Андрій і відьма

Андрій і відьмаПоїхав у місто один чоловік. Звали його Андрій. Було йому літ сорок. А коли повернувся, вже темно було, бо пізно, виїхав. їде він потихеньку, про своє думає. Раптом бачить — стоїть попереду якась дівка та така гарна!
— Доброго вам здоров’ячка, — каже, — підвезіть до села, будь ласка.
Та як засміється.
— Сідай, — відповів Андрій, — веселіше буде.
Залізла дівка на воза, сіла позаду і почала тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге,еге.
— Гей,гей,гей,гей.
— О,о,о,о.
Дивується Андрій, що за пісня така? Озирнувся, щоб запитати… А дівки нема. Сидить тільки на тому місці
здоровенна жаба та очима водить. Андрій дивиться на неї і зрозуміти нічого не може, що то воно таке трапилось? Коні ж тим часом потягли кудись вбік та й перевернули воза. Ледве Андрій встиг зіскочити з нього. А жаба також зникла хто-зна куди. Приїхав він додому лише вранці.
Увечері прибіг до нього хлопець кума і кличе в гості.
Андрій і пішов, та засидівся там до темряви, розповідаючи про свою пригоду з жабою. До своєї хати Андрій повертався через цвинтар, щоб скоріше було. Іде собі, поспішає, коли дивиться — стоїть на дорозі та сама дівка, що вчора підвозив.
Стоїть, посміхається, а в руках якийсь клумак тримає.
— От тобі і на, — подумав перелякано Андрій. — Що ж воно буде?
А дівка ніжно так на нього дивиться і мовить:
— Доброго здоров’я тобі, Андрій. Допоможи клумка донести. Взяв Андрій його на плечі, а дівка позаду іде і сміється. Дійшли до Аядрієвої хати, зайшов чоловік до кімнати, дивиться, а в руках у нього кінська нога, і така, що згнила зовсім. А на дворі в цей час хтось як зарегоче, аж двері відчинились.
— Щось не те, — подумав Андрій, — і чого до мене нечиста сила прив’язалася. Треба до церкви сходити, свічку поставити.
Десь з тиждень жив собі Андрій спокійно. Але якось їхав він вночі зі степу. Сам їхав. Іде собі і замислився, коли це коні знов вбік кинулись. Він озирнувся, баче — жінка вся в білому біжить за ним. Придивився, начебто та сама дівка, тільки років їй побільше. Андрій батогом по конях — вони дужче побігли. А дівка не відстає! Бігла, бігла, догнала й сіла на краю воза і сидить мовчки. Андрій з переляку зробився як кам’яний — не ворухнеться і чуб дибом стоїть.
Доїхав він до церкви, а вона зскочила і зчезла.
Перехрестився Андрій на церкву і поїхав додому. А вдома розповідає дружині:
— Зі мною знову стався негаразд, — відьма їхала на возі.
— Та то Явдоха Нетхайло, вона відьма… Добре, що ти мовчав, а не дай Господи, зачепив би, то з життям міг би розпрощатися, — мовила дружина.
Через деякий час повертався Андрій знову вночі додому. І йшов він мимо Явдохиної хати. Дивиться, а в неї вікно світиться. Цікаво стало йому, а що робить відьма? Дивиться, а в неї в хаті повно жінок і всі голі. Намастилися якимось зіллям, приставили стола до печі, розганяються, перекидаються зі стола та прямо в піч. Вилітають через комін уверх і ось перед вікнами уже всі на конях. Андрій і думає:
— Як би ото і собі з ними поїхати?
Вони його побачили і кажуть:
— Намастись зіллям, розженись й перекинься через стіл. Тільки гляди, як будеш летіти з нами, то не кажи “Тпру!” — горе буде.
Взяв Андрій і все зробив, що йому відьми казали. Десь взявся кінь під ногами, вдаргіЬ копитом і полетів за відьмами.
Летить та раптом бачить — болото попереду, очерет! Як його їхати туди?
— Тпру!
Коня не стало під ним, а став мечик, той, що жінки коноплі б’ють. Почав Андрій вибиратись з болота, але не може. Хтось тримає його ноги, лізе у чоботи, рве волосся, закриває очі. Придивився, а то гади болотні так і лізуть до нього. Як почали його їсти та кусати! Андрій як заволає, як застогне. Ледве з болота виліз. Допоміг один добрий чоловік — литвин. Каже він Андрію:
— Сподобався ти відьмі Явдосі, от вона і пустує з тобою. Але я тобі допоможу: доки додому доберешся, вона вже постаріє. Ну йди, Андрій, бувай здоров.
Три роки Андрій додому їхав, в пеклі у чортів побував, голдовництву у татар навчився, грошей заробив. От, нарешті, до рідного села під’їздить. Дивиться, а попереду йде якась стара баба. Коли він обігнав її, вона стрибнула йому на кінець воза і давай тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге.
— У,у,у,у,у,у.
— Андрій…
Озирнувся він, а на возі суха, мертва жаба лежить. Скинув її Андрій на землю, а тут по ній щось як вдарить, нібито блискавка, і рознесло її на тисячу шматочків, тільки дим пішов.
Приїхав Андрій у село, бачить, хата його згоріла і нема ані жінки, ані дітей. Сів він на землю, заплакав і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що жінка живе у відьми Явдохи в хаті і діти також там. Відкрив він очі, дивиться, а хата ціла і жінка стоїть перед ним з коцюбою в руках, да як трісне його по лобі тією коцюбою…
— Будеш знати, як з відьмами водитись!

Несподіванка

НесподіванкаБув один чоловік, а до його жінки ходив піп, дяк та піддячий. Але одного разу той чоловік хотів найняти службу божу і обід за упокой свого тата та й пішов до міста купити м’яса. Вже ввечір, його ще не було з міста, прийшов піп найборше, приніс горілки, ковбасу і зачинають гуляти. Але надходить дяк. Застукав до вікна та й каже:
— Вітворяй!
А вона каже:
— Ей, ємосць, чоловік вже прийшов з міста.
А він каже:
— Де ж це сховаюся?
А вона каже:
— Лізьте на горище, там є соломник великий, та й там сховаєтеся.
Він сховався. Дяк приходить до хати, та й знов ставить горілку на стіл, та й зачинають пити обоє. Але прибігає піддячий та й знов кличе з-під вікна, аби відкрила. А дяк каже:
— Де ж це я сховаюсь?
Вона каже:
— Лізьте на горище та й там залізьте в соломник.
А він не знає нічого, заліз та й сів у другий кут.
Аж прийшов піддячий, та й також дурно не прийшов: приніс щось трохи, та й п’ють обоє. Але, нарешті, прийшов вже й чоловік додому та й прийшов під двері й кричить:
— Відкривай, жінко, та й ходи сюди з лампою до сіней, бо я приніс м’яса та покажу тобі, котре для кого, бо я йду в село звати людей, аби посходилися завтра до церкви.
І як він під дверима кричить, а піддячий каже:
— Де це я, — каже, — сховаюся?
А вона каже:
— Лізьте на горище та й там сховайтеся в соломник. Той виліз, мацає. Щось є в однім куті. Мацає в другім — також є. «Ей, гадає собі, біда!» Але не знає, хто там є… Та й став собі вже насередині і стоїть. А чоловік увійшов до сіней та й кинув м’ясо на землю і каже до жінки:
— Це, без кісток, хороше, то буде для попа, а ось це для дяка, а це, каже, з костомахами, то буде вже для піддячого.
А піддячий цікавий, хотів подивитися, чи хоч великий кавалок. Най би вже був з костомахами, аби великий, а соломник стояв на краю, а він як трохи схилився, бо хотів подивитися, та й гоп! усі троє до сіней з соломником. Аж тут роздивились, бо там було темно, то не виділися. А господар тоді:
— Агій, — каже, — на ваші голови, ще вас не поділив, а вже дідько вас позносив!

Як святі через піч дорогу проложили

Як святі через піч дорогу проложилиБув собі чоловік та ходив у чумацтво, а жінка дома залишалась та принадила до себе і попа, і диякона, і дяка. Ото раз приходить дяк, почали вони гуляти, аж іде диякон.
— Де б ти, — каже дяк, — мене заховала?
— Та лізьте на піч!
Завісила вона його там рядном, впустила диякона, знов гуляють, аж іде і піп.
— Де б ти, — каже диякон, — мене заховала?
— Та лізьте на піч!
Вже їх там двоє. От погуляла трохи з попом, як чує на дворі:
— Тпрру! Жінко, відчини!
— Ох, мені, — каже, — лихо! Це ж чоловік з дороги приїхав! Лізьте, батюшко, швидше на піч.
Вже їх там троє. От чоловік знову:
— Відчини, жінко!
А вона зробилась такою слабою та хворою, насилу-насилу відчинила.
— Чого це ти, — пита, — так довго не відчиняла?
— Та тут, чоловіче, таке у нас робиться ..
— Що ж воно там таке?
А ті, на печі, як розігнались, та давай, кажуть, тікати. От один зараз:
— Благослови! — та з печі, та в двері.
А другий:
— Благословен! — та за ним.
А третій і собі щось сказав та теж у двері.
— Бач, — каже жінка, — отак щоночі! Кажуть люди, що це єрусалимські святі через нашу піч дорогу проложили.
— А подай, — каже, — каганець, я полізу подивлюсь, що воно там таке.
Зліз на піч, аж там у кутку цвіркун та дірку прогриз. Він тоді:
— Бач! Господи твоя воля! Сказано, святе! Яка маленька дірочка, а воно й пролізло! А дай, — каже, — ножа: я кілочок застружу та заб’ю.

Хто був вірнішим?

Хто був вірнішим?Одружилося двоє молодих людей і умовляютиси, що будуть вірні один одному. А коли зрадить хто — то вкине пшонину в скриньку-копилку.
Пройшло багато років. Обоє вони постаріли. І вирішили перевірити, хто з них був вірнішим. Відкрили дідову копилку, а там п’ять пшонин. Відкрили бабину — там тільки три.
— Бач, бабусю, а я все-таки більше від тебе гульнув, — хвастає дід.
— Та знаєш, дідусю, як не було у нас пшона, так я з своєї копилки двічі кашу зварила.

Кошик

КошикОдружився ревнивий хлопець і вирішив, що дружину (для певності) краще з собою всюди носити. Виплів кощик, посадив у нього дружину і куди не йде — кошик на плечах несе.
Пройшло років п’ятнадцять. Пішов він у ліс, втомився, сів на пень відпочити, а кошик поставив перед собою.
Глядь у кошик, а там з дружиною сусід сидить.

Святкувати, так святкувати

Святкувати, так святкуватиПрийшов сусід до сусіда в гості, а цей примушує його обідати. Бажаючи показати своєму сусідові, що нічого для нього не пожалкує, хазяїн обертається до жінки та й каже:
– Коли святкувати, так святкувати, бий, жінко, і друге яйце в борщ.

Живий мрець

Живий мрецьУ одної жінки був чоловік, такий собі вахлакуватий та неповоротний, та ще й не мав усіх дома. Хоч він був і роботяга, але все ж жінці нудно, що він небалакучий і непоказний собі і не такий красень, як інші людські мужики або ось як її кум, хай здоров буває.
А той кум таки добре запав їй на душу, вхибнув таки жменьку куминої ласки. Не раз, не два балакали, було, куми, як би здихатись Максима — так звався кумин мужик. Жінка хитра на вигадки, от і прирозуміла Максимиха таке зробити: давай вона щодня провадити мужикові своєму, що він хворий, усе нездужає, хоч він зовсім не чув ніякого лиха.
Чи приїде чоловік з поля або я лісу — жінка зараз до нього назустріч:
— Що ти, чоловіче, такий нездужащий, зовсім змарнів?
А тут, як навмисне, де не візьмись, і кум, і той йому тієї ж:
— Що ти такий блідий, куме? Зовсім ледве ноги волочиш!
Чоловік і справді пойняв віри, що він хворий. Одного разу якось Максим повернувся з поля, дуже втомився, не здишеться. Жінка зараз до нього:
— Ляж, чоловіче, на лаву: ти зовсім вмираєш. І-і-і ти, боже мій!
Чоловік послухавсь, ліг, згорнув руки, мов перед кінчанням, а жінка як удариться об поли, як заголосить:
— Що мені робити на світі? Ти вмер, чоловіче! Побіжу до кума, спитаю, чи справді ти вмер?
Прийшов кум, глянув на Максима та й пита:
— Чи давно він вмер?
А жінка й каже:
— Та він, як приїхав вчора з поля, ледве коня розпріг та ввійшов у хату та й вмер. — Та як заголосить:
— На кого ти мене, Максиме, покидаєш?
А кум і собі додає:
— Добрий був чоловік Максим, та вмер!
А Максим усе чує та й думає, що він справді вмер. «Бо якби не вмер, — міркує собі Максим,— то чого б жінка голосила? Або і кум каже, що я вмер». Лежить собі, не ворухнеться. От жінка і каже кумові:
— Зроби, будь ласка, домовину, а я побіжу до попа, щоб прийшов завтра поховати!
Кум швидше за сокиру, зробив домовину, а жінка накрила його полотном, ніби мреця. А як уздріла, що йде піп, давай вбиватись за Максимом, підняла галас. Прийшов піп і пита:
— Чи давно він вмер?
— Та ще позавчора, як тільки приїхав з поля.
Відправив він похорон, закрили Максима кришкою в домовині, а він усе мовчить. Так його і потирили на гробовище.
А до гробовища, бач, було дві стежки: одна — у об’їзд, довкола, дальша, друга — навпростець, ближча.
Понесли Максима у домовині…
Донесли вже його до того місця, де дорога розходиться на дві, і гомонять собі люди, куди б його нести: чи у об’їзд, довкола, чи навпростець, через балку.
Поставили домовину й рахубляться такеньки, і вирішили нести навпростець, підняли домовину й несуть.
От тут уже Максим не втерпів, бо бачить, що люди зовсім не знали цього шляху, та як гукне з домовини:
— Не несіть навпростець, бо я позавчора втопив у болоті шкапу, насилу витяг.
Люди полякались, кинули домовину на землю і відскочили геть. Кришка з домовини впала, Максим випав і лежить мовчки. Опам’ятався спершу піп, наблизився до Максима та й пита:
— Чого ти, Максиме, лежиш?
— Та я ж умер!
— Хто тобі сказав, що ти вмер?
— Та жінка сказала, ще й кум сказав, що я вмер.
— Уставай же, Максиме, тепер ти ожив! — говорить піп.
— Та чи справді я ожив?
— Та ожив же, я тобі кажу.
Підвівся Максим і пішов додому не на радість ні кумові, ні жінці.