Лисичка та чоловік

Лисичка та чоловікЗадумав чоловік, як би йому ту лисицю одурити, що вона така хитра. От напхав мішок соломою, щоб розтопирювачуватий був, та десь у дірку курячу головку застромив та й іде. От біжить лисичка. «Бачу, — каже, — що якісь гостинці несеш». — «Які там гостинці! Кури несу на базар». — «Продай мені». — «Купи». — «А почому?» — «Та з кого по сім з половиною, а тобі вже хай по сім». — «Добре, — каже, — лічи». — «Е, — каже, — я не хочу! Щоб порозлітались?! Лізь сама у мішок та й лічи!»
Лисичка у мішок, він її і зав’язав там. «Оттаке, — каже. — Пусти-бо, мені ніколи!» Той іде мовчки. А вона знов: «Оттаке, — каже. — То був день, а це стала ніч!» Той іде собі. А вона: «Пусти-бо; дивись: сякі-такі шутки та й сиди сутки».
Прийшов той чоловік на базар, а вона: «Оттак! Не була на базарі, так буду!»
Зна, що шкура буде на базарі.

Марко убогий і вовк

Марко убогий і вовкУ цього Марка було пара муреньких бичків. Він з ними поїхав у ліс. Коли це приходить вовк та й питає його: «Що то у тебе таке?» (показує на бички). А Марко каже йому: «То муренькі бички». Вовк не вчув, що він сказав: то муренькі бички, та думав, що — мурованенькі. Каже: «Змуруй і мене, щоб і я такий був!» — Марко: «Добре, я на це майстер». Пішов, вирубав дванадцять бичів, зав’язав вовка у мішку і начав муровать, та все примовляє: «Аршин! Та вздовш, та вшир!» Домуровавсь до того, що побив бичі, а тоді і випустив його із мішка. Той вовк як вирветься — і не оглянувсь.
Марко знав, що вовк йому цього дурно не пропустить. Пустив свої волики додому, а сам оставсь у лісі. Коли це веде той мурований вовк за собою таку силу вовків. Марко і виліз на дерево. Приводить він до того дерева вовків і то, щоб як-небудь достати його, стає мурований під тим деревом, потім на мурованому став вовк, а на тому тож; так, що поставало їх багато. Коли б ще два стало, то й досягли б його. А він каже: «Ей, братики! Подождіть, хоть табаки понюхаю». Вони і по-дождали. А він чи нюхав, чи ні, а потім каже: «Ачхи!» Мурований вовк, самий спідній, думав, що той чоловік знов мурує, та каже: «Аршин, та вздовш, та вшир», — та тоді з-під того дерева… Вовки і попадали. Ті вовки хотіли догнать його. Коли він так подрав, що вони не могли догнать.
Цей вовк як утік, то й думає: «Я хоч не йому зло зробив, то його скотині зроблю». От іде — аж пасеться кобила; так він її питається: «Чия ти, кобило?» А вона каже: «Маркова». Вовк: «Отепер же я тебе з’їм, кобило!» — «Ей, вовчику, голубчику, не їж мене, хоч поки я книги одвезу». А він каже: «Де ж твої книги?» А вона каже: «Ось, під хвостом». Він зайшов іззаду та так дивиться, наче читає; а потім лапою дряп по тих книгах. Вона його як хвицне! Так, що йому і свічки в очах показались. Тоді він каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба!» Ото і пішов од неї.
Іде він далі — аж гуси пасуться. Він питає їх: «Чиї ви, гуси?» Вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони стали його просить: «Вовчику-братику, не їж нас тут, а лучче іди з нами до води; там ми понапуваємся води, тоді нас і з’їси, то нам не так буде боліть». Він послухав їх; іде за ними. Приходить до ставка і сів коло гусей, дожидає, поки вони нап’ються. Вони напились, а потім поплили на середину. Вовк дожидав-дожидав, та бачить, що не дождеться, та й каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба». І пішов ізвідтіль.
Іде далі. Аж пасуться три баранчики. Він тих баранчиків питає: «Чиї ви?» А вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони його просять: «Вовчику-голубчику, не їж нас так; лучче сядь під горою, а ми тобі сами ускочим у рот». Він і послухав їх, і сів під горою. От самий більший баран як розженеться та як ударить його. А він і покотився наниз. А другий баран каже: «Але ж ти який і дурний: б’єш вовка безневинно!» А потім до вовка каже: «Сідай, я вже тобі ускочу». Вовк послухав та й сів. І цей баран те саме зробив. Ото ще й третій підманив вовка, але цей лучче ударив, як ті. Тоді вовк каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба».
Ото знов він іде — чи не знайде де далі дурнішої скотини Маркової. Коли дивиться — аж ходить свиня з поросятами. Він ту свиню питає: «Чия ти, свине?» Вона каже: «Маркова». Вовк: «Тепер же я тебе з’їм». Вона стала просить його: «Не їж мене, вовчику-братику, тут; лучче сідай на мене, то я тобі кужілки заспіваю та привезу до берези, то там мене і з’їси». Вовк сів на неї та їде; а вона йому кужілки співає:
Кужілки, кужілки!
Коли б швидче до дірки.
Ото привезла його до тину, а в тім тину та була дірка. Вона у ту дірку та й зав’язла з тим вовком. Придавила його до тину, щоб він не вирвавсь, а потім стала кричать. Свині позбігались і розірвали того вовка, а свиня жива осталась.

Соловейко і його поради

Соловейко і його порадиОдин чоловік піймав соловейка і хотів його з ’їсти.
Але пташок каже до нього:
— Ні, ти мною не наїсишся, чоловіче, краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.
Чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.
І каже соловейко:
— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи річам неподобним не вір.
Почувши це, чоловік пустив соловейка.
А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради.
Полетів угору і каже до нього:
— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.
Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.
Тоді соловейко каже:
— Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, чого я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неподобній речі ти повірив! Дивись, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?!
Та й полетів собі.

Луплене теля

Луплене теляБув собі чоловік да жінка; да нічого в їх не було, тільки одно телятко. Ото воно так жило, як слід, а то якось щось воно й спортилося. Був у їх стожок сіна; то це чоловік підкине, то воно й з’їсть; да все й їсть, і їсть… Той чоловік увійшов снідать да й каже: «Жінко! Що мені робить оцьому теляті? Що вже скільки сіна було, да й поїло. Чи його зарізать, чи що?» — «Ні, – каже, — облупи да на улицю випусти, нехай іде, живе». Він облупив да й пустив.
Іде да й іде теє теля. Аж біжить кабан да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». Дак кабан каже: «Ходім».
Ідуть да йдуть. Біжить баран да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». — «Ходім».
От ідуть. Біжить гусак да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». — «Ходім».
Ідуть да йдуть. Біжить селех да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша».
Ідуть да й ідуть. Аж біжить півень. «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». От ідуть да йдуть собі.
Аж така хуртовина!.. Поставали да й радяться. Кабан каже: «Я побіжу в болото да в мох уриюсь!» А баран каже: «Я побіжу да в дупло влізу». А гусак каже: «Я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Селех каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Півень каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь!»
А теля […] да зробило хату собі… Зробило сінці і комору, прикоморок… Там усячина є, – жито і мука, усе є… Піч зробило собі в хаті. Пішло дровець назбирало да протопило хату да й лягло на печі.
От біжить кабан да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом прорию». Треба одчинять. Одчинило. Він увійшов да на піл і ліг. А воно на піч.
От біжить баран. «Мекеке, мекеке! Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Лобом проб’ю!» Воно встало, одчинило. Він увійшов да під піл. А воно на піч таки все дереться.
От біжить гусак: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю!» Воно встало, одчинило. Він під покут та й сів.
От біжить селех да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю». Воно одчинило. Він під піч у куточок.
От біжить півень, каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Носом проклюю!» Воно одчинило. Перед комином жердочка, він і сів на тій жердочці. От, ото вже ночувать їм треба.
Вовк прийшов да в комірку, виїв муку, поїв жито, все сало з’їв да тоді й увійшов у хату да на піч зирк! А теля з печі зирк! Та й каже: «Ей, браття! Вставайте вовка бить!»
Вони повставали, давай його молосовіть там, бить […]. От вони і вбили вовка та й витягли на улицю, да й повходили в хату. Дак півень і каже: «Якби були подали сюда, дак і облупили!»

Лисичка та журавель

Лисичка та журавельБули собі лисичка й журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі! Кличе лисичка журавля до себе в гості:
— Приходь, — каже, — журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе — як для себе. Я для тебе — як для себе.
От приходить журавель на ласкаві запросини.
А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:
— Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!
Журавель до кашки — стукав, стукав дзьобом по тарілці — нічого не вхопить.
А лисичка як узялася до страви — лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизькала.
Вилизькала та до журавля:
— Вибачай, журавлику, — що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.
— То спасибі ж, — мовить журавель. — Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.
— А прийду, журавлику, прийду, лебедику!
На тому й розійшлися.
От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків — усього-всього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже:
— Призволяйся, люба приятелько, не соромся!
От лисичка до глечика — голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити… Нічого не вдіє!
А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку — та й поїв, що наварив. А тоді й каже:
— Оце ж, — каже, — вибачай, лисуню, що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гостину.
Ох і розгнівалася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.
Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!
Та від того часу й не приятелює з журавлями.

Медвідь і бджола

Медвідь і бджолаРаз прийшов медвідь до лісу, сів собі на колоду та й каже:
— Так мені щось гірко, що не знаю, де ся діти. Але нагадав собі за мед.
— Йой, — каже, — та то бджоли такого меду мають — повні магазини, а мені аби було гірко?! Я, — каже, — іду зараз та й пошукаю за пасікою та й дам собі раду!
Пішов медвідь шукати пасіки.
Іде він лісом, іде та й усе нюхає, усе зазирає на дерева, чи нема де бджіл. Але на однім місці сів він собі на пеньок та й каже:
— Уже-м ся дуже змучив, я собі тут посиджу, може, якась бджола надлетить, то я ся буду її питати, де вона має свою хату.
Сидить він, сидить, але дивиться — одна бджола п’є мед; сіла на цвіток та й п’є. А він таки борзо хап за крильця та й підвів її до вуха, аби чув, що вона буде казати. А вона лиш:
— Йо-о-ой! Йо-о-о-ой!..
Каже медвідь:
— Не пущу тя, доки мені не скажеш, де твоя хата.
Гадає бджола: «Що робити, аби жити?» Каже йому:
— Даруй мені життя, бо я хати не маю.
А вона має хату, але не хоче йому показати, аби не збурив усієї пасіки. А медвідь потряс нею та й кладе знов до вуха, каже:
— Ну, як ти хати не маєш, то будемо жити разом; я також хати не маю, а дуже мені гірко, то ти мене маєш годувати медом. Я тебе пущу, але маєш коло мене лазити по цвітові, збирати мед та й маєш мені насипати на язик. Але пам’ятай: якби-с задумала тікати, то лиш не встигнеш підлетіти — та й смерть; гинеш, ади, зараз у моїх лабах.
Каже бджола:
— Добре.
Но не пустив він її зараз відразу, але уперед пішов та й уломив собі тугу галузу з листом, аби бджолу вбити, якби вона захотіла тікати.
— Ну, — каже медвідь, — дивися, аби-с не пробувала тікати!
— Ой, не буду, — каже бджола.
Медвідь пустив бджолу на квітку, та й вона ссе мед. Як виссала з одної, а медвідь каже:
— Лізь на другу!
Та й вона збирала аж під вечір. А медвідь питається усе:
— А що, є багато?
А вона каже:
— Зараз, зараз.
Але вона собі гадає, як би то збутися того ворога? Гадає: «Ніц, лиш як ся смеркне, а я упаду межи траву, межи зілля та й пропаду; він мене потемки не знайде». Ну, смерклося уже добре, а медвідь каже до неї:
— Ану, ходи сюди, уже не можу витримати; давай сюди мед.
Та й хап бджолу за крило і несе в рот. Але бджола спудилася та й каже:
— Клади мене на язик борше, бо мед капає уже на землю.
Медвідь отворив рота, поклав бджолу на язик та й слухає, як буде виливати мед солодкий… А бджола разом лиш знялася угору та й полетіла у темний ліс. А медвідь нім за галузу, а то вже не знати, куди махати… Каже він сам до себе: «Який-сми великий, а не мав розуму на маціньку мушку!»

Лис і цап у ямі

Лис і цап у яміГолодна лисиця бігла понад лісом, задравши пику вгору, приглядалась на ворон, зазівалась і полетіла в яму. Яма була глибока, похоже — викопана охотниками, щоб зловить якого-небудь звірюку. Лисиця цілий день гибіла в ямі голодна, силкувалась виплигнуть і ніяк не могла вибраться звідти. Уже пізно так, як у полудню пору, де не взявся козел, ішов до лісу, задравши голову; хвостиком шевелив, борідкою потрухував, головою покивував.
Побачила лисиця козла, почала його улещать: «Ей, земляк! Чого ти там по жарі тиняєшся? Іди до мене в холодочок». — «Не хочу, там сиро; я краще піду в ліс, там, може, собі водиці нагибаю, а то душа горить, пить хочеться». — «Ех ти, дурень кудлатий, де ж ти там води знайдеш? Та навіщо й шукать, коли ось у мене під ногами є чиста холодна вода. Плигай до мене, тут прохолодно, не душно, свіжа водиця… І умирать не треба!.. А ти там жаришся на сонці, потієш, томишся, нудьгуєш».
Козел послухавсь, плигнув до лисиці в яму, аж бризки полетіли на всі боки. Лисицю замалим не задушив. А вона йому: «Тихше, бородатий дурень, ти всю мене обдав грязюкою!» А сама тим часом, не довго думавши, плигнула козлові на спину, а зі спини на роги, і вистрибнула з ями. А козел зостався у ямі і був там за того ще два дні, поки невзначай натрапили на його пастухи і витягли звідти на віжках.

Лисиця та рак

Лисиця та ракБіжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться — рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.
— Здоров був, раче! — каже йому лисичка. — З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?
Поздоровкався і рак та й каже:
— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.
А лисичка тоді йому:
— Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!
— Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.
— Як так, то й так, — каже лисиця.
Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:
— Но!
От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:
— Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.
Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:
— Чи то ж видано! — каже.
І більш не сміялася з рака.

Лисичка та курочка

Лисичка та курочкаЯк був собі дід та баба, та була в їх курочка і яблунька. І родили на тій яблоньці яблука золоті і срібні. От лисичка внадилась до тієї яблуньки. А дід та баба взнали, що лисичка яблучка їла, — так у їх нікого було послать. Вони взяли курочку і прив’язали коло яблоньки, думали: як побачить, то не займатиме яблук. Дід взяв і перелічив яблука всі.
Приходить лисичка вночі. Курочка як закричить. Дід вибіг із хати з кочергою і почав ганяться за лисицею. І не вбив. На другу ніч прив’язав уп’ять курочку. Приходить лисичка уп’ять. Курочка уп’ять як закричить! Вибігла баба з днищем, ганялася… І вона не вбила.
От вони — що робить? «Де б його нам дитинку купить, щоб лисичку уночі зловила?» А один чоловік і каже: «Буде у вас через місяць дитина». От вони стали такі раді і прив’язали вп’ять курочку до яблуні.
Приходить лисичка вночі і вкрала курочку. Украла курочку і понесла у свою хатку і хотіла вже різать. А в баби та діда родився вже син. От баба і дід посилають свого сина Івана: «Іди до лисички».
Він пішов, а баба стала на воротях на однім боці, а дід на другім. Коли це син жене лисичку й курочку. От вони піймали курочку, а лисичка втекла. Вони взяли курочку прив’язали вп’ять до яблуні, а лисичка прийшла та вп’ять украла. Принесла додому і посадила на печі. А дід та баба послали свого сина Івана. Він підійшов під віконце та й кличе курочку. Курочка вибила віконечко і сама вискочила. Узяв Іван курочку й поніс додому, а лисичка вибігла із хатки своєї та й начала доганять. Не догнала. А Іван приніс курочку додому. Узяли вп’ять прив’язали коло яблуні. Лисичка прибігла, вп’ять украла. Принесла додому, заперла в кучу. А сама пішла кудись і сіней забула замкнуть. А Іван прийшов, одчинив сіни, узяв курочку з кучі і поніс додому. Приніс додому, а дід і каже: «Посади тепер у кучу; хай тепер у кучі».
А лисичка прийшла у свою хатку. Коли дивиться — нема курочки. Лисичка пішла до Івана до того, стала під вікном та й начала вить: «Іване! Іване! Оддай курочку!» Іван слухав-слухав, узяв пішов, прогнав її. Вона приходить і в другий раз і начала вить: «Іване! Іване! Оддай курочку!» Іван каже: «Постой, проклята, я тебе вб’ю!» А вона все кричить: «Іване! Іване! Оддай курочку!» Він вийшов, узяв її і вбив. А курочку взяли зарізали та й із’їли.
От там, у тім городі, виходить така вість: хто на яблуні ізоб’є десять яблук заразом, то за того цар дочку оддасть. От Іван согласився і збив десять яблук. От цар оддав дочку за Івана. От вони собі начали жить та поживать та добро наживать.

Мавпина любов

Мавпина любовЩе була одна мавпа і мала також п’ятеро молодих. Пішла вона до лісу збирати поживу і забавилася довго, не могла нічого призбирати. А тих п’ятеро молодих посварилося в дуплі, коли вже дуже поголодніли. А за що посварилися? За те, що одно другому казало: «Мені мати дасть перше, бо мене найліпше любить». І друге так казало, і третє, і п’яте. Посварилися за те і почали битися. Одно з них було найсильніше і те побило тамтих четверо; котрим ударило до землі, кожде викинуло надвір перед дупло. Всі четверо були убиті, лиш одно живе.
Коли мати прийшла і побачила четверо забитих, лиш одно живе, спитала, що то за робота. А те живе відповіло: «Ми посварилися. Я був найсильніший та повбивав тамтих».
Мати лише сказала: «Мені були всі однаково милі, я була би вас усіх рівно обділила!» Вхопила мати й те п’яте, гепнула ним до землі: «Такі мені були тамті милі, як і ти!»
Так мати робить із недобрими дітьми.