Селянин і шайтан

Селянин і шайтанЖив собі селянин. Мав поле. Настала весна, а в селянина бракує грошей, щоб купити насіння й засіяти своє поле. Сидить селянин скраєчку поля і сумно зітхає. Коли це мимо йде шайтан. Зупинився та й питає:
— Що трапилося, добродію, чого так сумно зітхаєш?
Селянин йому відповідає:
— Коли в мене були гроші для насіння, не було землі. Тепер є земля, але нема грошей, щоб купити насіння.
— Якщо я тобі дам грошей для насіння, ти віддаси мені половину майбутнього вражаю? — запитує шайтан.
Поміркував селянин та й погодився. Посіяли вони кукурудзу. Виросла кукурудза, дозріла. Почали вони радитись, як їм розділити врожай, щоб ніхто не образився.
Селянин і каже шайтану:
— Візьми собі ту частину, котра тобі більше подобається.
Оглянув шайтан кукурудзу, бачить — стебел багато, вони високі і товсті, а качанів на кожному стеблі всього по два-три. «Візьму те, чого більше», — вирішив шайтан.
Поділили вони врожай: шайтану дісталася гора стебел, а селянину мажара качанів. Селянин продав кукурудзу і виручив добрі гроші, а шайтану за його гору стебел дали всього кілька монет.
Прикро стало шайтану.
— Який же ти безсовісний, обдурив мене, — сказав він селянину.
А той йому відповідає:
— Але ж ти сам вибирав і взяв те, що хотів. Давай-но ще раз засіємо це поле і ти вибереш те, що забажаєш.
Домовились вони і посадили часник.
Весна тільки-но входила в силу, а на полі вже зазеленіли соковиті стебельця часнику. Настав час ділити врожай, шайтан і каже:
— Цього разу я візьму собі все, що росте над землею!
— Гаразд, — погодився селянин, — я згоден на корені.
Зрізав шайтан стебла часнику, пов’язав їх в пучечки та й повіз на базар. Селянин же викопав часник, склав у кошики і залишив до зими, коли на базарі за часник дають найбільшу ціну.
І знову прогадав шайтан. Цілісінький день простовбичив на базарі, але не продав жодного пучка зелених стебел. «Ти, бісів продавець, — сміялися з нього покупці, — а де ж твій часник?»
Зрозумів шайтан, що й цього разу обдурив його селянин. Підстеріг шайтан селянина на стежині і здійняв галас:
— Безсовісний ти чоловік! Два роки я на тебе працював а що заробив?
Вирішив шайтан покарати селянина. Біля стежки лежав великий камінь, шайтан відірвав його від землі, підняв його над головою, але не встиг кинути. Селянин перший помітив що в ямі, яку закривав камінь, лежить глечик. Кинувся він до цього глечика, підняв його — дивиться, а в ньому повно золота!
— Давай розділимо золото порівну! — запропонував селянин.
— Ні, — сказав шайтан, — цього разу золото собі візьме той, хто старший! Я старший від тебе, отже глечик із золотом повинен бути моїм.
— А скільки тобі років? — запитав селянин.
— Цього рокy мені виповниться рівно двісті! — гордо мовив шайтан.
— Всього тільки! — подивувався селянин. — А чи знаєш ти, що моєму молодшому брату, який помер двісті років тому, було рівно сто років!
— Два роки я на тебе працював, — каже шайтан, — значить я маю право зробити вибір двічі! Ось тобі моє останнє рішення: давай по черзі возити один одного і співати пісні. Хто більше витримає, тому й дістанеться все золото.
Не став селянин сперечатися з шайтаном, посадив його на плечі та й пішов по стежині. Три дні й три ночі співав шайтан пісні, сидячи на шиї в селянина. На четвертий день замовк. Скінчилися в шайтана пісні. Всі, які він знав — проспівав.
Виліз тепер селянин шайтанові на шию. Дорога простяглася вздовж підніжжя гори, і селянин заспівав:

Ой-ой-ой, починається гора.
Ой-ой-ой, на горі ростуть ліси.
Ой-ой-ой, а в лісах росте кизил…

Весь день ішов шайтан вздовж гори і весь день селянин співав про те, що бачив довкола, і про все те, що знав про гори.
Наступного дня шлях проліг вздовж річки, і селянин весь день співав про річку, про її чудесну воду, про риб, що живуть у річці. Співав про те, для чого потрібна людині вода. Потім вони ішли степом, і селянин співав: «Ой-ой-ой, як чудово в цім степу!»…
На п’ятий день шайтан не витримав і здався:
— Злазь, — каже, — досить! У мене вуха вже позакладало від твоїх пісень.
А селянин відповідає:
— Ну що ти! У мене цих пісень на весь рік вистачить. Так що ходімо далі.
Скинув шайтан селянина зі спини, вилаявся і побіг світ за очі. На цьому їхня дружба скінчилася. А глечик із золотом дістався селянинові.

Баба-відьма

Баба-відьмаВ одної баби в нашому селі були в хаті чорти. Це, кажуть, якщо знесе курка зноска і носити його під пахвою дев’ять днів, а потім закопати в гній, то вилупиться чорт. То ця баба їх виносила, і вони її завжди слухали. Вночі вони жили на горі, а вдень у хаті. Хтось там був прийшов до неї та й побачив, що під столом була викопана глибока-глибока яма. Вони заглянули та й питають:
— Бабо, що це в вас там за яма?
А вона каже:
— Туди вам, діточки, діла нема!
То це в тій ямі вдень сиділи чорти. Люди бачили — як виглянуть часом на хату, то вона на них насвариться, і вони знов сховаються. Вона їм туди ставила їсти під стіл — несолоне.
Чоловік її не прийшов з війни. А в 47-му році в неї народився син. І от цей хлопчик якось забувся і поставив тим чортам солону їжу — як баби не було вдома. То вони заволокли його на гору й там замучили. А як баба прийшла додому, то скинули з гори.
А дуже страшно було, як та баба вмирала.
Вона вже лежала при смерті, але до неї ще покликали лікаря. Він заходить в сіни, а йому під ноги гадюка виповзає: сичить. Він злякався і ойкнув! А баба з хати:
— Йди-йди, синку, не бійся!
Він заходить, а вона сидить, ноги в попіл встромила і вже вмирає. Куди її лікувати — бабі вже дев’яносто років! Він махнув рукою і вийшов.
А та баба скоро померла. А як її ховали, то зірвався такий страшний вітер, що все село боялося йти. Перед тим, як мали опустити гріб, вітер зломив здоровенну гілляку з вершка і кинув коло гроба, на неї, що був би людей побив. А з лісу до неї на подвір’я привалило величезного дуба з коренем. Отака страшна відьма була.

Про хлопця, який мусив служити в Охвая

Про хлопця, який мусив служити в ОхвайБуло, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Я їх не лаю — дай їм, Боже, що собі гадаю. Був один Лемонька, носився злегонька, мав штани полотняні, а дряпався на стіни дерев’яні.
Жив один бідний чоловік, який не мав багато дітей, лиш одного сина.
Коли хлопець підріс, батько повів його до міста, щоб набирався розуму. Проходили вони широким полем, зморилися і сіли на траві, на березі красного озера, трохи перепочити.
Чоловік ліг під куща і зітхнув: «Ох-вай!» Тої ж хвилини із води вискочив нечистий і питає:
— Чого ти мене кликав?
— Я тебе не кликав, — каже чоловік.
— Ти ж мовив: «Охвай!» А я той, мене зовуть Охвай.
— Ти мені не потрібний.
— Та куди йдеш із сином?
— Веду його в місто, щоб розуму навчився і ліпше жив, як я.
— Ну, то дай його мені в науку.
Чоловік боявся, аж тремтів, та нечистий так дубнув копитом, що мусив дати сина. Коли вони проїдалися, нечистий сказав:
— Рівно через рік на цьому місці зустрінемося. Принесеш сто срібних і спробуєш упізнати сина.
Минув рік. Чоловік приготував сто срібних і прийшов до озера. Покликав:
— Охвай!
Нечистий появився:
— Я тут! Ну, положи на руку сто срібних, а я зверх них положу п’ятсот. Якщо впізнаєш свого сина, твої будуть і сто, і п’ятсот срібних, а ні — то мої!
Чорт скочив до озера, а через хвилину виліз з трьома голубами:
— Ну, впізнавай сина!
Чоловік придивляється, придивляється — не може впізнати. Тоді нечистий каже:
— Ну, через рік прийди сюди і знову принеси сто срібних.
Чоловік повернувся додому, плачучи. Жінка його питає:
— Що ти плачеш?
— Та де би не плакав, коли нечистий заворожив нашого сина в голуба, і я ніяк не міг його упізнати.
Жінка заплакала й собі. І пустився чоловік по світу жебрати мідяки, аби назбирати до року сто срібних.
А як минув рік, з’явився над озером коло того кущика. Покликав:
— Охвай!
Нечистий виліз із води:
— Я тут. Чи приніс сто срібних?
— Приніс.
— Клади мені на руку, а я на них покладу п’ятсот. Якщо впізнаєш — твої будуть усі, а не впізнаєш — то мої.
Чорт скочив у воду, і скоро звідти вилетіли три сивенькі голуби й сіли на кущі.
— Ну, впізнавай, — каже чорт.
Чоловік дивився, дивився на них, аж його очі заболіли. Але не впізнав.
Нечистий регоче:
— Йди собі додому, а через рік будь на цьому місці й принеси сто срібних. Якщо й третій раз не упізнаєш свого сина, то ніколи його не побачиш.
Чоловік схилив голову і, плачучи, подався додому. Жінка його питає:
— Що ти знову журишся і плачеш?
— Де би не журився і не плакав, якщо й другий раз не упізнав сина. І гроші пропали, і сина нема.
Полягали спати сумні-пресумні. Жінка якось заснула, а чоловік не може. Раз коло півночі він чує — хтось постукав у вікно.
— Хто там?
— Це я, няньку…
Чоловік збудив жінку, швидко відчинив двері, впустив сина до хати. Дуже йому зраділи — стали обіймати, цілувати. Але він каже:
— Не цілуйте, бо буде з мене чути, й нечистий здогадається, куди я ходив. Я прийшов сказати, що як будете мене впізнавати, то аби ви знали: з мого лівого ока сльоза потече, а праве крило буде трохи опущене вниз.
Син це сказав і швидко пішов геть, щоб чорт не побачив, що його нема дома.
Минув рік, і чоловік з’явився коло озера на тому ж місці під кущем. Покликав:
— Охвай!
Нечистий виліз із води:
— Я тут! Ну, клади на руку сто срібних і чекай…
Чоловік поклав йому на долоню гроші, а чорт пропав в озері й через хвилину виніс трьох сивих голубів:
— Упізнавай сина. Це в останній раз…
Чоловік придивляється, придивляється. Нечистий регоче:
— Ой діду, слабі в тебе очі!
Та чоловік помітив на оці одного голуба сльозинку. Придивився ліпше — і праве крило трохи опущене додолу. І погладив голуба по голівці:
— Оце буде мій.
І голуб одразу перекинувся хлопцем. Чорт сердито каже чоловікові:
— Ну, бери його собі! Візьми й шістсот срібних!
Потім повернувся до леґеня:
— Ти у мене навчився всьому, але вважай, аби я тебе не спіймав на фіглях. Якщо спіймаю тебе на фіглях — біда буде!
Чоловік, щасливий, привів сина додому. Ще й грошей приніс. Хлопцеві не можуть нарадуватися.
Минуло пару тижнів, і син каже:
— Няньку, завтра підемо на торг.
— Нащо, як ми бідні? Нам нічого ані продавати, ані купувати.
— Не журіться — скоро будемо багаті. Я перекинуся у вепра-годованика й поженете мене на торговицю. Та не просіть за мене ні менше, ні більше — лиш тисячу срібних.
Ледве появилися на торзі, купці їх зразу обступили і запитують:
— Що просите за вепра?
— Тисячу срібних — ні більше, ні менше.
Стільки грошей жоден купець не мав. Лише під вечір появився багатий м’ясник і виплатив дідові тисячку. Каже:
— Ну, чоловіче, можеш іти додому, будеш добре жити.
Вепра посадили на віз і повезли. Перед корчмою зупинили коней і йдуть погоститися. М’ясник глянув на вепра і каже:
— Ба, чи не втече десь той веприсько?
Але вепр спокійно лежав і не рушався. А як купці почали в корчмі пити-гуляти, він учинився голубом і полетів геть. Ще скоріше був дома, як батько.
Чоловік дуже зрадів, коли побачив хлопця:
— Синку, я журився, що ти там зостанешся.
— О ні, няньку, я навчився розуму!..
Знову минуло кілька днів, і хлопець каже батькові:
— Няньку, завтра ідемо на торг. Я стану красним жеребцем. Та щоб ви не продали мене разом з кантарем. Як продасте разом з кантарем, тоді мене більше не побачите. А просіть за мене повну яму срібних, яку я копитом виб’ю.
Привів чоловік на торг жеребця. Почали збігатися купці. Питають:
— Що просите за коника?
— Повну яму срібних, яку він виб’є копитом.
Ніхто з купців не мав стільки грошей. Раз іде великий пан, а то був Охвай.
— Що, діду, — за жеребця?
— Яму грошей, яку виб’є копитом.
Пан не торгувався, а коли жеребець вибив величезну яму, засипав її сріблом-золотом.
— Бери собі гроші.
Чоловік зрадів і з радості забув за кантар. Доки вибрав із ями всі гроші, пан уже був далеко. Айбо старий наздогнав купця і загойкав:
— Я кантар не продавав! Поверніть мені кантар!
Пан засміявся:
— Ой, дідику, кантар продається разом з конем.
Зажурився чоловік і грошам не радий, опустив голову і йде плачучи додому.
А пан веде жеребця. Привів його до кузні, де працювало дванадцять ковалів.
— Чи ви мені підкуєте коня?
Старший відповів:
— Ми підкуємо, лише як заплатите?
— Добре заплачу.
— То як вам треба підкувати?
— Треба прибити такі підкови, щоб кожна важила по дванадцять центнерів.
— Ми зробимо і такі підкови, якщо маєте багато грошей.
— Я маю досить!
Ковалі почали кувати підкови. А вони мали служницю, що носила із криниці воду залізо гартувати. Черпає вона воду і каже жеребцеві:
— Ой неборе конику, якби ти знав, які на тебе готують підкови?
Понесла відра, вилила на гаряче залізо і знову прийшла до криниці, погладила жеребця:
— Ей, конику, конику, як ти будеш тягати такі страшні підкови?
Тоді жеребець проговорив:
— Дівчино, зніми з моєї шиї кантар.
Служниця зняла. А він зробився рибою і скочив у криницю. Нечистий про це знав. Він зробився гадом і поліз у криницю. Хлопець швидко перемінився на голуба і тікає! Але чорт зробився яструбом — і за ним! Ось, ось догонить голуба, але той залетів через вікно у царську палату. Принцеса швиденько закрила вікно, щоб голуб не міг вилетіти і дуже йому рада. Наказала зробити красну клітку й добре годує голуба, гладить його і не розлучається з ним ні вдень, ні вночі.
Але коли вона засинала, голуб робився леґенем і їв страву, приготовлену для принцеси. Завжди поїдав так, що в тарілці нічого не лишалося.
Служниці дивуються:
— Ба, що це наша принцеса так смачне їсть?
І принесли більше, щоб не була голодна.
Принцеса теж дивується:
— Чому несете так багато?
— Тарілки все порожні залишаються, і ми боїмося, що ви голодні.
— Я не голодна, я завжди лишаю їжу на столі, — каже їм принцеса. І думає собі: «Ба, хто це після мене поїдає? Мушу підстерегти…»
І замкнула двері, а ключа сховала.
Після вечері лягла в свою постіль і вдала, що спить… Але вона не спала, все глипала у той бік, де стіл. Раз уночі вийшов із клітки голуб, став прекрасним леґенем і сів за стіл.
Дівчина потихеньку встала з постелі, помалу підкралася до столу і схопила леґеня за руку.
— Що ти за один?
— Я той і той, — і все їй розповів.
— Ну, ти — мій, а я — твоя! Я ні за кого не віддамся, лише за тебе.
З того часу вони кожний день зустрічалися і дуже любилися. А до царя приходили принци, графи, барони і сватали його доньку. Цар закликав доньку й каже:
— Тобі час заміж виходити, ти вже молодиця. Вибирай собі, котрий тобі любий, котрий тобі до серця.
Але принцеса опустила голову:
— Няньку, я вже засватана, мій суджений уже давно прийшов.
— Де він? Ти нам нічого не казала.
— Няньку, мій суджений — голуб у клітці…
— Який голуб?! Що ти вигадуєш?
— Той голуб, що влетів у моє вікно. Няньку, я за другого ніколи не вийду, лише за нього хочу…
Дівчина просила-молила свого батька віддати її за голуба. Що мав робити цар? Мусив дати згоду.
Принцеса взяла голуба на руку і пішла до міста купити одяг. Почали готувати весілля. Напекли, наварили, навезли напоїв, найняли музик.
Голуб дав дівчині перстень:
— Цього персня щоб ти нікому не дала!..
Скоро в царському палаці з’явився й Охвай — прийшов як гусляр.
— Пресвітлий царю, — каже, — я чув, що у вас буде весілля.
— Так, так… робимо весілля.
— То візьміть мене і моїх цімборів тусляти. Кращих музикантів не знайдете.
— Та що ви за музику будете просити?
— Нам не треба ні срібла, ні золота лише принцесин перстень, що у неї на лівій руці.
— Нехай буде, — погодився цар.
І Охвай на другий день привів своїх музик. Ну, нічого. Грали цілий день, і Охвай просить платню. Цар закликав доньку:
— Дай гудакам перстень, який маєш на лівій руці. Ми так домовлялися.
Дівчина згадала, що голуб їй наказував нікому не давати того персня. І сказала:
— Няньку, цей перстень — подарунок від мого молодого. Я не можу й не смію дати його іншому. Дайте ви свій.
Цар дає музикам свого персня, та Охвай не хоче:
— Пресвітлий царю, ви пообіцяли мені принцесин перстень. Ви свого слова повинні дотримати.
Цар засоромився і закричав на доньку:
— Віддавай свій перстень! Як не даєш, то будеш коротша на голову!
Тоді принцеса зняла з пальця перстень і вдарила ним об землю так, що розсипався на макові зернятка. І нечистий зразу перемінився у квочку, інші музики перемінилися в курчат і почали збирати макове зерно.
Та голуб перекинувся тхорем і скочив на квочку — розірвав її.
Цар лиш очі витріщив на таку чудасію. А тхір перемінився на красного леґеня став собі коло молодої:
— Пресвітлий царю, оце моя суджена!
Тоді цар зняв зі своєї голови корону, надів на хлопця і сказав:
— Ти — мій зять, наслідник. Передаю на тебе царство.
Весілля тривало. Гості їли, пили, веселилися. І я на тій гостині був, наївся і напився, що став п’яний, упав на стілець — і цій казці кінець.

Пообіцяй те, за що вдома не знаєш

Пообіцяй те, за що вдома не знаєшЗачинається казка з бідного чоловіка. Бідний чоловік мав єдиного сина. Син виріс на леґеня й оженився. Поставив собі хижу, купив собі коника й пішов по світу.
Іде, йде через ліси, хащі, пустища. Раз його коник зостановився. Просить він коника і грозить, але той не хоче з місця поступитися. І не знає чоловік, що робити з конем. Глянув він — перед коником стоїть пан, котрий питає:
— Чого так б’єш коника?
— Б’ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…
— То знаєш що? Пообіцяй мені те, за що вдома не знаєш, і твій коник буде йти.
Чоловік думав про всі речі, що в нього були вдома, і пообіцяв.
Іде далі, довго ходить по світу. Як вертався додому, кажуть йому:
— У твоєї жони мала дитина.
Приходить він додому, й до нього вийшла жона з радістю. Айбо чоловік дуже смутний, не говорить нічого.
А у місяць хлопчик проговорив:
— Няньку, не журіться. Хоч ви мене продали, то — не біда.
Як хлопцеві минуло три місяці, сказав:
— Няньку, виряджайте мене в дорогу.
Вирядили його. Іде хлопець… А давно села були далеко одне від одного. Йшов пустищами і прийшов на полонину. Знаходить там западнисту хижу. Дивиться у вікно: сидять діди і всі однакові. Зайшов хлопець до хижі, а один дід почав казати казку. Як скінчив, просить:
— Заплати мені за казку.
Хлопець зняв крисаню і дав дідові. Тепер почав казати казку другий дід. І цей просив за казку плату. Тому хлопець дав з себе реклик. Третьому дав за казку останні ногавиці.
Сам зібрався в дорогу і йде далі. Один дід пустився за хлопцем, обійшов його, йде йому назустріч і питає:
— Куди ти, хлопче, йдеш?
Хлопець усе розповів.
— Ну, вернися, синку, і подякуй дідам.
Він так і зробив. І дістав назад крисаню, реклик і ногавиці. Тоді сказав йому дід:
— Ти запроданий чорту. Підеш до Чорного моря і там знайдеш явора, котрий має дупло. Сховаєшся в се дупло. І прийдуть купатися в море три доньки чорта. Дві прийдуть наперед, а одна потім. Дві пропусти, а коли третя розбереться і піде купатися, візьми від неї перстень. Буде на тебе йти страхами: водою, огнем, гадюками, — але ти не страшися і доти не давай їй перстень, доки не пообіцяє, що буде твоя жона. Ота дівчина тебе врятує.
Хлопець добре собі запам’ятав і заскіпив у серце дідові слова.
І прийшов до Чорного моря, знайшов явора і сховався в дупло. Нараз приходять дві сестри. Викупалися і пішли. Потім прийшла молодша. Купалася у морі, а хлопець тихо виліз з явора і взяв її перстень. А вона, як скупалася, вийшла на берег, убралася, дивиться — нема персня! І почала грозити:
— Дай мій перстень!
— Я тобі дам, коли пообіцяєш, що будеш моя жона.
— Я тобі жоною не буду! Дай перстень, бо воду на тебе пущу, вогнем спалю, гадюк напущу.
Вона так і зробила. Але хлопець не побоявся, і дівчина мусила пообіцяти, що буде його. Як пообіцяла, сказала:
— То сідай на мене.
І понесла його до свого няня.
Іван ходить по дворові, а чорт його побачив і проговорив:
— А, тут є мій солдат…
Завів його в одну кімнату і сказав:
— Відпочивай, бо ввечері підеш на роботу.
Чорт увечері приходить і каже:
— Бачиш оті ліси?
— Бачу.
— Оті ліси маєш врубати, землю перекопати, засіяти пшеницею. Та щоб пшениця до рана виросла, дозріла. Маєш її зжати, звезти, вмолотити, вмолоти і хліба напекти.
Іван зажурився. Приходить до нього дівчина і питає:
— Що тобі казав няньо?
— Те й те.
— То не журися.
Свиснула, й збіглися чорти, вона дала їм наказ — ліс спалити, землю перекопати, засіяти пшеницею. Пшениця аби виросла, дозріла. Аби пшеницю зжали, позвозили, змолотили і хліба напекли.
Усе це сталося. І рано Іван приніс чортові готовий хліб.
— Но, коли собі приготовив, то з’їж його, — сказав чорт сердито. А чортиця промовила:
— Старий, відправ ти сього хлопця геть, бо він з’їсть твоє серце.
Другого вечора назад приходить чорт і питає Івана:
— Чи ти знаєш, де живе мій брат?
— Не знаю.
— Він живе в одинадцятій державі. І до мого брата маєш поставити склянчаний міст, аби я міг бачити звідси його. На мості маєш поставити стовпи, і на кожнім стовпі мають пташки ціпати.
Як чорт пішов геть, з’явилася донька і питає:
— Що тобі сказав няньо?
— Сказав те й те.
— Не журися нічим. Міст буде. Ото не велике діло.
І свиснула, і збіглися чорти й питають:
— Що наказуєш?
— Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати…
Рано подивився старий чорт, а те все готове.
— Ти збудував міст?
— Я збудував.
А стара чортиця промовила:
— Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип’є він твоє серце!
— Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.
І прикликав хлопця й наказав:
— Маєш піймати зеленого зайця, коли ні — вип’ю твоє серце.
Приходить донька й питає:
— Що сказав старий?
— Те й те.
— Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.
Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе — стріляй!
А сама зайшла у море.
Нараз бачить Іван: іде його нянько і гукає:
— Ой синку, давно ми не виділися!
Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:
— Ну, чи був хто?
— Був мій нянько.
— Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.
Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван — іде його мати. І він пожалував матір.
— Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць… То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб’єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.
Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван — іде його баба.
— Ой синку, то давно тебе не виділа.
Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.
Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.
— їж його, коли собі приніс, — сказав чорт.
А стара чортиця знову просить:
— Пусти хлопця, бо вип’є твоє серце…
Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.
Молодша дівка просить сестер:
— Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.
Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:
— Сестри, чи красний цей хлопець?
— Красний.
— Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.
Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька — летить її нянько. Каже Івану:
— Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.
І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.
— Бачив.
— Коли?
— Коли сей монастир будувався.
І подивився чорт — а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:
— Ну, кого ти стрічав?
— Стрічав монастир і монаха.
— Ото були вони.
Старий чорт знову погнався за ними.
А дівчина радить Івану:
— Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе — малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.
Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.
— Бачив.
— Коли?
— Тоді, коли сю пшеницю сіяли.
Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.
— Ото були вони, — одповіла чортиця.
Тепер вона сама пустилася за молодими…
Дівчина наказує:
— Іване, з мене станеться рибник, а з тебе — гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.
І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив’язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.
Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п’є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.
Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.
— Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пізно їх доганяти.
А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.

Змієва дочка

Змієва дочкаЖив собі багатий чоловік, та й поїхав він у друге царство, в друге государство торгувати, а в тому царстві та не було води, а чоловікові тому так схотілося пити, що хоч умирай! От він і пішов до царя (бо вже, звісно, у царя вода є), а цар і каже:
— Як даси, чоловіче, те, що в тебе дома, то дам води.
— Окрім жінки, усе дам! — каже чоловік. А в нього та не було дітей, а жінка була важка, а як чоловік поїхав, привела сина, та такого хорошого, що й не сказать!
От і росте той син та й виріс уже чималий. Через якусь там годину поїхав чоловік додому. Приїхав, коли вибіга до нього назустріч парубок. Чоловік і питає його, чий він.
— Я ж ваш син, — каже парубок.
Чоловік зрадів, а далі як заплаче!
— Чого ти, тату, плачеш? — запитав парубок.
— Та це я так! — одмовив батько.
От росте та й росте той син, і городив він раз із батьком хлів та й найшов у загаті записочку. Подивився син у записку та й каже:
— Чому ж ви, тату, мені не сказали, що я одданий цареві?
А то була та записочка, що в ній батько обіщався цареві за воду оддать те, що дома. Бо батько, як приїхав додому, то заткнув записку у загату. Далі й каже син:
— Виряджайте ж мене, тату. Поїду я до царя.
Заплакали батько та мати та й стали виряджать сина.
Приїхав ото вже той син до царя, а в того царя та було три дочки. От найменша його зразу й полюбила. А цар той був сам змій і знав багато чарів, а найменша дочка була ще більша чарівниця од батька.
От змій зараз покликав того парубка та й каже:
— Щоб ти мені оцю ріку за ніч загатив і виорав, і пшениці насіяв, щоб пшениця виросла й поспіла, щоб ти її вижав, помолотив, перевіяв, помолов і щоб уранці мені булку приніс із неї!
Сумний вийшов парубок із хати і пішов до найменшої дочки, а та й пита його:
— Чого ти, Іване, такий сумний?
— Як мені не сумувати, коли твій батько загадав, щоб я оту ріку за ніч загатив, виорав, насіяв пшениці, зібрав, намолотив і щоб уранці булку пшеничну приніс!
— Не журись — все гаразд буде!
От, як полягали всі спати, дочка свиснула — прибігло два молодці. Вона й каже:
— Щоб ви мені оцю ріку за ніч загатили, насіяли пшениці, щоб та пшениця поспіла, щоб ви її зібрали й помолотили, змололи і щоб принесли мені з неї булку.
— Добре! — сказали молодці і позникали.
Прокинулась уранці дочка — коли вже на столі лежить гаряча булка. Вона зараз однесла її Йванові, а той — змієві.
Заскреготав той зубами, бо хотів як-небудь знищить Івана, а тепер і не пощастило, та нічого робить! От він і каже:
— Ну, на цю ніч, щоб ти виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима!
Прийшов Іван до змієвої дочки та й каже:
— Загадав батько роботу, щоб я за ніч виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима. Це вже не така трудна робота!
— Е, ні! Це ще трудніша. Кінь — то мій батько. Як тільки ти підеш туди, то він тебе і вб’є! — каже змієва дочка.
Тоді подумала, а далі й каже:
— Та вже дарма, я поможу тобі!
Тільки ото всі полягали, вона зараз свиснула, коли прибігло два молодці. Вона їм і каже:
— Підіть у конюшню, там за дванадцятьма дверима стоїть кінь. Щоб ви його за ніч виїздили!
Молодці пішли, та зараз у конюшню. Як узяли вони їздити на тому коневі, так уже йому й не хочеться, такий став, як з води витягнений. Бігав, бігав той кінь, а далі й став. Молодці його й одвели на конюшню.
От уранці змій покликав Івана та й каже:
— Ну, тепер же приходь до мене увечері!
Іван прийшов до дочки, вона й каже йому:
— Як підеш, Іване, до батька, то він тепер тебе задушить! Треба тікати. Ми удвох утечемо!
От зараз вони зібрались скоріше та й пішли.
Ідуть та й ідуть. Коли це щось застугоніло. Притулила змієва дочка вухо до землі та й каже:
— Це за нами женуться. Ну, ти будь сторожем, а я стану пшеницею.
І стала змієва дочка пшеницею, а Іван сторожем.
От прибігли слуги на конях до пшениці та й питають Івана-сторожа:
— Чи не бачив, не бігли сюди двоє — дівчина й парубок?
Іван і каже:
— Ні, бачив, бігли тоді, як сіялась оця пшениця.
Слуги й поїхали додому, а змій і питає:
— Що, не нагнали?
— Не нагнали.
— А не бачили нікого?
— Ні, бачили сторожа, стеріг пшеницю.
— Ото ж воно й єсть! Треба б тільки найбільший колосок пшениці зірвати, то б ви взяли її за голову!
От змій послав і вдруге. А Іван та змієва дочка знов пішли. Ідуть та й ідуть, коли щось застугоніло. Дочка притулила вухо до землі та й каже:
— Це за нами знов женуться! Ну, ти будь попом та читай книгу, а я стану церковкою.
І стала дочка церковкою, а Іван попом, і став служити піп. Приїздять слуги та й питають у попа, чи не бачив він, не бігли сюди парубок та дівчина. Піп і каже, що бачив тоді, як будувалась ця церква. Слуги й поїхали назад. Приїздять додому, а змій і пита:
— Не догнали?
— Ні!
— А не бачили нікого?
— Бачили церкву, а в церкві попа.
— То ж і вони!
От ізліз тоді змій на хату та як крикне:
— Подайте мені вила!
Подали змієві вила. От він підіпер одним кінцем вію, глянув та й каже:
— О, вже дожену!
Та зараз і побіг. А дочка притулила вухо до землі та й каже:
— Тепер ми пропали — за нами женеться батько. Ну, ти будь козаком, а я стану криницею. Як стане змій пить воду, то ти й одрубай голову!
І стала вона криницею, а Іван козаком із шаблею. Прибіг змій до козака та й пита, чи не бачив він: не бігли дівчина й парубок? Козак каже, що не бачив.
А змій тільки глянув, то зараз і догадався та й каже козакові:
— Дай же мені води напиться!
— Не можна, з цієї криниці тільки отаман п’є воду.
А змій не слуха та зараз і нахилився до криниці, то Іван його й убив.
Тоді криниця стала знов змієвою дочкою, а козак Іваном. Приїхали вони додому і згуляли весілля.

Звідки чорти взялися

Звідки чорти взялисяСотворив Господь світ і зробив усе зовсім як треба, тільки треба було ще світ перехрестити.
— Як би то нам перехрестити світ? — каже Господь.
— Я знаю як, — каже святий Петро.
— Ну, роби, як собі знаєш.
Святий Петро закликав до себе чорта, та й каже до нього:
— Вези мене до тої води, що бачиш перед собою, а я тобі за те зроблю все, що ти хочеш.
— Добре, — каже чорт, — завезу тебе, тільки нароби мені помічників, бо я сам не можу управитись в світі.
Святий Петро обіцяв йому наробити помічників, і чорт взяв його на плечі і потягнув. Але вони заїхали на самий край світа, а води нема. Тільки вода показалася в тій стороні, звідкіль вони виїхали, чорт завернувся та й йде назад; але, проїхавши знову увесь світ поперек, — води не знайшли, тільки побачили воду на правій стороні світа. Чорт вже не знає, що йому і робити, так змучився, але мусить їхати. Приїхавши на правий край світа, знову не знайшли води, тільки щось біліє перед ними, ніби вода. Чорт знову йде, але як доїхав до кінця світа, святий Петро каже:
— Досить, вже ми світ перехрестили, тепер я тобі скажу, як маєш помічників собі наробити: встань рано в суботу, візьми води та і бризкай назад себе — скільки буде поза тобою бризків, стільки буде чортів.
Чорт зробив теє, і з тої пори на світі робиться гірше та й гірше, бо чортів робиться більше та й більше.
А найкраще б зробив би святий Петро, якби одурив чорта, бо одурити таку погань — нема гріха.

Іван-королевич, його сестра і змій

Іван-королевич, його сестра і змійБув собі король, і поїхав він дивитись на військо. Їздив-їздив, обдивився — усе як слід справно. Крикнув:
— Задоволені, хлопці?
Поїхав у другий кінець і там крикнув. Всі солдати одказують йому:
— Задоволені всі, ваша величність!
От він сів на коня і поїхав додому, а жарко було так, що не доведи Мати Божа. Захотілося королеві води напитися, а додому ще, може, яких-небудь оставалося верст двадцять або й більше. Що тут робити? Пити так хочеться, що аж душа горить. Дивиться він, аж на стороні від дороги геть блищить болото.
— Піду, — думає собі він, — та хоч болотяною водою промочу горло, коли нема криничної.
Під’їхав він ото до того болота, прив’язав коня там, може, до лози чи до якого куща, і пішов сам в болото, став там та й стоїть — не може зігнутися, щоб напитися води, а по коліна в воді стоїть. Став виходити з води — так ні: так його й присмоктало, і ноги не витягне з багна. Силкувався він, силкувався — нічого не вдіє. Став він та й думає:
— Коли б який чорт случився та порятував, вже б нагородив добре за те.
Коли дивиться — аж летить злий дух та й каже:
— А даси те, що в тебе дома є, про що ти не знаєш, то я тебе вирятую з біди.
— Дам, дам, голубчику, тільки вирятуй.
От той злий дух ухватив його, так і випер з болота, поставив його коло коня, а сам полетів.
Приїздить король додому, аж чує, що його жінка привела заразом двоє дітей: хлопчика і дівчинку, — так він так аж за голову вхопився.
— Боже мій! Що ж я наробив: чорту невинні душі подарував!
Іде до жінки та й хвалиться їй: — Так, — каже, — і так, така-то й така-то пригода мені трапилась у дорозі: подарував нечистій силі обох діточок, і з голови мені вийшло, що я тебе дома оставив важкою.
— Знаєш, — каже вона, — чоловіче, що?
— А що, жінко?
— Зірвемо поміст у такій-то хаті та заховаємо їх обох туди, під той поміст. То поки підростуть, будемо туди їм їсти подавати, а як виростуть, то тоді можна буде їх в другу землю перевезти: може-таки, як прийде злий дух, то не знайде їх під помостом.
— Правду ти, жінко, кажеш. Так воно і буде: заховаєм діток під поміст, може-таки, він там їх не знайде.
Ото велів король зірвати поміст, зробив там для дітей таку хатку, зробив дірочку в куточку, щоб можна було їм подавати туди їсти і пити, і закрив знову тим самим помостом зверху.
Ростуть там тії діти не по роках, а по годинах, — не так по годинах, як по хвилинах. Ще й півроку не пройшло, а вони вже давно говорять обоє і бігають там, під помостом, — такі повиростали, що якби хто подивився на них, то зроду б не сказав, що вони ще такі молоденькі. Ото проходить рік, прилітає нечиста сила за ними просто до короля й каже:
— Ну, тепер давай мені те, що ти торік подарував!
— Шукай, — каже король, — як знайдеш, то твоє буде. Що ж я тобі таке тоді подарував?
— Е-е!.. Добре ти, — каже, — знаєш, що ти мені подарував. Воно тут було, я знаю добре, тільки не знаю, де тепер ділося. Треба піти розпитатися.
От злий пішов до кочерги і питає:
— Кочерга, кочерга, скажи, де мій подарунок дівся?
— Не знаю я. Я тільки знаю, як з печі вигрібати попіл, чи там огонь, та як добра кухарка, то на ніч мене під піч положить, а як ні, то я отак, як бачите, стою у кочергах цілу добу.
Іде він до рогача і питає його:
— Рогаче, рогаче, скажи мені, де мій подарунок дівся?
— Я б тобі сказав, та й сам не знаю. Я нікуди не ходжу, тільки знаю ото, що вийняти горщик з печі, та як добра кухарка, то положить мене на ніч під піч, а як ні, то я от так, як бачите, і стою у кочергах цілу добу.
Ото йде змій до сокири і питає її:
— Сокиро, сокиро, скажи мені, де мій подарунок?
— Як же я тобі можу сказати, де твій подарунок, коли я сама далеко не захожа. Я от тільки буваю на дровітні, як от часом треба дров нарубати або де кілочок який затесати, а то усе от тута, за лавою, і сиджу, та ще, правда, як добрий господар, то положить на ніч під лаву, а як ні, то я тут і днюю, і ночую.
Пішов він до долота та й каже:
— Долото, долото, скажи мені, де мій подарунок. Я тебе буду за те в повазі держати, позолочу твою голову, ніколи й обух не доторкнеться до твоєї голови, а як не скажеш, то день і ніч будуть тебе по голові бити обухом.
— Добре, — каже долото, — скажу тобі, де ти можеш найти свій подарунок, візьми мене, понеси в кімнати і кидай в кожній хаті: де застромлюсь у помості, то в тій і шукай під помостом.
Ото поніс він в одні покої, кинув — боком упало на поміст, поніс у другий, кинув — і там упало боком на поміст, поніс в третій, кинув — застромилось. Став він поміст зривати та шарити під помостом, коли дивиться — аж вони обоє в кімнаті стоять собі. Він забрав їх і полетів. Що вже король з королевою не поплакали, що вже вони його не просили — забрав і полетів.
Довго він летів з ними — може, днів троє або і четверо, страшенно втомився, сів віддихатися та й загадав дівчинці в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати.
Сидять вони над ним обоє — та ськає, а хлопець п’яти чухає, коли дивляться, аж летить кінь та й каже до тих дітей:
— Як хочете утікти від смерті, то сідайте на мене, будемо тікати.
Посідали вони на того коня обоє і поїхали. І їдуть та їдуть, їдуть та їдуть, коли змій і прокинувся: дивиться — аж нема коло нього дітей. Кинув він раз огнем — не докинув, кинув другий — кінь і питає:
— А що, пече вас, дітки?
— Не дуже, — кажуть.
— Ну, так будемо ще бігти.
Кинув змій і третій раз огнем — кінь знову питає дітей:
— А що, чи ж пече?
— От тепер, — кажуть, — пече, та ще й дуже.
— Ну, — каже кінь, — тепер злазьте, бо як дожене нас змій, то пропадете ви, пропаду й я, усіх нас поїсть.
Позлазили діти з того коня, посідали на полі, а кінь полетів дальше, скільки видно. Не вспів він залетіти на одну гору, а тут уже і змій летить, такий сердитий, що аж іскри з нього сипляться, як із головешки. Ото долітає до тих дітей і каже:
— Ну, тепер я вас поїм, коли зі мною так зробили — утекли од мене.
— Не їж нас: ми дітки ще маленькі, самі не знаємо гаразд, що робимо. Нам кінь сказав, щоб ми сідали на нього, ми й посідали обоє, а він нас і повіз, а куди і на що — ми й самі не знаємо.
Забрав той змій їх і полетів. Летів він з ними ще довше, як перший раз, утомився і сів знову віддихатися, і знов-таки загадав дівчині ськати у голові, а хлопцю чухати п’яти. Дівчина ськає, а хлопець чухає п’яти, а нечиста сила спить. Коли дивляться вони — аж летить летючая птиця і каже їм:
— Ну, дітки, ану тікати, а то пропадете: вас змій поїсть. Сідайте на мене, я вас понесу.
Сіли тії діти і утекли, а змія сонного покинули на полі.
Ото летить та летюча птиця та й летить, коли це змій прокинувся, глянув у ноги — нема хлопця, тряхнув головою — і дівчини нема. Кинув він огонь: раз кинув, другий кинув і третій раз, а летюча птиця і питає:
— А що, дітки, чи не пече вас часом?
— Ох, — кажуть, — пече, та ще й дуже.
— Ну, так злазьте, а то як дожене змій, то й мене з’їсть.
Позлазили дітки, посідали на степу і ждуть, а птиця полетіла та й полетіла, тільки видно.
Сидять вони, плачуть та й думають, що то їм од змія буде за те, що покинули його сонного на степу, коли дивляться, аж летить змій такий сердитий, як огонь, і каже:
— Ну, тепер я вас поїм, коли ви так зі мною уже другий раз робите.
— Не їж нас, — кажуть вони, — ми діти маленькі, нічого не знаємо. Нам каже летюча птиця: сідайте, я вас понесу, ми й посідали.
Ото забрав змій їх і полетів. Знову утомився і сів віддихатися, загадав дівчині в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати, коли біжить бичок та такий же то поганий та кошлатий, що гидко на нього й глянути, і каже:
— Ей, дітки, пропадете ви, ану краще тікати. Сідайте на мене обоє, я вас понесу.
Посіли тії дітки на того бичка, він і поніс їх, та так скоро, так скоро, що й вітер не дожене — так скоро.
Проснувся змій, дивиться — нема його дітей. Кинув він раз огнем, кинув другий, кинув і третій — бичок і питає:
— А що, дітки, чи пече?
— Пече, — кажуть, — та ще й дуже.
— Влізь, — каже бичок, в ліве вухо, а в праве вилізь, вийми збрую на себе й на мене.
Поліз той хлопчик в ліве вухо, виліз у праве і вийняв одну збрую на себе і на нього, понадівали і біжать, а змій все кида огнем. Пробігли трохи, от бичок і питає дітей:
— А що, чи пече?
— Пече, — кажуть, — не помагає і збруя.
— Полізь же, — каже бичок, — уже в праве вухо, а в ліве вилізь і візьми гребінець, і як вилізеш, то махнеш назад тим гребінцем, то стане ліс густий та здоровий такий, що уже через той ліс огонь не достане нас.
Поліз той хлопець в праве вухо, у ліве виліз, виніс гребінець, махнув тим гребінцем назад, і став ліс такий густий та здоровий, що не проїхати його, ні пішки пройти: так дерево коло дерева й поросло, та все таке ж то претовсте, що й у чотирьох не обнімеш. Летить той змій, долетів до лісу — палить, ломить, трощить, — таке лихо піднялось в тім лісі, що аж земля реве. Ото перебрався якось змій через той ліс, кинув раз огонь, кинув другий, кинув і третій — дістав. От бичок і питає:
— А що, чи пече?
— Пече, — кажуть.
— Полізь же ти, хлопче, знову в праве вухо, а в ліве вилізь, та вийми платочок біленький, та як виймеш, махни ним назад, то стане море: змій уже не перелетить через те море.
Поліз хлопець в одне вухо, в друге виліз, вийняв біленький платочок, махнув назад — і стало море, таке велике, таке велике, що й кінця ніде не видно, та такі хвилі піднялися на тому морі престрашенні, та так лютують та б’ють, об берег, що страшно на них і подивитися.
Подивився змій на те море, подивився і став на тім боці та й стоїть, а бичок пробіг ще трохи, коли дивляться — хатка стоїть. Зайшли вони в ту хатку, а там всього і їсти, і пити, чого тільки душа забажає, те й є, — так на столі і стоїть. От вони напилися, наїлися, віддихнули трохи, а бичок їм і каже:
— Ну, дітки, чи вас до батьків одвезти, чи, може, ви тут зостанетесь?
— Та ми вже, — кажуть, — останемося там, де ви будете, уже будемо разом з вами жити до кінця віку.
— Я вже, — каже бичок, — не хочу жити на світі, заріжте мене, м’ясо поїжте, а кістки в стріху заткніть, то виросте з моїх кісток Чуйко й Буйко. Вони вам стануть у великій пригоді.
— Як же ми вас заріжемо? Ви нас від смерті оборонили, а ми отце вас будемо різати?!
Ото як зачав бичок, як зачав умовляти, таки зарізали його, м’ясо з’їли, а кістки застромили в стріху, як казав бичок, і живуть собі обоє в тій хаті. Він ходить на охоту, а вона дома остається: то витопить та їсти зварить, то піде до того моря та води принесе, щоб було що пити, як брат вернеться з охоти. Так собі й живуть. Пройшло уже і з півроку, або й більше, — із кісток бичка виросли Чуйко і Буйко, та такі здорові та гладкі собаки, що страшно навіть і глянути, а приступити ніхто зроду-віку не приступить до них, такі страшні. А змій той проклятий та перекинувся парубком, таким хорошим, що й надивитися на нього не можна і очей не можна одвести, так би все на нього і дивився і день, і ніч, та іще б не надивився. Ото перекинувся він парубком та як прийде та дівчина по воду, то він ходить понад берегом та й балакає з нею. Раз якось прийшла вона по воду, а він їй і каже:
— Недобра ти, як я бачу, сестра для свого брата. У нього на шиї вже платочок нечистий, скільки він місяців його на собі носить, а ти його і не вимиєш. Попроси, щоб він його скинув, та надів на шию другий.
— Е, та то такий платок, що його з шиї не можна скидати: бичок казав, щоб він його носив до кінця віку.
— То візьми на часинку та махнеш тим платочком на це море, то воно розійдеться, тоді я перейду до тебе та побалакаємо трохи.
Прийшла вона додому і каже брату:
— Ти б скинув той платок, я б його вимила. Бачиш, який він — як ганчірка, а ти ще його на шиї носиш.
Довго брат не хотів його скидати, а далі й скинув і віддав їй, а сам пішов на охоту. А вона взяла, побігла скоріше до моря, як махнула тим платком, так моря як і не було. Змій прийшов аж у хату, так їй розказує та научає:
— Гляди, — каже, — як прийде твій брат додому, то ти занедужай та й лежи і стогни, а як він спитає, чи не хочеш часом ти чого, то ти йому скажи, щоб він дістав заячого молока.
— Добре, — каже вона.
Тим часом вона глянула у вікно, аж і брат іде з охоти.
— Ох, лихо мені! Де ж я, — каже, — тебе діну? Брат мене через тебе буде лаяти. Тікай собі скоріше із хати.
— Куди ж я буду тікати, коли брат твій уже недалеко? Він мене побачить, то ще підстрелить. — А тут він не так брата боїться, як Чуйка і Буйка, щоб не розірвали. — Сховай мене куди-небудь!
— Куди ж я тебе сховаю?
— Он скриня стоїть велика, така, що можна влізти, — сховай у скриню!
— Лізь же скоріше у скриню, а то ось уже брат коло самої хати.
От він скоріше ускочив у ту скриню, вона його зачинила і лягла сама на полу і сопе, тобто слаба стала.
Брат одчинив хату, Чуйко і Буйко ускочили в хату і зараз до тої скрині: гавкають коло неї та лапами гребуть.
А вона лежить на полу та:
— Ох, ох! Повиганяй свою прокляту собачню з хати: ще мене розірвуть. На біса ти їх сюди понаводив повну хату! Повигонь їх на двір — нехай там сидять.
Крикнув він на Чуйка й Буйка — вони посідали біля порога. Він увійшов у хату і каже:
— Давай, сестро, обідати, як є що.
— Та там з печі витягни собі та побідай, бо я нездужаю і піднятися. Я чула від людей, що мені б помогло заяче молоко. Якби ти пішов та дістав мені того молока, то я б напилася і здорова б була.
— Добре, — каже брат, — ось побідаю та трохи віддихну, то я тобі дістану.
Ото пообідав, віддихнув трохи і пішов з Чуйком і Буйком в ліс шукати зайців. Іде та й іде, коли дивиться — стоїть заєць. Він до нього націлився з ружжа, тільки що хотів вистрілити, а заєць і каже:
— Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене, я тобі в пригоді стану. Проси — все тобі зроблю, що тільки тобі треба буде.
— Мені треба заячого молока: сестра моя дуже слаба, казали люди — як нап’ється, то видужає.
— Не дам я тобі свого молока, бо наше молоко — певна отрута для людей, а краще я тобі дам свого старшого сина, то більша поміч буде.
— Ну, добре. Давай свого старшого сина!
Ото взяв він зайченя і пішов додому. Приходить у хату, тільки що одчинив двері, а собаки так і кинулися знову до скрині, так її лапами деруть та тягнуть насеред хати. А в тій скрині та знову змій сховався, як побачив, що Іван-королевич вертається додому з Чуйком і Буйком.
— Та прожени отих проклятих собак, — каже сестра, лежачи на полу: — На біса ти їх понаводив сюди: ще й мене, недужую, з полу стягнуть та розірвуть.
Крикнув він на собак — вони посідали коло порога. Сам сів на лаві, чи, може, там на осліні, і питає:
— Чи нема, сестро, часом, чого побідати? Я їсти хочу.
— Витягни сам собі з печі та й обідай, бо я не здужаю і підвестись. Якби ти мені дістав лисячого молока, то б я напилася, і мені б зараз полегшало.
— Добре, дістану. Підожди, пообідаю та трошки віддихну.
Ото достав із печі, що там було, пообідав, забрав з собою Чуйка і Буйка і пішов лисячого молока доставати, іде та й іде, коли дивиться — аж біжить лисиця. Він націлився в неї з ружжа, тільки що хотів вистрілити, а вона і каже йому:
— Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене, я тобі все дам, чого тільки тобі треба.
— Мені треба лисячого молока.
— Наше молоко — певна отрута, а краще я тобі дам свого старшого сина: то буде більша поміч.
Забрав він з собою старшого сина лисиці і пішов додому. А там уже змій і підговорює його сестру:
— Гляди ж, — каже, — як брат твій прийде живий, то пошли його ще за вовчим молоком!
Не вспів він це сказати, коли глянь у вікно, аж іде Іван-королевич і веде за собою лисицю, він тоді під подушку, вона прикрила його зверху, а сама лягла. Тільки що брат відчинив хату, а Чуйко і Буйко так і кинулись до подушки. Вона як закричить:
— Оце понаводив собачні в хату! Ще мало своїх, ходиш по лісу, тільки збираєш. Уже який раз прошу, щоб молока приніс, так не послухаєш. Як маєш водитися з собаками, то краще піди та принеси мені вовчого молока, а то ось який день не зможу і з полу злізти.
— Добре-добре, принесу. Підожди трохи, пообідаю та віддихну.
Пообідав і пішов вовчого молока діставати. Іде та й іде, коли дивиться — стоїть вовк. Він до нього з ружжа націлився, а вовк і каже:
— Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене: я тобі в пригоді стану. Скажи, чого тобі треба?
— Мені треба вовчого молока.
— Не дам я тобі, — каже вовк, — вовчого молока, бо наше молоко — певна отрута, а краще дам я тобі свого старшого сина, то більше помочі буде.
Забрав він того старшого сина вовка, пішов додому, а змій, як побачив у вікно, що йде брат і за ним Чуйко, Буйко, заєць, лисиця і вовк, та не вспів у скриню сховатися — підліз під піл та й сидить, а вона сіла на полу і ноги спустила додолу, щоб його не видно було. Тільки що він відчинив хату, Чуйко і Буйко так і кинулись під піл:
— Та забери цих проклятих собак: ще мене з полу стягнуть та розірвуть.
Він крикнув на них, вони й посідали коло порога.
— Ти б, — каже сестра, — мені приніс медвежого молока, я б напилася, то б одужала, а то бігаєш по лісу з собаками, на що й до чого? Хіба своїх у тебе мало? Ось понаводив повну хату, а прошу молока, так і допроситися не можу.
— Та підожди уже — дістану, не клопочи ти моєї голови: зараз пообідаю та трошки віддихну, та й піду.
Ото пообідав, забрав із собою собак і пішов. Йде та й йде, коли дивиться — з нори ведмідь вилазить, десь, видно, тільки що проснувся. Він на нього націлився, а медвідь і каже:
— Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене: тобі в пригоді стану, скажи тільки, чого тобі треба?
— Мені, — каже, — треба медвежого молока.
— Не дам я тобі медвежого молока, бо наше молоко — певна отрута, а краще дам тобі свого першого сина, то більша поміч буде.
Взяв він медведя та й пішов додому.
Бачить змій, що ніяк не допроситься сестра, щоби брат звіриного молока приніс, бо ж він хотів, щоб тим молоком вона його отруїла, от і каже їй:
— Гляди ж, як прийде брат і не принесе молока, то ти пошли його в такий-то і такий сад, нехай він нарве там для тебе груш і яблук.
Приходить брат у хату, а за ним повна хата звірини. Чуйко й Буйко нюхнули по хаті, так зараз і кинулися до скрині, дряпають її лапами та гавкають. А сестра лежить на полу та:
— Ох, ох, проси, проси… Боже мій, не… ох, ох… не допросишся, навів собак повну хату, нема й ногою де ступити, як казала, принеси молока, — не послухав. Хоч би тепер змилувався та приніс мені з такого-то й того саду груш та яблук. Та утихомир тих проклятих собак, бодай вони тобі виздихали!
Крикнув він на собак, вони посідали коло порога, сам він пообідав і пішов у той сад діставати груш та яблук. Приходить у той сад, струсив грушу, назбирав у платок груш, підійшов до яблуні, поліз і яблук нарвав там, скільки треба було, і вертається додому. Іде дорогою та й думає:
— Як же це я вліз в чужий садок, набрав груш і яблук і додому йду? Неначе — злодій. Треба зайти до хазяїна та хоч сказати йому.
Ото надумався так собі і ходить по садку, дума, чи не найде де-небудь хазяїн або хоч сторожа. Коли дивиться, аж стоїть у садку дім. Ото, дума, певно хазяїн живе, зайду я туди. Одчиняє він двері, а до нього змій кинув огнем раз, кинув другий, а королевич йому і каже:
— Ей, нечиста сило, за що ти мене огнем печеш? Я твого огню не боюся, бо я вже печений. Чуйко, Буйко, беріть його!
Ті кинулися і в хвилину рознесли на кусочки. Тоді Іван-королевич забрав яблука і груші та й пішов додому.
Приходить, а сестра і каже йому:
— Піди, братику, там-то й там на баштан, де кавуни по три пуди лежать. Принеси ще нині один кавун, мені здається, що як одну скибочку з’їм, то зараз мені і полегшає.
— Добре, — каже брат, — підожди трошки, я пообідаю та віддихну.
Ото пообідав і пішов на той баштан. Аж справді кавуни такі здорові, як бочки лежать. Вирвав він одного кавуна і несе поперед себе, дійшов додому і думає:
— От це я взяв на баштані кавуна та йду, як злодій, нікому не сказавши. Треба піти та сказати хоч сторожу, як хазяїна не найду.
Йде, дивиться — стоїть дім (а там змій живе), увійшов він у двері, а змій огнем — кинув раз, кинув другий.
— Ей, злий дух, — каже королевич, — не печи мене: я вже печений. Чуйко, Буйко!
Чуйко і Буйко як кинулися, так у хвилину і рознесли змія на куски. Забрав королевич кавун і пішов додому. Приходить туди, а той змій уже в скрині сидить. Відчинив королевич хату, собаки так і кинулися до тої скрині. Дряпають її лапами, що аж вікна дзвенять.
— Та вижени отих проклятих собак, якого це вони бісового батька возяться з тією нещасною скринею. В мене й так голова болить, як не розвалиться, а вони, прокляті, тут ще підняли крик.
Ото він обізвався до них — вони посідали біля порога. Сів він за стіл і обідає, а вона й каже йому: — Чула я од людей, що там-то і там-то є млин, і у тому млині така мука, що якби я з’їла коржа із неї кусочок, то зараз би одужала. Піди та принеси мені її хоча пригорщу.
Пішов він за мукою. Справді, думає, сестра слаба!
А змій виліз із скрині і каже їй:
— Із млина уже твій брат не вернеться — там двері зачиняються, і він пропаде у млині, а якщо часом вернеться і прийде додому, то я з ним буду битися. Якщо я його подужаю, тебе тоді за жінку візьму, а якщо він мене подужає, то ти виріжеш із мене кусочок м’яса, виймеш із мого рота зуба, напечеш пиріжків і зуб той положиш в пиріжок, і щоб ти йому дала той пиріжок з’їсти.
Ото пішов її брат у млин за мукою. Іде та й іде — коли зустрічає його чоловік на дорозі:
— Куди ти, чоловіче, ідеш?
— Іду, — каже, — в млин за мукою.
— Гляди ж, як набереш муки в млині, то іди і не оглядайся назад, бо там млин на дванадцять осад і на дванадцять дверей зачиняється, і як ти оглянешся, так вони всі дванадцятеро дверей і замкнуться — там ти і пропадеш.
Розійшлись вони. Пішов він до млина — млин відчинений. Зайшов він туди, набрав муки і йде назад, вийшов за двері та й глянув назад (хотів знати, чи йдуть за ним його собаки), а двері — трась! — і зачинили собак. Іде він уже сам без своїх собак, аж наганяє знову того чоловіка:
— Здоров, дядьку!
— Здоров. А що, набрав муки?
— Набрав, — каже.
— А бач, я ж тобі казав, щоб ти, як будеш вертатися з млина, не оглядався назад, а ти мене не послухав — оглянувся таки. Тепер же іди додому та гляди — нескоро: там віддихни, там поспи, там переночуй, бо якщо прийдеш додому скоро, то тебе змій розірве — він там у твоєї сестри і живе. Як ти прийдеш додому обідати, то сестра його на той час сховає то в скриню, то під піл, то під подушку, а сама й ляже та й стогне. Що ото тобі сестра не казала, куди вона тебе не посилала, це все навчав її змій, щоб тебе в дорозі хто-небудь зі світа згубив, бо він сам, бач, боявся, не так тебе, як твоїх собак, а тепер їх нема: в млині зосталися, — так змій уже з тобою одним справиться. Гляди ж, не поспішай додому, бо буде тобі лихо!
— Добре, не буду поспішати. Спасибі вам за раду.
Пішов ото. Де віддихне, де заночує, аби згаяти час як-небудь. Надходить уже скоро додому. А змій побачив, що він іде без Чуйка та Буйка, вийшов до нього та й каже:
— Ну тепер, Іване-королевичу, час тобі зі мною розрахуватися — я тебе з’їм.
— Ей, — каже, — не їж мене! Позволь хоч обмити своє грішнеє тіло. А то як же ти мене будеш їсти — я стільки днів був у дорозі, на мені тіло чорне, як на кабані, грязі більше, як м’яса.
— Ну, — каже, — правду ти кажеш, іди ж та обмийся.
Пішов він, наносив у казан води, розложив під ним огонь і гріє, а сорока прилетить та все:
— Прилий, прилий.
От він візьме та й приллє водою огонь. Як знову дрова розгоряться, то сорока прилетить та все:
— Прилий, прилий.
То він знову водою приллє огонь. Грів-грів, а вода все холодна.
Змій не витерпів, прибіг, кричить, щоб ліз він у воду та мився скоріш. Поліз він у воду, вимився і каже:
— Позволь же ще мені полізти на цей явір, що перед хатою стоїть, нехай я хоч з білим світом попрощаюсь.
— Ну, лізь уже, лізь, прощайся, та скоріше злазь, бо вже мені дуже їсти хочеться.
Поліз він на того явора, свиснув раз, свиснув другий раз, свиснув і третій раз — Чуйко і Буйко, заєць, лисиця, вовк і медвідь так і прилетіли. Вони вже давно в млині двері прогризли, та не знали, куди бігти, а то, як почули свист, так зараз і прибігли. Прибігли, кинулися на змія — і кусочка не осталося від нього, так і рознесли, поки Іван-королевич зліз з явора. А його сестра взяла скоренько кусочок м’яса, вихватила із рота у змія зуб, у тісто заткнула — і в піч. Зліз брат з дерева і думає:
— Перше ж я пообідаю, а після розрахуюся з сестрою.
— Чи є що обідати?
— Отам бери в печі! Ох, ох, ох, Боже ж мій, ох, ріже ж мене, ох, мучить мене, ох, не можу ж я піднятися, щоб тобі насипати! Ох, коли ж я одужаю? Ох, за що ж мене Господь такою тяжкою болістю покарав! У печі є борщ і пиріжки зо два, то бери та й їж, ох, ох!..
Таке витворяє, що неначе справді вмирає. Вона думала, що брат ще й досі нічого не знає, що вона його посилала за звіриним молоком, щоб його отруїти, і за грушами та кавунами, щоб його там змій розірвав.
Ото брат наївся борщу, витяг з печі пиріжок, тільки що вкусив зубами, а зуб як вискочить з пиріжка в лоб, так неживий і покотився. Чуйко кинувся його рятувати, зачав лапою гребти того зуба — зуб вискочив з голови королевича та в голову Чуйка, покотився і Чуйко неживий. Кинувся до Чуйка Буйко. Давай лапою витягати з лоба той зміїний зуб — зуб вискочив та в Буйка. Ото уже лежать утрьох неживі. Став ведмідь кігтями дерти зуб — вискочив зуб і його вбив. Підскочив до ведмедя вовк, гребнув лапою, зачепив зуба — зуб вискочив із ведмедя та в лоб вовку — лежить і вовк неживий. Остався тільки заєць та лисиця. От лисиця хитра й каже:
— Ну, тепер твоя черга, чорте куций!
— Ні, ні, не моя, чорте довгохвостий!
— Та рятуй ти, чорте куций!
— Рятуй ти, чорте довгохвостий!
Торгувались-торгувались, таки стало так, як хотів заєць.
Лисиця лягла за вовком та через спину лапою гребе, та й назад гребне, та й знову назад, дума, як зачепити зуб, то він вилетить угору! Тільки все не попадає. Ото підняла вона голову — ось той зуб, і думає собі:
— Ось на тім місці якраз треба положити лапу, самій сховатися і після так дряпнуть.
Та як дряпнула — зуб вискочив та їй в голову, так і покотилася лисиця. Остався один заєць і думає собі:
— Як би то так зробити, щоб вийняти зуб і самому не пропасти? Прикочу я до лисиці колодочку, а сам гарненько роздивлюся, в яке місце зуб застряв, сховаюся за колодочку та з-за колодочки й буду виймати його. Якщо попаде у лапу, то не вб’є, а як одіб’є лапку, то буду й на трьох скакати, адже ж часто буває так, що охотники відбивають нашому брату ногу — живуть же вони якось і на трьох, так і я буду жити.
Ото побіг, найшов десь на дровітні колодочку, прикотив її до лисиці кругом разів десять, роздивився, де той зуб, сам сховався за колодочку і вуха прищулив, дряпнув раз, дряпнув другий — не вилазить зуб: зайчик маленький, так сили нема, а тута ще й не дістане добре: лисиця гладка, а в зайця передні ноги короткі. Скотив зайчик колодочку на лисицю і поставив її якраз над зубом, сам став за колодочкою, прищулив вуха, протяг лапку, дряпнув — зуб вискочив та в колодочку так загруз, що й не видно його звідтіля.
Зайчик такий радий, такий радий, що його зуб не вбив. Стрибав, стрибав по хаті і побіг в поле дивитися, аж лежить в яру здохла корова, а коло неї так багато птиці, як комашні — кругом так і обліпили те стерво. Вліз заєць туди, всередину, і сидить. Коли це прилітає орел і з ним орлята на поживу до того стерва. Тільки що посідали їсти, а зайчик вхопився за орлятко і держиться. Просить орел, щоб заєць віддав йому дитину, так ні, не дає.
— Як принесеш, — каже, — мені трохи живущої води, то тоді віддам.
— Дай же, — каже орел, — мені в’язку бубличків, бо коло тієї криниці, де живуща і цілюща вода, кругом стоять з дрючками маленькі діти, і як почну брати воду, то вони мене вб’ють.
Ото заєць дістав в’язку бубликів, почепив орлу на шию — і полетів той, тільки видно. Прилетів туди, дивиться — дітки. Він скинув з шиї бублики, розсипав коло криниці. Діти кинулися збирати бублики, а він набрав живущої і цілющої води і полетів назад. Прилетів до зайця, віддав йому воду, а заєць розірвав орленя до половини, помазав перше цілющою водою — обидві половинки злились докупи, помазав живущою водою — воно й ожило. Він тоді його пустив, забрав воду і тоді побіг до своїх. Прибіг туди, помазав живущою водою, помазав і цілющою — всі пооживали.
Тоді королевич взяв свою сестру, прив’язав її до того явора, що стояв перед порогом, поставив перед нею відро вугілля і друге відро, щоб вона повне сліз наплакала, а сам пішов до свого батька.