Лисичка та чоловік

Лисичка та чоловікЗадумав чоловік, як би йому ту лисицю одурити, що вона така хитра. От напхав мішок соломою, щоб розтопирювачуватий був, та десь у дірку курячу головку застромив та й іде. От біжить лисичка. «Бачу, — каже, — що якісь гостинці несеш». — «Які там гостинці! Кури несу на базар». — «Продай мені». — «Купи». — «А почому?» — «Та з кого по сім з половиною, а тобі вже хай по сім». — «Добре, — каже, — лічи». — «Е, — каже, — я не хочу! Щоб порозлітались?! Лізь сама у мішок та й лічи!»
Лисичка у мішок, він її і зав’язав там. «Оттаке, — каже. — Пусти-бо, мені ніколи!» Той іде мовчки. А вона знов: «Оттаке, — каже. — То був день, а це стала ніч!» Той іде собі. А вона: «Пусти-бо; дивись: сякі-такі шутки та й сиди сутки».
Прийшов той чоловік на базар, а вона: «Оттак! Не була на базарі, так буду!»
Зна, що шкура буде на базарі.

Марко убогий і вовк

Марко убогий і вовкУ цього Марка було пара муреньких бичків. Він з ними поїхав у ліс. Коли це приходить вовк та й питає його: «Що то у тебе таке?» (показує на бички). А Марко каже йому: «То муренькі бички». Вовк не вчув, що він сказав: то муренькі бички, та думав, що — мурованенькі. Каже: «Змуруй і мене, щоб і я такий був!» — Марко: «Добре, я на це майстер». Пішов, вирубав дванадцять бичів, зав’язав вовка у мішку і начав муровать, та все примовляє: «Аршин! Та вздовш, та вшир!» Домуровавсь до того, що побив бичі, а тоді і випустив його із мішка. Той вовк як вирветься — і не оглянувсь.
Марко знав, що вовк йому цього дурно не пропустить. Пустив свої волики додому, а сам оставсь у лісі. Коли це веде той мурований вовк за собою таку силу вовків. Марко і виліз на дерево. Приводить він до того дерева вовків і то, щоб як-небудь достати його, стає мурований під тим деревом, потім на мурованому став вовк, а на тому тож; так, що поставало їх багато. Коли б ще два стало, то й досягли б його. А він каже: «Ей, братики! Подождіть, хоть табаки понюхаю». Вони і по-дождали. А він чи нюхав, чи ні, а потім каже: «Ачхи!» Мурований вовк, самий спідній, думав, що той чоловік знов мурує, та каже: «Аршин, та вздовш, та вшир», — та тоді з-під того дерева… Вовки і попадали. Ті вовки хотіли догнать його. Коли він так подрав, що вони не могли догнать.
Цей вовк як утік, то й думає: «Я хоч не йому зло зробив, то його скотині зроблю». От іде — аж пасеться кобила; так він її питається: «Чия ти, кобило?» А вона каже: «Маркова». Вовк: «Отепер же я тебе з’їм, кобило!» — «Ей, вовчику, голубчику, не їж мене, хоч поки я книги одвезу». А він каже: «Де ж твої книги?» А вона каже: «Ось, під хвостом». Він зайшов іззаду та так дивиться, наче читає; а потім лапою дряп по тих книгах. Вона його як хвицне! Так, що йому і свічки в очах показались. Тоді він каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба!» Ото і пішов од неї.
Іде він далі — аж гуси пасуться. Він питає їх: «Чиї ви, гуси?» Вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони стали його просить: «Вовчику-братику, не їж нас тут, а лучче іди з нами до води; там ми понапуваємся води, тоді нас і з’їси, то нам не так буде боліть». Він послухав їх; іде за ними. Приходить до ставка і сів коло гусей, дожидає, поки вони нап’ються. Вони напились, а потім поплили на середину. Вовк дожидав-дожидав, та бачить, що не дождеться, та й каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба». І пішов ізвідтіль.
Іде далі. Аж пасуться три баранчики. Він тих баранчиків питає: «Чиї ви?» А вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони його просять: «Вовчику-голубчику, не їж нас так; лучче сядь під горою, а ми тобі сами ускочим у рот». Він і послухав їх, і сів під горою. От самий більший баран як розженеться та як ударить його. А він і покотився наниз. А другий баран каже: «Але ж ти який і дурний: б’єш вовка безневинно!» А потім до вовка каже: «Сідай, я вже тобі ускочу». Вовк послухав та й сів. І цей баран те саме зробив. Ото ще й третій підманив вовка, але цей лучче ударив, як ті. Тоді вовк каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба».
Ото знов він іде — чи не знайде де далі дурнішої скотини Маркової. Коли дивиться — аж ходить свиня з поросятами. Він ту свиню питає: «Чия ти, свине?» Вона каже: «Маркова». Вовк: «Тепер же я тебе з’їм». Вона стала просить його: «Не їж мене, вовчику-братику, тут; лучче сідай на мене, то я тобі кужілки заспіваю та привезу до берези, то там мене і з’їси». Вовк сів на неї та їде; а вона йому кужілки співає:
Кужілки, кужілки!
Коли б швидче до дірки.
Ото привезла його до тину, а в тім тину та була дірка. Вона у ту дірку та й зав’язла з тим вовком. Придавила його до тину, щоб він не вирвавсь, а потім стала кричать. Свині позбігались і розірвали того вовка, а свиня жива осталась.

Соловейко і його поради

Соловейко і його порадиОдин чоловік піймав соловейка і хотів його з ’їсти.
Але пташок каже до нього:
— Ні, ти мною не наїсишся, чоловіче, краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.
Чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.
І каже соловейко:
— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи річам неподобним не вір.
Почувши це, чоловік пустив соловейка.
А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради.
Полетів угору і каже до нього:
— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.
Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.
Тоді соловейко каже:
— Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, чого я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неподобній речі ти повірив! Дивись, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?!
Та й полетів собі.

Вовча пісня

Вовча пісняБув собі дід та баба, та була в них курочка ряба, семеро овечок і песик Левонтович. От сидять вони та й кажуть:
— Якби це хто нам заспівав, віддали б йому овечку.
А вовк підслухав, іде та й співає:

З гірки на гірку дворець,
У діда, у баби семеро овець,
Курочка рябенька
І песик Левонтович!

— Даймо, бабо, йому овечку!
От віддав дід овечку, вовк узяв її й пішов. З ’їв, приходить удруге, співає. Дід йому й другу віддав. Та так вовк ходив, аж поки усіх овечок не перебрав, а як забрав усіх, дід йому й курочку дав, а далі й песика. Розповадився вовк, ще йде: дід думав-думав та й бабу віддав. З’їв вовк і бабу, приходить та знов співає. Вийшов сам дід до нього, він узяв і діда з ’їв.

Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Читати далі

Тхір

ТхірБув собі дід та баба, і унадивсь до них тхір курчат тягати. Перетаскав усіх, а то прийшов і куріпочку забрав. От дід і каже:
— Піду я, бабо, вб’ю тхора.
Та й пішов.
Іде та йде, дивиться, аж лежить кізячок.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вдвох, аж лежить личко.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли втрьох, аж лежить кийочок.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вчотирьох, аж лежить жолудик.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вп’ятьох, аж лізе рак.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вшістьох, аж біжить півник.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Прийшли, аж стоїть тхорова хатка; вони у ту хатку, аж тхора нема.
Вони й поховались там: жолудик у піч поліз, кізячок на порозі ліг, личко під порогом, кийочок на горище заліз, рак у помийницю вскочив, півник на жердочку злетів, а дід поліз та на печі й ліг. От прибігає тхір, а жолудик у печі розпаривсь та:

— Тхоре, тхоре, що то буде:
Прийшли к тобі добрі люди,
Хотять тебе вбити,
Куріпочку слобонити.

Тхір:
— Що, що таке?
А жолудик знов своєї, а це як розігрівсь добре та тільки — лусь, лусь! Як злякається тхір, та до помийниці, а рак його за ногу; він на жердочку, а півник його у головку; він тоді до порога, посковзнувся на кізячок, упав та у личко запутавсь, а кийочок — з горища, та й убив його. Дід тоді забрав куріпочку, шкуру взяв та й пішов собі.

Ведмідь і гуцул

Ведмідь і гуцулТрапилося це на одній полонині. Довгий час хтось крав з кошари сир. От ті люди, що варили сир, і кажуть:
— Треба нам щось робити!
Пішли вони, викопали глибоку яму перед кошарою і накрили її смерековим галуззям.
Уночі прийшов ведмідь красти сир — та й геп у яму. Сів він у кутку і сидить тихо. Але приходить гуцул з другої полонини також красти сир, і теж — геп у яму!
Уздрів він ведмедя, і серце йому задерев’яніло від страху. Чекає, поки ведмідь його роздере. Але ведмідь підійшов до гуцула та й тягне його до стіни. Припровадив, сперся йому на плечі та й вискочив з ями.
«Слава богу, що не з’їв!» — подумав гуцул.
А ведмідь тим часом пішов у ліс, зламав там смереку, обчімхав, потім повернувся до гуцула та й пхає йому остреву в яму. Гуцул подумав, що той хоче його пробити. Але ведмідь почав муркотіти та показувати
лапою, щоб чоловік ухопився за дерево.
Гуцул зрозумів і вчепився міцно за кінець смереки.
Ведмідь витяг його, і пішли вони обидва, кожен своєю дорогою.

Чоловік, вовк, дикий кабан і ведмідь

Чоловік, вовк, дикий кабан і ведмідьЇхав чоловік із гаю. Стрічають його вовк, ведмідь і дикий кабан та й кажуть:
— Ну, що ми тобі, чоловіче, скажемо?
— Кажіть,— каже чоловік.
— Ми,— кажуть,— силу маємо. Позич нам хитрощів!
— Я б вам, братці, позичив, так дома висять на гачку. Знаєте що?
— А що?
— Я вас оставлю, а сам з вовком піду додому по хитрощі.
Дійшов додому й каже вовкові:
— Отут ти підожди, а я піду в хату.
Вовк остався. А той чоловік пішов у хату, взяв зброю та й убив вовка. Тоді вернувся він у хату, набрав сала й ковбас і пішов туди, до коня. Прийшов, наклав вогню і пряжить сало й ковбаси. Стало воно пахнути. А ведмідь і питає:
— Що це так пахне? Дай і мені!
А чоловік показує йому пальцем на кабана та й каже:
— Ото,— каже,— воно. Піди його вбий! Ото з того таке смачне.
Ведмідь, не довго думавши, викрутив дуба та й убив кабана. Той чоловік бере його смалити. І тільки прижарить, сало пригорить і запахне, а ведмідь і рве його.
— Е,— каже чоловік,— підожди, поки осмалю!
— Хіба,— каже ведмідь,— ти мене прив’яжеш, а то я не витерплю: таке воно смачне…
От той чоловік прив’язав його до дуба й питає:
— А що, чи кріпко я тебе прив’язав? Попробуй, чи одірвешся?
Ведмідь попробував.
— Кріпко,— каже,— тепер не відірвусь!
Тоді чоловік узяв сокиру, вбив ведмедя та й каже:
— Оце ж вам усім трьом хитрощі.

Лисиця і капкан

Лисиця і капканПоставив мужичок капкан вечером пізно на тропі лисиці, куди вона ходить ноччю… Зверху на капкані положив кусочок гов’ядини. Потом лиса куда-то бігла, за своїми промислами; пробіжала, а потом почула дух гов’ядини, завернулась, начала розіскувать, де воно кусочок гов’ядини пахтить. Іскала, іскала, потом найшла. Обійшла округи, а потом кусочок гов’ядини, пригребений снігом, вона лапою начала одгрібать, щоб цей кусочок з’їсти. Як ось гребнула лапою, у капкані підскочили угору пружини й ударили лисицю по нозі, і так вона осталась у капкані. Дьоргала, дьоргала ножку — не видьорнула і говорить, що не думала буть у базарі, но шеймени-щетинники понесуть.
Як стало розвидняться, іде мужичок довідуваться до капкана, що у йому є. Доходить до того місця, що становив капкан, як дивиться — лисиця… Плутається, плутається, дьоргається утекти, но не вирветься. Підійшов мужичок з кийком бить лисицю. «А, ти тут!» — мужик говорить. Лисиця отвічає мужичку: «Не бий мене! Я тобі таке скажу хороше прешествіє». Мужичок говорить: «Скажи!» — «Пусти, тоді і скажу».
Як мужичок пустив, тоді вона побігла і побігла. Мужичок говорить: «Що ж ти мене обманула! Ти ж говорила мені, що «пусти мене, мужичок, я тобі розказ хороший розкажу», а я говорив — «говори». А ти і сказала, що «пусти мене, тоді я скажу». Якби ж я був тебе не пускав, щоби ти мені сказала, а то я тебе пустив, а ти мене тепер обманула».
Мужичок взяв капкан і пішов додому.
Музиканти грали на свадьбі. На свадьбі вони випивші були; ішли дорогою додому, схотілося їм отдохнуть. Старший музикант говорить: «Давай тут отдихнем». Положив скрипку долі, на дорозі. Його товариш положив бубон на землі, на дорозі. Полягали отдихать і заснули. Біжить лисиця дорогою, дивиться — щось на дорозі лежить. Підходить ближче до музиканта. Підійшла вона до скрипки, подивилася на скрипку, і в лисиці була охота лапою торкнуть по струнах скрипки. Як вона дьорнула лапою по струнах, струни голосно обізвались. Лисиця і говорить: «Голос-то господський, та чортова думка». І з тим побігла.

Лев і щука

Лев і щукаРаз підійшов лев до річки та й дивиться у воду. А щука плеснула хвостом та й поточилась на дно. А далі виплила та й каже:
— Я думала, що чоловік, та й злякалась! Аж це лев…
— Хіба чоловік страшніший за мене? Все мене боїться, а чоловіка я ще не бачив, що воно за птиця? Де б я його побачив?
— О, так іди та й іди полем, то й побачиш!
Пішов лев. Стрічає хлопця:
— Чи ти чоловік?
— Ні, ще не чоловік. Буду колись чоловіком!
— Ну, не треба ж мені тебе!
Іде та й іде. Стрічає старого діда й питає:
— Чи ти чоловік?
— Ні, не чоловік. Був колись чоловіком, а тепер уже дід.
Пішов лев далі. Стрічає козака, спорядженого на війну, зо всіма припасами, на коні верхом, і питає:
— Чи ти чоловік?
— Чоловік! — каже козак.
— Ну, то я тебе з’їм!
Козак, не довго думавши, виймає пістоль. Трісь лева між очі так, що він трохи не впав. Став лев та й дивиться. І козак подивився на нього та й поїхав своєю дорогою.
Пішов тоді лев до річки. Виплила до нього щука та й питає:
— А що? Бачив чоловіка?
— Бачив, — каже лев.
— Що ж він тобі казав?
— Нічого. Тільки плюнув між очі так, що я всилу, всилу їх розчухав.