Казаннє руське

Казаннє руськеПеред початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали — то б не тресло. Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розд. 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латинниками: Ex nihilo nil (з нічого ніщо).
Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, где на той час господь бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого господь бог світ сотворив?
Наперод сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнії, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки — ворони, сороки, круки, кавки, вороб’ї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і іншії преутішнії звірята.
І побудував їм господь рай, плотом моцним огородив і полаттю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свокли, ріпи, редьки, мрхви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.
І ходить собі господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло.
Коли одним оком глянет на небо. Аж ся небо засолопіло, сонце уха спустило і звісило.
І рече господь сам до себе:
— Ой, не дармо! Ах, бог мя, не дармо!
А то таким, мої дітуньки, преподобенством на небі било.
Аж Люципер, найстарший арханил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба два з собою робляли, пивали і, як роднії браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur (для повноти) знати, же ся і побили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерогши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликнет на нього один ангел:
— Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!
А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:
— А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти подносиш? А чім ся ти, пане-брате, не контентуєш тим, що тобі господь надав?
На що Люципер рече:
— А ось бо я собі збудую другий варштат і буду подобен господу!
На що Михайло рече:
— Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобі чортом — не попом! їсти тобі говно — не проскури!
А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив.
Порветься Михайло і кликнет:
— Ей! Тепер же не бивши кума — не пити пива!
Кинеться до оружжя — до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав — зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його по том то по руках, то по ногах, то по плечах. Посік, порубав, покалічив і к чорту за землю струтив. А других побратимов його так же покалічив, порубав, постинав. Там же, діру в небі продравши, за першим Люципером до пекла скинув.
І стоїть собі Михайло з-мечом, стурбований, задихався, утомився. Аж сунеться господь і рече до Михайла:
— А що, Михайле, чи гаразд ті ся діє?
На що Михайло одказав:
— Ой, господи! Все не гаразд, коли тебе в дому немаш!
І рече до нього господь:
— Не фрасуйся, диваку! Уже я знаю, що ти Люципера і других побратимов його поскидав к чорту на землю, за що я тебе уконтетую.
І, взявши його за руку, як ведет, так ведет. І завів його на найвищую гору. І рече до нього:
— Ото ти, Михайле, будеш найстаршим ангелом і трубачом, і в трубу затрубиш на онії суди.
Казав ся йому вертати до неба, а сам пошов до раю.
Коли прийдет до раю — аж там свині морков викопали, вороб’ї просо виклювали, зайці щепи поламали.
Розсердився господь і, не знаючи, що далей чинити, ходить собі од стіни до стіни, од кута до кута.
Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як ліпить, так ліпить. Уліпив руки, уліпив ноги, уліпив голову з очима.
І, уліпивши чоловіка, крикнет на нього:
— Адаме, встань!
Аж Адам, як на тоє, встав.
Возрадувався господь, що чоловік встав. Пошов до раю. Адам за ним здалека поволокся.
Взглянеться господь назад — аж Адам іде. І рече до нього:
— А ти, Адаме, чого ідеш? Любо тобі жонка треба?
На що Адам одповів:
— Та треба, господи, бо не маю з ким спати.
І перепустив господь на Адама сон. І, винявши йому ребро з лівого боку, сотворив Адамові жону Єву.
Питаюся вас, мої дітоньки, чом то не з правого боку, але з лівого винявши ребро, сотворив йому Єву?
Одповядаю. Для того, щоби жона послушна була, щоби ся мужика бояла.
Казав же їм господь у раю їсти свеклу, ріпу, редьку, морков, сливки, грушки, яблика і помаранчі. Оно їм одного дерева заказав їсти.
Що ж чинить Єва, сука незбожная? Не витерпіла собі з лихом і заказу не слухала, щоб її тяжкоє, великоє лихо порвало. Урвала яблико, з ’їла і Адамові огризок дала.
А Адам, не хотівши розгнівити жонки, з ’їв.
Аж приходить господь. Лічить яблика. Не долічився одного. Домислився господь, що Адам урвав. Розсердившися, узяв бича, як у нашого пастуха або як у панського возниці, бич дратований, і вигнав Адама з раю.
Од того часу, мої дітуньки, на світі як лихо, так лихо, як біда, так біда. Казав же господь панщизну робити, до церкви не казав ходити, в запусти господу нічого не дати, корчми не минути, за нюю ся, як за матір’ю, бити. І перепустив на нас орду — татаре, турки, жиди і тії нечистії ляхи, кторії стовпи, на которих ся наша руськая віра розпираєт, вколо подгризли. Ой, бог мя, подгризли! Петровку подгризли, спасовку подгризли і филиповку. Оно єще один стовп, то єст великий пост, стоїть, вжо подгризений, а коли б його до остатка подгризли, то би нашу усю благовірную Русь чорт побрав і в трапезу до його матері заніс. Чого нас, господи, борони.
Амінь.

Піп, журавлі й ведмідь

Піп, журавлі й ведмідьПосіяв піп просо на нивці. А журавлі внадились до проса. Піп приходить в село та й каже громаді:
— Порадьте, що мені робити: журавлі просо їдять. Громада відповідає:
— Налий у коритце горілки. Коли журавлі нап’ються, ти їх половиш, пов’яжеш і забереш.
Піп так і зробив. Приходить зі шнурком — журавлі лежать. Він їх пов’язав шнурком і поніс.
Тут журавлі проснулись і полетіли з попом разом. Піп здумав, що в нього в кишені є ніж. Він перерізав шнурка. Журавлі полетіли, а піп упав на віз на другій нивці, де чоловік орав. Піп кричить до чоловіка:
— Прив’яжи мене тут!
Чоловік прив’язав попа.
Аж іде ведмідь. Запрігся в голоблі і повіз попа. Бачить раптом ведмідь, що на сосні вулик стоїть. Ведмідь ласий на мед, потягся на сосну до вулика і потяг попа за собою. Повісив попа на гілляці, а сам дер мед.

За бе-бе — взяли го-го!

За бе-бе — взяли го-го!Один піп послав дяка з паламарем вівці красти. Дяк з паламарем взяли віз, мотузки, запрягли пару коней і, перехрестившись, поїхали во ім’я господнє на друге село здобич шукати.
Піп богу помолився та й спати ліг…
На другий день була свята неділечка; люди до церкви зійшлись, а піп виглядав, виглядав, чекав, чекав та й без дяка і без паламаря на утреню став.
— Господи милосердний, — каже він, — чого ж це слуги мої вірні так довго баряться?
А гляне, аж прийшов дяк з паламарем і за криласом поставали.
Зрадувалося попове серце, і питає він, співаючи:
— А чи із здобихом, чи не з здобихом?
— Не з здобихом, не з здобихом, тільки з великим лихом! — співає дяк: — За бе-бе — взяли го-го!
За вівці взяли коні, а дяк з паламарем пішки вернулися.

Як піп поживився

Як піп пожививсяОдного разу їхав піп із сусіднього села додому. Дивиться, а вівчар пасе вівці. Діло було к вечору у суботу. Бачить, що одна вівця пристала і лягла під кущем, а пастух погнав отару дальше.
Піп приїхав додому та й каже синові:
— Піди, отам під кущем лежить вівця, забери, щоб ніхто й не бачив. Сказав, а сам пішов править вечірню.
Поїхав син туди, де казав йому батько — уже стало поночі. Поставив коня на дорозі, а сам пішов шукати вівцю, а її вже нема. Вернувся до коня — і коня немає, хтось украв. Так він додому пішки прийшов, та прямо у церкву, а батюшка питає:
— Синє, мой синє!
А син:
– Отче, отче, бліяхом не знайдяхом і коняхом потиряхом.
А дячок не добрав в чім справа, та й собі вмішався:
— Слава тобі господи, слава!
А піп глянув із-під лоба та й каже:
— А якого чорта радуєшся чужій біді?
А дячок:
— Амінь!

Слава тобі господи, слава!

Слава тобі господи, славаОдного разу їхав піп із сусіднього села додому. Дивиться, а вівчар пасе вівці. Діло було к вечору у суботу. Бачить, що одна вівця пристала і лягла під кущем, а пастух погнав отару дальше.
Піп приїхав додому та й каже синові:
— Піди, отам під кущем лежить вівця, забери, щоб ніхто й не бачив. Сказав, а сам пішов править вечірню.
Поїхав син туди, де казав йому батько — уже стало поночі. Поставив коня на дорозі, а сам пішов шукати вівцю, а її вже нема. Вернувся до коня — і коня немає, хтось украв. Так він додому пішки прийшов, та прямо у церкву, а батюшка питає:
— Синє, мой синє!
А син:
— Отче, отче, бліяхом не знайдяхом і коняхом потиряхом.
А дячок не добрав в чім справа, та й собі вмішався:
— Слава тобі господи, слава!
А піп глянув із-під лоба та й каже:
— А якого чорта радуєшся чужій біді?
А дячок:
— Амінь!

Дай в зуби

Дай в зубиПрийшов піп до мужика — чи з молитвою, чи що. Дав йому там щось мужик. А попу мало, ще хочеться. От він і просить: і того дай, і другого дай, та ще дай. Мужик дає та й дає, набрався піп усього. Виходить з хати, а серед двору брус лежить. А мужик:
— Може б ви, — каже, — батюшко, і брус взяли?
А піп йому:
— Я б, — каже, — й узяв, так куди ж його взяти? Бач, руки зайняті. Хіба дай мені в зуби!
— Як кажете, батюшко? Дати в зуби?
— Еге, — каже батюшка, — в зуби дай!
Мужик взяв брус та як дав попові в зуби, так той і те погубив, що в руки набрав!

Не йди, попе, ти до церкви служить

Не йди, попе, ти до церкви служить— Не йди, попе, ти до церкви служить,
Десь твоя попаденька забіжить.

Читав, читав піп листи й перестав,
Прийшов к дому — вже попаді не застав.

По вулиці патлами мотає,
Кого стріне, попаденьки питає.

Як прибіжить попаденька уночі,
Аж піп хропе, як чортяка, на печі.

— Бодай тебе, попаденько, біс узяв,
За тобою всі рукава обірвав.

Вищая лебідонька, аніж кріп,
Кращая попаденька, аніж піп.

— Ой дивися ж, попаденько, на мене,
Вже не найдеш кращого й од мене.

— Разви б я із розума ізійшла,
Щоби я собі кращого не найшла?

Широкії, довгії рукава, широкая, довгая борода,
Чорт попа любитиме, а не я.

Збрехав на скору руку

Збрехав на скору рукуВ одному селі жив дядько та такий був брехун великий, як що збреше, то й не засміється. Одного разу іде селом він, а назустріч йому піп. Він скинув шапку, привітався ї йде далі, а піп його спинив та й каже:
— Ти б, Гнате, збрехав мені що-небудь на скору руку!
— Е, батюшко, — каже Гнат, — ніколи брехати, треба додому махать та їхати на Рашовку (перебалок такий).
— За чим? — питає піп.
— Там чумаки риби навезли, так міняють на сухарі!
— Як? — питає піп.
— Пуд за пуд, — каже Гнат, а сам і пішов.
Піп відразу додому, нагрузив підводу сухарів, робітника взяв конем управляти і сам сів, і поїхали.
А до Рашовки було кілометрів, мабуть, із десять. Приїжджають туди, а там нема ніде нікого.
От піп став питати людей, які проходили повз нього:
— Де тут чумаки, що рибу міняють?
А ті двигають плечима та й кажуть:
— Ніхто тут не міняв ніякої риби!
Отоді аж здогадався піп, що то Гнат збрехав йому на скору руку.

Піп і дяк

Піп і дякПрийшов піп до церкви та й прийшла його коханка-білявка. Подивився піп, що людей багато нема — троє-четверо стареньких, та й думає собі: «Вони не зрозуміють, а може, й не почують, подумають, що я по-латині правлю». І починає:
— Марусениє! Марусениє! Приступи до священиє!
А дяк теж любив цю молодицю. Сховався він на хори та й попові відспівує:
— Священиє! Священиє! Не роби баламучениє!
Попові стало прикро й він співає:
— Дячениє! Дячиниє! Роби мовчениє, дістанеш полотна на сорочениє!
Дяк зрадів і подає голос:
— На сорочениє! На сорочениє! Коби ще й на ногавиці, то підемо оба, отче, увечері на молодиці!..
А ті, що були в церкві, думали, піп з дяком правлять.

Щедрий піп

Щедрий піпЯкось один піп у великий піст каже служниці:
— Звари мені двоє яєць, а поливку можеш сама випити.
— Айбо…— почала вона, бо хотіла сказати, що гріх у піст яйця їсти.
— Що?—перебив її піп.— Якщо тобі мало поливки з двох яєць, то звари мені троє.