Про Івана Багатого

Про Івана БагатогоІван Багатий жив у курені голий і мав собі кота.
Купить Іван сала та хліба, а кіт і поїсть. От він того кота впіймав, побив і прогнав.
Розсердився кіт на свого хазяїна, пішов позивати його до царя. Іде та й іде, зустрічає його вовк.
— Здоров, котику!
— Здоров, вовче!
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого.
— Підемо й ми з тобою, котику, бо нас б’ють, проходу не дають.
— Скільки ж вас є?
А вовк каже:
— Нас є сто.
— Збирайтеся,— каже кіт,— всі.
От вони зібрались, ідуть до царя. А кіт попереду побіг. Прибіг до царя та й каже:
— Здоров, царю!
— Здоров, котику! — відповідає цар.
— Прислав вам Іван Багатий сто вовків у подарунок.
— Спасибі,— каже цар,— за такий подарунок.
А тут уже й вовки прибігли, стоять надворі.
От цар зараз звелів стрільцям обступити вовків. Стрільці обступили й побили їх. А котик той побіг до куреня, побачив, що Івана Багатого вдома нема, знайшов сало і з ’їв.
Прийшов Іван до куреня, дивиться, а котик сидить у кутку і облизується.
«Оце, певно,— думає Іван,— він поїв сало!» Кинувся до сала — нема. Піймав він кота, вибив-вибив і прогнав з куреня.
Побіг котик знову до царя позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, зустрічають його кабани дикі.
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого. Continue reading

Селянин і шайтан

Селянин і шайтанЖив собі селянин. Мав поле. Настала весна, а в селянина бракує грошей, щоб купити насіння й засіяти своє поле. Сидить селянин скраєчку поля і сумно зітхає. Коли це мимо йде шайтан. Зупинився та й питає:
— Що трапилося, добродію, чого так сумно зітхаєш?
Селянин йому відповідає:
— Коли в мене були гроші для насіння, не було землі. Тепер є земля, але нема грошей, щоб купити насіння.
— Якщо я тобі дам грошей для насіння, ти віддаси мені половину майбутнього вражаю? — запитує шайтан.
Поміркував селянин та й погодився. Посіяли вони кукурудзу. Виросла кукурудза, дозріла. Почали вони радитись, як їм розділити врожай, щоб ніхто не образився.
Селянин і каже шайтану:
— Візьми собі ту частину, котра тобі більше подобається.
Оглянув шайтан кукурудзу, бачить — стебел багато, вони високі і товсті, а качанів на кожному стеблі всього по два-три. «Візьму те, чого більше», — вирішив шайтан.
Поділили вони врожай: шайтану дісталася гора стебел, а селянину мажара качанів. Селянин продав кукурудзу і виручив добрі гроші, а шайтану за його гору стебел дали всього кілька монет.
Прикро стало шайтану.
— Який же ти безсовісний, обдурив мене, — сказав він селянину.
А той йому відповідає:
— Але ж ти сам вибирав і взяв те, що хотів. Давай-но ще раз засіємо це поле і ти вибереш те, що забажаєш.
Домовились вони і посадили часник.
Весна тільки-но входила в силу, а на полі вже зазеленіли соковиті стебельця часнику. Настав час ділити врожай, шайтан і каже:
— Цього разу я візьму собі все, що росте над землею!
— Гаразд, — погодився селянин, — я згоден на корені.
Зрізав шайтан стебла часнику, пов’язав їх в пучечки та й повіз на базар. Селянин же викопав часник, склав у кошики і залишив до зими, коли на базарі за часник дають найбільшу ціну.
І знову прогадав шайтан. Цілісінький день простовбичив на базарі, але не продав жодного пучка зелених стебел. «Ти, бісів продавець, — сміялися з нього покупці, — а де ж твій часник?»
Зрозумів шайтан, що й цього разу обдурив його селянин. Підстеріг шайтан селянина на стежині і здійняв галас:
— Безсовісний ти чоловік! Два роки я на тебе працював а що заробив?
Вирішив шайтан покарати селянина. Біля стежки лежав великий камінь, шайтан відірвав його від землі, підняв його над головою, але не встиг кинути. Селянин перший помітив що в ямі, яку закривав камінь, лежить глечик. Кинувся він до цього глечика, підняв його — дивиться, а в ньому повно золота!
— Давай розділимо золото порівну! — запропонував селянин.
— Ні, — сказав шайтан, — цього разу золото собі візьме той, хто старший! Я старший від тебе, отже глечик із золотом повинен бути моїм.
— А скільки тобі років? — запитав селянин.
— Цього рокy мені виповниться рівно двісті! — гордо мовив шайтан.
— Всього тільки! — подивувався селянин. — А чи знаєш ти, що моєму молодшому брату, який помер двісті років тому, було рівно сто років!
— Два роки я на тебе працював, — каже шайтан, — значить я маю право зробити вибір двічі! Ось тобі моє останнє рішення: давай по черзі возити один одного і співати пісні. Хто більше витримає, тому й дістанеться все золото.
Не став селянин сперечатися з шайтаном, посадив його на плечі та й пішов по стежині. Три дні й три ночі співав шайтан пісні, сидячи на шиї в селянина. На четвертий день замовк. Скінчилися в шайтана пісні. Всі, які він знав — проспівав.
Виліз тепер селянин шайтанові на шию. Дорога простяглася вздовж підніжжя гори, і селянин заспівав:

Ой-ой-ой, починається гора.
Ой-ой-ой, на горі ростуть ліси.
Ой-ой-ой, а в лісах росте кизил…

Весь день ішов шайтан вздовж гори і весь день селянин співав про те, що бачив довкола, і про все те, що знав про гори.
Наступного дня шлях проліг вздовж річки, і селянин весь день співав про річку, про її чудесну воду, про риб, що живуть у річці. Співав про те, для чого потрібна людині вода. Потім вони ішли степом, і селянин співав: «Ой-ой-ой, як чудово в цім степу!»…
На п’ятий день шайтан не витримав і здався:
— Злазь, — каже, — досить! У мене вуха вже позакладало від твоїх пісень.
А селянин відповідає:
— Ну що ти! У мене цих пісень на весь рік вистачить. Так що ходімо далі.
Скинув шайтан селянина зі спини, вилаявся і побіг світ за очі. На цьому їхня дружба скінчилася. А глечик із золотом дістався селянинові.

Урочище Розора

Урочище РозораТут жив колись змій. Він їв людей і не давав ніколи їм
 проходу. І спас людей від цього змія один коваль. Він збудував
 недалеко від змієвого лігва собі кузню та й задумав, як би 
звести того змія зі світу, щоб він людей не нівечив. От змієві,
 як той коваль закує в кузні, і досадно, що іде від коваля
 стукітня. Прилітає змій до кузні, а вона зачинена залізними
 дверима.
– Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш та не даєш мені спати? Я
тебе з’їм!
– Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись!
– Молися!
От коваль за молот та давай скоріш робити гвіздка.
– Чом же ти не молишся, а знов ляпаєш? – гука змій.
– Та я, молячись, – каже коваль, – ляпаю по ковадлу.
– Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
– Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
– Вже, – каже, – я справен. Як же ж, – питає, – ти мене 
їстимеш? Оце в стінах є дірки (звісно, пробують свердла), так 
ти висолопи сюди язика, я сяду на нього, а ти і проковтнеш
 мене.
Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвіздка 
та й прибив зміїв язик до стіни. Змій сюди-туди, не відірветься. 
А коваль за вуздечку та й і загнуздав змія. Запряг його у соху 
та й проорав розору, виорав поле і змія, звісно, улелекав.
 Люди зраділи та й собі давай корчувати ліс на поле, а по розорі
пішла водотеча. От з чого зветься урочище Розорою.

Звідки взявся віз

Звідки взявся візЗдавна люди і влітку, і взимку їздили тільки на санях. Ще не було майстра, який би воза вигадав. Якось і каже Бог Петру та Павлу:
— Як маєте без діла з кутка в куток тинятися, то йдіть та пошукайте такого майстра, який міг би воза для людей змайструвати.
Пішли святі у світ. Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть третій. Запитують людей, чи не бачили такого майстра, що здатний віз змайструвати?
— Ні, — відповідають люди. — Не бачили.
Може, аж на п’ятий день прийшли вони на болото, дивляться, а там хатинка обдерта, двері вибиті, вікна перекошені. А з хатки такий стукіт та гуркіт лине, що аж дерева тремтять.
Хотіли було святі тікати, але трохи страх минувся, то й кажуть один одному:
— Чого нам тікати, як нас сам Бог на землю послав. Зайдемо та подивимося, хто це на увесь ліс веремію вчинив.
Заходять в хатку, дивляться, а там стоїть віз на колесах, а біля нього чорт порається та щось собі під носа мугиче. Хоче нечистий воза з хати витягти і не може, не проходить у двері.
Побачили таке Петро й Павло і запитують:
— А що це ти, нечистий, робиш?
— Воза змайстрував, тільки ніяк вивезти з хати не можу.
— То віддай нам, ми його з хати вивеземо.
— А що ж ви мені за це дасте?
— Дамо тобі овес та ячмінь.
— Гаразд, нехай буде по-вашому.
Петро та Павло розібрали воза й винесли у двір. Чорт побачив, що віз уже у дворі, і каже:
— Тепер, як віз у дворі, то я вам його вже не дам.
— А як не даси, то ми тебе перехрестимо. То не матимеш ні воза, ні вівса, ні ячменю.
— Гаразд, беріть воза, тільки скажіть, що ви мені за нього дасте?
Чорт, бачите, все забував.
— Скажемо, як знову доладу складеш воза.
Зложив чорт воза і знову просить плату за роботу.
— Ми ж тобі казали, що даємо тобі очерет, — відказує Петро.
А Павло додає:
— Відтепер увесь очерет, що на землі, тільки тобі належить.
Побіг чорт в очерет, а Павло й Петро повезли воза людям. І відтоді на возі їздять усі добрі люди, а пани заводять собі брички, тачанки та карети — понавигадували, наче вони розумніші за того чорта, який і дотепер сидить в очереті, полохає жаб і тих людей, котрі не бояться Бога.

Штефанко і Мана

Штефанко і МанаЖили собі чоловік Петро й жінка Катерина. Мали вони сина Штефанка. Хлопець швидко ріс-розвивався, був гарний на вроду, меткий до роботи. Петро часто їздив до лісу по дрова й брав з собою сина, аби помагав.
Але збігли літа, почав старий хворіти. Однієї лютої зими Петро таки зліг і не встає. Біда, бо нема дров.
Каже син:
— Тату, мені вже вісімнадцять років. Поїду я в ліс по дрова сам.
Батько говорить:
— Ні, сину. Ти ще замалий. Сам не зможеш набрати дров, коні буйні, перевернуть сани…
— Нічого, тату, я собі з кіньми дам раду.
Поїхав, привіз повні сани дров і каже:
— Поїду ще раз.
Поки знову дістався до лісу, звіялася така метелиця, що світу не видко. Хотів уже дрова рихтувати, як чує, що його хтось кличе.
А в тім лісі була Мана. Знайшла вона Штефанка з кіньми та й зачала татовим голосом вабити:
— Штефанку, Штефанку, ходи — я осьде!
Він кричить:
— Тату, ви чого прийшли в ліс пішки, коли я тут з кіньми?
Але тата ніде не видко. Підходить він ближче на голос, а то вже з другого боку чути:
— Я осьде, осьде, Штефанку! Ходи, бо мене тут сніг замітає! Я не можу вибачкуватися зі снігу. Поможи!
Як зачав Штефанко ходити, то сюди, то туди по лісі — Мана завела його в страшні хащі. Став молодий хлопець пропадати, бо зробилася ніч, снігом мете, а дорогу він загубив. Що тут робити? Ні на дерево лізти — зима, ні на снігу ночувати — холодно.
Аж приходить до нього тисячолітня баба й питає:
— Що ти тут, хлопче, вночі робиш?
— Заблудив я, бабусю.
— Га-га-га! — Засміялася страшним голосом баба. — Я тут всі дороги знаю, але тобі не покажу. Коли підеш до мене на три дні на службу, тоді справлю тебе до твоїх батьків.
— Бабусю, не можу я піти на службу, бо загубив коні й сани в лісі. Замерзнуть мої коники.
— Не бійся. Твої коні вже давно в теплі сінце хрупають. Як не віриш — ходи перевіриш.
Приходить хлопець з бабою до якогось двору — ая, є його коні в стайні. Ввійшли до хати, баба дала повечеряти.
Трохи зігрівся, роздивляється — баба така страшна, така непривітна! Питає він:
— Бабусю, де мені лягати спати? Я дуже намерзся за день.
— Лізь на піч. Нині ще зима, а завтра буде літо.
— Як так, бабусю, може бути?
— А так буде.
Виліз Штефанко На піч, ліг, але сон його не бере — думає, куди він попав. Думав-думав, поки не заснув.
Рано-вранці встає, виходить надвір, а ліс зелений, цвіте все, пташки співають, бджоли літають — весна. Думає він: «Чи я ще на цьому світі, чи прийшов на той світ, що за одну ніч таке сталося?» Здогадується хлопець, що він у баби проспав не одну ніч, а цілу зиму.
Каже йому стара:
— Будеш у мене три дні воли пасти. Якщо перепасеш і не загубиш жодного, то на четвертий день будеш удома, а коли не буде так, як я кажу, то не вийдеш звідси.
Образливо йому такі слова від баби слухати, але нема іншого виходу, каже:
— Добре.
А баба далі говорить:
— Отут в череді є один дуже пустий безвухий віл. Ти його на пасовищі так бий, аби з нього шерсть летіла.
Дала стара хлопцеві поснідати, випускає стадо. Боже! Волів видимо-невидимо. Він за голову ймився, як те стадо буде пасти.
Каже баба:
— Йди за волами — воли самі тебе приведуть на пасовище.
Та й воли дійсно йдуть самі, а ззаду ледве переставляє ноги найпустіший, безвухий віл. Мав Штефанко налигач, та не бив його, а брав за шию та й помагав швидше йти. А коли побачив, що той приопадає на силі, віддав волові свій обід.
На пасовищі каже віл Штефанкові:
— Бачу, що ти добра людина, хочу тобі допомогти. Бери налигач й бігай навколо волів. Аби їх з очей не спускав, бо зараз Мана наведе на тебе сон. Коли заснеш, вони розбіжаться, а ввечері вона тобі голову відотне й на кіл виставить.
Сказав це віл, і, дійсно, на хлопця напала така дрімота, що стоїть і спить. Стали воли розбігатися, а безвухий каже: «Йди, бий волів, бо вони вже розходяться».
Пробігав Штефанко цілий день за волами, бив їх, але й себе бив, аби не спати, лишень безвухого вола не чіпав.
Увечері пригнав стадо додому, а Мана загнала волів до стайні, катує їх і приговорює:
— Аби завтра повтікали, бо я з вас паси буду дерти!
Повечеряв Штефанко, переночував ще ніч, а другої днини зранку гонить знову волів пасти. Безвухий віл каже:
— Штефанку, стережися, бо сьогодні гірший сон нападе на тебе.
— Що я зроблю? Мене вже тіло болить побите.
— Роби з липової кори коновку, аби-с мав у чім воду носити, коли тебе дрімота йметься.
Штефанко зробив собі з липової кори коновку, ходить за волами по пасовищі, а пасовище над морем. Коли нападає на нього дрімота, набирає морської води, ллє на себе, але волів з очей не спускає. Котрий віл зачинає голову піднімати, Штефанко б’є налигачем. Ледве-не-ледве перепас хлопець до вечора. А ввечері Мана загнала волів до стайні та й так лупила, що шкіру на них пірвала.
Приговорює:
— Як завтра не втечете від пастуха, то я вас увечері повивішую на бантах!
Переночував Штефанко і третю ніч, а ранесенько поснідав і займив воли на пасовище. Не встиг дійти з волами до пасовища, як на нього сон напав. Став Штефанко обливатися водою, став себе катувати, став бігати за волами, став і безвухий віл над ним вартувати — так мучився хлопець цілий день, що жити не хотілося. Вже сонце заходить, а воли ще шиї натягають — утікати, та він б’є налигачем по хребтах, зганяє докупи й гонить додому.
По дорозі безвухий віл йому каже:
— Завтра Мана буде тобі давати срібло-золото за службу, аби ти не брав. Візьмеш срібло — зітлієш у дорозі візьмеш золото — згориш з полум’ям у себе на подвір’ї.
Проси, аби дала того зайчика, що в її саду скаче.
А Штефанко каже:
— Я би хотів тебе взяти.
Безвухий віл говорить:
— Вона мене першого прожене, і я буду з тобою.
Пригнав хлопець воли, загнав до стайні, а Мана веде його в сад, де зайчик скаче, й показує на палях людські голови:
— Дивися, — каже. — В мене тут є на палях сто голів пастухів, а твоя була би сто перша. Але ти добре пас мої воли, тому нам треба розрахуватися.
Завела Мана його до комори, він очі свої забув — стільки там золота, срібла й діамантів. Каже стара:
— Бери собі, скільки хочеш.
Але згадав Штефанко, як безвухий віл радив йому не брати нічого, лише того зайчика, що в саду скаче, й говорить:
— Нічого, бабусю, не хочу, лишень хочу того зайчика, що скаче по вашому саду.
А Мана аж заревіла:
— Я цього зайчика тобі не дам.
— Ну, то я нічого від вас не хочу.
— Даю тобі найкращого вола.
— Не хочу вола.
— А що ти хочеш?
— Зайчика або нічого.
Пішла Мана ловити зайчика, Штефанко заглянув до стайні, а там на бантах попідвішувані усі воли, що він пас, лише найпустіший, безвухий, не висить. Принесла баба Штефанкові зайчика, провела до воріт, ще й вола безвухого виперла за ним з двору.
Йде Штефанко з волом і зайчика того несе. Зайшли вони за ліси, чують: земля гуде. Каже віл:
— Біда буде — це нас Мана доганяє. Вона, підступна, хоче нас у дорозі знищити. Сідай на мене. Я знімуся в повітря вище неї та й ратицями її потовчу.
Сідає Штефанко із зайчиком на вола й говорить йому:
— Як мені втриматися, коли в тебе гриви нема і навіть вух нема. Ти здіймешся в повітря, а я з зайчиком упаду на землю.
Віл каже:
— Ти на мене сядь — побачиш, яким я стану.
Лише сів Штефанко, як з вола зробився кінь, а з того зайчика — вродлива дівчина. Став кінь копитами бити, здійнявся в повітря, а ззаду зчинився шум — Мана летить. Почався бій у повітрі. Став кінь Ману в повітрі копитами бити. Бив, поки не порвав її на шматки. Впала Мана в ліс — зробилося з неї болото. Тоді приземлився кінь під золоту гору й сказав:
— Видиш, Штефанку, на золотій горі золотий палац?
То палац оцієї королівни, яку Мана зробила своїм зайчиком. Дівчина була в неї невільницею. Її батько — король — поїхав у ліс на полювання, Мана наслала на нього блуд, і він записав їй свою дочку ще в маминій утробі.
Довго нещасна королева мучилася зайчиком, аж ти її визволив. А я — кінь короля. Вже нема ні короля, ні королеви, а палац стоїть і на вас чекає. Ідіть, живіть у ньому.
І вони пішли. Штефанко поїхав, привіз своїх родичів,
і було тут велике королівське весілля.
І кінець кінцем, а курка з яйцем.

Як бабуся болотяника перехитрувала

Як бабуся болотяника перехитрувалаЖила колись давно стара-престара бабуся сама в хаті коло лісу. Вже їй годів, мабуть, сто було чи, може, й більш… А за тим лісом болото, а в тому болоті жив болотяник, що вночі по болоту шастав, а вдень на купині спав. І хвалився болотяник, що мудрішого од нього й на світі немає, бо він кого хоч обдурити може.
Ото дізнався болотяник, що бабуся за лісом сама живе, перекинувсь на діда, приходить до неї й каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене в хату, щоб не так сумно було.
— Ну, що ж, — каже бабуся, — як ти добрий чоловік, приставай: будемо жити вдвох.
І пустила його в хату.
Пожили вдвох зиму, діждали весни. Бабуся й каже:
— Ну, діду, треба нам щось садити, бо не буде чого взимку їсти.
— Тільки ти, — каже дід, — поміркуй своєю головою… що тобі краще, те й будемо садити…
А сам думає: «Ну, стривай, бабо, ти хитра, а я ще хитріший. Я ж тебе перехитрю!»
— У мене городу чимало, — міркує бабуся. — Наймемо чоловіка — нехай виоре, та посадимо городину: буде нам на пожиток.
Найняли чоловіка, виорав город. Заходилася бабуся картоплю садити та й каже:
— Знаєш, діду… Ми ж хоч разом живемо, а їмо різно… Давай так поділимося: як уродить на городі — хай буде моє те, що в землі, а твоє — що зверху.
— Добре, — каже дід. — Хай буде.
Картопля росте, вони полють. Уродили бульби завбільшки з кулаки.
Бабуся собі в яму сипле, а дідові бадилля на купу скидає. Стали їсти. Вкусив дід бадилину та й каже:
— Ану, дай покуштувать — чи твоє смачніше, чи моє.
А бабуся сміється:
— Е, ні, дідусику, їж, що тобі вродило!
Прожили зиму, знову весни діждали.
— А що будемо сіяти? — пита дід. — Мені мої харчі вже увірилися.
— Коли так, — міркує бабуся, — насіймо маку.
— Еге, еге! — радіє дід. — Тільки мені хай буде те, що в землі, а твоє — що зверху!
— Про мене, — каже бабуся, — хай мої будуть самі вершечки.
Уродив мак. Голівки такі, як кулаки. Позрізала їх бабуся, повитрушувала, насипала маку повні мішки.
— Тепереньки, діду, рви усе, що твоє, їж на здоров’я.
Їсть болотяник цурпалки з маку, аж давиться.
— Дай, бабо, покуштувати, чи твоє смачніше, чи моє!
А бабуся сміється:
— Як же я тобі дам, коли мачинка маленька, а в тебе ротище здоровенний?
Перезимували знов. Болотяник цурпалки їсть, а бабуся — мак.
На третю весну вона питається:
— Чи будемо сіяти, чи, може, годі?
Тут болотяник як закричить:
— Щоб ти, клята бабо, пропала! Ти вже мене так захарчувала, що я й ногами не можу ходити!
— То ти, може, й жити в мене не хочеш?
— Ні, не хочу!
— А як же ми розпрощаємося? Навчи мене хоч одненької пісні на згадку!
Став він співати:
«Ой, жив собі болотяник-небога, та не мав він прихилитись до кого. То знайшов собі бабусю старую… Оцю вже, каже, я перехитрую!
А бабуся була хитріша: так його нагодувала, що він ледве дише. Бадиляччя й цурпалки давала: отак того болотяника вшанувала!
Зрозуміла, бабусенько, моє слово? Залишайся жива та здорова!»
— А добре, — питає, — я тобі заспівав?
— Добре, — каже.
— Ну, заспівай же й ти мені, хоч поганенької, та й розпрощаймося!
— Е, ні! — бабуся йому. — Я так не заспіваю! Ось перекидайся на коня, неси мене, куди знаєш, тоді й заспіваю!
Перекинувсь болотяник на коня й поніс її в ліс, між терни та глоди. А бабуся вхопилася за гриву й співає: «Трайда-райда! Трайда-райда!»
Уже болотяника колючки пошмугляли, уже на ньому й шерсті мало, а вона все співає.
Став болотяник проситися:
— Може, годі, бабусенько? Може, все?
— Е, ні, — каже, — не все. Ще й половини не проспівала.
— Ой, бабусю, голубонько, пусти хоч з душею! Не треба мені твоїх пісень!
— Еге, — каже, — я ж тебе слухала! Послухай і ти мене!
Аж заплакав болотяник.
— Дам, — каже, — торбу грошей, тільки відпусти живого!
Забіг у болото, копнув ногою під купиною, де в нього гроші були заховані, вхопив торбу й поніс бабусю до хати.
Як злізла на порозі — кинув їй торбу:
— Тепер знатиму, хто хитріший, хто мудріший! Прощавай, стара!
Та й подався до себе на купину.

Про хлопця, який мусив служити в Охвая

Про хлопця, який мусив служити в ОхвайБуло, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Я їх не лаю — дай їм, Боже, що собі гадаю. Був один Лемонька, носився злегонька, мав штани полотняні, а дряпався на стіни дерев’яні.
Жив один бідний чоловік, який не мав багато дітей, лиш одного сина.
Коли хлопець підріс, батько повів його до міста, щоб набирався розуму. Проходили вони широким полем, зморилися і сіли на траві, на березі красного озера, трохи перепочити.
Чоловік ліг під куща і зітхнув: «Ох-вай!» Тої ж хвилини із води вискочив нечистий і питає:
— Чого ти мене кликав?
— Я тебе не кликав, — каже чоловік.
— Ти ж мовив: «Охвай!» А я той, мене зовуть Охвай.
— Ти мені не потрібний.
— Та куди йдеш із сином?
— Веду його в місто, щоб розуму навчився і ліпше жив, як я.
— Ну, то дай його мені в науку.
Чоловік боявся, аж тремтів, та нечистий так дубнув копитом, що мусив дати сина. Коли вони проїдалися, нечистий сказав:
— Рівно через рік на цьому місці зустрінемося. Принесеш сто срібних і спробуєш упізнати сина.
Минув рік. Чоловік приготував сто срібних і прийшов до озера. Покликав:
— Охвай!
Нечистий появився:
— Я тут! Ну, положи на руку сто срібних, а я зверх них положу п’ятсот. Якщо впізнаєш свого сина, твої будуть і сто, і п’ятсот срібних, а ні — то мої!
Чорт скочив до озера, а через хвилину виліз з трьома голубами:
— Ну, впізнавай сина!
Чоловік придивляється, придивляється — не може впізнати. Тоді нечистий каже:
— Ну, через рік прийди сюди і знову принеси сто срібних.
Чоловік повернувся додому, плачучи. Жінка його питає:
— Що ти плачеш?
— Та де би не плакав, коли нечистий заворожив нашого сина в голуба, і я ніяк не міг його упізнати.
Жінка заплакала й собі. І пустився чоловік по світу жебрати мідяки, аби назбирати до року сто срібних.
А як минув рік, з’явився над озером коло того кущика. Покликав:
— Охвай!
Нечистий виліз із води:
— Я тут. Чи приніс сто срібних?
— Приніс.
— Клади мені на руку, а я на них покладу п’ятсот. Якщо впізнаєш — твої будуть усі, а не впізнаєш — то мої.
Чорт скочив у воду, і скоро звідти вилетіли три сивенькі голуби й сіли на кущі.
— Ну, впізнавай, — каже чорт.
Чоловік дивився, дивився на них, аж його очі заболіли. Але не впізнав.
Нечистий регоче:
— Йди собі додому, а через рік будь на цьому місці й принеси сто срібних. Якщо й третій раз не упізнаєш свого сина, то ніколи його не побачиш.
Чоловік схилив голову і, плачучи, подався додому. Жінка його питає:
— Що ти знову журишся і плачеш?
— Де би не журився і не плакав, якщо й другий раз не упізнав сина. І гроші пропали, і сина нема.
Полягали спати сумні-пресумні. Жінка якось заснула, а чоловік не може. Раз коло півночі він чує — хтось постукав у вікно.
— Хто там?
— Це я, няньку…
Чоловік збудив жінку, швидко відчинив двері, впустив сина до хати. Дуже йому зраділи — стали обіймати, цілувати. Але він каже:
— Не цілуйте, бо буде з мене чути, й нечистий здогадається, куди я ходив. Я прийшов сказати, що як будете мене впізнавати, то аби ви знали: з мого лівого ока сльоза потече, а праве крило буде трохи опущене вниз.
Син це сказав і швидко пішов геть, щоб чорт не побачив, що його нема дома.
Минув рік, і чоловік з’явився коло озера на тому ж місці під кущем. Покликав:
— Охвай!
Нечистий виліз із води:
— Я тут! Ну, клади на руку сто срібних і чекай…
Чоловік поклав йому на долоню гроші, а чорт пропав в озері й через хвилину виніс трьох сивих голубів:
— Упізнавай сина. Це в останній раз…
Чоловік придивляється, придивляється. Нечистий регоче:
— Ой діду, слабі в тебе очі!
Та чоловік помітив на оці одного голуба сльозинку. Придивився ліпше — і праве крило трохи опущене додолу. І погладив голуба по голівці:
— Оце буде мій.
І голуб одразу перекинувся хлопцем. Чорт сердито каже чоловікові:
— Ну, бери його собі! Візьми й шістсот срібних!
Потім повернувся до леґеня:
— Ти у мене навчився всьому, але вважай, аби я тебе не спіймав на фіглях. Якщо спіймаю тебе на фіглях — біда буде!
Чоловік, щасливий, привів сина додому. Ще й грошей приніс. Хлопцеві не можуть нарадуватися.
Минуло пару тижнів, і син каже:
— Няньку, завтра підемо на торг.
— Нащо, як ми бідні? Нам нічого ані продавати, ані купувати.
— Не журіться — скоро будемо багаті. Я перекинуся у вепра-годованика й поженете мене на торговицю. Та не просіть за мене ні менше, ні більше — лиш тисячу срібних.
Ледве появилися на торзі, купці їх зразу обступили і запитують:
— Що просите за вепра?
— Тисячу срібних — ні більше, ні менше.
Стільки грошей жоден купець не мав. Лише під вечір появився багатий м’ясник і виплатив дідові тисячку. Каже:
— Ну, чоловіче, можеш іти додому, будеш добре жити.
Вепра посадили на віз і повезли. Перед корчмою зупинили коней і йдуть погоститися. М’ясник глянув на вепра і каже:
— Ба, чи не втече десь той веприсько?
Але вепр спокійно лежав і не рушався. А як купці почали в корчмі пити-гуляти, він учинився голубом і полетів геть. Ще скоріше був дома, як батько.
Чоловік дуже зрадів, коли побачив хлопця:
— Синку, я журився, що ти там зостанешся.
— О ні, няньку, я навчився розуму!..
Знову минуло кілька днів, і хлопець каже батькові:
— Няньку, завтра ідемо на торг. Я стану красним жеребцем. Та щоб ви не продали мене разом з кантарем. Як продасте разом з кантарем, тоді мене більше не побачите. А просіть за мене повну яму срібних, яку я копитом виб’ю.
Привів чоловік на торг жеребця. Почали збігатися купці. Питають:
— Що просите за коника?
— Повну яму срібних, яку він виб’є копитом.
Ніхто з купців не мав стільки грошей. Раз іде великий пан, а то був Охвай.
— Що, діду, — за жеребця?
— Яму грошей, яку виб’є копитом.
Пан не торгувався, а коли жеребець вибив величезну яму, засипав її сріблом-золотом.
— Бери собі гроші.
Чоловік зрадів і з радості забув за кантар. Доки вибрав із ями всі гроші, пан уже був далеко. Айбо старий наздогнав купця і загойкав:
— Я кантар не продавав! Поверніть мені кантар!
Пан засміявся:
— Ой, дідику, кантар продається разом з конем.
Зажурився чоловік і грошам не радий, опустив голову і йде плачучи додому.
А пан веде жеребця. Привів його до кузні, де працювало дванадцять ковалів.
— Чи ви мені підкуєте коня?
Старший відповів:
— Ми підкуємо, лише як заплатите?
— Добре заплачу.
— То як вам треба підкувати?
— Треба прибити такі підкови, щоб кожна важила по дванадцять центнерів.
— Ми зробимо і такі підкови, якщо маєте багато грошей.
— Я маю досить!
Ковалі почали кувати підкови. А вони мали служницю, що носила із криниці воду залізо гартувати. Черпає вона воду і каже жеребцеві:
— Ой неборе конику, якби ти знав, які на тебе готують підкови?
Понесла відра, вилила на гаряче залізо і знову прийшла до криниці, погладила жеребця:
— Ей, конику, конику, як ти будеш тягати такі страшні підкови?
Тоді жеребець проговорив:
— Дівчино, зніми з моєї шиї кантар.
Служниця зняла. А він зробився рибою і скочив у криницю. Нечистий про це знав. Він зробився гадом і поліз у криницю. Хлопець швидко перемінився на голуба і тікає! Але чорт зробився яструбом — і за ним! Ось, ось догонить голуба, але той залетів через вікно у царську палату. Принцеса швиденько закрила вікно, щоб голуб не міг вилетіти і дуже йому рада. Наказала зробити красну клітку й добре годує голуба, гладить його і не розлучається з ним ні вдень, ні вночі.
Але коли вона засинала, голуб робився леґенем і їв страву, приготовлену для принцеси. Завжди поїдав так, що в тарілці нічого не лишалося.
Служниці дивуються:
— Ба, що це наша принцеса так смачне їсть?
І принесли більше, щоб не була голодна.
Принцеса теж дивується:
— Чому несете так багато?
— Тарілки все порожні залишаються, і ми боїмося, що ви голодні.
— Я не голодна, я завжди лишаю їжу на столі, — каже їм принцеса. І думає собі: «Ба, хто це після мене поїдає? Мушу підстерегти…»
І замкнула двері, а ключа сховала.
Після вечері лягла в свою постіль і вдала, що спить… Але вона не спала, все глипала у той бік, де стіл. Раз уночі вийшов із клітки голуб, став прекрасним леґенем і сів за стіл.
Дівчина потихеньку встала з постелі, помалу підкралася до столу і схопила леґеня за руку.
— Що ти за один?
— Я той і той, — і все їй розповів.
— Ну, ти — мій, а я — твоя! Я ні за кого не віддамся, лише за тебе.
З того часу вони кожний день зустрічалися і дуже любилися. А до царя приходили принци, графи, барони і сватали його доньку. Цар закликав доньку й каже:
— Тобі час заміж виходити, ти вже молодиця. Вибирай собі, котрий тобі любий, котрий тобі до серця.
Але принцеса опустила голову:
— Няньку, я вже засватана, мій суджений уже давно прийшов.
— Де він? Ти нам нічого не казала.
— Няньку, мій суджений — голуб у клітці…
— Який голуб?! Що ти вигадуєш?
— Той голуб, що влетів у моє вікно. Няньку, я за другого ніколи не вийду, лише за нього хочу…
Дівчина просила-молила свого батька віддати її за голуба. Що мав робити цар? Мусив дати згоду.
Принцеса взяла голуба на руку і пішла до міста купити одяг. Почали готувати весілля. Напекли, наварили, навезли напоїв, найняли музик.
Голуб дав дівчині перстень:
— Цього персня щоб ти нікому не дала!..
Скоро в царському палаці з’явився й Охвай — прийшов як гусляр.
— Пресвітлий царю, — каже, — я чув, що у вас буде весілля.
— Так, так… робимо весілля.
— То візьміть мене і моїх цімборів тусляти. Кращих музикантів не знайдете.
— Та що ви за музику будете просити?
— Нам не треба ні срібла, ні золота лише принцесин перстень, що у неї на лівій руці.
— Нехай буде, — погодився цар.
І Охвай на другий день привів своїх музик. Ну, нічого. Грали цілий день, і Охвай просить платню. Цар закликав доньку:
— Дай гудакам перстень, який маєш на лівій руці. Ми так домовлялися.
Дівчина згадала, що голуб їй наказував нікому не давати того персня. І сказала:
— Няньку, цей перстень — подарунок від мого молодого. Я не можу й не смію дати його іншому. Дайте ви свій.
Цар дає музикам свого персня, та Охвай не хоче:
— Пресвітлий царю, ви пообіцяли мені принцесин перстень. Ви свого слова повинні дотримати.
Цар засоромився і закричав на доньку:
— Віддавай свій перстень! Як не даєш, то будеш коротша на голову!
Тоді принцеса зняла з пальця перстень і вдарила ним об землю так, що розсипався на макові зернятка. І нечистий зразу перемінився у квочку, інші музики перемінилися в курчат і почали збирати макове зерно.
Та голуб перекинувся тхорем і скочив на квочку — розірвав її.
Цар лиш очі витріщив на таку чудасію. А тхір перемінився на красного леґеня став собі коло молодої:
— Пресвітлий царю, оце моя суджена!
Тоді цар зняв зі своєї голови корону, надів на хлопця і сказав:
— Ти — мій зять, наслідник. Передаю на тебе царство.
Весілля тривало. Гості їли, пили, веселилися. І я на тій гостині був, наївся і напився, що став п’яний, упав на стілець — і цій казці кінець.