Торба з діамантами

Торба з діамантамиОдин чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.
Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.
Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав: «Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожньою торбою? Е-е-е, я йому покажу!»
А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:
— Пане ґаздо, мені приснився файний сон.
— Який?
— Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни…»
— Ходім та розкопаємо! — схопився багач.
Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння — хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.
— Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.
— Я… я буду тебе годувати! — затрусився багач.
І, справді, після того носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у Бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі й помер. Багач поховав його — так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там — каміння в торбі.
— Його діаманти стали камінням для тебе! — казали бідні люди.
Багач мовчав і сопів.

Ні сюди Микита, ні туди

Ні сюди Микита, ні тудиЯкась пані, не дуже-то багата, хотіла поводитись зовсім по-панському. От одного разу наїхали гості, вона й покликала якогось Микиту, що рубав там ва чи біля волів порався, і звеліла розносити чай, а щоб Микита не помилився, кому попереду, а кому потім, то пані його раз по раз смик та смик за поли: «Сюди, Микито! Туди, Микито!» Носить Микита чай… а далі пані якось не потрапила за полу та за очкур і смикнула, а він, гаспидів, та був з зашморгом… Зоставсь Микита з чаями посеред хати, мов кінь спутаний… та, повернувшися до пані:
— Сюди,— каже,— Микито, туди, Микито! От тепер вже ні сюди Микита, ні туди!

Надбання жовтня

Надбання жовтняШтани латані у клітку –
Виконуєм п’ятилітку.
***
Дякую Іллічу,
Що більш хліба не печу!
Присилай нам, Сталін, мила,
Бо вже воші мають крила.
***
Ходить Сталін та питає:
Чого дітям не хватає?
Нема хліба, нема сала –
Контрактація забрала.
***
Шерсть Італії,
Шкіра – Болгарії,
М’ясо – Германії,
Ратиці – пролетарії…
***
У колгоспі добре жить:
Один робить – сім лежить.
А як сонце припече,
Так і той утече.
***
Їде Сталін на тарані,
Оселедець у кармані,
Часником поганяє –
Америку доганяє.
***
Гречку, просо і овес
Забирає МТС;
Жито і пшеницю –
Посилають за границю.
А посліди й буряки –
Щоби їли дураки.
***
Устань Ленін, подивися,
Як колгоспи розжилися:
Комора боком, поле током,
Ще й кобила з одним оком.
***
У роспреді на вітрині –
Сало, масло й ковбаса,
А у нас у “церобкопі” –
Продають лиш гарбуза.
***
У крамницю крам везуть –
А вже черга до ста.
Привезли одні штани –
Й ті голові колгоспа.
***
Ходить Ленін по горі,
Сталін – по болоту.
Ленін грабив буржуїв,
Сталін – вже й голоту.

На казанні

На казанніЯкось на казанні піп помилився і сказав про одно із чудес Христа:
— Взяв Христос п’ять тисяч хлібів та п’ять тисяч риб. І нагодував п’ятьох людей.
А один із вірників каже на те:
— І я би так міг.
Зрозумів піп, що помилився, та ніби нічого й не сталося, продовжує проповідь:
— Я вам і кажу, вірники, що Христос зробив чудо: п’ятьма хлібами і п’ятьма рибами нагодував п’ять тисяч людей.
А чоловік на те:
— І я би так міг!
Розсердився піп:
— Та як би ти, Іване, то зробив?!
— А дуже просто,— каже Іван.— Я би їм дав з’їсти хліб і рибу, що залишилися від першого разу, коли на п’ятьох людей Христос ділив п’ять тисяч хлібів і п’ять тисяч риб.

Дванадцять апостолів

Дванадцять апостолівЖив собі на світі один різьбяр. Добрий був майстер. Гарний був і п’яниця…
Якось замовив йому один монастир виточить з дерева дванадцять апостолів. Дав йому монастир і липи, доброї липи.
Ну, заходився різьбяр біля роботи. Зробив він дев’ять апостолів, а останній матеріал пропив. Пропив липу на трьох апостолів. Похмелився і думає: «Що ж його робити? Приїде з монастиря комісія приймати роботу, а матеріалу нема. Безпремінно повісять!»
А була в цього різьбяра добра жінка, красива й розумна.
— Не журися, — каже, — чоловіче. Якось воно та буде.
Вдяглася жінка гарненько, взяла відра і пішла по воду повз попів двір.
А піп був удівець…Поздоровкалася привітно.
— Здрастуйте, батюшечко!
Слово за словом, а піп і питає:
— Чи не можна прийти сьогодні увечері?
— А чого ж не можна, приходьте, батюшечко, — і призначила попу якусь там певну годину.
Таким же побитом пішла жінка і повз дияконів двір.
Загледів диякон, ахикнув… Слово за слово… Призначила й дияконові певний час.
Потім жінка пішла повз двір старости. Довго й не балакали.
— Прийду, — каже староста, — до тебе сьогодні увечері.
Повернулася жінка додому, розповіла чоловікові: так, мовляв, і так, будь увечері напоготові.
Прийшов і вечір. Чоловік сховався у сінях. Дожидають гостей…
Не довго чекали. Ось уже й піп стукає у віконце.
Впустила жінка попа в хатку. Витягла вареників з печі, подала чарку.
Захмелів піп, почав залицятися до жінки. Тільки-но обняти хотів, аж тут чоловік у двері — стук-стук…
— Ой, лихо мені! — скрикнула. — Де ж вас заховати, батюшечко! — І, наказала:
— Роздягайтеся, батюшко, наголо, та й ставайте з апостолами поряд!
Нікуди подітися попові, скорився, став з апостолами в один ряд.
Тільки-но збулася попа, аж ось і диякон у хаті. Посадила за стіл, почастувала чаркою. Тільки-що хотів диякон обійняти, як чоловік у сінях — стук-стук…
— Роздягайтесь хутчій, та становіться повз апостолів! – наказала жінка дияконові.
Став і диякон. Аж ось і староста.
— А, здоровенька була, молодице, в хаті!
Та тільки-но хотів зачепити молодицю, а тут чоловік у сінях — стук-стук!
Мусив і староста роздягатись наголо та й ставати поряд з апостолами.
Ну, поставали всі троє і стоять, грішним тілом світять.
Аж ось і комісія з монастиря — просто до різьбяра у двір: ігумен, настоятель і ще якийсь там чин. Приїхали гроші платить, роботу забирати.
Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів — всіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.
— Гарна робота! — хвалить ігумен, — як живий!
— Тільки навіщо апостолові, — каже ігумен, — грішне тіло? Чи не можна без нього?
— Можна й без нього, — відзивається різьбяр, — для нас це пусте діло, вмить відріжемо!
І вже бере різьбяр у руки пилку… Ех, як почув це староста, як зірветься з місця та — плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…
А різьбяр як закричить:
– Держіть їх, халамидників! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!
Ну, звичайно, ігумен став просити різьбяра: покинь, мовляв, пилку, чоловіче, нехай уже буде так, як буде… Отак визволила жінка свого чоловіка з біди.

Щоб так, як з горілкою не було

Щоб так, як з горілкою не булоІшов один чоловік до сповіді та й по дорозі купив пляшку горілки, щоб після сповіді випити. Перед самою сповіддю сховав її за церковну браму.
Підходить до попа. Накрив його піп єпітрахіллю та й пита:
— Чим грішна твоя християнська душа?
— Та от, пане-отче, горілку п’ю. І навіть коли до Церкви йшов, не стерпів, купив півпляшки.
— А як же ти з нею до мене підійшов?
— Та ні, заховав за дверима біля хорів.
— Бог простить, — каже піп, — тільки бий сорок поклонів.
Б’є чоловік поклони, аж лоб тріщить, а піп пішов до вівтаря та посилає дяка за горілкою.
Встав дядько, перехрестився, вийшов із церкви, а горілки немає. Почухав потилицю від досади та й каже сам собі:
«Мабуть, бог простив і горілку забрав».
Другого року знову йде сповідатися.
Знову пита піп:
Чим грішна християнська душа?
— Та в однієї молодиці буваю. Така ж молодиця гарна, що не втерпиш!
А піп:
— Де ж вона живе?
— Е, ні, батюшко: щоб так, як з горілкою було? Не скажу!
А піп:
— Тяжкий у тебе гріх, не прощається!

Цар-дурак

Цар-дуракПісля 12 годин робочого дня робочий іде в шинок.
Він одержав получку. Там лишить він весь свій заробіток. Йде, похитується. Назустріч — жандарм.
— Ну, что, нажрался? Штраф давай!
Віддав робочий останній карбованець на штраф, але його дуже за серце зачепило, і він голосно сказав:
— Ну і дурак же цар!
— Как, как? Ти імєєш право єго велічество дураком називать?! В поліцію, сукин син!
Двері поліцейської відчинилися, й жандарм штовхнув туди робочого.
— Ваше високородіє,— до начальства,— етот негодяй назвал нашего царя дураком!
— Я ж не на нашого царя сказав,— каже Іван,— а на турецького!
— Он врьот, ваше високородіє! Он на нашего царя сказал, потому что дурнеє царя, как наш цар, нєту!

Будь ще раз чуйний

Будь ще раз чуйнийЖінка звертається до чоловіка, людини маломовної і не дуже романтичної:
— Будь ще раз чуйний і скажи мені перед сном щось приємне, сердечне…
— Що саме сказати?
— Ну, наприклад: «Кохання моє найсолодше!»
Чоловік слухняно:
— Кохання моє найсолодше!
— Скажи ще: «Мій найдорожчий скарбе!»
Чоловік повторює:
— Мій найдорожчий скарбе!
— А тепер придумай щось сам!
— Надобраніч, Зосю.

Та й ще кажуть люди, що я не журюся!


Та й ще кажуть люди, що я не журюся!Вже три дні і три неділі,
Як мого мужа комарі з’їли,
Та й ще кажуть люди, що я не журюся!
А я журюся, піду утоплюся,
Утоплюся нині, нині,
В червонім вині, вині.

Ах, ах, зажурила-м ся,
Скрипками, дудками надсадила-м ся,
Та й ще кажуть люди, що я не журюся!
А я журюся, піду удушуся,
Удушуся нині, нині,
В пуховій перині, перині.

Ах, ах, зажурила-м ся,
Скрипками, дудками надсадила-м ся,
Та й ще кажуть люди, шо я не журюся!
А я журюся, піду завішуся,
Завішуся нині, нині
Хлопцеві на шиї, шиї.