Рукавичка

РукавичкаІшов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку:
— Тут я буду жити!
Коли це жабка плигає та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка. А ти хто?
— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
– Іди!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
— Та йди!
От уже їх троє. Коли біжить лисичка та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик. А ти хто?
— А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
— Та йди!
Ото вже їх четверо стало. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
— Та вже йди!
Уліз і той, — уже їх п’ятеро. Де не взявся — біжить кабан:
— Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
— Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
— Та вже влізу, — пустіть!
— Та що вже з тобою робити, — йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!
— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки скраєчку!
Уліз і ведмідь — семеро стало. Та так же тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся — нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду бігла. Бігла, бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички, — так усі й порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Яструб – війтом

Яструб - війтомЗібралися якось яструби на велику раду. Треба їм було обрати собі війта. Порадилися вони: є тут, мовляв, один яструб файної вроди і до того ж письменний. І вирішили, що той буде добре війтувати.
Та поки його війтом не обирали, був він учений і мудрий. А як став війтом, то з того часу за багачами стоїть, а до бідних йому байдуже.
Бідні поки могли терпіти — терпіли. А бідних було більше, ніж багатих.
От пішли бідні позивати війта, хотіли його скинути. Але в суді сказали, що ще строк тому війтові не вийшов, нехай урядує.
Бідним несила терпіти, дуже війт не по правді робить, а до річного строку ще далеко. Подумали і вирішили:
— Чого ми будемо його терпіти? Коли поб’ємо, то він сам від нас піде.Піймали його, добре побили. І сидів він тихо, поки хворий був, а як одужав — полетів собі геть.
Почув той яструб, що у ворон нема війта. Почав до них навідуватись і впхався там у війти. Спочатку, як тільки його обрали, порядкував він добре: що вони йому казали, то він робив, і що він їм казав, вони виконували.
Ось оселилися ворону в одному лісі, а сорокопуди теж у тому лісі жили. Сорокопуди хоч і невеликі птахи, та дуже шкідливі. Дуже вони воронам надокучили, і почали ворони на них скаржитися:
— Що нам з ними робити?
А війт і каже їм:
— Якщо вони вам роблять шкоду, самі себе захищайте.
Розгнівались ворони на свого війта за такі слова, скликали раду, скинули його і сказали грізно:
— Якщо сам не підеш, вб’ємо тебе!
Ось прийшов він додому і розказав своїй жінці, а та як почула, почала його лаяти, докоряти:
— Не добили тебе яструби, то ворони доб’ють. Хіба ти не обійдешся без того, щоб бути війтом?
Подумав яструб, подумав, страх його взяв, він і каже:
— Та вже як упіймають, то вб’ють. І справді, навіщо це мені?
І пішов він з війтів. У своє село вертатися вже не хотілося, дуже сміялися б там над ним, а йому було б соромно. І каже він до жінки:
— Треба мені, мабуть, в іншому місці війтом стати.
Ось літає він по світу, прислухається, де нема війта. Почув звідкись, що у шпаків нема війта. Думає він, міркує: «Не личить мені самому йти до шпаків проситися у війти». І почав він стежити за ними,куди вони літають, підлітає до них і слухає. Коли достигли ягоди, шпаки почали літати зграями і живитися в садках, на городах та вирубах, де ростуть черешні. Але людям це надокучило, і почали вони кидати в шпаків патиками, стріляти. Надокучило й шпакам таку біду терпіти. Злетілося їх багато на віче, щоб вибрати собі війта. Злетілися в один ліс, кричать, радяться між собою. А той яструб перелітає з бука на бук і все ближче до них; він бачить їх добре, а вони його не бачать. Шпаки про свою справу радяться, а він усе слухає, чи не йтиме мова про війта. Ось сидить він коло них близько, а вони говорять:
— Коли б нам і чужий хто трапився та добре урядував, ми вибрали б і чужого.
Підлетів тоді яструб ближче, сів поруч на дерево і питає їх:
— Про що ви, пани брати, тут радитесь?
— Ой,— кажуть,— нам така біда. Всюди нас б’ють, нівечать, і нема нікого, хто б на захист став.
А яструб і каже:
— Зле ви робите, що у вас нема старшини, яка б про вас могла турбуватись. Ви мусите,— каже,— обрати собі війта, хай він голову сушить, аби вам було добре… Але як поставите війтом кого-небудь із своїх, то не будуть його боятися, бо замалий птах.
Подумали шпаки і кажуть:
— А може б, ми вас війтом поставили, може б, вас і боялись.
— Ну що ж,— каже,— порадьтеся, обирайте.
Скликали вони раду і вирішили:
— Най буде яструб!
А він їм каже:
— Війтом я можу бути. Тільки ви мені щодня давайте одного з-поміж себе на утримання. Бо як не згодитеся, то прийде чоловік з крісом і вб’є вас цілу сотню. А будете давати мені по одному, то все ж менше вас загине.
І шпаки погодилися на це. А як став він у них війтом, то і каже:
— Як хочете, щоб вас не вбивали, то сидіть по домівках.
Не подобався шпакам такий війт уже з першого ж разу, але що діяти?
Минув строк бути яструбові війтом, а не зробив він шпакам нічого доброго. А знищив за той час стільки, що залишилося їх лише дев’яносто.
Що тут робити шпакам? І вирішили вони його скинути. Кажуть:
— Коли він ще рік пробуде війтом, то жодного з нас не зостанеться.
Покликали вони його, але бачать, що скинути вже не легко. Тоді подумали і вирішили:
— Якщо його не побити, то ніяк не скинемо.
Злетілися вони докупи, обступили яструба колом, і хоч птахи вони маленькі, та дзьоби у них гострі. І як почали вони його довбати, то він божився-присягався, що вже ніколи не буде війтом.

Рибалка і щука

Рибалка і щукаПіймав рибалка щуку, а щука йому й говорить:
— Я щука бистра,
Бери мене з хвоста!..
Тільки хотів він її за хвіст брать, так вона йому як ляснула в лице хвостом, так він не бачив, куди вона й ділась… Пішла од його.
То риба хитрая…

Скора робота, так нагла смерть

Скора робота, так нагла смертьКолись іще, як дріжжі були такі ріденькі, як водичка, так рак пішов по дріжжі і ходив сім літ. От прийшов він додому, став через поріг перелазить, упав і глечик з дріжжами розбив та й каже:
— Скора робота, так нагла смерть!

Два товариші або Пакінь і Прало

Два товариші або Пакінь і ПралоОт кажуть люди, щоб до Юра було сіно і в дурня, а як до благовіщення дозимував скотину, а на благовіщення хоч на лубочку вивези на луку, то вже не здохне.
Ото я вам скажу.
У одного бідного чоловічка конячка одним одна була, та й ту ледве до благовіщення дозимував, а на благовіщення тільки живу вивіз на луку. Ото як почала та конячка гризти траву, то трошки й подужчала.
Скоро на ноги підвелась — і пішла далі, від вітру валячись.
Ото йде,— коли зустрічає її Прало, такий кінь великий та дужий, що ніякого звіра не боїться, та й каже:
— Здоров був, товаришу!
Глянув кінь на товариша та й подумав: «Це не мені товариш»,— та й відказав:
— Доброго здоров’я!
Ото й питає ситий худого:
— А куди ти йдеш?
— Та йду світ за очі.
— Та й я туди ж, так нумо товаришувати.
— То й нумо! — сказав худий кінь.
Ото й пішли вдвох.
Ото йдуть та й балакають, а ситий і каже:
— Скажи мені, як тебе звуть?
А худий відказав: «Пакінь».
— А я Прало,— сказав ситий,— ходім же тепер на залізний тік пробувати сили, хто дужчий.
— Ходім! — сказав тоненьким голоском Пакінь, бо він світові рад.
Прийшли на тік. Ото Прало каже:
— Бий, Паконю!
А той:
— Бий ти!
От Прало як ударить, то аж тік гнеться, а Пакінь як ударить, то вогонь креше. Ото Прало й задумався: «Який він сильний, не мій товариш: я як ударю, то іскри не сипляться, а тільки тік гнеться, а від нього сипляться іскри!» А того й не знав Прало, що Пакінь підкований: хазяїн на зиму підкував та й забув вирвати підкови, як на луку витяг.
От Прало й каже до Паконя:
— Ходім, товаришу, ще до моря, хто більше води видме?
— Ходім,— сказав Пакінь.
Ото пішли. От Прало як духне, то за малим риби за хвости не вхопить — аж до сухого. А Пакінь похнюпив голову в воду, язик висолопив, бо ледве живий, а щука думала, що м’ясо, та хап його за язик, а Пакінь — клац її зубами та й каже до Прала:
— А що, товаришу, чи ти що піймав? А я піймав!
Ото глянув Прало на Паконя та аж злякався, що таку щуку велику держить Пакінь у зубах, та й каже:
— Ходім варити, товаришу, тепер є що!
А сам тільки голову почухує, поглядає на Паконя та й думає: «Оце знайшов чорта не за свої гроші!»
Ото розклали вогонь, щоб варити ту рибу. Прало й каже:
— Сиди ти, товаришу, тут біля вогню, а я дров принесу.
— Ну й добре! — сказав Пакінь.
Сів і голову похнюпив: сказано — три чисниці до смерті; а сорока думала, що неживий, та хап його за язик! А Пакінь — клац зубами та й держить у роті. От Прало приходить, а Пакінь питає:
— А що, товаришу, чи піймав що?
— Ні,— сказав Прало.
— А я піймав! — відказав Пакінь.
Дивиться Прало, аж справді держить сороку в зубах Пакінь.
Здивувався Прало та й каже:
— А де це ти, товаришу, взяв сороку?
— Е, товаришу,— сказав Пакінь,— я під небесами літав та й піймав!
Дуже зажурився Прало та й каже: «Е, це не мій товариш: коли він рибу в морі ловить і птицю попід небесами, так куди мені зрівнятися! Хоч я дужий і дуби з корінням ламаю, так я птиці попід небесами і риби в морі не піймаю!» Отак думав Прало сам собі і міркував: яким би побитом від Паконя втекти?
Ото каже, подумавши, Прало:
— Вари, товаришу, а я піду, може, ще дров принесу.
— Добре,— сказав Пакінь.
І пішов Прало, та навкруги, та навтікача,— біжить, оглядається та й каже: «Нехай тобі нечистий батько! Ти не по моїй силі,— хоч би втекти від тебе!»
От біжить Прало, коли зустрічає вовка. Вовк і каже:
— Здоров будь, Прало.
— Здоров, вовче, та мовчи! — сказав Прало бозна-яким голосом.
— Та що там таке? Розкажи! — сказав вовк Пралові.
— Ось що! — став Прало розказувати.— Я зустрівся з товаришем і хотів з ним побрататися: ото й пішли сили спробувати — хто дужчий. То як ти скажеш? Я як ударю, то залізний тік гнеться, а він як ударить, то вогонь креше. Ото пішли води дути до моря; то я як духну, то аж до сухого, а він і рибу піймав. От пішли варити тієї риби,— то як на твою думку? Я поки дров приніс, а він уже й сороку піймав! Так я оце подививсь, що не по моїй силі, та й давай тікати від нього.
— Та як же його звуть? — спитався вовк Прала.
— Пакінь,— сказав Прало.
— Е, так я таких умію підголювати,— сказав вовк,— тільки покажи, де він.
— Е! — сказав Прало.— Я тебе туди не поведу, а покажу: ген там на долині, під могилкою, вогонь палає — то товариш мій Пакінь розкладає.
Ото подивився вовк, увесь затрусивсь і сказав:
— Сиди ж ти, Прало, та дивись, а я піду і тобі шкуру принесу на чоботи, щоб нікого не боявся, а нам віри йняв, що ми таких братчиків уміємо підголювати.
Ото пішов вовк до Паконя, як ухватив за хвіст — і до голови обдер шкуру… і Пралові подарував. Остався Прало сам, а Пакінь пропав ні за цапову душу.
Оце вам казка, а мені бубликів в’язка.

Про що думав кінь

Про що думав кіньКоло порожнього жолоба стоїть кінь, звісив голову, спустив вуха та й мовчить. Корова киває на його головою та питається вола:
— Про що оце він думає? Чи не про те, що вивернув учора в калюжу віз з хазяїновою капустою?
— Що йому капуста! Мабуть, про ті басамани, що наробив йому за це хазяїн, — відказує віл.
— Ні, мабуть, про те, що їсти нічого, — вставляє своє слово прожерлива свиня.
— Ні, мабуть, про те, що хазяїн його на ярмарок поведе продавати, бо старий, — каже вівця.
— Усі ви нісенітницю верзете, — каже Рябко. — От я спитаю, нехай сам скаже. Буланий, гов, про що ви думаєте?
Буланий повернув голову.
— Про що я думав? Гум, гум, про що я думав? — поважно хитаючи головою, каже він. — От, сказать по правді, гум, я нічого не думав.

Про маленького зайчика

Про маленького зайчикаБув раз зайчик, маленький, сіренький. Ходив пастись на лужок. Пасе, пасе та й хвостиком трясе. Все стане на задні лапки, подивиться довкола себе, чи не біжить ворог.
Захотілося зайчикові водиці. Поскакав у поточок, напився чистенької водиці й вернувся на лужок.
Пасе, пасе та й хвостиком трясе. Вже й сонечко пригріло, і його раптом дрімота взяла. Став на задні лапки, виграбав ямочку-нірочку і ліг спочити.
А тим часом старий собака рушив на поле глядати для своїх дітей їжу. І натрапив на сплячого зайчика… Хотів його роздерти, але пожалів. Бо що би було з ним, якби його малятко розірвав сірий вовк?

Чому тепер звір не говорит

Чому тепер звір не говоритДавно, як ще жили велети, говорили усі диханя. Раз вівця радила си з козов, як би над чоловіком старшувати. Худоба не видить чоловіка, який він за великий, бо як би вздрів кінь, який чоловік малий, то він би єго стратив; лиш оден когут видить який чоловік. Він розумніший від чоловіка, від кота, від пса. Коза сказала: Іди у полонину Гораль, там буде Бог проходив си; спитай єго, він тобі скаже. — Пішла вівця; приходит до Бога и питає: Господи, мене дойи три рази в день; я убираю їх, а вони мене так труді. — Бог сказав їй на се: Муси тебе трудити, бо ти си не виплачуєш. Зимі їж сижінь сїна, а літі на два сижні пасеш ; до того зз’їдаєш шість гусок солі на рік; 13 банок йде на тебе за сіно; а за тебе дістане 4—5 банок,
а з руном и ягнем найбільше 10 банок. Ти робиш чоловікові страту; виплачуєш си трохи молоком, шо літі даєш. — Вона яла просити Бога, аби мала тілки сила, аби стала чоловікові на ногу, а тот аби з того умер. А Бог сказав їй: Як меш носити руно на 12 локоть сукна и відро молока, аби чоловік ушив собі з него сердак, гачі, онучі и напритав тілько молока, аби зміг годувати си з тебе одної, то будеш мати таку путерію! — Вівця сказала: Не хочу старшувати и не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломили би си під тим. — За сю смілість, що вівця хотіла старшувати над чоловіком, відобрав Бог у неї і всеї дихані мову і позволив лише раз у рік, у північ новорічну говорити. — І мож тогди послухати; треба зайти у стайню о годині 12-ій в ночі, там мож почути. Але такий не буде більше жити, як 24 годинї. Тої ночі говорит усе диханя з Богом, як їй тут жити, як обходит си з нев чоловік, ци дає їй їсти. Тому підстелюют того дня добре під худобу, та нагодовуют її, аби не жалувала си на чоловіка.

Про діда, ведмедя, лисичку, вовка і зайця

Про діда, ведмедя, лисичку, вовка і зайцяЖив дід та баба. Баба й каже: «Як нам забагатіть?» Дід і каже: «Давай викопаєм здорову яму — вовковню; туди будуть всякі звірі плигать». Дід викопав, купив ружо, щоб бить звірів да продавать їх.
От дід прийшов уранці, аж вовк у ямі. Вовк і каже: «Не бий мене, дідусю, я тобі приведу сто коней». Дід пустив.
На другий день — аж ведмідь. Дід хотів із ружа бить. Ведмідь і каже: «Не бий мене, дідусю, я тобі принесу лубку меду».
На третій день дід прийшов — коли ж лисиця. Дід хотів убить лисицю. Лисиця каже: «Не бий мене, дідусю, я тобі в’язку курей принесу». Пустив дід.
На четвертий день прийшов дід — коли ж заєць. Дід хотів із ружа бити. Заєць і каже: «Я тобі мішок грошей принесу». Дід пустив.
Коли ж вийшов дід — коли ж по самому переду вовк сто коней жене: «Одчиняй, діду, ворота!» Дід одчинив. А за вовком ведмідь несе лубку меду, а за ведмедем заєць несе мішок грошей; за зайцем лисиця несе в’язку курей. Лисичка-сестричка каже: «Діду, ми будем у тебе жить». А мед поставили у хижі.
Лисичка-сестричка узнала, де мед стоїть. Ті всі поснули, а лисичка до меду потихеньку стала, дверима рип-рип… Із’їла вершок, потихеньку прийшла і лягла спать. То вовк, ведмідь і заєць питають: «Де се ти була?» Вона їм одказує: «Де була? На родинах». — «Дак як зовуть?» — «Вершок», — каже.
Потом ізнов надумалась до меду. Ізнов под’їла меду, тоді потихеньку рип-рип… Вовк, ведмідь, зайчик і питають: «Де се ти була?» — «На похрезбинах». — «Дак як зовуть?» — «Серединка».
Вона ізнов потихеньку до меду. Мед виїла і лубку вилизала, перевернула лубку. Вовк, ведмідь, зайчик і питають: «Де се була?» Вона їм одказує: «Еге, де була… На похрезбинках!..» — «Дак як же звать?» — «Поскрибочок».
Дід устав, пішов у хижу — мед вилизаний. Дід їх питає: «Хто виїв мед? Ти виїв мед?» Вовк і каже: «Сукин я син, не їв!» — «Ти, ведмідь?» — «Ні, не їв, подлець я — не їв!» І заєць каже: «Бог мені не поможе». І лисичка каже: «Проклята я, не їла!». Дід на їх розсердився, повиганяв із хати. Вовк за коні, заєць за гроші, лисиця за кури, ведмідь за порожню лубку — і пішли.

Про горду качку

Про горду качкуОдна качка плавала по воді. Аж надбіг лис.
— Добрий день, качечко! — каже лис.
— Здорові були, добродію! Що там доброго скажете?
— Та не маю коли, бо біжу з села, — каже лис. — Чи то ви — та качка, що люди кажуть, що нема кращої на ціле село?
Качка аж не стямилася з радощів.
— Та, може, і я, — каже горда качка.
— То ходіть же борше зо мною до села! Бо вже господиня аж гине вас побачити! Ви не знаєте, які ви на все село славні, навіть у місті за вас знають!
Горда качка, небагато думаючи, штрик на берег; а лис хитрий тоді за шийку цуп! «Оттак, — каже, — гордість не одному шию скрутила!»
Тож уважайте, не будьте горді!