На казанні

На казанніЯкось на казанні піп помилився і сказав про одно із чудес Христа:
— Взяв Христос п’ять тисяч хлібів та п’ять тисяч риб. І нагодував п’ятьох людей.
А один із вірників каже на те:
— І я би так міг.
Зрозумів піп, що помилився, та ніби нічого й не сталося, продовжує проповідь:
— Я вам і кажу, вірники, що Христос зробив чудо: п’ятьма хлібами і п’ятьма рибами нагодував п’ять тисяч людей.
А чоловік на те:
— І я би так міг!
Розсердився піп:
— Та як би ти, Іване, то зробив?!
— А дуже просто,— каже Іван.— Я би їм дав з’їсти хліб і рибу, що залишилися від першого разу, коли на п’ятьох людей Христос ділив п’ять тисяч хлібів і п’ять тисяч риб.

Щоб так, як з горілкою не було

Щоб так, як з горілкою не булоІшов один чоловік до сповіді та й по дорозі купив пляшку горілки, щоб після сповіді випити. Перед самою сповіддю сховав її за церковну браму.
Підходить до попа. Накрив його піп єпітрахіллю та й пита:
— Чим грішна твоя християнська душа?
— Та от, пане-отче, горілку п’ю. І навіть коли до Церкви йшов, не стерпів, купив півпляшки.
— А як же ти з нею до мене підійшов?
— Та ні, заховав за дверима біля хорів.
— Бог простить, — каже піп, — тільки бий сорок поклонів.
Б’є чоловік поклони, аж лоб тріщить, а піп пішов до вівтаря та посилає дяка за горілкою.
Встав дядько, перехрестився, вийшов із церкви, а горілки немає. Почухав потилицю від досади та й каже сам собі:
«Мабуть, бог простив і горілку забрав».
Другого року знову йде сповідатися.
Знову пита піп:
Чим грішна християнська душа?
— Та в однієї молодиці буваю. Така ж молодиця гарна, що не втерпиш!
А піп:
— Де ж вона живе?
— Е, ні, батюшко: щоб так, як з горілкою було? Не скажу!
А піп:
— Тяжкий у тебе гріх, не прощається!

Душа

ДушаПіп спитав на екзамені учнів:
— Хто скаже, що таке душа?
Ніхто не знав, а з першого класу встав підготовишка і каже:
— Я знаю, батюшка!
— Ну, молодець, утри ніс цим здоровилам!
Всі слухають, думають: «Звідки він знає?»
— Я рано гнав товар пасти та йшов якраз коло вашого дому, батюшка. Бачу, з вікна вискакує ця душа, розхристана, в жіночій сорочці. Ви її обняли, поцілували і сказали:
— Прощай, душа!
Так ото я відтоді й запам’ятав, що таке душа!

Як ксьондзи нечистого від себе відганяють

Як ксьондзи нечистого від себе відганяютьОто зібралось кілька ксьондзів і балакають: що, мовляв, ти робиш, як тебе спокушає нечистий.. Один каже:
— Я себе бичую.
Другий:
— Я все молюсь!
А третій, старший з них:
— А я крикну: «Марино! Ходи-но сюди!» І так, як рукою зніме!

Несподіванка

НесподіванкаБув один чоловік, а до його жінки ходив піп, дяк та піддячий. Але одного разу той чоловік хотів найняти службу божу і обід за упокой свого тата та й пішов до міста купити м’яса. Вже ввечір, його ще не було з міста, прийшов піп найборше, приніс горілки, ковбасу і зачинають гуляти. Але надходить дяк. Застукав до вікна та й каже:
— Вітворяй!
А вона каже:
— Ей, ємосць, чоловік вже прийшов з міста.
А він каже:
— Де ж це сховаюся?
А вона каже:
— Лізьте на горище, там є соломник великий, та й там сховаєтеся.
Він сховався. Дяк приходить до хати, та й знов ставить горілку на стіл, та й зачинають пити обоє. Але прибігає піддячий та й знов кличе з-під вікна, аби відкрила. А дяк каже:
— Де ж це я сховаюсь?
Вона каже:
— Лізьте на горище та й там залізьте в соломник.
А він не знає нічого, заліз та й сів у другий кут.
Аж прийшов піддячий, та й також дурно не прийшов: приніс щось трохи, та й п’ють обоє. Але, нарешті, прийшов вже й чоловік додому та й прийшов під двері й кричить:
— Відкривай, жінко, та й ходи сюди з лампою до сіней, бо я приніс м’яса та покажу тобі, котре для кого, бо я йду в село звати людей, аби посходилися завтра до церкви.
І як він під дверима кричить, а піддячий каже:
— Де це я, — каже, — сховаюся?
А вона каже:
— Лізьте на горище та й там сховайтеся в соломник. Той виліз, мацає. Щось є в однім куті. Мацає в другім — також є. «Ей, гадає собі, біда!» Але не знає, хто там є… Та й став собі вже насередині і стоїть. А чоловік увійшов до сіней та й кинув м’ясо на землю і каже до жінки:
— Це, без кісток, хороше, то буде для попа, а ось це для дяка, а це, каже, з костомахами, то буде вже для піддячого.
А піддячий цікавий, хотів подивитися, чи хоч великий кавалок. Най би вже був з костомахами, аби великий, а соломник стояв на краю, а він як трохи схилився, бо хотів подивитися, та й гоп! усі троє до сіней з соломником. Аж тут роздивились, бо там було темно, то не виділися. А господар тоді:
— Агій, — каже, — на ваші голови, ще вас не поділив, а вже дідько вас позносив!

Піп у бочці

Піп у бочціПроходила одного разу жінка коло попової хати, а він до неї стиха: «А-хи!»
Прибігла вона додому і каже чоловікові:
— Знаєш, проходила я коло батюшчиної хати, а він до мене стиха: «А-хи», а я налякалась і побігла…
— Дурна, — каже чоловік. — Чого налякалась? Кашляй до нього теж: «А-хи!» А як спитає, коли до тебе приходити, то кажи — увечері.
Так вони і умовились. Пішла жінка коло попової хати, а піп до неї: «А-хи!»
А вона до нього: «А-хи!»
А піп до неї:
— Коли до тебе прийти?
А вона:
— Увечері, як поїде чоловік до млина.
А чоловік її цілий день порався коло клуні, а потім і поїхав до млина.
От лише смеркло, а піп до неї вже йде, кладе на стіл півгока (Півгока (півока) — біля півлітра), а жінка виймає вареники… Тільки вони посідали, як надворі:
— Тпру… гов!..
А жінка, наче налякалась, кричить:
— Чоловік приїхав, батюшка! Де я вас подіну?
Піп туди, сюди, — нема де заховатися. Тоді жінка кричить:
— Скакайте в цю бочку!
А в тій бочці було трохи малясу (меляси). Піп туди скочив, загруз у маляс і сидить, не ворухнеться, а жінка ту бочку зверху накрила.
Чоловік нібито нічого не знає, заходить до хати, сідає до столу. Випили вони з жінкою півгока, поїли вареників і полягали спати.
На ранок роздер чоловік подушку, висипав пір’я в бочку з малясом і кличе сусідів, щоб допомогли йому цю бочку вивезти.
Каже:
— Лишилось трохи малясу, треба його брату завезти.
Взяли вони ту бочку, а вона важка, винесли її на воза, а він привіз її в гай, поставив посередині, а сам бігає навколо і наче ловить щось. В той час їде пан і бачить, що чоловік щось ловить і нічого не видно. І каже своєму фірману:
— Іди, спитай, що це він ловить?
Прийшов фірман до нього і каже:
— Питає пан, що ти ловиш?
Той чоловік все біга і каже:
— Я вже одного чорта піймав, а тепер чортиху ловлю, на розмноження, значить!
Пішов фірман до пана і каже:
— Той чоловік каже, що чорта має, а ще чортиху ловить на розвод!
А пан каже:
— Скажи йому, хай він мені чорта покаже!
Приходить фірман до чоловіка і каже, щоб він панові чорта показав.
А той чоловік аж відмахується:
— Та ні, не покажу, він втече, і тоді знову його ловити. — Не покажу! — А сам бігає, ловить і ловить.
Пан дивиться, дивиться, і знову посилає свого фірмана: хай покаже йому чорта.
Той чоловік йому каже:
— Хай дасть мені пан 600 карбованців, то вже сім’ю потеряю, а чорта покажу!
А що панові 600 карбованців! Він хоче чорта побачити, і дав чоловікові 600 карбованців.
Відкрив чоловік бочку, потягнув попа, а той ногу виставив в малясі, в пір’ї, виставив другу і — прудцем до ставка та у воду…
А пан дивиться та й сміється:
— От чорт, який то патлатий! Як то в воду жбурнув! От ладний чорт!

Піп і наймит

Піп і наймитЗустрічає раз один дядько наймита Івана та й каже йому:
— Наймися до мене. Я дам тобі добру плату.
А той йому і каже:
— Я до вас наймуся, поки на печі не заведуться кози. Чи за день, чи за місяць, але за це треба заплатити сто карбованців.
А дядько йому й каже:
— А як не заведуться весь вік, то й служитимеш?
Він йому відповів:
— Служитиму, але дозвольте мені бігати з поля додому, коли мене дрік кусатиме.
Багач дозволив.
От вони рано запрягли воли з дядьком і поїхали в степ. Той Іван і каже дядькові:
— Ой, дядечку, мене дрік кусає!
Він каже:
— Скоріш біжи додому!
Той Іван прибіг додому і слухає під вікном. А тітка розмовляє з попом:
— А що буде, як Іван застане?
— Сховаєш мене в телятник.
От Іван кричить:
— Одчиніть!
Тітка та заховала попа в телятник. Він увійшов у хату та й каже:
— Ви сидите дома, а бугай уліз між телята та й коле їх.
— Оце ж, — каже тітка, — боже мій. Я ж тільки-що з телятника. Там нема ніякого бугая.
— Ану світіть, — каже, — тїтко свічку.
Засвітила тітка свічку. Іван узяв палицю, пішов у телятник і каже:
— Оце наше теля, і оце наше теля, а оце не наше. Чого воно сюди заплуталось?
І почав бити попа палицею. Попобив він того попа і пішов на степ. От він прийшов на степ, дядькові не признається. Той дядько і питає:
— Де ж ти гуляв, Іване?
А він каже:
— Ой, дядьку, хіба мені гульня. Я ледве живий додому дійшов.
От на другий день знову каже:
— Мене дрік кусає!
— Біжи, — каже дядько, — скоріше додому.
Він побіг додому. Підійшов до хати і слухає, що промовляє піп з дядьковою жінкою. Піп і каже:
— Ну, що буде, як Іван застане? Він мені так набив боки тоді, що я ледве доплівсь.
А тут Іван і постукав у двері.
— Стій! Не журися. Я тебе сховаю на горищі у вовну. Він тебе не знайде там, — каже тітка попові.
Той Іван одчиняє хату, каже:
— Кип’ятіть воду, та ще й багато, відер двоє або й троє.
— А нащо це?
— Еге ж! Як нащо? Ви сидите дома, а нічого й не знаєте? Скоро міль усю вовну поїсть.
Тітка накип’ятила води. Іван каже:
— Наливайте двоє відер.
Набрали двоє відер води кип’яченої, засвітили свічку і лізуть на горище. Іван ллє воду і приказує:
— Ой, буде тобі, вража міль, тітчину вовну їсти!
Вилив одне відро, бере і друге. Піп з усіх чотирьох схопився та не попав на драбину, а в дірку з горища. Іван з горища — та за попом. Тітка — за Івана і придержала його. Прийшов Іван на степ, а дядько й питає:
— Де ти ходив? Може, до дівчат, та не признаєшся?
А Іван і каже:
— Е, ні. В суботу признаюсь.
От на третій вечір пішов Іван знову додому. Став і слухає під вікном. А піп і розмовляє з тіткою:
— Ти знаєш що: мабуть, я буду йти додому, а ти завтра навариш хорошого обіду, горілки купиш і принесеш мені в степ обідати.
А Іван все це слухає під вікном.
— Я буду, — каже піп, — недалеко села орати і у мене сірий та білий віл. Ні в кого таких не буде.
Іван послухав під вікном і пішов собі на степ. Перед обідом пішов до сусіда, що орав з жінкою, та й каже:
— Дайте мені, тітко, сірої хустки.
Він перев язав вола свого сірою хусткою та й каже дядькові:
— Ну, лягайте спати, а я поорю ще до обіду.
Той дядько ліг спати під возом, а тітка несе попові їсти, та не попала до попа, а попала до свого Івана, робітника, та й каже:
— Драстуй, Іване!
— Драстуйте, — каже, — тітко!
— О! А чого це ви сюди попали?
— Та оце ж, — каже, -— мій голубе, матушка сказала, щоб я понесла батюшці їсти. Шукала я, шукала, та ніяк не попаду. Та оце до вас прийшла.
— Ну, ідіть, — каже, — тітко, коло воза з дядьком посидьте, а я понесу батюшці їсти.
Він узяв, поставив ту їжу у борозні і пішов до батюшки. Каже:
— Знаєте що, батюшко? Казали дядько, що прийдуть і сокирою зарубають вас.
— Оце, — каже, — спасибі, Іване, що сказав.
Та й поглядає на Івана, щоб він не бив.
Той Іван повернувся од попа до дядька та й каже йому:
— Казали батюшка, щоб ви прийшли з сокирою та наладнали їм букаря.
Той дядько взяв сокиру та й іде до батюшки. Батюшка як угледів, що дядько йде з сокирою, та й почав тікати — і бички покинув. Дядько прийшов до букаря, походив, походив довкола — все справне, а сам собі й думає:
«Чого ж батюшка втік?»
От дядько іде до свого воза. А тітка сидить з Іваном. А Іван уже бреше тітці:
— Ось дивіться, тітко, дядько йде злий, злий, з сокирою. Мабуть вас зарубає!
Тітка схопилась з-під воза і тікать додому. Дядько питає:
— Чого то тітка побігла, наче навіжена?
— Та то ж, — каже, — в селі горить ваша хата, а вона побігла гасити.
Той дядько сокири не покинув та й побіг за тіткою. Тітка, як оглянеться, що дядько біжить, та:
— Ой, — каже, — битиме мене! — та й у ліс сховалась.
А дядько побіг у село. Іван слідом за дядьком. Поки дядько ставок обминув, Іван скинув штани та й перебрів. Прийшов до лісу, де високий дуб стояв. Виліз на дуба, закутався у гілля та й чекає. Аж дивиться, дядько побіг. Позаду тітка біжить. Прибігла до того дуба та й каже:
— Люди старі казали, що на оцім дубі бог сидить.
А потім і питає:
— Божечку, божечку, чим би їх, сукиних синів, потруїти? Це про Івана і свого чоловіка.
А Іван з дуба обзивається, ніби бог:
— Хорошим м’ясом та киселем, та варениками, та горілкою, та огірками солоними.
— А од чого ж вони будуть труїтися?
А Іван з дуба:
— Од м’яса поніміють, од киселю посліпнуть, од вареників поглухнуть, а від горілки не встануть, а од огірків, — каже, — полопаються.
— Ну, — каже, — спасибі, боженьку, спасибі!
А бог:
— Спасибі, спасибі!
Той Іван зліз з дуба і пішов в табір. От дивиться — дядько іде.
— Ти ж, — каже — Іване, казав, що хата горіла.
— Та то, мабуть, вихор замів, а мені здалося, що ваша хата горить.
От на вечір Іван каже:
— Буду йти додому.
Той дядько каже:
— Візьми бики та й поїдеш.
Той Іван запріг у передок, і прив’язав до нього ланцюг довгий-довгий.
Дядько і питає:
— Нащо ти ланцюг взяв?
— Та мене, — каже, — коло лісу часто дівка лякає, а я її хочу зачепити ланцюгом та й притягти до вас.
От той Іван приїжджає додому. Спинив воли потихеньку і слухає під вікном. А той піп і каже:
— Ну, так що, Ганно?
— Еге! — каже, — батюшко, не журіться. Я молилась богу, так бог казав мені, чим їх потруїти.
А піп каже:
— Ой, заживемо, Ганно!
От той Іван:
— Тпр, гов! — нібито він тільки що приїхав.
А піп і каже:
— Ой, куди ж ти мене сховаєш?
Каже:
— В сундук, де попіл.
А у них кожну суботу тільки вивозили попіл. Закон такий був. Заховала попа, вийшла і каже:
— Чого це ти, Іване, приїхав?
Каже:
— О, це ж я приїхав того: солонець на ниві завівся, так я хочу взяти сундучок з попелом і посипать ниву, бо завтра субота, щоб раніш пошабашити.
— Ну, лягай, — каже, — засни, а вдосвіта й поїдеш.
— Та, ні, — каже, — буду зараз. Давайте ключ до сундучка.
— Та я і ключ загубила!
— Давайте, давайте!
Дала ключ. Іван і виносить сундук. Прив’язав далеко-далеко ланцюгом од передка той сундук і каже:
— Гей, поїхали!
Котиться сундук ззаду, а піп перекидається в сундуці. От він з гори на гору, з гори та на гору, а піп кричить у сундуці. І хотів до дядька одвезти попа, а туман накотив, і він заблудив. От тоді зустрічає пан Івана.
— Що це ти, — каже, — везеш у сундуку?
Каже:
— Оце ж, паночку, піймав чорта.
— Невже? Покажи ж, який він.
— Ви злякаєтесь.
— Ні, — каже, — я стану з рушницею і зразу вб’ю, як вискочить.
Той як одкрив сундук, піп як вискочить з сундука, пан як закричить:
— Калавур! — і рушницю загубив, злякався.
От той Іван приїжджає до табору та й каже дядькові:
— Ну, — каже, — дядьку, оце сьогодні нам кінець життя.
Той дядько з ляку:
— А чого ж це так?
— Нас, — каже, — буде жінка з попом труїти, запригайте воли, дядьку, будемо їхати додому. А дома — робіть те, що я буду робити.
Той дядько запрягає воли, сідають і ідуть додому. От приїжджають вони додому, а жінка:
— Скоріше, скоріше, чоловіче, в хату. Я вже й обідать вам наготовила. Сама і бикам дам.
Іван і каже:
— Ну, беріть же, дядьку, мішалку добру в хату і я візьму собі.
От вони увійшли в хату, поставили мішалки в кочерги і посідали за стіл. А піп сидить під ліжком, дивиться, як будуть труїтися. От вони їдять м’ясо, а жінка питає:
— Ще вам?
Вони нібито поніміли, мурчать.
— О, — каже, — слава богу, вже поніміли.
А батюшка виглядає з-під ліжка.
— Став швидше киселю, щоб посліпли і нічого не бачили.
Вона й поставила киселю.
— Став, — каже, — швидше вареники, щоб поглухли.
Вона поставила і вареники.
— Став, — каже, — швидше і горілку і огірки.
Як випили горілку, а огірки під себе — подавили, нібито полопались.
От той батюшка вискочив з-під ліжка.
– Слава богу, вже нема їх!
І почали танцювати, плигати з жінкою з радощів. З долівки — на піч, а з печі — додолу і мекать по-козячому. А Іван і каже дядькові:
— Вставайте, дядьку, вже кози завелись!
От вони встали та давай бити попа…

Піп і Маруся

Піп і МарусяМаруся молилася перед престолом, аж відчиняються царські ворота, і вийшов піп в золотій ризі з кадильницею,
— Марусинія, Марусинія, чом до мене не приходженія? — співає піп.
— Боялася цуцика-муцика! Боялася цуцика-муцика.
— А той цуцик-муцик та був прив’язаний!
— Я грішна не знала! Я грішна не знала! – молиться Маруся.
— А я все це поніманія! — читає дяк, стоячи на клирасі.
А Маруся:
— Молчанія, молчанія, дячанія, то дам полотна на штанія.

Хто дурніший

Хто дурнішийРаз унадився піп до однієї молодиці, а чоловік і дізнався.
«Ну, стій же, розсучий сину, я тебе провчу!».
Підстеріг його з жінкою та й одперіщив батогом.
«Не буде більше ходити!».
Коли так через тиждень пішов кудись. Вертається, а піп в хаті коло жінки. Чоловік знову одперіщив, та не батогом, а ціпком.
«Тепер вже не буде ходити!».
Так ні! Піп, дарма, що побили, знову за своє. Тут вже чоловік, як попав утретє, відлупцював його кійком, а піп все своє, хоч бери та й пропадай.
Одного разу поїхав чоловік на ярмарок. Купив, що треба, та й випив таки чимало, ліг на воза і заснув. Кобила в нього була добра і дорогу сама знала. Треба було переїздити через маленьку греблю. І от щось зробилося з кобилою, тільки вона не попала на місток і загрузла в багні. Стала і стоїть. Прокинувся чоловік, побачив, що загруз, зняв люшню та кобилу — раз, два… Та, як несамовита, вискочила з багна і зупинилась тільки коло воріт.
За тиждень знову поїхав чоловік в те село. Вертається та й гадає: «А ну, чи й тепер в грязюку попре?» Ліг на возі і причаївся. А кобила побачила те місце, де її били, подивилася туди скоса, підняла хвіст та драла через місток додому.
Бачить це чоловік та й думає: «Е, он як! Моя кобила, значить, розумніша нашого попа! Бач, я її тільки раз побив, так вона й зна, а попа тричі бив, а він все до жінки ходить».
Другого дня якраз був у селі храм. Всі чоловіки пішли до церкви, а наш чоловік пішов у шинок. Сидить і п’є горілку. Повиходили чоловіки з церкви — треба ж випить у свято! Заходять до шинку, коли бачать чоловіка вже трохи напідпитку.
— Ти чого до церкви не йшов? — питає один.
— Чого ж я піду?
— А молитися.
— Я дома помолюся.
— А піп яку гарну проповідь читав!
— Яку ж він гарну проповідь скаже, коли він дурніший моєї кобили?
— Як це так — піп дурніший твоєї кобили?
— Як це можна казати? — каже другий.
— Ось я попові скажу, що ти так на нього кажеш! — каже третій.
— Так що! Я й попові у вічі це скажу.
— Скажеш?
— Скажу!
— Ну, ходім, ходім! — загомоніли чоловіки.
— Ходім.
Ну, пішли, сказали попу. Піп аж запінивсь:
— Так я дурніший твоєї кобили? Так ти смієш мені таке казати?
— Так що? Я докажу!
— Ну, докажи! Щоб я, ваш піп, та дурніший твоєї кобили? Докажи, сякий-такий!
— От бачите, батюшка. Їхав я одного разу з ярмарку і заснув на возі, а вона, кобила моя, і не попала на місток, та й загрузла в калюжі. Я схопився та за люшню, та кобилу по боках, по боках. Вона, як скажена, виперла з болота, Їду оце недавно знову, так вона побачила те місце, де я її бив, та прожогом через місток, та додому! От бачите, вона розумніша за вас, бо я її раз побив, так вона на другий раз і поїхала через місток і в калюжу вже не поїхала, а вас, батюшко, я тричі бив батогом, і кілком, а ви все до моєї жінки ходите. От тепер громада нехай і скаже, хто дурніший — чи піп, чи моя кобила?

Як святі через піч дорогу проложили

Як святі через піч дорогу проложилиБув собі чоловік та ходив у чумацтво, а жінка дома залишалась та принадила до себе і попа, і диякона, і дяка. Ото раз приходить дяк, почали вони гуляти, аж іде диякон.
— Де б ти, — каже дяк, — мене заховала?
— Та лізьте на піч!
Завісила вона його там рядном, впустила диякона, знов гуляють, аж іде і піп.
— Де б ти, — каже диякон, — мене заховала?
— Та лізьте на піч!
Вже їх там двоє. От погуляла трохи з попом, як чує на дворі:
— Тпрру! Жінко, відчини!
— Ох, мені, — каже, — лихо! Це ж чоловік з дороги приїхав! Лізьте, батюшко, швидше на піч.
Вже їх там троє. От чоловік знову:
— Відчини, жінко!
А вона зробилась такою слабою та хворою, насилу-насилу відчинила.
— Чого це ти, — пита, — так довго не відчиняла?
— Та тут, чоловіче, таке у нас робиться ..
— Що ж воно там таке?
А ті, на печі, як розігнались, та давай, кажуть, тікати. От один зараз:
— Благослови! — та з печі, та в двері.
А другий:
— Благословен! — та за ним.
А третій і собі щось сказав та теж у двері.
— Бач, — каже жінка, — отак щоночі! Кажуть люди, що це єрусалимські святі через нашу піч дорогу проложили.
— А подай, — каже, — каганець, я полізу подивлюсь, що воно там таке.
Зліз на піч, аж там у кутку цвіркун та дірку прогриз. Він тоді:
— Бач! Господи твоя воля! Сказано, святе! Яка маленька дірочка, а воно й пролізло! А дай, — каже, — ножа: я кілочок застружу та заб’ю.