Ворожбита

ВорожбитаУкрали раз у пана кучер та двірник гроші. Ото вони і радяться:
— Треба,— кажуть,— нам там-то ті гроші забрать, що ми у пана вкрали.
А якась баба підслухала та до пана:
— Я,— каже, — пане, знаю, де ваші гроші.
— Як же ти знаєш?
— Та я, — каже, — ворожбита.
— А коли ти ворожбита, так і угадай.
Та баба помимрила, помимрила собі під ніс та й каже:
— От там-то, пане, ваші гроші.
Пішли туди — аж так і є, найшлись гроші.
— Що ж ти,— каже пан, — така добра ворожбита, а таїш себе, тобі треба людям помагать.
А та баба вже і носа дере:
— Я,—каже,—усе можу взнать.
Пан і дума: «Дай таки я довідаюсь, чи таки ж вона усе те і може, що каже». Та взяв і вкинув у колодязь
камінь та косу, тоді покликав її та й пита:
— А угадай, що у цьому колодязі є?
Та баба мрикала-мрикала, нічого їй казати, вона наче собі і говоре:
— Оце наскочила коса на камінь!
А пан думав, що вона на ту косу та камінь натяка, що він укинув, та:
— Так,— каже,— бабо, угадала.
Дає він тоді їй повозку й коня, наклав їй у ту повозку усякого добра, та дякує їй, а далі дума: «Дай я ще її спробую». Та й поставив, де їй саме сідати, кошик з яйцями. «Це, — дума, — як угада вже, то і прямо вона ворожбита». Ось і пита її, як та сіла вже:
— А на чому ти, бабо, сидиш?
— Та на чому б там, пане, не сіла, аі вже розсілась — як квочка на яйцях.
«Так,—дума пан,—угадала і на цей раз».

Та й ще кажуть люди, що я не журюся!


Та й ще кажуть люди, що я не журюся!Вже три дні і три неділі,
Як мого мужа комарі з’їли,
Та й ще кажуть люди, що я не журюся!
А я журюся, піду утоплюся,
Утоплюся нині, нині,
В червонім вині, вині.

Ах, ах, зажурила-м ся,
Скрипками, дудками надсадила-м ся,
Та й ще кажуть люди, що я не журюся!
А я журюся, піду удушуся,
Удушуся нині, нині,
В пуховій перині, перині.

Ах, ах, зажурила-м ся,
Скрипками, дудками надсадила-м ся,
Та й ще кажуть люди, шо я не журюся!
А я журюся, піду завішуся,
Завішуся нині, нині
Хлопцеві на шиї, шиї.

Кукала зозуля од калиночки

Кукала зозуля од калиночки

Кукала зозуля од калиночки, їхали жовніри з Україночки, То в білих, то в чорних, то в коротеньких, А то все на конях, на вороненьких. В неділю рано стало світати, Стали ся жовніри кватирувати. Господар з хати, жовнір до хати, Став … Читати далі

Чия то дитина

Чия то дитинаВернувся Ілько з війни та й питає свою жону:
— Чия то дитина у тебе на руках?
— Та моя! Могла бути й твоя, але тебе вдома не було.

Чия дитина

Чия дитинаВернувся Ілько з війни та й питає свою жону:
— Чия то дитина у тебе на руках?
— Та моя! Могла бути й твоя, але тебе вдома не було.

Піп і Маруся

Піп і МарусяМаруся молилася перед престолом, аж відчиняються царські ворота, і вийшов піп в золотій ризі з кадильницею,
— Марусинія, Марусинія, чом до мене не приходженія? — співає піп.
— Боялася цуцика-муцика! Боялася цуцика-муцика.
— А той цуцик-муцик та був прив’язаний!
— Я грішна не знала! Я грішна не знала! – молиться Маруся.
— А я все це поніманія! — читає дяк, стоячи на клирасі.
А Маруся:
— Молчанія, молчанія, дячанія, то дам полотна на штанія.

Не випадає про те скоро думати

Не випадає про те скоро думатиКум: — Кумасю, то ваш чоловік помер?
Кума: — Помер, кумцю, учора поховала.
Кум: — Та чи гадаєте, кумасю, віддаватися?
Кума: — Ой куме, якось не випадає про те скоро думати. Прийдіть краще увечері.

Чоловічі бажання

Чоловічі бажанняКаже жінка своєму вченому чоловікові:
— Ти на мене не звертаєш ніякої уваги, все книжки та книжки. Я теж хотіла б книгою бути.
— То будь.
— Але якою?
— Календарем, аби-м щорічно мав новий.

Як святі через піч дорогу проложили

Як святі через піч дорогу проложилиБув собі чоловік та ходив у чумацтво, а жінка дома залишалась та принадила до себе і попа, і диякона, і дяка. Ото раз приходить дяк, почали вони гуляти, аж іде диякон.
— Де б ти, — каже дяк, — мене заховала?
— Та лізьте на піч!
Завісила вона його там рядном, впустила диякона, знов гуляють, аж іде і піп.
— Де б ти, — каже диякон, — мене заховала?
— Та лізьте на піч!
Вже їх там двоє. От погуляла трохи з попом, як чує на дворі:
— Тпрру! Жінко, відчини!
— Ох, мені, — каже, — лихо! Це ж чоловік з дороги приїхав! Лізьте, батюшко, швидше на піч.
Вже їх там троє. От чоловік знову:
— Відчини, жінко!
А вона зробилась такою слабою та хворою, насилу-насилу відчинила.
— Чого це ти, — пита, — так довго не відчиняла?
— Та тут, чоловіче, таке у нас робиться ..
— Що ж воно там таке?
А ті, на печі, як розігнались, та давай, кажуть, тікати. От один зараз:
— Благослови! — та з печі, та в двері.
А другий:
— Благословен! — та за ним.
А третій і собі щось сказав та теж у двері.
— Бач, — каже жінка, — отак щоночі! Кажуть люди, що це єрусалимські святі через нашу піч дорогу проложили.
— А подай, — каже, — каганець, я полізу подивлюсь, що воно там таке.
Зліз на піч, аж там у кутку цвіркун та дірку прогриз. Він тоді:
— Бач! Господи твоя воля! Сказано, святе! Яка маленька дірочка, а воно й пролізло! А дай, — каже, — ножа: я кілочок застружу та заб’ю.