Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Я їх не лаю — дай їм, Боже, що собі гадаю. Був один Лемонька, носився злегонька, мав штани полотняні, а дряпався на стіни дерев’яні.
Жив один бідний чоловік, який не мав багато дітей, лиш одного сина.
Коли хлопець підріс, батько повів його до міста, щоб набирався розуму. Проходили вони широким полем, зморилися і сіли на траві, на березі красного озера, трохи перепочити.
Чоловік ліг під куща і зітхнув: «Ох-вай!» Тої ж хвилини із води вискочив нечистий і питає:
— Чого ти мене кликав?
— Я тебе не кликав, — каже чоловік.
— Ти ж мовив: «Охвай!» А я той, мене зовуть Охвай.
— Ти мені не потрібний.
— Та куди йдеш із сином?
— Веду його в місто, щоб розуму навчився і ліпше жив, як я.
— Ну, то дай його мені в науку.
Чоловік боявся, аж тремтів, та нечистий так дубнув копитом, що мусив дати сина. Коли вони проїдалися, нечистий сказав:
— Рівно через рік на цьому місці зустрінемося. Принесеш сто срібних і спробуєш упізнати сина.
Минув рік. Чоловік приготував сто срібних і прийшов до озера. Покликав:
— Охвай!
Нечистий появився:
— Я тут! Ну, положи на руку сто срібних, а я зверх них положу п’ятсот. Якщо впізнаєш свого сина, твої будуть і сто, і п’ятсот срібних, а ні — то мої!
Чорт скочив до озера, а через хвилину виліз з трьома голубами:
— Ну, впізнавай сина!
Чоловік придивляється, придивляється — не може впізнати. Тоді нечистий каже:
— Ну, через рік прийди сюди і знову принеси сто срібних.
Чоловік повернувся додому, плачучи. Жінка його питає:
— Що ти плачеш?
— Та де би не плакав, коли нечистий заворожив нашого сина в голуба, і я ніяк не міг його упізнати.
Жінка заплакала й собі. І пустився чоловік по світу жебрати мідяки, аби назбирати до року сто срібних.
А як минув рік, з’явився над озером коло того кущика. Покликав:
— Охвай!
Нечистий виліз із води:
— Я тут. Чи приніс сто срібних?
— Приніс.
— Клади мені на руку, а я на них покладу п’ятсот. Якщо впізнаєш — твої будуть усі, а не впізнаєш — то мої.
Чорт скочив у воду, і скоро звідти вилетіли три сивенькі голуби й сіли на кущі.
— Ну, впізнавай, — каже чорт.
Чоловік дивився, дивився на них, аж його очі заболіли. Але не впізнав.
Нечистий регоче:
— Йди собі додому, а через рік будь на цьому місці й принеси сто срібних. Якщо й третій раз не упізнаєш свого сина, то ніколи його не побачиш.
Чоловік схилив голову і, плачучи, подався додому. Жінка його питає:
— Що ти знову журишся і плачеш?
— Де би не журився і не плакав, якщо й другий раз не упізнав сина. І гроші пропали, і сина нема.
Полягали спати сумні-пресумні. Жінка якось заснула, а чоловік не може. Раз коло півночі він чує — хтось постукав у вікно.
— Хто там?
— Це я, няньку…
Чоловік збудив жінку, швидко відчинив двері, впустив сина до хати. Дуже йому зраділи — стали обіймати, цілувати. Але він каже:
— Не цілуйте, бо буде з мене чути, й нечистий здогадається, куди я ходив. Я прийшов сказати, що як будете мене впізнавати, то аби ви знали: з мого лівого ока сльоза потече, а праве крило буде трохи опущене вниз.
Син це сказав і швидко пішов геть, щоб чорт не побачив, що його нема дома.
Минув рік, і чоловік з’явився коло озера на тому ж місці під кущем. Покликав:
— Охвай!
Нечистий виліз із води:
— Я тут! Ну, клади на руку сто срібних і чекай…
Чоловік поклав йому на долоню гроші, а чорт пропав в озері й через хвилину виніс трьох сивих голубів:
— Упізнавай сина. Це в останній раз…
Чоловік придивляється, придивляється. Нечистий регоче:
— Ой діду, слабі в тебе очі!
Та чоловік помітив на оці одного голуба сльозинку. Придивився ліпше — і праве крило трохи опущене додолу. І погладив голуба по голівці:
— Оце буде мій.
І голуб одразу перекинувся хлопцем. Чорт сердито каже чоловікові:
— Ну, бери його собі! Візьми й шістсот срібних!
Потім повернувся до леґеня:
— Ти у мене навчився всьому, але вважай, аби я тебе не спіймав на фіглях. Якщо спіймаю тебе на фіглях — біда буде!
Чоловік, щасливий, привів сина додому. Ще й грошей приніс. Хлопцеві не можуть нарадуватися.
Минуло пару тижнів, і син каже:
— Няньку, завтра підемо на торг.
— Нащо, як ми бідні? Нам нічого ані продавати, ані купувати.
— Не журіться — скоро будемо багаті. Я перекинуся у вепра-годованика й поженете мене на торговицю. Та не просіть за мене ні менше, ні більше — лиш тисячу срібних.
Ледве появилися на торзі, купці їх зразу обступили і запитують:
— Що просите за вепра?
— Тисячу срібних — ні більше, ні менше.
Стільки грошей жоден купець не мав. Лише під вечір появився багатий м’ясник і виплатив дідові тисячку. Каже:
— Ну, чоловіче, можеш іти додому, будеш добре жити.
Вепра посадили на віз і повезли. Перед корчмою зупинили коней і йдуть погоститися. М’ясник глянув на вепра і каже:
— Ба, чи не втече десь той веприсько?
Але вепр спокійно лежав і не рушався. А як купці почали в корчмі пити-гуляти, він учинився голубом і полетів геть. Ще скоріше був дома, як батько.
Чоловік дуже зрадів, коли побачив хлопця:
— Синку, я журився, що ти там зостанешся.
— О ні, няньку, я навчився розуму!..
Знову минуло кілька днів, і хлопець каже батькові:
— Няньку, завтра ідемо на торг. Я стану красним жеребцем. Та щоб ви не продали мене разом з кантарем. Як продасте разом з кантарем, тоді мене більше не побачите. А просіть за мене повну яму срібних, яку я копитом виб’ю.
Привів чоловік на торг жеребця. Почали збігатися купці. Питають:
— Що просите за коника?
— Повну яму срібних, яку він виб’є копитом.
Ніхто з купців не мав стільки грошей. Раз іде великий пан, а то був Охвай.
— Що, діду, — за жеребця?
— Яму грошей, яку виб’є копитом.
Пан не торгувався, а коли жеребець вибив величезну яму, засипав її сріблом-золотом.
— Бери собі гроші.
Чоловік зрадів і з радості забув за кантар. Доки вибрав із ями всі гроші, пан уже був далеко. Айбо старий наздогнав купця і загойкав:
— Я кантар не продавав! Поверніть мені кантар!
Пан засміявся:
— Ой, дідику, кантар продається разом з конем.
Зажурився чоловік і грошам не радий, опустив голову і йде плачучи додому.
А пан веде жеребця. Привів його до кузні, де працювало дванадцять ковалів.
— Чи ви мені підкуєте коня?
Старший відповів:
— Ми підкуємо, лише як заплатите?
— Добре заплачу.
— То як вам треба підкувати?
— Треба прибити такі підкови, щоб кожна важила по дванадцять центнерів.
— Ми зробимо і такі підкови, якщо маєте багато грошей.
— Я маю досить!
Ковалі почали кувати підкови. А вони мали служницю, що носила із криниці воду залізо гартувати. Черпає вона воду і каже жеребцеві:
— Ой неборе конику, якби ти знав, які на тебе готують підкови?
Понесла відра, вилила на гаряче залізо і знову прийшла до криниці, погладила жеребця:
— Ей, конику, конику, як ти будеш тягати такі страшні підкови?
Тоді жеребець проговорив:
— Дівчино, зніми з моєї шиї кантар.
Служниця зняла. А він зробився рибою і скочив у криницю. Нечистий про це знав. Він зробився гадом і поліз у криницю. Хлопець швидко перемінився на голуба і тікає! Але чорт зробився яструбом — і за ним! Ось, ось догонить голуба, але той залетів через вікно у царську палату. Принцеса швиденько закрила вікно, щоб голуб не міг вилетіти і дуже йому рада. Наказала зробити красну клітку й добре годує голуба, гладить його і не розлучається з ним ні вдень, ні вночі.
Але коли вона засинала, голуб робився леґенем і їв страву, приготовлену для принцеси. Завжди поїдав так, що в тарілці нічого не лишалося.
Служниці дивуються:
— Ба, що це наша принцеса так смачне їсть?
І принесли більше, щоб не була голодна.
Принцеса теж дивується:
— Чому несете так багато?
— Тарілки все порожні залишаються, і ми боїмося, що ви голодні.
— Я не голодна, я завжди лишаю їжу на столі, — каже їм принцеса. І думає собі: «Ба, хто це після мене поїдає? Мушу підстерегти…»
І замкнула двері, а ключа сховала.
Після вечері лягла в свою постіль і вдала, що спить… Але вона не спала, все глипала у той бік, де стіл. Раз уночі вийшов із клітки голуб, став прекрасним леґенем і сів за стіл.
Дівчина потихеньку встала з постелі, помалу підкралася до столу і схопила леґеня за руку.
— Що ти за один?
— Я той і той, — і все їй розповів.
— Ну, ти — мій, а я — твоя! Я ні за кого не віддамся, лише за тебе.
З того часу вони кожний день зустрічалися і дуже любилися. А до царя приходили принци, графи, барони і сватали його доньку. Цар закликав доньку й каже:
— Тобі час заміж виходити, ти вже молодиця. Вибирай собі, котрий тобі любий, котрий тобі до серця.
Але принцеса опустила голову:
— Няньку, я вже засватана, мій суджений уже давно прийшов.
— Де він? Ти нам нічого не казала.
— Няньку, мій суджений — голуб у клітці…
— Який голуб?! Що ти вигадуєш?
— Той голуб, що влетів у моє вікно. Няньку, я за другого ніколи не вийду, лише за нього хочу…
Дівчина просила-молила свого батька віддати її за голуба. Що мав робити цар? Мусив дати згоду.
Принцеса взяла голуба на руку і пішла до міста купити одяг. Почали готувати весілля. Напекли, наварили, навезли напоїв, найняли музик.
Голуб дав дівчині перстень:
— Цього персня щоб ти нікому не дала!..
Скоро в царському палаці з’явився й Охвай — прийшов як гусляр.
— Пресвітлий царю, — каже, — я чув, що у вас буде весілля.
— Так, так… робимо весілля.
— То візьміть мене і моїх цімборів тусляти. Кращих музикантів не знайдете.
— Та що ви за музику будете просити?
— Нам не треба ні срібла, ні золота лише принцесин перстень, що у неї на лівій руці.
— Нехай буде, — погодився цар.
І Охвай на другий день привів своїх музик. Ну, нічого. Грали цілий день, і Охвай просить платню. Цар закликав доньку:
— Дай гудакам перстень, який маєш на лівій руці. Ми так домовлялися.
Дівчина згадала, що голуб їй наказував нікому не давати того персня. І сказала:
— Няньку, цей перстень — подарунок від мого молодого. Я не можу й не смію дати його іншому. Дайте ви свій.
Цар дає музикам свого персня, та Охвай не хоче:
— Пресвітлий царю, ви пообіцяли мені принцесин перстень. Ви свого слова повинні дотримати.
Цар засоромився і закричав на доньку:
— Віддавай свій перстень! Як не даєш, то будеш коротша на голову!
Тоді принцеса зняла з пальця перстень і вдарила ним об землю так, що розсипався на макові зернятка. І нечистий зразу перемінився у квочку, інші музики перемінилися в курчат і почали збирати макове зерно.
Та голуб перекинувся тхорем і скочив на квочку — розірвав її.
Цар лиш очі витріщив на таку чудасію. А тхір перемінився на красного леґеня став собі коло молодої:
— Пресвітлий царю, оце моя суджена!
Тоді цар зняв зі своєї голови корону, надів на хлопця і сказав:
— Ти — мій зять, наслідник. Передаю на тебе царство.
Весілля тривало. Гості їли, пили, веселилися. І я на тій гостині був, наївся і напився, що став п’яний, упав на стілець — і цій казці кінець.