Андрій і відьма

Андрій і відьмаПоїхав у місто один чоловік. Звали його Андрій. Було йому літ сорок. А коли повернувся, вже темно було, бо пізно, виїхав. їде він потихеньку, про своє думає. Раптом бачить — стоїть попереду якась дівка та така гарна!
— Доброго вам здоров’ячка, — каже, — підвезіть до села, будь ласка.
Та як засміється.
— Сідай, — відповів Андрій, — веселіше буде.
Залізла дівка на воза, сіла позаду і почала тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге,еге.
— Гей,гей,гей,гей.
— О,о,о,о.
Дивується Андрій, що за пісня така? Озирнувся, щоб запитати… А дівки нема. Сидить тільки на тому місці
здоровенна жаба та очима водить. Андрій дивиться на неї і зрозуміти нічого не може, що то воно таке трапилось? Коні ж тим часом потягли кудись вбік та й перевернули воза. Ледве Андрій встиг зіскочити з нього. А жаба також зникла хто-зна куди. Приїхав він додому лише вранці.
Увечері прибіг до нього хлопець кума і кличе в гості.
Андрій і пішов, та засидівся там до темряви, розповідаючи про свою пригоду з жабою. До своєї хати Андрій повертався через цвинтар, щоб скоріше було. Іде собі, поспішає, коли дивиться — стоїть на дорозі та сама дівка, що вчора підвозив.
Стоїть, посміхається, а в руках якийсь клумак тримає.
— От тобі і на, — подумав перелякано Андрій. — Що ж воно буде?
А дівка ніжно так на нього дивиться і мовить:
— Доброго здоров’я тобі, Андрій. Допоможи клумка донести. Взяв Андрій його на плечі, а дівка позаду іде і сміється. Дійшли до Аядрієвої хати, зайшов чоловік до кімнати, дивиться, а в руках у нього кінська нога, і така, що згнила зовсім. А на дворі в цей час хтось як зарегоче, аж двері відчинились.
— Щось не те, — подумав Андрій, — і чого до мене нечиста сила прив’язалася. Треба до церкви сходити, свічку поставити.
Десь з тиждень жив собі Андрій спокійно. Але якось їхав він вночі зі степу. Сам їхав. Іде собі і замислився, коли це коні знов вбік кинулись. Він озирнувся, баче — жінка вся в білому біжить за ним. Придивився, начебто та сама дівка, тільки років їй побільше. Андрій батогом по конях — вони дужче побігли. А дівка не відстає! Бігла, бігла, догнала й сіла на краю воза і сидить мовчки. Андрій з переляку зробився як кам’яний — не ворухнеться і чуб дибом стоїть.
Доїхав він до церкви, а вона зскочила і зчезла.
Перехрестився Андрій на церкву і поїхав додому. А вдома розповідає дружині:
— Зі мною знову стався негаразд, — відьма їхала на возі.
— Та то Явдоха Нетхайло, вона відьма… Добре, що ти мовчав, а не дай Господи, зачепив би, то з життям міг би розпрощатися, — мовила дружина.
Через деякий час повертався Андрій знову вночі додому. І йшов він мимо Явдохиної хати. Дивиться, а в неї вікно світиться. Цікаво стало йому, а що робить відьма? Дивиться, а в неї в хаті повно жінок і всі голі. Намастилися якимось зіллям, приставили стола до печі, розганяються, перекидаються зі стола та прямо в піч. Вилітають через комін уверх і ось перед вікнами уже всі на конях. Андрій і думає:
— Як би ото і собі з ними поїхати?
Вони його побачили і кажуть:
— Намастись зіллям, розженись й перекинься через стіл. Тільки гляди, як будеш летіти з нами, то не кажи “Тпру!” — горе буде.
Взяв Андрій і все зробив, що йому відьми казали. Десь взявся кінь під ногами, вдаргіЬ копитом і полетів за відьмами.
Летить та раптом бачить — болото попереду, очерет! Як його їхати туди?
— Тпру!
Коня не стало під ним, а став мечик, той, що жінки коноплі б’ють. Почав Андрій вибиратись з болота, але не може. Хтось тримає його ноги, лізе у чоботи, рве волосся, закриває очі. Придивився, а то гади болотні так і лізуть до нього. Як почали його їсти та кусати! Андрій як заволає, як застогне. Ледве з болота виліз. Допоміг один добрий чоловік — литвин. Каже він Андрію:
— Сподобався ти відьмі Явдосі, от вона і пустує з тобою. Але я тобі допоможу: доки додому доберешся, вона вже постаріє. Ну йди, Андрій, бувай здоров.
Три роки Андрій додому їхав, в пеклі у чортів побував, голдовництву у татар навчився, грошей заробив. От, нарешті, до рідного села під’їздить. Дивиться, а попереду йде якась стара баба. Коли він обігнав її, вона стрибнула йому на кінець воза і давай тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге.
— У,у,у,у,у,у.
— Андрій…
Озирнувся він, а на возі суха, мертва жаба лежить. Скинув її Андрій на землю, а тут по ній щось як вдарить, нібито блискавка, і рознесло її на тисячу шматочків, тільки дим пішов.
Приїхав Андрій у село, бачить, хата його згоріла і нема ані жінки, ані дітей. Сів він на землю, заплакав і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що жінка живе у відьми Явдохи в хаті і діти також там. Відкрив він очі, дивиться, а хата ціла і жінка стоїть перед ним з коцюбою в руках, да як трісне його по лобі тією коцюбою…
— Будеш знати, як з відьмами водитись!

Немає тут тєлес — Христос воскрєс!

Немає тут тєлес — Христос воскрєс!Один піп заліз у церкву, накрав багато церковного золота і щоб ніхто його не забрав, поклав у плащаницю, а зверху написав:
«Здєсь храняться тєлєса божіє».
А псаломщик помітив всю цю процедуру, вночі все забрав собі і написав:
«Немає тут тєлес — Христос воскрєс!»

Угодник божий

Миколай, угодник божийЖила в однім селі вдова; залишились їй після чоловіка худобина і грошиків доволі От один дяк і давай до неї підбиратися. Украв з церкви ризи, нарядився Миколаєм угодником та й прийшов до неї. Голос змінив та й каже:
— От, дщер моя, ти сподобилась мене бачити!
Та, звісно, йому в ноги, а він і почав про суєту мирську їй вичитувати. Тільки не вдалось йому зразу грошики видурити.
– Прийду, — каже, — я ще до тебе у такий і такий час.
Тільки прийшов той час, вдова та вже й ладаном накурила, і в хаті, як у віночку: дожидає Миколая угодника.
А в тім селі та був паламар, видно, не плошак який-небудь. Провідав, яку це дяк ману хоче пустити.
«Почекай же ти, — думає, — я тебе провчу!»
Тільки-но той Миколай прийшов у хату до вдови, він зараз рядно на себе, бороду з льону причепив, та взяв ключ з піваршина, що комори замикають (себто Петром нарядився), та й пішов туди до Миколая, до угодника.
— Ти, — питає, — хто такий?
— Я Миколай, угодник божий.
— Як же ти сюди прийшов, коли я, ідучи, рай замкнув?
— Я, — каже, — через перелаз.
Він тоді угодника за патли:
— Так ви всі будете через перелаз лазити, а мені за вас перед богом відповідать? — та ключем його по шиї!
То той угодник ледве двері знайшов і більше не приходив!

Казка про попа і мужика Гаврила

Казка про попа і мужика ГаврилаБув у багатого мужика Гаврила пес Рябко, але той пес узяв та й здох. Ну, мужик хоче його поховати, як християнина, бо пес йому добре служив. Ну, йде він до попа та й каже:
— Хочу я свого рябого поховати, як християнина старого.
Піп каже:
— Що ти, Гаврило, здурів? Пса рябого поховати, як християнина старого? Ти що, хочеш моїх дітей посиротити?
Але Гаврило нічого — ходить по хаті, промовляє До попа словами:
– Ваша голова не пуста, та й моя не порожня, зробити все можна, маю грошей черес — буде похований мій пес.
Та й ті слова промовляє, черес грошей висипає. Як ті гроші піп побачив, аж слинку ликає; як ті гроші Гаврило висипає, то попа аж хвороба нападає.
Бере він ті гроші, хапає, а сам Гаврила радить-научає:
– Роби, Гавриле, малу домовинку, ніби на малу дитинку, буду щось діяти, будемо пса ховати.
Іде Гаврило додомоньку, робить домовоньку, ніби на малу дитиноньку. Беруть вони вдвох з попом пса рябого та й ховають, як християнина старого. Гаврило радий і піп радий.
Але пройшло трохи часу, гет-гет, та й сусіди бачать, що то не чоловік похований, бо всі в багача живі, а тільки пса нема, то вже видно, що пса поховали.
Взяли та й написали скаргу до архієрея: так і так, пса рябого піп поховав, як християнина старого.
Архієрей тоді:
— Як так? Я йому!
Та й написав в село, що приїде. Злякався піп, труситься, до Гаврила йде, свариться:
— Що ти зробив, ти моїх дітей посиротив?!
А Гаврило йому:
— Нічого, батюшко, ваша голова не пуста, і моя не порожня, все зробити можна
Тоді він коня сідлає, черес грошей насипає, до архієрея вирушає і цапа рогатого на мотузку з собою забирає. Заходить до владики, двері відчиняє і так промовляє:
— Владиче, владиче, висвяти мені цапа рогатого на попа кудлатого.
Архієрей як розсердиться, як затупає ногами:
— Як ти смієш мене такого просити, щоб з цапа попа зробити?
Але Гаврило не плошає, черес грошей виймає, на стіл висипає. Він гроші висипає, а архієрея вже хвороба розбирає… Бере він гроші, ховає, а цапа садовляє, постригає, на попа його посвящає. Та ще й каже:
— Стрижіть його зрідка та й пускайте його до дідька!
Гаврило радий і архієрей радий.
Ну, але приходить час архієрею в село їхати. Приїжджає він в те село, йде до церкви і став там під стіною.
А піп в церкві править. А архієрей думає, що піп не знає про цапа. Але піп знає, править та й співає:

Ви курите люльку,
Я нюхаю табаку,
Ви висвятили цапа на попа.
А я поховав собаку.
Ви не винні
І я не ви-и-и-не-е-е-ен!

А дяк йому в тон з криласу:

Господи помилуй,
Господи помилуй,
Господи помилуй,
А-а-амінь!

А люди нічого не знають і хрестяться.
Ну, тоді архієрей злякався та й сказав людям:
— Неправда ваша, люди добрі, піп ваш поховав не пса рябого, а християнина старого.
Та з тим з села й поїхав.

Бо я є попом

Бо я є попомСтоїть церква на горбочку,
Дзвони «бім-бом-бом»,
Люди ми ся уклоняють,
Бо я є попом.

Хлопа з дівков обвінчаю,
Піду за гробом —
За все ото гроші маю,
Бо я є попом.

Як дівчину сповідаю
Із смертним гріхом
Вночі до ня мусить прийти,
Бо я є попом.

Газда робить — їсть капусту,
Чир із молоком,
Я ж щодень з’їдаю курку,
Бо я є попом.

Та не сам я людей дурю —
Разом із дяком.
Що-захочу, то добуду,
Бо я є попом.

Попик череватий

Попик череватийПопик череватий шість днів спочиває,
А в сьому неділю людей оббирає.
В понеділок рано піп гроші рахує,
Як би більше здерти, над тим помудрує.
Як прийде вівторок, піп собі гайнує,
А через середу з кухарков фіглює.
А четвер настане — піп у карти грає,
В п’ятницю увечір чардаша гуляє.
Як прийде субота, почне план робити,
Як би знову людей в церкві ограбити.

Кирик

КирикБіжить річка невеличка,
А на тій річці стоїть капличка,
Недалеко від каплички божа церква,
Свята, стара, благостивая;
А при тій церкві піп з попадею,
У попа борода велика й сивая,
А попадя молода ще та гладкая.
Жив був Кирик, бідний чоловічок,
Була в нього бідна жінка,
Були й діти невеличкі.
От прийшов час, жнивова година,
Померла у бідного Кирика маленька дитина.
Пішов бідний Кирик до попа:
— Добродію, добродію, чи не могли би моєї дитини
поховати?
Що ви схочете за похорони взяти?
Піп радий, радесенький,
Трясе бородою, розмахує рукою:
— Що ж, — каже, — твою дитину можна ховати,
Але не багато з бідних людей дбати,
А десять карбованців таки треба взяти!
Що треба, то треба, не мов мені ні слова,
Бо в мене з тобою короткая мова.
Кирик каже:
— Добродію, добродію,
Я не можу стільки дати,
Де вже мені, бідному Кирику, стільки взяти?
Піп як тупнув ногою,
Як мотнув головою,
Як потряс бородою,
Як закричить,
Як заверещить: Читати далі

Всякий дурень може

Всякий дурень можеПрийшли до шевця гості, і він шле свого малого помічника за пивом.
— Але ви, пане майстер, не дали мені грошей на пиво,— говорить хлопець.
— Е, та то всякий дурень може принести пиво за гроші. От ти принеси без грошей.
Помічник пішов. Незадовго вертає, кладе спокійно перед шевцем на стіл порожній збанок і каже:
— Прошу, пийте, пане майстер!
— Та що буду пити, як збанок порожній?
— Е та то всякий дурень може пити з повного, а ви напийтеся з порожнього.

Як син заступився за батька

Як син заступився за батькаОдин старий забіякуватий чоловік та пиячив у шинку. От як завдала вже йому горілка, він і почав скозуваться, а далі й битися з парубками. Налушпачили вони йому боки так, що ледве доліз він до своєї господи. Ввійшов старий у хату обшматований, побитий, заюшений, сам на себе не схожий. А у старого та був син Омелько, і такий то вже на силу дужий, що над його і в селі дужчого не було,— всі парубки його боялись. От батько й жаліється синові:
— Омельку, мене ось парубки так знівечили, що насилу оце додому добрів,— ти б їх, вражих синіво хоч провчив.
Вислухав Омелько батькову жалобу та й каже:
— Ходімо, тату, до шинку, ми їм дамо!
Прийшли ото вони до шинку, а Омелько й питає парубків:
— Хто з вас бив мого батька?
— Я,—каже Остап,—то що?
— Ану тепер догадайсь та вдар!
Підійшов Остап до старого та як зацідить його,— так він і покотивсь. Підвівсь старий, а Омелько знов питає:
— Може, ще хто бив?
— І я бив,—каже Петро.
— Ану тепер удар! — каже Омелько.
— То й ударю, хіба що?
Потім як лусне старого, так він аж носом заорав об діл. Підвівсь старий та й плаче, дивлячись на Омелька. Тоді Омелько взяв батька під руки, веде з шинку та й каже:
— Тікаймо, тату, мерщій, бо й ще битимуть. їх гурт, а нас двоє —що ми вдієм з ними?
І бідний батько схватив удруге мемеля од парубків і пішов плачучи додому.

Ой як пішов Кузьма, ой як пішов дурень

Ой як пішов Кузьма, ой як пішов дуреньОй як пішов Кузьма,
Ой як пішов дурень,
Голий по дорозі,
Босий по морозі.
Аж там чоловік
Горох молотить,
А він йому каже:
«Дай тобі, боже,
Сім кіп змолотити,
Решето набрати!»
Ой там Кузьму били,
Дурня волочили,
Чорнії кудр:
Покривавили!
Іде наш Кузьма,
Плаче, ридає:
«Ой мати моя,
Мати Василихо!
Нащо мене ти навчила
На такеє лихо?»
«Ой ти, синку, дурню,
Ой ти. нерозумний!
Як трапиться вдруге
Таке диво бачить,
То ти кажи, синку:
«Дай тобі, боже,
Ні перевозити.
Ні переносити!»
Ой як пішов Кузьма,
Ой як пішов дурень,
Голий по дорозі,
Босий по морозі,
Аж там чоловік
Дитину ховає,
А він йому й каже:
«Дай тобі, боже,
Ні переносити,
Ні перевозити!»
Ой там Кузьму били,
Дурня волочили,
Чорнії кудрі
Покривавили!
Іде наш Кузьма,
Плаче, ридає:
«Ой мати моя,
Мати Василихо!
Нащо мене ти навчила
На такеє лихо?»
«Ой ти. синку, дурню,
Ой ти, нерозумний!
Як трапиться вдруге
Таке диво бачить,
То ти кажи, синку:
«Вічная пам’ять,
А нам на здоров’я!»
Ой як пішов Кузьма.
Ой як пішов дурень
Голий по дорозі,
Босий по морозі,
Аж там чоловік
Кабана смалить.
А він йому каже:
«Вічная пам’ять,
А нам на здоров’я!»
Ой там Кузьму били.
Дурня волочили,
Чорнії кудрі
Покривавили!
Іде наш Кузьма,
Плаче, ридає:
«Ой мати моя,
Мати Василихо!
Нашо мене ти навчила
На такеє лихо?»
«Ой ти, синку, дурню.
Ой ти. нерозумний!
Як трапиться вдруге
Таке диво бачить,
То ти кажи, синку:
«Дай тобі, боже,
Самому пожити
І людям роздати!»
Ой як пішов Кузьма,
Ой як пішов дурень,
Голий по дорозі,
Босий по морозі,
Аж там чоловік
Під тином сере.
Кузьма йому й каже:
«Дай тобі, боже,
Самому пожити
І людям роздати!»
Ой там Кузьму били,
Дурня волочили,
Чорнії кудрі
Покривавили!
Іде наш Кузьма.
Плаче, ридає,
Та на свою матір
Тяжко нарікає:
«Ой мати моя,
Мати Василихо!
Нашо мене ти навчила
На такеє лихо?»
«Ой ти, синку, дурню,
Ой ти, нерозумний!
Як трапиться вдруге
Таке диво бачить.
То ти із-за тину
Каменем у спину!»
Ой як пішов Кузьма,
Ой як пішов дурень,
Голий по дорозі,
Босий по морозі,
Аж там жінки
Хусти полощуть,
А він із за тину
Каменем у спину.
Ой там Кузьму били,
Дурня волочили.
Чорнії кудрі
Покривавили!