Стара котюга і вовк

Стара котюга і вовкБув в одного ґазди старий пес, уже був глухий, спустів; вони не давали єму їсти та й нагнали геть. Пес ляг у рові та й лежить голоден, а вовк приходить, питає єго: «Що ти є за оден?» А він каже: «Я є швець!» А вовк каже: «Ти би мені не вшив чоботи?» Тог каже: «Вшию, але треба, — каже, — аби-с мені імив коня, аби був ремінь добрий; я би-х тобі з того вшив». Вовк каже: «Ходи зо мнов!»
Пішли оба. Прийшли на долину, а там пас кінь. Каже вовк до пса: «А звурсавєм си?» А пес каже: «Звурсав!» — «А посоловіли ми, — каже, — очі?» А пес каже: «Посоловіли!» Вовк у тот час штрик і ймив коня та заїв. Питає вовк, а пес каже: «Прийдеш за дві неділі».
Пес тих дві неділі їв і одужав. Вовк у дві неділі прийшов і питає: «Готові чоботи?» — «Ще не готові; коби-с притяг ще вепря, аби було чим дратву мастити!»
Вовк пішов, притяг із села вепря та дав псові та й питає: «Коли вже будуть чоботи готові?» — «Прийдеш за тиждень». Вовк прийшов за тиждень: «Готові чоботи?» Він каже: «Готові. Жениться мого ґазди син та дістав чоботи до вінчання, але ідім на весілля, а по весіллю тот чоботи скине, а я тобі віддам».
Прийшли оба на весілля. Пес вовка запровадив під піч, а там була бочка з горівкою. Як починали горівку, то миску підложували, горівки в миску натекло. Пес каже вовкові: «Пиймо горівки!» Пес пив трохи, а вовк потяг багато та й си впив. Скликали за стіл людей, зачали люди співати барвінкової, а вовк під піччов собі. Учули люди, що щось виє під піччов. Люди перетихнуть, та й вовк мовчить; як люди зачинають, то вовк собі. То був вечір. Засвітили світло, подивилися під піч, а то вовк із псом! Як справили хлопців, взяли буки, набили вовка і пса, вигнали на двір. А вовк п’яний до пса та хотів з’їсти, а пес тікав туди, куди єго ґазда сітку клав. Пес почерез сітку перештрик, а вовк упав у сітку. Каже пес до вовка: «А може-м тя не убув?» А вовк каже: «Та я виджу, що-с убув; вже аби си не трафило нікому більше, як мені си трафило!»
Добре то каже пословиця, що кому ти не даш загинути, тот тобі не дасть жити.
І пес пішов по ґазду. Ґазда пішов із стрільбов та й вовка вбив.

Чому вовк не схотів собачого життя

Вовк став таким худим, що сам себе лякався, коли побачить свій худий зад. Одного разу він зустрівся в лісі з собакою. Собака була здорова і жирна. «Такому би мені треба бути», — подумав він. Жалко йому було дивитися на собаку. Він зразу б її розірвав, але не позволяло одно: він був до того худий, що приласкався до собаки та й каже:
— Коли ж мені бути хоть раз у житті таким жирним, як ти!
— То залежить від тебе, мій друже! Коли хочеш бути таким як я, то залишай цей дикий ліс і ходи зі мною. В цьому лісі ти приречений на голодну смерть.
— Що я у вас буду робити?
— Майже нічого. Будеш тільки гавкати на людей та старців і любити хазяїна. За все то одержиш від хазяїна остатки від обіду, кісточки баранячі, свинячі, а то і курячі. Чуєш, який вкусний обід? Крім того, поласкають і доброє слово скажуть.
Погодився вовк та й побіг із псом у собачий рай. Но скоро він побачив у пса на шиї обглодану шерсть.
— А що то у тебе на шиї, товаришу?
— Та, пустяки!.. Це мені від вірьовки, яку мені надівають на шию. Та це не все так буває.
— Від вірьовки? На шиї? Так тебе прив’язують, і ти не можеш гуляти, куди хочеш? — закричав переляканий вовк.
— Ну, не все… А то таке велике діло?
— То таке для мене діло, що не хочу я твоїх кісток вкусних і помиїв. Мені свобода миліша всіх багатств у світі, не хочу я твого собачого раю.
Та й побіг вовк знову у свій рідний ліс.

Цап та баран

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран: цап на город на капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.
— А забирайтесь, цапе й баране, собі з Богом, щоб вас не було в мене у дворі!
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули.
Пошили собі торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий!
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!
Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли бачать — у полі горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли!
Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові!.. — зраділи вовки. — Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас.
Ох, цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і надумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову!
Баран і несе.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап.
Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як звідси втікати: «Бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають!» Один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відти драла дати:
— Е вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену!
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:
— Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись. Поїли швиденько, та тільки їх і бачили.
А тим часом роздумав перший вовк:
— Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба й забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати. Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміліший, — ізліз аж на верх, а баран несміливий — то нижче.
— От лягай, — кажуть вовки першому вовкові, – ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.
Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! — не втримавсь, як упаде, та на вовка! Цап — сміливий, не став роздумувати, як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схопилися, так аж пил по дорозі закурився.
А цап та баран з дуба безпечно позлазили, пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть там.

Свиня і рибка

Свиня і рибка— Яка ти брудна й гидка! — сказала гарненька, чистенька рибка свині, що розляглася в болоті біля ставу.
— А проте, — відповіла їй свиня, — коли тебе люди їдять, то плюють на всі боки, а як мене їдять, то аж облизуються! — і ще глибше зарилась у болото.

Два товариші або Пакінь і Прало

Два товариші або Пакінь і ПралоОт кажуть люди, щоб до Юра було сіно і в дурня, а як до благовіщення дозимував скотину, а на благовіщення хоч на лубочку вивези на луку, то вже не здохне.
Ото я вам скажу.
У одного бідного чоловічка конячка одним одна була, та й ту ледве до благовіщення дозимував, а на благовіщення тільки живу вивіз на луку. Ото як почала та конячка гризти траву, то трошки й подужчала.
Скоро на ноги підвелась — і пішла далі, від вітру валячись.
Ото йде,— коли зустрічає її Прало, такий кінь великий та дужий, що ніякого звіра не боїться, та й каже:
— Здоров був, товаришу!
Глянув кінь на товариша та й подумав: «Це не мені товариш»,— та й відказав:
— Доброго здоров’я!
Ото й питає ситий худого:
— А куди ти йдеш?
— Та йду світ за очі.
— Та й я туди ж, так нумо товаришувати.
— То й нумо! — сказав худий кінь.
Ото й пішли вдвох.
Ото йдуть та й балакають, а ситий і каже:
— Скажи мені, як тебе звуть?
А худий відказав: «Пакінь».
— А я Прало,— сказав ситий,— ходім же тепер на залізний тік пробувати сили, хто дужчий.
— Ходім! — сказав тоненьким голоском Пакінь, бо він світові рад.
Прийшли на тік. Ото Прало каже:
— Бий, Паконю!
А той:
— Бий ти!
От Прало як ударить, то аж тік гнеться, а Пакінь як ударить, то вогонь креше. Ото Прало й задумався: «Який він сильний, не мій товариш: я як ударю, то іскри не сипляться, а тільки тік гнеться, а від нього сипляться іскри!» А того й не знав Прало, що Пакінь підкований: хазяїн на зиму підкував та й забув вирвати підкови, як на луку витяг.
От Прало й каже до Паконя:
— Ходім, товаришу, ще до моря, хто більше води видме?
— Ходім,— сказав Пакінь.
Ото пішли. От Прало як духне, то за малим риби за хвости не вхопить — аж до сухого. А Пакінь похнюпив голову в воду, язик висолопив, бо ледве живий, а щука думала, що м’ясо, та хап його за язик, а Пакінь — клац її зубами та й каже до Прала:
— А що, товаришу, чи ти що піймав? А я піймав!
Ото глянув Прало на Паконя та аж злякався, що таку щуку велику держить Пакінь у зубах, та й каже:
— Ходім варити, товаришу, тепер є що!
А сам тільки голову почухує, поглядає на Паконя та й думає: «Оце знайшов чорта не за свої гроші!»
Ото розклали вогонь, щоб варити ту рибу. Прало й каже:
— Сиди ти, товаришу, тут біля вогню, а я дров принесу.
— Ну й добре! — сказав Пакінь.
Сів і голову похнюпив: сказано — три чисниці до смерті; а сорока думала, що неживий, та хап його за язик! А Пакінь — клац зубами та й держить у роті. От Прало приходить, а Пакінь питає:
— А що, товаришу, чи піймав що?
— Ні,— сказав Прало.
— А я піймав! — відказав Пакінь.
Дивиться Прало, аж справді держить сороку в зубах Пакінь.
Здивувався Прало та й каже:
— А де це ти, товаришу, взяв сороку?
— Е, товаришу,— сказав Пакінь,— я під небесами літав та й піймав!
Дуже зажурився Прало та й каже: «Е, це не мій товариш: коли він рибу в морі ловить і птицю попід небесами, так куди мені зрівнятися! Хоч я дужий і дуби з корінням ламаю, так я птиці попід небесами і риби в морі не піймаю!» Отак думав Прало сам собі і міркував: яким би побитом від Паконя втекти?
Ото каже, подумавши, Прало:
— Вари, товаришу, а я піду, може, ще дров принесу.
— Добре,— сказав Пакінь.
І пішов Прало, та навкруги, та навтікача,— біжить, оглядається та й каже: «Нехай тобі нечистий батько! Ти не по моїй силі,— хоч би втекти від тебе!»
От біжить Прало, коли зустрічає вовка. Вовк і каже:
— Здоров будь, Прало.
— Здоров, вовче, та мовчи! — сказав Прало бозна-яким голосом.
— Та що там таке? Розкажи! — сказав вовк Пралові.
— Ось що! — став Прало розказувати.— Я зустрівся з товаришем і хотів з ним побрататися: ото й пішли сили спробувати — хто дужчий. То як ти скажеш? Я як ударю, то залізний тік гнеться, а він як ударить, то вогонь креше. Ото пішли води дути до моря; то я як духну, то аж до сухого, а він і рибу піймав. От пішли варити тієї риби,— то як на твою думку? Я поки дров приніс, а він уже й сороку піймав! Так я оце подививсь, що не по моїй силі, та й давай тікати від нього.
— Та як же його звуть? — спитався вовк Прала.
— Пакінь,— сказав Прало.
— Е, так я таких умію підголювати,— сказав вовк,— тільки покажи, де він.
— Е! — сказав Прало.— Я тебе туди не поведу, а покажу: ген там на долині, під могилкою, вогонь палає — то товариш мій Пакінь розкладає.
Ото подивився вовк, увесь затрусивсь і сказав:
— Сиди ж ти, Прало, та дивись, а я піду і тобі шкуру принесу на чоботи, щоб нікого не боявся, а нам віри йняв, що ми таких братчиків уміємо підголювати.
Ото пішов вовк до Паконя, як ухватив за хвіст — і до голови обдер шкуру… і Пралові подарував. Остався Прало сам, а Пакінь пропав ні за цапову душу.
Оце вам казка, а мені бубликів в’язка.

Про маленького зайчика

Про маленького зайчикаБув раз зайчик, маленький, сіренький. Ходив пастись на лужок. Пасе, пасе та й хвостиком трясе. Все стане на задні лапки, подивиться довкола себе, чи не біжить ворог.
Захотілося зайчикові водиці. Поскакав у поточок, напився чистенької водиці й вернувся на лужок.
Пасе, пасе та й хвостиком трясе. Вже й сонечко пригріло, і його раптом дрімота взяла. Став на задні лапки, виграбав ямочку-нірочку і ліг спочити.
А тим часом старий собака рушив на поле глядати для своїх дітей їжу. І натрапив на сплячого зайчика… Хотів його роздерти, але пожалів. Бо що би було з ним, якби його малятко розірвав сірий вовк?

Про горду качку

Про горду качкуОдна качка плавала по воді. Аж надбіг лис.
— Добрий день, качечко! — каже лис.
— Здорові були, добродію! Що там доброго скажете?
— Та не маю коли, бо біжу з села, — каже лис. — Чи то ви — та качка, що люди кажуть, що нема кращої на ціле село?
Качка аж не стямилася з радощів.
— Та, може, і я, — каже горда качка.
— То ходіть же борше зо мною до села! Бо вже господиня аж гине вас побачити! Ви не знаєте, які ви на все село славні, навіть у місті за вас знають!
Горда качка, небагато думаючи, штрик на берег; а лис хитрий тоді за шийку цуп! «Оттак, — каже, — гордість не одному шию скрутила!»
Тож уважайте, не будьте горді!