Рукавичка

РукавичкаІшов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку:
— Тут я буду жити!
Коли це жабка плигає та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка. А ти хто?
— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
– Іди!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
— Та йди!
От уже їх троє. Коли біжить лисичка та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик. А ти хто?
— А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
— Та йди!
Ото вже їх четверо стало. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
— Та вже йди!
Уліз і той, — уже їх п’ятеро. Де не взявся — біжить кабан:
— Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
— Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
— Та вже влізу, — пустіть!
— Та що вже з тобою робити, — йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!
— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки скраєчку!
Уліз і ведмідь — семеро стало. Та так же тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся — нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду бігла. Бігла, бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички, — так усі й порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Про півника

Про півникаБув собі дід та баба. У діда був півник, а у баби — курочка. От дід і насипав проса під лавою. А півень начав клювати і почав рости: все росте, все росте. От півень каже:
— Зніми, діду, лаву!
Дід зняв; а він все росте; уже виріс аж під стелю.
— Знімай, діду, стелю!
Він зняв, а півень все росте; уже аж під кришу.
— Знімай, діду, кришу!
Зняв дід і кришу, а півень росте та й росте, та виріс аж під небо.
— Знімай, діду, небо!
Дід ізняв, а Бог узяв та й зрубав півня. А дід узяв та й пошов позивати Бога. Найшов він постоли золоті і срібні паволочі та з тим і вернувся додому.

Як чоловік замість човника шпичку зробив

Як чоловік замість човника шпичку зробивСидить собі чоловік та цюкає щось сокирою. А Бог тоді ще ходив по землі мандрівником. Ось підходить Він до цього чоловіка й каже: “Здоров був, чоловіче!” – “Доброrо здоров’я!” – “Хай Боr помагає!” – “Спасибі!” – “А що ти оце, чоловіче, робиш?” – “Човник”, – відповідає той. – “Як Бог дасть, то й буде човник”, – зауважив Мандрівник. – “Тут і без Бога видно, що буде човник”, – каже чоловік і далі собі цюкає. Цюкає та й цюкає, коли роздивився, а вже той човник і не виходить. “То змайструю я ночви” , – вирішив він. Знову йде Мандрівник: “Здоров був, чоловіче!” – “Доброго здоров’я!” – “Хай Бог помагає!” – “Спасибі!” – “А що ти оце, чоловіче, робиш?” – “Ночви”, – відповідає той. – “Як Бог дасть, то будуть ночви”.
Розсердився чоловік і каже: “Тут і без Бога видно, що будуть ночви” , – і далі собі цюкає. Цюк та й цюк, коли роздивився, а вже й ночви не виходять. – “Тож зроблю я собі в такому разі корячок”, – надумався він і став знову цюкати. Де не взявся – знову Мандрівник. – “Здоров був, чоловіче!” – “Доброго здоров’я!” – “Хай Бо- помагає!” – “Спасибі!” – “А що ти оце робиш?” – “Корячок”. – “Бог дасть, то й буде корячок”, – зауважив Мандрівник. Ще дужче розсердився чоловік і каже: “Ось тут уже й без Бога видно, що буде корячок”, – і став далі цюкати. Та доцюкався до того, що й корячок не виходить. Почав було робити ложку – і ложка не вдаеться. Коли, нарешті, побачив, що нічого не виходить, застругав шпичку. Отак замість човна чоловік зробив шпичку.

Коза-дереза

Коза-дерезаБули собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу.
Привіз її додому, а рано, на другий день, посилає дід старшого сина ту козу пасти.
Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому.
Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку.
От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:

Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А ведмідь:
— От я його вижену!
Побіг до хатки:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:

Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!

Ведмідь ізлякався.
— Ні, – каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А вовк:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати? Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
— Отже, вижену!
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:

Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!

Вовк ізлякався.
— Ні, – каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А лисичка:
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
— Отже, вижену!
Побігла лисичка до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:

Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!

От лисичка теж злякалася.
— Ні, – каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А рак:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:

Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та й каже:

А я рак-неборак,
Як ущипну — буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!
От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити у своїй хатці.

Про діда, що носив глину мішком

Про діда, що носив глину мішкомОдин дідо носив міхом білу глину для біління хат. Іде він з міхом, а при дорозі стоїть чоловік у бороді, у волоссі довгім. Придивився він до того чоловіка, а то був Бог. Він питає діда:
— Що би ти хотів, діду?
Каже дідо:
— Коби то кінь був та й візок, щоби я не ніс цю глину на плечах.
Іде дідо з глиною далі, дивиться: пасеться коник, та й візок малий стоїть. Так зрадувався дідо. Поклав глину на візок, впряг коня та й поїхав. Їде він, дивиться, стоїть знов той чоловік у бороді й волоссі довгім. Вклонився дідо тому чоловікові, а той питає:
— Добре тобі, діду?
— Добре.
— А що би ти хотів, аби тобі ліпше було?
— Хотів би бути попом.
Їде він далі. Просто церкви плачуть люди — умер піп, і треба попа.
— Ти би не був, чоловіче, попом?
— Та буду, — каже.
— Як будеш, то вже перебирай роботу.
І приймили його на парафію. Ідуть жінки сповідатися, несуть парастаси, несуть гроші. Все, що треба, в нього є — і гроші, і честь є. Їхав він когось сповідати, і стрічає його знов чоловік з бородою.
— Що, — каже, — добре тобі?
— Добре, — каже дідо.
— А що би ти хотів, аби тобі ліпше було?
— Я би ще хотів бути владикою.
І сталося так, що приймили його на ту диєцезію і він став владикою. Вже до нього приходять попи, на колінах ідуть до нього, цілують його в перстень. Він уже як король межи попами.
Їхав він одного разу на контролю по парафіях, і стрічає його той чоловік з бородою знов. Пізнав владика його, вклонився йому.
— Добре тобі? — питає його старий чоловік.
Каже він:
— Добре.
— А що би ти хотів, аби тобі ліпше було?
— Та хотів би ще бути папою римським.
— Буде так, як хочеш.
І запросили всіх владик на собор, і впала така рада, і видвигнули цього владику на папу римського. Уже він на цілий світ владика над усіма владиками, над усіма попами, і їздить він уже не парою коней, а повозом, і штири пари коней в нім.
І стрічає його одного разу той чоловік з бородою.
— А що, — каже, — чоловіче, добре тобі?
— Так добре, що добре.
— А що би ти хотів, щоби тобі було ще ліпше?
— Та ще би, — каже, — хотів бути Богом.
А Бог тоді сказав так:
— Як хочеш бути Божком, то носи глину мішком.
Та й зникло все: і добро, і повага, і слава. Лиш мішок у нього лишився з глиною і більше нічого.

Подорожні

ПодорожніВирішили якось четверо односельців, що жили поблизу Судака, — тесля, кравець, швець та знахар — піти в Бахчисарай на святковий базар, заробити трохи грошей. Взулися вони у свої найміцніші черевики, взяли торби з інструментами і зіллям та й вирушили в Бахчисарай. Шлях був неблизький — пішки від самісінького Судака.
Ішли вони, йшли, заскочила їх ніч. Боязко зробилося друзям: гуде вітер, вовки виють, шакали скиглять, листя на деревах шелестить, — здається, що ось-ось на них накинуться дикі звірі. Спустилися друзі в лощину, запалили багаття і вирішили спати по черзі. В першу ніч чергувати випало теслі.
Сидить тесляр біля вогнища, підкидає сухі гілки. Розморило його, очі злипаються. Щоб не заснути, відшукав він серед паліччя химерного корча, уважно обдивився його зусібіч і вирішив вирізати з нього ляльку. Струже тесляр гострим ножем дерево і мугиче свою улюблену пісню. Вранці, коли виглянуло сонце, в руках у майстра замість химерного корча була усміхнена дівчинка.
Наступної ночі вартувати випало кравцеві. Він, щоб не заснути, вирішив пошити для дерев’яної ляльки одяг. Дістав з торби нитки, голку, клаптики різних тканин, і до ранку в ляльки було святкове вбрання. Милується кравець своєю роботою і примовляє:
Була б ти, дочко, жива, здійняла б зараз руки й затанцювала для мене хайтарму. Ось так! — він навіть показав ляльці, як в його селі діти танцюють хайтарму.
Третьої ночі чергував швець. Взяв він у руки ляльку, зодягнуту в смугасті штани-шаровари, оксамитове платтячко, з-під якого виглядали босі ніжки, згадав свою маленьку дочку, подумав про те, що в ляльки, хоч вона й дерев’яна, — мабуть, мерзнуть ніжки. Подумав та й вирішив пошити їй чобітки. Шиє і, щоб не хотілося спати, розповідає ляльцi казки, такі ж самі, які він вигадав для своєї маленької донечки.
На ранок чобітки були готові. Надів їх ляльці швець, помилувався на свою роботу та й каже:
— Була б ти, дочко, жива, навчив би я тебе співати й танцювати.
Подорожні були вже недалеко від Бахчисарая, коли їх застала в дорозі четверта ніч. Цього разу чергувати випало знахарю. Він сидів біля вогнища, тримав у руках ляльку і, щоб не заснути, наспівував відомі молитви й заклинання, за допомогою яких він лікував у своєму селі людей. Нашепотів він ляльці заклинання в одне вушко, в друге, аж дивиться — ожила в ляльки голівка і почала повертатися то в один бік, то в інший.
Здивувався знахар: прочитав ще одне заклинання — в ляльки ожили руки, ще одне — ожили ноги. Під кінець знахар прочитав молитву — і лялька заговорила!
Прокинулися тесляр, кравець, швець, дуже здивувалися, а лялька їм і каже:
— Добридень, тесляре, добридень, кравчику, добридень, шевчику! Я дуже вдячна вам за те, що ви мене змайстрували. І вам, знахарю, що ви мене оживили.
Дівчина заспівала улюблену пісню тесляра, затанцювала хайтарму, розповіла казку, прочитала молитву, яка її оживила.
Прийшли друзі на святковий бахчисарайський базар, розклали інструменти, трави, вироби, амулети для замовників. А щоб люди не проходили мимо, виставили на показ ляльку, і незабаром довкола друзів зібралось чималенько людей. Вони з подивом роздивлялися живу ляльку, яка співала, танцювала, промовляла заклинання, розповідала казки.
В цей час повз них проходив ханський візир. Побачив він дерев’яне диво й умовив селян показати це диво самому хану та його дітям. Зібрали друзі свої речі й пішли до ханського палацу.
Як побачили ханські діти живу ляльку, почали умовляти батька купти її. Хан запропонував друзям купу золота за ляльку, але ті відмовилися її продати. І ось що промовив знахар, найстарший за віком серед них:
— О великий і могутній хане! Ми не можемо продати живу ляльку, адже це наша дитинка, наша донечка. Ми подаруємо її вашим дітям, але з однією умовою, що вони не будуть її ображати, а поводитимуться з нею як з рідною сестрою…
Хан щедро обдарував їх, наказав дати кожному коня з власної конюшні. Повернулися друзі до себе в село, зарізали по барану, влаштували свято для односельців і розповіли їм цю дивну пригоду про живу ляльку.

Курочка-ряба

Курочка-рябаБув собі дід та баба, а у їх — курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять.
Стоїть дуб.
— Двері, двері, чого ви рипите?
— Поспускай гілля, так скажу.
Дуб і поспускав гілля.
— Як же, — кажуть, — нам не рипіти: був собі дід та баба, а у їх — курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав.
Іде баран води пити:
— Дубе, дубе, чого ти гілля поспускав?
— Збий собі роги, так скажу.
Він взяв і позбивав.
— Як же мені не поспускати: був собі дід та баба, а у їх — курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив.
Прийшов баран до річки.
— Баране, баране, чого ти роги позбивав?
— А стань крив’яною, так скажу.
Річка і стала крив’яною.
— Як же мені не позбивати; був собі дід та баба, а у їх — курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала.
Приходе до річки попова дівка тарілок банити.
— Річко, річко, чого ти крив’яною стала?
— А побий отту посуду, так скажу.
Дівка і побила.
— Як же, — каже, — мені крив’яною не стати: був собі дід та баба, а у їх — курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуду побила.
Прийшла дівка додому, а попадя саме діжу учинила.
— Чого ти, — пита, — посуду побила?
— А порозкидайте цю розчину по хаті, так скажу.
Порозкидала попадя розчину, дівка і каже:
— Як же мені не побити: був собі дід та баба, а у їх — курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуду побила, попадя розчину по хаті порозкидала.
Приходе піп:
— Що це ти наробила?
— А одріж косу, так скажу.
Піп узяв та й одрізав.
— Як же мені не порозкидати: був собі дід та баба, а у їх — курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуду побила, матушка розчину порозкидала, піп косу одрізав.