Про вперту жінку

Про вперту жінкуОдин господар мав дуже вперту жінку. Якби то вперта, а розумна, то міг би ще якось жити, а ця була трохи дурнувата. Що би він не сказав, то все не так, і зробить все навпаки. Коли він хоче її словами нарозумити, то чує:
— Так буде, як я знаю, а не так, як ти…
Бачить чоловік, що з такою лише вік марно стратить, і думає, як її позбутися. Одного разу каже:
— Завтра я піду до міста на ярмарок, а ти залишайся вдома на господарстві. Най тебе Бог боронить йти зі мною до міста…
Не встиг він всього сказати, а жінка вже, як машинка:
— Ой, не буде так, як ти хочеш! Коли ти йдеш, то і я піду.
— А господарство як? Залишиться на пропало?
— Не бійся, чоловіче. Як господарство не з’їв пес без тебе, то не з’їсть і без мене. А я таки піду з тобою, бо ти мій чоловік, а я твоя жінка.
На другий день збирається до міста чоловік не сам — збирається і жінка. Просить він:
— Лишайся вдома, жінко, бо ти ґаздиня.
— І ти лишайся, бо ти ґазда.
Бачить чоловік, що марна справа з нею говорити — йде. Жінка за ним. Йдуть обоє, йшли полем, а під лісом треба було переходити широку і глибоку річку. Дійшли вони до річки, а тут зустрічаються сільські люди. Питають його:
— Максиме, а кого ви вдома лишили, що разом з жінкою йдете на ярмарок?
— Та нікого.
Перейшли люди на той бік, а він каже:
— Почекай, жінко, я піду наперед, а ти переходь за мною.
— А то не одно? Ти завжди хочеш бути першим! Ні, на цей раз я піду наперед.
— Як ідеш, то будь розумна. Тримайся за поруччя й не смій скакати у воду.
— Таки скочу. І що мені зробиш?
— Та спам’ятайся, жінко! Ти не вмієш плавати.
Але жінка не слухала. Вибігла на середину кладки, перекинула ногу через поруччя й лише п’ятками блиснула.
Люди на березі аж у долоні сплеснули.
— Ого, чоловіче, ти вже повдовів!
Але чоловік не говорив ні слова.
І з кожним таке буває, хто розуму не має.

Хитрий чоловік

Хитрий чоловікОдин чоловік найшов гроші та й хитрує, як би поступить із жінкою, щоб вона кому не сказала; бо він знав, що жінки дуже нетерплячі — зараз розбрешуть, як тілько що почують. От він пійшов на двір да з надвору і уносить яйце у хату.
– Жінко, – каже чоловік, увійшовши у хату, – оце́, як бачиш, я яйце ізніс.
Жінка його аж об себе ляпає — дивується, що чоловік яйце ізніс. Після того пійшов чоловік на базар, накупив там бубликів, розвішав ïх уночі перед вікнами на лісі, на колках, да й каже жінці уранці:
– Жінко! Ти не чула, що сю ніч було?
– Ні, не чула, – каже жінка, – а що ж там?
– Бублишна туча летіла; я тебе будив, та ти не чула. Ось ходім лишень на двір да подивимось, чи не зачепилась котора в’язка.
Пійшли, дивляться. Жінка дивується, що на лісі зачепились бублики, думає, що се ïй сниться.
– Збирай, жінко, щоб хто не побачив та не сказав пану сотнику; бо йому як скаже хто про ці бублики, так він звелить ïх до себе принести.
Після сього чоловік якось і каже жінці:
– Ось, жінко, іще буде куряча туча летіть, дак ти заховайся у погреб; я тебе там накрию, а сам сховаюсь, куда сам знаю.
От узяв зачинив жінку у погреб, да там і накрив ïï лубком; на лубок посипав гречки, напуска туда курей: вони і давай клювать собі тую гречку. Жінка ж сидить там да й не поворохнеться вже. Поïли кури гречку, а чоловік і питає жінку:
– Чи ти, жінко, тут?
– Тут, та ізлякалась дуже! Що, пролетіла куряча туча?
– Пролетіла!
– Що ж, багато курей наловив?
– Еге! Насилу своï вдержав.
Недовго після цього чоловік ходив кудись, дта прийшовши додому і каже жінці:
– Оце́, жінко, був я на базарі і щось там бачив, да боюсь тобі казать, щоб ти не сказала кому.
– Ні, не бійсь, не скажу!
– Бачив я, жінко, як пана сотника водили по базару, начеплявши йому на шию потрохів за те, що у кражі піймали.
– Оце́! Чи можна ж то було сподіваться цього от його? Дивно!…
Наробивши таких штук, чоловік на що хотів, на те й тратив гроші ті, що ізнайшов. А жінка бачить, що чоловік ïï набрав десь багато грошей, да й питає його:
– Де це ти грошей набрав, Іване?
– Мовчи, жінко, та не кажи нікому; це я ізнайшов ïх.
– Коли же це ти іх ізнайшов? Чому ж ти мені й досі не сказав?
– Да за клопотами не вспів.
– Та коли ж ти он таки ізнайшов, скажи мені теє врем’я?
– А тоді, як яйце ізніс да тобі уніс; та тоді, як бублишна туча летіла; та тоді, як пана сотника водили по базару.
Жінка й мовчала, та недовго; чоловік якось побив ïï, от вона й побігла до сотника жалуваться:
– Пане сотнику! Я тобі щось хочу сказать.
– Кажи, кажи, молодичко! – одказує сотник.
– Отак, пане сотнику! Мій чоловік ізнайшов гроші, просив мене, щоб я нікому не казала, та тепер іще бить мене начав, так я оце́ прийшла тобі сказать.
– А, так ось як! – каже сотник. – Ну, погуляй же тут, підожди; ось я за ïм зараз пошлю кого-небудь.
Скоро прийшов і чоловік. Сотник і питає його:
– Чому це ти не кажеш мені, що гроші ізнайшов? Га?
– Ні, – каже чоловік, – грошей я ніяких не находив. А ось я прийшов сказать, що моя жінка щось не при собі.
– Еге, так ось як! — закричала жінка. — Ти знаходиш гроші, а жінка твоя дуріє?
– Та коли ж я гроші ізнайшов?
– А тоді, як яйце ізніс; забув?
– Ну дивися ж сам, пане сотнику, що це вона каже! Чи можна ж таки чоловіку яйце знести? Я тобі казав, що вона щось не теє!
– Е, сякий-такий! А як куряча туча та бублишна летіли; іще й це, може, скажеш, що не правда?
– Вона, як сам, пане, бачиш, не при собі!
– Не при собі! А те забув, що ти іще і тоді гроші ізнайшов, як пана сотника водили по базару, навішавши на шию потрохів йому? Ага, попавсь!
– Ну, пане, воля твоя, вона зовсім надурила.
А сотник, почувши, що каже на його жінка, велів ïï добре вибить, щоб не давала язику волі.
– Бач, жінко, що то значить не держать дурного свого язика на прив’язі! – сказав чоловік, як вернулись додому.

Мидилянський пан

Мидилянський панПриïхав якійсь пан у своє село; він десь в другім місці жив довго-довго, так що мужики не знали, що там за пан у ïх. Ото і приïхав та зараз виліз з карети і пішов до горниці, а його собака, чи вона мидилянська, чи або яка, з довгими ушима, зосталась у карети. Ото єдна жінка і кає свому чоловікові:
– Чоловіче! Піду лишень я побачу, що там за пан такий!
– Іди, — каже чоловік.
Ото й пішла жінка на панський двор і баче, що стоïть карета. Вона зараз до неï дивиться; подивилась і пішла собі додому. Ото й пита ïï чоловік:
– А що, жінка, чи бачила пана?
– А як же!
– А який же він?
– Та який! Зовсім як наш барбос, тільки вуха довші.

Язиката Хвеська

Язиката ХвеськаНема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати! А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує — одразу задзвонить по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому знати не можна! Це я тільки вам!» І почала! А кума почула — і мерщій давай розказувати другій кумі, а та — третій, а третя — п’ятій, десятій, і так уже всі знають про те, чого нікому знати не треба.
Були собі чоловік і жінка. Петро і Хвеська. І всім гарна була би Хвеська — от тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік — усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не допомагає.
Раз поїхав Петро орати і виорав скарб. І думає собі: «Як дізнається панський економ, то відніме гроші. А довідається неминуче, бо від Хвеськи нічого не сховаєш, вона по всьому селу рознесе. Що ж його робити?»
Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже собі, — відучити жінку од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».
Узяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро гайнув на базар. Купив там трохи не лантух бубликів та застреленого зайця. Вертаючись із базару, пішов до річки, витягнув із ятерів та із верші рибу, а зайця вкинув у вершу.
Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на грушу що на краю лісу стояла. Повернувся додому пообідав із жінкою та й каже їй:
— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не приткнулась там риба, то позбираємо!
А Хвеська каже:
— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж буває у лісі риба?
— Авжеж, буває, — каже Петро. — Здається, сьогодні йшла низом рибна хмара, ліс зачепила, то ми й назбираємо улову. А ходімо лишень!
Хвеська не повірила, а все ж пішла. Приходять у ліс, а там то під одним кущем, то під іншим лежить риба. Петро тоді й каже:
— А що, Хвесько, хіба не казав я тобі?
— Оце диво! — говорить жінка. — І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила!
— Ну, добре, — каже Петро, — ходімо тепер до річки, подивимося, чи не піймався часом заєць у ятір або вершу?
— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — дивується Хвеська. — Де ж таке видано, щоб зайці у верші ловились?
— Еге, не видано! Ти й риби в лісі не бачила — а є ж! Ходімо лиш! — каже він.
Пішли… Виходять на узлісся, а там стоїть груша, а на ній бубликів так рясно, що аж віття гнеться. Хвеська і кричить:
— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші!
— Та бачу, — відповідає чоловік, — то й що з того?
— Та як же так: бублики на груші! Хіба ж бублики ростуть на груші?
— Звісно, не ростуть, — каже він. — Але то, мабуть, бублична хмара йшла та зачепила ліс — оце й зосталися бублики.
— Давай же, чоловіче, струшувати!
Струсили і йдуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витяг другий — нема. Тоді витягає вершу — аж у ній заєць.
— Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, а такого не бачила!
— Хіба ж це дивина, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходімо лиш додому, а то вже пізно.
Позабирали вони все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:
— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, ніколи такого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!
— Це ще нічого, — каже Петро, — і не такі дива бувають. От я сьогодні гроші знайшов.
— Та ну?!
— Їй-бо, знайшов!
— А де ж вони, чоловіче?
— Та ось! — і витягає скарб.
— Отепер же, чоловіче, ми будемо багаті!
— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже. Бо як панський економ довідається, то відразу ж одніме.
— А як же він довідається? — каже жінка. — Я нікому не скажу!
— Гляди ж мені, жінко, не кажи, бо буде нам лихо. Та не кажи нікому й про те, що ми в річці та в лісі познаходили, бо люди як довідаються, відразу здогадаються: то знак, що я гроші знайшов.
— Добре, — каже Хвеська, — нікому у світі не скажу!
А вже надвечір на селі чути галас.
— Чоловіче, я піду подивлюся, що там таке, — проситься Хвеська.
— Ет, не дивись та не слухай поганого, — каже Петро.
А Хвеська:
— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи, що то за галас!
— Та то, — каже чоловік, — наш економ покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!
Чоловік це собі для сміху вигадав, а жінка вже й повірила.
— Ох, лишечко! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — так і схопилася Хвеська з місця.
— Не ходи, краще сиди вдома! — наказує Петро. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе, й мене з’їсть.
Хвеська послухалась і не пішла. Терпить вона, терпить. Мовчить день, другий, а далі таки не втерпіла — і побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла і мовчить — хочеться сказати, та боїться.
А далі каже:
— Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи до свята, та нема за що.
А кума Меланка й собі:
— Що правда, то правда, кумасю!..
А Хвеська не дає їй доказати, та знову за своє:
— Ну, та, може, Бог дасть, скоро не будемо вбогі…
— Як це так? — питає кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.
— Ох, кумасю, не знаю, як і сказать…
— Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка.
— Та не знаю, як і казати, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік ні словечком прохопитися!
— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — запевняє кума Меланка.
— Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це я вже тільки вам, та глядіть же — нікому-нікому!
Та й розказує пошепки про ті гроші.
Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:
— Ох, кумасю, чи ви чули?..
А кума Пріська пішла до куми Горпини, а та — до куми Явдохи. Отак уже все село про Петрові гроші гомонить.
Саме того дня Петро посварився за щось із Хвеською і добряче на неї нагримав. А вона тоді:
— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так, то матимеш!..
І побігла роздзвонила по всьому селу, що чоловік її налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все…
День чи два проминуло — і вже кличуть Петра до економа. А той на нього як накинеться:
— Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?
— Ні, — каже Петро, — не знаходив.
— Як же не знаходив? Та ж твоя жінка каже, що знаходив!
— А що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема, наплете!
— А покликати сюди жінку! — каже економ.
От приводять Хвеську. Економ питається:
— Знайшов твій чоловік гроші?
— Знайшов, паночку, знайшов!
— Ну що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш?
— Та що ж, — каже той, — вона чого тільки не наплете! А ви краще спитайте її, коли це було.
— А коли це було? — допитується економ.
— Еге! Коли! Саме тоді, як ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.
— А що далі скажеш? — питається Петро.
— Еге, що! Тепер уже не одберешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублична хмара йшла, і ми в лісі бубликів натрусили, і у вершу заєць упіймався.
— Ото слухайте, пане, що вона плете, — каже Петро. — Нехай вона ще розкаже до пуття, коли і як те було.
— Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…
— А чого ж мене по селу водили? — питається економ.
— Та того, що вас ковбасами били, які ви у пана покрали…
Економ як закричить:
— Ах ти така-сяка! Як ти смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!
Тут Петро заступився і почав просити, щоб Хвеську відпустили, бо вона не сповна розуму.
Економ подумав, подумав — і справді дурна, — та й відпустив її.
Ідуть удвох Хвеська з Петром. Він сміється собі у вуса, а вона носа похнюпила. Прийшли додому, а жінка в плач:
— Так ти, — бідкається, — мене підвів!
— Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.
Ото й помирились. А Хвеська бачить, що багато балакати — лихо, та й прикрутила собі язика.