Слово од патерика о покуті, як она чоловікові грішному єст пожитечна

Слово од патерика о покутіЧасу єдиного ішли люде християнськії у пост великий до святого Антонія сповідатися. Ішло їх много мужей і жен. Ішли попри єдин замок, у котором то замку мешкав єдин пан злий а не милостивий, жовнір, лях, которий завше хулив нашу віру християнськую і насмівався з християн православних.
І призвав до себе, станет їх питати, рекучи:
— Що єсте за люде? Где ідете? Чого і по цо?
А оні рекли йому:
— Ідеме, пане, до святого Антонія сповідатися.
А он ся почав сміяти з них і поругався їм і святому Антонію.
А коли прийшла нощ, видів во сні пекельнії муки, до которих то мук чорнії муринове волокли його і хотіли його там уверечи.
Тут прийшов святий Антоній і рек йому:
— Єсли бе-сь ся сповідав і християнської віри не хулив, я би тебе оборонив од тих муринов.
А он ся появ тото чинити.
А святий Антоній пережегнав муринов крестом святим, а они щезли, яко дим.
А жовнір ся пробудив од сна і у страху бив; а, дождавши світа, осідлавши коня, не повідаючи нікому ніч, поїхав до святого Антонія. А так пошов, же не знали ані пані його, ані жадний челядник його. І прийшовши до святого Антонія, почав ся сповідати по правді ушитких гріхов своїх. І тото повів, як видів муки пекельнії, і як його муринове волокли там, і як його святий Антоній виратовав од тих муринов страшних.
Слишавши то, святий Антоній почудувався і прославив господа бога, ведущого грішних на покаяніє і поучив жовніра страху божого.
Станет його жовнір молити, аби йому дав покуту якую.
А святий Антоній рече йому:
— Єст, пане, у твоїм місті єдина церков залишена, которая стоїть у ворот перед містом. А ти переночуй в ній сію ноч.
І тото ті даю покуту за вшитко.
А оний пан обіцяв то так учинити: переночувати у той пустой церкві. І, поклонившися святому Антонію, узявши благословеніє, поїхав додому.
А вже ся било примеркло. І приїхав до тоєї церкви пустої. Ніхто його не видів. Прив’язав коня у двері. А сам, уйшовши во церков, затворившися, прикляк на коліна і против царських дверій став ся богу молити со слізьми за гріхи своя.
А коли било опівночі, позавидів диявол, іж то його чоловік удався на покуту. Хотячи його одтоль вигнати і з дороги доброї збити, учинився хлопцем панським і, прийшовши к ньому, станет говорити, рекучи:
— О пане, добродію мой! Що ту чиниш? А то ми і пані твоя через день тебе іскали і не могли-сьме тя знайти. Устань, твоя милость, іди до замку. А коня твойого вовці із’ їли.
Рек йому жовнір:
— Скурвий сине! Хлопче, не волай, би тя забито. Нехай конь гине, а в мене єще суть коні. А ти собі іди там преч од мене до дябла. А я одтоль не пойду, бо мі то дано за покуту.
І перекрестився крестом. А диявол пропав од нього.
А жовнір молився богу прилежно.
Мислив диявол, що би чинити? Прийшов со іншими дияволами во місто кметів. Прийшовши к ньому, стали говорити:
— О пане наш, що тут чиниш? А то ся місто імило і горить моцно, і близько замку юж, і на замок огень мече. Может і церков тота ся імити.
А он їм рек:
— Ідіте, хлопи, гоніте людей і гасіте місто і замку стерезіте, як вам голови милі. А я одтоль тепер не пойду, бо то мі дано за покуту.
І пережегнався крестом. А біси пропали.
Став диявол мислити, що би з ним чинити. І, учинившися єдним полозом великим, виліз з єдного кута церковного і пустив зо рта свойого огень. І прийшовши близь против нього, почнет на нього огнем сапати, страшно сичати, свистати, хотячи його вигнати вон з церкви.
А жовнір і на того ніч не гадав. І станет говорити:
— Вижу я, дябле, же ти дябол. А і ти одтоль не вистрашиш мя, бо то мі дано за покуту.
І верг на нього крест, а диявол пропав од нього. А он ся моцно молить богу.
По том дияволи учинили огень около церкви, чисто запалили церков, а самі почали кричати, рекучи:
— Пане, пане! Що ти ся стало? Ото юж церков горить! Утікай борзо, бо згориш, бо сам себе погубиш.
А он одповідав:
— Дайте мі покуй, хлопи, би вас забито. Я одтоль не пойду, хочай і згорю на божій дорозі, бо то мі дано за покуту. А ви чим борше гасіте!
І пережегнався крестом. А дябли пропали і умовкли. І стало тихо.
Мислив диявол, що би єще учинити. Учинившися попом, почав звонити, а по том увойшов у церков, запалив свічі, став співати, читати; а по том, приступивши до жовніра, рече:
— А ти, ляше, чого ти ту стоїш? Бо ти ся із віри нашої християнської наругаєш! Іди собі преч з церкви до свойого костьола!
А жовнір рече:
— Єсли би ти бив поп правдивий, а ти би мя не проганяв з церкви од молитов, але єще би мя благословив і покріпив. А то вім, іж ти єст чорт, не поп. А я одтоль до самого світа не пойду, бо то мі дано за покуту.
І пережегнався крестом сам, а по том верг кресг на того попа і рек:
— Во ім’я отця і сина і святаго духа! А ти, попе, ірци: «Амінь, а дяблові нехай буде у зуби гарячий камінь».
Скоро то рек, а диявол пропав, і свічі загасли. А жовнір похвалив бога і познав, іж то все диявольськоє прохирство.
Укріпився богом святим моцно.
Єще ся диявол учинив єдним гайдуком і, прийшовши, свічею станет перед ним і почнет йому говорити:
— О пане наш! Що ті ся стало, що ту чиниш у той пустой церкві? А тото не знаєш, іж то твоя пані сестра умерла? Іди ти борзо до дому!
А он його пофукав і залаяв, рекучи:
— Злий чоловіче! Іди собі до дябла! Єсли моя пані сестра умерла, вольно то пану богу. Я її не оживлю. Я одтоль до світа не пойду, бо мі то дано за покуту.
І пережегнав його крестом. А диявол щез.
Бив теж диявол у великом клопоті по нім і не промислив, що єще на нього за покуси вистроїти мав. Учинився панею його і узяв на руки цеглу вмісто дитяти і, прийшовши, свічею став перед нього. Почнет з плачем говорити, рекучи:
— Боже тя побий, злий чоловіче! Що ті ся стало? Подобно ти ошалів. Чого ту ночуєш і що ту робиш у той пустой церкві руськой? Ліпше ті тота пуста церков, аніжли місто і замок? Я сама і тота дитина, син твой. А того, необачний чоловіче, не знаєш, іж то повміста згоріло? І ти би у той церкві згорів, кгди би не люде єя угасили. А тепер на остаток і замок наш ізгорів і вшитка наша худоба. Що било, то все погоріло, тілько я сама з дитиною утекла з огня. А сестра твоя умерлая ізгоріла. Що ж тепер будеме чинити? Устань а іди одтоль!
Ту його мало диявол не перельстив. А по том ся закріпив моцно богом святим і рек до неї:
— Цить ти, мавпо, не плач! Єсли будемо годні, дасть нам бог опять маєток. Їдь собі преч од мене, бо ті дам у кгембе. А я одтоль до світа, яко живо, не пойду, бо мі то дано за покуту.
І ту стоячи, диявол рек з плачем:
— О злий а небачний чоловіче! Юж я з тобов больше жити не хочу, а йду преч од тебе. А дитину перед тобою мечу на твою душу.
То рекши, ударить дитиною моцно о землю.
А в том часі когути заспівали а дияволи пропали. А жовнір юж бив вольний од покус диявольських. А одержав од бога сім корун єдної нощі, то єст сім звитязтв над диявол. І видержав правдиве покуту. А коли став світ, уставши, станет смотріти дитини, а то цегла лежить на землі. А коли одтворив двері, ано і конь його стоїть, як бив поставив звечора, і церков не горіла. І, сівши на конь, видів місто все ціло і замок. І, приїхавши на замок, ано все добре знайшов: а сестру живую, і жону, і дитину.
І прославив господа бога, і повідав то все, кде ночував і що ся над ним тоєї ночі чинило. І став в руськую віру.
І тоту церков окрасив розмаїто.
Богу же нашому слава во віки віком. Амінь.

Мужик і ворожбит

Мужик і ворожбитОдин мужик приїхав з ярмарку і мав у капшуку сто рублів. Як він повертався додому, то той капшук випав з кишені у віз, а капшук був міцний, ремінний. Корова їла пашу і з’їла того капшука. Мужик встає рано, мац-мац по кишенях, а грошей нема. Вирішив він, що взяла їх невістка, яку він дуже не любив.
От він і каже:
— Це невістка вкрала гроші. Ну я, трясця її матері, застрелю.
Почула такі слова свекруха і просить:
— Одумайся, може вона й не брала, бо дуже божиться.
Поїдь, чоловіче, до знахаря, що той скаже. Іде він, а за ним ув’язався десятирічний син. От приїхали вони ще засвітло, а знахар і каже:
— Ночуй у мене, чоловіче, то я тобі рано вранці поворожу, а так я не можу.
Прийшла ніч. Мужик пішов до коней спати, а малий ліг у хаті, та не спить. Чує, вийшов знахар на двір, свиснув.
Приходить до нього нечиста сила та питає:
— Чого ти хочеш від мене?
— Приїхав мужик. У нього шкода сталась. Ти там не знаєш, від чого вона трапилась?
Той відповідає:
— Чому я не знаю? Я знаю. Ті гроші з’їла корова. Але мужик пеняє на невістку, буцімто вона вкрала. Як би він ще сьогодні тую корову зарізав, то і гроші ще цілі. Але не кажи, щоб корову різав: кажи, що невістка вкрала. Він приїде додому, невістку вб’є, а сам зляку повіситься. Невістчина душа до Бога піде, а його наша буде. Тобі і мені.
А хлопчик чув всю цю розмову.
Ранком мужик біжить до хати.
— А що скажете?
— Скажу. Ваша підозра правильна. Невістка гроші вкрала.
— Аа… Я без знахаря знав, що невістка.
А тій невістці Бог так на розум дав, що вона пішла до своїх батьків, коли приїхав мужик.
— Де вона, сяку її матері? От я приїхав, і знахар сказав, що це вона вкрала.
А хлопець тим часом розповів бабці, що чув і бачив: мовляв, гроші корова з’їла, а знахар розмовляв з “тим” і той сказав: “Не кажи, що корова з’їла, а скажи, що невістка вкрала, то він невістку вб’є, сам повіситься. Буде, — казав, — і тобі, і мені.”
Баба пішла до мужика і стала його умовляти:
— Не злися, давай заріжемо корову нашу, та справимо обід. То може нас Бог помилує. Бо мені сон приснився, що треба цю корову забити.
Мужик дуже не хотів, лаявся. Але врешті-решт погодився. Зарізали корову.
Жінка каже:
— Ріжте бурдюга!
Ріжуть, аж там капшук, як новий. З тих пір мужик знахарям не вірить і іншим не радить.

Про Івана Багатого

Про Івана БагатогоІван Багатий жив у курені голий і мав собі кота.
Купить Іван сала та хліба, а кіт і поїсть. От він того кота впіймав, побив і прогнав.
Розсердився кіт на свого хазяїна, пішов позивати його до царя. Іде та й іде, зустрічає його вовк.
— Здоров, котику!
— Здоров, вовче!
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого.
— Підемо й ми з тобою, котику, бо нас б’ють, проходу не дають.
— Скільки ж вас є?
А вовк каже:
— Нас є сто.
— Збирайтеся,— каже кіт,— всі.
От вони зібрались, ідуть до царя. А кіт попереду побіг. Прибіг до царя та й каже:
— Здоров, царю!
— Здоров, котику! — відповідає цар.
— Прислав вам Іван Багатий сто вовків у подарунок.
— Спасибі,— каже цар,— за такий подарунок.
А тут уже й вовки прибігли, стоять надворі.
От цар зараз звелів стрільцям обступити вовків. Стрільці обступили й побили їх. А котик той побіг до куреня, побачив, що Івана Багатого вдома нема, знайшов сало і з ’їв.
Прийшов Іван до куреня, дивиться, а котик сидить у кутку і облизується.
«Оце, певно,— думає Іван,— він поїв сало!» Кинувся до сала — нема. Піймав він кота, вибив-вибив і прогнав з куреня.
Побіг котик знову до царя позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, зустрічають його кабани дикі.
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого. Читати далі

Річка Стугна

Річка СтугнаПід Києвом заліг змій, і жителі села Трипілля і міста Києва по
 черзі повинні були давати дітей на з’їдання цьому змію. От прийшла
 черга до київського князя, щоб він дав свою дочку. Дійсно, він нічого
 не зміг зробить і видав дочку. Але змій її не з’їв, так як вона була
 красива і сподобалась йому.
Вона ж дізналась, як можна вбити цього змія, написала записку,
 прив’язала до голуба і відправила в Київ. В Києві кузнеці Дем’ян
 і Кузьма викували великого плуга, запрягли у цього плуга змія і почали ним орати.
Під час оранки плуг викидав такі великі скиби, що перетворював
 їх у вали. Звідси і пішла назва Змієві вали. Він дійшов до Трипілля,
 страшенно втомився і почав пити воду з річки та й випив. Залишився
 струмок, який став називатись Стугна, через те, що він напився води
 і здихав, стогнучи.

Селянин і шайтан

Селянин і шайтанЖив собі селянин. Мав поле. Настала весна, а в селянина бракує грошей, щоб купити насіння й засіяти своє поле. Сидить селянин скраєчку поля і сумно зітхає. Коли це мимо йде шайтан. Зупинився та й питає:
— Що трапилося, добродію, чого так сумно зітхаєш?
Селянин йому відповідає:
— Коли в мене були гроші для насіння, не було землі. Тепер є земля, але нема грошей, щоб купити насіння.
— Якщо я тобі дам грошей для насіння, ти віддаси мені половину майбутнього вражаю? — запитує шайтан.
Поміркував селянин та й погодився. Посіяли вони кукурудзу. Виросла кукурудза, дозріла. Почали вони радитись, як їм розділити врожай, щоб ніхто не образився.
Селянин і каже шайтану:
— Візьми собі ту частину, котра тобі більше подобається.
Оглянув шайтан кукурудзу, бачить — стебел багато, вони високі і товсті, а качанів на кожному стеблі всього по два-три. «Візьму те, чого більше», — вирішив шайтан.
Поділили вони врожай: шайтану дісталася гора стебел, а селянину мажара качанів. Селянин продав кукурудзу і виручив добрі гроші, а шайтану за його гору стебел дали всього кілька монет.
Прикро стало шайтану.
— Який же ти безсовісний, обдурив мене, — сказав він селянину.
А той йому відповідає:
— Але ж ти сам вибирав і взяв те, що хотів. Давай-но ще раз засіємо це поле і ти вибереш те, що забажаєш.
Домовились вони і посадили часник.
Весна тільки-но входила в силу, а на полі вже зазеленіли соковиті стебельця часнику. Настав час ділити врожай, шайтан і каже:
— Цього разу я візьму собі все, що росте над землею!
— Гаразд, — погодився селянин, — я згоден на корені.
Зрізав шайтан стебла часнику, пов’язав їх в пучечки та й повіз на базар. Селянин же викопав часник, склав у кошики і залишив до зими, коли на базарі за часник дають найбільшу ціну.
І знову прогадав шайтан. Цілісінький день простовбичив на базарі, але не продав жодного пучка зелених стебел. «Ти, бісів продавець, — сміялися з нього покупці, — а де ж твій часник?»
Зрозумів шайтан, що й цього разу обдурив його селянин. Підстеріг шайтан селянина на стежині і здійняв галас:
— Безсовісний ти чоловік! Два роки я на тебе працював а що заробив?
Вирішив шайтан покарати селянина. Біля стежки лежав великий камінь, шайтан відірвав його від землі, підняв його над головою, але не встиг кинути. Селянин перший помітив що в ямі, яку закривав камінь, лежить глечик. Кинувся він до цього глечика, підняв його — дивиться, а в ньому повно золота!
— Давай розділимо золото порівну! — запропонував селянин.
— Ні, — сказав шайтан, — цього разу золото собі візьме той, хто старший! Я старший від тебе, отже глечик із золотом повинен бути моїм.
— А скільки тобі років? — запитав селянин.
— Цього рокy мені виповниться рівно двісті! — гордо мовив шайтан.
— Всього тільки! — подивувався селянин. — А чи знаєш ти, що моєму молодшому брату, який помер двісті років тому, було рівно сто років!
— Два роки я на тебе працював, — каже шайтан, — значить я маю право зробити вибір двічі! Ось тобі моє останнє рішення: давай по черзі возити один одного і співати пісні. Хто більше витримає, тому й дістанеться все золото.
Не став селянин сперечатися з шайтаном, посадив його на плечі та й пішов по стежині. Три дні й три ночі співав шайтан пісні, сидячи на шиї в селянина. На четвертий день замовк. Скінчилися в шайтана пісні. Всі, які він знав — проспівав.
Виліз тепер селянин шайтанові на шию. Дорога простяглася вздовж підніжжя гори, і селянин заспівав:

Ой-ой-ой, починається гора.
Ой-ой-ой, на горі ростуть ліси.
Ой-ой-ой, а в лісах росте кизил…

Весь день ішов шайтан вздовж гори і весь день селянин співав про те, що бачив довкола, і про все те, що знав про гори.
Наступного дня шлях проліг вздовж річки, і селянин весь день співав про річку, про її чудесну воду, про риб, що живуть у річці. Співав про те, для чого потрібна людині вода. Потім вони ішли степом, і селянин співав: «Ой-ой-ой, як чудово в цім степу!»…
На п’ятий день шайтан не витримав і здався:
— Злазь, — каже, — досить! У мене вуха вже позакладало від твоїх пісень.
А селянин відповідає:
— Ну що ти! У мене цих пісень на весь рік вистачить. Так що ходімо далі.
Скинув шайтан селянина зі спини, вилаявся і побіг світ за очі. На цьому їхня дружба скінчилася. А глечик із золотом дістався селянинові.

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Читати далі

Зміїв вал

Зміїв валКолись то недалечко від Сквири жила-люта змія; робила вона багато лиха людям, – кажуть, що вона буцімто тільки і їла, що хлопців та дівчат молодих.
Так вже що не робили, щоб відрятуватися від цієї лютої змії, так ні! Нічого не пособляє. Але всі давай Богу молитися; кажуть, що довго-таки молилися, поки Бог з
неба високого своїм праведним оком не зирнув на людську тугу і не послав на землю якогось то Мусія. Що воно таке за Мусій, я не знаю, – казали старі люди, що буцімто святий, чи праведний у Господа Бога – цього не докажу. Але ж тільки він був чоловік кріпкий та здоровий. Добре… То цей Мусій, як прийшов сюди, то спершу почав міркувати, як рід людський позбавити від лютої змії. Вже він і так, а далі і так, а проте нічого не виходить. Коли ж це він наміркувався, мабуть,
Господь милосердний його умудрив! – зробив здорового залізного плуга, що бере землю аж на три аршини в глибину. Ото зробивши цього плуга, Мусій знайшов люту змію і запріг у плуга, отак і запріг, як ми запрягаємо своїх волів. Запрягши, Мусій взяв в руки доброго батога, а далі крикнув… Змія як взялась, як взялась, то так і поперла навпрошки. Де вона йшла з плугом, так оце вал і зостався, це, значить, скиба землі вивернута плугом. Добре ж! От вона перла, перла і заперла аж до самісінького Чорного моря. Тутеньки вбачила, що вода, та як почала пити, – бо, бач, дуже розгарячилась! – то пила, пила, коли б ще трохи, то, може б, випила все море. Та тільки Господь милосердний не допустив до цього… Люта змія лопнула та й здохла, а Мусій пішов знову до Господа.

Урочище Розора

Урочище РозораТут жив колись змій. Він їв людей і не давав ніколи їм
 проходу. І спас людей від цього змія один коваль. Він збудував
 недалеко від змієвого лігва собі кузню та й задумав, як би 
звести того змія зі світу, щоб він людей не нівечив. От змієві,
 як той коваль закує в кузні, і досадно, що іде від коваля
 стукітня. Прилітає змій до кузні, а вона зачинена залізними
 дверима.
– Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш та не даєш мені спати? Я
тебе з’їм!
– Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись!
– Молися!
От коваль за молот та давай скоріш робити гвіздка.
– Чом же ти не молишся, а знов ляпаєш? – гука змій.
– Та я, молячись, – каже коваль, – ляпаю по ковадлу.
– Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
– Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
– Вже, – каже, – я справен. Як же ж, – питає, – ти мене 
їстимеш? Оце в стінах є дірки (звісно, пробують свердла), так 
ти висолопи сюди язика, я сяду на нього, а ти і проковтнеш
 мене.
Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвіздка 
та й прибив зміїв язик до стіни. Змій сюди-туди, не відірветься. 
А коваль за вуздечку та й і загнуздав змія. Запряг його у соху 
та й проорав розору, виорав поле і змія, звісно, улелекав.
 Люди зраділи та й собі давай корчувати ліс на поле, а по розорі
пішла водотеча. От з чого зветься урочище Розорою.

Василь і дідусеві дарунки

Василь і дідусеві дарункиСлужив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Все сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
— Куди ти йдеш, молодче?
— Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
— Куди ж ти маєш гадку повернути?
— Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
— Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гайку не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв’ячки,— все живе, що є на світі.
— Добре,— говорить лісовий дідусь,— забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
— Тепер говори друге бажання,— знову з’явився дідусь.
— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «Фіть до торби»,— то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
— Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з’явився.
— Забажай і третє, але мудро.
— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.
Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.
— Чого ви так, жінко, плачете?
— Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молоти, а там лише чорти мелять.
— Та де ж той млин?
— Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить. Читати далі

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Читати далі