Казка-небилиця

Казка-небилицяБуло три брати, вони вибрали си в далеку дорогу. Ідут, ідут лісом тай захопила їх ніч. Вони схотіли ночувати під смереков у лісі. Два брати були розумні, а третього мали за дурного. Ніч була студена, вони захотіли ватру під смереков класти, але сірника не було ні в одного. Тоти два брати розумні кажут: Ходім, братчіки, дістати де сірника, або ватри! — Тай пішов найстарший, найшов колибу, а в тій колибі старий дідо кладе ватру; сидит собі при ватрі, тай файку курит. А тот найстарший братчік приходит у колибу, тай просит ватри у того діда: Бо, аді, заночували під смереков, та ватерки даст Біг! — А дід подивив си на парубка, тай кажет: Я дам ватри, але ти присядь коло мене, та скажи казки-небилиці, а як не скажеш, то викрою тобі пас через плечі! — А тот зачав казки-небилиці говорити, тай не вмів, а дід узяв вітяг ніж, тай викроїв пас через плечі, не дав ватри. Приходит тот ид братвом, ни признаєт си, що му дід зробив, але кажет: Є ватра, а дід не хочет дати! — ідет середущий брат, также розумний; приходит до того самого діда и просит ватри. Дїд кажет: Я дам ватри, як присядеш коло мене, тай скажеш менї казки-небилиці, а як не скажеш, то ті викрою пас через плечі, а як скажеш, то ти мені вкроїш. — А тот не вмів сказати, дїд узяв, тай викроїв пас через плечі. Приходит межи тоти два брати, не кажет, що му си стало, але кажет: Не дав ватри! — На кінці пішов третій брат, наймолодший, що го мали за дурного. Ті два старші брати, розумні, спирали його, не пускали, казали: Як ми не дістали, то ти і тим більше не дістанеш! — Але він не схотів їх слухати, тай пішов. Ідет і находит ту колибу і того діда в тій колибі, де тоті два розумні брати були і просит ватри. А тот дідо кажет так, як тим казав. А тот дурний кажет: Я ті скажу казки-небилиці, але як ти даш, аби сми тобі викроїв пас через плечі и ватри, аби сми взяв. — Дідо на це пристав и тот зачав казати казки-небилиці. Кажет: Моя мама була мнов тяжка, тай загадала шпаків їсти, я вздрів, шо шпаки летіли и взяв сокиру, тай верг за шпаками, сокира впала в ватру, згоріла, а топорище си лишило. Я ввидів, що шпаки залетіли в вербу. Прийшов сми до верби, та пхаю ногу, не может си влізти, пхаю голову, не может си влізти, пхаю руку, не может си влізти, а відтак я взяв, тай склав си в деситеро тай вліз. Тай набрав шпаків и пхаю голов, руки, ноги, а відти не мож вилізти. А я штрик за сокиров, тай узяв сокиру, тай вирубав си з дупла. Приніс шпаки мамі, а мама забагла яєц. А мені Бог винен зв’язку яєц, а я ввидів вербу, тай тов вербов виліз до Бога до неба. Прошу Бога, аби Бог віддав яйці, бо мама не может мнви вчинити и забагла яєц, а Бог кажет: Ще кури си не нанесли, забирай си відси, бо тви стручу. Я си верг Бога, а тут нема вже тої верби, що я нев віліз до Бога. Я шо тут робити? Дивлю си, а мама з дідьом віет гречку. Я випросив у дідьї і у мами миску гречки, та я ту гречку у млині змолов на крупи і з тих крупів сплів курмей и тим курмеем спускаю си від Бога з неба. Тай дивлю си, а курмей за короткий и ще далеко до землі не стає. Я взяв, тай мав коло себе ніж, тай утяв д’горі, надточив у низу, тай зліз. Приходжу і кажу мамі, що ще кури си не нанесли, аби їла біду. Мама, як це учула, тай мене вчинила. Як мине вчинила, зараз післала до тебе, діду, за ватров. — Коли це сказав, витяг ніж и викроїв дідови пас через плечі, набрав ватри и приніс братам під смереку.

Смерть і баба

Смерть і бабаЖила-була стара баба. І ось прийшла за нею Смерть. Баба налякалася й просить Смерть, аби дозволила ще пожити бодай до завтра. Смерть згодилася, а щоб баба не забула, що жити їй тільки до завтра, написала на дверях: «Прийду завтра».
Приходить на другий день Смерть. А баба обурилась, показала на двері й каже:
— Читай!
— «Прийду завтра»,— читає Смерть.
— От бачиш! А ти коли прийшла?
Розізлилася Смерть на бабу, стерла написане й каже:
— Добре, завтра ти вже від мене не втечеш.
Смерть пішла, а баба побігла до пивниці й заховалася в бочці з медом.
Сидить баба в бочці, сидить і все не може заспокоїтись. «Ні,— думає,— тут мене Смерть легко знайде».
Вилізла й побігла до хати. Розпорола перину й залізла до перини. Та й це місце бабі здалося ненадійним. Вилізла з перини — й бігом до стодоли.
Саме в цей час появилася на дворі Смерть. Побачивши таке опудало в пуху і пір’ї, Смерть налякалася — й щодуху тікати.
Ще й досі боїться Смерть показатися бабі на очі. А баба живе собі, вже й померти хотіла б, та Смерть не приходить. Не знати, як ще довго баба буде жити.
Коли не вірите, що так воно й було, запитайте бабу.
Вона вам сама про все розповість.

Двісті слів брехні

Двісті слів брехніБуло собі три брати. Поїхали вони у далеку дорогу. Набрали їсти й пити, тютюну й вогню. Заїхали брати у великий ліс. Надвечір зупинилися, попоїли, попили і спати лягли. Рано встали і поїхали далі. А лісові кінця нема. І настала ніч. І ніч, і ніч, а дня все нема. Питає старший брат:
— Що, браття, будемо робити? Вогонь кінчається, а нам ще треба їхати й їхати.
І тут раптом помітили брати у лісі вогник.
— Ти старший, — кажуть, — іди на той вогник і принеси нам вогню.
Пішов старший брат Василь до вогню — аж там дванадцятиголовий змій гріється. Хлопець привітався та й просить вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою.
— Скажу брехню: скакав пес на свиню.
— Це правда, — каже змій. Та й здер зі старшого брата пас шкіри, посипав те місце попелом і натер ячмінною половою. — Іди геть!
Повертається Василько своїх братів, плечі болять, але їм не признається. І каже середущому братові:
— Іди, Петре, ти. Може, тобі дасть, бо мені не хоче давати.
А Петро каже:
— Крутіть мені сто цигарок, щоб я прикурював від одної до другої і доніс вогонь.
Скрутили йому сто цигарок, поклав він їх у пазуху, пішов до змія і просить вогню.
— Скажи мені на двісті слів брехню, то дам вогню, — каже змій. — А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю те місце попелом і натру ячмінною половою.
— Яку ж тобі сказати брехню? Скакав пес на свиню.
А змій каже:
— Це правда.
І здер із хлопця пас шкіри, посипав те місце попелом, натер ячмінною половою і прогнав.
Прийшов Петро до братів і не признається, що йому перепало від змія. Каже меншому братові Іванові:
— Іди, Іване, може, тобі змій дасть вогню, бо мені не хоче.
— Докручуйте мені ще сто цигарок, — каже Іван.
Іде Іван лісом на той вогонь. Не дійшов, ліг та й заснув. Пробудився — недалеко жевріє вогник. Приходить Іван до того вогника, а там страшний дванадцятиголовий змій гріється біля вогню. Сердитий, що його вже два рази потривожили. Іван тихенько навшпиньках заходить іззаду, з-за плечей.
— Добрий вечір, поганий змію!
Змій злякався, скочив на вогонь і попікся.
— Чого хочеш, парубче? — сердито питає змій.
— Дай вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, то здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою. Ще й сильно натру, бо ти мене налякав.
— А як я скажу двісті слів, і ти скажеш, що то брехня, то що буде?
— Здереш із мене пас шкіри, присиплеш те місце попелом, натреш ячмінною половою, закуриш і підеш, — каже змій.
Починає Іван свою брехню казати:
— Як я женився, то мій батько народився, а мама зі мною тяжка ходила. Мама захотіла шпаків, на рожнах печених, попід хвостами начасничених. Я народився і став на порозі. А шпаки летять на рожнах. Я за тими шпаками, та залетіли ми в ліс. Шпаки залетіли в дупло, а дірки нема. Я пхаю голову, пхаю ногу, пхаю палець — не лізе. А я звився, як пес, та й заліз увесь. І я голий, розперезаний, набрав повну пазуху шпаків. Та сюди, та туди — не годен вилізти. Добре, що я здогадливий був. Недалеко жив лісник, я пішов до нього позичити сокиру щоб вирубатися з дупла. А лісник каже:
— Моя сокира скоро має народити сокиренят.
— Дядьку лісник, будьте добрі, визвольте мене з біди. Може, вона при мені не народить. А я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків.
Дає мені лісник сокиру, іду я до того дупла і вирубуюся з нього. Вирубався і виліз. І кинув сокиру на землю. А вона народила сім сокиренят. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, беру сокиренята в поділ і несу до лісника. «Нате, дядьку лісник. Будете бити, чи будете сварити, ваша сокира народила сім сокиренят». Але лісник був добрий чоловік і подарував мені одне сокиреня. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, затикаю сокиреня за пояс і йду. Куди я йду? Іду до попа. Собі шлюб годити і батька хрестити, бо вже мій батько народився. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
От іду я по одній долині, а там лежить здохла біла кобила. Сів я на ту кобилу їду так, що й поїздом не доженеш. Та кобила — трюх-трюх, трюх-трюх, а сокира за поясом — цюк-цюк, цюк-цюк. Перерубала кобилу наполовину. Я на голові поїхав, а зад ірже ззаду. Добре, що я такий здогадливий.
А я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Дивлюся, верба. Рубаю вербу, затесую кілок, збиваю кобилу докупи на вербовий кілок і їду далі. Доїхав аж до попа на подвір’я. Зайшов до попа в хату, а тим часом вербовий кілок виріс із кобили аж до самого неба.
— Чого хочеш? — питає піп.
— Собі шлюб годити і батька охрестити.
А попові кури по тій вербі на небо повилазили. Піп каже:
— Поки ти мені не зженеш кури із неба на землю, говорити із тобою не буду.
Хочу — не хочу, а мушу. Голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира, не подумайте чого поганого, лізу я по тій вербі на небо кури зганяти. Підліз аж до самого неба — а там дірка. Я за небо вчепився, а кобила поступилася, і я лишився між небом і землею. Повісився, як павук на павутині. «Тут я й пропав», — думаю. То добре, що я такий здогадливий був. Закинув ногу на небо та й виліз. Я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Зайшов я на небі в лівий куточок і знайшов дванадцять боженят. А ті боженята молотять горохвяну солому за ячмінну полову. Так молотять, що аж курява стоїть. Я дивився, дивився та й до них причепився. І почав по-своєму молотити. Так молотив, що заробив на небі дванадцять кілограмів ячмінної полови. Бо я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Стою я та й думаю, що з цією половою робити. Перевесло скрутити і на землю спуститися. Кручу те перевесло. Таке міцне, що чіпляйте до чого хочете, — не порветься. Спускаюся я тим перевеслом із неба на землю. До половини вистачило перевесла, а від половини до землі не вистачає. Тут би я й пропав. Та добре, що я такий здогадливий був. Зверху урву, а знизу доточую. Отак і спустився.
А змій питає:
— Що ж ти іще бачив на небі?
— Бачив свого батька і твого батька.
— А що ж мій батько робить? — питає змій.
— А возить на собі мого.
— Брешеш, — каже змій.
А Іван каже:
— Цього мені й треба!
Та як здер зі змія пас шкіри і посипав його попелом та натер ячмінною половою. А тоді взяв вогню та й пішов собі. Приніс своїм братам вогонь та й каже:
— Грійтеся, дорогі браття!

Жартівливі діалоги

Жартівливі діалоги— Сказати тобі казку про тільки?
— Скажи.
— Оце тобі і тільки.

     ***

— Сказать тобі казку про дідуся?
— Скажи.
— Оце вона і вся.

***

— Грицьку, диви, тобі киває?
— Хто?
— Та корова хвостом.

***

— Петре, он гуси летять!
— О-йо-йо! Та як багато.
— Та чи ти бачиш?
— А ти ж кажеш!

Потім, як батько підріс, ми діда віддали в школу…

Потім, як батько підріс, ми діда віддали в школуПотім, як батько підріс, що вже став у палки вбиватися, ми діда віддали в школу, бо він у нас був неписьменний (він, правда, й тепер теж вчиться), а самі вже з батьком осталися. Батько був вдатний до комерції, так він шинок держав, а я хліборобством зайнявся. То, було, батько день у день рукою за шинок держався, а я од шинку до самої хати носом орав.
Через кілька років родилось нас у нашого батька три сини: я та ще два. Батько дуже радів, дивлячись ча нас, на синів, але не довго. Один на спаса ніс через лід яблука до церкви святити та якось посковзнувся — був некований — розчахнувся і пообламував ноги. Другий пішов зі мною на морквяні заговини колядувать і на дорозі йому блискавкою очі випекло. А мені в семилітню війну кічкою руки поодбивало. Проте ми всі троє були дуже вдатні. Я був майстер на всі руки, безногий був такий, що тільки зайців ловив, а сліпий був меткий стрілець.
Раз я зробив граділя до плуга (поки батько був малий, то я й без граділя орав, а вже як став коло припічка спинатися на ноги, то звелів, щоб і в нас було так, як в людей). От зробив я того граділя, і сліпий взяв і переробив його в ружжо (він, кажу ж, був меткий стрілець, а стріляти нічим було). Бувало як піде з безногим полювати (у них, правда, ще був старенький ведмедик, вони ним горобців ловили), то тільки де заєць або що злетить, сліпий як стрільне, то так у білий світ, як у копійку, і влучить; а заєць може б і перевернувся, так з переляку безвісти залетить. Або де табунець горобців вискоче, то той свого ведмедика як нацькує, він як пуститься за ними, то аж бур’ян оотаеться, і чисто всіх горобців по бур’яні порозганяє.
Раз поїхали ми в поле орати. Почали заганяти загінку: сліпий узяв передні воли за налигач і веде прямо на віху, я взяв батіг, поганяю, а безногий за плугом іде. Ведемо такечки борозну, а тут де не взявся заєць, як схопиться, підняв угору хвоста та тікати. Сліпий побачив, та як наробе крику:
— Заєць! Заєць!..
Кинув безногий плуга та за тим зайцем як залопотить — тільки курява по болоті знялась (тоді ще мокро було), і погнав його через гору. Дивимось ми — утік заєць. Він — худоба легка, по вереї біжить, а той же таки — чоловік, так і грузне по самі коліна.
— Дай, лиш, мені воли, — кажу я сліпому, — я буду вести, а ти бери батіг, поганяй та на плуг поглядай, бо ще як схопиться другий заєць, то ти граділя одчепиш та стрілять почнеш, а орати й нічим буде.
Взяв я воли й веду, а сліпий поганяє і на плуг поглядає. Коли дивлюсь — гоне безногий з гори того зайця назад, а заєць тікає та кротовину хапає: добіг до нашої ріллі та як допався до неї — чисто всю ріллю поїв. Ми таки не витримали — мерщій одчепили граділя од плуга й устрелили його.
Взяв я того зайця, оббілував і хотів було обід зварити, коли кинувся до сірників, аж їх — поминай, як звали. Вони, бачите, були в кишені в чумарці, а чумарку я залишив на обміжку; миші добрались і чисто всі поїли. Що тут робити? Пішов я по степу, сірників шукати. Іду, дивлюсь — такечки на могилі, коло ставка, пасіка стоїть. Підходжу до пасіки — нема нікого, тільки улики стоять та дивляться. А з одного боку ведмідь продрав плетінь, вліз у пасіку і давай красти вулики. Краде та складає собі на плечі, а бджоли — як бджоли — мовчать собі. Тоді якраз матки не було їхньої дома, кажуть, їздила в поле на розвідки, чи не пора висилати по мед. Коли ось прилітає матка і застукала ведмедя в пасіці. Ведмідь знявся та хутенько тікати, вона за ним і наздогнала. Як зчепились же вони, так аж страшно було дивитися. Прямо одне одного жалом на смерть заїдає, а одне одного не подужає, видно обоє в одній силі. Я тоді бачу, що не жарти, та до їх, хотів розборонити, а вони й побачили мене.
— Поможи мені, — просить матка-бджілка, — я тобі за те дам улік меду.
– Ні, мені допоможи, — перебив ведмідь. — Я дам три вулики.
«Що ж, — думаю собі, — хто собі ворог? Хто більше дає, тому й допомогти треба». Як узялись ми з ведмедем за ту бджілку, як узялись — аж пір’я з неї посипалось, і так подужали.
Дав мені ведмідь три вулики меду: забрав я їх і пішов далі сірників шукати. Ніс, ніс я ті вулики, аж душно мені стало. Піднявся на гору до ставка, думав було води напитися, коли до неї — замерзла. Дивлюсь я — такечки вище на горі лежить гребля на траві, проти сонця гріється, а навколо неї верби — одна на одній ростуть… На вербах груші так і гойдаються, та пахучі такі, що аж оскома на ніс сідає. Одчахнув я одну гілку, обтрусив груші і давай нею цюкать лід. Цюкаю та й цюкаю — не бере, товстий дуже; я тоді зняв свою голову з шиї, взяв її за вуха, цюкнув удруге і пробив ополонку. Покуштував трохи води — вона кисла (бачите, лід був товстий, воду вітром не продувало, вона й скисла). Взяв я один вулик меду, розпустив його в ополонку, покуштував — ще кисла: розпустив ще один — ще кисла; розпустив я третій, — покуштував — солодка. Як допався я до неї!.. Пив, пив, аж упився. Потім підібрав груші, наївся і пішов огню шукати.
Іду. Дивлюсь — стоїть стовп, а на тому стовпі чоловік кривими зайцями хліб гарманує, солома додолу падає, а зерно там залишається: іду я повз нього і сміюся, а він, побачивши мене, теж сміється і питає:
– Чому ти, — каже, — смієшся?
— Того, — кажу, — що смішно. А ти чого?
— А я, — каже, — того, що ти, мабуть, на хрестинах був, то там і голову забув.
Я — лап за голову, а там тільки шия. Згадав я тоді, що я її на льоду забув… Пити дуже захотілося, так я, як пробив лід, то мерщій допався до води, а голову поклав коло ополонки, то й упився, а п’яному вже не до голови було — пішов собі огню шукати, а голова на льоду осталась. Вернувся я до річки по свою голову, а моя голова що зробила? Поробила собі вербові ноги і ковзається по льоду. Ганявся я за нею, ганявся, аж язик пересох. Та де то вже! Хіба її доженеш?! Так я видумав — лід підпалив. Лід згорів, вербові ноги теж згоріли, я тоді спіймав голову і надів на шию.
Зійшов я з тієї гори на балку, оглянувся назад — а до того ставка сила птиці поназліталась. Далі дивлюсь — та птиця понапивалась води (а вода з медом) і повпивалась та так понад берегом і спить, аж хропе. Вернувся я, набрав тієї птиці та кругом поза пояс понатикав і пішов. Спустився знову в балку, вітерець балкою як подихнув, та птиця як попрочумувалась, та вся разом як полетить і підняла мене вгору. Летимо ми та й летимо, вилетіли вже вище неба. «Лишенько, — думаю собі, — там же заєць огню жде». Далі бачу, що непереливки, та давай її висмикати з-за пояса. Повисмикав усю до одної та як упав на небо, аж воно заторохкотіло. А печінки, як ті горіхи, витрусились з мене і порозкочувались по небу. Впав ото я та й лежу. А тут де не взялись миші, унадились, завелись у мені і вже почали кубелка мостити. Я тоді бачу, що не жарти, схопився на ноги, вони як пороснули з мене — ціла отара.
Прочумався я трохи, прибрав на місце печінки, глянув на всі боки — дивні-дива. Чого там тільки нема!.. Тут тобі стоїть сад, на однім дереві сніг росте, уже порозпукувався, тільки б треба було, то він уже й готовий: на другім — дощ росте всякий — і дрібний і лапатий — то вже, бачите, коли якого треба; а аж на самому версі — мряка (може, з тієї мряки й дощ росте — не знаю); далі, теж на дереві, мороз росте, та такий лютий, аж тріщить. Походив ото я там трохи, а вже як розісміливсь — пішов далі. Заходжу в якийсь двір, глянув — а там повнісінько майстрів. В однім місці ковалі грім кують, в другім — блискавку крешуть, в третім — вітер та бурю гонять; далі такечки на відшибі калік лагодять. Зайшов я до них, попросив, щоб мені руки приправили. Вони, спасибі, не довго й гаялись, приправили і нічого за те не взяли. Посеред двору величезна хата з вітром стоїть і чисто вся в дірах; діри ті заткнуті шматтям. До тієї хати приставлено стерегти старого-престарого та сліпого діда, щоб не одіткнулась яка затичка; щоб хто на пакість не одіткнув; та так він і ходить: ото мацає, мацає, поки сам ненароком зачепе за затичку і одіткне її. Вітер як дмухне звідтіль — та дме та й дме, аж доки дід не намацає ту дірку та не заткне.
Чого вже я там тільки не бачив: але як усе розказувати, то скажуть, що брешу. Походив я там, а далі думаю собі: «Скільки не гостюй, а додому повертатися треба, бо там же заєць огню чекає та й хлопці ще не обідали». Вернувся я знов у той сад і давай сніг рвати та вірьовку сукати. Зсукав довгу-предовгу. Думаю: «Сягне аж до самої землі». Діло було ввечері. Прип’яв я ту вірьовку за деревину і спустився в те віконце, що сонце світить. Спускався ото я, спускався, спустився вже до половини, і захопила мене ніч. Я, щоб поночі не заблудитись, став ночувати; назгрібав там то курайцю, то сього, то того, послався, ліг і заснув. Скільки я там спав — не знаю, а щось дуже довго. Прокидаюсь я, дивлюсь — навколо мене сад такий хороший та зелений пишається, в саду чуть — бджоли гудуть, пташки співають. «Де це я?» — думаю собі. Став я навкруги роздивлятися, а з одного боку діти влізли в сад і крадуть груші. Я встав та до них, хотів спитати, чий це сад, коли оглянувсь — а за мною ввесь сад волочиться. Ціп воно за диво? Слухаю — у мене бджоли гудуть. І що ж би ви думали? Коло того ставка, де воду пив, я наївся груш з насінням. Тут я собі сплю, а те насіння зійшло, пустило паростки, і розрісся цілий сад. Потім уже, як зацвів мій сад, — тут і бджоли прилетіли за медом. Я собі лежу нерухомо, а вони подумали, що то вулик (бо з мене миші чисто все виносили), і ввійшли в мене; далі як розроїлись там, як понаносили меду, так цілісінька пасіка стала, а я все сплю. Як почав же я ті груші корчувати та рої викурювати, то було мені там роботи! А що вже того меду набрав! Більше, ніж колись кіт із гречки.
Управившись ото з садом і з пасікою, почав я далі спускатися. Спустився вже аж на край вірьовки, а до землі ще далеко. Я тоді давай трусити із кишені полову та всяке сміття та сукать вірьовку. Як усе повитрушував, почав воші бити та з шкіри ремінці спускати та доточувати вірьовку. Доточив і став далі спускатися. А сонце вранці прийшло до свого вікна світити, бачить — вірьовка (воно не знало, що то моя), та взяло й перепалило її. Як полетів я вниз та як упав на землю — аж на той світ загруз, вірьовка якось заплуталась за землю, я й повис на ній. Дивлюсь я на той світ — а там мій дід та з іншими дідами возить горшки, продає.
А брати собі орють — заганяють загінку, дивляться вгору і бачать чисто все, що я роблю, тільки не впізнали мене. Далі бачать — злетів я з неба і провалився крізь землю, тільки на тім місці, де впав, огонь зайнявся. Прибігли вони туди, а я вже виліз по вірьовці на землю, склав її на купу, вона як розгорілась, аж олія з неї потекла. Принесли брати зайця, розіп’яли над огнем свитку і зжарили його.
Як розказав я братам, що я діда бачив на тім світі, так — батечки! Як заголосили, а я й собі з ними, та так балкою сльоза й заревла… Наплакавшись добре, почали садитись, що його робити. Чи обідати, чи піти в школу діда відвідати. Радились, радились і поклали: перше піти діда відвідати, а потім уже й обідати. От ми покинули там того зайця і пішли діда відвідувати, та як порозходились по всьому світу шукать його (а недавно перед цим школу з школярами вкрадено), то от, як бачите, і досі шукаємо, а заєць і тепер там лежить.

Потім покинули ми хазяйнувати та почали комерцювати…

Потім покинули ми хазяйнувати та почали комерцюватиПотім покинули ми хазяйнувати та почали комерцювати, бо в хазяйстві нам чогось не щастило. От ми розплодили велику силу індичок, то було тільки чотири, а то вже стало без шести десяток і всі, як одна, дійні. Бувало викопаємо широку та глибоку яму та доїмо індичок, та молоко в яму зливаємо. Як уже назливаємо повну, тоді заганяємо туди чий-небудь табун коней і б’ємо масло. Потім те масло накладаємо в бочки, а котре крутіше, те нав’язуємо у в’язки ї вивозимо продавати. Бувало підійде хто масла купувати, то візьмеш ножа та як колупнеш, лоша й вискоче з бочки, а той перелякається та — тікать… А то, бачите, як ми бувало б’ємо табуном масло, то котре лоша плохеньке — втомиться, бігаючи за кіньми, і застряне; ми як накладаємо в бочки, то не додивляємось, а вже як продаєш на базарі, то як колупнеш ножем аж по лоша, то воно й вискоче. Часом назбирається молока велика сила, що вже і в яму не влазить, то ми його зливаємо у льох, і вже з того молока ми бувало масла не б’ємо: ніяк коней не наженеш у льох, так ми прямо сметану продавали, звісно, кому чого треба, те все у нас і є, бо на те комерція.
Раз отак треба було нам з дідом повезти сметану на базар. Підкотили ми до льоху воза і давай вантажить його сметаною. Дід вилами подає, а я на возі розкладаю та топчу. Набрали віз страшенно високий та широкий… Кинулись ми за рублем — хотіли було втягти сметану, — нема; ми й сюди, ми вже й туди, я й за комином дивився, бо він все бувало там лежить, — нема; коли я дивлюсь — а Гривко, граючись, чисто згриз його, уже останній цурпалок догризав. Нічого було робити, запрягли Лису і поїхали, а сметани так і не втягли. їхали, їхали, а по шляху жуки нори рили та понавертали куп (каторжна Лиса — нема щоб дивитися!) колесо наїхало на купу, віз і перевернувся. Пішла наша сметана по дорозі; викачалась у порох, що й не впізнаєш, що воно таке. Давай ми її граблями згрібати та на віз складати. Згребли ото, склали на віз, повезли до річки та випрали гарненько, а потім повернулись додому та на воротах розвішали. Вона як засохла… Бувало вивезеш її на базар, то від покупців не одіб’єшся, прямо один поперед другого так і лізуть, так і товпляться — кожному хочеться купити, а крім нас сушеної сметани ні в кого не було. Оце бувало тільки куди одвернешся на хвилинку, глянеш — дідові купці вже вище носа ціну набили. Тоді дід кому ломом як одломе, а я ваговим дрючком як одважу, то він як схопить, тільки п’яти покаже.
Розкіш тоді була нам з дідом. Сметани було вволю. І чого вже ми з неї не робили? Чи бувало куди їдеш, то і їсти візьмеш сметани і на віз підмостиш сметани, щоб не трясло, а що дід, так той і підперезувався сметаною.
Як виросли ті воли, що свиня висиділа, ми з дідом наробили з гарбузового лушпиння возів і поїхали на Дін по рибу. Як почали ж ми їхати на той Дін… їхали, їхали та й заїхали, що ні хати, ні Дону не видко, вже й не знаємо, куди їхати; хоч би Гривко побіг був за нами, все б таки почув, звідки рибою пахне, і довів би нас до самісінького Дону, так ми ж його зоставили на хазяйстві. Ми тоді давай людей питати, чи не зна хто дороги на Дін. І, спасибі, люди справили: «їдьте, кажуть, через Капказ, через Туреччину, а потім через Німеччину, а вже, кажуть, як поминете Німеччину, то тут вам і Дін на горі покажеться». Дід таки не повірив, вернувся додому за Гривком, щоб той нас вів. Поїхали ми так, як нам розказано, їдемо, поминаємо Німеччину, дивимось — так і є: такечки висока гора стоїть, а на ній Дін блищить.
Приїздимо ми на Дін, питаємо риби. Нема, кажуть, риби, одні раки. Що тут робити? В таку далечінь забились і дарма, тепер сором порожняком і додому вертатися. Давай, думаємо, хоч раків наберемо: на безриб’ї і рак — риба. Набрали ми велику силу раків: повнісінькі з верхом дві макітри і дві пляшки запечатані. Склали на вози ті раки і повернули додому, їдемо ми та й їдемо, і я вже так виголодався, що аж волосся на голові почало пухнути. От якось дід і каже:
— Тепер сонечко світить гарно, давай лиш вечеряти варити: добрі люди вже давно спати полягали, а ми й досі не вечеряли.
Заходився я, замісив галушки, поставив казанок проти сонця (у нас був такий казанок, що тільки поставив його проти сонця, то він у мент закипить), сів і варю Коли дивимось — збоку косарі картоплю косять Підійшли ми до них, купили зо два огляди картоплі; дід, наступивши на шию, випросив у одного косаря лопату та заколов рака на вечерю. Як оббілував я того рака, так попід шкірою сала на цілий палець було, а на ребрах — як на годованій свині. Наварили ми ото з раком та з картоплею галушок і посідали вечеряти. Дід взяв верхові вила, настромив галушку та через коліна як підважив, та галушка як прорветься та мене прямо по ногах — так нігтів як і не було на пальцях. Повечерявши, потягли ми далі.
Доїздимо до річки (а ми, бачите, як їхали на Дін, то вона ще зовсім маленька була, а поки повернулись з Дону та доїхали до неї, то вона тим часом виросла), треба було через ту річку переїхати, а через ню переїздити на пороні. Питаємо ми поронщиків, щоб переїхати, так вони як заправили з нас плату за перевіз, що й всі раки того не варті. Що тут робити? От дід і почав думати, що робити (він був дуже мізковитий), як почав же він думати, все думає та й думає, а думки так і виступають на лобі, як чиряки. Думав він, думав щось, мабуть, із тиждень і таки додумався.
— Давай ми, — каже, — тутечка вози продамо — це штука не дорога, дома другі зробимо, а волів і раків наженемо через річку уплав.
Послухав я його. Продали ми вози, нагнали волів і раків уплав, а самі, підкотивши холоші, перейшли через річку на другий бік, посідали над берегом та й чекаємо. Незабаром і воли перепливли і вийшли на берег. А раків нема. Чекаємо ми до обіда — нема раків. Ждемо вже й до вечора — нема наших раків. І що ж? Так і не діждались. Волів, бачите, ми злиганих нагнали через річку, а раків — розлиганих, бо ні я, ні дід не здогадались позлигувати; вони ото, як увійшли у воду, та й порозлазились і потопились.
Як напав на мене дід:
— І чому ти, — каже, — не позлигував раків? Нехай уже я забув — мені ніколи було, я думав, а ти ж нічого не робив цілий тиждень. Що б то було, — каже, — позлигувати, адже ж і налигачі зайві були, або хоч би було до волів поприлигувати, вже б таки з волами перепливли, а то вони не попали вслід за волами — звісно, річка незнайома, збились із пантелику і потопились. Сором і додому повертатися. Що баба скаже?
— Що ж, — кажу, — будемо робити? Давайте хоч тут вловимо риби.
А дід був дуже вдатний рибу ловити. Було кине вудку в чужу будку і тягне як не кожух, то свитку.
Наловив дід там таки риби, забрали в подоли, а дід понав’язував волам до ріг води, щоб у дорозі рибу напувати, і потягли пішки додому. Ішли ми та й ішли, мабуть, з місяць без перестанку, і я так підбився, йдучи дорогою, що хоч лягай, а тут ще й нігті розболілися. А дід і каже:
– Тю, дурний, хоч ти й старший. Та візьми ноги на плечі і йди.
Послухав я діда. Взяв ноги на плечі і як на світ народився.
Стали ми наближатися додому. А тут туман такий наліг, що аж пищить. По всьому видно, що вже недалеко додому, а не втрапимо; вже й Гривка висилали наперед, тах і той нічого не знайшов. Посідали ми та й чекаємо, поки розійдеться туман. Коли дивимось — недалеко чийсь млин крутить вирлом (обганяє мухи) і йде попаски додому. Придивились ми до нього — а він з нашого села, бо на праве вухо значений (у нашому селі всі млини значені на праве вухо). Ми за ним, а він задрав вирло та тікать, і тільки ми його й бачили. Що тут робити? — бідкаємося ми. Коли прислухаємось, чуємо — дзвін гуде (у нашому селі на дзвіниці був такий великий дзвін, що як задзвонять у нього на різдво, то він аж до великодня гуде, а дяк такий був, що бувало як чита в церкві, то два чоловіки лопатами голос відгортають). Ми й пішли на дзвін і попали прямо в село. Воно таке раде, що ми повернулись, аж підскакує та радіє.
Приходимо додому, доходимо до воріт. А в нас ворота широкі були: хоч скільки возів в один ряд постав, то всі пройдуть у ворота, не зачепляться; а двір такий був, що скільки оком окинеш — то все наш двір. Хата теж була добра: зайдеш у ню, глянеш на стіни, то тут тобі гай, ставок, млини, то вона зовсім, як небо: бувало глянеш, то й зорі сяють в ній. Так ото, кажу, доходимо до воріт, а баба вийшла й поздоровляє нас: діда з сином, а мене з батьком. Ми, правда, думали, що вона жартує, коли заходимо в хату, дивлюсь я — справді батько народився. Зайшли ми. Батько схопився та зараз дідові — чолом (бачите, мій дід та моєму батькові батьком доводився). Я й собі хотів було батькові чолом дать, підходжу до нього, беру його на руки, а воно таке перське, зараз за чуба лове та кулаками так і сікається до морди; але я йому все змовчував, бо воно, правда, хоч ще й мале, а все ж таки батько — має право.
— Ну, — каже, дід, — тепер будемо справляти хрестини. У тебе народився батько, в мене — син, так біжи ж ти на село, скликай людей, а я буду обід готувати.
Пішов ото я скликати: у один двір не зайду, а два обмину, а де собаки кляті, то третьою вулицею обминаю. Ходжу ото я та скликаю такечки людей на хрестини. Я перше бувало як вийду на село, то люди зараз і почнуть мене безбатченком дражнити, я їм усе мовчав, бо в мене тоді таки ще не було батька. Так ото й тепер ходжу, а люди зараз і почали:
— Безбатченко! Безбатченко ходе…
Я як спіймаю котрого за чуба (а я тоді дужий був — курячі підкови розгинав) та як почну його мняти, додаючи словами:
— Брешеш, брешеш, сякия-такий сину, бо є батько! Ось приходь сьогодні на хрестини, то й побачиш, що іменно є…
Так ото пополуплю добре та й, стало бути, покличу на хрестини. Пройду далі – ще хто-небудь гукне, я й тому дам гарного прочухана та й того покличу. Поки всіх перекликав, то повен мішок вовни з них наскуб.
Як понасходилось же людей до нас, мало не повна хата!.. Почали ми їх частувати. Дід як піднесе котрому випити недовбаним коряком, а я як дам закусити нетесаним макогоном, то він так і витягнеться — уп’ється з одного разу; а баба теж не гуля. Щоб він швидше освіжився вгощає його, вже лежачого, тим медом, що кіт наносив. Як почав дід підносити кожному по другій, то інший хоч і поневолі, а вип’є, бо ніяково ж йому не випити, а закуски й не діждеться: так йому й піде світ обертом, а далі дивишся — покотився сторчака (дід таки дуже часто частував гостей, не давав їм і в гору глянути). Бачуть тоді наші гості, що вже їм нудить від такої випивки, та — хто куди попав: хто в вікна, а хто в двері. А батько стоїть у сінях та шапки їм надіває: котрому не надіне, то він так і покотиться через поріг (батько мав звичай і надівати і скидати шапки з потилиці). Деякі хоч за ворота повиходили, а деякі прямо в дворі повивертались. Кого ж щиріше вгощали, то той ще в хаті покотився під лаву… Гріх казати, частували гаряче. Хто був, той і тепер дякує.
Як уже всі порозходились з хати, дід і каже:
— Ти ж тут заходись — пошануй гостей, випровадь їх за ворота, а я піду покличу на завтра других, будемо ще похрестили гуляти. Сьогодні, — каже, — були твої гості, а завтра будуть мої.
На другий день як понасходилось їх — ще більше, ніж учора було. От дід забрав їх, привів до озера, посолив у ньому воду і припрошує:
– Сьорбайте, — каже, — перше юшку, а насподі рибка буде.
Як допались наші гості до тієї юшки, аж я злякався, щоб не пооб’їдалися. А що вже дякували дідові! Так щиро, що він ледве додому дійшов. Після того нескоро вже він хвалився. Каже:
— Так дякували, що я вже дивувався, як тільки ребра видержали.