Угодник божий

Миколай, угодник божийЖила в однім селі вдова; залишились їй після чоловіка худобина і грошиків доволі От один дяк і давай до неї підбиратися. Украв з церкви ризи, нарядився Миколаєм угодником та й прийшов до неї. Голос змінив та й каже:
— От, дщер моя, ти сподобилась мене бачити!
Та, звісно, йому в ноги, а він і почав про суєту мирську їй вичитувати. Тільки не вдалось йому зразу грошики видурити.
– Прийду, — каже, — я ще до тебе у такий і такий час.
Тільки прийшов той час, вдова та вже й ладаном накурила, і в хаті, як у віночку: дожидає Миколая угодника.
А в тім селі та був паламар, видно, не плошак який-небудь. Провідав, яку це дяк ману хоче пустити.
«Почекай же ти, — думає, — я тебе провчу!»
Тільки-но той Миколай прийшов у хату до вдови, він зараз рядно на себе, бороду з льону причепив, та взяв ключ з піваршина, що комори замикають (себто Петром нарядився), та й пішов туди до Миколая, до угодника.
— Ти, — питає, — хто такий?
— Я Миколай, угодник божий.
— Як же ти сюди прийшов, коли я, ідучи, рай замкнув?
— Я, — каже, — через перелаз.
Він тоді угодника за патли:
— Так ви всі будете через перелаз лазити, а мені за вас перед богом відповідать? — та ключем його по шиї!
То той угодник ледве двері знайшов і більше не приходив!

Казка про попа і мужика Гаврила

Казка про попа і мужика ГаврилаБув у багатого мужика Гаврила пес Рябко, але той пес узяв та й здох. Ну, мужик хоче його поховати, як християнина, бо пес йому добре служив. Ну, йде він до попа та й каже:
— Хочу я свого рябого поховати, як християнина старого.
Піп каже:
— Що ти, Гаврило, здурів? Пса рябого поховати, як християнина старого? Ти що, хочеш моїх дітей посиротити?
Але Гаврило нічого — ходить по хаті, промовляє До попа словами:
– Ваша голова не пуста, та й моя не порожня, зробити все можна, маю грошей черес — буде похований мій пес.
Та й ті слова промовляє, черес грошей висипає. Як ті гроші піп побачив, аж слинку ликає; як ті гроші Гаврило висипає, то попа аж хвороба нападає.
Бере він ті гроші, хапає, а сам Гаврила радить-научає:
– Роби, Гавриле, малу домовинку, ніби на малу дитинку, буду щось діяти, будемо пса ховати.
Іде Гаврило додомоньку, робить домовоньку, ніби на малу дитиноньку. Беруть вони вдвох з попом пса рябого та й ховають, як християнина старого. Гаврило радий і піп радий.
Але пройшло трохи часу, гет-гет, та й сусіди бачать, що то не чоловік похований, бо всі в багача живі, а тільки пса нема, то вже видно, що пса поховали.
Взяли та й написали скаргу до архієрея: так і так, пса рябого піп поховав, як християнина старого.
Архієрей тоді:
— Як так? Я йому!
Та й написав в село, що приїде. Злякався піп, труситься, до Гаврила йде, свариться:
— Що ти зробив, ти моїх дітей посиротив?!
А Гаврило йому:
— Нічого, батюшко, ваша голова не пуста, і моя не порожня, все зробити можна
Тоді він коня сідлає, черес грошей насипає, до архієрея вирушає і цапа рогатого на мотузку з собою забирає. Заходить до владики, двері відчиняє і так промовляє:
— Владиче, владиче, висвяти мені цапа рогатого на попа кудлатого.
Архієрей як розсердиться, як затупає ногами:
— Як ти смієш мене такого просити, щоб з цапа попа зробити?
Але Гаврило не плошає, черес грошей виймає, на стіл висипає. Він гроші висипає, а архієрея вже хвороба розбирає… Бере він гроші, ховає, а цапа садовляє, постригає, на попа його посвящає. Та ще й каже:
— Стрижіть його зрідка та й пускайте його до дідька!
Гаврило радий і архієрей радий.
Ну, але приходить час архієрею в село їхати. Приїжджає він в те село, йде до церкви і став там під стіною.
А піп в церкві править. А архієрей думає, що піп не знає про цапа. Але піп знає, править та й співає:

Ви курите люльку,
Я нюхаю табаку,
Ви висвятили цапа на попа.
А я поховав собаку.
Ви не винні
І я не ви-и-и-не-е-е-ен!

А дяк йому в тон з криласу:

Господи помилуй,
Господи помилуй,
Господи помилуй,
А-а-амінь!

А люди нічого не знають і хрестяться.
Ну, тоді архієрей злякався та й сказав людям:
— Неправда ваша, люди добрі, піп ваш поховав не пса рябого, а християнина старого.
Та з тим з села й поїхав.

Бо я є попом

Бо я є попомСтоїть церква на горбочку,
Дзвони «бім-бом-бом»,
Люди ми ся уклоняють,
Бо я є попом.

Хлопа з дівков обвінчаю,
Піду за гробом —
За все ото гроші маю,
Бо я є попом.

Як дівчину сповідаю
Із смертним гріхом
Вночі до ня мусить прийти,
Бо я є попом.

Газда робить — їсть капусту,
Чир із молоком,
Я ж щодень з’їдаю курку,
Бо я є попом.

Та не сам я людей дурю —
Разом із дяком.
Що-захочу, то добуду,
Бо я є попом.

Попик череватий

Попик череватийПопик череватий шість днів спочиває,
А в сьому неділю людей оббирає.
В понеділок рано піп гроші рахує,
Як би більше здерти, над тим помудрує.
Як прийде вівторок, піп собі гайнує,
А через середу з кухарков фіглює.
А четвер настане — піп у карти грає,
В п’ятницю увечір чардаша гуляє.
Як прийде субота, почне план робити,
Як би знову людей в церкві ограбити.

Казаннє руське

Казаннє руськеПеред початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали — то б не тресло. Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розд. 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латинниками: Ex nihilo nil (з нічого ніщо).
Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, где на той час господь бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого господь бог світ сотворив?
Наперод сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнії, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки — ворони, сороки, круки, кавки, вороб’ї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і іншії преутішнії звірята.
І побудував їм господь рай, плотом моцним огородив і полаттю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свокли, ріпи, редьки, мрхви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.
І ходить собі господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло.
Коли одним оком глянет на небо. Аж ся небо засолопіло, сонце уха спустило і звісило.
І рече господь сам до себе:
— Ой, не дармо! Ах, бог мя, не дармо!
А то таким, мої дітуньки, преподобенством на небі било.
Аж Люципер, найстарший арханил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба два з собою робляли, пивали і, як роднії браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur (для повноти) знати, же ся і побили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерогши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликнет на нього один ангел:
— Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!
А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:
— А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти подносиш? А чім ся ти, пане-брате, не контентуєш тим, що тобі господь надав?
На що Люципер рече:
— А ось бо я собі збудую другий варштат і буду подобен господу!
На що Михайло рече:
— Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобі чортом — не попом! їсти тобі говно — не проскури!
А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив.
Порветься Михайло і кликнет:
— Ей! Тепер же не бивши кума — не пити пива!
Кинеться до оружжя — до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав — зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його по том то по руках, то по ногах, то по плечах. Посік, порубав, покалічив і к чорту за землю струтив. А других побратимов його так же покалічив, порубав, постинав. Там же, діру в небі продравши, за першим Люципером до пекла скинув.
І стоїть собі Михайло з-мечом, стурбований, задихався, утомився. Аж сунеться господь і рече до Михайла:
— А що, Михайле, чи гаразд ті ся діє?
На що Михайло одказав:
— Ой, господи! Все не гаразд, коли тебе в дому немаш!
І рече до нього господь:
— Не фрасуйся, диваку! Уже я знаю, що ти Люципера і других побратимов його поскидав к чорту на землю, за що я тебе уконтетую.
І, взявши його за руку, як ведет, так ведет. І завів його на найвищую гору. І рече до нього:
— Ото ти, Михайле, будеш найстаршим ангелом і трубачом, і в трубу затрубиш на онії суди.
Казав ся йому вертати до неба, а сам пошов до раю.
Коли прийдет до раю — аж там свині морков викопали, вороб’ї просо виклювали, зайці щепи поламали.
Розсердився господь і, не знаючи, що далей чинити, ходить собі од стіни до стіни, од кута до кута.
Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як ліпить, так ліпить. Уліпив руки, уліпив ноги, уліпив голову з очима.
І, уліпивши чоловіка, крикнет на нього:
— Адаме, встань!
Аж Адам, як на тоє, встав.
Возрадувався господь, що чоловік встав. Пошов до раю. Адам за ним здалека поволокся.
Взглянеться господь назад — аж Адам іде. І рече до нього:
— А ти, Адаме, чого ідеш? Любо тобі жонка треба?
На що Адам одповів:
— Та треба, господи, бо не маю з ким спати.
І перепустив господь на Адама сон. І, винявши йому ребро з лівого боку, сотворив Адамові жону Єву.
Питаюся вас, мої дітоньки, чом то не з правого боку, але з лівого винявши ребро, сотворив йому Єву?
Одповядаю. Для того, щоби жона послушна була, щоби ся мужика бояла.
Казав же їм господь у раю їсти свеклу, ріпу, редьку, морков, сливки, грушки, яблика і помаранчі. Оно їм одного дерева заказав їсти.
Що ж чинить Єва, сука незбожная? Не витерпіла собі з лихом і заказу не слухала, щоб її тяжкоє, великоє лихо порвало. Урвала яблико, з ’їла і Адамові огризок дала.
А Адам, не хотівши розгнівити жонки, з ’їв.
Аж приходить господь. Лічить яблика. Не долічився одного. Домислився господь, що Адам урвав. Розсердившися, узяв бича, як у нашого пастуха або як у панського возниці, бич дратований, і вигнав Адама з раю.
Од того часу, мої дітуньки, на світі як лихо, так лихо, як біда, так біда. Казав же господь панщизну робити, до церкви не казав ходити, в запусти господу нічого не дати, корчми не минути, за нюю ся, як за матір’ю, бити. І перепустив на нас орду — татаре, турки, жиди і тії нечистії ляхи, кторії стовпи, на которих ся наша руськая віра розпираєт, вколо подгризли. Ой, бог мя, подгризли! Петровку подгризли, спасовку подгризли і филиповку. Оно єще один стовп, то єст великий пост, стоїть, вжо подгризений, а коли б його до остатка подгризли, то би нашу усю благовірную Русь чорт побрав і в трапезу до його матері заніс. Чого нас, господи, борони.
Амінь.

Піп, журавлі й ведмідь

Піп, журавлі й ведмідьПосіяв піп просо на нивці. А журавлі внадились до проса. Піп приходить в село та й каже громаді:
— Порадьте, що мені робити: журавлі просо їдять. Громада відповідає:
— Налий у коритце горілки. Коли журавлі нап’ються, ти їх половиш, пов’яжеш і забереш.
Піп так і зробив. Приходить зі шнурком — журавлі лежать. Він їх пов’язав шнурком і поніс.
Тут журавлі проснулись і полетіли з попом разом. Піп здумав, що в нього в кишені є ніж. Він перерізав шнурка. Журавлі полетіли, а піп упав на віз на другій нивці, де чоловік орав. Піп кричить до чоловіка:
— Прив’яжи мене тут!
Чоловік прив’язав попа.
Аж іде ведмідь. Запрігся в голоблі і повіз попа. Бачить раптом ведмідь, що на сосні вулик стоїть. Ведмідь ласий на мед, потягся на сосну до вулика і потяг попа за собою. Повісив попа на гілляці, а сам дер мед.

За бе-бе — взяли го-го!

За бе-бе — взяли го-го!Один піп послав дяка з паламарем вівці красти. Дяк з паламарем взяли віз, мотузки, запрягли пару коней і, перехрестившись, поїхали во ім’я господнє на друге село здобич шукати.
Піп богу помолився та й спати ліг…
На другий день була свята неділечка; люди до церкви зійшлись, а піп виглядав, виглядав, чекав, чекав та й без дяка і без паламаря на утреню став.
— Господи милосердний, — каже він, — чого ж це слуги мої вірні так довго баряться?
А гляне, аж прийшов дяк з паламарем і за криласом поставали.
Зрадувалося попове серце, і питає він, співаючи:
— А чи із здобихом, чи не з здобихом?
— Не з здобихом, не з здобихом, тільки з великим лихом! — співає дяк: — За бе-бе — взяли го-го!
За вівці взяли коні, а дяк з паламарем пішки вернулися.

Слава тобі господи, слава!

Слава тобі господи, славаОдного разу їхав піп із сусіднього села додому. Дивиться, а вівчар пасе вівці. Діло було к вечору у суботу. Бачить, що одна вівця пристала і лягла під кущем, а пастух погнав отару дальше.
Піп приїхав додому та й каже синові:
— Піди, отам під кущем лежить вівця, забери, щоб ніхто й не бачив. Сказав, а сам пішов править вечірню.
Поїхав син туди, де казав йому батько — уже стало поночі. Поставив коня на дорозі, а сам пішов шукати вівцю, а її вже нема. Вернувся до коня — і коня немає, хтось украв. Так він додому пішки прийшов, та прямо у церкву, а батюшка питає:
— Синє, мой синє!
А син:
— Отче, отче, бліяхом не знайдяхом і коняхом потиряхом.
А дячок не добрав в чім справа, та й собі вмішався:
— Слава тобі господи, слава!
А піп глянув із-під лоба та й каже:
— А якого чорта радуєшся чужій біді?
А дячок:
— Амінь!

Дай в зуби

Дай в зубиПрийшов піп до мужика — чи з молитвою, чи що. Дав йому там щось мужик. А попу мало, ще хочеться. От він і просить: і того дай, і другого дай, та ще дай. Мужик дає та й дає, набрався піп усього. Виходить з хати, а серед двору брус лежить. А мужик:
— Може б ви, — каже, — батюшко, і брус взяли?
А піп йому:
— Я б, — каже, — й узяв, так куди ж його взяти? Бач, руки зайняті. Хіба дай мені в зуби!
— Як кажете, батюшко? Дати в зуби?
— Еге, — каже батюшка, — в зуби дай!
Мужик взяв брус та як дав попові в зуби, так той і те погубив, що в руки набрав!

Не йди, попе, ти до церкви служить

Не йди, попе, ти до церкви служить— Не йди, попе, ти до церкви служить,
Десь твоя попаденька забіжить.

Читав, читав піп листи й перестав,
Прийшов к дому — вже попаді не застав.

По вулиці патлами мотає,
Кого стріне, попаденьки питає.

Як прибіжить попаденька уночі,
Аж піп хропе, як чортяка, на печі.

— Бодай тебе, попаденько, біс узяв,
За тобою всі рукава обірвав.

Вищая лебідонька, аніж кріп,
Кращая попаденька, аніж піп.

— Ой дивися ж, попаденько, на мене,
Вже не найдеш кращого й од мене.

— Разви б я із розума ізійшла,
Щоби я собі кращого не найшла?

Широкії, довгії рукава, широкая, довгая борода,
Чорт попа любитиме, а не я.