Запорожці і змії

Запорожці і зміїПісля Христового Різдва в печерах жили змії з трьома 
головами; вони літали по світу, їли людей і всяку
 звірюку. Давно вони жили на світі і, може б, ще 
жили, так звоювали їх богатирі-велетні. Страшенний, кажуть, народ був. Один зуб велетня насилу 
можна було підняти. Після богатирів ще жили змії, тільки вже
з однією головою. У нас, кажуть, жило три зміяки: один на 
острові Хортиці, другий на порозі Гадючому, а третій на
 острові Перуні, що нижче порога Будила. Печери їхні і тепер
 є. Ці зміяки схожі були на великих гадюк, тільки уміли літати.
 Крила у них були, кажуть, як у кажана, і покриті лускою; хвіст
 довгий, а на кінці мов стрілка з зазубнями. Як понаходили 
сюди запорожці, як почали воювати турків, вони з ляку і
 порозлітались к бісовій мамі. Після зміїв плодились тут полози; це уже гад недавній, бо й наші батьки бачили.

Дідусеві дарунки

Дідусеві дарункиСлужив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися (муштрувалися).
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Усе сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
— Куди ти йдеш, молодче?
— Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
— Куди ж ти маєш гадку повернути?
— Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
— Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гаю не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв’ячки — усе живе, що є на світі.
— Добре, — говорить лісовий дідусь, — забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
— Тепер говори друге бажання, — знову з’явився дідусь.
— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «фіть до торби», — то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
— Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з’явився.
— Забажай і третє, але мудро.
— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.
Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.
— Чого ви так, жінко, плачете?
— Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молотити, а там лише чорти мелять.
— Та де ж той млин?
— Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить.
— Не плачте, жінко, чоловік буде вдома.
Пішов він до млина, став під залізні двері й заграв. Двері відкриваються, виходить найстарший чорт, а за ним показують ріжки молодші. Найстарший чорт подивився на Василя й говорить:
— О, буде вечеря!
А молодший чорт сміється:
— Хіба на один зуб.
Василь ні слова не говорить, лише грає. Починає скакати один чорт, за ним другий, третій — усі пішли в танець. Уже з них піт ллється — Василь грає, уже падають, за хвости й роги тримаються — грає. Пообривали роги, хвости, волочаться по землі, просять його:
— Пусти нас, що хочеш тобі дамо.
— Нічого не хочу, лише випустіть чоловіка з волами.
— Перестань грати, випустимо.
— Ні, дайте ключі, я його сам випущу на волю.
Чорти вагаються. А Василь грає так, що чорти вже до землі головами товчуть. Дали Василеві ключі, він повідмикав двері, випустив з млина чоловіка, вивів воли, насипав на віз муки й каже:
— Чоловіче, їдь додому, а я тут з ними розрахуюся.
Чоловік низько вклонився рятівникові й поїхав, а вояк каже:
— Ану, чорти, фіть до торби!
Забрав усіх чортів до торби; зав’язав і повісив у лісі на дуба, хай висять, а сам пішов за возом до села. Тут вибігає з хати жінка з дітьми, дякує, що врятував їй чоловіка, дає нагороду, але Василь не бере.
А пан хотів того чоловіка зігнати зі світу. Коли дізнався, що він вирвався від чортів живий-здоровий, то зачав дуже лютувати:
— Я тебе вб’ю! Хату спалю! Твою жінку й твоїх дітей засічу різками!
Послухав вояка і вертається назад по торбу. Знімає з дуба торбу, а чорти без води ледве дихають. Приніс їх над велике озеро й повипускав, наказавши, аби лиха бідним не робили. Сам торбу під пахву, скрипку — під другу і йде до пана. Але чує в животі голод. Сів у полі під тополею, розстелив скатертину — тут же з’явилося і їсти, й пити. Наївся, попив вина, думає собі: «Треба йти, бо, може, пан уже мучить бідних».
Приходить, а гайдуки товчуться з кіньми на подвір’ї — виганяють нагайками з хати чоловіка, жінку, дітей. Василь став на воротах і крикнув:
— Ану, гайдуки, фіть до торби!
Гайдуки в торбі. Він каже чоловікові й жінці сидіти в хаті, сам прямує до панського маєтку, а торбу тягне за собою по дорозі, щоб гайдуки товклися. Притягає аж на панське подвір’я. Пан виходить на поріг і каже прислужникам:
— Беріть його і дайте йому сто різок, так, аби його винесли на верети й викинули за браму. А коли ні, то зацькуйте собаками.
А Василь як візьме скрипку в руки, як заграє, то пан не шукав де пані, а вхопив кухарку, пані хапнула фірмана, тут не втрималися й гайдуки в торбі — все танцює, як безумне. Пан змучився, піт йому очі заливає, просить він:
— Чоловіче, дам тобі, що сам хочеш, лише перестань грати.
— Собі я нічого не хочу. Хочу — цілому селу волі.
— Я дам.
— Коли даси, то відпущу тебе, а коли ні, то своє життя скінчиш в оцій торбі, де тепер твої гайдуки…
Василь перестав грати, пан вздрів, що біда, сів за стіл і підписав цілому селу волю. Василь тоді каже:
— Щоби тому чоловікові, який їздив до млина, не впав волос з голови й воли не смієш у нього відбирати.
Каже пан:
— Я всім волю дарую, даруй мені життя.
А пані так вхлипалася, що не питала крісла, а впала на лавку, розпростерла руки — вмирає. Усі слуги лягли покотом.
Подивився Василь та й пішов далі, а торбу з гайдуками тягне за собою. Дійшов до столичного міста. Дивиться: ведуть люди, плачучи, молоденьку дівчину, а піп загробну молитву читає.
Питає Василь:
— Люди, що це у вас робиться?
— Лихо у нас. Змій не дає води, поки не з’їсть людину. Щодня когось привозимо, а сьогодні черга цій сімнадцятирічній дівчині.
Він зупиняє їх і каже:
— Будьте спокійні — ця дівчина не вмре.
Витрясає з торби гайдуків, що вже ледве дихають, лишає їх серед міста, а сам з торбою і скрипкою йде на воду. Там справді є дванадцятоголовий змій. Як побачив Василя, то й показав вогненні язики:
— Чого ти сюди прийшов? Битися чи миритися?
— Битися.
— Тоді ходімо на залізний тік.
Прийшли на залізний тік. Василь бере скрипку й починає грати.
Дванадцятиголовий змій як пішов у танець, то залізний тік став ламатися під ним. Василь грає, змій повисолоплював язики, головами товче до заліза, вогнем дихає, проситься, але музикант і слухати не хоче. Доти грав, поки змій не здох.
Тут люди кинулися до вояка, дякують, хочуть його винагородити, але він ніякої нагороди не хоче. Дізнався сам цар, що вояк убив змія. Посилає по нього гінця.
Василь повідрізував з голів змія язики, завив у хустинку й пішов до царя. Цар зустрічає його і дивується:
— Невже ти в мене служив?
— Служив.
— А де ти таку силу заслужив?
— У гайку.
І він розповів про лісового діда та про його дарунки.
— То ти би міг і наді мною заволодіти? — питає цар.
— Коли бажаєте, то я зараз можу вашу волю вволити, — і береться за торбу.
Цар злякався й каже:
— Ні-ні, тільки докажи мені, що ти дійсно змія вбив.
Він виймає язики. А царська дочка стояла й дивилася, що вояк дуже файний. Прискочила вона до царя й каже:
— Якби не він, то була би й моя черга вмерти прийшла. Хочу за нього віддаватися. Ми будемо з ним щасливі.
Цар дав згоду. Справили весілля. І став жити вояк у царських палатах.

Що трапилося з витязем Миколою?

Що трапилося з витязем МиколоюНе знати, в якому царстві, але був один цар. А він мав трьох доньок і славного витязя, котрого звали Миколою. Принцеси були дуже красні, й на них усі чатували, бо дуже хотіли заволодіти ними. Одної неділі цар із царицею пішли десь на гостину.
Шестиголовий змій використав той час, доки їх не було дома. Зайшов у палац і почав просити витязя Миколу — хай віддасть йому найстаршу принцесу. Витязь не хотів віддавати дівчину і виправдовувався тим, що без дозволу царя і цариці він не може вчинити таке, бо якби вчинив, його би наказали стратити. Але змій так умовляв, що витязь не витерпів — пішов, викликав принцесу зі світлиці й, коли вона вийшла, передав її змієві.
Незабаром прилетів і другий, дванадцятиголовий змій — просить собі середущу доньку. Микола знову довго сперечався, а потім таки вивів принцесу зі світлиці й передав її змієві.
Тоді з’явився третій змій, котрий мав двадцять чотири голови. І почав просити третю царську доньку. Витязь думав, що йому робити, та й зміркував так: якщо двох сестер уже забрали, то най беруть і третю! І викликав молодшу принцесу із світлиці і передав її змієві.
Цар із царицею вернулися додому — світлиці порожні. Де поділися їх доньки? Кого не питали, всі відповідали, що не знають. Цар і цариця не знаходили собі місця і доти дозвідувалися, доки не зрозуміли, що винен їх витязь, бо він мусив берегти принцес.
Закликали дванадцятьох теслів — витесати шибеницю. Якраз тоді, коли майстри взялися до діла, попри них нісся на коні витязь Микола. Став і звідав людей, що то вони тешуть. Майстри відповіли, що вони ставлять шибеницю для світлого витязя, бо то він дозволив, аби царських доньок повикрадали змії.
Витязь помчав до замку, взяв із собою повно грошей і втік із дому. Скачучи на коні, він забрався у велику хащу. А в тій хащі було так темно, що ледве видів небо. Тяжко, наосліп пробирався крізь гущавину й натрапив на печеру, що вела під землю. Зійшов із коня та думає:
— Мені вже однаково треба пропадати, ліпше спущуся на той світ.
Заходить у печеру і рушає углиб. Іде, іде, вже пройшов немало, коли чує — щось застогнало-зайойкало, і так дуже, аж земля порепалася. Та витязь Микола спокійно йшов далі й добрався до одної мідяної хащі. Посеред неї він увидів красний мідяний замок, який обертався на качачій лапці. Нараз йому хтось гойкнув:
— Гей, Миколо, витязю наш славний, що тебе занесло в такий далекий край, куди й потятко не може долетіти?
— Я тебе тут глядаю, принцесо! — відповідає витязь.
Старша царівна попросила Миколу зайти, та мідяний замок крутився так швидко, що ніяк було до нього приступити. Тоді вона порадила:
— Під замком є мідяний прут, візьми його в руку, вдар по замкові, і він не буде вертітися.
Так і сталося. Витязь хльоснув мідяним прутом по замкові — й той одразу перестав вертітися. Микола зайшов до старшої принцеси і звідав, де її чоловік.
— Пішов із слугами орати, — відповіла царівна. — А поле звідси за шість миль. Коли мій чоловік рушає додому, то дає знак довбнею — мече її наперед, і довбня падає у замок через комин.
Тільки вони закінчили бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, ухопив ту довбню й жбурнув її на шість миль ще далі від того місця, де стояв зміїсько. Прийшов змій додому, але страшенно був сердитий, що мусив так здалеку нести довбню на плечі. І звідає принцесу:
— Скажи лиш, жоно, хто тут є сильніший за мене? Хто посмів сюди прийти?
— То витязь Микола, — відповідає старша царська донька.
— Ну, має щастя, бо якби хтось інший, то нараз би йому був кінець! Ходи, Миколо, — гукнув змій, — поцілуймося. А ти, жоно, швидко вари галушки з олова та поливку з міді!
Змій викотив дві бочки вина. Хотів налити, але витязь підняв цілу бочку і випив її всю за одним разом.
Увидів то змій і каже Миколі:
— Гей, виджу, ти — великий хлоп! Будемо битися з тобою чи боротися-розщибатися? Що собі вибереш?
— Вибираю те, до чого тобі дяка, — відповів Микола.
Змій мав охоту боротися і так гепнув витязем об землю, що той застряг у ній до колін. Але Микола вискочив із ями, схопив змія і вдарив ним так, що той застряг у землі до самої шиї. Тоді змій почав просити Миколу, хай подарує йому життя. А витязь відповів:
— Я тебе відпущу, але кажи, що то може бути: я вже був сюди на півдорозі й нараз чую — в хащах щось зайойкало, айбо так страшно, що аж земля порепалася. Що то було і чому воно так страшно йойкало?
— Того я тобі не можу сказати, але як підеш далі, то мій старший брат, дванадцятяголовий змій, може, щось і знає.
І Микола знову подався в дорогу. Ішов він, ішов і добрався до срібної хащі. Посеред тої хащі увидів срібний замок, котрий обертався на курячій лапці. А у тому замку жила середуща принцеса. Як тільки вона увиділа витязя, то одразу крикнула згори:
— Здоров, Миколо! Що тебе занесло в такий далекий край, куди й потятко не може долетіти?
— Я тебе тут глядаю, царівно, — відповів витязь.
— То підіймися в замок, — покликала вона.
— Як мені піднятися, коли замок крутиться так швидко, що я й брами не виджу?
— Під замком, — поясняла середуща донька, — лежить срібний прут. Візьми його, удар по замкові, і він не буде вертітися. Перед тобою відкриється брама і ти вийдеш до мене нагору.
Так сталося. Микола стьобнув срібним прутом по замкові — і той одразу перестав вертітися. Відкрилася брама, і він піднявся в замок. Зайшов до середущої царівни, привітався з нею і звідає:
— А де твій чоловік?
— Пішов зі слугами косити. А поле звідси за дванадцять миль. Коли мій чоловік збирається додому, то поперед себе мече довбнею, і вона все падає у замок через комин.
Тільки вони закінчили свою бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, схопив довбню і як жбурнув нею, то вона полетіла ще на дванадцять миль далі від того місця, де саме стояв змій. Найшов зміїсько довбню, звалив на плече і поніс додому, але у ньому так кипіло, що мало не тріснув. Дома звідає жону:
— Що то за легінь, котрий жбурнув назад мою довбню?
— То, милий чоловіче, наш витязь Микола.
— Ну, хлопче, виходь, — покликав його змій. — Якби то був хтось інший, нараз би йому настав кінець! Але тебе не буду чіпати. Ану, жіночко, звари нам на вечерю срібних галушок.
Вечеря була готова, витязь сів до столу, а змій приніс три бочки вина. Почав шукати цівку, аби натягнути вина. Та Микола схопив цілу бочку, підняв її і доти держав коло рота, доки всю не випив.
Увидів то господар і каже:
— Гей-гей, ти й справді витязь! Іди зі мною в сад прогулятися.
Микола радо вийшов з ним у сад. Там стояла змієва стодола. І каже змій:
— Ну, Миколо, спробуй — чи годен би ти мою стодолу копнути ногою, аби вона розсипалася.
— Спершу спробуй сам, — відповів Микола.
Змій ударив ногою в стодолу, аж з неї всі дошки посилалися. А як ударив витязь, то вона одразу розсипалася на порох. Тоді змій покликав Миколу боротися. Він так гепнув витязем об землю, що той застряг у ній до попереку. Але витязь вискочив, вхопив обіруч змія і як вдарив ним, то змієві лиш голови стирчали з-під землі. На змія зі страху нараз напала гикавка, і він почав просити-благати — най витязь дарує йому життя. На те Микола каже:
— Я тебе відпущу, як ти мені скажеш одне діло. Коли я йшов сюди, то чув, як щось зайойкало, але так страшно, що аж земля порепалася. Що то могло бути й чому воно так страшенно стогнало?
— Того я тобі не можу сказати, — відповідає змій, — але мені видиться, що мій старший брат, у котрого двадцять чотири голови, міг би щось сказати.
І Микола подався в дорогу. Ішов він, ішов і дійшов до золотої хащі. Посеред неї був золотий замок, що обертався на гусячій лапці. Наймолодша царівна увиділа витязя і крикнула згори — най зайде до неї в замок. Але замок вертівся так швидко, що ніяк було до нього приступитися.
— Під замком, — пояснила наймолодша принцеса, — є золотий прут, найди його, удар ним по замкові, й він перестане вертітися.
Так і сталося. Витязь узяв золотого прута, хльоснув ним по замкові, й той одразу перестав вертітися. Микола увійшов через відкриту браму, піднявся до царівни, привітався, а тоді зазвідав, де її чоловік.
Вона відповіла:
— Пішов у поле глянути на свою худобу. А те поле звідси за двадцять чотири милі. Коли мій чоловік хоче вертатися додому, то поперед себе верже довбню, і вона паде у замок через комин.
Ледве вони закінчили бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, ухопив її і жбурнув нею так, що вона упала на двадцять чотири милі далі від того місця, де був змій.
— Ей, чорт би його взяв! — каже зміїсько сам до себе. — Та то раз силач, якщо так далеко закинув мою довбню!
Прийшов додому й нараз — до царівни:
— Що за чужий чоловік у нашому замку?
— То витязь Микола, — відповіла жінка.
Змій аж зітхнув:
— Ну, хлопче, маєш щастя, бо якби то був інший, то нараз би йому тут кінець. Дорога жоно, приготуй вечерю! І не хоч яку, а золоті галушки та поливку із срібною бараболею!
Доки вечеря варилася, змій приніс чотири бочиська вина. Посідали за стіл, повечеряли — то годиться й випити. Змій почав шукати цівку, аби натягнути з бочки вина, та Микола підняв одну бочку і випив до дна.
Увидів то змій і засичав:
— Ей, та ти й справді великий витязь! Раз так, то ходи боротися зі мною!
— Я не маю проти! Йдім! — відповів Микола.
Поєдинок почав змій. Він ухопив Миколу і так ним ударив, що той заглибився у землю до самого попереку. Та витязь нараз вискочив, обтис обіруч змія і як гепнув ним, то змієві вже лише волосся стирчало з-під землі. Тоді він почав гикати й просити-благати витязя Миколу — най подарує йому життя.
— Я тобі дарую життя, — відповів Микола, — але ти мені скажеш, що то йойкало, коли я йшов сюди, і так страшенно йойкало, що аж земля порепалася.
— Про те дізнаєшся ген там, у чорній хащі, де є один довгий чоловік, — мовив витязеві змій.
Микола відпустив його і поспішив до темної хащі, раз-два — і був там. Дивиться — стоїть довга колиба, а в колибі лежить чоловік щось о дванадцять сажнів довгий. Із колиби стирчать лише довгі, дивно м’які ноги того велетня, а голова далеко. Микола гукнув:
— Слухай, гусаре! Скажи мені, що то було за йойкання, котре я чув, коли йшов сюди, у підземне царство? Так страшно щось йойкало, що довкола аж земля розколювалася!
— То я йойкав, дорогий мій витязю! — відповів чоловік. — Недалеко звідси росте одна липа, на вершку тої липи замок-палата, а в палаті живе стара відьма з трьома доньками. Ота стариганя вибрала з мене кості. Доки вибирала, я мусив терпіти дуже тяжкі муки і тоді так страшенно кричав. Але коби ти, дорогий витязю, пішов до тої відьми, дістав мої кості й повставляв їх знову в мої ноги, то ніякої біди мені би не було. Коли підеш туди, то запам’ятай, як би не любилася тобі відьмина донька, розум май при собі! Візьми мою шаблю і моїх двох псів. Як їм скажеш, так будуть робити.
Микола пішов. Іде, іде і нараз видить голуба. Прицілився і застрілив його. Розклав у хащі ватру, почистив собі голуба, надів його на рожен і почав пекти, бо вже хотів їсти.
Раптом чує з дерева:
— Йой-йой, як мені тут студено!
На те Микола гукнув угору:
— Якщо хочеш зігрітися, то йди сюди, до ватри.
— Як іти туди, коли в тебе два пси, а я їх боюся.
— А ти їх не бійся, — відповідає витязь, — вони тебе не будуть чіпати.
— На, візьми дві волосинки і поклади на псів, тоді я зійду, — почулося з дерева.
Микола взяв ті волосинки і — тиць їх у полум’я. Відьма — то була вона — верещить згори:
— Мої волосинки згоріли! Я чую їх дух!
— Та де там згоріли, не говори дурниці, — каже їй Микола. — То псяча шерсть притліла, тому й чути дух!
Зійшло старе страховисько з дерева, переступило ватру й сіло грітися. А Микола вдарив відьму по нозі розпеченим голубом, що був надітий на рожен; вона сердито підстрибнула, кинулася на витязя й почала безжалісно душити. Микола враз крикнув:
— Гей, пси мої, беріть стару відьму, не дайте мене мордувати!
Пси вхопили стариганю і почали дерти-роздирати. Відьма перелякалася і вже стала просити Миколу — най змилосердиться над нею — ще й пообіцяла, що віддасть за нього одну з трьох своїх доньок. Тоді витязь сказав псам, аби вони вартували відьму, доки він не вернеться.
Потому виліз на дерево, зайшов у палац і зустрів там першу відьмину доньку. Вона була на око досить гарною. Та Микола пам’ятав застерігання велета. Заговорив із нею, покликав її на ґанок прогулятися і під час прогулянки поміркував так:
— Дарма ти, дівко, доста красна, я все одно відітну тобі голову, бо ти — нечиста сила.
І вихопив шаблю, відтяв відьмаці голову, а тіло її скинув униз із ґанку.
Зробив то Микола, спустився до псів і наказав, аби вони далі дерли-роздирали стару відьму. Вона почала знову просити та благати — най змилосердиться над нею, бо дасть за нього другу доньку, якщо йому перша не дуже полюбилася. Тоді витязь подав знак, аби пси перестали роздирати відьму, але не відпускали її ні на крок. А сам піднявся у палац і зустрів там другу відьмину доньку. Заговорив із нею, покликав її на ґанок прогулятися і знову собі поміркував так:
— Дарма ти, дівко, ще красніша за старшу сестру, я все одно відітну тобі голову, бо ти — нечиста сила!
І вихопив шаблю, відтяв відьмаці голову, а тіло скинув униз із ґанку.
І знову спустився Микола до псів та наказав їм дерти-роздирати стару відьму. Стариганя почала просити — най подарує їй життя, і вона віддасть за нього свою третю, найфайнішу доньку, якщо й друга йому не припала до серця.
— Добре, най буде.
І Микола вибрався у відьмин палац — знайшов там третю, найкраснішу доньку. Вона йому дуже полюбилася, і витязь довго розмовляв із нею, а потому закликав її прогулятися на ґанку. Тоді собі поміркував так:
— Дарма ти, дівко, така красна, як русалочка, я все одно відітну тобі голову, бо ти — нечиста сила!
Він вихопив шаблю й одним махом відтяв дівці голову, а тіло скинув униз із ґанку.
Тоді зійшов до своїх псів і подав їм знак. Пси знову стали дерти-роздирати стару відьму, а вона просила-благала його зжалітися над нею, обіцяла дати йому все, чого він зажадає. Тоді Микола звідав:
— Скажи, як міг би я зробити, аби твій золотий замок вчинився моїм? І ще скажи — де кості того довгого гусара? І де та масть, котрою треба його помастити, аби він ожив?
І відьма все відкрила:
— Під замком є золотий прут, удар ним по замку, і він тої хвилини обернеться на золоте яблуко, котре зможеш покласти в кишеню. Кості чоловіка — ген під отим дубом, у криниці, а коло неї глек із живою мастю.
Микола сказав псам, аби пустили відьму, і вона полетіла — аж вітром загуло. А він вийшов на липу, знайшов золотий прутик: ударив ним по відьминому замкові, і той одразу обернувся на золоте яблуко. Витязь положив його в кишеню й пішов до криниці. Там він знайшов кості довгого чоловіка, взяв і живу масть. Невдовзі велет-гусар вже скочив на ноги і каже Миколі:
— Ну, тепер ходім розщибатися!
Микола йшов не дуже охоче, бо трохи боявся. Але коли схопилися, то вже не подавався. Боролися вони дев’ять днів і дев’ять ночей і не могли один одного пересилити. Тоді гусар каже:
— Досі я не боявся однієї половини світу, а ти, витязю, як виджу, не боїшся другої. Словом, нам з тобою не страшний цілий світ.
І почали вони жити разом. І так жили довго. Та одного разу Микола сказав:
— Я вже піду додому — подивлюся, що там діється.
Велет-гусар відраджував витязя, але потім відпустив його — дав йому чотирьох коней, котрі одним скоком могли триста миль перескочити. Сів Микола у сідло і за одним скоком був у своєму місті. Але що він видить — усе геть спустошене! Десь на околиці надибав лише на одну нещасну хижчину. Зайшов туди, а там сидить дівка, у котрої два передні зуби — майже як дві шаблі, такі довгі. Дівка запросила його сісти, а сама вийшла з хижі. А по кімнаті почала ходити і муркотіти мала кішка.
— Ей, шкода сього молодого витязя: його тут чекає смерть!
— Що ти говориш, кішко? — звідає Микола.
— Говорю, що зараз, як тільки зайде дівка, ти, витязю, помреш, бо вона пішла гострити собі зуби. Бери ноги на плечі й біжи скільки можеш, бо то — стара відьма, яку ти відпустив.
Микола відразу скочив на коня і поскакав геть. Дівка пустилася за ним і стала доганяти. Витязь уже був близько до шестиголового змія і гукнув йому — най іде на допомогу. А змій зареготав:
— Сам ти, Миколо, добрий витязь, то обійдися своїми силами.
Тим часом відьма побачила змія, вхопила його і нараз проковтнула, аби стати ще дужчою. Доки вона впоралася з ним, Микола встиг поскакати далі. Тоді відьма знову пустилася за ним і мало не догнала. А витязь мчав якраз попри другого — дванадцятиголового — змія і так само кликав його на допомогу. Та змій зареготав:
— Сам ти, Миколо, славний витязь, обійдися своїми силами!
Тим часом відьма побачила змія, вхопила його і нараз проковтнула, аби стати ще дужчою. Доки вона впоралася з ним, витязь знову був уже далеко. Дівка пустилася за ним і мало не догнала. А Микола якраз доскакав до палацу третього — двадцятичотириголового змія і гукнув йому — най іде помагати. На те змій одповів:
— Ей, Миколо, ти — великий витязь, то викрутися сам.
Тим часом відьма теж добігла до двадцятичотириголового змія, вхопила його і одразу зжерла, аби стати ще дужчою.
Доки те зробила, Микола нісся далі. Відьма пустилася за ним і вже майже-майже догнала його. Але витязь якраз доскакав до велета-гусара і позвав його на допомогу. А в гусара була стара сова, що вже п’ятнадцять років коптилася в комині. Він скоро визволив її і напустив на відьму, котра в ту мить добігла до колиби. І почала совище битися з відьмою, та так билися, аж іскри летіли. Наостанок сова пересилила тоту стариганю і з’їла її. Як бійка минулася, велет-гусар наново повісив сову в комин.
Так позбулися два великі витязі своїх ворогів і почали жити в мирі й злагоді. Може, і донині живуть собі разом, як не прийшов час помирати.

Іван Голик і його брат

Іван Голик і його братДесь у тридев’ятому царстві, в тридесятому державстві жили собі князь із княгинею, і були в них два сини.
Одного разу князь покликав обох синів і пішов з ними до моря прогулятися. Ідуть берегом, а на березі стоїть три дуби. Глянув на них князь і питає старшого сина:
— Сину мій любий, що б ти з цих трьох дубів зробив?
— Зробив би я, батечку, добру комору, щоб хлібороби мені до неї хліб звозили, а я б у заморські краї продавав та велике багатство придбав.
— Що ж, — батько каже, — буде з тебе хороший хазяїн. А ти, — питає меншого, — що б ти з цих дубів зробив?
— А я, батечку, зробив би собі корабель та поплив би морем світ за очі, аби тут не сидіти та з чужої праці не багатіти!
Розгнівався князь на такі слова:
— То що ж, це й я з чужої праці багатію?! Нащо мені такий син! Іди собі й зараз до моря!
Штовхонув він сина спересердя, той і покотився просто в воду! А тут саме пливла кит-риба, вона його враз і проковтнула.
Попливла кит-риба в синє море, почала хапати човни й кораблі. Хапає, ковтає, а все мало.
А князів син всередині у рибі ходить, поміж тими човнами та кораблями бродить, перешукує, що є у човнах, тим і харчується.
Ідуть дні за днями, місяці за місяцями, а він все в рибі живе. Та ось якось знайшов він в одному човні люльку, тютюн та кресало. Наклав у люльку тютюну, викресав вогню і почав курити. Одну люльку викурив, наклав другу — викурив, наклав і третю — викурив.
От кит-риба від диму й очманіла, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Один з них побачив і каже:
— Отаке, браття, наше щастя: по гаях та лісах скільки ходили, та нічого не знайшли. А тут ось, бачите, яка велика риба коло берега лежить? Давайте її рубати!
Ухопили вони топірці та й ну рубати! Рубали, рубали, коли це чують — хтось усередині кричить:
— Гей, браття! Рубайте рибину, та не зарубайте людину!
Почули вони це та з переляку як кинуться! — і повтікали. От він у ту дірку виліз, що вони прорубали, вийшов на берег і сидить. Сидить собі голий-голісінький, бо, поки всередині у рибі був, усе вбрання його подерлося та зотліло. Сидить і думає: «Як же мені тепер у світі жити?»
А тим часом його старший брат зробився сам великим паном. Батько помер, так він і зостався господарем на всьому князівстві.
Надумалося молодому князеві, що пора вже йому оженитися. Зібрав він цілий поїзд своїх прибічників та прислужників та й поїхав по близьких та далеких краях шукати собі дружину.
їдуть вони, їдуть, під’їхали до моря, коли бачать — сидить чоловік голий-голісінький. Посилає князь слугу:
— Піди спитай, що то за чоловік?
Пішов слуга, питає:
— Хто ти такий?
— Я, — каже, — Іван Голик. А ви хто такі будете?
— Ми з такої й такої землі, їдемо шукати нашому князеві дружину.
— Піди ж своєму князеві скажи, що як хоче свататися, хай мене з собою бере.
Переказав те слуга князеві.
Князь одразу звелів відімкнути валізи, вийняти сорочку гарну, шаровари й чоботи — все убрання.
Дали тому чоловікові, він убрався та до князя підійшов.
— Вже коли береш мене з собою, князю, — каже, — так мене й слухайся. Ото як слухатимешся, то будемо на Русі, а не слухатимешся — пропадемо усі.
Князь сказав: «Добре, слухатимусь», — і всім наказав слухатись.
Їдуть вони, їдуть, коли це — мишаче військо через дорогу йде. Князь хотів так по мишах і проїхати, а Іван Голик:
— Ні, — каже, — почекайте, дайте мишам пройти, щоб і шерстинки не зачепити.
Тут увесь поїзд з дороги звернув і спинився. Всі миші пройшли, а задня обернулася й каже:
— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав ти моє військо потоптати. Стану й я тобі в пригоді!
їдуть далі, коли це летить комар із своїм крилатим військом. Налітає комарський воєвода:
— Гей, Іване Голику, дай ти моєму військові крові напитися! Як даси, то й ми тобі у великій пригоді станемо.
Іван Голик одразу сорочку з себе скинув, ще й руки собі звелів зв’язати, щоб ненароком не вбити жодного комара. Комари нассалися крові й полетіли.
їдуть понад берегом, коли бачать — рибалка дві щуки впіймав у морі. Іван Голик і каже князеві:
— Купімо ті дві щуки в рибалки та й пустімо їх назад у море.
— Нащо?
— Не питай нащо, а купуй.
Купили ті щуки, в море пустили. Обернулися вони й кажуть:
— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам загинути. Ми тобі у пригоді станемо.
Не так хутко діється, як швидко в казці кажеться. їдуть вони, їдуть, приїхали в іншу землю, в тридев’яте царство, тридесяте державство. А в тому царстві царював змій. Чимало людей загубив отой змій, хто тільки не до вподоби йому — одразу вбиває.
Та як приїхали Іван Голик із князем, змій зустрів їх наче й добрий. Прийняв у гостину, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя повів до своїх покоїв, до столу, став пригощати.
А в того змія було дванадцять дочок, як одна. Вивів їх змій до князя, показав старшу, й підстаршу, і всіх до останньої. Наймолодша князеві найбільше до серця припала. От він і каже змієві:
— Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.
— Добре, — каже змій, — тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш — тут і тобі, й усьому твоєму поїзду кінець прийде.
Погодився князь.
— У мене на току є триста скирт усякого хліба, — каже змій. — Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.
От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:
— Чого Ти, князю, плачеш?
— Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! — і розповідає про все.
— Не плач, — каже Іван Голик, — лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.
Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися — де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:
— Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?
— На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.
Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи — ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов — скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився — ніде в колосках нема ні зернинки.
— Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! — кажуть миші. — Прощай!
І розбіглися всі. А Іван Голик став на току, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув — очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!
— Що ж, — каже змій, — ходім, будемо пити й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.
От догуляли до вечора. Тут змій і каже:
— Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала — не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш — усім вам кінець!
Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:
— А чого ти, князю, плачеш?
Князь і розповідає — отака, мовляв, напасть.
— Бреше змій, — Іван каже, — то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.
Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:
— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?
— На допомогу кличу, — каже Іван, — змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!
Щуки миттю пірнули у воду й попливли.
Плавали, плавали, шукали, шукали — ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають — таке, мовляв, горе… Мати й каже їм:
— Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!
І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:
— Отже, тобі й наша відслуга!
Подякував Іван Голик двом щукам і побіг
до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:
— А що, перстень є?!
— Є, — каже Іван.
Коли це змій сам іде, сердитий такий.
— Що ж, досі персня нема?
— От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.
Посміхнувся змій і каже:
— Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси.
Пішли до будинку, а там уже гості сидять — аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:
— Твій перстень?
А вона зашарілася й каже:
— Мій.
— Як твій, так візьми, та наперед не губи.
І пішли всі обідати. За обідом, при гостях,
змій князеві й каже:
— Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш — усім вам кінець!
По обіді пішли всі відпочити, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідає: тепер уже пропадати нам усім!
— Дурниця, — каже Іван Голик, — як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене всякий слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.
От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір’я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:
— Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.
— Ану, ну, нехай спробують! — кажуть змій та його гості.
Князь гукнув:
— Кличте сюди Івана Голика!
Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! — так шматок у двадцять пуд і відломився від лука.
Князь тоді й каже:
— От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!
Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:
— Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.
Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав.
Вислухав Іван і каже:
— А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не соромитись, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.
Вранці приходить князь на подвір’я, вітається з усіма, дивиться — одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:
— Ну, князю, зараз виведуть коня, побачимо, як ти на ньому попоїздиш.
Аж тут ведуть коня двоє зміїв, насилу втримують — так і рветься з рук. Князь обійшов кругом, подивився й каже:
— Ви намірялись коня привести, а привели кобилицю! Я на ній їздити не хочу, щоб не осоромитися, я покличу слугу, нехай поїде.
Змій каже:
— Добре, хай поїде.
Князь покликав Івана Голика й наказує:
— Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.
Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його — аж під хмару! А звідти спустилася й вдарилася об землю — аж земля застогнала!.. А Іван Голик тоді витяг з-за халяви двадцятипудовий шматок лука та й ну її лупцювати! Вона понесла його туди й сюди, а він усе б’є її проміж вуха!.. От носила вона його, носила, та бачить, що нічого не вдіє, давай проситися:
— Іване Голику, не бий мене! Накажи все, що схочеш, все для тебе зроблю!
— Мені, — каже він, — нічого від тебе не треба, а тільки, як повернемось назад, щоб ти коло князя впала й ноги простягла.
Зітхнула вона й каже:
— Нічого робити, зроблю, як ти кажеш.
І понесла його понад лісом, понад містом, на подвір’я спустилася, коло князя впала й ноги простягла. Князь і каже:
— А ви ще хотіли, щоб я на ній їздив.
Змієві нема чого казати. Повів князя до столу обідати. От і найменша дочка виходить. Князь дивиться на неї — вона й так гарна була, а тепер ще кращою стала.
Змій каже:
— Ну, князю, остання тобі загадка: оце після обіду виведу я своїх дочок у двір. Як впізнаєш, де найменша, то тоді й весілля будемо гуляти.
По обіді пішов змій дочок своїх обряджати, а князь — до Івана Голика на пораду.
Іван Голик як свисне — прилетів комар. Дізнався про всю пригоду, та й каже:
— Як виведе змій своїх дочок у двір, то нехай князь дивиться — я над головою найменшої літатиму. Нехай обійде раз, другий — я все літатиму, а втретє як обходитиме, то я сяду в неї на носі, вона й не витримає, махне правою рукою.
Сказав це комар і в будинок полетів. Коли й змій присилає за князем. Увійшов князь у горницю, а там стоять усі дванадцять дочок, всі однаково вбрані, однаково усміхаються — немовби на одне лице. Він на них дивився, дивився — ніяк найменшої не впізнає… Один раз обійшов — не побачив комара. Вдруге обійшов — літає комар над головою в однієї. Як почав утретє обходити, той комар на носі в неї сів. Вона рукою — мах! А князь до неї: — «Оце моя!» — і підводить до змія.
— Що ж, — змій каже, — як впізнав свою наречену, так сьогодні й весілля гуляти.
Почалося весілля. Пили, гуляли, з гармат стріляли, пісень співали. Тільки Іван Голик нишком до князя підійшов і каже:
— Гляди ж, князю, слухайся мене: завтра ж додому їхати, хоч як тебе змій умовлятиме. І ще слухай: жінці віри не діймай до семи років. Хоч як вона до тебе ласкатиметься, а ти їй всієї правди не кажи, бо як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.
— Добре, — каже князь, — все зроблю, як ти кажеш.
От на другий день почав князь збиратися додому. Змій умовляє — чого, мовляв, так швидко їхати? Погостювали б трохи!
— Ні, — каже князь, — сьогодні ж поїдемо!
От узяв він свою молоду, своїх людей
зібрав, сіли й поїхали.
Як приїхали у своє князівство, князь настановив Івана Голика своїм першим радником, як той скаже, так усе й діється. А князь живе собі, ні про що клопоту не має.
Прожили вони так два роки, на третій рік народився у них синок. Князь радіє, втішається. Бере сина на руки й каже:
— Хіба є що краще на світі, як мені оце дитя?
А княгиня бачить, що князь так розніжився, почала до нього ластитися та розпитувати — як він сватався, як він усі накази змієві виконував? Князь і каже:
— Нічого б я не виконав, якби не Іван Голик.
Розгнівалася княгиня, та й виду князеві не показала, а сама хутко побігла до Івана Голика.
Сидить собі Іван і біди не чує, коли це біжить до нього княгиня. Витягла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним — так його надвоє й розрубала: ноги тут зосталися, а тулуб з руками й головою вгору полетів, дах на будинкові зніс і впав аж за сім верст від князівського подвір’я. Тоді, впавши, й каже:
— Ах ти ж, дурню! Я ж наказував не діймати жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!
Підвів голову і лежить. Коли це бачить: жене безрукий чоловік зайця. Жене просто на Івана Голика. Як побіг заєць до Івана — той його й ухопив.
Підбіг і безрукий:
— Чий же тепер заєць буде? Чи твій, чи мій?
Іван Голик на те каже:
— Я без ніг гнати б зайця не міг, а ти без рук ухопити б не міг. Ти погнав, я вхопив, то нехай буде заєць наш спільний. А нам
з тобою слід побрататися та разом і йти, куди очі світять.
От побраталися вони, зробили візок. Безрукий запряжеться та безногого й возить.
їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.
Доїхала до них і каже служницям:
— Подайте тим калікам оці гроші.
Служниці хотіли подати, а безногий і
каже:
— Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?
Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає:
— Скажи мені, царівно, чого це ти така сумна та змарніла?
— Така вже біда в мене! — каже вона.
— Я знаю, яка в тебе біда і як цієї біди позбутися!
Коли це під’їздить і цар. Почув ті слова, звелів безногого та безрукого до палацу забрати й каже їм:
— Робіть, що знаєте, щоб від моєї дочки біду відвернути.
Іван Голик каже:
— Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, яка біда в неї.
Тут розплакалася царівна й призналася, що до неї змій літає і з неї кров тягне.
— Коли ж він літає? — питають.
— Саме перед світом, як уся сторожа спить, так він через комин і влетить.
— Постій же, — каже безногий, — ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.
От притаїлися вони в сінечках. Коли ж перед світом наче іскрами під стелею засвітило. Царівна: кахи! — вони до неї, а змій заховався під подушки. Царівна з ліжка схопилася, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий ухопив руками того змія, та й почали удвох душити. Змій проситься:
— Пустіть мене! Ніколи не літатиму і десятому закажу!
Безногий і каже:
— Ну, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в побратима мого руки.
— Беріться за мене, — каже змій, — понесу, тільки не душіть мене.
Ухопилися вони за нього, той руками, а той ногами. От змій полетів з ними, прилітає до криниці й каже:
— Оце цілюща вода!
Безрукий хотів був туди вскочити, а безногий кричить на нього:
— Постій, брате! Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода!
Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум’ям. Як почали вони тоді змія душити! — він давай проситися:
— Не душіть, тут недалеко й цілюща вода!
Приніс їх до другої криниці. Безногий і тут суху паличку в воду встромив, а вона враз розпукуватися стала, зазеленіла вся.
Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.
Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.
Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить — недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться — і пізнає Івана Голика. Тоді Іван і каже:
— Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав — не діймай жінці віри до семи років!
Заплакав князь і каже:
— Прости мене, Іване Голику! — і в ноги йому впав.
От Іван Голик підвів його та й каже:
— Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову є. Тепер ще покнязюєш трохи!
Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:
— Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.
— Так поженімо ж удвох! — каже Іван.
А князь каже:
— Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ґанку стоїть, дивиться й сміється.
Іван Голик і каже:
— Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра — годі!
Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ґанку й сміється:
— От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!
Той, бідний, тричі поцілував свиню, вона й пішла у двір. А княгиня каже:
— Ось подивіться, він ще десь і підпасича собі взяв! — а що то Іван Голик — вона й не пізнала.
Загнали брати все стадо у хлів. Тоді Іван Голик і каже:
— Візьми ж, брате, у комірника конопель двадцять пудів і смоли двадцять пудів та й принеси до мене в сад.
От князь пішов до комірника, став просити. Той відімкнув комору, а князь усе загадане й піднести не може. Тоді Іван Голик прийшов, в одну руку узяв коноплі, в другу смолу, і пішли в сад.
Як узяв Іван Голик пугу плести: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі пугу в сорок пудів. Тоді й спати полягали.
Вранці-рано повставали, Іван Голик став князеві казати:
— Був ти до сьогоднішнього дня свинарем, а тепер будеш ізнову князем. Ходімо, поженемо свині в поле.
— Ні, ще, мабуть, зарано, — каже князь, — княгиня ще на ґанок не вийшла дивитись, як я з свинею цілуватимусь.
Іван Голик і каже йому:
— Як поженемо, то ти не цілуй, а поцілую я!
От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, сіла на ґанку. Тут і змії з нею. Брати повиганяли з хліва свиней і женуть удвох.
Тільки догнали до воріт — свиня стала на воротях і стоїть. Княгиня із зміями дивиться й посміхається, а Іван Голик як розпустить пугу, як оперіщить ту свиню, так від неї і кістки розсипались! А тоді як замахнеться на зміїв — вони тікати, хто куди втрапив! А княгиня злякалася, як зіскочить з ґанку, та до князя — та в ноги!..
— Прости мене, чоловіче, не карай! Присягаюся тобі ніколи з тебе не знущатися, бути тобі покірною жінкою!
Отак вона покинула свої зміївські норови і стала добре з чоловіком жити. Живуть собі, поживають та Івана Голика поважають.