Штефанко і Мана

Штефанко і МанаЖили собі чоловік Петро й жінка Катерина. Мали вони сина Штефанка. Хлопець швидко ріс-розвивався, був гарний на вроду, меткий до роботи. Петро часто їздив до лісу по дрова й брав з собою сина, аби помагав.
Але збігли літа, почав старий хворіти. Однієї лютої зими Петро таки зліг і не встає. Біда, бо нема дров.
Каже син:
— Тату, мені вже вісімнадцять років. Поїду я в ліс по дрова сам.
Батько говорить:
— Ні, сину. Ти ще замалий. Сам не зможеш набрати дров, коні буйні, перевернуть сани…
— Нічого, тату, я собі з кіньми дам раду.
Поїхав, привіз повні сани дров і каже:
— Поїду ще раз.
Поки знову дістався до лісу, звіялася така метелиця, що світу не видко. Хотів уже дрова рихтувати, як чує, що його хтось кличе.
А в тім лісі була Мана. Знайшла вона Штефанка з кіньми та й зачала татовим голосом вабити:
— Штефанку, Штефанку, ходи — я осьде!
Він кричить:
— Тату, ви чого прийшли в ліс пішки, коли я тут з кіньми?
Але тата ніде не видко. Підходить він ближче на голос, а то вже з другого боку чути:
— Я осьде, осьде, Штефанку! Ходи, бо мене тут сніг замітає! Я не можу вибачкуватися зі снігу. Поможи!
Як зачав Штефанко ходити, то сюди, то туди по лісі — Мана завела його в страшні хащі. Став молодий хлопець пропадати, бо зробилася ніч, снігом мете, а дорогу він загубив. Що тут робити? Ні на дерево лізти — зима, ні на снігу ночувати — холодно.
Аж приходить до нього тисячолітня баба й питає:
— Що ти тут, хлопче, вночі робиш?
— Заблудив я, бабусю.
— Га-га-га! — Засміялася страшним голосом баба. — Я тут всі дороги знаю, але тобі не покажу. Коли підеш до мене на три дні на службу, тоді справлю тебе до твоїх батьків.
— Бабусю, не можу я піти на службу, бо загубив коні й сани в лісі. Замерзнуть мої коники.
— Не бійся. Твої коні вже давно в теплі сінце хрупають. Як не віриш — ходи перевіриш.
Приходить хлопець з бабою до якогось двору — ая, є його коні в стайні. Ввійшли до хати, баба дала повечеряти.
Трохи зігрівся, роздивляється — баба така страшна, така непривітна! Питає він:
— Бабусю, де мені лягати спати? Я дуже намерзся за день.
— Лізь на піч. Нині ще зима, а завтра буде літо.
— Як так, бабусю, може бути?
— А так буде.
Виліз Штефанко На піч, ліг, але сон його не бере — думає, куди він попав. Думав-думав, поки не заснув.
Рано-вранці встає, виходить надвір, а ліс зелений, цвіте все, пташки співають, бджоли літають — весна. Думає він: «Чи я ще на цьому світі, чи прийшов на той світ, що за одну ніч таке сталося?» Здогадується хлопець, що він у баби проспав не одну ніч, а цілу зиму.
Каже йому стара:
— Будеш у мене три дні воли пасти. Якщо перепасеш і не загубиш жодного, то на четвертий день будеш удома, а коли не буде так, як я кажу, то не вийдеш звідси.
Образливо йому такі слова від баби слухати, але нема іншого виходу, каже:
— Добре.
А баба далі говорить:
— Отут в череді є один дуже пустий безвухий віл. Ти його на пасовищі так бий, аби з нього шерсть летіла.
Дала стара хлопцеві поснідати, випускає стадо. Боже! Волів видимо-невидимо. Він за голову ймився, як те стадо буде пасти.
Каже баба:
— Йди за волами — воли самі тебе приведуть на пасовище.
Та й воли дійсно йдуть самі, а ззаду ледве переставляє ноги найпустіший, безвухий віл. Мав Штефанко налигач, та не бив його, а брав за шию та й помагав швидше йти. А коли побачив, що той приопадає на силі, віддав волові свій обід.
На пасовищі каже віл Штефанкові:
— Бачу, що ти добра людина, хочу тобі допомогти. Бери налигач й бігай навколо волів. Аби їх з очей не спускав, бо зараз Мана наведе на тебе сон. Коли заснеш, вони розбіжаться, а ввечері вона тобі голову відотне й на кіл виставить.
Сказав це віл, і, дійсно, на хлопця напала така дрімота, що стоїть і спить. Стали воли розбігатися, а безвухий каже: «Йди, бий волів, бо вони вже розходяться».
Пробігав Штефанко цілий день за волами, бив їх, але й себе бив, аби не спати, лишень безвухого вола не чіпав.
Увечері пригнав стадо додому, а Мана загнала волів до стайні, катує їх і приговорює:
— Аби завтра повтікали, бо я з вас паси буду дерти!
Повечеряв Штефанко, переночував ще ніч, а другої днини зранку гонить знову волів пасти. Безвухий віл каже:
— Штефанку, стережися, бо сьогодні гірший сон нападе на тебе.
— Що я зроблю? Мене вже тіло болить побите.
— Роби з липової кори коновку, аби-с мав у чім воду носити, коли тебе дрімота йметься.
Штефанко зробив собі з липової кори коновку, ходить за волами по пасовищі, а пасовище над морем. Коли нападає на нього дрімота, набирає морської води, ллє на себе, але волів з очей не спускає. Котрий віл зачинає голову піднімати, Штефанко б’є налигачем. Ледве-не-ледве перепас хлопець до вечора. А ввечері Мана загнала волів до стайні та й так лупила, що шкіру на них пірвала.
Приговорює:
— Як завтра не втечете від пастуха, то я вас увечері повивішую на бантах!
Переночував Штефанко і третю ніч, а ранесенько поснідав і займив воли на пасовище. Не встиг дійти з волами до пасовища, як на нього сон напав. Став Штефанко обливатися водою, став себе катувати, став бігати за волами, став і безвухий віл над ним вартувати — так мучився хлопець цілий день, що жити не хотілося. Вже сонце заходить, а воли ще шиї натягають — утікати, та він б’є налигачем по хребтах, зганяє докупи й гонить додому.
По дорозі безвухий віл йому каже:
— Завтра Мана буде тобі давати срібло-золото за службу, аби ти не брав. Візьмеш срібло — зітлієш у дорозі візьмеш золото — згориш з полум’ям у себе на подвір’ї.
Проси, аби дала того зайчика, що в її саду скаче.
А Штефанко каже:
— Я би хотів тебе взяти.
Безвухий віл говорить:
— Вона мене першого прожене, і я буду з тобою.
Пригнав хлопець воли, загнав до стайні, а Мана веде його в сад, де зайчик скаче, й показує на палях людські голови:
— Дивися, — каже. — В мене тут є на палях сто голів пастухів, а твоя була би сто перша. Але ти добре пас мої воли, тому нам треба розрахуватися.
Завела Мана його до комори, він очі свої забув — стільки там золота, срібла й діамантів. Каже стара:
— Бери собі, скільки хочеш.
Але згадав Штефанко, як безвухий віл радив йому не брати нічого, лише того зайчика, що в саду скаче, й говорить:
— Нічого, бабусю, не хочу, лишень хочу того зайчика, що скаче по вашому саду.
А Мана аж заревіла:
— Я цього зайчика тобі не дам.
— Ну, то я нічого від вас не хочу.
— Даю тобі найкращого вола.
— Не хочу вола.
— А що ти хочеш?
— Зайчика або нічого.
Пішла Мана ловити зайчика, Штефанко заглянув до стайні, а там на бантах попідвішувані усі воли, що він пас, лише найпустіший, безвухий, не висить. Принесла баба Штефанкові зайчика, провела до воріт, ще й вола безвухого виперла за ним з двору.
Йде Штефанко з волом і зайчика того несе. Зайшли вони за ліси, чують: земля гуде. Каже віл:
— Біда буде — це нас Мана доганяє. Вона, підступна, хоче нас у дорозі знищити. Сідай на мене. Я знімуся в повітря вище неї та й ратицями її потовчу.
Сідає Штефанко із зайчиком на вола й говорить йому:
— Як мені втриматися, коли в тебе гриви нема і навіть вух нема. Ти здіймешся в повітря, а я з зайчиком упаду на землю.
Віл каже:
— Ти на мене сядь — побачиш, яким я стану.
Лише сів Штефанко, як з вола зробився кінь, а з того зайчика — вродлива дівчина. Став кінь копитами бити, здійнявся в повітря, а ззаду зчинився шум — Мана летить. Почався бій у повітрі. Став кінь Ману в повітрі копитами бити. Бив, поки не порвав її на шматки. Впала Мана в ліс — зробилося з неї болото. Тоді приземлився кінь під золоту гору й сказав:
— Видиш, Штефанку, на золотій горі золотий палац?
То палац оцієї королівни, яку Мана зробила своїм зайчиком. Дівчина була в неї невільницею. Її батько — король — поїхав у ліс на полювання, Мана наслала на нього блуд, і він записав їй свою дочку ще в маминій утробі.
Довго нещасна королева мучилася зайчиком, аж ти її визволив. А я — кінь короля. Вже нема ні короля, ні королеви, а палац стоїть і на вас чекає. Ідіть, живіть у ньому.
І вони пішли. Штефанко поїхав, привіз своїх родичів,
і було тут велике королівське весілля.
І кінець кінцем, а курка з яйцем.

Про хлопця, який мусив служити в Охвая

Про хлопця, який мусив служити в ОхвайБуло, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Я їх не лаю — дай їм, Боже, що собі гадаю. Був один Лемонька, носився злегонька, мав штани полотняні, а дряпався на стіни дерев’яні.
Жив один бідний чоловік, який не мав багато дітей, лиш одного сина.
Коли хлопець підріс, батько повів його до міста, щоб набирався розуму. Проходили вони широким полем, зморилися і сіли на траві, на березі красного озера, трохи перепочити.
Чоловік ліг під куща і зітхнув: «Ох-вай!» Тої ж хвилини із води вискочив нечистий і питає:
— Чого ти мене кликав?
— Я тебе не кликав, — каже чоловік.
— Ти ж мовив: «Охвай!» А я той, мене зовуть Охвай.
— Ти мені не потрібний.
— Та куди йдеш із сином?
— Веду його в місто, щоб розуму навчився і ліпше жив, як я.
— Ну, то дай його мені в науку.
Чоловік боявся, аж тремтів, та нечистий так дубнув копитом, що мусив дати сина. Коли вони проїдалися, нечистий сказав:
— Рівно через рік на цьому місці зустрінемося. Принесеш сто срібних і спробуєш упізнати сина.
Минув рік. Чоловік приготував сто срібних і прийшов до озера. Покликав:
— Охвай!
Нечистий появився:
— Я тут! Ну, положи на руку сто срібних, а я зверх них положу п’ятсот. Якщо впізнаєш свого сина, твої будуть і сто, і п’ятсот срібних, а ні — то мої!
Чорт скочив до озера, а через хвилину виліз з трьома голубами:
— Ну, впізнавай сина!
Чоловік придивляється, придивляється — не може впізнати. Тоді нечистий каже:
— Ну, через рік прийди сюди і знову принеси сто срібних.
Чоловік повернувся додому, плачучи. Жінка його питає:
— Що ти плачеш?
— Та де би не плакав, коли нечистий заворожив нашого сина в голуба, і я ніяк не міг його упізнати.
Жінка заплакала й собі. І пустився чоловік по світу жебрати мідяки, аби назбирати до року сто срібних.
А як минув рік, з’явився над озером коло того кущика. Покликав:
— Охвай!
Нечистий виліз із води:
— Я тут. Чи приніс сто срібних?
— Приніс.
— Клади мені на руку, а я на них покладу п’ятсот. Якщо впізнаєш — твої будуть усі, а не впізнаєш — то мої.
Чорт скочив у воду, і скоро звідти вилетіли три сивенькі голуби й сіли на кущі.
— Ну, впізнавай, — каже чорт.
Чоловік дивився, дивився на них, аж його очі заболіли. Але не впізнав.
Нечистий регоче:
— Йди собі додому, а через рік будь на цьому місці й принеси сто срібних. Якщо й третій раз не упізнаєш свого сина, то ніколи його не побачиш.
Чоловік схилив голову і, плачучи, подався додому. Жінка його питає:
— Що ти знову журишся і плачеш?
— Де би не журився і не плакав, якщо й другий раз не упізнав сина. І гроші пропали, і сина нема.
Полягали спати сумні-пресумні. Жінка якось заснула, а чоловік не може. Раз коло півночі він чує — хтось постукав у вікно.
— Хто там?
— Це я, няньку…
Чоловік збудив жінку, швидко відчинив двері, впустив сина до хати. Дуже йому зраділи — стали обіймати, цілувати. Але він каже:
— Не цілуйте, бо буде з мене чути, й нечистий здогадається, куди я ходив. Я прийшов сказати, що як будете мене впізнавати, то аби ви знали: з мого лівого ока сльоза потече, а праве крило буде трохи опущене вниз.
Син це сказав і швидко пішов геть, щоб чорт не побачив, що його нема дома.
Минув рік, і чоловік з’явився коло озера на тому ж місці під кущем. Покликав:
— Охвай!
Нечистий виліз із води:
— Я тут! Ну, клади на руку сто срібних і чекай…
Чоловік поклав йому на долоню гроші, а чорт пропав в озері й через хвилину виніс трьох сивих голубів:
— Упізнавай сина. Це в останній раз…
Чоловік придивляється, придивляється. Нечистий регоче:
— Ой діду, слабі в тебе очі!
Та чоловік помітив на оці одного голуба сльозинку. Придивився ліпше — і праве крило трохи опущене додолу. І погладив голуба по голівці:
— Оце буде мій.
І голуб одразу перекинувся хлопцем. Чорт сердито каже чоловікові:
— Ну, бери його собі! Візьми й шістсот срібних!
Потім повернувся до леґеня:
— Ти у мене навчився всьому, але вважай, аби я тебе не спіймав на фіглях. Якщо спіймаю тебе на фіглях — біда буде!
Чоловік, щасливий, привів сина додому. Ще й грошей приніс. Хлопцеві не можуть нарадуватися.
Минуло пару тижнів, і син каже:
— Няньку, завтра підемо на торг.
— Нащо, як ми бідні? Нам нічого ані продавати, ані купувати.
— Не журіться — скоро будемо багаті. Я перекинуся у вепра-годованика й поженете мене на торговицю. Та не просіть за мене ні менше, ні більше — лиш тисячу срібних.
Ледве появилися на торзі, купці їх зразу обступили і запитують:
— Що просите за вепра?
— Тисячу срібних — ні більше, ні менше.
Стільки грошей жоден купець не мав. Лише під вечір появився багатий м’ясник і виплатив дідові тисячку. Каже:
— Ну, чоловіче, можеш іти додому, будеш добре жити.
Вепра посадили на віз і повезли. Перед корчмою зупинили коней і йдуть погоститися. М’ясник глянув на вепра і каже:
— Ба, чи не втече десь той веприсько?
Але вепр спокійно лежав і не рушався. А як купці почали в корчмі пити-гуляти, він учинився голубом і полетів геть. Ще скоріше був дома, як батько.
Чоловік дуже зрадів, коли побачив хлопця:
— Синку, я журився, що ти там зостанешся.
— О ні, няньку, я навчився розуму!..
Знову минуло кілька днів, і хлопець каже батькові:
— Няньку, завтра ідемо на торг. Я стану красним жеребцем. Та щоб ви не продали мене разом з кантарем. Як продасте разом з кантарем, тоді мене більше не побачите. А просіть за мене повну яму срібних, яку я копитом виб’ю.
Привів чоловік на торг жеребця. Почали збігатися купці. Питають:
— Що просите за коника?
— Повну яму срібних, яку він виб’є копитом.
Ніхто з купців не мав стільки грошей. Раз іде великий пан, а то був Охвай.
— Що, діду, — за жеребця?
— Яму грошей, яку виб’є копитом.
Пан не торгувався, а коли жеребець вибив величезну яму, засипав її сріблом-золотом.
— Бери собі гроші.
Чоловік зрадів і з радості забув за кантар. Доки вибрав із ями всі гроші, пан уже був далеко. Айбо старий наздогнав купця і загойкав:
— Я кантар не продавав! Поверніть мені кантар!
Пан засміявся:
— Ой, дідику, кантар продається разом з конем.
Зажурився чоловік і грошам не радий, опустив голову і йде плачучи додому.
А пан веде жеребця. Привів його до кузні, де працювало дванадцять ковалів.
— Чи ви мені підкуєте коня?
Старший відповів:
— Ми підкуємо, лише як заплатите?
— Добре заплачу.
— То як вам треба підкувати?
— Треба прибити такі підкови, щоб кожна важила по дванадцять центнерів.
— Ми зробимо і такі підкови, якщо маєте багато грошей.
— Я маю досить!
Ковалі почали кувати підкови. А вони мали служницю, що носила із криниці воду залізо гартувати. Черпає вона воду і каже жеребцеві:
— Ой неборе конику, якби ти знав, які на тебе готують підкови?
Понесла відра, вилила на гаряче залізо і знову прийшла до криниці, погладила жеребця:
— Ей, конику, конику, як ти будеш тягати такі страшні підкови?
Тоді жеребець проговорив:
— Дівчино, зніми з моєї шиї кантар.
Служниця зняла. А він зробився рибою і скочив у криницю. Нечистий про це знав. Він зробився гадом і поліз у криницю. Хлопець швидко перемінився на голуба і тікає! Але чорт зробився яструбом — і за ним! Ось, ось догонить голуба, але той залетів через вікно у царську палату. Принцеса швиденько закрила вікно, щоб голуб не міг вилетіти і дуже йому рада. Наказала зробити красну клітку й добре годує голуба, гладить його і не розлучається з ним ні вдень, ні вночі.
Але коли вона засинала, голуб робився леґенем і їв страву, приготовлену для принцеси. Завжди поїдав так, що в тарілці нічого не лишалося.
Служниці дивуються:
— Ба, що це наша принцеса так смачне їсть?
І принесли більше, щоб не була голодна.
Принцеса теж дивується:
— Чому несете так багато?
— Тарілки все порожні залишаються, і ми боїмося, що ви голодні.
— Я не голодна, я завжди лишаю їжу на столі, — каже їм принцеса. І думає собі: «Ба, хто це після мене поїдає? Мушу підстерегти…»
І замкнула двері, а ключа сховала.
Після вечері лягла в свою постіль і вдала, що спить… Але вона не спала, все глипала у той бік, де стіл. Раз уночі вийшов із клітки голуб, став прекрасним леґенем і сів за стіл.
Дівчина потихеньку встала з постелі, помалу підкралася до столу і схопила леґеня за руку.
— Що ти за один?
— Я той і той, — і все їй розповів.
— Ну, ти — мій, а я — твоя! Я ні за кого не віддамся, лише за тебе.
З того часу вони кожний день зустрічалися і дуже любилися. А до царя приходили принци, графи, барони і сватали його доньку. Цар закликав доньку й каже:
— Тобі час заміж виходити, ти вже молодиця. Вибирай собі, котрий тобі любий, котрий тобі до серця.
Але принцеса опустила голову:
— Няньку, я вже засватана, мій суджений уже давно прийшов.
— Де він? Ти нам нічого не казала.
— Няньку, мій суджений — голуб у клітці…
— Який голуб?! Що ти вигадуєш?
— Той голуб, що влетів у моє вікно. Няньку, я за другого ніколи не вийду, лише за нього хочу…
Дівчина просила-молила свого батька віддати її за голуба. Що мав робити цар? Мусив дати згоду.
Принцеса взяла голуба на руку і пішла до міста купити одяг. Почали готувати весілля. Напекли, наварили, навезли напоїв, найняли музик.
Голуб дав дівчині перстень:
— Цього персня щоб ти нікому не дала!..
Скоро в царському палаці з’явився й Охвай — прийшов як гусляр.
— Пресвітлий царю, — каже, — я чув, що у вас буде весілля.
— Так, так… робимо весілля.
— То візьміть мене і моїх цімборів тусляти. Кращих музикантів не знайдете.
— Та що ви за музику будете просити?
— Нам не треба ні срібла, ні золота лише принцесин перстень, що у неї на лівій руці.
— Нехай буде, — погодився цар.
І Охвай на другий день привів своїх музик. Ну, нічого. Грали цілий день, і Охвай просить платню. Цар закликав доньку:
— Дай гудакам перстень, який маєш на лівій руці. Ми так домовлялися.
Дівчина згадала, що голуб їй наказував нікому не давати того персня. І сказала:
— Няньку, цей перстень — подарунок від мого молодого. Я не можу й не смію дати його іншому. Дайте ви свій.
Цар дає музикам свого персня, та Охвай не хоче:
— Пресвітлий царю, ви пообіцяли мені принцесин перстень. Ви свого слова повинні дотримати.
Цар засоромився і закричав на доньку:
— Віддавай свій перстень! Як не даєш, то будеш коротша на голову!
Тоді принцеса зняла з пальця перстень і вдарила ним об землю так, що розсипався на макові зернятка. І нечистий зразу перемінився у квочку, інші музики перемінилися в курчат і почали збирати макове зерно.
Та голуб перекинувся тхорем і скочив на квочку — розірвав її.
Цар лиш очі витріщив на таку чудасію. А тхір перемінився на красного леґеня став собі коло молодої:
— Пресвітлий царю, оце моя суджена!
Тоді цар зняв зі своєї голови корону, надів на хлопця і сказав:
— Ти — мій зять, наслідник. Передаю на тебе царство.
Весілля тривало. Гості їли, пили, веселилися. І я на тій гостині був, наївся і напився, що став п’яний, упав на стілець — і цій казці кінець.

Про Дундулюка, Михайлика й Калинку

Про Дундулюка, Михайлика й Калинку Жив на світі парубок, який називався Свербиногою. Був годний і здоровий. Брешу… Не зовсім і здоровий був — він мав один ґандж: свербіли п’яти. Так дуже свербіли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою відливати — помирає сарака. А як пошвендяє десь трохи, даймо надто, на третє село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та ґречний.
Леґінь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жінкою більше місяця. Так нестерпно свербіли п’яти, що на стіни дряпався. Нарешті запріг коней і — дим та й нитка за ним.
Довго їхав Свербинога. Нарешті приблудив до якоїсь пустелі, де не було ні лісу, ні поля, ні села — одні лише піски. Він скочив з воза і — гайда! Гейби поплив у порохах. А коні — перед ним. Раптом під копитами захлюпала вода. Глипнув — море. Най його шляк трафить! Помахав батогом і погнав коней убрід.
Але вода ставала глибшою і глибшою. Як дійшла до шиї, коні зупинилися — й ні кроку вперед. Свербинога придивився — вони навіть вухами не кивають — сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловік незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, і посинів, як курячий пуп. Хоче вийти на берег — вода не пускає.
«Мой, кепсько мені! — подумав чоловік. — Хоч реви до неба».
Раптом із води виринула золота карета, до якої були запряжені дванадцять чорних коней: їхав якийсь панисько.
— Що, полюбило тебе моє море? — спитав з карети.
— Щоб воно, кляте, звурдилося! — крикнув Свербинога.
— Не кричи задурно, чоловіче. Як хочеш вийти з моря, то дай мені те, що найбільше любиш.
Свербинога подумав про свою жінку й каже:
— Того не дістанеш, хоч би ти мене втопив!
— Тоді, може, даш через дванадцять років те, про що ще не знаєш.
— А то можу дати, — відповів Свербинога.
— Присягай.
— Присягаю. А ти хто є?
— Я — Дундулюк, господар тридев’ятої землі, — сказав панисько і відразу щез, як камінь у воді.
Тоді вода спала, і Свербинога поїхав. Гнав коней, як скажений. Приїхав додому, обіймив свою жінку — глип, а її горботки тримається хлопчик.
— Що це за дитина?
— Це твій син, Михайлик, — відповіла жінка.
Свербинозі забігали мухариці поза шкірою. Згадав свою присягу, яку дав Дундулюкові, й тяжко засумував. Ади, чого захотілося дяблові з тридев’ятої землі! А жінка спитала:
— Чому ти такий зажурений?
— Ой жіночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, і ми залишимось самі, як зірниця і місяць на небі.
Михайлик ріс, бігав по діброві, беркицькався в зеленій траві і став файним леґенем.
Одного дня, підвечір, на подвір’я вбігли дванадцять чорних коней, запряжених до діамантової карети. У ній сидів Дундулюк. Він підвівся, заклав пальці в рот, широкий, як ворота, і як свиснув! Божечку мій! Від того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлітали.
— Чого, дурню, свищеш? — спитав Свербинога.
— Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев’яте царство. А як не послухаєш, весь край заллю водою. Це мені на один пчих, закарбуй собі на носі.
І карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам’янілий. А потім сказав:
— Що ж робити — на небо не скочиш і в землю не закопаєшся. Приготуй, жінко, хлопцеві харчів на дорогу.
Хлопець поцілував клямку рідної хати, вклонився неньові та мамі та й поманджав у тридев’яту землю. Ішов лісами і горами, через сині ріки й широкі поля. Його пекло сонце, палили морози, вітри й дощі били по лиці. Та не зупинявся ні на хвильку й нікого не розпитував, бо хіба до пекла питають дорогу?
У торбині вже скінчився хліб, а дорозі не видно кінця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живіт запався, голод валить з ніг.
Та в одному лісі надибав хатину. Зайшов до тої хати. Глип — на печі кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?
— Добрий вечір, паніматко, у вашій хатині! — сказав чемно.
— Прошу ближче, леґеню, — попросила його ведмедиха. — Сідай на лаву й розкажи, куди це ти манджаєш отакими дикими дорогами.
Михайлик розповів.
— Погано тобі буде там, леґеню, бо в тридев’ятім царстві не дають лизати меду.
Ведмедиха принесла йому меду і горіхів. Михайлик їв, аж хата ходила, а ведмедиха ворожила:
— Будеш мати багато гризоти, але жоден волосок не впаде з твоєї голови. Цими лісами-хащами ще маєш іти сім тижнів і три дні. Вийдеш коло одного великого озера. Там, на березі, росте корчик калини — ти сховайся за нього й чекай. Прилетять двоє дівчат, скинуть крила й поскачуть у воду. Відтак прилетить ще одна, Калинка. Вона теж скине крила і, як піде у воду, ти візьми ті крила й заховай, її сестри відлетять, а вона залишиться і гірко заплаче. Буде обіцяти багато речей. Як тобі сподобається те, що вона казатиме, то кинь їй сорочку. А як схоче, аби вернув крила, то скажи, най присягне, що буде тобі вірна все життя. Вона є дуже файна і дуже розумна. Далі сама скаже, що тобі робити.
Михайлик за все подякував і вирушив. Ішов сім тижнів і три дні й дістався до одного великого озера. На березі ріс корчик калини. Хлопець присів там і чекає.
Раптом у повітрі почувся шум крил — фах-фах-фах! То прилетіли дві дівчини. Скинули крила і — у воду. Не минуло багато часу, як знову — фах-фах-фах! На березі сіла одна дівчина, але така красна, що очі сліпнули від неї.
Це була Калинка. Вона пірнула в озеро, а Михайлик вибрався зі сховища, узяв її убрання і крила й сів на них під калиною. Старші сестри скупалися й замахали крильми. Потім вийшла з води і Калинка. Глип — а від убрання і сліду не лишилося. Вона гірко заплакала і почала казати:
— Як старий віддасть моє убрання, то буде мені за рідного тата; як чоловік середнього віку — стане моїм братом, а як то буде хлопець — віддамся за нього.
Михайлик обізвався з-за корча:
— На тобі убрання і будь моєю жінкою!
Калинка попросила:
— Віддай мені й крила.
А Михайлик каже:
— Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш мені вірна все життя.
Дівчина відповіла:
— Клянуся, що я буду тобі вірною. Як є хоч крапелька неправди у моїх словах, то най сканаю, як віск.
Михайлик дав своїй жінці крила. Посідали на траву, і він розповів, куди йде й чому.
А вона сказала:
— Та я донька Дундулюка! Він украв мене від мого неня й мами разом із колискою.
— Ти — мій ворог?
— Ні, я — твоя жінка. Будеш іти до мене ще сім тижнів і три дні. Потім уздриш великий палац — там і живе Дундулюк з двома справжніми доньками… Звідти дев’ять-десять ліктів до моєї хатки.
Калинка полетіла. Михайлик теж пустився у дорогу. Йшов сім тижнів і три дні й побачив високий палац Дундулюка. Пройшов іще дев’ятдесят ліктів і побачив хатку своєї жінки.
Калинка сказала:
— Тепер іди до Дундулюка, стань по праву руку і слухай його розказ. Вигадає для тебе дуже тяжку роботу, та не кажи, що її не зробиш, бо тоді загинеш.
Михайлик пішов у палац.
— Меш мені служити? — спитав Дундулюк.
— Так, я люблю роботу.
— То слухай сюди. На півночі й на півдні видно дві гори. Візьми мотуззя, обв’яжи їх і перетягни — одну на схід, а другу на захід. Іди!
Хлопець узяв мотуззя і пішов до гори. Обмотав її з бідою і почав тягти. А як звечоріло, пішов до Калинки і розповів їй про свої муки.
— Я зараз прийду, — сказала Калинка.
Вийшла надвір, свиснула, і вмить збіглася Дундулюкова бранджа, яка її любила.
— Чого тобі, Калинко?
— Запряжіться й перетягніть гору з півночі на схід, а ту, що на півдні, — на захід. Але так, аби ніхто не чув.
Бранджа котячим кроком побігла до гори і, як оком кліпнути, перетягла на схід. І з другою горою зробила так, як було наказано.
Уранці Михайлик сказав своєму панові:
— Я виконав твій розказ.
— О-о, ти є моцний леґінь! — похвалив Дундулюк. — Тепер маєш висадити східну гору на західну. Йди!
Михайлик цілий день ходив попід гору, підкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечері пішов до Калинки і поскаржився на свою бідну долю.
— Я зараз прийду, — мовила вона. Вийшла надвір і тихенько свиснула. Дундулюкова бранджа знову збіглася довкола:
— Чого тобі, Калинко?
— Тепер висадіть східну гору на західну.
Коли розвиднялося, перед палацом виросла висока гора, що заслонила усе небо.
Михайлик став перед Дундулюком:
— Я виконав твій розказ.
Але пан розсердився:
— Ти, лайдаку, зробив так, аби в моїм палаці не було вдень світла? Ади, як темно через оту гору. Маєш зараз піти за межу тридев’ятого царства і украсти місяць. Покладеш його на гору, аби мені в палаці було видно. Як не вкрадеш — ліпше не вертайся.
Пішов Михайлик до своєї жінки і розповів, що хоче Дундулюк. А вона зітхнула:
— Не роби таке, бо люди вб’ють того, хто спробує лишити їх у темряві.
— А що маємо діяти?
— Треба тікати з цього царства.
Калинка взяла Михайлика за руку, і вийшли надвір. Але коли виходили, одна її сльоза упала в хаті, а друга — в сінях, третя — на порозі. Калинка перекинулася у горлицю й сказала:
— Обніми мене.
Він обняв її, і полетіли.
Вранці Дундулюк дивиться, а на горі місяця не видно. Він дуже розсердився. Покликав доньок і сказав:
— Приведіть мені сюди жінку того хлопа.
Доньки пішли до хатки й постукали в шибку:
— Ей, ти, ніхтолице, ходи до тата на відповідь.
Сльоза, що впала в хаті, відказала:
— У мене болить голова, прийду завтра.
Доньки передали Дундулюкові ці слова.
— Най буде і завтра, — погодився він.
Другого дня доньки знову постукали у шибку:
— Ходи, ніхтолице, бо тато вже сердиті.
Сльоза, що впала в сінях, відізвалася:
— У мене болить нога, прийду завтра.
Доньки переказали Дундулюкові й це. Він погодився:
— Зачекаємо…
І третього дня Дундулюкові доньки постукали в шибку:
— Ходи вже, брехухо, тато не хочуть більше чекати тебе!
Сльоза, що впала на порозі, мовила:
— У мене болять руки. Не можу створити…
Як дізнався про це Дундулюк, став лютий, як вогонь.
— Зв’яжіть її і приведіть сюди!
Четвертого дня доньки постукали у шибку, але їм ніхто не відповів. Відчинили двері — у хаті нікого. Доньки полетіли у палац:
— Ніхтолиця втекла зі своїм чоловіком!
Дундулюк на те кинувся вгору і полетів, як блискавка.
А горлиця летіла з Михайликом попід саме небо. Раптом він сказав:
— Твоє пір’я вже мене пече.
Горлиця спустилася на землю і почала казати:
— Нам треба розлучитися. Мусиш бути невидимим доти, поки Дундулюк ме жити на світі.
— Добре, Калинко.
І Михайло, вже невидимий, вирушив у дорогу, а його жінка стала перепілкою і сховалася в траву.
Та Дундулюк прилетів, витріщив очиська й накрив її долонею.
— Ти, я бачу, хитра, але твоя хитрість слаба переді мною. Чому ти не стала невидимою?
— Бо-м віддала ту силу Михайликові.
Дундулюк вернув її додому і там його доньки пантрували жінку вдень і вночі. Калинці набридло сидіти у хаті, почала збирати тріски на подвір’ї.
Дундулюкові доньки спитали її:
— Нащо тобі трісок?
— Хочу собі купіль зігріти.
— А ми б теж скупалися.
— Я вас покличу, — мовила Калинка.
Вона шпурнула ті тріски під припічок, а сама стала димом і вийшла через комин.
Доньки довго чекали, потім увійшли в хату. Тріски лежали під припічком, піч була студена, а баняк порожній. Вони побігли у палац.
— Тату, ніхтолиця знову щезла.
Дундулюк пустився здоганяти. Калинка, як почула, що він недалеко, перекинулася в зірку й попросила хмарку:
— Хмаринко-сестричко, накрий мене!
Хмарка її накрила. Але Дундулюк засапався і так дмухнув, що із хмарки пір’я полетіло. Тоді схопив зірку й спустився на землю.
— Кажи, чому тікаєш від мене?
— Я присягла Михайликові, що буду йому вірною.
— Тому лайдакові? Я його знищу!
— Не зможете. Ваше око не уздрить його.
— Тоді стань каменем навіки!
— Ні, лише на три тижні… А вам щоб серце трісло!
Дундулюк зблід і раптом упав. Більше не підводився. Калинка стала каменем. Лежала так три тижні, гейби спала. Потім ожила й полетіла за своїм чоловіком.
А він уже був дома і чекав її. На все село зробили весілля. Я теж там був, про все почув та й вам розповів.

Пообіцяй те, за що вдома не знаєш

Пообіцяй те, за що вдома не знаєшЗачинається казка з бідного чоловіка. Бідний чоловік мав єдиного сина. Син виріс на леґеня й оженився. Поставив собі хижу, купив собі коника й пішов по світу.
Іде, йде через ліси, хащі, пустища. Раз його коник зостановився. Просить він коника і грозить, але той не хоче з місця поступитися. І не знає чоловік, що робити з конем. Глянув він — перед коником стоїть пан, котрий питає:
— Чого так б’єш коника?
— Б’ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…
— То знаєш що? Пообіцяй мені те, за що вдома не знаєш, і твій коник буде йти.
Чоловік думав про всі речі, що в нього були вдома, і пообіцяв.
Іде далі, довго ходить по світу. Як вертався додому, кажуть йому:
— У твоєї жони мала дитина.
Приходить він додому, й до нього вийшла жона з радістю. Айбо чоловік дуже смутний, не говорить нічого.
А у місяць хлопчик проговорив:
— Няньку, не журіться. Хоч ви мене продали, то — не біда.
Як хлопцеві минуло три місяці, сказав:
— Няньку, виряджайте мене в дорогу.
Вирядили його. Іде хлопець… А давно села були далеко одне від одного. Йшов пустищами і прийшов на полонину. Знаходить там западнисту хижу. Дивиться у вікно: сидять діди і всі однакові. Зайшов хлопець до хижі, а один дід почав казати казку. Як скінчив, просить:
— Заплати мені за казку.
Хлопець зняв крисаню і дав дідові. Тепер почав казати казку другий дід. І цей просив за казку плату. Тому хлопець дав з себе реклик. Третьому дав за казку останні ногавиці.
Сам зібрався в дорогу і йде далі. Один дід пустився за хлопцем, обійшов його, йде йому назустріч і питає:
— Куди ти, хлопче, йдеш?
Хлопець усе розповів.
— Ну, вернися, синку, і подякуй дідам.
Він так і зробив. І дістав назад крисаню, реклик і ногавиці. Тоді сказав йому дід:
— Ти запроданий чорту. Підеш до Чорного моря і там знайдеш явора, котрий має дупло. Сховаєшся в се дупло. І прийдуть купатися в море три доньки чорта. Дві прийдуть наперед, а одна потім. Дві пропусти, а коли третя розбереться і піде купатися, візьми від неї перстень. Буде на тебе йти страхами: водою, огнем, гадюками, — але ти не страшися і доти не давай їй перстень, доки не пообіцяє, що буде твоя жона. Ота дівчина тебе врятує.
Хлопець добре собі запам’ятав і заскіпив у серце дідові слова.
І прийшов до Чорного моря, знайшов явора і сховався в дупло. Нараз приходять дві сестри. Викупалися і пішли. Потім прийшла молодша. Купалася у морі, а хлопець тихо виліз з явора і взяв її перстень. А вона, як скупалася, вийшла на берег, убралася, дивиться — нема персня! І почала грозити:
— Дай мій перстень!
— Я тобі дам, коли пообіцяєш, що будеш моя жона.
— Я тобі жоною не буду! Дай перстень, бо воду на тебе пущу, вогнем спалю, гадюк напущу.
Вона так і зробила. Але хлопець не побоявся, і дівчина мусила пообіцяти, що буде його. Як пообіцяла, сказала:
— То сідай на мене.
І понесла його до свого няня.
Іван ходить по дворові, а чорт його побачив і проговорив:
— А, тут є мій солдат…
Завів його в одну кімнату і сказав:
— Відпочивай, бо ввечері підеш на роботу.
Чорт увечері приходить і каже:
— Бачиш оті ліси?
— Бачу.
— Оті ліси маєш врубати, землю перекопати, засіяти пшеницею. Та щоб пшениця до рана виросла, дозріла. Маєш її зжати, звезти, вмолотити, вмолоти і хліба напекти.
Іван зажурився. Приходить до нього дівчина і питає:
— Що тобі казав няньо?
— Те й те.
— То не журися.
Свиснула, й збіглися чорти, вона дала їм наказ — ліс спалити, землю перекопати, засіяти пшеницею. Пшениця аби виросла, дозріла. Аби пшеницю зжали, позвозили, змолотили і хліба напекли.
Усе це сталося. І рано Іван приніс чортові готовий хліб.
— Но, коли собі приготовив, то з’їж його, — сказав чорт сердито. А чортиця промовила:
— Старий, відправ ти сього хлопця геть, бо він з’їсть твоє серце.
Другого вечора назад приходить чорт і питає Івана:
— Чи ти знаєш, де живе мій брат?
— Не знаю.
— Він живе в одинадцятій державі. І до мого брата маєш поставити склянчаний міст, аби я міг бачити звідси його. На мості маєш поставити стовпи, і на кожнім стовпі мають пташки ціпати.
Як чорт пішов геть, з’явилася донька і питає:
— Що тобі сказав няньо?
— Сказав те й те.
— Не журися нічим. Міст буде. Ото не велике діло.
І свиснула, і збіглися чорти й питають:
— Що наказуєш?
— Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати…
Рано подивився старий чорт, а те все готове.
— Ти збудував міст?
— Я збудував.
А стара чортиця промовила:
— Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип’є він твоє серце!
— Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.
І прикликав хлопця й наказав:
— Маєш піймати зеленого зайця, коли ні — вип’ю твоє серце.
Приходить донька й питає:
— Що сказав старий?
— Те й те.
— Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.
Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе — стріляй!
А сама зайшла у море.
Нараз бачить Іван: іде його нянько і гукає:
— Ой синку, давно ми не виділися!
Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:
— Ну, чи був хто?
— Був мій нянько.
— Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.
Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван — іде його мати. І він пожалував матір.
— Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць… То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб’єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.
Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван — іде його баба.
— Ой синку, то давно тебе не виділа.
Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.
Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.
— їж його, коли собі приніс, — сказав чорт.
А стара чортиця знову просить:
— Пусти хлопця, бо вип’є твоє серце…
Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.
Молодша дівка просить сестер:
— Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.
Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:
— Сестри, чи красний цей хлопець?
— Красний.
— Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.
Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька — летить її нянько. Каже Івану:
— Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.
І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.
— Бачив.
— Коли?
— Коли сей монастир будувався.
І подивився чорт — а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:
— Ну, кого ти стрічав?
— Стрічав монастир і монаха.
— Ото були вони.
Старий чорт знову погнався за ними.
А дівчина радить Івану:
— Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе — малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.
Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.
— Бачив.
— Коли?
— Тоді, коли сю пшеницю сіяли.
Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.
— Ото були вони, — одповіла чортиця.
Тепер вона сама пустилася за молодими…
Дівчина наказує:
— Іване, з мене станеться рибник, а з тебе — гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.
І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив’язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.
Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п’є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.
Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.
— Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пізно їх доганяти.
А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.

Змієва дочка

Змієва дочкаЖив собі багатий чоловік, та й поїхав він у друге царство, в друге государство торгувати, а в тому царстві та не було води, а чоловікові тому так схотілося пити, що хоч умирай! От він і пішов до царя (бо вже, звісно, у царя вода є), а цар і каже:
— Як даси, чоловіче, те, що в тебе дома, то дам води.
— Окрім жінки, усе дам! — каже чоловік. А в нього та не було дітей, а жінка була важка, а як чоловік поїхав, привела сина, та такого хорошого, що й не сказать!
От і росте той син та й виріс уже чималий. Через якусь там годину поїхав чоловік додому. Приїхав, коли вибіга до нього назустріч парубок. Чоловік і питає його, чий він.
— Я ж ваш син, — каже парубок.
Чоловік зрадів, а далі як заплаче!
— Чого ти, тату, плачеш? — запитав парубок.
— Та це я так! — одмовив батько.
От росте та й росте той син, і городив він раз із батьком хлів та й найшов у загаті записочку. Подивився син у записку та й каже:
— Чому ж ви, тату, мені не сказали, що я одданий цареві?
А то була та записочка, що в ній батько обіщався цареві за воду оддать те, що дома. Бо батько, як приїхав додому, то заткнув записку у загату. Далі й каже син:
— Виряджайте ж мене, тату. Поїду я до царя.
Заплакали батько та мати та й стали виряджать сина.
Приїхав ото вже той син до царя, а в того царя та було три дочки. От найменша його зразу й полюбила. А цар той був сам змій і знав багато чарів, а найменша дочка була ще більша чарівниця од батька.
От змій зараз покликав того парубка та й каже:
— Щоб ти мені оцю ріку за ніч загатив і виорав, і пшениці насіяв, щоб пшениця виросла й поспіла, щоб ти її вижав, помолотив, перевіяв, помолов і щоб уранці мені булку приніс із неї!
Сумний вийшов парубок із хати і пішов до найменшої дочки, а та й пита його:
— Чого ти, Іване, такий сумний?
— Як мені не сумувати, коли твій батько загадав, щоб я оту ріку за ніч загатив, виорав, насіяв пшениці, зібрав, намолотив і щоб уранці булку пшеничну приніс!
— Не журись — все гаразд буде!
От, як полягали всі спати, дочка свиснула — прибігло два молодці. Вона й каже:
— Щоб ви мені оцю ріку за ніч загатили, насіяли пшениці, щоб та пшениця поспіла, щоб ви її зібрали й помолотили, змололи і щоб принесли мені з неї булку.
— Добре! — сказали молодці і позникали.
Прокинулась уранці дочка — коли вже на столі лежить гаряча булка. Вона зараз однесла її Йванові, а той — змієві.
Заскреготав той зубами, бо хотів як-небудь знищить Івана, а тепер і не пощастило, та нічого робить! От він і каже:
— Ну, на цю ніч, щоб ти виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима!
Прийшов Іван до змієвої дочки та й каже:
— Загадав батько роботу, щоб я за ніч виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима. Це вже не така трудна робота!
— Е, ні! Це ще трудніша. Кінь — то мій батько. Як тільки ти підеш туди, то він тебе і вб’є! — каже змієва дочка.
Тоді подумала, а далі й каже:
— Та вже дарма, я поможу тобі!
Тільки ото всі полягали, вона зараз свиснула, коли прибігло два молодці. Вона їм і каже:
— Підіть у конюшню, там за дванадцятьма дверима стоїть кінь. Щоб ви його за ніч виїздили!
Молодці пішли, та зараз у конюшню. Як узяли вони їздити на тому коневі, так уже йому й не хочеться, такий став, як з води витягнений. Бігав, бігав той кінь, а далі й став. Молодці його й одвели на конюшню.
От уранці змій покликав Івана та й каже:
— Ну, тепер же приходь до мене увечері!
Іван прийшов до дочки, вона й каже йому:
— Як підеш, Іване, до батька, то він тепер тебе задушить! Треба тікати. Ми удвох утечемо!
От зараз вони зібрались скоріше та й пішли.
Ідуть та й ідуть. Коли це щось застугоніло. Притулила змієва дочка вухо до землі та й каже:
— Це за нами женуться. Ну, ти будь сторожем, а я стану пшеницею.
І стала змієва дочка пшеницею, а Іван сторожем.
От прибігли слуги на конях до пшениці та й питають Івана-сторожа:
— Чи не бачив, не бігли сюди двоє — дівчина й парубок?
Іван і каже:
— Ні, бачив, бігли тоді, як сіялась оця пшениця.
Слуги й поїхали додому, а змій і питає:
— Що, не нагнали?
— Не нагнали.
— А не бачили нікого?
— Ні, бачили сторожа, стеріг пшеницю.
— Ото ж воно й єсть! Треба б тільки найбільший колосок пшениці зірвати, то б ви взяли її за голову!
От змій послав і вдруге. А Іван та змієва дочка знов пішли. Ідуть та й ідуть, коли щось застугоніло. Дочка притулила вухо до землі та й каже:
— Це за нами знов женуться! Ну, ти будь попом та читай книгу, а я стану церковкою.
І стала дочка церковкою, а Іван попом, і став служити піп. Приїздять слуги та й питають у попа, чи не бачив він, не бігли сюди парубок та дівчина. Піп і каже, що бачив тоді, як будувалась ця церква. Слуги й поїхали назад. Приїздять додому, а змій і пита:
— Не догнали?
— Ні!
— А не бачили нікого?
— Бачили церкву, а в церкві попа.
— То ж і вони!
От ізліз тоді змій на хату та як крикне:
— Подайте мені вила!
Подали змієві вила. От він підіпер одним кінцем вію, глянув та й каже:
— О, вже дожену!
Та зараз і побіг. А дочка притулила вухо до землі та й каже:
— Тепер ми пропали — за нами женеться батько. Ну, ти будь козаком, а я стану криницею. Як стане змій пить воду, то ти й одрубай голову!
І стала вона криницею, а Іван козаком із шаблею. Прибіг змій до козака та й пита, чи не бачив він: не бігли дівчина й парубок? Козак каже, що не бачив.
А змій тільки глянув, то зараз і догадався та й каже козакові:
— Дай же мені води напиться!
— Не можна, з цієї криниці тільки отаман п’є воду.
А змій не слуха та зараз і нахилився до криниці, то Іван його й убив.
Тоді криниця стала знов змієвою дочкою, а козак Іваном. Приїхали вони додому і згуляли весілля.

Казка про Знайдона

Казка про ЗнайдонаНа краю одного села жила бідна вдова з сином-одинаком. Не мали вони ні грошей, ні господарки, а жили тільки за те, що назбирають у лісі грибів та обміняють їх на базарі на хліб. Одного разу ходили вони краєм лісу, нічо не знаходили, а коли зайшли трохи далі, хлопчина задивився кудись і заблукав. До вечора ходила жінка, кричала за сином, але так і не знайшла його. А хлопець тим часом бігав, бігав, поки не вибився з сил. Сів на пеньок і плаче. Недалеко був сторічний дід, учув він плач, підійшов ближче та й питає:
— Що ти тут робиш, хлопчику?
— Нічо не роблю, — каже той, — плачу. Ходив з мамою по гриби і заблудився. Тепер не знаю, куди йти, аби вийти на край.
— А де ти живеш?
— Не знаю.
— Ну то ходи, — каже старий, — зі мною, будемо жити разом.
Що мав робити хлопець? Уже смеркало, дороги назад він не знав, мусив іти за дідом. Так стали вони жити зі старим у хижці. Хлопець помагав дідові у всьому, тож старий дуже швидко сподобав собі його, а позаяк він не знав, як малюк називається, то назвав його Знайдоном.
Ішли роки, хлопець ріс. Як став великий і не боявся вже ні звірів, ні птахів, почав ходити далеко в ліс. Одного разу увидів це дід, перепинив Знайдона та й каже йому так:
— Усюди вільно тобі ходити: на схід, на захід, на полудне, але на північ аби-сь не йшов, бо там тебе чекає смерть.
Зразу Знайдон слухав старого, а якось думає: «Певно дід збрехав мені: як може смерть сидіти в одному місці. Я її не боюся». Вибрався тихенько поза хату і пішов — тільки закурилося за ним. Ішов, ішов, нарешті дивиться — серед лісу озеро, а у ньому купаються три русалки. Та такі красні, що Знайдон, як увидів їх, не міг очі відвести. Думає, як би то котрусь із них взяти собі за жінку. І надумав: якщо забере вбрання однієї русалки, вона прийде до нього сама. Нишком підкрався з-за кущів, ухопив сукенку, блюзку в руки і побіг додому.
Русалки побачили хлопця, одна вилізла з води й кинулася доганяти його: біжить, просить, аби віддав одіж, за це зробить усе, що тільки він захоче.
Не витримав Знайдон, озирнувся за русалкою і відразу став серед стежки дубом. Та забрала вбрання і вернулася назад.
Опустилося сонце за гори, шукає дід Знайдона, а його ніде нема. «Певно, — думає собі старий, — не повірив мені й пішов до північного боку лісу». Підійшов трохи стежкою, дивиться: справді дуб росте. Обійшов його довкола, витяг з пазухи чарівну паличку і каже:
— Я дуба оббиваю, тебе, Знайдоне, до життя повертаю.
Нараз зникло дерево, а став хлопець. Бере його старий за руку, веде додому, і дорогою сварить:
— Чого ти мене не послухав, чи не казав я тобі не йти до цього лісу?
Знайдон мовчить.
— Дивися, — каже дід, — аби ти більше туди не ходив, бо ще гірше може бути.
Старий ходить лісом, а хлопець сидить у хаті день і два, нарешті не витерпів і знов пішов дивитися на русалок. Сів у кущах і не рухається. Нарешті підкрався, знову вкрав русалчину одіж та й біжить, не озирається. Дівчина плаче, біжить за Знайдоном, просить, аби віддав. А він ніби не чує. Та не стримався. Уже недалеко було від хати, озирнувся і відразу дубом став.
Вернувся додому дід, кличе хлопця і там, і сям.
Вже знає, де треба його шукати. Обійшов дуба довкола, оббив чарівною паличкою й приказує:
— Я дуба оббиваю, тебе, Знайдоне до життя повертаю.
Зник дуб, а став хлопець. Ідуть оба додому. Старий сварив, сварив Знайдона, а потім питає:
— Тепер будеш мене слухати?
— Буду, — каже той, — я все вам помагаю.
— А до озера ще підеш?
— Мушу йти, бо-м вподобав собі там таку дівчину, без якої життя мені не миле.
Подумав старий та й каже:
— Чого ти мені про це відразу не сказав, я б тобі порадив, як робити. Але нічого, забудем усе, що було. Завтра піди на озеро, подивися, котра тобі русалка найбільше сподобалася. А як украдеш її одіж і будеш тікати, аби-сь не оглядався, хоч би як вона просила та плакала, бо знову зачарує тебе. А як прибіжиш додому, відразу кинь те убрання в піч, хай згорить.
Вислухав це Знайдон, переночував з дідом, а на ранок зібрався, пішов до озера й чекає, поки русалки почнуть купатися. Чекав, чекав, нарешті прилетіли русалки, порозбиралися і пішли у воду. Знайдонові цього й треба було. Вхопив наймолодшої з них одіж та й тікає. Та пустилася за ним: плаче, просить, аби віддав, але хлопець вдає, ніби не чує, і не озирається. Прибіг до дідової хати, сховав одіж у куферок, а в піч кинув клапоть паперу. Незабаром вбігає до хати дівчина:
— Віддай мені сукенку і блюзку, — каже.
— На, — й дав інше.
Дівчина вбралася, але без свого вбрання не йде на озеро. Перед вечором вернувся з лісу дід, випитав у Знайдона все, як було, й каже:
— Ти знов мене не послухав і не зробив, як я тобі велів. Чекай, тепер матимеш через неї багато клопоту.
Але палити одежу русалки було вже пізно, бо будь-якої хвилини дівчина могла подивитися на сукенку, і та була б на ній, тому Знайдон те й робив, що ховав від неї куферок. Дні минали і хлопець думав, що русалка забуде давнє і стане доброю й гарною жінкою. Але вона не забувала. Одного разу придобрилася до Знайдона і таки допросилася, аби він відкрив куферок, бо хоче подивитися, чи не пропала її сукенка. Хлопець не перечив їй: повернув ключа. Дівчина вмить убралася, вдарила крильцями й уже знадвору гукнула:
— Як хочеш мене мати, шукай скляну гору. Там я живу з мамою та сестрами.
Тільки Знайдон її й видів: ні коло озера, ні в лісі русалки більше не було. Це дуже засмутило хлопця. Одного разу він каже дідові:
— Піду шукати скляну гору і свою русалку. Або приведу її додому, або сам не вернуся ніколи.
Не боронив старий: дав на дорогу харчів, справив на стежку. Знайдон пішов. Іде день, два. Дивиться: серед лісу два вовки зарізали барана та й гризуться — не можуть поділитися. Кажуть до Знайдона:
— Поділи нас, аби ніхто кривди не мав, зате ми тобі в пригоді станемо.
Знайшов хлопець сокиру, розрубав барана на дві половини. Вовки перестали гризтися.
Іде далі. Нараз випав великий дощ: водою позаливало дороги, фоси, риба з рік порозпливалася, а назад повернутися не може. Не полінувався Знайдон, виловив рибу і кинув у ріку. Підпливає до берега цар-риба і промовляє людським голосом:
— Дякую, хлопче, що порятував моїх дітей від смерті, я тобі в пригоді стану.
Далі йде, аж вода мурашок топить. Зробив Знайдон загату, відвів воду, мурашки надякуватися не можуть.
— Чекай нас, — кажуть йому, — прийдемо до тебе в лиху годину.
«Е-е-е, — думає хлопець, — що ви мені зможете допомогти, хіба обкусаєте», — та й далі блукає лісами. Коли це якось з’явився перед ним старий дід: ноги сходжені до колін, долоні протерлися до дірок, а борода позеленіла і звисла аж до землі.
— Куди ти, — питається, — парубче, йдеш?
— Шукаю скляної гори, — відповідає, — на тій горі живе моя люба дівчина.
— А чи знаєш, де та гора?
— Ні, не знаю, — відказує Знайдон, — та мушу її знайти, без дівчини не маю чого додому вертатися.
Послухав це старий, подумав трохи й говорить:
— Я пораджу тобі, як ту дівчину знайти. Тут недалеко живе стара бабця, попаси в неї один місяць коні, але за це аби-сь нічо не брав, лише золоту пташку, яка має дві голови: одна співає, а друга говорить. Вона понесе тебе на скляну гору, бо більше ніхто не може туди долетіти.
Подякував Знайдон дідові, дійшов до бабиної хатки і каже з порога:
— Добрий день вам, паніматко.
— Добрий день, — відповідає та.
— Чи не треба вам пастуха до коней?
— Та як не треба, хоч уже най іде.
— А чим будете платити за службу?
— Сріблом, золотом, різними статками. А ти що би хотів заробити?
— Хочу пташки з двома головами, аби однією говорила, а другою — співала.
Почухала стара голову, каже:
— Гаразд, як будеш добре мої коні стерегти, то дам тобі золоту пташку.
На цьому й погодилися. Ліг Знайдон спати. Рано баба будить його:
— Вставай, хлопче, пора коні гнати.
Зібрався Знайдон, погнав коні. Вони швидко напаслися. Так пантрував їх двадцять вісім днів. Але як вигнав коней до лісу двадцять дев’ятого дня, баба перекинула їх у вивірок. Ті скік, скік по деревах і повтікали, а Знайдон лишився сам. Іде він на схід, кого не стріне, питає, чи не виділи, аби вивірки скакали.
— Ні, — відказують ті, — не виділи ніде.
Іде на захід — те саме чує. Зажурився бідолаха, сів на пень і плаче. Нараз приповзає до нього мурашка, яку колись від потопу врятував.
— Чого зажурився, Знайдоне, — питає, — чи не заблукав часом і дороги не знаєш?
— Ні, не заблукав, — відповідає той, — дорогу я добре знаю. Не знаю лише, де шукати бабиних коней, яких вона перетворила у вивірок і порозганяла по лісах.
— Не журися, — відказує мурашка, — будуть твої коні. Я поскликаю своїх братів, поліземо на дерева, покусаємо вивірок. Вони пострибають на землю. А ти щоб стояв і кричав: «Гей, бабині коні, на вуздечку». Так і половиш їх.
Послухався Знайдон мурашки: взяв вуздечки і ходить поміж дерев. Нараз дивиться: пищать вивірки, скачуть на землю. Він і гукнув їм:
— Бабині коні, на вуздечку! — Ті знов стали кіньми, хлопець відразу їх половив та пригнав до баби.
Та сильно здивувалася, бо ніхто ще не приганяв її зачарованих коней, але не подає знаку: лише дає Знайдонові вечеряти, стелить спати, а другого дня, як хлопець знов погнав коней до лісу, перекинула їх у кіз. Бігає той, зазирає у всі провали, болота — ніяк не знайде тварин. Коли це прибігають до нього два вовки, що їх бараном поділив, та й питаються, від чого журу має. Каже хлопець:
— Пас я коні в злої чарівниці й відпас. Стара перекинула їх у кіз, а я вже півдня шукаю, та ніде й сліду їхнього не знайду.
— Не переживай, — кажуть вовки, — ми знаємо, де ховаються бабині кози. Іди на поляну, ту, що за червоним дубом, і там нас чекай, а ми тим часом поскликаємо своїх родичів та приженемо до тебе кіз. Але не забудь сказати: «Бабині коні, на вуздечку», бо інакше вони залишаться козами, а тебе стара з дому прожене.
Вислухав Знайдон вовків, знайшов червоного дуба, став на поляні з вуздечками і чекає. Коли це чує: біжать бабині кози, аж іскри летять з-під ратиць. Кричить їм:
— Гей, бабині коні, на вуздечку.
Кози збилися в купку, перекинулися в коней. Хлопець половив їх, подякував вовкам за поміч і вертається до баби.
Стара як уздріла, що Знайдон веде її коней, стала зла, місця не може собі знайти. «Нічо, — думає собі, — я ще обведу тебе довколо пальця». На тридцятий день послала хлопця пасти коні, а сама підкралася, почекала, поки він задивиться на ягоди, швиденько прикликала коней, перекинула їх у щупаків та й кинула в море.
А тим часом Знайдон рвав та їв ягоди. Нараз обзирається, а коней знову нема, побіг в один бік лісу, в другий — ні сліду. Вийшов на берег моря. Припливає до нього цар-риба, питається:
— Яка біда пригнала тебе сюди?
— Шукаю бабиних коней, — розповідає, — бо-м навіть не видів, коли і куди вони втекли.
— Не переживай, є твої коні, лише встигай їх зараз половити на вуздечку.
— Та якось уже половлю, — Знайдон їй.
Попливла цар-риба збирати своїх слуг, а хлопець сів на камінь і чекає. Та сидів він так недовго, бо слуги цар-риби хутко знайшли щупаків, добре обкусали їх і ті повискакували з води.
— Бабині коні, на вуздечку! — крикнув Знайдон.
Щупаки перекинулись на коней. Хлопець загнуздав усіх і приводить до баби.
— Усе, — каже їй. — Пора йти мені. Я сумлінно пас цілий місяць ваші коні.
— Так, добре пас, — стара відповідає, — кажи, що хочеш за службу — срібла, золота, всього тобі дам, бо все маю.
— Не треба мені ні срібла, ні золота. Дайте ту золоту пташку, що однією головою говорить, а другою співає.
Як не відмовляла його баба від пташки, як не пхала в руки мішок з золотом, не помогло.
— Як не даєте пташки, — каже, — то й грошей ваших не хочу.
Що мала робити стара? Бачить, що хлопець не відчепиться, дає йому золоту пташку й каже:
— Куди забагнеш, вона тебе понесе, що захочеш, заспіває і скаже, але служив ти в мене мало, то я даю тобі пташку лише на тиждень. На восьмий день вона сама прилетить до мене.
Узяв Знайдон золоту пташку в пазуху, попрощався з бабцею і йде собі лісом. Вийшов на край і думає: «Ану, чи справді ця пташка вміє говорити». Вийняв її з-за пазухи, а та обізвалася до нього людським голосом:
— Умію і знаю багато.
— Навіть можеш сказати, що робить моя дівчина на скляній горі? — допитується хлопець.
— Можу. Вона сидить у великому палаці й тче скляне полотно.
— А чи не понесла б ти мене на ту гору, бо я дуже сумую за нею, хотів би хоч раз подивитися.
— Понесу тебе на скляну гору, але найперше зготуй харчів на три дні, бо летітимемо довго і хтозна, чи долетимо, не ївши.
Назбирав Знайдон грибів, ягід, наловив риби, приходить до золотої пташки, вона трохи попоїла і нараз стала рівна з хлопцем.
— А тепер, — каже йому, — укладай за крилами їжу, сам сідай та й полетимо, бо дорога далека, аж за трійні хмари, а часу мало.
Поскладав Знайдон вузлики, сам сів і полетіли вони швидше вітру. Що пролетять хмару, пташка просить їсти, бо з сил упадає. Так заледве долетіли вони до скляної гори.
— Стратили ми з тобою багато часу, — каже пташка, — пора мені вертатися до баби.
— Добре, — каже Знайдон, подякував пташці, а далі йде пішки.
Так дійшов до великого скляного замку, сховався в кущах і дивиться, чи не вийде його дівчина-русалка. Чекав годину, другу і таки дочекався. Десь під вечір вийшла вона з відрами в руках.
Знайдон виглянув з-за кущів, кличе дівчину:
— Ходи, хай на тебе хоч подивлюся.
Русалка впізнає і не впізнає хлопця, бо давно не бачила його, але роздивилася добре та й підходить ближче.
— Це ти, Знайдоне? — питає.
— Я, — відказує той, — а кому ж іще бути?
— Як ти знайшов дорогу на скляну гору, коли до неї треба пливти три дні морем і потім ще три версти летіти?
Хлопець оповів їй, як пас у баби-чарівниці коні, як заробив за це золоту пташку, що однією головою говорить, а другою співає, як набрав харчів і пташка винесла його на гору.
— Тепер, — каже їй, — я прийшов, аби забрати тебе до себе.
— Я б рада летіти з тобою, Знайдоне, — мовить дівчина, — та мушу найперше попрощатися зі своїми сестрами. А поки робитиму це, заховайся до темниці, аби ніхто не видів. І сиди там смирно: нічого не роби і не бери.
— Добре, — хлопець їй.
Заліз до темниці, сів на бочку та й чекає. Але чекав, чекав, а нарешті думає собі:
«Та чого я буду марнувати днину, краще подивлюся, що за добро поховане в цій темниці». Йде в один кут, дивиться: золото в мішках, у другий — срібло, у третьому — бочки з винами, медом. Зазирнув у четвертий кут, а там величезний змій прикутий ланцюгами до стіни, стоїть і просить хлопця:
— Як маєш сумління, то подай мені з крайньої бочки кухлик вина.
— Та чого не дати, — мовить, — чи мені шкода.
Зачерпнув горня вина з бочки, змій випив. А через деякий час знову просить:
— Чоловіче добрий, подай мені ще одне горня вина. Я подарую тобі смерть.
Зачерпнув ще раз, подав змієві. А той випив, шарпнув плечима — ланці поспадали.
— За те, що ти дав мені вина, — каже, — я дарую тобі смерть.
Тільки й видів його хлопець. А тим часом дівчина попрощалася з сестрами, і вже йшла до Знайдона, але змій схопив її й забрав із собою. Зажурився хлопець, не знає, що робити і де шукати того змія. Так ходить він по скляній горі, коли це якось дивиться: серед дороги б’ються два чорти.
— За що б’єтеся? — питає.
Один чорт каже:
— Помер наш тато, лишив на обох капелюх такий, що як накриєшся ним, то ніхто тебе не побачить, і черевики: зробиш у них крок, то буде миля, а як скочиш — дві. Ми ділимося довго, та ніяк не вийдемо на лад.
— Я вас поділю, — каже Знайдон. Узяв клубок, став коло обох чортів і каже: — Дивіться добре за цим клубком. Я кину його з обочі. Хто перший зловить, тому дістануться черевики, а другому лишиться капелюх.
Зраділи чорти, що хлопець поділить їх, пустилися за клубком — тільки їх і було видно, а Знайдон тим часом узув черевики, натяг на голову капелюха й подався у другий бік. Іде, йде, коли це став перед ним золотий замок. Обійшов хлопець його довкола, обдивився — не видить й не чує, аби хтось ходив чи говорив. Ліг у кущах. «Дай, — думає собі, — перепочину трохи». Невдовзі задрімав. Коли це крізь сон чує: летить змій, аж дерева гнуться. Брама замку перед ним відчинилася і той зник за нею. Зранку, як змій знов кудись полетів, Знайдон й собі пішов до брами, став перед нею — та враз сама відчинилася. Ходить хлопець, роздивляється по замку. Нараз дивиться: в одному вікні його русалка. Підбіг до неї й каже:
— Збирайся, я прийшов тебе визволити.
Склала дівчина свій пожиток, стала разом зі Знайдоном у черевики та й утікають. Уночі вернувся до замку змій, а брама йому й каже:
— Велика біда, пане. Твою дівчину вкрав Знайдон і тікає.
— Нічо, — той відповідає, — я їх наздожену.
Повечеряв, полетів. Хлопець з русалкою тим часом тікають. Нараз перед ними впало з гілки пташине гніздо. Не полінувався Знайдон, поклав його на місце і вже хотів далі бігти, коли нараз надлетів змій, русалку забрав, а Знайдона порубав на шматки. Лежить хлопець годину, другу. Прилітає пташка до гнізда і питає дітей, чи не знають, що це за чоловік лежить посічений під деревом.
— Та як не знаємо, — відповідають ті, — він підняв наше гніздо і від смерті нас порятував. Треба і йому якось допомогти.
— Я знаю, як це зробити, — каже пташка. — Треба летіти і принести, поки не пізно, цілющої води.
І нараз пурхнула з гілки, набрала в дзьобик води, покропила Знайдона, він устав. Подякував пташці та й знову вертається по свою русалку. Дочекався, поки змїй полетить, прийшов до неї.
— Як ти живий зостався? — дивується дівчина. — Змій на тобі живого знака не лишив!
— То не мене він порубав, — каже Знайдон, — а купу катрання. Але нічо, більше він нас не обдурить. Спитай, де його смерть, а я завтра прийду.
— Добре.
Вийшов Знайдон за ворота замку, ліг недалеко в кущах і чекає ранку. Як добре розвиднилося, а змій полетів, іде хлопець до замку.
— Ну що, — каже до дівчини, — дізналася те, що я тебе просив?
— Так. Піди на поле, там пастиметься сірий віл. Аби-сь не сполошив його, а підійшов тихо і вбив. З вола вилетить качка. Ти не пускай її, а вимкни з чубка три чорні пір’їни, у них ховається змієва смерть.
Вислухав Знайдон дівчину, пішов у поле, а там волів пасеться — трави не видно. Ходить хлопець поміж них, ніде не видить сірого вола — усі білі. Нарешті змучився, став та їсть хліб. Коли це прибігає до нього миша і просить, аби дав їй щось голод заморити. Знайдон віддав усе, що мав. Миша наїлася й каже:
— Що ти тут шукаєш, хлопче? Може, я тобі чим зараджу?
— Прийшов, щоб знайти сірого вола, та ніде його не виджу.
— Не переживай, покажу його тобі. Йди до скали, і там він буде дерева пасти, а каменем закушувати, там і чекай мене. Я незадовго прийду.
Ходив, ходив Знайдон і таки відшукав скалу та сірого вола. Став недалеко й чекає мишу. Через якусь годину та прибігає з колоском жита в зубах.
— Де ти так довго була? — питає хлопець.
Миша й розповідає:
— Тут недалеко є залізне поле, на якому раз на рік родиться залізний колосок з залізними зернами. Якщо заладувати цим колоском рушницю та стрілити волові у праве вухо, тоді можна вбити його. Інакше тільки розлютиш, і він вб’є тебе.
Були там недалеко пастухи. Знайдон попросив у них рушницю, заладував колоском, що його принесла миша, підкрався до вола з правого боку і вистрелив. Той упав мертвий. Підбіг Знайдон до нього, зловив качку, що вже хотіла вилітати, витяг три чорні пір’їни, подякував миші за колосок, а пастухам за рушницю і прийшов до замку.
— Збирайся, — каже до дівчини, — змій уже більше не страшний. — І показав їй три пір’їни.
Розпалили обоє за замком вогонь, кинули у них те пір’я, й усе пропало, як би нічого й не було. Стали вони на черевики й вернулися до краю скали.
Перекинулася русалка на качку, посадила зверху Знайдона і разом повернулися до його мами. Там собі добре погостилися, поженилися й довго жили, може, ще й тепер живуть, якщо не повмирали.

Гай-гай…

Гай-гайЖив собі бідний чоловік. Мав одного сина — статечного й робітного хлопця, та й сам не сидів склавши руки. Але бідність не могли вони подужати і тому жили у скруті.
— Агов, батьку, досить із мене!.. Піду я у світ, і будете видіти, що знайду ліпшу долю.
І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж за поле. А там починався великий лісище. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:
— Та чи побачу ще тебе? Гай-гай!
Як вимовив це слово, з’явився коло нього якийсь чоловік. Чорний-чорнезний і страшно паскудний! Каже:
— Я тут!
— А ми не кликали тебе, — відповідає батько.
— Я не глухий, чув, як ти крикнув: «Гайгай!»
— То я зі своїм сином прощався: «Гай-гай, — кажу, — чи побачу я ще тебе, сину, за свого життя?»
— Ну, — каже чорний чоловік, — щоб ти знав: я головний серед усіх нечистих, і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив це слово, я подумав, що ти мене кличеш.
І Гайгай уже намірився було йти геть. А потім щось собі надумав, повернувся і спитав чолов’ягу:
— А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?
— Іде у світ на заробітки, бо вдома така скрута, що не можемо дати собі ради.
— А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете забагатіти.
Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Але тут сам хлопець слівце докинув:
— Я, батьку беруся!
Гайгай поплескав його по плечу:
— Такого легеня мені й треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші.
І дав батькові мішок золота.
Чорний-чорнезний чоловік із хлопцем миттю щез. А батько, геть зажурений, вернувся додому. Проте чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!
А що сталося з сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу, до пишної кімнати, й наказує:
— Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти, їсти й пити, чого душа забажає. Але виходити не смій; ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи згоден?
— Згоден.
Гайгай замкнув двері, й хлопець лишився в кімнаті один.
Так перебув він рік. За той час обріс і став дуже брудним. З’явився Гайгай.
— Вірно ти служив. Можемо з тобою вже розрахуватися. Але я просив би зостатися ще на один рік.
— Та добре вже, зостануся, — погодився хлопець.
Витерпів він і другий рік. Тоді Гайгай умовив його, щоб побув і третій.
Так хлопець три роки жив у нечистоті. Зробився з нього здоровенний хлопчище, тільки страшно подертий і такий нечистий, що аж почорнів.
— Такого відданого слуги, — каже дідько, — у мене ще не було. Тому не хочу тобі віддячити звичайною платою. Маю дяку тебе оженити. Даєш свою згоду?
— Як на мене, то добре було би. Лиш хто піде за мене — такого немитого і оброслого?
— То не твоя жура. Ти візьмеш царівну і станеш багачем. Але, коли будеш уже сам собі паном, даси мені три задачі, які б я не міг виконати. Інакше пропадете — і ти, і твоя жінка!
— Хай буде!
Нечистий на радощах аж підскочив:
— Ну, тоді готуйся. Ідемо сватати.
— Так оце — неодягнений, нечистий?
— Так, слухайся мене…
Сіли вони у бричку і рушили в путь. Спинилися аж перед високими царськими палатами. Гайгай, вбраний у срібло-злото, пішов до царя. Привітався й каже:
— У мене є син. Я прийшов за нього сватати царівну!
А в царя на відданні були аж три доньки.
— Я дуже радий, — сказав цар сватачеві. — Але таке вже це діло, хай кожна з дівчат відповість: любить чи не любить того легеня.
Цар закликав дочок і розповів, що прийшов сватач.
— А де молодий? — питають дівчата.
— Там, у бричці. Йдіть і подивіться…
Наперед вибігла старша. Заглянула у бричку а там сидить хлопчище — страшний, волохатий, одягнений у дрантя.
Вернулася до палацу й каже:
— Я його не хочу.
Побігла середуща, але і їй не сподобався хлопець.
— Ну, бачиш, — каже цар, — твого сина не хочуть дівчата.
— А може, ще полюбиться третій?
— Хай іде, погляне, бо я своїх дочок силою не буду віддавати.
Побігла й наймолодша. Хлопець сидить у бричці вже якийсь засмучений. Оглянула царівна його з одного боку, з другого… «Хлопець ніби непоганий, тільки б обчистити!» — подумала про себе. Повернулася до батька і сказала:
— Непоганий молодий, мені подобається.
— От бачиш, — засміявся до царя Гай-гай, — будемо сватами.
Сіли за стіл домовлятися, коли весілля. Гайгай довго не засиджувався, швидко відкланявся і вернувся з хлопцем до свого палацу. А вдома говорить:
— Наймолодша із царевих дочок засватана за тебе. Подобається?
— Так!
— Тепер три дні будеш тільки купатися.
Коли хлопець вийшов із триденної купелі, став такий красивий леґінь, що любо було глянути на нього.
А як убрався у парадний одяг, всі почали казати, що такого хлопця пошукати треба!
— Тепер можемо їхати до царя на весілля.
Повезли з собою і музик, покликали високих гостей — з’явилися до царя з великою пишнотою.
А старшим царевим донькам не терпиться глянути у бричку. «Ану, який? — думають собі про нареченого. — Хоч посміються усі з нього!» Відхилилися дверцята, й вийшов такий леґінь, що старша із жалю аж зомліла. А середуща миттю схопилася за голову: од такого красеня відмовилася! Під вечір скочила у воду і втопилася. А за середущою і старша…
— Ну, — шепоче хлопцеві нечистий, — дві душі вже мої, і то твоя заслуга! А скоро і третя — твоя наречена — дістанеться мені.
Але хлопець тільки засміявся. Думає собі: «Пропав би ти, дідьку, я ж тобі найду такі завдання, що голову об них поламаєш!».
Смуток запанував у царських палатах: дві доньки загинули. Цар схилився на край столу сльози закапали з очей. Але треба весілля справляти, коли вже почали. А як відгуляли, Гайгай посадив молодих у бричку і відвіз до себе.
— Ну, — говорить хлопцеві, — живи з жінкою в палаці — пануй над моїми землями! А через три роки я прийду. За той час мусиш придумати такі три завдання, які я б не міг виконати.
І щез, наче крізь землю провалився.
Хлопець почав царювати. Добре йому велося, але час швидко минав. Промайнули три роки, і Гайгай — мовби з неба впав:
— Ну, легеню, час: давай таке завдання, яке було б мені не під силу.
Хлопець сушив собі голову, сушив, та й придумав. Каже:
— Постав мені за одну ніч палац із чистого срібла-золота, і щоб до палацу вів кришталевий міст із височенними стовпами, а на тих стовпах золоті пташки співали.
Гайгай хитро посміхнувся і згинув. Хлопець тішився з того, що вигадав нездійсниму річ. А треба сказати, що жінці він не зізнався, яку оказію має з нечистим.
Рано повставали цар із царицею, та й не впізнають, де знаходяться: замість старого палацу — золота палата, від неї до царського двору веде чудовий кришталевий міст із високими стовпами, а на стовпах пташки золоті співають.
Не знає хлопець — чи радіти, чи журитися.
А нечистий знову перед ним:
— Ну, початок є! Нічого ти не виграв. Давай другу роботу.
Хлопець каже йому сердито:
— Усі гори у царстві за одну ніч мусиш розрівняти, з них золото, срібло й каміння знести сюди в купу! А на тому місці, де стояли гори, хай зеленіє засіяне поле!
— Ще тяжче завдання, — сміється Гай-гай. — Та не біда, щось будемо робити.
Рано встають цар із царицею і бачать: гори десь пропали, навколо палацу лежать купи золота, срібла і каміння; а там, де стояли гори, поле зеленіє.
Тепер хлопець злякався. Дідько виконав такі тяжкі завдання! Тільки одне зосталося — і доведеться душу занапастити.
— Чого ти такий смутний та невеселий? — стривожилася жінка. — Така краса сталася, а ти не радієш!
Що робити? Довелося їй розказати про угоду із Гай гаєм.
— Зосталося останнє завдання. Якщо і те нечистий виконає, нам буде кінець!
Жінка подумала і каже:
— Знаєш що? Сховайся. А як прийде сюди Гайгай, я з ним поговорю!
З’явився нечистий і питає:
— Де молодий цар?
— Та він чогось нині дуже задуманий, пішов на прогулянку. До вечора, може, й не повернеться. Якщо вам щось треба, скажіть, я зроблю.
— Дай нову роботу — мушу її зробити ще сьогодні.
І молода жінка, довго не розмірковуючи, вирвала кучеряву волосинку зі своєї пишної зачіски:
— Бачите цю волосинку? Треба її вирівняти. Мусить стати пряма, як стріла!
Гайгай засміявся. Взяв волосинку за два кінці й легенько натяг:
— Готова робота. Пряма волосинка.
— Ану лиш відпустіть її!
Відпустив нечистий, а волосинка ще більше скрутилася.
— Треба, щоб стала рівна!
Гайгай пробував усяко, але нічого не виходило. Коли добряче намучився, вдарив себе рукою по лобі й каже:
— Та я ж бачив, як ковалі залізо наперед нагріють, а тоді вирівнюють!
І всунув волосинку у вогонь. А та — звісна річ! — зашкварчала й лишила по собі кульку попелу.
— Такий ти силач?! — сміється з дідька жінка. — Тоненьку волосинку — і не зміг вирівняти. Забирайся з хати!
Гайгай, як побачив, що програв, вдарився об землю і розсипався на порох. І миттю воскресли ті сестри, що втопилися.
— Ну, ходи сюди, — покликала жінка чоловіка. — Третє завдання нас порятувало. І запам’ятай: прислів’я про жінок, що у них довге волосся, а розум короткий, неправильно вигадане.
І відтоді вони добре жили.