Річка Стугна

Річка СтугнаПід Києвом заліг змій, і жителі села Трипілля і міста Києва по
 черзі повинні були давати дітей на з’їдання цьому змію. От прийшла
 черга до київського князя, щоб він дав свою дочку. Дійсно, він нічого
 не зміг зробить і видав дочку. Але змій її не з’їв, так як вона була
 красива і сподобалась йому.
Вона ж дізналась, як можна вбити цього змія, написала записку,
 прив’язала до голуба і відправила в Київ. В Києві кузнеці Дем’ян
 і Кузьма викували великого плуга, запрягли у цього плуга змія і почали ним орати.
Під час оранки плуг викидав такі великі скиби, що перетворював
 їх у вали. Звідси і пішла назва Змієві вали. Він дійшов до Трипілля,
 страшенно втомився і почав пити воду з річки та й випив. Залишився
 струмок, який став називатись Стугна, через те, що він напився води
 і здихав, стогнучи.

Селянин і шайтан

Селянин і шайтанЖив собі селянин. Мав поле. Настала весна, а в селянина бракує грошей, щоб купити насіння й засіяти своє поле. Сидить селянин скраєчку поля і сумно зітхає. Коли це мимо йде шайтан. Зупинився та й питає:
— Що трапилося, добродію, чого так сумно зітхаєш?
Селянин йому відповідає:
— Коли в мене були гроші для насіння, не було землі. Тепер є земля, але нема грошей, щоб купити насіння.
— Якщо я тобі дам грошей для насіння, ти віддаси мені половину майбутнього вражаю? — запитує шайтан.
Поміркував селянин та й погодився. Посіяли вони кукурудзу. Виросла кукурудза, дозріла. Почали вони радитись, як їм розділити врожай, щоб ніхто не образився.
Селянин і каже шайтану:
— Візьми собі ту частину, котра тобі більше подобається.
Оглянув шайтан кукурудзу, бачить — стебел багато, вони високі і товсті, а качанів на кожному стеблі всього по два-три. «Візьму те, чого більше», — вирішив шайтан.
Поділили вони врожай: шайтану дісталася гора стебел, а селянину мажара качанів. Селянин продав кукурудзу і виручив добрі гроші, а шайтану за його гору стебел дали всього кілька монет.
Прикро стало шайтану.
— Який же ти безсовісний, обдурив мене, — сказав він селянину.
А той йому відповідає:
— Але ж ти сам вибирав і взяв те, що хотів. Давай-но ще раз засіємо це поле і ти вибереш те, що забажаєш.
Домовились вони і посадили часник.
Весна тільки-но входила в силу, а на полі вже зазеленіли соковиті стебельця часнику. Настав час ділити врожай, шайтан і каже:
— Цього разу я візьму собі все, що росте над землею!
— Гаразд, — погодився селянин, — я згоден на корені.
Зрізав шайтан стебла часнику, пов’язав їх в пучечки та й повіз на базар. Селянин же викопав часник, склав у кошики і залишив до зими, коли на базарі за часник дають найбільшу ціну.
І знову прогадав шайтан. Цілісінький день простовбичив на базарі, але не продав жодного пучка зелених стебел. «Ти, бісів продавець, — сміялися з нього покупці, — а де ж твій часник?»
Зрозумів шайтан, що й цього разу обдурив його селянин. Підстеріг шайтан селянина на стежині і здійняв галас:
— Безсовісний ти чоловік! Два роки я на тебе працював а що заробив?
Вирішив шайтан покарати селянина. Біля стежки лежав великий камінь, шайтан відірвав його від землі, підняв його над головою, але не встиг кинути. Селянин перший помітив що в ямі, яку закривав камінь, лежить глечик. Кинувся він до цього глечика, підняв його — дивиться, а в ньому повно золота!
— Давай розділимо золото порівну! — запропонував селянин.
— Ні, — сказав шайтан, — цього разу золото собі візьме той, хто старший! Я старший від тебе, отже глечик із золотом повинен бути моїм.
— А скільки тобі років? — запитав селянин.
— Цього рокy мені виповниться рівно двісті! — гордо мовив шайтан.
— Всього тільки! — подивувався селянин. — А чи знаєш ти, що моєму молодшому брату, який помер двісті років тому, було рівно сто років!
— Два роки я на тебе працював, — каже шайтан, — значить я маю право зробити вибір двічі! Ось тобі моє останнє рішення: давай по черзі возити один одного і співати пісні. Хто більше витримає, тому й дістанеться все золото.
Не став селянин сперечатися з шайтаном, посадив його на плечі та й пішов по стежині. Три дні й три ночі співав шайтан пісні, сидячи на шиї в селянина. На четвертий день замовк. Скінчилися в шайтана пісні. Всі, які він знав — проспівав.
Виліз тепер селянин шайтанові на шию. Дорога простяглася вздовж підніжжя гори, і селянин заспівав:

Ой-ой-ой, починається гора.
Ой-ой-ой, на горі ростуть ліси.
Ой-ой-ой, а в лісах росте кизил…

Весь день ішов шайтан вздовж гори і весь день селянин співав про те, що бачив довкола, і про все те, що знав про гори.
Наступного дня шлях проліг вздовж річки, і селянин весь день співав про річку, про її чудесну воду, про риб, що живуть у річці. Співав про те, для чого потрібна людині вода. Потім вони ішли степом, і селянин співав: «Ой-ой-ой, як чудово в цім степу!»…
На п’ятий день шайтан не витримав і здався:
— Злазь, — каже, — досить! У мене вуха вже позакладало від твоїх пісень.
А селянин відповідає:
— Ну що ти! У мене цих пісень на весь рік вистачить. Так що ходімо далі.
Скинув шайтан селянина зі спини, вилаявся і побіг світ за очі. На цьому їхня дружба скінчилася. А глечик із золотом дістався селянинові.

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Читати далі

Зміїв вал

Зміїв валКолись то недалечко від Сквири жила-люта змія; робила вона багато лиха людям, – кажуть, що вона буцімто тільки і їла, що хлопців та дівчат молодих.
Так вже що не робили, щоб відрятуватися від цієї лютої змії, так ні! Нічого не пособляє. Але всі давай Богу молитися; кажуть, що довго-таки молилися, поки Бог з
неба високого своїм праведним оком не зирнув на людську тугу і не послав на землю якогось то Мусія. Що воно таке за Мусій, я не знаю, – казали старі люди, що буцімто святий, чи праведний у Господа Бога – цього не докажу. Але ж тільки він був чоловік кріпкий та здоровий. Добре… То цей Мусій, як прийшов сюди, то спершу почав міркувати, як рід людський позбавити від лютої змії. Вже він і так, а далі і так, а проте нічого не виходить. Коли ж це він наміркувався, мабуть,
Господь милосердний його умудрив! – зробив здорового залізного плуга, що бере землю аж на три аршини в глибину. Ото зробивши цього плуга, Мусій знайшов люту змію і запріг у плуга, отак і запріг, як ми запрягаємо своїх волів. Запрягши, Мусій взяв в руки доброго батога, а далі крикнув… Змія як взялась, як взялась, то так і поперла навпрошки. Де вона йшла з плугом, так оце вал і зостався, це, значить, скиба землі вивернута плугом. Добре ж! От вона перла, перла і заперла аж до самісінького Чорного моря. Тутеньки вбачила, що вода, та як почала пити, – бо, бач, дуже розгарячилась! – то пила, пила, коли б ще трохи, то, може б, випила все море. Та тільки Господь милосердний не допустив до цього… Люта змія лопнула та й здохла, а Мусій пішов знову до Господа.

Урочище Розора

Урочище РозораТут жив колись змій. Він їв людей і не давав ніколи їм
 проходу. І спас людей від цього змія один коваль. Він збудував
 недалеко від змієвого лігва собі кузню та й задумав, як би 
звести того змія зі світу, щоб він людей не нівечив. От змієві,
 як той коваль закує в кузні, і досадно, що іде від коваля
 стукітня. Прилітає змій до кузні, а вона зачинена залізними
 дверима.
– Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш та не даєш мені спати? Я
тебе з’їм!
– Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись!
– Молися!
От коваль за молот та давай скоріш робити гвіздка.
– Чом же ти не молишся, а знов ляпаєш? – гука змій.
– Та я, молячись, – каже коваль, – ляпаю по ковадлу.
– Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
– Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
– Вже, – каже, – я справен. Як же ж, – питає, – ти мене 
їстимеш? Оце в стінах є дірки (звісно, пробують свердла), так 
ти висолопи сюди язика, я сяду на нього, а ти і проковтнеш
 мене.
Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвіздка 
та й прибив зміїв язик до стіни. Змій сюди-туди, не відірветься. 
А коваль за вуздечку та й і загнуздав змія. Запряг його у соху 
та й проорав розору, виорав поле і змія, звісно, улелекав.
 Люди зраділи та й собі давай корчувати ліс на поле, а по розорі
пішла водотеча. От з чого зветься урочище Розорою.

Василь і дідусеві дарунки

Василь і дідусеві дарункиСлужив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Все сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
— Куди ти йдеш, молодче?
— Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
— Куди ж ти маєш гадку повернути?
— Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
— Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гайку не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв’ячки,— все живе, що є на світі.
— Добре,— говорить лісовий дідусь,— забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
— Тепер говори друге бажання,— знову з’явився дідусь.
— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «Фіть до торби»,— то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
— Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з’явився.
— Забажай і третє, але мудро.
— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.
Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.
— Чого ви так, жінко, плачете?
— Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молоти, а там лише чорти мелять.
— Та де ж той млин?
— Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить. Читати далі

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Читати далі

Запорожці і змії

Запорожці і зміїПісля Христового Різдва в печерах жили змії з трьома 
головами; вони літали по світу, їли людей і всяку
 звірюку. Давно вони жили на світі і, може б, ще 
жили, так звоювали їх богатирі-велетні. Страшенний, кажуть, народ був. Один зуб велетня насилу 
можна було підняти. Після богатирів ще жили змії, тільки вже
з однією головою. У нас, кажуть, жило три зміяки: один на 
острові Хортиці, другий на порозі Гадючому, а третій на
 острові Перуні, що нижче порога Будила. Печери їхні і тепер
 є. Ці зміяки схожі були на великих гадюк, тільки уміли літати.
 Крила у них були, кажуть, як у кажана, і покриті лускою; хвіст
 довгий, а на кінці мов стрілка з зазубнями. Як понаходили 
сюди запорожці, як почали воювати турків, вони з ляку і
 порозлітались к бісовій мамі. Після зміїв плодились тут полози; це уже гад недавній, бо й наші батьки бачили.

Звідки взявся віз

Звідки взявся візЗдавна люди і влітку, і взимку їздили тільки на санях. Ще не було майстра, який би воза вигадав. Якось і каже Бог Петру та Павлу:
— Як маєте без діла з кутка в куток тинятися, то йдіть та пошукайте такого майстра, який міг би воза для людей змайструвати.
Пішли святі у світ. Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть третій. Запитують людей, чи не бачили такого майстра, що здатний віз змайструвати?
— Ні, — відповідають люди. — Не бачили.
Може, аж на п’ятий день прийшли вони на болото, дивляться, а там хатинка обдерта, двері вибиті, вікна перекошені. А з хатки такий стукіт та гуркіт лине, що аж дерева тремтять.
Хотіли було святі тікати, але трохи страх минувся, то й кажуть один одному:
— Чого нам тікати, як нас сам Бог на землю послав. Зайдемо та подивимося, хто це на увесь ліс веремію вчинив.
Заходять в хатку, дивляться, а там стоїть віз на колесах, а біля нього чорт порається та щось собі під носа мугиче. Хоче нечистий воза з хати витягти і не може, не проходить у двері.
Побачили таке Петро й Павло і запитують:
— А що це ти, нечистий, робиш?
— Воза змайстрував, тільки ніяк вивезти з хати не можу.
— То віддай нам, ми його з хати вивеземо.
— А що ж ви мені за це дасте?
— Дамо тобі овес та ячмінь.
— Гаразд, нехай буде по-вашому.
Петро та Павло розібрали воза й винесли у двір. Чорт побачив, що віз уже у дворі, і каже:
— Тепер, як віз у дворі, то я вам його вже не дам.
— А як не даси, то ми тебе перехрестимо. То не матимеш ні воза, ні вівса, ні ячменю.
— Гаразд, беріть воза, тільки скажіть, що ви мені за нього дасте?
Чорт, бачите, все забував.
— Скажемо, як знову доладу складеш воза.
Зложив чорт воза і знову просить плату за роботу.
— Ми ж тобі казали, що даємо тобі очерет, — відказує Петро.
А Павло додає:
— Відтепер увесь очерет, що на землі, тільки тобі належить.
Побіг чорт в очерет, а Павло й Петро повезли воза людям. І відтоді на возі їздять усі добрі люди, а пани заводять собі брички, тачанки та карети — понавигадували, наче вони розумніші за того чорта, який і дотепер сидить в очереті, полохає жаб і тих людей, котрі не бояться Бога.

Баба-відьма

Баба-відьма

В одної баби в нашому селі були в хаті чорти. Це, кажуть, якщо знесе курка зноска і носити його під пахвою дев’ять днів, а потім закопати в гній, то вилупиться чорт. То ця баба їх виносила, і вони її завжди … Читати далі