За бе-бе — взяли го-го!

За бе-бе — взяли го-го!Один піп послав дяка з паламарем вівці красти. Дяк з паламарем взяли віз, мотузки, запрягли пару коней і, перехрестившись, поїхали во ім’я господнє на друге село здобич шукати.
Піп богу помолився та й спати ліг…
На другий день була свята неділечка; люди до церкви зійшлись, а піп виглядав, виглядав, чекав, чекав та й без дяка і без паламаря на утреню став.
— Господи милосердний, — каже він, — чого ж це слуги мої вірні так довго баряться?
А гляне, аж прийшов дяк з паламарем і за криласом поставали.
Зрадувалося попове серце, і питає він, співаючи:
— А чи із здобихом, чи не з здобихом?
— Не з здобихом, не з здобихом, тільки з великим лихом! — співає дяк: — За бе-бе — взяли го-го!
За вівці взяли коні, а дяк з паламарем пішки вернулися.

Як піп поживився

Як піп пожививсяОдного разу їхав піп із сусіднього села додому. Дивиться, а вівчар пасе вівці. Діло було к вечору у суботу. Бачить, що одна вівця пристала і лягла під кущем, а пастух погнав отару дальше.
Піп приїхав додому та й каже синові:
— Піди, отам під кущем лежить вівця, забери, щоб ніхто й не бачив. Сказав, а сам пішов править вечірню.
Поїхав син туди, де казав йому батько — уже стало поночі. Поставив коня на дорозі, а сам пішов шукати вівцю, а її вже нема. Вернувся до коня — і коня немає, хтось украв. Так він додому пішки прийшов, та прямо у церкву, а батюшка питає:
— Синє, мой синє!
А син:
– Отче, отче, бліяхом не знайдяхом і коняхом потиряхом.
А дячок не добрав в чім справа, та й собі вмішався:
— Слава тобі господи, слава!
А піп глянув із-під лоба та й каже:
— А якого чорта радуєшся чужій біді?
А дячок:
— Амінь!

Пан Слопай і латина

Пан Слопай і латинаПан Слопай прийшов до лікаря, попросив, щоб той оглянув його, після чого розгублено каже:
— А тепер, пане лікарю, забудьте свою латину і скажіть мені по-людськи, що, власне, зі мною!
— Гаразд,— відповів лікар.— Просто кажучи, ви алкоголік.
— Дякую красно, пане лікарю! А чи не могли б ви, прошу, назвати цю хворобу по-латині, щоб я міг пояснити жінці.

Не все одно

Не все одноПоїхали два куми на ярмарок та  вивели по парі волів. От у одного ж  украли воли, як тільки уїхав у
ярмарок, а в другого — тільки уранці.
Вернувсь перший додому й  хвалиться жінці, що тільки уїхав у ярмарок, так воли й украдено. А жінка того
другого кума усе це й чула. От вертається і другий кум, жінка зараз до його: «А що, може, і в тебе так, як у
кума, воли украдено?» — «Е, ні,— каже, — не так, аж на другий день уранці».

Казка-небилиця

Казка-небилицяБуло три брати, вони вибрали си в далеку дорогу. Ідут, ідут лісом тай захопила їх ніч. Вони схотіли ночувати під смереков у лісі. Два брати були розумні, а третього мали за дурного. Ніч була студена, вони захотіли ватру під смереков класти, але сірника не було ні в одного. Тоти два брати розумні кажут: Ходім, братчіки, дістати де сірника, або ватри! — Тай пішов найстарший, найшов колибу, а в тій колибі старий дідо кладе ватру; сидит собі при ватрі, тай файку курит. А тот найстарший братчік приходит у колибу, тай просит ватри у того діда: Бо, аді, заночували під смереков, та ватерки даст Біг! — А дід подивив си на парубка, тай кажет: Я дам ватри, але ти присядь коло мене, та скажи казки-небилиці, а як не скажеш, то викрою тобі пас через плечі! — А тот зачав казки-небилиці говорити, тай не вмів, а дід узяв вітяг ніж, тай викроїв пас через плечі, не дав ватри. Приходит тот ид братвом, ни признаєт си, що му дід зробив, але кажет: Є ватра, а дід не хочет дати! — ідет середущий брат, также розумний; приходит до того самого діда и просит ватри. Дїд кажет: Я дам ватри, як присядеш коло мене, тай скажеш менї казки-небилиці, а як не скажеш, то ті викрою пас через плечі, а як скажеш, то ти мені вкроїш. — А тот не вмів сказати, дїд узяв, тай викроїв пас через плечі. Приходит межи тоти два брати, не кажет, що му си стало, але кажет: Не дав ватри! — На кінці пішов третій брат, наймолодший, що го мали за дурного. Ті два старші брати, розумні, спирали його, не пускали, казали: Як ми не дістали, то ти і тим більше не дістанеш! — Але він не схотів їх слухати, тай пішов. Ідет і находит ту колибу і того діда в тій колибі, де тоті два розумні брати були і просит ватри. А тот дідо кажет так, як тим казав. А тот дурний кажет: Я ті скажу казки-небилиці, але як ти даш, аби сми тобі викроїв пас через плечі и ватри, аби сми взяв. — Дідо на це пристав и тот зачав казати казки-небилиці. Кажет: Моя мама була мнов тяжка, тай загадала шпаків їсти, я вздрів, шо шпаки летіли и взяв сокиру, тай верг за шпаками, сокира впала в ватру, згоріла, а топорище си лишило. Я ввидів, що шпаки залетіли в вербу. Прийшов сми до верби, та пхаю ногу, не может си влізти, пхаю голову, не может си влізти, пхаю руку, не может си влізти, а відтак я взяв, тай склав си в деситеро тай вліз. Тай набрав шпаків и пхаю голов, руки, ноги, а відти не мож вилізти. А я штрик за сокиров, тай узяв сокиру, тай вирубав си з дупла. Приніс шпаки мамі, а мама забагла яєц. А мені Бог винен зв’язку яєц, а я ввидів вербу, тай тов вербов виліз до Бога до неба. Прошу Бога, аби Бог віддав яйці, бо мама не может мнви вчинити и забагла яєц, а Бог кажет: Ще кури си не нанесли, забирай си відси, бо тви стручу. Я си верг Бога, а тут нема вже тої верби, що я нев віліз до Бога. Я шо тут робити? Дивлю си, а мама з дідьом віет гречку. Я випросив у дідьї і у мами миску гречки, та я ту гречку у млині змолов на крупи і з тих крупів сплів курмей и тим курмеем спускаю си від Бога з неба. Тай дивлю си, а курмей за короткий и ще далеко до землі не стає. Я взяв, тай мав коло себе ніж, тай утяв д’горі, надточив у низу, тай зліз. Приходжу і кажу мамі, що ще кури си не нанесли, аби їла біду. Мама, як це учула, тай мене вчинила. Як мине вчинила, зараз післала до тебе, діду, за ватров. — Коли це сказав, витяг ніж и викроїв дідови пас через плечі, набрав ватри и приніс братам під смереку.

Шевченко-портретист

Шевченко-портретистЩе коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини.
Він був відомий художник.
От до нього зайшов один знаменитий господин, великий пан, і просить, щоб він його змалював. Балакаючи з ним, Тарас Григорович моментально накреслив олівцем портрет того пана. От пан став питать Тараса Григоровича:
— Скільки це буде коштувать, коли змалювати з мене портрет?
Тарас Григорович запросив у нього 150 карбованців.
А пан йому каже:
— Що це ви так дорого хочете?
— Дорого? — каже Тарас Григорович.— Тоді це буде стоїть усього 300 карбованців.
Пан розсердився і пішов від нього.
А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, приставив до його ослині вуха, поніс у магазин і сказав продавцю: «Постав цей портрет на вітрині, а хто купить -то хай заплатить 500 карбованців».
От іде раз пан вулицею, дивиться — на вітрині стоїть його портрет, точ-у-точ, тільки з ослиними вухами.
Він до продавця, а там один стоїть і питає:
— Скільки стоїть осел, що на вітрині?
Продавець каже:
— 500 карбованців.
Пан підійшов і каже:
— Цей портрет я заберу!
Вийняв 500 карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже:
— Хороший осел, та не мені попався!

Звідкіля взялися пани

Звідкіля взялися паниДавно це було. Ото як бог почав всенький світ творити, то створив
 і чоловіка — мужика і пана. Мужика він зліпив з землі, а пана —
 з пшеничного тіста. Зліпив та й поставив обох на сонце, щоб трохи
 підсохли. Але прийшов якийсь приблудний собака і почав пана їсти,
 і вже геть потрощив усього, тільки одна нога зісталась. Але тут нагодився бог і з досади здорово-таки нагнав собаку. Собака перелякався та навтьоки… Втіка, а з нього так і пре — сказано, перелякався.
 І де присяде, то там і панок. Присяде коло сосни — пан Сосновський,
 присяде коло вишні — Вишневський, коло осоки — Осинський. Ось
 звідкіля взялися пани.

Війна хлопа з поляком

Війна хлопа з полякомДавних часів, як хотів круль із Руснаком воювати, то як не могли си погодити, то вони не точили войну так, як сими часами войни бувают из зброєв, але висилали два мужа. Трафило си, що висилав Поляк одного мужа, а другого мужа Руснак на поєдинку. Поляк післав офіцира из шаблев, а Руснак посилав простого хлопа із ціпом; увійшли на пляц обидва. Каже Поляк до Русина: Ти з чим, каже, вийшов д’мині на поєдинку? Я, каже, з шаблев, а ти зв’язав якісь два буки до купи, та щось гадаєш мені зробити?! — Руснак до нього каже по руськи: В мене бук старший як у тебе шабля! — При тій бесіді злостили си оба і пішли до штурму. Поляк шабельков вівивав, а хлоп ще на нього важив; Поляк хлопові цюкнув шаблев у мізильний палець, а хлоп як си подивив, що йому з пальця кров йде, взлостив си гірше, як розправит ціп, як урве Поляка по шиї, Поляк упав, а той ціпом молотит, як по снопові. Поляк лежички руку
зняв і кричит до хлопа: Пардон! — А хлоп каже: Перди, не перди (хлоп цего не розумів), я ті не дарую, я ще таки б’ю, ти мені пальці не рубай! — Така то старосвіцька война була!

Чи вийде глузд

Чи вийде глуздВ одного багатого дядька був придуркуватий син.
А багач дуже хотів, щоб його дурень став розумним паничем. Зустрів він одного разу сільського вчителя то й питає:
— Скажіть, пане вчителю, якщо довго вчити мого хлопця, то з нього ще вийде глузд?
— Учити його не треба,— відповів учитель,— бо з нього й так давно вже глузд вийшов — одне безглуздя зосталося.

Слава тобі господи, слава!

Слава тобі господи, славаОдного разу їхав піп із сусіднього села додому. Дивиться, а вівчар пасе вівці. Діло було к вечору у суботу. Бачить, що одна вівця пристала і лягла під кущем, а пастух погнав отару дальше.
Піп приїхав додому та й каже синові:
— Піди, отам під кущем лежить вівця, забери, щоб ніхто й не бачив. Сказав, а сам пішов править вечірню.
Поїхав син туди, де казав йому батько — уже стало поночі. Поставив коня на дорозі, а сам пішов шукати вівцю, а її вже нема. Вернувся до коня — і коня немає, хтось украв. Так він додому пішки прийшов, та прямо у церкву, а батюшка питає:
— Синє, мой синє!
А син:
— Отче, отче, бліяхом не знайдяхом і коняхом потиряхом.
А дячок не добрав в чім справа, та й собі вмішався:
— Слава тобі господи, слава!
А піп глянув із-під лоба та й каже:
— А якого чорта радуєшся чужій біді?
А дячок:
— Амінь!