Овечка

ОвечкаЙшла овечка дорогою і судосилась з вовком.
— Здорова будь, овечко!
— Здоров, вовче! — каже овечка.
— Куди ти, — каже вовк, — ідеш?
— У поле, пастись.
— Я тебе, — каже вовк, — хочу з’їсти.
— Е, — каже овечка, — коли ти хочеш мене з’їсти, то піди ж перш та висповідайся.
— Куди ж я, — питає вовк, — пойду сповідаться?
— Я тебе заведу.
Ото овечка повела вовка в западню і каже йому:
— Застроми сюди лапу!
Вовк застромив туди лапу, куди сказала йому овечка, западня — хлоп — і застукнулась.
Сіпався вовк, сіпався — не може ніяк, бідний, вирваться. Так він стояв, аж поки чоловік не прийшов з дручком уранці та не висповідав того вовка.

Нерозумне кошеня

Нерозумне кошеняПринесла кицька мишеня і каже кошеняті:
— Ось тобі, грайся, учись миші ловити.
І пішла. Кошеня торкнуло лапкою мишку раз, удруге. Лежить мишка і не поворухнеться. Схопило злегка зубами, а мишка:
— Ой, ой! Мені ж боляче!
Кошеня розціпило зуби, а лапою мишку тримає.
— Відпусти мене, — просить мишка.
— Не можу, — каже кошеня, — мене мама буде сварити.
— Моя теж сваритиме, якщо я не прийду.
— То твоя мама, а то — моя! Вона буває дуже зла, як розгнівається, — каже кошеня.
— А що ти зі мною зробиш?
— Повчусь, як миші ловити, а тоді мама прийде, скаже, що робити.
— Хіба так учаться? — пропищала мишка.
— А як? — дивується кошеня.
— А так: я буду тікати, а ти наздоганяй — як у квача грають.
— Це цікаво, — погоджується кошеня.
— І дуже весело, — пропищала мишка. — Я як долічу до трьох, ти зразу ж мене відпускай.
І тільки кошеня відняло лапу, мишка шусть — і нема. Як вітром здуло.
Лаяла кицька кошеня. Вуха нам’яла, щоб пам’ятало кошеня науку.

Миша лісова й сільська

Миша лісова й сільськаРаз була собі в селі миш межи домами, межи стодолами і мала завжди що їсти. Але раз пішла до лісу одвідати свою сестру, такую миш лісовую. Так тамтая каже: «О, то тобі мусить там добре бути у селі, маєш завжди що їсти: і збіжжя, і сир, і м’ясо; а я тут не маю, іно коріння, го!» — «Но, то прийди ж там до мене до села, то я тобі все покажу, що я маю за комори; але також ще є в нас такий кіт, що нас сповідає!» — «А яко ж то сповідає?» — «А но, прийдеш і побачиш, як сповідає; так сидить, а патьора мурмочить і сповідає нас; но побачиш сама!»
Так тая лісовая миш — вже її кортить, як то кіт там сповідає, іде з нею, з тою сільською, до халупи і їсть там, і п’є, що іно хоче, тамта її приймає. Але вона таки хоче конечне кота побачити, як він сповідає. Так тая, домашня, каже їй: «От, бач, там-о сидить собі кіт». А тая: «А де ж? Де ж? Не бачу!» Но і висунулася із ями, а кіт — мах! І злапав її!
От также маєш, от як сповідає! Ото її вже висповідав і на смерть…

Мурашок сильніший від орла

Мурашок сильніший від орлаОрел казав мурашкові, що він дуже мудрий. А мурашок каже:
— Я тому мудрий, бо я дужий. Ану, візьми ти кавалок олова, який-єс сам завеликий та загрубий, та винеси у смереку у самий вершок!
Орел не міг підоймити від землі, а мурашок, який він завеликий, який він загрубий, такий кавалок узяв, виніс на сам вершок смереки, припочив там трохи та назад ізніс.
— За того буду твоїм дітям очі виїдати, як їх меш виводити, — сказав мурашок.
Тому тепер виводиться орел у березні, коли ще мурашок нема.

Не впусти рака з рота

Не впусти рака з ротаЛетіла ворона понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропасти, та й каже вороні:
— Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!
— Угу! — каже ворона, не роззявляючи рота.
– І братів, і сестер твоїх знав, — каже рак, — що за добрі люди були!
— Угу! — гугнить ворона, а рака кріпенько держить.
— Та вже хоч вони і гарні люди, — каже рак, — а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!
— Еге! — крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.
От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть:
— Упустив рака з рота.
А як кого остерігають, то кажуть:
— Гляди, не впусти рака з рота.

Насмішливе слово

Насмішливе словоДавно се діялось, як побачив один чоловік в лісі огрядного оленя. І довго він любувався красою оленя. Аж той запримітив вкінці і чоловіка і зрадів, бо вже віддавна мав замір поспитати когось про свою красу.
Олень наблизився, проте, до чоловіка, станув перед ним в цілій своїй огрядності та й питає: «Чи гарний я?» — «Коби-сь не куций!» — сказав чоловік.
Олень задрожав з досади і каже: «Зроби мені сокирою рану межи рогами». Та й пригнув голову до чоловіка. Сей вагався, але вкінці цюкнув топором рогатого, а в тій же хвилі блюхнула кров косицею, аж до половини високих дерев. «Дякую тобі за прислугу, — каже зранений. — За рік прийди на те саме місце, щось тобі цікавого покажу і скажу». Та й за сим словом пігнав в гущаки, лишаючи широкий слід крові за собою.
В рік жде чоловік на оленя, але вже з кресом в руці, бо боявся помсти оленя. Незабаром надбіг олень та й, поклонившися знайомому, каже: «Подивися, чи рана від твого топора загоїлась». І схилив голову перед очі чоловікові.
Трепечучи, оглянув чоловік зранене місце та й каже: «Загоїлась і лиш маленький шрамок по собі лишила». — «Видиш, — промовив, зітхаючи, олень, — рана від топора за рік заросла, але рана, що мені в серці зробило твоє насмішливе слово, не загоїться ніколи».

Нарікання лисиці

Нарікання лисиціЖалілася раз лисиця собаці:
— Яка я бідна та нещаслива! Ніхто мене не любить, цураються мене!.. Мабуть, вже така моя доля!
— Е, ні, голубко! — одказав собака. — Не так доля, як лиха воля. Коли б ти добра була, то й дружились би з тобою, а лукавого всі цураються!

Лис і кіт

Лис і кітЛис мав хату и був ґаздов, а кіт був хромий, волочив си без осідку. Здибав си раз з ним лис и кажет: Шо тобі так бідувати! Ти би був минї за чоловіка; приходи до мене сидіти! — Кіт прийшов до лисиці і став за чоловіка. Лис ходив на здобич, а кіт сидів дома, за доматора. Але звір друга ходила коло хати лиса, та греміла в одно поверх хати. Тай каже раз кіт до лиса: Кажи-ко тим волоцюгам, аби мені ни греміли поверх хати! — А кіт, як то буває, не дуже любит стукоту коло свого леговища, тай трохи боязливий. Лис хотів пошанувати свого чоловіка кота, тай каже раз до звіри: Казав мій Грицко, аби ви ни дуже греміли мині коло хатий, бо як мете ше раз греміти, то вам таку біду заведе, шо ви мете видіти ! — А звір каже: Нас кортить видіти, хто то такий Грицко? Ми хотіли би його видіти! Скажи нам, де би ми могли його видіти, де би він д’нам прийшов ? Там а там най він прийде, аби ми його виділи! — Вони си зійшли всі и ждут. Але він не приходит. Так вони посилают раз заяцьи знати, другий раз, але кіт (Грицко) ни приходит, аж пішов третий раз заяц, тай набігає д’ним и кажет: Ховаймо си, бо вже йдет! Несе пушку на плечах і в-одно каміні збираєт! — А то кіт задрав хвіст, а заяц гадав, шо пушка, а шо кіт був хромий, та в-одно д’землі хилив си, то заяц гадав, шо вин каміні збираєт.
Тоді медвідь и вовк ни втікали, але ше хотіли видіти Грицка, тай медвідь сховав си в лист, а вовк у дуба виліз, а уся інша звір у ростіч, втекла. Надійшов кіт, а медвідь кинув хвостом, бо муха го вкусила, та кіт штрик, атік (як) на миш. Медвідь верг си, та гадав, шо го кіт ловит, та на втеки. Кіт спудив си медведя, та на втеки в дуба. Вовк на дубі гадав, шо кіт ловит його в дубови, тай штрик відтив, тай си розсів.
Так кіт напудив почерез дурного заяця усю звір. Лис позбув си цікавих вид свої хати.

Мурашка і голуб

Мурашка і голубОдна мурашка лазила до двору, нишпорила собі добичі. Посеред двора стояла полив’яна ринка з водою. В тій ринці стирчала соломина; один кінець доторкався до води, а другий виходив з ринки. Мурашка спустилась по тій соломині до води і почала смоктать з неї потрібну для неї гущу. Де не взявся вітер, подув і звалив ту соломину в ринку. Мурашка впала в воду і почала тонуть, а далі учепилась за соломинку і держалась за неї. Намокла вся як хлюща і змерзла добре. Якби протяглось ще хвилин зо три, мурашка б загинула. Де не взявся на її щастя голуб, підійшов до ринки воду пить. Мурашка почала його прохать: «Будь ласкавий, заборони мене од смерти, я тобі колись в пригоді стану». Голуб засміявся і подумав: «Чим вона може мені оддячить, така нікчемна комашка?» Голуб нехотя попнувсь в ринку, схопив ту соломинку в носик і кинув її на землю. Мурашка обсохла, обогрілась на сонці і подалась до своєї домівки.
Через тиждень чи через два довелось голубові полетіть до сусіда на тік пошукать там зерна. Голуб ходив по току, задравши вгору голову, не помічав, що перед ним стирчать петлі пльонки. Якраз на ту пору бігла по току мурашка, побачила, що голуб підходе до пльонки, мерщій підбігла до його і жигнула його за ногу. Голуб нахилив голову вниз — подивиться, хто його жигнув, і побачив, що у його перед носом стирчать петельки пльонки. Він тоді мерщій задки, задки, знявсь і полетів додому. Тут він згадав, як він заборонив мурашку од смерти і як мурашка поступалась стать йому в пригоді. З того часу голуб з великою охотою помагав в нужді всім тварям.

Іванко — цар звірят

Іванко — цар звірятПочинається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми — Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:
— Поберімося.
Служниця сказала:
— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.
— Та де я дітей діну, не погублю ж їх.
— Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.
Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:
— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.
Лишив дітей, зібрався, прив’язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька[12] нема, Іванко каже:
— Ходім помалу додому.
Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:
— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?
А вони обізвалися:
— Няньку, ми прийшли.
А служниця, як почула дитячий голос, сказала:
— Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.
Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:
— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:
— Я накладу огню, а ти йди щось пошукай їсти.
Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.
— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупу: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупу з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.
Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, — дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.
Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.
І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».
Коли поглянув угору на явір, бачить — на сорочці написані золоті букви:
«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає». Читати далі