Річка Стугна

Річка СтугнаПід Києвом заліг змій, і жителі села Трипілля і міста Києва по
 черзі повинні були давати дітей на з’їдання цьому змію. От прийшла
 черга до київського князя, щоб він дав свою дочку. Дійсно, він нічого
 не зміг зробить і видав дочку. Але змій її не з’їв, так як вона була
 красива і сподобалась йому.
Вона ж дізналась, як можна вбити цього змія, написала записку,
 прив’язала до голуба і відправила в Київ. В Києві кузнеці Дем’ян
 і Кузьма викували великого плуга, запрягли у цього плуга змія і почали ним орати.
Під час оранки плуг викидав такі великі скиби, що перетворював
 їх у вали. Звідси і пішла назва Змієві вали. Він дійшов до Трипілля,
 страшенно втомився і почав пити воду з річки та й випив. Залишився
 струмок, який став називатись Стугна, через те, що він напився води
 і здихав, стогнучи.

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Читати далі

Зміїв вал

Зміїв валКолись то недалечко від Сквири жила-люта змія; робила вона багато лиха людям, – кажуть, що вона буцімто тільки і їла, що хлопців та дівчат молодих.
Так вже що не робили, щоб відрятуватися від цієї лютої змії, так ні! Нічого не пособляє. Але всі давай Богу молитися; кажуть, що довго-таки молилися, поки Бог з
неба високого своїм праведним оком не зирнув на людську тугу і не послав на землю якогось то Мусія. Що воно таке за Мусій, я не знаю, – казали старі люди, що буцімто святий, чи праведний у Господа Бога – цього не докажу. Але ж тільки він був чоловік кріпкий та здоровий. Добре… То цей Мусій, як прийшов сюди, то спершу почав міркувати, як рід людський позбавити від лютої змії. Вже він і так, а далі і так, а проте нічого не виходить. Коли ж це він наміркувався, мабуть,
Господь милосердний його умудрив! – зробив здорового залізного плуга, що бере землю аж на три аршини в глибину. Ото зробивши цього плуга, Мусій знайшов люту змію і запріг у плуга, отак і запріг, як ми запрягаємо своїх волів. Запрягши, Мусій взяв в руки доброго батога, а далі крикнув… Змія як взялась, як взялась, то так і поперла навпрошки. Де вона йшла з плугом, так оце вал і зостався, це, значить, скиба землі вивернута плугом. Добре ж! От вона перла, перла і заперла аж до самісінького Чорного моря. Тутеньки вбачила, що вода, та як почала пити, – бо, бач, дуже розгарячилась! – то пила, пила, коли б ще трохи, то, може б, випила все море. Та тільки Господь милосердний не допустив до цього… Люта змія лопнула та й здохла, а Мусій пішов знову до Господа.

Урочище Розора

Урочище РозораТут жив колись змій. Він їв людей і не давав ніколи їм
 проходу. І спас людей від цього змія один коваль. Він збудував
 недалеко від змієвого лігва собі кузню та й задумав, як би 
звести того змія зі світу, щоб він людей не нівечив. От змієві,
 як той коваль закує в кузні, і досадно, що іде від коваля
 стукітня. Прилітає змій до кузні, а вона зачинена залізними
 дверима.
– Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш та не даєш мені спати? Я
тебе з’їм!
– Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись!
– Молися!
От коваль за молот та давай скоріш робити гвіздка.
– Чом же ти не молишся, а знов ляпаєш? – гука змій.
– Та я, молячись, – каже коваль, – ляпаю по ковадлу.
– Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
– Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
– Вже, – каже, – я справен. Як же ж, – питає, – ти мене 
їстимеш? Оце в стінах є дірки (звісно, пробують свердла), так 
ти висолопи сюди язика, я сяду на нього, а ти і проковтнеш
 мене.
Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвіздка 
та й прибив зміїв язик до стіни. Змій сюди-туди, не відірветься. 
А коваль за вуздечку та й і загнуздав змія. Запряг його у соху 
та й проорав розору, виорав поле і змія, звісно, улелекав.
 Люди зраділи та й собі давай корчувати ліс на поле, а по розорі
пішла водотеча. От з чого зветься урочище Розорою.

Василь і дідусеві дарунки

Василь і дідусеві дарункиСлужив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Все сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
— Куди ти йдеш, молодче?
— Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
— Куди ж ти маєш гадку повернути?
— Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
— Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гайку не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв’ячки,— все живе, що є на світі.
— Добре,— говорить лісовий дідусь,— забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
— Тепер говори друге бажання,— знову з’явився дідусь.
— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «Фіть до торби»,— то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
— Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з’явився.
— Забажай і третє, але мудро.
— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.
Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.
— Чого ви так, жінко, плачете?
— Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молоти, а там лише чорти мелять.
— Та де ж той млин?
— Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить. Читати далі

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Читати далі

Королевич Мирко

Королевич Мирко

Раз у дуже далекому краї жив собі король. У нього були три сини, красні хлопці, як дуби. Лиш дивитися на них! Тішився король із своїх синів, але й журився, бо все думав, котрому із них передасть корону. Спершу хотів проголосити … Читати далі

Штефанко і Мана

Штефанко і Мана

Жили собі чоловік Петро й жінка Катерина. Мали вони сина Штефанка. Хлопець швидко ріс-розвивався, був гарний на вроду, меткий до роботи. Петро часто їздив до лісу по дрова й брав з собою сина, аби помагав. Але збігли літа, почав старий … Читати далі

Наречена-русалка

Наречена-русалка

Жив раз де не жив молодий пастир, що пас сільські вівці. Сам був немаєтний і мав лиш козу. А то була дуже зла коза: завдавала більше баламути, як ціла отара. Коли хлопцеві дуже надокучила, розсердився й жбурнув за нею палицею. … Читати далі

Про хлопця, який мусив служити в Охвая

Про хлопця, який мусив служити в Охвай

Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Я їх не лаю — дай їм, Боже, що собі гадаю. Був один Лемонька, носився злегонька, … Читати далі