Пес, порося і когут

Пес, порося і когутУ багатого й дуже скупого чоловіка постарівся пес.
— А що я тебе буду годувати, старий псе, — бурмотів собі скупендра, — я можу дістати молодого, котрий принесе користь на ґаздівстві.
Й рішив вбити старого пса. А той підслухав бесіду господаря і втік.
Зібрався й іде глядати правду. По дорозі зустрів порося.
— Куди йдеш, поросятко?
— Йду світом, бо ґазда мене хотів зарізати.
— Та я виджу, що ми обоє нещасні…
Повіли одне одному свою біду й так домовилися, що в’єдно будуть світом блукати, поки не знайдуть правди. Раз лиш зустріли когута.
— Куди ви йдете?
— По світу, правду глядати, а ти?
— Мене господарка хотіла зарізати на свято. А я втік.
— Но, та доля наша одна.
— Прийміть і мене у свою компанію. І я шукаю правди.
І так рушили троє.
Прийшли в якусь хащу й натрапили на хижку. Ніхто там не жив, і троє друзів задумали тут поселитися.
Так договорилися межи собою: порося буде їсти варити, пес — ходити на полювання, а когут — вартувати хижу.
Одного разу, коли пес був на ловах, проходили біля сеї хижки вовки. Втямили на стрісі когута, а в оболоці поросятко. Дуже були голодні й зачали радитися, як вхопити когута й поросятко…
Когута не могли дістати, бо сидів високо на стрісі. Тоді рішили, що увірвуться до хижі та з’їдять порося.
Айбо когут подав завчасно сигнал. Так що поросятко замкло двері на ключ.
Вовки зачали з розбігу скакати на двері, й дошки стали тріщати та ламатися.
Тоді поросятко вхопило горня і зачало поливати вовків кип’ятком. Найбільше потерпів старий вовчисько: від кип’ятку з нього шерсть зовсім облізла. Інші вовки теж добре дістали і почали тікати геть.
На якийсь часок втихомирилися, але потім знову почали раду.
— Ганьба, — каже старий вовк, — ми налякалися одного поросяти!
— Вертаймося! — завили вовки гуртом.
І рушили назад до хижі.
Айбо когут знову втямив, що вовки ся вернули і сказав про це поросяті. Воно скоро принесло лазиво, поставило горі дубом і полізло на самісінький верх.
Вовки прибігли під дерево, увиділи на ньому порося, але ніяк не могли туди добратися. Радяться, що робити?
— Ставайте один на другого! — наказав старий.
Поставали один на одного і зробили високу громаду. Лиш одного не вистачало, аби досяг поросятка. «Біда, — думає собі поросятко, — що тепер робити? З’їдять ня!» І загойкало:
— Цимбори мої, когутику, й ти, песику! Лліть на облізлого вовка кип’яток!
А він був на самому споді громади.
Коли се вчув старий вовк, налякався, скочив геть — і всі вовки попадали на землю. Із великого страху повтікали в ліс.
І вже ніколи не приходили більше до хижі.
А поросятко, пес і когут жили собі спокійно. Може, й днесь живуть і правду шукають, якщо не повмирали.

Лисичка, котик та півник

Лисичка, котик та півникБув собі котик та півник та й побратались. Поставили собі хату маленьку та й живуть удвох. Півник
вдома сидить, а котик ходить у ліс на здобутки. От іде котик та й каже півникові:
— Сиди ж вдома, та як прийде лисичка, то не озивайся.
Коли це біжить лисичка:
— Півнику-братику, відчини!
Мовчить півник.
— Півнику-братику, відчини!
— Лисичко-сестричко, котик не велів.
— Ну-бо, півнику-братику, відчини! А то в мене хатка не топлена,— вогню треба набрати.
— Лисичко-сестричко, котик не велів.
Як стала просити, як стала просити,— таки випросила: узяв та й відчинив. От вона вогню набрала і його вкрала. Біжить, несе його, а він кличе котика, співає:

— Котику-братику!
Несе мене лиска
За кленові ліси,
За крутії гори,
За бистрії води,—
Порятуй мене!

Котик як почув — догнав лисичку, відняв півника. Приніс додому, насваривсь на нього добре та й каже:
— Гляди ж, півнику, як прийде лисичка, не пускай, бо тепер я піду далі.
От котик знову пішов на здобутки по просо — півникові на харч.
А лисичка знову прибігла:
— Півнику-братику, відчини!
— Лисичко-сестричко, котик не велів.
— Півнику-братику, відчини! Як не відчинеш, віконце видеру і тебе візьму! А то тільки вогню наберу.
Він і відчинив. Вона вогню набрала, його вкрала та й побігла. Несе його, а півник знову:

— Котику-братику!
Несе мене лиска
За кленові ліси,
За крутії гори,
За бистрії води,—
Порятуй мене!

Не чує котик; він удруге співає, голосніше. Почув котик, догнав його і знов відняв, а лисичку попобив.
— Тепер же,— півникові наказав,— не відчиняй, бо я піду далеко-далеко; хоч як будеш кричати — не почую. Не відчиняй, бо вона тебе з’їсть!
А лисичка прибігла знов.
— Півнику-братику, відчини!
— Лисичко-сестричко, котик не велів.
— Коли не відчинеш,— віконце видеру і тебе візьму. А то тільки вогню наберу.
Просила-просила — ні! Таки не пускає. От вона віконце видерла, його вкрала та й побігла. Несе, а півник співає, аж кричить:

— Котику-братику!
Несе мене лиска
За кленові ліси,
За крутії гори,
За бистрії води,—
Порятуй мене!

Ні, не чує котик. Він тоді вдруге — не чує!… Утретє як заспівав — тільки-тільки почув котик. Кинувся доганяти,— гнавсь, гнавсь — не догнав.
Прийшов додому та й зажуривсь: що його робити? Пропадає побратим! Думав, думав…
Тоді зробив собі скрипочку, взяв молоточок і писану кайстру (торбу) та й пішов. Приходить до лисиччиної хатки, став та й грає:

— Ой тили-ли-чки,
Та було в лисички
Чотири дочки,
П’ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе,
Подивися,
Чи хороше граю?

А лисиччина дочка почула та й каже:
— Мамо, піду я подивлюся: хто там так хороше грає?
— Іди, та не барись, бо зараз треба півника різати.
От вона й пішла, а котик її — цок у лобок та в писану кайстру.
Та знов грає:

— Ой тили-ли-чки.
Та було в лисички
Чотири дочки,
П’ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе,
Подивися,
Чи хороше граю?

Тоді й друга дочка: «Піду і я!» Та й собі за сестрою. А котик і ту — цок у лобок та в писану кайстру. Та й знову грає… За другою й третя дочка, і четверта… Уже всі в торбі… А Пилипко ждав-ждав, та й каже:
— Піду я, мамо, зажену їх,— чого вони так забарились? Уже ж треба й півника різати.
— Піди скажи, щоб ішли патрати, зараз різатиму.
Пішов. А котик і того — цок у лобок та в писану кайстру.
От стара лисичка ждала, ждала — нема!
— Отже, — каже, — не минеться й мені йти заганяти, бо вже ж і нерано, а треба півника різати.
Пішла, а він її — цок у лобок та в писану кайстру. Тоді пішов у лисиччину хатку, півника з кучі випустив, та й прийшли вони додому і живуть та хліб жують.

Песик і горобчик

Песик і горобчикБув у ґазди пес. Він став старий і не годен гавкати. Чоловік розсердився і відігнав його від хати.
Біда песикові, бо не має ніякого товариша. Всі звірі відганяють його або утікають. Змилосердився горобчик і каже: «Я буду тобі товаришем». Оба потоваришували. Каже горобчик: «Добре нам буде, лише аби ти ніколи мене в біді не лишив; а я тебе не лишу. Ти, песику, голодний?» — «Голодний». — «Підемо до твого ґазди їсти».
Пішли до ґазди. А там жінка напекла пиріжків. Двері відкриті. Горобець залетів до хати, по хаті чиркає. Діти і жінка за горобцем, а песик тим часом наївся пиріжків.
Тут їде ґазда. Побачив песика, вхопив довбеньку і вбив надворі.
Заплакав горобчик і почав мстити. Сів коневі на голову і довбає. А ґазда взяв довбеньку і коня по голові — вбив коня.
Ввійшов ґазда до хати і сидить сумний. Залітає горобчик, сів на дитину і довбає дитину. Жінка вхопила макогін — хотіла вбити горобчика, а вбила дитину.
Горобчик тоді каже: «Це вам за песика!» І полетів.
Чоловік з жінкою почали тяжко плакати.
Відтоді старих псів ніхто не вбиває, бо вони молодими дім стерегли, а на старість мають помирати коло господарів.

Осел, медвідь і вовк

Осел, медвідь і вовкБув один коваль, мав віслюка. Доки був віслюк молодий, то любив його коваль, а як ся постарів — не міг його продати, бо ніхто не хотів купити. А коваль взяв та й нагнав його.
Пішов віслюк та й зайшов у ліс. Дивиться: є що пасти. І каже сам до себе: «Було б мені давно потянути, а я так терпів голод». За дві неділі так спасся, що би його ніхто не пізнав, чи то він. А коваль його підкував та й забув відорвати підкови. Він так підкови повирошував на росі, що сі так ясніли, як срібло. Одного разу напасся віслюк та й ліг під дуба. Дивиться: а медвідь іде. А віслюк так ся напудив, що аж увалився. Медвідь дивиться: а підкови так сі блищать. Страх його зібрав. Приходить до віслюка і каже: «Що робиш?» А віслюк каже: «Сплю». Та й ніби витягається так, як уві сні. На весь ліс лоскіт, а медвідь напудився і каже до него: «Ану, чи ти плиту роздушиш так, як я?» А віслюк каже до него: «Що то роздушити? Ану постав креміницю, чи так своїми ногами даш вогню, як я». Взяв віслюк як утне підковами, як посиплить іскри; а медвідь пробує собі своїми ногами та й не міг вдарити, аби вогню дали. Та й уже боїться медвідь віслюка, а віслюк його. Тепер каже медвідь до віслюка: «Будем оба кумпанію тримати».
Прийшов вечір, а медвідь каже до віслюка: «Підем до одного пана в огород, там є що їсти, я буду моркву, а ти капусту». І пішли. Але треба було плисти через воду. Плинуть, а віслюк хоче сі втопити; медвідь дивиться, взяв та й витяг його, каже: «Шкода товариша». І каже йому: «Ти не умієш плисти, що сі топиш». А віслюк каже: «Я вже давно був коло води та й сі єм-сі так купав довго».
Увійшли в огород. Віслюк до капусти як сі присадив та й хрупає у весь огород. А медвідь каже: «Потихо їж». Медвідь вирве моркву та й лиш ще наїлися добре, та й ідуть. А віслюк знов хоче топитися і каже до медведя: «Аби-сь за мнов не йшов, бо я люблю купатися і пірнати дуже люблю». Таки медвідь дивиться, а він уже топиться. Поплив та й виратував з води. Та й ідуть оба, медвідь боїться віслюка, а віслюк медведя. Тепер хоче один в другого утечи. Прийшли під дуба і полягали. Тепер той не спить, і той не спить. Але якось віслюк борше заснув. Уздрів медвідь, що він заснув, а він тогди далі та й утік.
Медвідь біжить що має сили. Здибає його вовк і питається: «Чого так утікаєш?» Медвідь відповідає вовкові: «З таким зійшовим ся був віслюком, що-м не міг утечи від него». А вовк каже: «Ходи, то моє снідання». Медвідь каже: «Я ся бою». А вовк каже: «Може бути, що то якась біда, зв’яжімся хвостами докупи. Як буде бігти за нами, як прийдемо, а ти дужче біжиш та й мене не лишиш».
Зв’язалися хвостами та й ідуть. Проходять, а віслюк як уздрів та й застив там тогди, як крикне. А медвідь! Як зачав медвідь тікати, то аж вовкові хвіст вирвав. Тогди каже вовк: «Буду вже здихати, вже нема життя, вже-м ся наїв віслюка». А медвідь каже: «Я тобі не казав, що не йдім, коли я дужчий, та не міг-єм нічого зробити. Знеміг».
Таке було вовкові з ведмедем, а медведеві з віслюком кумпаніювання. Вовк здох задурно. І так межи народом буває, межи зухвалим. Каже: «Я буду бити». А він так наб’є, що сам загине і конець.

Осел і пес

Осел і песВеликий пес і осел ішли в дорогу разом. Обом захотілося дуже їсти. Осел спасав по дорозі бодаки і осет, а пес, будучи дуже голодний, просив осла, щоби йому дав кусник хліба, котрий ніс на собі в кошиках. Осел відповів, що пес може їсти тоє, що осли їдять, тоє бодаки і осет.
В тій хвилі надбіг великий вовк. Осел, дрожачи цілим тілом, став просити сильного пса, щоби його боронив. «Ні, – сказав пес, — тії, що хотять їсти сами, най і бороняться сами!» По тих словах утік пес, а осла зажер вовк.
Яка ж з того наука? Ото тая: добра услуга вимагає также доброї услуги, і той, хто не милує ближнього свого, не найде помилування у него для себе.

Овечка

ОвечкаЙшла овечка дорогою і судосилась з вовком.
— Здорова будь, овечко!
— Здоров, вовче! — каже овечка.
— Куди ти, — каже вовк, — ідеш?
— У поле, пастись.
— Я тебе, — каже вовк, — хочу з’їсти.
— Е, — каже овечка, — коли ти хочеш мене з’їсти, то піди ж перш та висповідайся.
— Куди ж я, — питає вовк, — пойду сповідаться?
— Я тебе заведу.
Ото овечка повела вовка в западню і каже йому:
— Застроми сюди лапу!
Вовк застромив туди лапу, куди сказала йому овечка, западня — хлоп — і застукнулась.
Сіпався вовк, сіпався — не може ніяк, бідний, вирваться. Так він стояв, аж поки чоловік не прийшов з дручком уранці та не висповідав того вовка.

Нерозумне кошеня

Нерозумне кошеняПринесла кицька мишеня і каже кошеняті:
— Ось тобі, грайся, учись миші ловити.
І пішла. Кошеня торкнуло лапкою мишку раз, удруге. Лежить мишка і не поворухнеться. Схопило злегка зубами, а мишка:
— Ой, ой! Мені ж боляче!
Кошеня розціпило зуби, а лапою мишку тримає.
— Відпусти мене, — просить мишка.
— Не можу, — каже кошеня, — мене мама буде сварити.
— Моя теж сваритиме, якщо я не прийду.
— То твоя мама, а то — моя! Вона буває дуже зла, як розгнівається, — каже кошеня.
— А що ти зі мною зробиш?
— Повчусь, як миші ловити, а тоді мама прийде, скаже, що робити.
— Хіба так учаться? — пропищала мишка.
— А як? — дивується кошеня.
— А так: я буду тікати, а ти наздоганяй — як у квача грають.
— Це цікаво, — погоджується кошеня.
— І дуже весело, — пропищала мишка. — Я як долічу до трьох, ти зразу ж мене відпускай.
І тільки кошеня відняло лапу, мишка шусть — і нема. Як вітром здуло.
Лаяла кицька кошеня. Вуха нам’яла, щоб пам’ятало кошеня науку.

Миша лісова й сільська

Миша лісова й сільськаРаз була собі в селі миш межи домами, межи стодолами і мала завжди що їсти. Але раз пішла до лісу одвідати свою сестру, такую миш лісовую. Так тамтая каже: «О, то тобі мусить там добре бути у селі, маєш завжди що їсти: і збіжжя, і сир, і м’ясо; а я тут не маю, іно коріння, го!» — «Но, то прийди ж там до мене до села, то я тобі все покажу, що я маю за комори; але також ще є в нас такий кіт, що нас сповідає!» — «А яко ж то сповідає?» — «А но, прийдеш і побачиш, як сповідає; так сидить, а патьора мурмочить і сповідає нас; но побачиш сама!»
Так тая лісовая миш — вже її кортить, як то кіт там сповідає, іде з нею, з тою сільською, до халупи і їсть там, і п’є, що іно хоче, тамта її приймає. Але вона таки хоче конечне кота побачити, як він сповідає. Так тая, домашня, каже їй: «От, бач, там-о сидить собі кіт». А тая: «А де ж? Де ж? Не бачу!» Но і висунулася із ями, а кіт — мах! І злапав її!
От также маєш, от як сповідає! Ото її вже висповідав і на смерть…

Нарікання лисиці

Нарікання лисиціЖалілася раз лисиця собаці:
— Яка я бідна та нещаслива! Ніхто мене не любить, цураються мене!.. Мабуть, вже така моя доля!
— Е, ні, голубко! — одказав собака. — Не так доля, як лиха воля. Коли б ти добра була, то й дружились би з тобою, а лукавого всі цураються!

Лис і кіт

Лис і кітЛис мав хату и був ґаздов, а кіт був хромий, волочив си без осідку. Здибав си раз з ним лис и кажет: Шо тобі так бідувати! Ти би був минї за чоловіка; приходи до мене сидіти! — Кіт прийшов до лисиці і став за чоловіка. Лис ходив на здобич, а кіт сидів дома, за доматора. Але звір друга ходила коло хати лиса, та греміла в одно поверх хати. Тай каже раз кіт до лиса: Кажи-ко тим волоцюгам, аби мені ни греміли поверх хати! — А кіт, як то буває, не дуже любит стукоту коло свого леговища, тай трохи боязливий. Лис хотів пошанувати свого чоловіка кота, тай каже раз до звіри: Казав мій Грицко, аби ви ни дуже греміли мині коло хатий, бо як мете ше раз греміти, то вам таку біду заведе, шо ви мете видіти ! — А звір каже: Нас кортить видіти, хто то такий Грицко? Ми хотіли би його видіти! Скажи нам, де би ми могли його видіти, де би він д’нам прийшов ? Там а там най він прийде, аби ми його виділи! — Вони си зійшли всі и ждут. Але він не приходит. Так вони посилают раз заяцьи знати, другий раз, але кіт (Грицко) ни приходит, аж пішов третий раз заяц, тай набігає д’ним и кажет: Ховаймо си, бо вже йдет! Несе пушку на плечах і в-одно каміні збираєт! — А то кіт задрав хвіст, а заяц гадав, шо пушка, а шо кіт був хромий, та в-одно д’землі хилив си, то заяц гадав, шо вин каміні збираєт.
Тоді медвідь и вовк ни втікали, але ше хотіли видіти Грицка, тай медвідь сховав си в лист, а вовк у дуба виліз, а уся інша звір у ростіч, втекла. Надійшов кіт, а медвідь кинув хвостом, бо муха го вкусила, та кіт штрик, атік (як) на миш. Медвідь верг си, та гадав, шо го кіт ловит, та на втеки. Кіт спудив си медведя, та на втеки в дуба. Вовк на дубі гадав, шо кіт ловит його в дубови, тай штрик відтив, тай си розсів.
Так кіт напудив почерез дурного заяця усю звір. Лис позбув си цікавих вид свої хати.