Лис і кури

Лис і куриСтарий лис, котрий за своїх молодих літ не одну сотку курей надусив і поїв, не здужав вже на старії літа за ними уганяти та й не раз і голодував. Як же ж йому здужати? Як гриб старий, іще до того на одно око сліпий і на одну ногу кривий. Коли вийде з ями за жиром, ледве ся волочить, а як що надибле, то рідко коли і зловить; а як ні, то треба було йому голодувати.
Але лис все такой лисом. Він взявся на шпекуляцію. Познакомився спочатку з одним, пізніше з кількома когутами, котрії по огородах недалеко одного ліса за поживленням ходили. Часто він з ними здибувався і ніколи їх не зачіпав, тілько все з ними о їх біді говорив. Він казав їм, що тепер они нічого не мають на тих огородах збирати, бо люди вже все позбирали. Але сли они схочуть, то він їх далеко у ліс на муравлі і ріжнії робачки заведе, тілько щоби ся їх досить зібрало.
— Добре, — сказали всі.
І зараз другого дня зібралося їх много на огородах під лісом і чекали на лиса. Мало що почекали, а уже і лис до них приволікся. Всі пійшли зараз з ним у ліс нібито, як він казав, на муравлі і робачки.
Коли они досить уже далеко з ним зайшли, каже він до них (а був уже коло своєї ями):
— От тут моя хата, вступіть до мене троха, то собі спічнемо, бо помучились-мо ся; а як троха відпічнете, то я вас потом тут недалеко у долину заведу, то аж тепер побачите, що там їдла для вас єсть. Двері до моєй хати дуже узенькі, то перепрошаю, що буду по одному вас впроваджував.
— Та добре, — відозвалися всі кури тоненьким, хрип’ячим голосом.
І зараз начав лис їх впроваджувати. Що курку або когута впровадить до ями, то мордою за голову хап та й задусить. Вже досить їх надусив і був би, може, і всіх подусив, коби була не скрикнула одна курка, котру якось легко за шию ухопив.
На той то крик у ямі всі кури начали утікати, бо пізнали, що лис уже їх дусить. Котрії з них зараз поприбігали додому, а другії, утікши з страху тим часом на дерева, аж за кілька день о голоді додому зовсім переполошені повернули. Все тоє, що ся з ними стало, розказали курам, що зісталися дома, і на пізнійше все були з каждим звіром осторожнійші, а лисові не то що ніколи не вірили, але навіть від нього уже здалека утікали, коли до села часом заглянув.

Як вовкові забажалося війтом бути

Як вовкові забажалося війтом бутиОдного разу вигнав господар осла на пасовисько і пішов додому. На той час біг з лісу голодний вовк. Глянь — пасеться осел. «От добре,— думае вовк,— вже не буду голодувати». Осел уздрів вовка і теж думае: «Як би мені втекти з його зубів!»
Коли підбіг вовк, осел і каже:
— А я тебе шукав!
— Навіщо?
— Ой,— відповів той,— у нас в селі тепер вибори. Не можуть люди погодитися, кого їм поставити війтом. Один газда забажав войтом тебе, всі з ним погодилися і ось вислали мене, аби я тебе привів.
— Ну,— каже вовк,— щастя твое, що ти на мене натрапив.
— О, я дуже радий. Сідай на мене та й поїдемо в село.
Ось і село. Осел як зареве! Усі люди повибігали з хат, дивляться, а то вовк на ослі. Як уздріли, давай вовка бити. Били так, що той ледве ноги поволік…
Саме тоді на полі один газда складав сіно в копиці. Побачив вовка і сховався під копицю. А вовк іде і думае: «Як би меш долізти до тої копиці, трохи відпочив би».
Приліз він, ліг під копицею і лежить. Каже сам до себе: «I заманулося мені бути війтом. Мій дід не був, тато не був, аж мене закортіло. Бракувало ще, аби хто обнік чим ребра, щоб знав, як війтувати…»
А той газда слухає з другого боку копиці, вила в руках тримаючи, та як вріже ними вовка. Той і ноги простяг.

Лис і когут

Лис і когутЗ западаючим смерком заняли кури свої сідала і лагодилися на нічліг, як нараз лис голодний прийшов до них з такою новиною: «Приходжу просто з лісу, где птиці і звірі таку раду радили, щоби межи всіма животинами віднині всяка незгода закінчилася, а вмісто неї вічний мир настав. Цілий собор, узнавши всеконечну того потребу, ухвалив, щоби перед всім вовки з вівцями, а лиси з курми о тім порозумілися; і на мене випало вас о тім завідомити, а я перший хочу тоє діло ствердити, що від сеї години буду з вами жити по-приятельськи. Єсли вам завгодно о тім пересвідчитися, то лиш з бантів ваших до мене злетіть, а я вас по-братньому притисну до мого серця, як іще ніколи не видалисте, ані чувалисте».
Кури, радуючися тою новиною, стали нараз кодкодакати; но один когут, похваляючи тую загальну ухвалу, підніс голову догори і став ся в одну сторону щось дуже дивити. Побачивши тоє, сердечний лис запитав когута: «А чого ти, брате, заєдно так голову догори задираєш?» На тоє каже когут: «Я виглядаю псів, котрі от уже і надбігають; бо рад би-м, щоби ся і они тою новиною потішили і з тобою початок того вічного мира ділом ствердили».
Скоро іно лис за пси учув, якось йому нараз зробилося недобре, та й перерваним голосом, мов з перепуду, каже до курей: «Бувайте здорові!» А когут на тоє: «Але зажди, брате; сам до тебе злізу — бо пси уже і тут». Лис заледве іще сказав: «Псам о тій ухвалі з лісу іще нічого не обвіщено», — і драпнув, що за ним аж закурилося.
Незадовго потому опам’яталися і кури з свого одуру і сказали когутові: «Такой-то, що голова, то і розум!»

Лис із цапом на суді

Лис із цапом на судіЗдибався лис із цапом та й каже:
— День добрий, свате цапе!
— Може, кому й добрий, але мені то нє.
А лис каже:
— Та чому ти так кажеш?
А він каже:
— Ади, та я, — каже, — так змерз; які морози, а я не маю аби-м якої трави дограбав, аби-м поїв.
А лис каже:
— А ти чого такий дурний? Ади, я який малий, та й піду в село, та й злапаю курочку, а в лісі зайця злапаю або птаха та й жию; а тобі легше можна жити, як мені, бо ти можеш забігти в село до ґазди до оденка та й можеш попоїсти вівса, конюшини та й сіна.
— Який ти, лисе, мудрий; знаєш, що нинька лис хитрий, складеться де-небудь в таку лиху годину, хто би за ним біг бити його!.. А цап, сарака, кожда віра звіряча на напа грозить.
— Але я тебе прошу, послухай мене та ходім оба. Я тебе заведу до сіна, ти попоїш, а я собі возьму зо дві курочки, а ти ще собі возьмеш сніп вівса — та й будем мати з-на два дні через сі великі морози.
Дурний цап взяв послухав лиса, та й пішли оба в село. Зайшли до ґазди. Лис зачав кури брати, а цап собі сіно їсти. Кури зачали кричати. Пес загавкав, а цап, сарака, взяв та й утік. Як біг попри чоловіка, а чоловік ударив його буком по нозі та й вломив йому ногу. І каже тогди цап:
— Ци треба мені лиса слухати? Як я збоку їв сіно та й на мене як скричали, а я тікав, та й мені вломили ногу, а він десь на хаті як кури брав, вже його певне вбили.
Але він цисе балакає, а лис біжить.
— А що, — каже, — брате, який ти великий, а який ти дурний! А не ліпше було сидіти тихо коло оденка? Ади, я тихо сидів, кури кричали, але ніхто мене не видів, як я їх брав.
Каже цап:
— Я тебе буду позивати, бо ти мене змудрував.
— Но, — каже, — то позивай мене. До кого ти, — каже, — будеш мене позивати? Ти ще, — каже, — до таких мене будеш позивати, що аби тобі ще другу ногу вломили. Здаймося на пацюка дикого, щоби нас розсудив.
Прийшов лис до пацюка:
— Прошу вас, вельможний пане, цап на мене дуже грозить, з гнівом на мене, що йому ногу хтось уломив. Я би-м просив пана, щоби нас розсудили.
Каже йому пацюк:
— То біжи до цапа, щоби він сюди прийшов, я вас розсуджу.
Лис прибіг до цапа:
— Просили нас пан вельможний пацюк, щоби ми прийшли до них, вони нас розсудять.
— Добре, добре, — каже цап, — ти вже мене якось раз здурив, я вже тебе не послухаю.
Тогди лис з великою радістю біжить до пацюка, що цап не хоче їх послухати. Вертає лис до пацюка та й каже:
— Пане вельможний, вас цап не хоче слухати.
— Ти, лисе, ходи сюда та тут трохи коло мене відпочинеш та й підем оба і ту справу зробим.
Але лис дурний був та й ся звірив на пацюка; прийшов д’пацюкові ближче, а пацюк його лапнув, роздер і з’їв.

Сірко

СіркоБув собі в одного чоловіка собака Сірко — тяжко старий. Узяв хазяїн та й прогнав його від себе. Никає Сірко по полю, і так йому гірко: «Скільки років я хазяїнові вірно служив, годив, добро йому робив, а тепер на старості літ він мені шматка хліба жаліє і з двору прогнав». Ходить він так, думає; коли це приходить до нього вовк та й питає його:
— Чого ти тут ходиш?
Сірко йому відповідає:
— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, а я й ходжу тут.
Тоді вовк йому:
— А зробити так, щоб тебе хазяїн ізнову прийняв до себе?
Сірко каже:
— Зроби, голубчику, я вже таки чимсь тобі віддячу.
Вовк каже:
— Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жати і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля,— щоб я знав, де те поле,— то я візьму дитину, а ти будеш відіймати від мене ту дитину, тоді наче я тебе злякавсь, та й пущу дитину.
У жнива той чоловік і жінка вийшли в поле жати. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама й жне коло чоловіка. Коли це — вовк біжить житом, та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком, доганяє його, а чоловік кричить:
— Гидж-га, Сірко!
Сірко якось догнав того вовка, відняв дитину, приніс до того чоловіка та й віддав йому. Тоді той чоловік вийняв з торби хліб і кусок сала та й каже:
— На, Сірко, їж — за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!
Ото ввечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:
— Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх салом затовчи!
Тільки вони зварилися, він садовить Сірка за стіл, сів сам коло нього та й каже:
— А сип, жінко, галушки, та будем вечеряти.
Жінка й насипала. Він Сіркові набрав у полумисок: так уже йому годить, щоб він часом гарячим не попікся!
Ото Сірко й думає: «Треба мені віддячити вовкові, що він мені таку вигоду зробив».
А той чоловік, діждавшись м’ясниць, віддає свою дочку заміж.
Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:
— Прийди в неділю, ввечері, до нашого городу, а я тебе введу в хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.
Ото, діждавши неділі, прийшов вовк на те місце, куди йому Сірко казав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до нього та й увів у хату і посадовив його під столом. Ото Сірко на столі взяв пляшку горілки, м’яса доволі і поніс під стіл, а люди хотіли того собаку бити. Чоловік каже:
— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я і йому добро буду робити, поки його віку.
Сірко бере, що лучче на столі лежить, та подає вовкові, нагодував і упоїв так, що вовк не витерпів та й каже:
— Буду співати!
Сірко каже:
— Не співай, бо тут тобі буде лихо! Лучче я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи.
Вовк, як випив ту пляшку горілки, та й каже:
— А тепер уже буду співати!
— Не співай, бо обидва пропадемо — і я й ти.
— Ой, не видержу співатиму!
Та як завиє під столом! Люди посхоплювались, — туди-сюди, під стіл,— аж там вовк. Деякі повтікали в хати, а деякі хотіли бити вовка.
А Сірко й ліг на вовкові, наче хоче задушити. Хазяїн каже:
— Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб’єте! Він сам йому раду дасть,— ось не займайте!
Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже:
— Ти мені добро зробив, а я тобі!
Та й попрощались.

Лисиця, що мала мішок хитрощів, і кіт

Лисиця, що мала мішок хитрощів, і кітЯкось у лісі здибалися лисиця з котом. Кіт уклонився їй низенько й мовив:
— Добридень, лисичко-сестричко. Як ся маєш у тяжкі часи?
Лисиця подивилася на котика згорда й не знала, як варто йому відповідати. Вона крикнула:
— Як ти смієш, дурню, про таке мене питати?! Котюга нещасний! Ти вчений хоч трохи?
— Та вчений, лисичко…
— Хто тебе вчив?
— А біда, лисичко.
— Що вмієш робити?
— Ну, скочити на дерево і врятуватися від псів, коли вони женуться за мною.
— Все то є дурниці… Я, ади, добре вивчена. А опріч того, маю мішок хитрощів. У тебе їх немає і ніколи не буде. Ходи зі мною й дечого навчишся…
Раптом показався мисливець із псами.
Кіт скочив до дерева, видряпався по стовбуру і сховався між гіллям. Лисичка-сестричка попала псам у зуби. Кіт гукнув із дерева:
— Пані лисице, розв’яжіть мішок із хитрощами!
Лисичка не озвалася, бо вже не було як: язик задубів, очі посоловіли.

Кривий вовк

Кривий вовкПеред святим Миколаєм сходяться вовки на Чорну гору, там каже їм святий Миколай, котрий має що з’їсти за цілий рік. Був межи вовками і один кривий вовк. Він усе приходив на самім послідку, а як прийде, то пхається на самий перед, аби йому святий Миколай сказав, що має з’їсти. Тогди Миколай каже: «Іди, там пасеться стадо свиней, а межи ними є одно криве, то маєш з’їсти». Приходить вовк ід свиням та й каже:
«Я се криве маю з’їсти». — «Добре, — кажуть свині, – але вперед викопай яму глибоку, а потому будеш їсти, бо з нас, свиней, світяться кості на великодні свята, а ти будеш кидати по полю? По тому, як із’їш, та й кості скидаєш у яму, прикидаєш їх землев та не будеш мати гріху». Викопав вовк глибоку яму та й каже до свиней: «Тепер я вже буду їсти». Свині трутили його в яму, а сами утекли. Заки вовк виліз з ями, то вони були вже в селі.
Чекає вовк голоден цілий рік. Аж знов перед Миколаєм прийшов на Чорну гору. Перепхався він на самий перед і каже до святого Миколая: «Скажи мені, що я маю з’їсти за сей рік?» Тогди Миколай каже до него: «Іди, там над ставом пасеться стадо гусей, а межи ними є одно криве гуся, та то маєш з’їсти». Прийшов вовк над став і каже до гусей: «О, се я криве маю з’їсти». Тогди гуси кажуть до вовка: «В нашого ґазди ниньки весілля, а ти як з’їш гуся, то ми будем ся смутити; уперед нам заграй, аби ми погуляли, а потому будеш їсти гуся». Гуде вовк на губу, а гуси навколо него крутяться; обкрутилися так два рази, знялися й полетіли, а вовк сам лишився.
Чекає вовк знов рік голодний. Перед святим Миколаєм прийшов він на Чорну гору і знов перепхався на самий перед. А Миколай каже до него: «Іди, там сама кобила пасеться, то маєш її з’їсти». Прийшов вовк до кобили та й каже їй: «Я тебе маю з’їсти». Тогди кобила каже до него: «Мене ґазда лиш підкував, я ще навіть йому не відробила за підкови; розкуй мене, підкови склади, а ґазда прийде та й собі забере підкови». Тогди вовк бере задню ногу; лиш хотів зубами злапати підкову, а кобила ударила його ногов по голові. Вовк лиш перевернувся, а кобила побігла тим часом додому. Лежав він так зо дві години, заким відійшов. Потому встав та й пішов у ліс.
Ішов чоловік рубати бильні до ціпа; аж дивиться, іде той вовк. Він став тихо у корчі, взяв билень у руки та й чекає. Але йде вовк попри корч та й каже сам до себе: «Ой, Господи, взяв би-с добрий билень та мене покигнув дурного». Як чоловік учув то, вискочив з корча і вдарив вовка через плечі. Вовк настрашився і утік. Вибіг він у поле та й каже сам до себе: «Ай, Боже, як ти на мене завзявся. Я лиш сказав, а ти вже й зробив!»

Лев і осел, що удавав царя

Лев і осел, що удавав царяМав чоловік осла. І той осел став старий, і дуже ся йому наскучило у господаря нагайок набирати, тому він відійшов від нього та й пішов собі у ліс жити. І так він собі ходив, набувався і не хотів ліпшого життя мати, як у лісі. Але по лісі ходив лев, і якраз на той час лев зближається до осла. Осел як уздрів лева, то ся нестямив і дуже накоротко надумався: «Ніц, лиш лягаю неживий!» Та й ліг. Але нім лев прийшов, то осел собі роздумав, що має робити. Приходить лев і питається:
— Що то такого?
А осел відповідає:
— А ти хто є?
— Я є цар над усіма звірами.
— О! То ти, — каже, — брешеш.
— Чому? — питає лев.
— Бо ти, — каже, — неправду кажеш, то я є цар.
— А ти відколи є царем? — каже лев. — Та же відколи світ, то я є царем над усіма звірами.
— Як так, — каже осел, — то мусиш мати якесь відзначення.
— Но, а ти маєш? — каже лев.
— Так, є, – каже осел і зводиться на ноги, бо він лежав, говорив лежачи. Він підіймає задню ногу догори, де акурат була нова підкова прибита, і каже: «Видиш? Оце є моя царська печатка».
Левові дуже встидно стало і подумав: справді, він є царем. Але він загадує з ослом зробити штуку.
— Знаєш ти, — каже, — що? Тепер зробім ще одну роботу за єдну годину: хто більше звірів наловить, той буде царем.
І пішли на призначене місце. Лев пішов у ліс і зараз там зайця, там сарну, там цапа, — досить того імив, того до десяти штук. А бідний ослисько пішов на велику поляну серед лісу і там ся простер, і ліг, і так ніби неживий: очі вивалив, уха опустив, ноги простер, — здох. Птахи, сороки, ворони позліталися роєм до нього їсти. Але осел так штучно по одній і по дві бив, же навіть птахи не виділи, же-би котрої бракувало. Але нараз подумав собі осел: «Уже досить буде». І схопився він на ноги, іде на призначене місце, де мали ся зійти з левом. Каже йому лев:
— От видиш, маєш десять штук, я убив; а кілько ти маєш?
Каже осел:
— Го-го-го! Це дурниця, я маю, може, копу…
— Але яких? — каже лев.
— Прошу, ходи подивитися.
Приходять. Каже осел:
— Но, видиш, оцих мені дай, що в повітрю літають, а не тих, що землею ходять!
Ще дужче стало встидно левові і зараз відійшов від осла, і пішов у ліс.
Але подибає його здалека вовк і каже:
— Здоров, царю!
Здоровить його, як царя. А лев став і каже:
— Я уже не є царем.
— Ой, та що таке? Та же відколи світ, то ти наш цар був і будеш.
Каже лев потихо, дрожачим голосом:
— Тихо, цар є тут недалеко.
— Як він виглядає? — питає вовк.
— О, я тобі не годен сказати: вуха, як постоли, голова, як цебер, одним словом, страшний цар на увесь світ.
Але просить вовк лева, аби йшов йому показати того царя, бо він дуже рад би його видіти. Лев не хоче, бо ся боїть дуже, відпрошується. Каже вовк:
— Як ся боїш, то зв’яжім хвости докупи, то будеш безпечніший, та й зараз ліпше нам буде боронитися разом.
Зв’язали вони собі хвости докупи і ідуть лісом. Виходять скраю, дивляться з-за грубого дерева — акурат є цар. Каже лев пошепки:
— Ади, видиш того страшного царя?
— Що, — каже вовк, — то цар? То осел дурний!
Лев не мав часу того слова вислухати, але як скочить, як зачне утікати, як та стріла біжить лісом та й розщибає пнями, корчами вовком, що з нього аж дух пре. Десь за півгодини лев став і обзирається — вовк уже неживий. Каже лев:
— Видиш, ти кажеш, що не страшний!.. Таж лишень си з-за дерева на нього подивив, та-с випустив духа і не жиєш!

Когут перехитрив лиса

Когут перехитрив лисаДавнього часу сидів в одного ґазди когут на яблуньці коло хати. Нараз надбіг відкись дуже голоден лис та й вздрів когута, та й погадав собі: «Ото була би добра їда з когута, коби лиш мож його якось відти з дерева дістати на землю».
Хитро обіздрівся лис і пішов під ту яблуньку, що на ній сидів когут, та й зазирає до когута д’горі, а когут підлетів ще вище, як вздрів лиса, щоби бути безпечнішим перед своїм ворогом. Але лис узявся на спосіб і зачав до когута говорити:
— Чого ти ся, побратиме, мене боїш і не ідеш на землю д’мені, щоби ми собі разом щось побесідували та порадилися, але втікаєш чимраз вище на дерево? Хіба ти не чув, що межи звірами вже мир став, що вся звірина має жити по-братськи й не можна вже одні одним кривду робити, а нам, лисам, курей їсти!
Та когут був таки недурний і відповідав:
— Та я про такий мир ще нічого не чув. До нас такий бефель не доходив.
— Як то, — ніби з обуренням перервав знов лис когутові, – може бути, щоби ти про цей мир нічого не чув? Та же то наш король звірячий — лев — видав такий бефель, і так мусить бути. Хто би того не слухав, смертю умре.
— Ні, я таки нічого не чув про це, — відповів когут лисові і кудись далеко задивився в той бік, де був ліс.
— А що ти кудись задивився і не ідеш д’мені? — запитав лис когута, як уздрів, що когут так ся приязно дивить у ліс, а й лис зачув брехання котюг та й крик людей.
— Куди я ся дивлю? — зачав спокійно говорити когут до лиса. — Ади, генде з лісу ідуть стрільці з котюгами, то я ся на них дивлю, як вони файно сюди просто на нас ідуть.
— Ов, — обізвався настрашено лис, — коли так, то ти будь здоров, а я втікаю борше отуди геть з-перед котюг.
— Та чого втікаєш? — вспокоював когут лиса на збитки вже. — Та же тобі котюги нічо не скажуть, коли ти мені кажеш, що король звірячий лев видав гострий бефель про мир.
— Ага, нічо не скажуть, — відворкнув злісно лис, — ану ж, котюги не дістали ще того бефелю, може, до них сюди ще цей бефель не дійшов, і можуть з мене зараз шкіру здерти.
Хитрий лис утік злісний до лісу, що не вдалася йому штука здурити когута і ще мало смерті не пожив. А когут лишився далі на яблуньці, сміючись з лиса, як той рвав перед котюгами.

Святий Юрій та бідний вовк

Святий Юрій та бідний вовкБув собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до святого Юрія, котрий звірами порядкує, просити їжі. Приходить до нього та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.
— Святий Юрію, — каже, — милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.
— А чого тобі їсти?
— Чого дай, то дай.
— Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.
От вовк мерщій від святого — трюх-трюх — так біжить! Та до кобили:
— Здорова була, кобило. Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
— Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш, — собака.
– Їй-богу, — каже, — вовк.
— Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— А з голови.
— Е, вовчику, — каже, — вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так, — каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене — аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає:
— Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?! Читати далі