Цап та баран

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран: цап на город на капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.
— А забирайтесь, цапе й баране, собі з Богом, щоб вас не було в мене у дворі!
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули.
Пошили собі торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий!
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!
Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли бачать — у полі горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли!
Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові!.. — зраділи вовки. — Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас.
Ох, цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і надумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову!
Баран і несе.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап.
Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як звідси втікати: «Бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають!» Один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відти драла дати:
— Е вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену!
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:
— Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись. Поїли швиденько, та тільки їх і бачили.
А тим часом роздумав перший вовк:
— Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба й забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати. Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміліший, — ізліз аж на верх, а баран несміливий — то нижче.
— От лягай, — кажуть вовки першому вовкові, – ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.
Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! — не втримавсь, як упаде, та на вовка! Цап — сміливий, не став роздумувати, як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схопилися, так аж пил по дорозі закурився.
А цап та баран з дуба безпечно позлазили, пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть там.

Сом, рак і ворона

Сом, рак і воронаВорона ходила біля річки, шукала собі їжі. Побачивши в очереті рака, схопила його, сіла на гілку дерева, яке росло якраз над річкою, і уже лагодилась клювать рака. Рак баче, що не дурна шутка, почав хвалить ворону: «Я знав твого батька і матір, гарні птиці були». Ворона, не роззявляючи рота, промовила: «Угу!» А рак знов: «Знаю твоїх братів і сестер, дуже гарні птиці». А ворона промовила: «Угу!» А рак знов: «Всі твої родичі гарні птиці, а все ж таки до тебе ніхто не дійде, ти краща од всіх. Куди годиться павич або канарейка! У тебе пір’я, як той бархат, а голос — як у соборного диякона». Ворона од хвальби розкисла, зраділа, роззявила рот і каркнула: «Да! Да!»
А рак вискочив з рота і шльопнув у воду. Ворона схаменулась, та вже було пізно. Розсердилась вона на рака, почала слідкувать за ним. Тут вона подумала: «Ну, тепер уже не одуриш; попадешся другий раз, так не вирвешся». Рак у свою чергу підмовив сома, щоб він підстеріг ворону.
На другий раз ворона прилетіла до річки, сіла на березі, подивилась на воду, потім увійшла по самі коліна в річку і пильно придивлялась, чи не покажеться рак. А сом уже давно із-за осоки виглядав і прицілявся схопить ворону. Рак виліз з печери і повз по дну недалеко од ворони. Ворона тіко прицілилась уткнуть голову у воду, щоб схопить рака, а сом миттю кинувсь на ворону і проковтнув її. Рак зрадів, що у його ворога нема, а на сома він дививсь як на добродія свого.
Наступила петрівка. Рак почав линять, заліз у печеру і лежав там, поки стара кожа злізла, а нова наросла. Виліз рак з м’якою і повз по дну без ніякої опаски. Плив мимо сом, побачив рака. Рак дуже йому понаравився; підплив до його і проковтнув.
Другий рак побачив, виглянув з печери і сказав: «Навіщо ж ти забороняв його од ворони, коли не думав оставить його живим?» А сом каже: «Дурний ти, раче! Якби я не заборонив його од ворони, так тоді б мені самому не довелось його з’їсти!»

Хитрий дядько, вовк, медвідь та лев

Поїхав чоловік до міста, купив си кавальчик ковбаси. Приїхав додому, взяв си кавальчик хліба, поїхав у ліс за дровами. Зобачив його вовк і хтів його з’їсти. Пішов до святого отця Миколая той вовк, каже: «Святий отче Миколаю! Я того чоловіка з’їм». — «А де ж ти його годен з’їсти, коли він дуже розумний?» — «Нічого, — каже, — іно позвольте, то я його з’їм». — «То йди! Як-єсь годен, то з’їж».
Пішов він до нього (до чоловіка) і каже: «Чоловіче! Я тебе з’їм!» — «Або тобі хто казав, щоби ти мене їв?» — «Мені казав святий отець Миколай, щоб я з’їв». — «Брешеш! Дай свідків!»
Той пішов, надибав медвідя: «Ходи, — каже, — скажеш, що ти чув, що святий отець Миколай казав його з’їсти, то будем їсти оба». Той приходить, каже: «А я чув, як казали їсти». — «Я на такі дурні свідки не дивлюся!»
Пішов за левом, надибав лева: «Ходи, — каже, — будеш мені за свідка: скажеш, щось чув, що мені казав святий отець Миколай їсти». Той приходить, каже: «Я чув, як казали їсти». — «То що ж ви будете їсти? Ви — голодні, я — голодний! Почекайте, най я пополуднаю, тогди будете мене їсти».
Виймив він той кавальчик ковбаси і їсть. Кинув їм по кавальчику. Вони з’їли, кажуть: «А що ж ти таке добре їш?» — «Ви, — каже, — хочете мене їсти, ліпше забийте дикого кабана, то я вам нароблю».
Пішли вони, забили дикого кабана і притягнули. Ось ту треба іти додому по сокиру, по камінь, щоби кабана осмалити, і по довбню, щоби дуба розбити. Каже чоловік медвідьові: «Лишишся ти ту коло кабана, щоби хто не вкрав, а вовк і лев підуть зо мною».
Прийшли вони до села. А йому додому треба було йти через річку глибоку, на котрій була кладка. Прийшли додому, каже до вовка: «Влізь ти в яму, бо тут пси. Як почують, що я буду брати, то тебе розідруть». Вліз вовк; він го заткав і каменем заложив, щоби не виліз. Бере він довбню, сокиру і ніж, а левові каже брати камінь з діжки, що важив десять пудів. І камінь — гладкий, що ніяк йому наперед себе взяти. Взяв він на мотузок і вчепив йому (левові) до шиї: «Іди ти вперед, а я буду держати кладку, щоб ся не перевернула».
Той іно зайшов посеред кладки, — той взяв та й перевернув кладку. І лев впав у воду. Та й що виставить голову, — а чоловік його по голові довбнею: «А будеш більше свідчити?!» — «О, вже поки жити буду, не буду свідчив ні за кого!» — «А вже хоч бись хтів, то не ймеш!» І забив його.
Прийшов до ліса, зрубав дуба, розколов до половини і каже до медвідя: «Возьми та розколи, бо ти сильний». Той но хтів роздерти, вложив лаби, а чоловік скоро клин витягнув. І тому дуб лаби стиснув, а той б’є з верха. «А ти, — каже медвідь, — і там тим так поробив?» — «А ти думаєш, що як?!»
Приходить додому, взяв довбню в руки, відоткав яму. «Ану вилазь!» — каже до вовка. Той вилазить, а чоловік довбнею в голову та й забив. Взяв кабана додому і з’їв з дітьми.

Совині діти

Совині дітиСонце вже заходило. Всі денні птиці вертались до своїх гнізд після цілоденної тяжкої праці і укладалися спати, а пані Сова тільки що прокинулась від сну. Розправила крила, обдивилася навкруги, чи нема часом якого потайного ворога, що чигає на її добро. Наказала дітям, щоб сиділи тихо в гнізді і не рипались, а сама полетіла на роздобутки. Думка така, щоб спіймати на вечерю яку дурноголову мишу, підстрелену перепеличку або пришелепуватого горобця, що запізнився до гнізда, дзьобаючи соняшник, кого вже доля не пошле, бо ще дурні не перевелися і на її вік їх вистачить.
Прилітає із здобиччю… аж немає дітей її в гнізді.
— Ой ґвалт! Рятуйте, птиці добрі!.. Калавур! Сталось нечуване лиходійство, від якого світ повинен занепасти ся!.. Пропала краса і надія всього совиного роду!.. Хто чув, хто бачив того ворога лютого, що повитягував з гнізда моїх малих хорошунчиків?
— Я бачила, — каже ворона, облизуючись, — як чорний кіт ніс двоє поганих окатих вилупків, — то, може, були твої?
— Ні, ні, – відказує сова, — мої то були самі щонайкращі в цілому світі.
— Я чула, — каже ворона, — що й горобчиха говорила те ж саме сьогодні, як ти спіймала її горобеня!

Сніг і заєць

Сніг і заєцьКаже сніг зайцеві: «Чогось мені голова заболіла». — «Мабуть, ти танеш, тим тобі й голова заболіла, — сказав заєць. Сів на пеньок і гірко заплакав. — Шкода, шкода мені тебе, сніженьку. Я все по снігу бігав, круглі дірки робив. Від лисиці, від вовка, від мисливця в сніг заривався, ховався. Як я тепер без тебе житиму? Піду до господаря лісу, проситиму, хай він тебе, сніженьку, збереже для мене».
Та й став заєць плакати, господаря лісу просити. А сонце вже високо ходить, добре припікає; сніг тане, з гір потоками біжить. Почув зайця господар лісу. Прохання його вислухав та й каже: «З сонцем змагатись не берусь, снігу зберегти не можу. Зате кожушок твій білий зміню на сіренький, буде тобі влітку легко ховатись між сухого листу, кущів та трави, ніхто тебе не вглядить».
Зрадів заєць. Та з того часу щоразу й міняє зимовий кожушок на літній.

Сліпий кінь

Сліпий кіньЖив єден ґазда. У нього був красний кінь. Вірно йому він служив.
Раз на ґазду в лісі напали розбійники, як вертав уночі із міста. Убили би його, якби не вірний кінь. Почав він бігти і втік од розбійників. Дуже цьому радувався ґазда. І казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерті буде його у себе держати.
Але то сказати — єдно діло, а зробити — друге. Забув і ґазда свою обіцянку. І як захворав кінь, він прогнав його, а ворота запер перед ним. А кінь той був осліп та й не знав, що його прогнали, бо не видів. Він чекав, що ґазда одкриє ворота і пустить його. Але коли зрозумів, що його прогнали, пішов од воріт, думав, що знайде собі хоть яку стеблину соломи. Але була зима, і нич не було на вулицях.
Дійшов кінь до стовпа із дзвоником. Голодний кінь занюхав шнурок і почав жувати його. А в тім селі був такий звичай, що коли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли кінь гриз мотуззя, то дзвін задзвонив. Прибігли люди і увиділи його. Прийшов і той ґазда, чий був кінь. І так йому страшно стало, коли увидів, що його кінь просить помочі. Жаль йому стало коня. Взяв він його і вже більше не гнав з дому, а доглядав до смерті. А коло того стовпа на камені вирізали образ, як кінь у дзвоник дзвонить, щоби всі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивими до всіх.

Селянин, лисичка й вовк

Селянин, лисичка й вовкЖив собі один селянин. Збудував у лісі собі хату та й живе. І добре б жилося тому селянинові, та внадилась лисиця по курей. От він зробив капкан коло одної деревини і курочку повісив. Та й пішов у свою хату. Жде собі, піджидає, чи не влізе що у капкан.
Іде собі лисиця та й думає: «От гарно б оце з’їсти курочку». Коли чує — щось пахне. Підійшла ближче, коли дивиться — курка жарена висить. Як схопить її!.. Коли чує — щось її за шию вхопило. Аж то петля так її придавила, що й дихать важко.
Коли йде чоловік. А лисиця й каже: «Сяка-така бридня, та й стій до півдня! Сяка-така плутаниця, та й треба забариться!» — «Та ні, – каже чоловік, — тепер ти відсіль не втечеш». — «Пусти мене, чоловіче, яка з мене шкура? — каже лисиця. — Краще я тобі приведу вовка. З того шкура дорожча». — «Добре, — каже чоловік, — я тебе пущу. Гляди ж, не збреши».
Пішла собі лисиця в ліс, а чоловік у хату.
Іде собі лисиця. Коли йде вовк. «Чого ти така сумна?» — каже вовк. «Та от, — каже лисиця, — найшла курку жарену, а сьогодні п’ятниця, я скоромного не їм. Бо чула, що як хто їсть у п’ятницю, то ногами землі не дістане». — «А я, — каже вовк, — хоч і п’ятниця, а з’їм, якщо покажеш, де, бо дуже голодний». — «Добре, — каже лисиця, — ходім».
Повела його аж де її було піймано та й каже: «Отепер, як хоч, їж, а я не хочу». Підійшов вовк до курочки та як схопить! Коли чує — щось як схопить його за шию. Глянув — аж він і справді п’ятами не дістане землі. А лисиця взяла курочку — бо бідний вовк так злякавсь, що й курку випустив, — та й їсть. Із’їла, а потім і каже: «Бач, я ж казала, що хто їсть скоромне у п’ятницю, то п’ятами землі не дістане!»
Посміялась лисиця з вовка та й пішла собі.
Прийшов чоловік до того дуба — аж там справді вовк впіймався! Взяв він його, обідрав шкуру та й поніс на ярмарок. Продав за добру ціну. Прийшов додому.
І з того часу забагатів він добре.
А лисиці більше не вкрали й одної курки.

Селянин, ведмідь та безхвоста лисиця

Селянин, ведмідь та безхвоста лисицяВиїхали орать. Коли іде ведмідь: «Ну, дасте мені з половини, а то воли поїм». — «Ну, нехай». Виїхали вони тоді орать; посіяли овес. Коли ведмідь вийшов. Вони вже пожали і одвезли, вже зовсім повбирали. Він тоді вийшов і рве, і рве все, і рве собі, і несе в нору. Тоді покуштував, як наносив, покуштував; вийшов, а ті хазяїни там орють. «Поїм, дядьки, ваших волів, як не дасте з половини». — «Ну, дамо, нехай так, з половини».
Вони посадили ріпу. «Ну, нехай тобі зверху, а нам насподі». Вони вибрали і одвезли додому. Вже повозили. Він вийшов, носить в нору. Наносив в нору, став куштувать. «Не добре…» Коли біжить лисиця. «Діду, діду, чи тут нема ведмедя?» — «Нема». — «А то що на возі лежить?» — «То пеньок». — «Якби був пеньок, так була б сокира в пеньку».
А ведмідь і каже: «Встроми мені сокиру в спину…» Як розігнав, як гекнув — тоді він та й гі-гі і упав неживий… «А що, дядько, я вас од смерті одозволила. Винесіть мені курей мішок».
Вивезли Сірка і Білка в мішку. Вивезли тоді, а вона прибігла, та лисиця, як би ото у них однять. «Е, е, стой, стой, не розв’язуй, бо вони дикі, полетять». Тоді вони розв’язали. «Ану, Сірко, Білко, за лисичкою». Вони тоді як побігли за нею і одірвали хвіст. Ускочила в нору. «Ви, ушки, покуплю вам сережки; ви, очки, покуплю вам очки; ви, ножки, покуплю черевички; мої ручечки, покуплю вам опалчатки; а ти, хвостище-помелище — а на, Сірко, Білко!» Одірвали хвіст.
Вийшла на улицю — з неї лисиці сміються, що вона без хвоста. Пішла вона у ліс та набачила на осиці кислиці. «Лисиці-сестриці, он яких я на осиці кислиць набачила. Ходімте, нарвем». — «Ну і ходім». Ну, пішли. «Ти ж лізь і рви, а ми будем збирать». — «Так ви повизбируєте, а мені не буде. Полізьте і ви, а я вам хвости поукручую; сама натрушу, вам поодв’язую хвости, тоді назбираєм кислиці».
Ну, і полізли вони. Поукручувала вона їм хвости. Вона тоді собі нарвала (кислиць натрусила), тоді злізла та назбирала. «Лисиці-сестриці, он які охотники біжать із ружами! Тікайте!» — «Лізь же, поодв’язуй нам хвости». «Е, щоб і мене убили?!»
Вони тоді як начали рваться і хвости поодривали. Тоді вийшла на вулицю гулять: «Не тільки я куца; і ви куці!»

Свиня і рибка

Свиня і рибка— Яка ти брудна й гидка! — сказала гарненька, чистенька рибка свині, що розляглася в болоті біля ставу.
— А проте, — відповіла їй свиня, — коли тебе люди їдять, то плюють на всі боки, а як мене їдять, то аж облизуються! — і ще глибше зарилась у болото.

Рябко влітку і взимку

Рябко влітку і взимкуЛітом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:
— На ката хата! Мені й так добре!
А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:
— Коли б мені хатонька хоч манісінька, хоч отакісінька!..