Селянин і шайтан

Селянин і шайтанЖив собі селянин. Мав поле. Настала весна, а в селянина бракує грошей, щоб купити насіння й засіяти своє поле. Сидить селянин скраєчку поля і сумно зітхає. Коли це мимо йде шайтан. Зупинився та й питає:
— Що трапилося, добродію, чого так сумно зітхаєш?
Селянин йому відповідає:
— Коли в мене були гроші для насіння, не було землі. Тепер є земля, але нема грошей, щоб купити насіння.
— Якщо я тобі дам грошей для насіння, ти віддаси мені половину майбутнього вражаю? — запитує шайтан.
Поміркував селянин та й погодився. Посіяли вони кукурудзу. Виросла кукурудза, дозріла. Почали вони радитись, як їм розділити врожай, щоб ніхто не образився.
Селянин і каже шайтану:
— Візьми собі ту частину, котра тобі більше подобається.
Оглянув шайтан кукурудзу, бачить — стебел багато, вони високі і товсті, а качанів на кожному стеблі всього по два-три. «Візьму те, чого більше», — вирішив шайтан.
Поділили вони врожай: шайтану дісталася гора стебел, а селянину мажара качанів. Селянин продав кукурудзу і виручив добрі гроші, а шайтану за його гору стебел дали всього кілька монет.
Прикро стало шайтану.
— Який же ти безсовісний, обдурив мене, — сказав він селянину.
А той йому відповідає:
— Але ж ти сам вибирав і взяв те, що хотів. Давай-но ще раз засіємо це поле і ти вибереш те, що забажаєш.
Домовились вони і посадили часник.
Весна тільки-но входила в силу, а на полі вже зазеленіли соковиті стебельця часнику. Настав час ділити врожай, шайтан і каже:
— Цього разу я візьму собі все, що росте над землею!
— Гаразд, — погодився селянин, — я згоден на корені.
Зрізав шайтан стебла часнику, пов’язав їх в пучечки та й повіз на базар. Селянин же викопав часник, склав у кошики і залишив до зими, коли на базарі за часник дають найбільшу ціну.
І знову прогадав шайтан. Цілісінький день простовбичив на базарі, але не продав жодного пучка зелених стебел. «Ти, бісів продавець, — сміялися з нього покупці, — а де ж твій часник?»
Зрозумів шайтан, що й цього разу обдурив його селянин. Підстеріг шайтан селянина на стежині і здійняв галас:
— Безсовісний ти чоловік! Два роки я на тебе працював а що заробив?
Вирішив шайтан покарати селянина. Біля стежки лежав великий камінь, шайтан відірвав його від землі, підняв його над головою, але не встиг кинути. Селянин перший помітив що в ямі, яку закривав камінь, лежить глечик. Кинувся він до цього глечика, підняв його — дивиться, а в ньому повно золота!
— Давай розділимо золото порівну! — запропонував селянин.
— Ні, — сказав шайтан, — цього разу золото собі візьме той, хто старший! Я старший від тебе, отже глечик із золотом повинен бути моїм.
— А скільки тобі років? — запитав селянин.
— Цього рокy мені виповниться рівно двісті! — гордо мовив шайтан.
— Всього тільки! — подивувався селянин. — А чи знаєш ти, що моєму молодшому брату, який помер двісті років тому, було рівно сто років!
— Два роки я на тебе працював, — каже шайтан, — значить я маю право зробити вибір двічі! Ось тобі моє останнє рішення: давай по черзі возити один одного і співати пісні. Хто більше витримає, тому й дістанеться все золото.
Не став селянин сперечатися з шайтаном, посадив його на плечі та й пішов по стежині. Три дні й три ночі співав шайтан пісні, сидячи на шиї в селянина. На четвертий день замовк. Скінчилися в шайтана пісні. Всі, які він знав — проспівав.
Виліз тепер селянин шайтанові на шию. Дорога простяглася вздовж підніжжя гори, і селянин заспівав:

Ой-ой-ой, починається гора.
Ой-ой-ой, на горі ростуть ліси.
Ой-ой-ой, а в лісах росте кизил…

Весь день ішов шайтан вздовж гори і весь день селянин співав про те, що бачив довкола, і про все те, що знав про гори.
Наступного дня шлях проліг вздовж річки, і селянин весь день співав про річку, про її чудесну воду, про риб, що живуть у річці. Співав про те, для чого потрібна людині вода. Потім вони ішли степом, і селянин співав: «Ой-ой-ой, як чудово в цім степу!»…
На п’ятий день шайтан не витримав і здався:
— Злазь, — каже, — досить! У мене вуха вже позакладало від твоїх пісень.
А селянин відповідає:
— Ну що ти! У мене цих пісень на весь рік вистачить. Так що ходімо далі.
Скинув шайтан селянина зі спини, вилаявся і побіг світ за очі. На цьому їхня дружба скінчилася. А глечик із золотом дістався селянинові.

Урочище Розора

Урочище РозораТут жив колись змій. Він їв людей і не давав ніколи їм
 проходу. І спас людей від цього змія один коваль. Він збудував
 недалеко від змієвого лігва собі кузню та й задумав, як би 
звести того змія зі світу, щоб він людей не нівечив. От змієві,
 як той коваль закує в кузні, і досадно, що іде від коваля
 стукітня. Прилітає змій до кузні, а вона зачинена залізними
 дверима.
– Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш та не даєш мені спати? Я
тебе з’їм!
– Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись!
– Молися!
От коваль за молот та давай скоріш робити гвіздка.
– Чом же ти не молишся, а знов ляпаєш? – гука змій.
– Та я, молячись, – каже коваль, – ляпаю по ковадлу.
– Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
– Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
– Вже, – каже, – я справен. Як же ж, – питає, – ти мене 
їстимеш? Оце в стінах є дірки (звісно, пробують свердла), так 
ти висолопи сюди язика, я сяду на нього, а ти і проковтнеш
 мене.
Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвіздка 
та й прибив зміїв язик до стіни. Змій сюди-туди, не відірветься. 
А коваль за вуздечку та й і загнуздав змія. Запряг його у соху 
та й проорав розору, виорав поле і змія, звісно, улелекав.
 Люди зраділи та й собі давай корчувати ліс на поле, а по розорі
пішла водотеча. От з чого зветься урочище Розорою.

Звідки взявся віз

Звідки взявся візЗдавна люди і влітку, і взимку їздили тільки на санях. Ще не було майстра, який би воза вигадав. Якось і каже Бог Петру та Павлу:
— Як маєте без діла з кутка в куток тинятися, то йдіть та пошукайте такого майстра, який міг би воза для людей змайструвати.
Пішли святі у світ. Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть третій. Запитують людей, чи не бачили такого майстра, що здатний віз змайструвати?
— Ні, — відповідають люди. — Не бачили.
Може, аж на п’ятий день прийшли вони на болото, дивляться, а там хатинка обдерта, двері вибиті, вікна перекошені. А з хатки такий стукіт та гуркіт лине, що аж дерева тремтять.
Хотіли було святі тікати, але трохи страх минувся, то й кажуть один одному:
— Чого нам тікати, як нас сам Бог на землю послав. Зайдемо та подивимося, хто це на увесь ліс веремію вчинив.
Заходять в хатку, дивляться, а там стоїть віз на колесах, а біля нього чорт порається та щось собі під носа мугиче. Хоче нечистий воза з хати витягти і не може, не проходить у двері.
Побачили таке Петро й Павло і запитують:
— А що це ти, нечистий, робиш?
— Воза змайстрував, тільки ніяк вивезти з хати не можу.
— То віддай нам, ми його з хати вивеземо.
— А що ж ви мені за це дасте?
— Дамо тобі овес та ячмінь.
— Гаразд, нехай буде по-вашому.
Петро та Павло розібрали воза й винесли у двір. Чорт побачив, що віз уже у дворі, і каже:
— Тепер, як віз у дворі, то я вам його вже не дам.
— А як не даси, то ми тебе перехрестимо. То не матимеш ні воза, ні вівса, ні ячменю.
— Гаразд, беріть воза, тільки скажіть, що ви мені за нього дасте?
Чорт, бачите, все забував.
— Скажемо, як знову доладу складеш воза.
Зложив чорт воза і знову просить плату за роботу.
— Ми ж тобі казали, що даємо тобі очерет, — відказує Петро.
А Павло додає:
— Відтепер увесь очерет, що на землі, тільки тобі належить.
Побіг чорт в очерет, а Павло й Петро повезли воза людям. І відтоді на возі їздять усі добрі люди, а пани заводять собі брички, тачанки та карети — понавигадували, наче вони розумніші за того чорта, який і дотепер сидить в очереті, полохає жаб і тих людей, котрі не бояться Бога.

Штефанко і Мана

Штефанко і Мана

Жили собі чоловік Петро й жінка Катерина. Мали вони сина Штефанка. Хлопець швидко ріс-розвивався, був гарний на вроду, меткий до роботи. Петро часто їздив до лісу по дрова й брав з собою сина, аби помагав. Але збігли літа, почав старий … Читати далі

Як бабуся болотяника перехитрувала

Як бабуся болотяника перехитрувала

Жила колись давно стара-престара бабуся сама в хаті коло лісу. Вже їй годів, мабуть, сто було чи, може, й більш… А за тим лісом болото, а в тому болоті жив болотяник, що вночі по болоту шастав, а вдень на купині … Читати далі

Про хлопця, який мусив служити в Охвая

Про хлопця, який мусив служити в Охвай

Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Я їх не лаю — дай їм, Боже, що собі гадаю. Був один Лемонька, носився злегонька, … Читати далі

Про Дундулюка, Михайлика й Калинку

Про Дундулюка, Михайлика й Калинку

Жив на світі парубок, який називався Свербиногою. Був годний і здоровий. Брешу… Не зовсім і здоровий був — він мав один ґандж: свербіли п’яти. Так дуже свербіли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою відливати — помирає … Читати далі

Двісті слів брехні

Двісті слів брехні

Було собі три брати. Поїхали вони у далеку дорогу. Набрали їсти й пити, тютюну й вогню. Заїхали брати у великий ліс. Надвечір зупинилися, попоїли, попили і спати лягли. Рано встали і поїхали далі. А лісові кінця нема. І настала ніч. … Читати далі

Дракон з Чортової скелі

Дракон з Чортової скелі

Ніхто не знав, звідки прилетів цей дракон, що оселився піді Львовом на Чортових скелях. В погідну днину вигрівав своє могутнє тіло на скелях, ліниво мружачи дрімливі очі. Коли надходив вечір і тіні високих сосен лягали на землю, дракон оживав — … Читати далі

Як баба чорта дурила

Як баба чорта дурила

Зосталась жінка удовою і вже зостарілась. Сидить і журиться. Та, горюючи, й каже: — Хоч би сам чорт прийшов та виорав мені ниву. А чорт почув, перекинувся на чоловіка, до неї в хату зайшов та й каже: — Здорова будь, … Читати далі