Свиня і рибка

Свиня і рибка— Яка ти брудна й гидка! — сказала гарненька, чистенька рибка свині, що розляглася в болоті біля ставу.
— А проте, — відповіла їй свиня, — коли тебе люди їдять, то плюють на всі боки, а як мене їдять, то аж облизуються! — і ще глибше зарилась у болото.

Два товариші або Пакінь і Прало

Два товариші або Пакінь і ПралоОт кажуть люди, щоб до Юра було сіно і в дурня, а як до благовіщення дозимував скотину, а на благовіщення хоч на лубочку вивези на луку, то вже не здохне.
Ото я вам скажу.
У одного бідного чоловічка конячка одним одна була, та й ту ледве до благовіщення дозимував, а на благовіщення тільки живу вивіз на луку. Ото як почала та конячка гризти траву, то трошки й подужчала.
Скоро на ноги підвелась — і пішла далі, від вітру валячись.
Ото йде,— коли зустрічає її Прало, такий кінь великий та дужий, що ніякого звіра не боїться, та й каже:
— Здоров був, товаришу!
Глянув кінь на товариша та й подумав: «Це не мені товариш»,— та й відказав:
— Доброго здоров’я!
Ото й питає ситий худого:
— А куди ти йдеш?
— Та йду світ за очі.
— Та й я туди ж, так нумо товаришувати.
— То й нумо! — сказав худий кінь.
Ото й пішли вдвох.
Ото йдуть та й балакають, а ситий і каже:
— Скажи мені, як тебе звуть?
А худий відказав: «Пакінь».
— А я Прало,— сказав ситий,— ходім же тепер на залізний тік пробувати сили, хто дужчий.
— Ходім! — сказав тоненьким голоском Пакінь, бо він світові рад.
Прийшли на тік. Ото Прало каже:
— Бий, Паконю!
А той:
— Бий ти!
От Прало як ударить, то аж тік гнеться, а Пакінь як ударить, то вогонь креше. Ото Прало й задумався: «Який він сильний, не мій товариш: я як ударю, то іскри не сипляться, а тільки тік гнеться, а від нього сипляться іскри!» А того й не знав Прало, що Пакінь підкований: хазяїн на зиму підкував та й забув вирвати підкови, як на луку витяг.
От Прало й каже до Паконя:
— Ходім, товаришу, ще до моря, хто більше води видме?
— Ходім,— сказав Пакінь.
Ото пішли. От Прало як духне, то за малим риби за хвости не вхопить — аж до сухого. А Пакінь похнюпив голову в воду, язик висолопив, бо ледве живий, а щука думала, що м’ясо, та хап його за язик, а Пакінь — клац її зубами та й каже до Прала:
— А що, товаришу, чи ти що піймав? А я піймав!
Ото глянув Прало на Паконя та аж злякався, що таку щуку велику держить Пакінь у зубах, та й каже:
— Ходім варити, товаришу, тепер є що!
А сам тільки голову почухує, поглядає на Паконя та й думає: «Оце знайшов чорта не за свої гроші!»
Ото розклали вогонь, щоб варити ту рибу. Прало й каже:
— Сиди ти, товаришу, тут біля вогню, а я дров принесу.
— Ну й добре! — сказав Пакінь.
Сів і голову похнюпив: сказано — три чисниці до смерті; а сорока думала, що неживий, та хап його за язик! А Пакінь — клац зубами та й держить у роті. От Прало приходить, а Пакінь питає:
— А що, товаришу, чи піймав що?
— Ні,— сказав Прало.
— А я піймав! — відказав Пакінь.
Дивиться Прало, аж справді держить сороку в зубах Пакінь.
Здивувався Прало та й каже:
— А де це ти, товаришу, взяв сороку?
— Е, товаришу,— сказав Пакінь,— я під небесами літав та й піймав!
Дуже зажурився Прало та й каже: «Е, це не мій товариш: коли він рибу в морі ловить і птицю попід небесами, так куди мені зрівнятися! Хоч я дужий і дуби з корінням ламаю, так я птиці попід небесами і риби в морі не піймаю!» Отак думав Прало сам собі і міркував: яким би побитом від Паконя втекти?
Ото каже, подумавши, Прало:
— Вари, товаришу, а я піду, може, ще дров принесу.
— Добре,— сказав Пакінь.
І пішов Прало, та навкруги, та навтікача,— біжить, оглядається та й каже: «Нехай тобі нечистий батько! Ти не по моїй силі,— хоч би втекти від тебе!»
От біжить Прало, коли зустрічає вовка. Вовк і каже:
— Здоров будь, Прало.
— Здоров, вовче, та мовчи! — сказав Прало бозна-яким голосом.
— Та що там таке? Розкажи! — сказав вовк Пралові.
— Ось що! — став Прало розказувати.— Я зустрівся з товаришем і хотів з ним побрататися: ото й пішли сили спробувати — хто дужчий. То як ти скажеш? Я як ударю, то залізний тік гнеться, а він як ударить, то вогонь креше. Ото пішли води дути до моря; то я як духну, то аж до сухого, а він і рибу піймав. От пішли варити тієї риби,— то як на твою думку? Я поки дров приніс, а він уже й сороку піймав! Так я оце подививсь, що не по моїй силі, та й давай тікати від нього.
— Та як же його звуть? — спитався вовк Прала.
— Пакінь,— сказав Прало.
— Е, так я таких умію підголювати,— сказав вовк,— тільки покажи, де він.
— Е! — сказав Прало.— Я тебе туди не поведу, а покажу: ген там на долині, під могилкою, вогонь палає — то товариш мій Пакінь розкладає.
Ото подивився вовк, увесь затрусивсь і сказав:
— Сиди ж ти, Прало, та дивись, а я піду і тобі шкуру принесу на чоботи, щоб нікого не боявся, а нам віри йняв, що ми таких братчиків уміємо підголювати.
Ото пішов вовк до Паконя, як ухватив за хвіст — і до голови обдер шкуру… і Пралові подарував. Остався Прало сам, а Пакінь пропав ні за цапову душу.
Оце вам казка, а мені бубликів в’язка.

Про маленького зайчика

Про маленького зайчикаБув раз зайчик, маленький, сіренький. Ходив пастись на лужок. Пасе, пасе та й хвостиком трясе. Все стане на задні лапки, подивиться довкола себе, чи не біжить ворог.
Захотілося зайчикові водиці. Поскакав у поточок, напився чистенької водиці й вернувся на лужок.
Пасе, пасе та й хвостиком трясе. Вже й сонечко пригріло, і його раптом дрімота взяла. Став на задні лапки, виграбав ямочку-нірочку і ліг спочити.
А тим часом старий собака рушив на поле глядати для своїх дітей їжу. І натрапив на сплячого зайчика… Хотів його роздерти, але пожалів. Бо що би було з ним, якби його малятко розірвав сірий вовк?

Про горду качку

Про горду качкуОдна качка плавала по воді. Аж надбіг лис.
— Добрий день, качечко! — каже лис.
— Здорові були, добродію! Що там доброго скажете?
— Та не маю коли, бо біжу з села, — каже лис. — Чи то ви — та качка, що люди кажуть, що нема кращої на ціле село?
Качка аж не стямилася з радощів.
— Та, може, і я, — каже горда качка.
— То ходіть же борше зо мною до села! Бо вже господиня аж гине вас побачити! Ви не знаєте, які ви на все село славні, навіть у місті за вас знають!
Горда качка, небагато думаючи, штрик на берег; а лис хитрий тоді за шийку цуп! «Оттак, — каже, — гордість не одному шию скрутила!»
Тож уважайте, не будьте горді!

Пес-швець і вовк-різник

Пес-швець і вовк-різникІде дорогов пес і вовк та й стрічаються і каже їден другому: «Помайбіг!» — «Як здоров! А ти хто?» — каже псові вовк. А пес каже: «Я швець. А ти, — каже, — хто?» — «Я різник. Як ти, — каже, — швець, ти би мені ізшив чоботи». — «Чому ні? Зшию». — «Але з чого би то, — каже, — добрі тоті чоботи?» — «Де би була кобила сита, з тої би добрі чоботи». — «Я, — каже, — тямую, де є кобила сита. Я її заріжу, іди зо мнов!» Та й пішли оба.
Найшов кобилу вовк та й заїв. Каже: «Лишаю тобі м’ясо на харч, а з шкіри чоботи аби-с мені зшив, а я тобі заплачу». А пес сидів та й то все зіжрав, та й сидить далі. Вовк приходить ід нему та й каже: «А зшив ти мені чоботи?» А він каже: «Ні». — «А чому?» — «Бо то пусте було та й ся пірвало». А вовк каже: «Та й з чого ж би добрі чоботи?» — «Де би-с найшов бика ситого». — «Я, — каже, — тямую, іди зо мнов». Пішли та й знов того бика заїв вовк: «Лишаю тобі м’ясо на харч, а шкіри на чоботи, аби-с мені зробив».
А він зіжрав того бика та й сидить далі собі. Приходить вовк за чобітьми, питає, ци зшив. А він каже, що ні. «А чому?» — «Бо треба мати. Де би-с тямував вепря ситого?» Тот каже: «Я тямую. Іди зо мнов, я дам тобі вепря ситого». Вни прийшли, того вепря вовк заїв та й каже: «Лишаю тобі сало, аби-с мав, та й лишаю м’ясо, аби-с їв».
Пес узяв та й з’їв то все, та й сидить. А вовк приходить та й каже: «Ізшив ти мені чоботи?» — «Ні», — каже. «А чому?» — «Бо то все було пусте. То все ся пірвало». Тот тогди каже: «Тла би тебе біда! Кілько ти мене праці збавив. Але я тебе буду тягати, аби нас люди розсудили, ци то має пропасти». Пес каже: «Та най буде». — «Там на гору, на дуброву, аби-с третього дня вийшов з своїми людьми, а я з своїми. Та й там аби-сте ждали, котрі вперед вийдемо».
Узяв пес собі когута та й кота — свої люди — та й пішов на ту гору. Вовк взяв собі медведя та й взяв вепря дикого. Вийшов на гору під дуброву та й там чекає вже. Вепр ся сховав в лист, а вовк у такий чагарець у лісок. Медвідь виліз на дуба, аби йому видко, коли муть іти. А тоті з землі; вовк ся все питає: «Не видко?» А медвідь каже, що нє. Знов ся питає: «Не видко?» А медвідь знов каже, що нє; та й ждуть. Але третій раз ся питає, а він каже: «Ідуть уже». А вовк: «Ану, а багато їх йдуть?» А медвідь каже: «Три. Один, — каже, — йде в черленім шлику, другий з шаблев, а третій таки так». А вовк каже: «Тот у черленім шлику, то від його, а тот із шаблев — тото шандар його, а тот, що таки так іде — то швець мій, Бог би го побив! Тепер сидім тихо, що вни муть собі говорити».
Та й сидять тихо. А тоті поприходили та й ту-да похожують собі, як діло котові та псові, та когутові. А вепря щось укусило. Вепр кинув хвостом, а кіт скочив та гадав, що то миш, та й вепря імив за хвіст. Вепр вергся кота та гукнув, а кіт вепря ся верг та й штрик у того дуба, де був медвідь. А медвідь гадав, що тот імив того та хоче і його, та й з дуба штрик та й вивихнув ногу. Утік вепр та й утік медвідь та й кажуть: «Бог би тебе побив з твоїм шевцем! Яких тот привів людей, що тот нас виловити хотів!» Когут кудкудаче, а вовк каже: «Най же вас, бо ви там були, але я на боці був, а від його кричав: «І тот ще тут?». Тепер, — каже, — що робимо?» А медвідь каже: «Я би не пішов, бо я собі вже ногу вломив». А вепр каже: «І я би не пішов, бо мені хвіст прирвав». А вовк каже: «Вже най пропадає моя праця, як ми маємо вигинувати».

Пес, порося і когут

Пес, порося і когутУ багатого й дуже скупого чоловіка постарівся пес.
— А що я тебе буду годувати, старий псе, — бурмотів собі скупендра, — я можу дістати молодого, котрий принесе користь на ґаздівстві.
Й рішив вбити старого пса. А той підслухав бесіду господаря і втік.
Зібрався й іде глядати правду. По дорозі зустрів порося.
— Куди йдеш, поросятко?
— Йду світом, бо ґазда мене хотів зарізати.
— Та я виджу, що ми обоє нещасні…
Повіли одне одному свою біду й так домовилися, що в’єдно будуть світом блукати, поки не знайдуть правди. Раз лиш зустріли когута.
— Куди ви йдете?
— По світу, правду глядати, а ти?
— Мене господарка хотіла зарізати на свято. А я втік.
— Но, та доля наша одна.
— Прийміть і мене у свою компанію. І я шукаю правди.
І так рушили троє.
Прийшли в якусь хащу й натрапили на хижку. Ніхто там не жив, і троє друзів задумали тут поселитися.
Так договорилися межи собою: порося буде їсти варити, пес — ходити на полювання, а когут — вартувати хижу.
Одного разу, коли пес був на ловах, проходили біля сеї хижки вовки. Втямили на стрісі когута, а в оболоці поросятко. Дуже були голодні й зачали радитися, як вхопити когута й поросятко…
Когута не могли дістати, бо сидів високо на стрісі. Тоді рішили, що увірвуться до хижі та з’їдять порося.
Айбо когут подав завчасно сигнал. Так що поросятко замкло двері на ключ.
Вовки зачали з розбігу скакати на двері, й дошки стали тріщати та ламатися.
Тоді поросятко вхопило горня і зачало поливати вовків кип’ятком. Найбільше потерпів старий вовчисько: від кип’ятку з нього шерсть зовсім облізла. Інші вовки теж добре дістали і почали тікати геть.
На якийсь часок втихомирилися, але потім знову почали раду.
— Ганьба, — каже старий вовк, — ми налякалися одного поросяти!
— Вертаймося! — завили вовки гуртом.
І рушили назад до хижі.
Айбо когут знову втямив, що вовки ся вернули і сказав про це поросяті. Воно скоро принесло лазиво, поставило горі дубом і полізло на самісінький верх.
Вовки прибігли під дерево, увиділи на ньому порося, але ніяк не могли туди добратися. Радяться, що робити?
— Ставайте один на другого! — наказав старий.
Поставали один на одного і зробили високу громаду. Лиш одного не вистачало, аби досяг поросятка. «Біда, — думає собі поросятко, — що тепер робити? З’їдять ня!» І загойкало:
— Цимбори мої, когутику, й ти, песику! Лліть на облізлого вовка кип’яток!
А він був на самому споді громади.
Коли се вчув старий вовк, налякався, скочив геть — і всі вовки попадали на землю. Із великого страху повтікали в ліс.
І вже ніколи не приходили більше до хижі.
А поросятко, пес і когут жили собі спокійно. Може, й днесь живуть і правду шукають, якщо не повмирали.

Лисичка, котик та півник

Лисичка, котик та півникБув собі котик та півник та й побратались. Поставили собі хату маленьку та й живуть удвох. Півник
вдома сидить, а котик ходить у ліс на здобутки. От іде котик та й каже півникові:
— Сиди ж вдома, та як прийде лисичка, то не озивайся.
Коли це біжить лисичка:
— Півнику-братику, відчини!
Мовчить півник.
— Півнику-братику, відчини!
— Лисичко-сестричко, котик не велів.
— Ну-бо, півнику-братику, відчини! А то в мене хатка не топлена,— вогню треба набрати.
— Лисичко-сестричко, котик не велів.
Як стала просити, як стала просити,— таки випросила: узяв та й відчинив. От вона вогню набрала і його вкрала. Біжить, несе його, а він кличе котика, співає:

— Котику-братику!
Несе мене лиска
За кленові ліси,
За крутії гори,
За бистрії води,—
Порятуй мене!

Котик як почув — догнав лисичку, відняв півника. Приніс додому, насваривсь на нього добре та й каже:
— Гляди ж, півнику, як прийде лисичка, не пускай, бо тепер я піду далі.
От котик знову пішов на здобутки по просо — півникові на харч.
А лисичка знову прибігла:
— Півнику-братику, відчини!
— Лисичко-сестричко, котик не велів.
— Півнику-братику, відчини! Як не відчинеш, віконце видеру і тебе візьму! А то тільки вогню наберу.
Він і відчинив. Вона вогню набрала, його вкрала та й побігла. Несе його, а півник знову:

— Котику-братику!
Несе мене лиска
За кленові ліси,
За крутії гори,
За бистрії води,—
Порятуй мене!

Не чує котик; він удруге співає, голосніше. Почув котик, догнав його і знов відняв, а лисичку попобив.
— Тепер же,— півникові наказав,— не відчиняй, бо я піду далеко-далеко; хоч як будеш кричати — не почую. Не відчиняй, бо вона тебе з’їсть!
А лисичка прибігла знов.
— Півнику-братику, відчини!
— Лисичко-сестричко, котик не велів.
— Коли не відчинеш,— віконце видеру і тебе візьму. А то тільки вогню наберу.
Просила-просила — ні! Таки не пускає. От вона віконце видерла, його вкрала та й побігла. Несе, а півник співає, аж кричить:

— Котику-братику!
Несе мене лиска
За кленові ліси,
За крутії гори,
За бистрії води,—
Порятуй мене!

Ні, не чує котик. Він тоді вдруге — не чує!… Утретє як заспівав — тільки-тільки почув котик. Кинувся доганяти,— гнавсь, гнавсь — не догнав.
Прийшов додому та й зажуривсь: що його робити? Пропадає побратим! Думав, думав…
Тоді зробив собі скрипочку, взяв молоточок і писану кайстру (торбу) та й пішов. Приходить до лисиччиної хатки, став та й грає:

— Ой тили-ли-чки,
Та було в лисички
Чотири дочки,
П’ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе,
Подивися,
Чи хороше граю?

А лисиччина дочка почула та й каже:
— Мамо, піду я подивлюся: хто там так хороше грає?
— Іди, та не барись, бо зараз треба півника різати.
От вона й пішла, а котик її — цок у лобок та в писану кайстру.
Та знов грає:

— Ой тили-ли-чки.
Та було в лисички
Чотири дочки,
П’ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе,
Подивися,
Чи хороше граю?

Тоді й друга дочка: «Піду і я!» Та й собі за сестрою. А котик і ту — цок у лобок та в писану кайстру. Та й знову грає… За другою й третя дочка, і четверта… Уже всі в торбі… А Пилипко ждав-ждав, та й каже:
— Піду я, мамо, зажену їх,— чого вони так забарились? Уже ж треба й півника різати.
— Піди скажи, щоб ішли патрати, зараз різатиму.
Пішов. А котик і того — цок у лобок та в писану кайстру.
От стара лисичка ждала, ждала — нема!
— Отже, — каже, — не минеться й мені йти заганяти, бо вже ж і нерано, а треба півника різати.
Пішла, а він її — цок у лобок та в писану кайстру. Тоді пішов у лисиччину хатку, півника з кучі випустив, та й прийшли вони додому і живуть та хліб жують.

Песик і горобчик

Песик і горобчикБув у ґазди пес. Він став старий і не годен гавкати. Чоловік розсердився і відігнав його від хати.
Біда песикові, бо не має ніякого товариша. Всі звірі відганяють його або утікають. Змилосердився горобчик і каже: «Я буду тобі товаришем». Оба потоваришували. Каже горобчик: «Добре нам буде, лише аби ти ніколи мене в біді не лишив; а я тебе не лишу. Ти, песику, голодний?» — «Голодний». — «Підемо до твого ґазди їсти».
Пішли до ґазди. А там жінка напекла пиріжків. Двері відкриті. Горобець залетів до хати, по хаті чиркає. Діти і жінка за горобцем, а песик тим часом наївся пиріжків.
Тут їде ґазда. Побачив песика, вхопив довбеньку і вбив надворі.
Заплакав горобчик і почав мстити. Сів коневі на голову і довбає. А ґазда взяв довбеньку і коня по голові — вбив коня.
Ввійшов ґазда до хати і сидить сумний. Залітає горобчик, сів на дитину і довбає дитину. Жінка вхопила макогін — хотіла вбити горобчика, а вбила дитину.
Горобчик тоді каже: «Це вам за песика!» І полетів.
Чоловік з жінкою почали тяжко плакати.
Відтоді старих псів ніхто не вбиває, бо вони молодими дім стерегли, а на старість мають помирати коло господарів.

Осел, медвідь і вовк

Осел, медвідь і вовкБув один коваль, мав віслюка. Доки був віслюк молодий, то любив його коваль, а як ся постарів — не міг його продати, бо ніхто не хотів купити. А коваль взяв та й нагнав його.
Пішов віслюк та й зайшов у ліс. Дивиться: є що пасти. І каже сам до себе: «Було б мені давно потянути, а я так терпів голод». За дві неділі так спасся, що би його ніхто не пізнав, чи то він. А коваль його підкував та й забув відорвати підкови. Він так підкови повирошував на росі, що сі так ясніли, як срібло. Одного разу напасся віслюк та й ліг під дуба. Дивиться: а медвідь іде. А віслюк так ся напудив, що аж увалився. Медвідь дивиться: а підкови так сі блищать. Страх його зібрав. Приходить до віслюка і каже: «Що робиш?» А віслюк каже: «Сплю». Та й ніби витягається так, як уві сні. На весь ліс лоскіт, а медвідь напудився і каже до него: «Ану, чи ти плиту роздушиш так, як я?» А віслюк каже до него: «Що то роздушити? Ану постав креміницю, чи так своїми ногами даш вогню, як я». Взяв віслюк як утне підковами, як посиплить іскри; а медвідь пробує собі своїми ногами та й не міг вдарити, аби вогню дали. Та й уже боїться медвідь віслюка, а віслюк його. Тепер каже медвідь до віслюка: «Будем оба кумпанію тримати».
Прийшов вечір, а медвідь каже до віслюка: «Підем до одного пана в огород, там є що їсти, я буду моркву, а ти капусту». І пішли. Але треба було плисти через воду. Плинуть, а віслюк хоче сі втопити; медвідь дивиться, взяв та й витяг його, каже: «Шкода товариша». І каже йому: «Ти не умієш плисти, що сі топиш». А віслюк каже: «Я вже давно був коло води та й сі єм-сі так купав довго».
Увійшли в огород. Віслюк до капусти як сі присадив та й хрупає у весь огород. А медвідь каже: «Потихо їж». Медвідь вирве моркву та й лиш ще наїлися добре, та й ідуть. А віслюк знов хоче топитися і каже до медведя: «Аби-сь за мнов не йшов, бо я люблю купатися і пірнати дуже люблю». Таки медвідь дивиться, а він уже топиться. Поплив та й виратував з води. Та й ідуть оба, медвідь боїться віслюка, а віслюк медведя. Тепер хоче один в другого утечи. Прийшли під дуба і полягали. Тепер той не спить, і той не спить. Але якось віслюк борше заснув. Уздрів медвідь, що він заснув, а він тогди далі та й утік.
Медвідь біжить що має сили. Здибає його вовк і питається: «Чого так утікаєш?» Медвідь відповідає вовкові: «З таким зійшовим ся був віслюком, що-м не міг утечи від него». А вовк каже: «Ходи, то моє снідання». Медвідь каже: «Я ся бою». А вовк каже: «Може бути, що то якась біда, зв’яжімся хвостами докупи. Як буде бігти за нами, як прийдемо, а ти дужче біжиш та й мене не лишиш».
Зв’язалися хвостами та й ідуть. Проходять, а віслюк як уздрів та й застив там тогди, як крикне. А медвідь! Як зачав медвідь тікати, то аж вовкові хвіст вирвав. Тогди каже вовк: «Буду вже здихати, вже нема життя, вже-м ся наїв віслюка». А медвідь каже: «Я тобі не казав, що не йдім, коли я дужчий, та не міг-єм нічого зробити. Знеміг».
Таке було вовкові з ведмедем, а медведеві з віслюком кумпаніювання. Вовк здох задурно. І так межи народом буває, межи зухвалим. Каже: «Я буду бити». А він так наб’є, що сам загине і конець.

Осел і пес

Осел і песВеликий пес і осел ішли в дорогу разом. Обом захотілося дуже їсти. Осел спасав по дорозі бодаки і осет, а пес, будучи дуже голодний, просив осла, щоби йому дав кусник хліба, котрий ніс на собі в кошиках. Осел відповів, що пес може їсти тоє, що осли їдять, тоє бодаки і осет.
В тій хвилі надбіг великий вовк. Осел, дрожачи цілим тілом, став просити сильного пса, щоби його боронив. «Ні, – сказав пес, — тії, що хотять їсти сами, най і бороняться сами!» По тих словах утік пес, а осла зажер вовк.
Яка ж з того наука? Ото тая: добра услуга вимагає также доброї услуги, і той, хто не милує ближнього свого, не найде помилування у него для себе.