Хворий лев і лисиця

Коли лев постарівся вже і не міг зловити для себе ніякої звірини, зробився хорим і почав йойкати. Інші звірі йшли на те дивитися. Котрий прийшов до його печери дивитися, він з’їв кождого і тим піддержував собі життя. Чекав він, чи не прийде й лисиця, але лисиця була така мудра, що до печери не йшла, лише з ним здалека бесідувала.
Каже до неї лев: «Вже всі звірі відвідували мене в моїй недузі, а ти ні!» На те відповіла лисиця: «Багато приходить, але мало відходить, тому я настільки розумна, що не йду близько тебе, бо ти не так хорий, як голодний».

Чому бузьок жере жаби, а вовк роздирає вівці

Колись був у нашім краю лише один вовк і один бузьок; вовк не роздирав овець, а бузьок не їв жаб. Вони стрінулися раз навесні й умовилися спільно заробляти на прожиток. Заложили спільну коршму і продавали вино й горівку, а гроші ховали до каси.
Коли надійшла осінь, бузьок каже:
— Слухай, вовче, я мушу відлітати в теплі краї. Поділімся маєтком: половина тобі, а половина мені.
— Добре, брате! — каже вовк. — Я не хочу твоєї кривди. Але як поділимося, коли в касі тільки половина грошей, а другу половину люди ще винні, бо пили на борг!
— Дай мені ці гроші, що є в касі, – каже хитрий бузьок, — а ти стягнеш собі свою половину з довжників, і, крім того, буде коршма твоя, я тобі дарую свою половину дому.
— Згода! — каже вовк.
Дав бузькові готові гроші, а бузьок сховав їх у торбинку, завісив на шиї і полетів. Летів з півдня; аж побачив ставище, а в нім повно жаб. Злетів і хотів напитися води. Та тільки зігнув шию, а торбинка з грішми хляп! І впала у воду. Бузьок шукав і шукав грошей у намулі, але не міг найти. Тоді кинувся на жаби і почав їх жерти, бо думав, що то вони сховали його гроші. І так всі бузьки переслідують жаб донині.
Тим часом вовк почав упоминатися в людей за довг. Але ніхто не схотів віддавати. Казали, що злі часи. І до коршми перестали ходити, бо зрозуміли, що горівка шкодить. Вовк збанкротував, замкнув коршму і пішов у ліс.
Іде голоден. Аж дивиться: під лісом пасеться вівця.
— Га, то вівця Семена Голки! — подумав собі вовк. — Семен винен мені за горівку, то я з’їм вівцю і так відберу свій довг.
І з’їв Семенову вівцю, а потім з’їв Петрову, а потім по черзі поїдав вівці всіх інших довжників. А нарешті втратив рахунок, хто винен, а хто ні, і почав роздирати кожду вівцю, яку де побачив. І так роблять вовчі потомки донині.

Старий вовчище

Такий був старий вовчище. Докіль міг, докіль був молодий, ходив він собі в кумпанії, то і жилося яко-тако. На старість — звичайне: зачав знемагати. Старі кости слава що ся купи тримають; де йому вже за худобов утіпати?! Так іде він собі, гадає, дивиться: пасеться кінь на толоці. А то який був вовк, такий му був і кінь.
Іде той до коня та й каже: «Ставай, коню, обернися, буду ті їсти!» Кінь глипнув на него очима та й каже: «А як же ж ти мене будеш їсти? Дивися: я маю підкови дзелізні на ногах; не пролигнеш, удавишся». — «Я ти відкушу підкови; настав копито!»
Наставив кінь копито. Вовчище гризе, глодає, а той як трасне го поза вуха (щастя, що вовк багато зубів не мав, бо всі були би ся висипали), а сам ґальопа в село! Вовк остовпів, витріщив очі та й міркує собі: «Ци я коваль, ци я слюсар? Нащо мені було підкови відривати? Не ліпше було відразу з’їсти?! Та що робити, пропало!»
Потікся вовчище далі, зайшов, вибачте, межи свині та й каже: «Я прийшов, буду вас їсти!» — «Чекай, — кажуть свині, – погоди, ще ті не хапає, ми ся нарадимо, ми то виберемо, що ліпше, що тлустіше, що м’якше». Узяли свині радити: гу-гу, гу-гу, а далі зірвалися та й утікли — дмухнули в село. Вовк став, загадався та й знов собі міркує: «Ци я радний, ци я війт, ци я присяжний, ци я десятник, ци я польовий? Нащо мені ся було питати, нащо радити? Ци не з’їсти лиш було?»
Іде ж він, іде; зайшов межи гуси та й до них: «Ходіть сюди, гусоньки, ставайте си тутки, буду вас їсти». — «Е-гє-гє-гє! Ми ще не сповідані, ми ще молитви не мовили — як ти нас, грішних, будеш їсти?» — «То помоліться, — каже той, — красно, я не бороню, ще вам почекаю». Узяли гуси молити та й межи собов: гє-гє-гє, гє-гє-гє, а далі здіймилися та й у село! Вовк здурів; стоїть, дивиться та й знов собі міркує: «Ци я ксьондз, ци я дяк, ци я паламар? Нащо ся мені молитви питати та й не з’їсти, коли було що?»
Погадав, пожурився та й іде далі. Дивиться — чоловік стоїть. «Уже ся не буду питати», — гадає си вовк. Приступився та й каже: «Чоловіче, я ті буду їсти». — «А дивися, — каже той, — я не вмиваний, такий чорний! Як же ти ми будеш їсти, га?! Ней ся хоть умию ще перед смертев». Пішов чоловік до потока, вирізав си грубого бучка, умився, приходить до вовка та й каже: «Не знав, — каже, — у що би ся тут годі утерти? От, ти маєш хвіст кудлатий та дай ми, ней ся обітру».
Узяв чоловік хвіст, ніби то ся обтирати; як же хопить за кудли, як озьме вовка бучком складати, як стане його лупити! Що то?! Вовчище скавулить, в’ється, пнеться, а далі як лусне! Цілий хвіст лишився в руках чоловікові, а куций вовчище, як опарений, полетів у ліс без хвоста. Там десь вже межи свої вовки попався та й став їм свій припадок розповідати. Тут сам звивається, як пискир насолений: що то — хвоста нема!
Веде ж він тепер своїх камратів на того чоловіка. Як чоловік увидів, що ся діє, та й гайд на дерево! Вовки обступили дерево та й радяться, що би ту йому зробити, як би його звідтам дістати. Радяться, радять, а далі каже якийсь старий лисий вовк, ніби проводир: «Лягаймо ми під дерево, усе єден на другого, єден на другого, а ти, куций, на самий верх полізеш, та й так ми ся до чоловіка доберемо». Але куций каже: «Волію я уже на самім споді лежати, ніж на верху до того ворога добиратися; ще би ми знов яку біду урвав».
Положив він сі під дерево; на него ліг другий, третій, десятий, — уже недалеко чоловіка, а той як не скричить: «А кацьобов куцого, кацьобов!» Як тото зачув вовчище, такий на него ляк упав, що цуд цудений! Хотів утікати, іно сі що порушив під сподом, а тоти зверху лу-лу-лу! Таки на землю попадали, порозкачувалися, як бульба, а чоловік ся регоче на дереві. Такі вовки люті, кождий аж зубами скрегоче. Як ся кинули на куцого, так го відразу розідерли.

Хитрий їжак

Одного разу бігла лисиця до саду і здибала по дорозі їжака:
— Добрий день, їжаче!
Каже їжак:
— Добре здоровля!
— Ходи зо мною у товаристві у виноград.
А він каже:
— Ой страшно, лисичко, бо там господар накладав усе сильце; можем упасти в біду.
— О, я, — каже, — не боюся, я маю школи покінчені, то дам си раду!
І пішли.
Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка ймилася у сильце.
— Ей, — каже, — їжачку, братчику, рятуй!
— Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; таж ти мені казала, що маєш школи покінчені.
— Ой, — каже, — я уже зі страху забула геть усе.
Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити.
— Ніц, — каже, — не роби, лиш як ґазда прийде, а ти ся зроби неживою — опусти голову, ноги, так як би-с була мертва, і, може, си ця штука удасть.
Акурат входить господар. Став над лисицею і каже:
— От, — каже, — шкода, що я не був штири дні у саді, яж си прочутила…
Узявся одною рукою за ніс, а другою імив лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.
Але лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград.
— Та ти забула уже, що з тобою було?
— Ходи, ходи.
Но, наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, а то їжак упав у сильце.
— Ей, — каже, — сестричко-лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене.
— Но, що я тобі поможу? Я тобі не поможу нічо!
Та й іде геть.
— Рятуй, бійся Бога!
Але лисичка і не чує. Їжак заплакав:
— Сестричко! Дуже-сми жили файно, ходи хоть розпрощайся зо мною.
Но, вернулася лисичка, та й ся обіймили обоє.
— Ой, — каже їжак, — поцілуймося обоє, бо знаєш, що ми смерть зараз.
І лисиця вивалила язик, хоче їжака цілувати. Тогди їжак зловив лисицю зубами за язик і моцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й убіг до саду. Є що видіти! Но, узяв він борзо та й лисицю вбив, а їжака поволеньки вибрав із сильця і пустив у сад, та й від того часу дуже їжаків шанував, бо видів користь.

Солом’яний бичок

Солом’яний бичокЖили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема.
От баба й напалась на діда:
— Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою.
— Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?
— Зроби, я вже знаю навіщо.
Дід — нічого робити — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка:
— Хто ти такий? — питає. — Скажи мені!
А бичок і каже:
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
Ведмідь каже:
— Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!
Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав, та й зав’яз зубами, та й ніяк не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хтозна-куди!
От баба прокидається — аж бичка й нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі — та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
— Діду, діду, бичок наш ведмедя привів, іди його вбий!
Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і закинув його в льох.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк — та до бичка:
— Хто ти такий? Скажи мені!
— Я бичок-третячок з соломи зроблений, смолою засмолений!
— Коли ти смолою засмолений, — каже вовк, — то дай і мені смоли засмолити бік, а то капосні собаки обідрали.
— Бери!
Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Драв, драв та зубами й зав’яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Так вовтузиться з тим бичком!
Прокидається баба — аж бичка уже й не видко. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів», — та й пішла; коли дивиться — вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика в льох укинув.
Погнала баба і на третій день бичка пасти; сіла під могилою та й заснула.
Біжить лисичка.
— Хто ти такий? — питає бичка.
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
— Дай мені смоли, голубчику, приложити до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!
— Бери!
Узяла й лисиця зубами — ніяк не вирветься. Баба дідові сказала — дід укинув у льох і лисичку. А далі зайчика-побігайчика піймали.
От як назбиралось їх, дід сів над лядою, давай гострити ножа. Ведмідь його й питає:
— Діду, навіщо ти ножа гостриш?
— Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі, й бабі кожуха.
— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти лучче на волю! Я тобі багато меду принесу.
— Ну, гляди!
Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:
— Діду, навіщо ти ножа гостриш?
— Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.
— Ой, не ріж мене, дідусю. Я тобі за те цілу отару овечок прижену.
— Гляди!
І вовка випустив.
Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:
— Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
— У лисички, — каже, — гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.
— Ой, не знімай з мене, дідусю, шкурки, я тобі й гусей, і курей принесу!
— Ну, гляди!
І лисичку пустив. Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить.
Зайчик його питає, а він каже:
— У зайчика шкура м’якенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх.
— Ох, не ріж мене, дідусю, — я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!
Пустив і його.
От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! — щось до діда у двері. Баба прокинулась:
— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, — піди подивись!
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв той мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! Коли вийде, — аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доброго… І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли! А бичок, що не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.

Тхір і лис

Тхір і лисРаз прийшов лис до тхора у гості, та й тхір його файно погостив. Але приходить відтак тхір до лиса, а лис каже: «Не маю я, куме, чим вас погостити, хіба бисте пішли зо мнов тут до одного ґазди; у него є цілий курник». Зібралися они оба і пішли шукати курей.
Прийшли они до того чоловіка. Каже лис до тхора: «Оди є курник. Ану лізьте оцев дірков до середини, а я буду на варті; лиш кобисте собі, – каже, — не жалували, бо цего (ніби ґазди) не шкода, у него є доста!» Тхір поліз до середини, лис заклав дірку дошков, а сам підбіг під вікно та крикнув: «Ой ґаздо! Ґаздо! А ідіть-ко до курника, маєте злодія…» Та й утік.
Ґазда схопився, збудив синів та й повибігали на двір. Зробився крик! А той тхір уже собі файно під’їв та й як учув, що біда, а він далі… Трутив дошку та й береться лізти, а то не мож, бо став дуже повний… А тоті як імили бука, як стануть парити, то тхір ледве пропхався через дірку і утік ледве живий.
Від того часу тхір з лисом у великій ненависті.

Чапля, черепаха та рак

Десь-не-десь та колись давно жила-була коло одної річки чапля. Усім звісно, що кожна чапля живе коло річки або коло болота, бо вона звідтіль кормиться: ловить рибку, жабів та всяку водяну твар, — та тим і живе на світі. Так і оця чапля жила собі коло річки. Довгенько вона уже тут жила, ловила з річки рибу і тим годувалася.
От як прожила вона уже скільки годів, так зробилась дуже стара і уже не здужала сама і риби піймать. А їсти все-таки щодня хочеться. Думала, думала вона, як своєму горю пособить, та так нічого і не видумала.
На її щастя, прийшла до неї один раз у гості стара черепаха, що жила у тій річці. А черепаха та колись давненько у неї кумувала, так ото було як коли і ходить стару чаплю провідать. Прийшла до чаплі черепаха, сіли вони під кущиком комишу та й сидять, гостюють. Стала чапля хвалиться черепасі про свою старість та гірке життя, а черепаха й каже:
— Треба вам, кумасю, пособить у вашому горі! У річці риби наплодилось так багато, що уже стає тісно, і через те й мені життя плохе. Я надумала ось яку штуку: як вернусь я назад, так розкажу усім рибам, що чула од вас, що люди хочуть випустити із річки воду і виловить усю рибу; а як хто хоче живий остаться, так нехай попросить вас перенести їх у другу річку. От ви і будете потрошку ту дурну рибку носить та тим і будете до смерті кормиться.
Дуже дякувала чапля свою куму за таку гарну видумку. А черепаха вернулась у річку, зібрала коло себе великий гурт риби та й каже:
— Ходила я в гості до своєї куми чаплі, так чула од неї, що над нашою річкою збирається велике лихо…
— Яке? — питають швиденько кой-які цікаві рибки.
— Таке велике лихо, що й розказувать страшно! Збираються люди з нашого ставка випустить воду, щоб виловить усю чисто рибу… Для мене це діло не дуже страшне, бо люди мною не користуються; та як захочу, так і сама перелізу із цієї річки в другу; а от вам, рибам, прийдеться, мабуть, усім пропасти?
Перелякалась у річці уся риба, почувши од черепахи отаке лихо. Зачала вона од великого горя скрізь по річці метаться, стрибать та підкидаться, а як помогти собі в такій біді — не знає. Зібралось уп’ять коло старої черепахи чимало риби, та й стала вона уся гуртом просить черепаху, щоб посовітувала, що їй тепер робить у такій великій пригоді.
А черепаха й каже:
— Знаю я одно средство, як вам од свого лиха утекти. Як настане завтра утречко та побачите ви над берегом стару чаплю, мою куму, так ви і просіть її, щоб вас порятувала. Вона дуже добра птиця і од того, знаю, не одкажеться. Просіть її, щоб попереносила вас у другу річку… Ото тільки біда, що вона уже дуже стара стала, так за раз багато не візьме… Ну, а все-таки хоч по одній кожний день носитиме, так і то добре!
Рано утречком, тільки стало світать, а риба уся так і сунула до берега, де стояла коло води стара чапля. Дуже зраділа чапля та іще більше стала дякувать куму за добру видумку.
А риба підплила до самої чаплі, та кожна і просить, щоб скоріше її од великої біди порятувала. Вибрала чапля найбільшу рибину, узяла її та й понесла нагору; а як одлетіла уже далеченько од річки, так там сіла собі любенько та й із’їла ту рибу, а кісточки на місці бросила.
Стала вона так щодня носить рибку з річки та їсти; та й підправилась на старості. Багато вона отак виносила риби з річки, а там усе не позначається, бо дуже велика сила її наплодилась.
Один раз дознавсь і старий рак од риби про те саме їхнє лихо, що люди думають випустить з річки воду. Хоч і старий він був — той рак, — а все-таки і йому не хотілось попасти до людей у руки, бо він давненько іще чув, що люди варять раки у кип’ячій воді та їдять і ласують їми іще дужче, чим рибою. От він підліз і собі аж до берега, де стояла чапля, та й проситься, щоб вона однесла і його туди, де вона рибу носить. А чапля зроду не бачила раків, бо вони усе сидять аж на самому дні, а тільки чула вона од людей, що вони дуже добрі.
— А хто ти такий? — питає чапля.
— Та я ж рак.
— Ну, якщо ти рак, так давай я тебе зараз однесу, бо я раків ще не носила, — каже чапля.
Узяла вона рака та й понесла. Принесла вона його аж на те місце, де щодня їла рибу. Побачив рак, що там валяється багато риб’ячих кісток, та й догадався, нащо чапля сюди рибу носить. Тільки хотіла чапля його клювать, а він ухватився обома клешнями за шию та й задавив її, а сам вернувся у річку та й розказав рибі чисто все, як було.
Тоді тільки риба узнала, який великий враг був для неї ота стара чапля, і дуже дякувала старому ракові, що він її задавив.