Хитрий дядько, вовк, медвідь та лев

Поїхав чоловік до міста, купив си кавальчик ковбаси. Приїхав додому, взяв си кавальчик хліба, поїхав у ліс за дровами. Зобачив його вовк і хтів його з’їсти. Пішов до святого отця Миколая той вовк, каже: «Святий отче Миколаю! Я того чоловіка з’їм». — «А де ж ти його годен з’їсти, коли він дуже розумний?» — «Нічого, — каже, — іно позвольте, то я його з’їм». — «То йди! Як-єсь годен, то з’їж».
Пішов він до нього (до чоловіка) і каже: «Чоловіче! Я тебе з’їм!» — «Або тобі хто казав, щоби ти мене їв?» — «Мені казав святий отець Миколай, щоб я з’їв». — «Брешеш! Дай свідків!»
Той пішов, надибав медвідя: «Ходи, — каже, — скажеш, що ти чув, що святий отець Миколай казав його з’їсти, то будем їсти оба». Той приходить, каже: «А я чув, як казали їсти». — «Я на такі дурні свідки не дивлюся!»
Пішов за левом, надибав лева: «Ходи, — каже, — будеш мені за свідка: скажеш, щось чув, що мені казав святий отець Миколай їсти». Той приходить, каже: «Я чув, як казали їсти». — «То що ж ви будете їсти? Ви — голодні, я — голодний! Почекайте, най я пополуднаю, тогди будете мене їсти».
Виймив він той кавальчик ковбаси і їсть. Кинув їм по кавальчику. Вони з’їли, кажуть: «А що ж ти таке добре їш?» — «Ви, — каже, — хочете мене їсти, ліпше забийте дикого кабана, то я вам нароблю».
Пішли вони, забили дикого кабана і притягнули. Ось ту треба іти додому по сокиру, по камінь, щоби кабана осмалити, і по довбню, щоби дуба розбити. Каже чоловік медвідьові: «Лишишся ти ту коло кабана, щоби хто не вкрав, а вовк і лев підуть зо мною».
Прийшли вони до села. А йому додому треба було йти через річку глибоку, на котрій була кладка. Прийшли додому, каже до вовка: «Влізь ти в яму, бо тут пси. Як почують, що я буду брати, то тебе розідруть». Вліз вовк; він го заткав і каменем заложив, щоби не виліз. Бере він довбню, сокиру і ніж, а левові каже брати камінь з діжки, що важив десять пудів. І камінь — гладкий, що ніяк йому наперед себе взяти. Взяв він на мотузок і вчепив йому (левові) до шиї: «Іди ти вперед, а я буду держати кладку, щоб ся не перевернула».
Той іно зайшов посеред кладки, — той взяв та й перевернув кладку. І лев впав у воду. Та й що виставить голову, — а чоловік його по голові довбнею: «А будеш більше свідчити?!» — «О, вже поки жити буду, не буду свідчив ні за кого!» — «А вже хоч бись хтів, то не ймеш!» І забив його.
Прийшов до ліса, зрубав дуба, розколов до половини і каже до медвідя: «Возьми та розколи, бо ти сильний». Той но хтів роздерти, вложив лаби, а чоловік скоро клин витягнув. І тому дуб лаби стиснув, а той б’є з верха. «А ти, — каже медвідь, — і там тим так поробив?» — «А ти думаєш, що як?!»
Приходить додому, взяв довбню в руки, відоткав яму. «Ану вилазь!» — каже до вовка. Той вилазить, а чоловік довбнею в голову та й забив. Взяв кабана додому і з’їв з дітьми.

Селянин, ведмідь та безхвоста лисиця

Селянин, ведмідь та безхвоста лисицяВиїхали орать. Коли іде ведмідь: «Ну, дасте мені з половини, а то воли поїм». — «Ну, нехай». Виїхали вони тоді орать; посіяли овес. Коли ведмідь вийшов. Вони вже пожали і одвезли, вже зовсім повбирали. Він тоді вийшов і рве, і рве все, і рве собі, і несе в нору. Тоді покуштував, як наносив, покуштував; вийшов, а ті хазяїни там орють. «Поїм, дядьки, ваших волів, як не дасте з половини». — «Ну, дамо, нехай так, з половини».
Вони посадили ріпу. «Ну, нехай тобі зверху, а нам насподі». Вони вибрали і одвезли додому. Вже повозили. Він вийшов, носить в нору. Наносив в нору, став куштувать. «Не добре…» Коли біжить лисиця. «Діду, діду, чи тут нема ведмедя?» — «Нема». — «А то що на возі лежить?» — «То пеньок». — «Якби був пеньок, так була б сокира в пеньку».
А ведмідь і каже: «Встроми мені сокиру в спину…» Як розігнав, як гекнув — тоді він та й гі-гі і упав неживий… «А що, дядько, я вас од смерті одозволила. Винесіть мені курей мішок».
Вивезли Сірка і Білка в мішку. Вивезли тоді, а вона прибігла, та лисиця, як би ото у них однять. «Е, е, стой, стой, не розв’язуй, бо вони дикі, полетять». Тоді вони розв’язали. «Ану, Сірко, Білко, за лисичкою». Вони тоді як побігли за нею і одірвали хвіст. Ускочила в нору. «Ви, ушки, покуплю вам сережки; ви, очки, покуплю вам очки; ви, ножки, покуплю черевички; мої ручечки, покуплю вам опалчатки; а ти, хвостище-помелище — а на, Сірко, Білко!» Одірвали хвіст.
Вийшла на улицю — з неї лисиці сміються, що вона без хвоста. Пішла вона у ліс та набачила на осиці кислиці. «Лисиці-сестриці, он яких я на осиці кислиць набачила. Ходімте, нарвем». — «Ну і ходім». Ну, пішли. «Ти ж лізь і рви, а ми будем збирать». — «Так ви повизбируєте, а мені не буде. Полізьте і ви, а я вам хвости поукручую; сама натрушу, вам поодв’язую хвости, тоді назбираєм кислиці».
Ну, і полізли вони. Поукручувала вона їм хвости. Вона тоді собі нарвала (кислиць натрусила), тоді злізла та назбирала. «Лисиці-сестриці, он які охотники біжать із ружами! Тікайте!» — «Лізь же, поодв’язуй нам хвости». «Е, щоб і мене убили?!»
Вони тоді як начали рваться і хвости поодривали. Тоді вийшла на вулицю гулять: «Не тільки я куца; і ви куці!»

Рукавичка

РукавичкаІшов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку:
— Тут я буду жити!
Коли це жабка плигає та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка. А ти хто?
— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
– Іди!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
— Та йди!
От уже їх троє. Коли біжить лисичка та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик. А ти хто?
— А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
— Та йди!
Ото вже їх четверо стало. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
— Та вже йди!
Уліз і той, — уже їх п’ятеро. Де не взявся — біжить кабан:
— Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
— Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
— Та вже влізу, — пустіть!
— Та що вже з тобою робити, — йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!
— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки скраєчку!
Уліз і ведмідь — семеро стало. Та так же тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся — нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду бігла. Бігла, бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички, — так усі й порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Рибалка і щука

Рибалка і щукаПіймав рибалка щуку, а щука йому й говорить:
— Я щука бистра,
Бери мене з хвоста!..
Тільки хотів він її за хвіст брать, так вона йому як ляснула в лице хвостом, так він не бачив, куди вона й ділась… Пішла од його.
То риба хитрая…

Про діда, ведмедя, лисичку, вовка і зайця

Про діда, ведмедя, лисичку, вовка і зайцяЖив дід та баба. Баба й каже: «Як нам забагатіть?» Дід і каже: «Давай викопаєм здорову яму — вовковню; туди будуть всякі звірі плигать». Дід викопав, купив ружо, щоб бить звірів да продавать їх.
От дід прийшов уранці, аж вовк у ямі. Вовк і каже: «Не бий мене, дідусю, я тобі приведу сто коней». Дід пустив.
На другий день — аж ведмідь. Дід хотів із ружа бить. Ведмідь і каже: «Не бий мене, дідусю, я тобі принесу лубку меду».
На третій день дід прийшов — коли ж лисиця. Дід хотів убить лисицю. Лисиця каже: «Не бий мене, дідусю, я тобі в’язку курей принесу». Пустив дід.
На четвертий день прийшов дід — коли ж заєць. Дід хотів із ружа бити. Заєць і каже: «Я тобі мішок грошей принесу». Дід пустив.
Коли ж вийшов дід — коли ж по самому переду вовк сто коней жене: «Одчиняй, діду, ворота!» Дід одчинив. А за вовком ведмідь несе лубку меду, а за ведмедем заєць несе мішок грошей; за зайцем лисиця несе в’язку курей. Лисичка-сестричка каже: «Діду, ми будем у тебе жить». А мед поставили у хижі.
Лисичка-сестричка узнала, де мед стоїть. Ті всі поснули, а лисичка до меду потихеньку стала, дверима рип-рип… Із’їла вершок, потихеньку прийшла і лягла спать. То вовк, ведмідь і заєць питають: «Де се ти була?» Вона їм одказує: «Де була? На родинах». — «Дак як зовуть?» — «Вершок», — каже.
Потом ізнов надумалась до меду. Ізнов под’їла меду, тоді потихеньку рип-рип… Вовк, ведмідь, зайчик і питають: «Де се ти була?» — «На похрезбинах». — «Дак як зовуть?» — «Серединка».
Вона ізнов потихеньку до меду. Мед виїла і лубку вилизала, перевернула лубку. Вовк, ведмідь, зайчик і питають: «Де се була?» Вона їм одказує: «Еге, де була… На похрезбинках!..» — «Дак як же звать?» — «Поскрибочок».
Дід устав, пішов у хижу — мед вилизаний. Дід їх питає: «Хто виїв мед? Ти виїв мед?» Вовк і каже: «Сукин я син, не їв!» — «Ти, ведмідь?» — «Ні, не їв, подлець я — не їв!» І заєць каже: «Бог мені не поможе». І лисичка каже: «Проклята я, не їла!». Дід на їх розсердився, повиганяв із хати. Вовк за коні, заєць за гроші, лисиця за кури, ведмідь за порожню лубку — і пішли.

Піп, журавлі й ведмідь

Піп, журавлі й ведмідьПосіяв піп просо на нивці. А журавлі внадились до проса. Піп приходить в село та й каже громаді:
— Порадьте, що мені робити: журавлі просо їдять. Громада відповідає:
— Налий у коритце горілки. Коли журавлі нап’ються, ти їх половиш, пов’яжеш і забереш.
Піп так і зробив. Приходить зі шнурком — журавлі лежать. Він їх пов’язав шнурком і поніс.
Тут журавлі проснулись і полетіли з попом разом. Піп здумав, що в нього в кишені є ніж. Він перерізав шнурка. Журавлі полетіли, а піп упав на віз на другій нивці, де чоловік орав. Піп кричить до чоловіка:
— Прив’яжи мене тут!
Чоловік прив’язав попа.
Аж іде ведмідь. Запрігся в голоблі і повіз попа. Бачить раптом ведмідь, що на сосні вулик стоїть. Ведмідь ласий на мед, потягся на сосну до вулика і потяг попа за собою. Повісив попа на гілляці, а сам дер мед.

Насмішливе слово

Насмішливе словоДавно се діялось, як побачив один чоловік в лісі огрядного оленя. І довго він любувався красою оленя. Аж той запримітив вкінці і чоловіка і зрадів, бо вже віддавна мав замір поспитати когось про свою красу.
Олень наблизився, проте, до чоловіка, станув перед ним в цілій своїй огрядності та й питає: «Чи гарний я?» — «Коби-сь не куций!» — сказав чоловік.
Олень задрожав з досади і каже: «Зроби мені сокирою рану межи рогами». Та й пригнув голову до чоловіка. Сей вагався, але вкінці цюкнув топором рогатого, а в тій же хвилі блюхнула кров косицею, аж до половини високих дерев. «Дякую тобі за прислугу, — каже зранений. — За рік прийди на те саме місце, щось тобі цікавого покажу і скажу». Та й за сим словом пігнав в гущаки, лишаючи широкий слід крові за собою.
В рік жде чоловік на оленя, але вже з кресом в руці, бо боявся помсти оленя. Незабаром надбіг олень та й, поклонившися знайомому, каже: «Подивися, чи рана від твого топора загоїлась». І схилив голову перед очі чоловікові.
Трепечучи, оглянув чоловік зранене місце та й каже: «Загоїлась і лиш маленький шрамок по собі лишила». — «Видиш, — промовив, зітхаючи, олень, — рана від топора за рік заросла, але рана, що мені в серці зробило твоє насмішливе слово, не загоїться ніколи».

Іванко — цар звірят

Іванко — цар звірятПочинається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми — Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:
— Поберімося.
Служниця сказала:
— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.
— Та де я дітей діну, не погублю ж їх.
— Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.
Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:
— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.
Лишив дітей, зібрався, прив’язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька[12] нема, Іванко каже:
— Ходім помалу додому.
Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:
— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?
А вони обізвалися:
— Няньку, ми прийшли.
А служниця, як почула дитячий голос, сказала:
— Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.
Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:
— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:
— Я накладу огню, а ти йди щось пошукай їсти.
Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.
— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупу: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупу з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.
Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, — дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.
Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.
І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».
Коли поглянув угору на явір, бачить — на сорочці написані золоті букви:
«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає». Читати далі

Мужицькі хитрощі-мудрощі й лисиця

Мужицькі хитрощі-мудрощі й лисицяПоставив мужик тенета на зайців та на лисиць, а тут як на те лисиця і біжить прямо на тенета. Побачила тенета, остановилась та й каже: «Ач, мужицькі хитрощі-мудрощі, це неначе рибу ловить. Бач, сучого сина, на дурну напались!»
А мужик убачив її та як свисне. Лисиця злякалась та стрибнула в тенета, заплуталась та й проситься: «Мужицькі хитрощі-мудрощі, пустіть!» Рвонулась, прорвала тенета та й побігла в ліс. Біжить по дорожці, дивиться — аж щось ясніє. Обійшла тихенько кругом, дивиться — аж капкан. «Ач, мужицькі хитрощі-мудрощі, постійте, я ж вас упакощу!» Та й сунеться в капкан задом. Торкнула хвостом, а капкан і прихлопнув кінець хвоста. Тоді вона стоїть і проситься: «Мужицькі хитрощі-мудрощі, пустіть, я пошутила! Пустіть-бо, он і дядько з кійком іде!» Рвонулась, одірвала кінець хвоста і утекла.
Вибігла на дорогу, слухає — а щось гуде. Підкралась — аж скрипка, що музиканти, їхавши з весілля, загубили. Ходе лисиця кругом скрипки, і боязно, і кортить. Що воно таке є? Торкнула лапою за струни, а вони і заграли. «Ан, сучого сина, ангельський голосок, а чортова думка. Тепер не одурите!» І побігла в поле.
Біжить по полю, а мужик поставив біля воза пусту кубушку, а вітер в неї гуде. «Чого ви смієтесь, мужицькі хитрощі-мудрощі?» Та й заглянула в кубушку, а мотузка і накинулась на шию. «Ага, попались, мужицькі хитрощі-мудрощі! Ось я ж вам докажу, як з мене сміяться, я ж вас утоплю!» Та й побігла з кубушкою до річки.
Прибігла, опустила в воду кубушку, а кубушка булькотить. «Ага, проситесь, мужицькі хитрощі-мудрощі, топіться!» А кубушка набирається води та й тягне лисицю на дно. А вона баче, що непереливки, і ну проситься: «Мужицькі хитрощі-мудрощі, пустіть! Я з вами пошутила, а ви вже й сердитесь… Пустіть-бо, я більше не буду!»
Кубушка набралась води і втопила лисицю.

Музика в бочці і вовк

Музика в бочці і вовкОдного разу ішов музика з весілля, і на весіллі, як грав, сперли йому гроші, – щось недобре грав. А він украв бочку від горівки і каже: «Буде добро, що то!» І втікав через ліс. У лісі напала го ніч, зробилося темно, а він звинувся по корчах і ліг у вовчій буді спати. Заліз у бочку, заднився і тов діров, що чіп стояв, догори. Прийшов вовк змучений, струджений, вкладається в буді спати і намацує ту бочку та й каже: «Хто тут є?» А той з бочки відзивається: «Я». А вовк питається: «Хто ти?» А він каже: «Музика». І каже вовк: «Лізь відти, най тя їм» А музика каже: «Я на весіллі вовка вареного їв». Але вовк сів на бочку і думає, що з сим робити? І як сів і запхав хвіст у діру; а музика як обмотав хвіст навколо руки три рази, то що вовк просив, а він не хотів пустити. Каже вовк: «Пусти, будем оба товаришувати». Музика не обзивається. І вовк летів, тікав з бочков. І тікає через корчі, через гущавини і думає собі: «Може ся біда згубить?» Але той так міцно тримав, що бочка і по ногах била вовка, і не пустився. І нараз скочив через корч. Бочка вперла в корч, і хвіст урвався, а вовк ся перевернув і став неживий. Тогди музика виліз з бочки і вовка облупив. Другі вовки зазирали з корчів, але боялися до него доступати, бо кажуть: «Такий чоловік, як він, що убив такого вовка, то нема йому що вірити». А той облупив, і шкіру під паху, і пішов додому. І узяв за шкіру десять рублів.