ведмідь і гуцулТрапилося це на одній полонині. Довгий час хтось крав з кошари сир. От ті люди, що варили сир, і кажуть:
— Треба нам щось робити!
Пішли вони, викопали глибоку яму перед кошарою і накрили її смерековим галуззям.
Уночі прийшов ведмідь красти сир — та й геп у яму. Сів він у кутку і сидить тихо. Але приходить гуцул з другої полонини також красти сир, і теж — геп у яму!
Уздрів він ведмедя, і серце йому задерев’яніло від страху. Чекає, поки ведмідь його роздере. Але ведмідь підійшов до гуцула та й тягне його до стіни. Припровадив, сперся йому на плечі та й вискочив з ями.
«Слава богу, що не з’їв!» — подумав гуцул.
А ведмідь тим часом пішов у ліс, зламав там смереку, обчімхав, потім повернувся до гуцула та й пхає йому остреву в яму. Гуцул подумав, що той хоче його пробити. Але ведмідь почав муркотіти та показувати
лапою, щоб чоловік ухопився за дерево.
Гуцул зрозумів і вчепився міцно за кінець смереки.
Ведмідь витяг його, і пішли вони обидва, кожен своєю дорогою.

Чоловік, вовк, дикий кабан і ведмідь

Чоловік, вовк, дикий кабан і ведмідьЇхав чоловік із гаю. Стрічають його вовк, ведмідь і дикий кабан та й кажуть:
— Ну, що ми тобі, чоловіче, скажемо?
— Кажіть,— каже чоловік.
— Ми,— кажуть,— силу маємо. Позич нам хитрощів!
— Я б вам, братці, позичив, так дома висять на гачку. Знаєте що?
— А що?
— Я вас оставлю, а сам з вовком піду додому по хитрощі.
Дійшов додому й каже вовкові:
— Отут ти підожди, а я піду в хату.
Вовк остався. А той чоловік пішов у хату, взяв зброю та й убив вовка. Тоді вернувся він у хату, набрав сала й ковбас і пішов туди, до коня. Прийшов, наклав вогню і пряжить сало й ковбаси. Стало воно пахнути. А ведмідь і питає:
— Що це так пахне? Дай і мені!
А чоловік показує йому пальцем на кабана та й каже:
— Ото,— каже,— воно. Піди його вбий! Ото з того таке смачне.
Ведмідь, не довго думавши, викрутив дуба та й убив кабана. Той чоловік бере його смалити. І тільки прижарить, сало пригорить і запахне, а ведмідь і рве його.
— Е,— каже чоловік,— підожди, поки осмалю!
— Хіба,— каже ведмідь,— ти мене прив’яжеш, а то я не витерплю: таке воно смачне…
От той чоловік прив’язав його до дуба й питає:
— А що, чи кріпко я тебе прив’язав? Попробуй, чи одірвешся?
Ведмідь попробував.
— Кріпко,— каже,— тепер не відірвусь!
Тоді чоловік узяв сокиру, вбив ведмедя та й каже:
— Оце ж вам усім трьом хитрощі.

Лисиця і капкан

Лисиця і капканПоставив мужичок капкан вечером пізно на тропі лисиці, куди вона ходить ноччю… Зверху на капкані положив кусочок гов’ядини. Потом лиса куда-то бігла, за своїми промислами; пробіжала, а потом почула дух гов’ядини, завернулась, начала розіскувать, де воно кусочок гов’ядини пахтить. Іскала, іскала, потом найшла. Обійшла округи, а потом кусочок гов’ядини, пригребений снігом, вона лапою начала одгрібать, щоб цей кусочок з’їсти. Як ось гребнула лапою, у капкані підскочили угору пружини й ударили лисицю по нозі, і так вона осталась у капкані. Дьоргала, дьоргала ножку — не видьорнула і говорить, що не думала буть у базарі, но шеймени-щетинники понесуть.
Як стало розвидняться, іде мужичок довідуваться до капкана, що у йому є. Доходить до того місця, що становив капкан, як дивиться — лисиця… Плутається, плутається, дьоргається утекти, но не вирветься. Підійшов мужичок з кийком бить лисицю. «А, ти тут!» — мужик говорить. Лисиця отвічає мужичку: «Не бий мене! Я тобі таке скажу хороше прешествіє». Мужичок говорить: «Скажи!» — «Пусти, тоді і скажу».
Як мужичок пустив, тоді вона побігла і побігла. Мужичок говорить: «Що ж ти мене обманула! Ти ж говорила мені, що «пусти мене, мужичок, я тобі розказ хороший розкажу», а я говорив — «говори». А ти і сказала, що «пусти мене, тоді я скажу». Якби ж я був тебе не пускав, щоби ти мені сказала, а то я тебе пустив, а ти мене тепер обманула».
Мужичок взяв капкан і пішов додому.
Музиканти грали на свадьбі. На свадьбі вони випивші були; ішли дорогою додому, схотілося їм отдохнуть. Старший музикант говорить: «Давай тут отдихнем». Положив скрипку долі, на дорозі. Його товариш положив бубон на землі, на дорозі. Полягали отдихать і заснули. Біжить лисиця дорогою, дивиться — щось на дорозі лежить. Підходить ближче до музиканта. Підійшла вона до скрипки, подивилася на скрипку, і в лисиці була охота лапою торкнуть по струнах скрипки. Як вона дьорнула лапою по струнах, струни голосно обізвались. Лисиця і говорить: «Голос-то господський, та чортова думка». І з тим побігла.

Лев і щука

Лев і щукаРаз підійшов лев до річки та й дивиться у воду. А щука плеснула хвостом та й поточилась на дно. А далі виплила та й каже:
— Я думала, що чоловік, та й злякалась! Аж це лев…
— Хіба чоловік страшніший за мене? Все мене боїться, а чоловіка я ще не бачив, що воно за птиця? Де б я його побачив?
— О, так іди та й іди полем, то й побачиш!
Пішов лев. Стрічає хлопця:
— Чи ти чоловік?
— Ні, ще не чоловік. Буду колись чоловіком!
— Ну, не треба ж мені тебе!
Іде та й іде. Стрічає старого діда й питає:
— Чи ти чоловік?
— Ні, не чоловік. Був колись чоловіком, а тепер уже дід.
Пішов лев далі. Стрічає козака, спорядженого на війну, зо всіма припасами, на коні верхом, і питає:
— Чи ти чоловік?
— Чоловік! — каже козак.
— Ну, то я тебе з’їм!
Козак, не довго думавши, виймає пістоль. Трісь лева між очі так, що він трохи не впав. Став лев та й дивиться. І козак подивився на нього та й поїхав своєю дорогою.
Пішов тоді лев до річки. Виплила до нього щука та й питає:
— А що? Бачив чоловіка?
— Бачив, — каже лев.
— Що ж він тобі казав?
— Нічого. Тільки плюнув між очі так, що я всилу, всилу їх розчухав.

Святий Юрій та бідний вовк

Святий Юрій та бідний вовкБув собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до святого Юрія, котрий звірами порядкує, просити їжі. Приходить до нього та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.
— Святий Юрію, — каже, — милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.
— А чого тобі їсти?
— Чого дай, то дай.
— Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.
От вовк мерщій від святого — трюх-трюх — так біжить! Та до кобили:
— Здорова була, кобило. Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
— Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш, — собака.
– Їй-богу, — каже, — вовк.
— Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— А з голови.
— Е, вовчику, — каже, — вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так, — каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене — аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає:
— Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?! Читати далі

Перевізник

ПеревізникЖив собі старий перевізник. Нікому не відмовляв у перевозі.
Бачить раз перевізник, що через річку пливе товстий змій. Плив-плив та й став тонути. Тоді дід поспішив йому на допомогу й перевіз на другий берег.
Нічого не сказав змій, тільки заплакав. Де упали його сльози, там ростуть дуже гарні квіти. Вони ростуть і в інших місцях на землі, де їх поливають сльози.
Наступного разу, коли дід сидів біля свого перевозу, побачив він, що пливе молоденька кізка й от-от потоне. Поїхав дід і перевіз кізку на другий берег. Побігла кізка в ліс.
Пішов одного разу дід у ліс по дрова. Коли біжить дуже гарний козел і став бити під собою землю. Але в цей час ішов якийсь чоловік із лопатою, то козел побіг далі в ліс.
— Будь добрий, чоловіче, покопай у цьому місці, — попросив дід.
Тільки три рази копнув чоловік, як лопата об щось стукнула. То було золото.
— Дякую тобі, — сказав дід. — За твою роботу дам тобі половину цього золота.
— Це моє золото, я його викопав, — відказав чоловік.
Стали вони між собою лаятись. Оскільки з їхньої лайки нічого не виходило, то вирішили вони піти в місто, до судді.
Суддя віддав золото чоловікові, а діда посадив у тюрму.
Вночі приліз до діда той змій, якого він перевозив, і вкусив за ногу. На другий день нога в діда так розпухла, що вже подумали, він умре. Вночі знову приліз до діда змій і дав йому лікувальних листків. Від цього листя на другий день вся нога в діда стухла. Так що й сліду від рани не залишилося.
А змій тієї ж ночі приліз до жінки судді, укусив її за ногу. На другий день у неї так розпухла нога, що вже думали, жінка помре. Тоді головний над тюрмою сказав судді, що в діда від чогось зникла така ж опуха. Покликав суддя діда й питає:
— Від чого в тебе втухла нога?
— Змій мені такого листя приніс.
— Де те листя? — питає суддя.
Показав дід листя, приклав до ноги жінці судді, і нога стухла.
— За що змій приніс тобі цього листя? — запитав суддя.
Тоді дід розповів, як перевіз він змія й кізку.
— А кізка що тобі дала?
— }ї козел дав мені те золото, яке ти віддав чоловікові, — відповів дід.
Тоді суддя послав догнати чоловіка, забрав у нього золото й віддав дідові, а чоловіка посадив у тюрму.

Вуж-наречений

Вуж-нареченийКупались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття. Одна дівчина  до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись у клубок - ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягатися!.. Тоді раптом вуж і каже дівчині: “Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття”.
Як тут  за вужа заміж іти! Стоїть бідолашна дівчина біля води; стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: “Піду за тебе, присилай сватів” . Старости не примусили себе довго чекати. Подала їм дівчина рушники. Ось відгуло й весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: “Поживемо поки що у твого батька” .
Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: “Піду,  каже він, а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! - я зразу ж і явлюся до тебе. А тепер іду: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш,  каже,  ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно”. Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: “Ку-ку! ку-ку! ку-ку!” Виплив її чоловік, і зажили вони знову разом, як і раніш… Через якийсь там час чоловік знову збираеться йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати йоrо з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідати їх. “І цьоrо разу мене так само викликатимеш; прийдеш до води й скажеш: “Ку-ку! ку-ку! ку-ку!” Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш… Отож приїзди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха”.
Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер “кукає”…