Журавель та лисичка

Журавель та лисичкаБули собі журавель та лисичка. Ото й зустрілися якось у лісі.
Журавель каже:
— Прийми мене, лисичко, на зимівлю, то я тебе навчу літати.
— Добре, — каже лисичка.
Прийняла його лисичка; от і живуть вони у лисиччиній норі.
Аж дізналися стрільці, що в норі живуть журавель з лисичкою; стали вони розкопувати ту нору. Лисичка й каже до журавля:
— Скільки в тебе думок?
— Десять, — журавель каже. — А в тебе скільки?
— Одна.
А далі знов каже лисичка до журавля:
— Скільки в тебе думок?
— Дев’ять. А в тебе скільки?
— Одна.
Тоді знов лисичка каже:
— Скільки в тебе думок?
— Вісім. А в тебе скільки?
— Одна.
Та так усе лисичка питає журавля, а той усе по одній зменшує. А далі лисичка каже, як уже стрільці ближче почали копати:
— Скільки, — каже, — в тебе думок?
— Одна, — відказує журавель, — а в тебе?
— Одна.
— Яка ж у тебе думка?
А журавель каже:
— Така: я ляжу поперед у норі і притаюсь — буду наче неживий; вони мене й візьмуть у руки, почнуть роздивлятись, то ти втікай; вони кинуться до тебе, тоді й я полечу.
Докопалися стрільці до журавля, взяли його в руки та й кажуть:
— От тобі й маєш! Лисиця задавила журавля… киньмо його, то вже наш; докопаймося ще до лисиці. Тільки вони це кажуть, а лисичка з нори фіть! — і пішла в ліс. А журавель пррх! — полетів.
Ото й почали вони скликатися докупи, журавель в лисичкою. Лисяця каже:
— Куме!
А журавель:
— Кумо!
Лисиця каже:
— Куме!
А журавель:
— Кумо!
Лисичка й каже:
— Гов!
Поскликались вони докупи. Лисичка каже:
— Навчи ж мене літати за те, що я тебе перезимувала.
— Добре, — каже журавель, — сідай на мене!
Лисичка сіла на журавля, журавель підлетів угору, так як з хату, пустив лисичку на землю та й каже:
— А що, добре літати?
— Добре!
Журавель злетів до неї та й каже:
— Сідай на мене знов.
Вилетів журавель вище хати, пустив її й питається:
— А що, добре літати?
— Добре!
— Сідай же ще на мене!
Лисичка сіла, а журавель вилетів з нею високо-високо, так, що й оком не бачити, знов пустив лисичку та й питається:
— А добре літати?
Дивиться — аж тільки кісточки лисиччині лежать.

Мавпа і її діти

Мавпа і її дітиЯка школярська наука?
Трафилося раз, що мала мавпа п’ятеро молодих, збирала їм по лісі їду і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи; то найсолодший на теперішній час овоч.
Зібралися вони всі п’ятеро одного рана, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів, бо мати говорила їм, що вже нема тепер другого овочу. Знайшли горіхи, але в лупи — ні. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:
— Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад горіхи!? А то таке гірке!
Прийшли вечір до дупла і кажуть матері, що знайшли горіхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли горіхів, бо горіхи солодкі. Каже їм:
— Поведете мене рано туди, де ви їли горіхи.
Відвели вони рано матір під горіх. Мати взяла горіх, розкусила, виймила зерно і дала їм, та питає, чи гірке. Вони кажуть, що це солодке, а те, що перше розкушували, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лупину.
Так і школярська наука: така спочатку гірка, як на горісі лупина, але як вивчаться і здобудуть собі хліб, тоді заїдають зерно з горіха.
Така то приповідка.

Вовча пісня

Вовча пісняБув собі дід та баба, та була в них курочка ряба, семеро овечок і песик Левонтович. От сидять вони та й кажуть:
— Якби це хто нам заспівав, віддали б йому овечку.
А вовк підслухав, іде та й співає:

З гірки на гірку дворець,
У діда, у баби семеро овець,
Курочка рябенька
І песик Левонтович!

— Даймо, бабо, йому овечку!
От віддав дід овечку, вовк узяв її й пішов. З ’їв, приходить удруге, співає. Дід йому й другу віддав. Та так вовк ходив, аж поки усіх овечок не перебрав, а як забрав усіх, дід йому й курочку дав, а далі й песика. Розповадився вовк, ще йде: дід думав-думав та й бабу віддав. З’їв вовк і бабу, приходить та знов співає. Вийшов сам дід до нього, він узяв і діда з ’їв.

Лисове серце

Лисове серцеХодив лис берегом понад водою і, як побачить яку маленьку рибку, котра підпливе до берега на сонці погрітися, мерщій хапав її й поїдав. Побачили це більші риби, й стало їм ніяково, що до їх господарства втручається якась патлата мара. Попливли вони до свого короля по раду, що мають робити. Король вислухав їх і каже:
— Приведіть його сюди, на глибину Дністра. Тут ми затягнемо його у воду, розпоремо, виймемо серце, з’їмо й будемо такі мудрі, як лис.
Пішли риби сповняти наказ короля. Підплили дві риби до берега, зупинилися біля лиса й кажуть:
— Проше пана адвоката, чи не попливли б ви з нами? Чогось потребує вас наш король.
— Чому б ні? Як треба, то й треба.
Сів лис на риб:
— А ви не знаєте, чого вашому королеві треба од мене?
— А чому б ні, знаємо. Він казав, що треба ваше серце вийняти та з’їсти, то будемо такі мудрі, як ви.
— Е, коли так, то завертайте назад, бо я зоставив серце вдома. Але я прибіжу і за хвилину принесу сюди.
Завернули риби назад, плигнув лис на берег та й каже:
— Які-бо ви дурні! Та хіба ж є хто такий, що ходив би без серця?
Риби зрозуміли, що лис обдурив їх, але вже пропало, бо що ж вони б йому тепер зробили?

Лисичка-сестричка

Лисичка-сестричкаУкрала собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:
— Добривечір, люди добрі!
— Дай Боже здоров’ячка.
— Пустіть переночувати!
— Ой лисичко-сестричко, у нас хатка маленька, — ніде буде тобі лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
Хазяї й кажуть:
— Добре, ночуй!
— А де ж я свою курочку подіну?
— Пусти її під піч.
От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з’їла й пір’ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.
— Ой, де ж це моя курочка?
— А під піччю.
— Я дивилась, там нема.
Сіла та й плаче.
— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!
Нема що робити — треба давати.
Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла.
Біжить та й біжить, аж застигла її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди та й каже:
— Добривечір, люди добрі!
Ті їй:
— Дай Боже здоров’я!
— Пустіть переночувати!
— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
— Ну, добре, ночуй.
— А де ж я свою качечку подіну?
— Пусти її в хлів між гуси.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з’їла й пір’ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.
— А де ж моя качечка? Читати далі

Лис і кури

Лис і куриСтарий лис, котрий за своїх молодих літ не одну сотку курей надусив і поїв, не здужав вже на старії літа за ними уганяти та й не раз і голодував. Як же ж йому здужати? Як гриб старий, іще до того на одно око сліпий і на одну ногу кривий. Коли вийде з ями за жиром, ледве ся волочить, а як що надибле, то рідко коли і зловить; а як ні, то треба було йому голодувати.
Але лис все такой лисом. Він взявся на шпекуляцію. Познакомився спочатку з одним, пізніше з кількома когутами, котрії по огородах недалеко одного ліса за поживленням ходили. Часто він з ними здибувався і ніколи їх не зачіпав, тілько все з ними о їх біді говорив. Він казав їм, що тепер они нічого не мають на тих огородах збирати, бо люди вже все позбирали. Але сли они схочуть, то він їх далеко у ліс на муравлі і ріжнії робачки заведе, тілько щоби ся їх досить зібрало.
— Добре, — сказали всі.
І зараз другого дня зібралося їх много на огородах під лісом і чекали на лиса. Мало що почекали, а уже і лис до них приволікся. Всі пійшли зараз з ним у ліс нібито, як він казав, на муравлі і робачки.
Коли они досить уже далеко з ним зайшли, каже він до них (а був уже коло своєї ями):
— От тут моя хата, вступіть до мене троха, то собі спічнемо, бо помучились-мо ся; а як троха відпічнете, то я вас потом тут недалеко у долину заведу, то аж тепер побачите, що там їдла для вас єсть. Двері до моєй хати дуже узенькі, то перепрошаю, що буду по одному вас впроваджував.
— Та добре, — відозвалися всі кури тоненьким, хрип’ячим голосом.
І зараз начав лис їх впроваджувати. Що курку або когута впровадить до ями, то мордою за голову хап та й задусить. Вже досить їх надусив і був би, може, і всіх подусив, коби була не скрикнула одна курка, котру якось легко за шию ухопив.
На той то крик у ямі всі кури начали утікати, бо пізнали, що лис уже їх дусить. Котрії з них зараз поприбігали додому, а другії, утікши з страху тим часом на дерева, аж за кілька день о голоді додому зовсім переполошені повернули. Все тоє, що ся з ними стало, розказали курам, що зісталися дома, і на пізнійше все були з каждим звіром осторожнійші, а лисові не то що ніколи не вірили, але навіть від нього уже здалека утікали, коли до села часом заглянув.

Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Читати далі

Лисиця-сповідниця

Лисиця-сповідницяОдного разу лисичка зібралася на богомілля. Взяла собі гарненьку палицю, клунок з хлібом, як звичайно збираються подорожні в далеку дорогу, та й пішла, зігнувшись, мов стара бабуся.
От іде вона шляхом та й іде. Коли зустрічає її зайчик сіренький, маленький та й питає:
— Куди це ти, лисичко, йдеш?
— На богомілля, — одказує лисичка.
— Візьми й мене до себе, — каже зайчик.
— Ходімо, — відказала лисичка, — все ж таки вдвох охотніше буде.
От ідуть вони та й пісеньки богомільної співають. Коли зустрічає їх качечка сірошня та й питає:
— Куди це ти, лисичко-сестричко, йдеш з зайчиком?
— На богомілля, — одказує лисичка.
— Візьміть і мене до себе, — каже качечка.
— Ходім! — відповіла лисичка.
От ідуть вони втрьох. Ідуть та й ідуть; коли їх півник зустрічає, пишно вбраний, та й питає:
— Куди це ви зібралися мандрувати?
А лисичка й відказує:
— На богомілля.
А півник і каже:
— Візьміть і мене з собою.
— Ходім! — відказує лисичка.
От ідуть вони вже вчотирьох. Ідуть та й ідуть. А вже й вечір надходить. Бачать: попереду їх лежить колода товста.
От лисичка й каже:
— Сідайте, відпочинем трохи, бо до монастиря ще далеко, а вже й притомилися трохи.
Сіли, відпочили та й знову пішли.
Ідуть та й ідуть. А вже й ніч надходить.
Мандрівники дійшли до лісу, потім увійшли в ліс, як уже стало зовсім темно. От лисичка й каже:
— Мабуть, під цим кущиком будемо ночувати.
Так і зробили. Звернули з шляху та й полягли спати в затишку. Всі поснули, мов повбивані; тільки лисиці щось не спиться. Вона сіла коло їх та довго про щось собі мріяла. Потім вирила нору під кущем, залізла в неї та й собі заснула. В цей час настала тиша, тільки чувся сонний хрюкіт.
Повставали вони, ще й сонце не зійшло. Коли стало сонце сходити, вони погрілися та й хотіли знову вже йти далі по шляху.
А лисичка й каже:
— До монастиря ще далеко, а я декілька раз була в ньому, то вже так, як монашка, все знаю; як і сповідати, як і співати — про все знаю. Так треба, мабуть, отут в цій нірці помолитися, посповідатися та й не йти до монастиря в такий далекий шлях.
Так і зробили. Лисичка вибрала гарненького каменя, щоб до його сповідати, внесла в нору й почала молитися. Потім, помолившись, і каже:
— Ну, підходьте, буду вас сповідати.
Спершу підійшов зайчик і поклав лапки на камінь. Вона йому потім і каже:
— Ну, які ти при собі гріхи знаєш? Що ти робив до цього часу?
А зайчик і каже:
— Що ж я робив! Пасся в лісі, кору їв на молоденьких рослинках, з комахами грався. Та оце і все.
От лисичка взяла того каменя, перехрестила його, підняла вгору та гуп зайчика по голові. От уже й посповідала. Одтягла зайчика неживого далі в темну нору та й каже останнім:
— Ну, підходьте і ви, бо зайчик пішов по норі далі молитися, і підходьте тільки по одному, а інші біля нори побудьте, а я тоді гукну.
От підійшла качечка, поклала лапки на камінь. а лисичка й питає:
— Ну, які гріхи при собі знаєш?
А качечка й каже:
— Ніяких поки що.
— А що робила ти до цього часу?
— Що ж я робила! Рибку ловила, жучків різних, хробачків тощо.
— Ну, то покайся перед Богом.
Потім узяла лисичка камінь, перехрестила качечку та лусь каменем, та й віднесла до зайчика і поклала вже неживу качечку. Вернулась до каменя та й гукає півника.
Півник увійшов, поклав голову на камінь, а лисичка й каже:
— Ну, які ти гріхи маєш?
А півник і каже:
— Я гріхів не маю, бо я тільки у землі зернятка збираю та деяких хробачків караю.
— Ну, то покайся перед Богом, — каже лисичка та взяла камінь, перехрестила та лусь — вбила півника. Потім принесла до купи, поскладала їх та й каже:
— Оце вам усім трьом богомілля!
Лисичка придбала м’яса та живе-поживає та й турботи не має.

Тхір

ТхірБув собі дід та баба, і унадивсь до них тхір курчат тягати. Перетаскав усіх, а то прийшов і куріпочку забрав. От дід і каже:
— Піду я, бабо, вб’ю тхора.
Та й пішов.
Іде та йде, дивиться, аж лежить кізячок.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вдвох, аж лежить личко.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли втрьох, аж лежить кийочок.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вчотирьох, аж лежить жолудик.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вп’ятьох, аж лізе рак.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Пішли вшістьох, аж біжить півник.
— Куди ти, діду, йдеш?
— Тхора бити.
— І я з тобою.
— Ходім.
Прийшли, аж стоїть тхорова хатка; вони у ту хатку, аж тхора нема.
Вони й поховались там: жолудик у піч поліз, кізячок на порозі ліг, личко під порогом, кийочок на горище заліз, рак у помийницю вскочив, півник на жердочку злетів, а дід поліз та на печі й ліг. От прибігає тхір, а жолудик у печі розпаривсь та:

— Тхоре, тхоре, що то буде:
Прийшли к тобі добрі люди,
Хотять тебе вбити,
Куріпочку слобонити.

Тхір:
— Що, що таке?
А жолудик знов своєї, а це як розігрівсь добре та тільки — лусь, лусь! Як злякається тхір, та до помийниці, а рак його за ногу; він на жердочку, а півник його у головку; він тоді до порога, посковзнувся на кізячок, упав та у личко запутавсь, а кийочок — з горища, та й убив його. Дід тоді забрав куріпочку, шкуру взяв та й пішов собі.

Лис і качки

Лис і качкиЛис був дуже голодний. Біжить він понад став та й ледве дихає з голоду — язик присох у роті, в очах потемніло… Та й він упав на землю. Пролежався трохи та й гадає: що би тут робити, та умирати такому голодному устид! Гадає собі: я ніц, лиш іду у став ловити рибу! Та й він підоймився із землі та й шуварами суне д воді.
Але лиш наближився д воді, а то двадцять качок плаває собі по ставку і купаються, шолопають у намулі, граються. Е, та би я з голоду загибав, коли скільки качок! А то би файно! Але як би до них ся дістати — то штука!..
Вийшов він на берег та й дивиться: у кукурудзах росте гарбуз. Каже лис: «Я оцей гарбузок коби роздовбав, то би тими зеренцями скликав усі качки до берега та й половив би усі». Зачав він довбати, гризти зубами та й поволі роздовбав уже таку дірку, що випорпав геть усе з середини. Набирає лис тих зерняток та й несе і кидає у воду та й вертається знов. Але порешті гадає: «Кину і тот гарбуз!» Та й узяв за край зубами та й підняв голову угору, аби гарбуз не спирався у шувар, та й несе. Несе він той гарбуз, та й разом гарбуз закинувся йому на голову та й укрив, гі капелюхом, усю голову.
Застановився лис. Що би йому ся таке стало? Але далі гадає: «Се добре. Мене не пізнають качки, що я є за один». Та й поволі, поволі повзе шуварами так, що ніц не видко, лиш гарбуз сунеться.
Качки як то уздріли, та й утішилися дуже, що то цілий гарбуз плаває на воді, бо они розсмакували у тім зерні, що лис накидав до води. Але лис уже забрів у воду, лиш голову зняв, аби ся у рот води не насипало, та й стоїть. Качки поволі, поволі та й закрадаються до гарбуза і зачали шолопати. А лис таки першу хап за голову та й на берег.
Так собі попоїв, що лиш води пив, а пив.