Попик череватий

Попик череватийПопик череватий шість днів спочиває,
А в сьому неділю людей оббирає.
В понеділок рано піп гроші рахує,
Як би більше здерти, над тим помудрує.
Як прийде вівторок, піп собі гайнує,
А через середу з кухарков фіглює.
А четвер настане — піп у карти грає,
В п’ятницю увечір чардаша гуляє.
Як прийде субота, почне план робити,
Як би знову людей в церкві ограбити.

Кирик

КирикБіжить річка невеличка,
А на тій річці стоїть капличка,
Недалеко від каплички божа церква,
Свята, стара, благостивая;
А при тій церкві піп з попадею,
У попа борода велика й сивая,
А попадя молода ще та гладкая.
Жив був Кирик, бідний чоловічок,
Була в нього бідна жінка,
Були й діти невеличкі.
От прийшов час, жнивова година,
Померла у бідного Кирика маленька дитина.
Пішов бідний Кирик до попа:
— Добродію, добродію, чи не могли би моєї дитини
поховати?
Що ви схочете за похорони взяти?
Піп радий, радесенький,
Трясе бородою, розмахує рукою:
— Що ж, — каже, — твою дитину можна ховати,
Але не багато з бідних людей дбати,
А десять карбованців таки треба взяти!
Що треба, то треба, не мов мені ні слова,
Бо в мене з тобою короткая мова.
Кирик каже:
— Добродію, добродію,
Я не можу стільки дати,
Де вже мені, бідному Кирику, стільки взяти?
Піп як тупнув ногою,
Як мотнув головою,
Як потряс бородою,
Як закричить,
Як заверещить: Читати далі

Всякий дурень може

Всякий дурень можеПрийшли до шевця гості, і він шле свого малого помічника за пивом.
— Але ви, пане майстер, не дали мені грошей на пиво,— говорить хлопець.
— Е, та то всякий дурень може принести пиво за гроші. От ти принеси без грошей.
Помічник пішов. Незадовго вертає, кладе спокійно перед шевцем на стіл порожній збанок і каже:
— Прошу, пийте, пане майстер!
— Та що буду пити, як збанок порожній?
— Е та то всякий дурень може пити з повного, а ви напийтеся з порожнього.

Як син заступився за батька

Як син заступився за батькаОдин старий забіякуватий чоловік та пиячив у шинку. От як завдала вже йому горілка, він і почав скозуваться, а далі й битися з парубками. Налушпачили вони йому боки так, що ледве доліз він до своєї господи. Ввійшов старий у хату обшматований, побитий, заюшений, сам на себе не схожий. А у старого та був син Омелько, і такий то вже на силу дужий, що над його і в селі дужчого не було,— всі парубки його боялись. От батько й жаліється синові:
— Омельку, мене ось парубки так знівечили, що насилу оце додому добрів,— ти б їх, вражих синіво хоч провчив.
Вислухав Омелько батькову жалобу та й каже:
— Ходімо, тату, до шинку, ми їм дамо!
Прийшли ото вони до шинку, а Омелько й питає парубків:
— Хто з вас бив мого батька?
— Я,—каже Остап,—то що?
— Ану тепер догадайсь та вдар!
Підійшов Остап до старого та як зацідить його,— так він і покотивсь. Підвівсь старий, а Омелько знов питає:
— Може, ще хто бив?
— І я бив,—каже Петро.
— Ану тепер удар! — каже Омелько.
— То й ударю, хіба що?
Потім як лусне старого, так він аж носом заорав об діл. Підвівсь старий та й плаче, дивлячись на Омелька. Тоді Омелько взяв батька під руки, веде з шинку та й каже:
— Тікаймо, тату, мерщій, бо й ще битимуть. їх гурт, а нас двоє —що ми вдієм з ними?
І бідний батько схватив удруге мемеля од парубків і пішов плачучи додому.

Ой як пішов Кузьма, ой як пішов дурень

Ой як пішов Кузьма, ой як пішов дуреньОй як пішов Кузьма,
Ой як пішов дурень,
Голий по дорозі,
Босий по морозі.
Аж там чоловік
Горох молотить,
А він йому каже:
«Дай тобі, боже,
Сім кіп змолотити,
Решето набрати!»
Ой там Кузьму били,
Дурня волочили,
Чорнії кудр:
Покривавили!
Іде наш Кузьма,
Плаче, ридає:
«Ой мати моя,
Мати Василихо!
Нащо мене ти навчила
На такеє лихо?»
«Ой ти, синку, дурню,
Ой ти. нерозумний!
Як трапиться вдруге
Таке диво бачить,
То ти кажи, синку:
«Дай тобі, боже,
Ні перевозити.
Ні переносити!»
Ой як пішов Кузьма,
Ой як пішов дурень,
Голий по дорозі,
Босий по морозі,
Аж там чоловік
Дитину ховає,
А він йому й каже:
«Дай тобі, боже,
Ні переносити,
Ні перевозити!»
Ой там Кузьму били,
Дурня волочили,
Чорнії кудрі
Покривавили!
Іде наш Кузьма,
Плаче, ридає:
«Ой мати моя,
Мати Василихо!
Нащо мене ти навчила
На такеє лихо?»
«Ой ти. синку, дурню,
Ой ти, нерозумний!
Як трапиться вдруге
Таке диво бачить,
То ти кажи, синку:
«Вічная пам’ять,
А нам на здоров’я!»
Ой як пішов Кузьма.
Ой як пішов дурень
Голий по дорозі,
Босий по морозі,
Аж там чоловік
Кабана смалить.
А він йому каже:
«Вічная пам’ять,
А нам на здоров’я!»
Ой там Кузьму били.
Дурня волочили,
Чорнії кудрі
Покривавили!
Іде наш Кузьма,
Плаче, ридає:
«Ой мати моя,
Мати Василихо!
Нашо мене ти навчила
На такеє лихо?»
«Ой ти, синку, дурню.
Ой ти. нерозумний!
Як трапиться вдруге
Таке диво бачить,
То ти кажи, синку:
«Дай тобі, боже,
Самому пожити
І людям роздати!»
Ой як пішов Кузьма,
Ой як пішов дурень,
Голий по дорозі,
Босий по морозі,
Аж там чоловік
Під тином сере.
Кузьма йому й каже:
«Дай тобі, боже,
Самому пожити
І людям роздати!»
Ой там Кузьму били,
Дурня волочили,
Чорнії кудрі
Покривавили!
Іде наш Кузьма.
Плаче, ридає,
Та на свою матір
Тяжко нарікає:
«Ой мати моя,
Мати Василихо!
Нашо мене ти навчила
На такеє лихо?»
«Ой ти, синку, дурню,
Ой ти, нерозумний!
Як трапиться вдруге
Таке диво бачить.
То ти із-за тину
Каменем у спину!»
Ой як пішов Кузьма,
Ой як пішов дурень,
Голий по дорозі,
Босий по морозі,
Аж там жінки
Хусти полощуть,
А він із за тину
Каменем у спину.
Ой там Кузьму били,
Дурня волочили.
Чорнії кудрі
Покривавили!

Як перевернеш, то побачиш

Як перевернеш, то побачишЇхали чумаки до Криму по сіль і побачили на дорозі величезний камінь завбільшки із скелю, а на камені напис: «Як перевернеш, то побачиш…» Почали вони його підіймати. Цілий день провозились. Кінець кінцем зачорніли таємничі слова, які і прочитав вголос один із них: «А що, чи важко було?»

Приповість о трьох млоденцях

Приповість о трьох млоденцяхВ єдном місті славном бив міщанин, можний купець.
Той міл трьох дівок. Двох же оддав скоро замуж, а третяя довго рутку сіяла, бо груба била на тварі.
В том же місті бив купець барзо можний. Котрий, завдовівши, мислив собі, мовячи:
— Єсли озьму вдову, буде мені во всем спречная, а прето озьму тую дівку, а она будет в послушаніє мні.
І так поняв собі тую шпетную дівку за жону.
Втом, поживши кілько літ в покою, видячи себе бити хорим, за живота все, що мів, леговав жоні своїй в тестаменту при людєх. Сам скоро помер.
Тоді, по смерті мужа своего, тая вдова жила статечне, всіми добрами обладаючи.
А втом почали ся на тую вдову залицати три младенці: єден — студент, другий — служалець, третій — мещанський син. А так собі чергою до неї хожовали з музиками і напитками а всі три намовляли її, іж би замуж пошла била. Вшак же один о другом не знали.
Сусіди зась, жиючії поблизу тої вдови, почали нарекать на вдову, мовячи, же:
— За твоїми зальотниками спать не можемо. Певне альбо замуж іди, альбо їм одкажи, іж бисьмо больше того гомону не слухали.
Тогди тая вдова пошла радитися у людей, що би міла з тим почати.
Тогді єдна зацная жона мовила їй:
— Відай, добрая пані, що! Що чинить, помни. Кгди била дівкою убогою, нікто ся о тебе не старав. Тепер зась не о тебе їм іде, але о маєтность твою. Прето раджу тобі, абись ні одного з тих трьох не брала собі за мужа. Але розправ їх таким способом. Кажи прийти першому в ноч першої години. А гди будеш міть з ним розмову сторони женитьби, одкажи йому такими словами: «Відай, милий пане, іж естем вдова а маю по ласці божей досить всього добра, позосталого мні по мужу моїм, то зась відаю, же не о мене тобі ідет, але о мої маєтності, а прето ж, єсли хочеш мене собі міти за жону, прошу тя, ночі сеї вчини волю мою такую: ото той сусід сьогодня помер а стоїть на марах нехований; а ти пойди і, винявши того мертвого із домовини, однеси, положи попу под двері, а сам положи ся в домовині той і лежи, поки оддзвонять на утреню; того часу я к тобі прийду а озьму тя собі за мужа». Тогди тим способом досвідчиш його приязнь. Потом другому кажи прийти о четвертой годині. Также, яко і первому, же не о мене, мов, тобі іде, леч о маєнток мой; предся ж прошу тя: хочеш ли мні бить мужем вірним — учини ночі сеї волю мою: озьми сеє білоє платте і свічу а пойди до церкви; там стоїть на марах умерший мой приятель; а ти, пришовши, стань в него в головах а стой з тою свічою, поки подзвонять до утрені; тогді я приду до тебе, за мужа собі озьму». А потом з третім умовся, аби о дев’ятой годині пришов до тебе. І так же будеш з ним розмовляти о злученню малженства. Але і тому тим же способом одкажи, іж: «Тобі не ідет о мене, як о маєтность мою. А прето ж покажи свою вірность против мене. Ночі сеї озьми сеє чорноє плаття на себе і сей желізний крук а пойди до церкви. Там стоїть на марах мертвий мой приятель. Ти зась, пришовши, стань у головах його а стой, поки подзвонять на утреню. Тоді прийду к тобі і озьму тя собі за мужа, і будеш мні паном моїм».
Та пані барзо рада била той пораді. І та все справовала так.
Тії пахолки біднії, не знаючи зради, і їден по другім […] Перший, гди пришов до тої панеї з музиками, втом не много по розмовах став ся пан молодий доправляти собі. І предложила йому все. Он вірний товариш поднявся тоє учинити. І так, пришовши, з великою працею мертвого виняв з домовини і, на плечах принесши, попу под двері положив, і сам лігши, зверха дошкою прикрився.
Она зась барзо глупству його дивовалася.
Гди зась другий прийшов о умовной годині к той пані, она і тому, ведлуг поради, также, що хотіла, мовила. Поднявся і той также таковую реч ісповнити. Але, гди близько приходив з походною свічою, той перший у щілину обачив свічу … барзо ся злякав; предся так разумів, же ангел стеречи ідет того чоловіка мертвого а злане учинить йому, дрижачи, лежав.
Потом третій прийшов ведлуг умовной години, і так, по розних мовах і жартах, став ся пані доправлять свого доходу. Тогді пані мовила то ж, що й першим. По том мовила:
— Пане милий! Єсли мя хочеш міти за жону, послухай же мя сеї ночі, а я, твою вірность познавши, полюблю тобі бить жоною. Возьми на себе сеє чорноє плаття і крук желізний а іди до церкви. Єсть там на марах мертвий мой приятель. Ти зась там у головах стань а стой, поки подзвонять на утреню.
Тогди і той поднявся на тоє.
Але кгди обачив той, що стояв із свічою, барзо ся стривожив. Той зась, міючи добрий крук желізний, ішов безпечне, погрожуючися. Кгди ся зближив, обачив той, з домовини, діркою, сродзі зляклся, бо домнімав, же то діавол ідет по того мертвого, одревнів, лежачи. Але той єще горше злякся, із свічою,— кинув чорту свічу у очі, скочив втеки …
Тогди той, що у домовині був, вдарив ногами і руками дошку і сам, вирвавшися, біг, сам не знаючи куди. А так всі розбіглися, бо не знав один другого.
Поп зась, почувши туртус, хотів вийти на двор, але кгди мертвого чоловіка обачив, барзо перестрашон, феброю заражон.
Тогди тая вість по всьому світу трухнула, а младенці зе встиду преч роз’їздилися.
31Так ся жоноцькая хитрость уписана єсть.

Казаннє руське

Казаннє руськеПеред початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали — то б не тресло. Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розд. 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латинниками: Ex nihilo nil (з нічого ніщо).
Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, где на той час господь бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого господь бог світ сотворив?
Наперод сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнії, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки — ворони, сороки, круки, кавки, вороб’ї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і іншії преутішнії звірята.
І побудував їм господь рай, плотом моцним огородив і полаттю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свокли, ріпи, редьки, мрхви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.
І ходить собі господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло.
Коли одним оком глянет на небо. Аж ся небо засолопіло, сонце уха спустило і звісило.
І рече господь сам до себе:
— Ой, не дармо! Ах, бог мя, не дармо!
А то таким, мої дітуньки, преподобенством на небі било.
Аж Люципер, найстарший арханил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба два з собою робляли, пивали і, як роднії браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur (для повноти) знати, же ся і побили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерогши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликнет на нього один ангел:
— Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!
А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:
— А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти подносиш? А чім ся ти, пане-брате, не контентуєш тим, що тобі господь надав?
На що Люципер рече:
— А ось бо я собі збудую другий варштат і буду подобен господу!
На що Михайло рече:
— Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобі чортом — не попом! їсти тобі говно — не проскури!
А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив.
Порветься Михайло і кликнет:
— Ей! Тепер же не бивши кума — не пити пива!
Кинеться до оружжя — до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав — зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його по том то по руках, то по ногах, то по плечах. Посік, порубав, покалічив і к чорту за землю струтив. А других побратимов його так же покалічив, порубав, постинав. Там же, діру в небі продравши, за першим Люципером до пекла скинув.
І стоїть собі Михайло з-мечом, стурбований, задихався, утомився. Аж сунеться господь і рече до Михайла:
— А що, Михайле, чи гаразд ті ся діє?
На що Михайло одказав:
— Ой, господи! Все не гаразд, коли тебе в дому немаш!
І рече до нього господь:
— Не фрасуйся, диваку! Уже я знаю, що ти Люципера і других побратимов його поскидав к чорту на землю, за що я тебе уконтетую.
І, взявши його за руку, як ведет, так ведет. І завів його на найвищую гору. І рече до нього:
— Ото ти, Михайле, будеш найстаршим ангелом і трубачом, і в трубу затрубиш на онії суди.
Казав ся йому вертати до неба, а сам пошов до раю.
Коли прийдет до раю — аж там свині морков викопали, вороб’ї просо виклювали, зайці щепи поламали.
Розсердився господь і, не знаючи, що далей чинити, ходить собі од стіни до стіни, од кута до кута.
Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як ліпить, так ліпить. Уліпив руки, уліпив ноги, уліпив голову з очима.
І, уліпивши чоловіка, крикнет на нього:
— Адаме, встань!
Аж Адам, як на тоє, встав.
Возрадувався господь, що чоловік встав. Пошов до раю. Адам за ним здалека поволокся.
Взглянеться господь назад — аж Адам іде. І рече до нього:
— А ти, Адаме, чого ідеш? Любо тобі жонка треба?
На що Адам одповів:
— Та треба, господи, бо не маю з ким спати.
І перепустив господь на Адама сон. І, винявши йому ребро з лівого боку, сотворив Адамові жону Єву.
Питаюся вас, мої дітоньки, чом то не з правого боку, але з лівого винявши ребро, сотворив йому Єву?
Одповядаю. Для того, щоби жона послушна була, щоби ся мужика бояла.
Казав же їм господь у раю їсти свеклу, ріпу, редьку, морков, сливки, грушки, яблика і помаранчі. Оно їм одного дерева заказав їсти.
Що ж чинить Єва, сука незбожная? Не витерпіла собі з лихом і заказу не слухала, щоб її тяжкоє, великоє лихо порвало. Урвала яблико, з ’їла і Адамові огризок дала.
А Адам, не хотівши розгнівити жонки, з ’їв.
Аж приходить господь. Лічить яблика. Не долічився одного. Домислився господь, що Адам урвав. Розсердившися, узяв бича, як у нашого пастуха або як у панського возниці, бич дратований, і вигнав Адама з раю.
Од того часу, мої дітуньки, на світі як лихо, так лихо, як біда, так біда. Казав же господь панщизну робити, до церкви не казав ходити, в запусти господу нічого не дати, корчми не минути, за нюю ся, як за матір’ю, бити. І перепустив на нас орду — татаре, турки, жиди і тії нечистії ляхи, кторії стовпи, на которих ся наша руськая віра розпираєт, вколо подгризли. Ой, бог мя, подгризли! Петровку подгризли, спасовку подгризли і филиповку. Оно єще один стовп, то єст великий пост, стоїть, вжо подгризений, а коли б його до остатка подгризли, то би нашу усю благовірную Русь чорт побрав і в трапезу до його матері заніс. Чого нас, господи, борони.
Амінь.

Як Шевченко царя обвів навкруг пальця

Як Шевченко царя обвів навкруг пальцяЦар Микола (це ще той, за якого панщина була) дуже не любив Тараса Шевченка. А не любив його за те, що Шевченко колись написав про царя та царицю-небогу, як опеньок засушену, дуже смішні й уїдливі вірші. Написав і людям пороздавав. Микола-цар не міг витримати такого посміху і вирішив вислати Шевченка з рідної землі.
Задумав цар розплату і на другий день послав жандармів з Петербурга на Вкраїну. Зловили жандарми Шевченка і привезли зв’язаного до столиці. Витріщився на нього цар російський і закричав:
— Як ти смієш насміхатися над царською країною! Забирайся з моєї землі! Щоб ти ніколи не ставав своїми ногами на мою землю!
І схопили жандарми Шевченка, і завезли його в далеку пустиню. Живи, мовляв, на чужій землі.
І жив там Шевченко дуже довго, і мучився, і скучав за рідною Україною, де хазяйнував цар Микола.
І от одного разу дізнався Шевченко, що цар погнався десь там до Австрії чи Франції. Тоді взяв він, Шевченко, гроші і наняв фуру та й поїхав у село, і купив собі фуру чужої землі. Сів на ту землю зверху і їде собі в рідний край, до Дніпра. їхав він довгенько-таки, бо ж пустиня — це пустиня: безводна і безлюдна. І поки приїхав на Вкраїну, вже й цар летить у кареті назустріч. Побачив Шевченка і як заверещить:
— Ти чого приїхав на мою землю? Я ж казав тобі, щоб ти ніколи не ходив на моїй землі і навіть ноги на неї не клав.
— Не кричи на мене, царю, бо я їду і стою не на твоїй землі, а на чужій. Ось, коли не віриш, можеш подивитися довідку. Там написано, де я купив цю землю і скільки заплатив.
Цар Микола побачив, що Шевченко обвів його навкруг пальця, і як дременув, як дременув, то аж закуріло. Тільки його й бачили. От за що не любив цар нашого Шевченка, а з Шевченком і нас.