Відьми – дякові коханки

Відьми - дякові коханкиБув один такий дяк — Бурковський. Мав одну дівку у своєму селі, другу дівку мав на стороні. Один вечір йшов до дівки у своїм селі, а другий вечір проводив з іншою. Так він і жив, але не знав дяк, що його дівки — обидві відьми.
Прийшов раз дяк до тієї, що жила на стороні.
Посидів файно, а на прощання вона йому каже: “На тобі бук.”
Він питає: “На що мені цього бука?”
А вона тоді відповіла: “Ти як цей бук не будеш мати, то додому не прийдеш. Бо на границі свого поля тебе може хтось зустріти, не пустить додому. Але ти нічого не роби, лише цим буком бий і бий, і воно до тебе не приступить.”
Взяв тоді дяк той бук і пішов. Доходить до границі, — раптом з’явилася перед ним дуже велика льоха і лізе йому під ноги. Він у той бік — і вона туди, він в інший – і вона теж.
Бачить дяк, що не відчепиться від тієї льохи. Тоді він бере і тим буком починає ту льоху бити. Б’є, б’є, а вона наперед цього все йде. Привела його аж до воріт, на воротах стала і не пускає його за обору. Тоді він почав і на своїх воротах її бити: так бив, поки аж не забив і той бук не зламався. Нарешті увійшов він до хати, розібрався і ліг собі спати. Але ж не спить і не спить — жура йому, що убив льоху. А тут вже й досвіток.
Думає він: “Піду я на дорогу, візьму ту льоху, десь викину, щоб не мати напасті.” Виходить на двір, дивиться: а льохи вже нема!
Він тоді і каже: “Боже, та я її убив, вона була нерухома. Господу дякувати, що вона зникла: не буду мати всякого клопоту.”
Наступив той вечір, що вже має дяк йти до дівки у своєму селі. Приходить він до неї, а її тато і мама плачуть, кажуть, що вона вмирає. Привітався він зі старими, та й питає, що трапилось, чого їх донька вмирає.
А старі кажуть: “Ми не знаємо — заслабла і вмирає.”
Скільки не сидів у них дяк, дівка так і не обізвалася до нього. Тоді пішов він собі знов додому. Прийшов, ліг спати. А потім цілу днину був собі вдома. Приходить вечір, знов він йде до тієї дівки на сторону. Приходить, звітався з нею і з її родичами.
Питає вона у нього: “А що тобі діялося, як ти йшов додому?”
А він в свою чергу: “Як ти знала, що мені мало бути в дорозі? Якби не твій кийок, я б не оборонився від льохи, що не пускала мене тією стежкою, якою я йшов собі додому?”
Посміхнулася дівка: “Я якби не знала, то тобі бук не давала. А льоха — то твоя коханка! Я одна на стороні, а та друга на твоїм селі. А зараз йди додому, бо за тобою прийде її посланець. Вона хоче тебе просити, аби ти їй псалтиру читав.”
Приходить дяк додому, а там тієї дівки тато чекає на нього.
Привітався та й каже: “Моя донька вмирає, хоче вас бачити на очі.”
Приходить він до неї, та йому докоряє: “Де ти так барився? Я вже маю умирати, чекаю на тебе, маю тебе просити, щоб ти мені три ночі псалтир читав. Першу ніч у хаті, а дві ночі у церкві. За те маєш від мого тата дістати пару волів з возом, що відчитаєш у хаті, а за ті дві ночі у церкві я сама тобі заплачу.”
Сказала і відразу померла. Приходить ніч, коли дяк мав псалтир читати у хаті. Бере він у церкві псалтир, приходить у хату до померлої, сідає і читає. За тую ніч заробив собі воли з возом. Настав час у церкві читати.
Дяк пішов до дівки, що жила на стороні, та й каже: “Померла моя коханка. За першу ніч проповіді її тато дав мені воли з возом. Але ще дві ночі маю читати псалтир небіжниці у церкві. Вона обіцяла мені сама заплатити. Як ото я відчитаю, то від кого та плата буде?”
А вона йому і відповідає: “Якщо б до мене зараз не прийшов, то така була б плата, що від тебе і кісточки не залишилося! Але якщо мене послухаєш і все зробиш, що я тобі буду казати, то відчитаєш ці дві ночі і в живих залишишся.”
Дала вона йому такі ночви, що сім років пасху пекли та не були миті; потім таку скатерть, що сім років стелилася і не була прана; а ще таку свічку, що сім років знаходилась коло пасхи і не була запалена.
Ото дала вона йому всі ці речі та й мовить: “Як підеш у церкву псалтир читати, щоб все це з собою взяв. Як дівку принесуть до церкви, то там нікого не залишиться. Лише вона у труні, а коло неї будеш ти псалтир читати. А церкву замкнуть. Як її занесуть у церкву і залишать вас удвох, ти цю скатерть постели ліворуч коло труни і ночви постав, і свічку засвіти. Коли читатимеш псалтир, буде тріщати деревище. Як трісне перший раз — ти читай, тільки свічку більше засвіти. А як лусне вдруге, тоді вже швидше ховайся за ночви. Вона як вийде з труни і буде тебе прохати вийти до неї, ти сиди, не показуйся.”
Як та дівка дяка навчила, так він і зробив. Коли замкнули церкву, почав він псалтир читати. Читає, читає,
раптом деревище відізвалось. Йому вже страшно, але він читає далі. Чує він — вдруге тріснуло. Тоді він швидко сховався під ночви.
Як тільки він ними накрився, покійниця вилізла з труни і зачала його просити: “Де ти є? Покажися мені, мій милий! Скільки до мене ходив і ми любилися, тепер вже між нами розлука. Я йду до сирої землі, а ти лишаєшся на світі. Чую, що щиро молишся, мені читаєш. Вийди до мене!”
А він сидить, мовчить, не обзивається. А відьма шукає його, у кожний куточок заглядає, але знайти не може.
Тоді і каже йому: “Я тебе, пташку, мушу знайти, бо я через тебе йду сиру землю їсти, куди ти мене спорядив!”
Так вона лютувала, перешукувала скрізь все у церкві, але даремно. Тут когут запіяв, вона кинулася до труни та й лягла. Переляканий дяк виліз з-під ночов і далі читає.
Вранці прийшли, відмикають церкву, дивляться, а дяк сидить і читає. Наступив день, він пішов додому. Прийшов, але нічого робити не може, думає, як ту третю ніч перебути в церкві та не загинути. Думав, думав, нічого не придумав. Він костур у руки і пішов до своєї коханки сторонньої, аби вона порадила, що йому робити.
— А що, відчитав уже у церкві? – питає.
— Відчитав, але останню ніч як дочитати? – бідкається.
Тоді вона радить: “Заприсягни переді мною: якщо іншу не візьмеш собі за жінку, тоді дістанеш порятунку. А як не заприсягнеш, то не відчитаєш ніч.”
Побачив дяк, що біда йому буде, коли не присягне (боїться смерті — ще молодий), він і дав згоду.
Тоді дівка й радить: “Тую скатерть постели під труною, і ті ночви там постав, і ту свічку засвіти, і тими ночвами накрий. Як будеш читати, то не чекай поки деревище два рази трісне — живо ховайся
під ті ночви.”
Пішов дяк до церкви другу ніч псалтир читати. Зробив все, як йому наказано. Став читати, раптом чує, а то вже з вечора зачинає деревище тріщати. Він тоді залишив псалтир, та й під деревище запхався, ліг на ту скатерть, тими ночвами накрився, ту свічку взяв у руки і тримає. Виходить небіжниця з деревища і його шукає.
Кличе: “Мій милий, обізвися, ти бачиш, що вже між нами розлука. Я вже йду до сирої землі, вийди, ще хоч раз поцілуємся!”
А він не обзивається. Тоді вона давай шукати: обшукала всю церкву від бані до землі, заглядала поза кожну скалубинку, та не знайшла. Відчинила церкву, облетіла три рази навколо неї і як свиснула!
Злетілося відьом повна церква і кажуть їй: “Що ти від нас хочеш, сестро?”
Відповіла: “Хочу лише, щоб ви мойого кавалера знайшли тут, бо я маю його розірвати на кісточки!”
А вони їй: “Ми, сестро, не знаєм, де він є, але цієї ночі дитина народилася — дівча-відьма, вона ще не має гріху первородного, ще маминої цицьки не куштувала, ось вона знає, де він є.”
Вийшла відьма знов з церкви, як свиснула.
Прилетіла дитина, як голуб, та й каже: “Матимеш гріх неспокутуваний за те, що турбуєш такого як я ангела.”
А відьма виправдовується: “Мушу тебе кликати, бо я йду марно з світу через свого коханого. Він мене туди спорядив, а сам хоче з іншою газдувати. А мені великий жаль, бо я у свого тата одна була, на кого маєток залишається? Я хочу, щоб і він ліг у гроб!”
А дитина тоді промовила знов: “Якщо ти маєш таку міць, щоби і йому був гроб, то роби.
А мене облиш, бо я ще лише дві години на світі, і такий гріх не можу на свою душу взяти! Я знаю, де він лежить, а ти безсила його знайти, бо він запечатаний. Мені ж не вільно сказати, що треба робити, бо я ще в хрест не уведена. На цьому, сестро, бувай здорова.”
А той дяк, як почув ті слова, та й відхилив ночви, виглянув. У церкві було повно відьом, а серед них — і його стороння дівка. Тут когут запіяв, небіжниця грим до деревища, лягла на віки вічні. Тоді і всі відьми з церкви геть.
Церква замкнулася. Дяк піднявся з-під ночов і читає далі псалтир до днини. Розвиднілося.
Коли відмикнули церкву, здивувалися: посередині сидів дяк і читав псалтир.
Родичі сказали: “Значить Божа воля, що він живий.” Затим прийшов батюшка, відправив службу Божу, небіжницю винесли з церкви і поховали. Її тато віддав дякові віз і воли за першу ніч, що читав у хаті. Але за дві останні ночі, що читав у церкві, він не одержав плати.
Її тато йому сказав: “Йди, йди! Якої ще тобі треба плати, якщо узяв воли і віз, і доньку до гробу загнав?!”
Нічого не залишилось дякові, як взяти воли з возом та й іти сватати сторонню дівку. Оженився і газдував дяк доти, доки йому Бог присудив віку.

Як відьми возили відьмака

Як відьми возили відьмакаЖив собі чоловік, який знав усіх відьом і вказував про них людям. Узлились відьми на чоловіка, прийшли якось до нього вночі, а він в цей час спав на возі, і вивезли його на ростаньки. А чоловік цей був відьмак і зробив так, що відьми не можуть відійти від воза. Цілу ніч так і простояли, як стовпи. Вже на зорю стало займатись, баби погнали корів до череди, а вони все стоять коло воза. Тоді вже, як всі люди побачили відьом, чоловік відпустив їх додому і сказав, щоб вони більше не доїли чужих корів.

Як литвин-відьмак поробив, що москаль летів

Як литвин-відьмак поробив, що москаль летівКолись, як я був малим (може відрахувало мені тоді п’ять), зібралися всі коло хати: батько, дід ще був живий, та сусіди. Посідали на призьбі, балакають собі про різне. Вже вечоріло. Була весна.
Раптом мій батько почав придивлятися та й питає:
— Що це таке, наче якийсь птах летить?
Тоді вже і я бачу, що летить великий птах, — наче журавель. Мій дід як схопиться, та за колесо (у нас на дворі лежало старе, поламане колесо) і поклав його серед двора та ломакою обкреслив коло.
Той птах спускається на те колесо нижче, нижче, та промовляє:
“Пить, пить.”
Коли дивлюсь, аж то не птах, а москаль. Учорнів, як земля. Побіг я в сіни та приніс у глечику води. Він напився і тоді заговорив. Тут його, звичайно, люди обступили, почали розпитувати.
А він моєму діду в ноги кланяється.
— Коли б ви мене зараз, діду, не порятували, то я б пропав. Розбився б на смерть або об дерево головою, або в річку б упав.
— Хто ж це тобі таке поробив? — питає дід.
От москаль і почав розповідати:
— Прийшов я у шинок, п’ю собі горілку, закушую. Коли увійшов литвин. “Почастуй, — каже, — бо в мене грошей нема.”
А я повернувся до нього і кажу:
— Оце вже всіх буду частувати!
Не дав йому ні грошей, ні горілки.
Той литвин скоса зиркнув на мене та тільки промовив:
— Будеш же ти мене знати!
І пішов з шинку. Тільки-но я з шинку за поріг, коли чую, мене вгору тягне. Як почав махати руками, як почав! Та й полетів. Летів я летів, аж з Чернігівської губернії. Як побачив, що вже через Дніпро лечу, то дуже злякався. Сили у мене вже немає, у горлі засохло. От-от упаду. Став я Бога прохати, щоб не дав умерти наглою смертю… І як я тепер додому дійду.
Тут його люди обступили і почали давати гроші, хто копійку, хто дві, хто скільки міг. Переночував у нас той
москаль і пішов в рідний край.

Солдат і відьма

Солдат і відьмаДавним давно це було. Якось в одному кінному полку та трапилась з одним солдатом така штука. Займався він своєю любушкою, а та була відьма. От він поки з нею ваторжив, то йому і не було ніякої турботи. Та ось товариші почали збивати, щоб він її покинув.
Як зустрінуть, так і за своє: “Ну, що ти до неї в’язнеш? Ти од неї не вирвешся, замучить вона тебе!”
Солдат наш послухав, і перестав до цієї дівки ходити. А його коханка та була головна відьма, а її мати ще активніше відьмувала. Жили вони вдвох: мати її — вдова і вона — дівка.
Коли відмовився солдат , то й наробив собі лиха! Відьму велика злоба взяла: ходив, удовольствувався і відмовився. Так і вирішила вона з серця віддячити йому злом за зло! От наш солдат, почистивши свого коня, поставив його на місце, у відомий час повечеряв і ліг спати коло коня на койці. А солдатська служба така: де кінь, там і сам дрімай. От він уклався спати, але сон не йде. Лежав солдат та все думав аж до півночі. Коли чує — двері рипнули і відчинилися. Він як гляне — а перед ним кобилиця: здорова та красива, і біла, як лебідь. Грива, як ото повіслу конопель розтріпали; а хвостяка той так і звивався у кільця і товщиною був як поганенький мішок. От вона входить і прямо до солдатового коня, і ну його ганяти, щипати та мушкорити. Кінь почав відбиватися, як зчинили бучу, то солдатові аж сумно стало.
От він, бідолага, аж жахнувся: “Як облишить коня та нападе на мене, так що тоді й робити.”
Коли ж так і сталось: лишила кобилиця коня та і перетворилася на жінку, підійшла до його койки і ну її хитати так, що солдат наш не втримається на койці. Хитала- хитала, а потім як схопить його за ногу, як протягне разів зо два по койці, так він і уші опустив і душа в сраку заховалася! Відьма його не довго пополохала і подалась геть. Прокинувся наш солдат уранці, а сам як у ступі побував з переляку.
Цілий день ходив він як несамовитий. На другу ніч теж таким родом приходить відьма і дала йому переполоху ще дужче: колихала його, біднягу, майже цілу ніч! Але це був тільки жарт. А далі все гірше і гірше: не дає йому заснути ні на хвильку. То був наш солдат — красень, а то вже пополотнів як стіна.
Товариші його питають: “Чого ти так змінився?” А він відмовчується.
Терпів-терпів, а таки зізнався: “Що його робити, не дає життя, стерво! Пора вже допитуватись у добрих людей, щоб спасли від напасті”. Да хто ж допоможе! От знов вечір підходить, у солдата і душі немає.
Просить він одного солдата: “Будь ласка, брате, постережи мого коня, а я ляжу у казармі.”
Солдат своє: “Навіщо тобі казарма? Там гірше, ніж у конюшні.”
Довелосьз солдатові зізнатись, через що йому боязко ночувати. А той другий солдат був не з простих — такий, що сам краще усяких чаклунів був. От він і навчає, як врятуватись нашому солдату.
“Ех ти, чудака! — каже,— Що ти наробив?! Казали тобі, що не чіпай її, бо вона тебе навчить, як на світі жити! Зовсім вона тебе замучила. Ти б у мене запитав, як цьому лихові зарадити, я трошки краще про ці справи знаю.”
Навчає він, як від чаклунки відбитися: “Знайди волоття коноплі, потіпай їх і сплети оброть. І не лягай спати, а сядь за дверми і оброть з гнуздечкою з собою візьми. Як тільки вона на двері, ти і крикни: Тпру!” і відразу накинь на неї оброть. Як це зробиш, так сідай скоріше на неї та тримайся! Вона тебе кругом міста обнесе три раза. Якщо втримаєшся — більш не прийде до тебе, якщо — ні, то вона тебе вб’є. А ще запам’ятай: це діло треба сьогодні справити.”
Солдат не довго думав, та й майнув на село. Розжився волоттям, прибіг скоріше до конюшні, потіпав його, сплів обротьку, прилагодив до неї гнуздечку і підготовився на лови свого ворога. Веселіше стало на душі. Заступила ніч. Наш солдат сів за дверми та й чекає нічну зайду.
Сидів він, сидів, аж дрімота напала. А на світанку чує: щось як зашуміло, відчинилися двері і з’явилась кобилиця. Як тільки вона передні ноги через поріг пересадила, а він як підхоп та як крикне: “Тпру!”, а сам на морду їй — гнуздечку. Кобилиця тоді кинулася тікати геть з конюшні, а він на неї — верхи. Відчула це полонянка і як залопотіла, куди видно. Помчала його, як птиця, — полетіла! Вона все вигадує, як би його збити з себе, а солдат очарапився за гриву, як воша за кожух: думки у нього нема, щоб впасти з неї. А кобилиця замість того, щоб обнести три рази кругом міста, та облетіла з ним три рази кругом білого світу. Опісля примчалась знову до конюшні. Солдат, як ото вона прибігла назад, взяв би да й відпустив її додому, от би йому не було наперед маторації. А він зопалу підбіг до кузні й підкував її.
Тут воно півні як заспівали, кобилиця одразу і стала бабою. Солдат побіг додому, а відьма рачкувалась-рачкувалась по двору коло солдатських конюшен, з тим і полізла до своєї хати, стинаючи зуби на солдата, з похвалками, що його розтерзають і розірвуть. Так вона прилізла ранком додому, а кров з неї так і цебенить. Дивиться мати, а дочка її лізе підкована, тільки-тільки що жива. Мати її тоді скоріше до попа, щоб сповідав дочку. Через три дні вона померла.
А товариш той, що солдата повчав, прийшов до нього і питає, чи справився він з відьмою.
Солдат наш посміхається: “Зробив я все, що ти мені радив. Обнесла вона мене кругом білого світу. А повернувшись, я її пригнав до кузні та ще й підкував. Кажуть, що вона додому допленталась та й померла. Уже й поховали!”
Тут посмутнів товариш: “Ну, Іван, тепер ти пропав. Прощайся зі світом загодя, бо вони тебе знайдуть і в могилі, розірвуть як вовки вівцю!”
Іван і руки опустив, відскочила від нього радість. Питає товариша: “І що тепер робити?”
“А ось що. Збирайся зараз та йди на її могилу. Якщо три ночі не висидиш на її могилі, то вважай, що ти пропав!”
Питає його солдат ще: “Ну а що мені на її могилі вчини, щоб у живих залишитися?”
— “Ну, що ж, навчу, — каже товариш. — Дам я тобі палицю, довжиною в три аршина. Сідай на могилу посередині і три рази накресли палицею кола навколо тієї могили, на скільки вона дістане. І потім тією ж палицею по колу на всі чотири сторони намалюй по хресту. Перехрестись і сиди, нікуди не рушайся з місця. Як не лякатимуть, як не приставатимуть до тебе відьми, — сиди. А то розірвуть.”
Тоді дав він Івану таку палицю, пошептав її і понаписував на ній якісь слова.
І ще раз наказав: “Дивись, сам себе вирятовуй, за ці три ночі!”
І от настала ніч. Пішов солдат на цвинтар. Сів на середину могили відьми і зробив все, що йому велів товариш, перехрестився і чекає. Ось і північ. Чує, раптом, як зашумить, як зашелестить, і виходить з могили покійниця, що він її удостояв. Ось вона піднялася у повітря і почала скликати всіх своїх подруг-відьом. Налетіло їх аж дванадцять! Послала їх головна відьма шукати солдата в усіх конюшнях. Шукали-шукали скрізь — даремно. Повертаються на цвинтар та й кажуть: “Нема ніде Івана”.
А тут вже скоро півні заспівають — так вони подались всі по своїх місцях, а покійниця пулькнула в яму. Не побачили відьми солдата, який сидів на могилі. От Іван дождав наступної ночі, пішов знову та й сів на могилі. Дочекався він до півночі, коли ж вилазить знову відьма з ями, піднялася у повітря і почала скликати подруг своїх. Вони відразу ж злетілися всі. Тепер вже вона посилає їх шукати солдата по хатах, чи не заховався він десь там. Полетіли відьми, шукали-шукали — нема!
На світанку вони знову розлетілися, а ця — головна, полізла у домовину. А наш Іван — додому.
Ось третя ніч. Знову солдат подався на цвинтар, сів на могилу. Опівночі з’являється покійниця, знову зазиває своїх подруг. Налітають до неї відьми, а вона посилає їх на всі краї шукати нашого солдата. Ті майнули по хатах, конюшнях, інших полках — ніде нема ! Тоді на поміч покійниці з’явилася ще одна відьма, та така, що тільки народилася.
Подивилася вона і одразу побачила, що Іван на могилі сидить, тай каже їм: “Ех ви! Шукаєте Івана, а він на могилі сидить!”
Тут вже всі його побачили і як сипонули до нього, але ніяк не перелетять через коло, яке він накреслив. Тоді почали вони в солдата каміння кидати, хрести на могилах ламати, перетворюватися різними жахливими звірами, та все його лякають, щоб він вибіг із кола. Літають над його головою птицею з великими носами і ледве не хапають! А він сидить, не тікає — ледь тримається. Що не творили відьми, але не злякали його.
Раптом півні як проспівають, то відьми і зникли в пітьмі, а ця, головна, сплеснула руками і сказала: “Ось тепер я пропала!”
І пулькнула в яму. А солдат устав і подався додому. Раді були твариші, побачивши нашого солдата живого. А опісля ходили вони дивитись на відьму. Відкопали її могилу, так вона лежала догори спиною і витяглась, як сучка. Так вони її закопали і ще осиковим кілком прибили. А солдат наш цілий вік дякував своєму товаришеві, що врятував його від неминучої і лютої смерті.

Про господиню-чарівницю і слугу

Про господиню-чарівницю і слугуОдин чоловік служив кілька років у однієї вдови. А у сусіда була дівка-чарівниця. Рано, коли слуга їхав у дорогу, вона йому переходила порожніми коновками і він завжди в дорозі мав неприємності. Раз поскаржився своїй господині, що його та дівка доймає. А господиня і каже:
“Ти дурний, як вона тебе буде переходити, то ти піджени коні і поїдь швидше”.
На другий день він виїздить десь на фурманку, дивиться, а вона йде з порожніми коновками. Як той затне коней і переїхав цю чародійницю.
Дівка тоді наробила крику і каже: “Я мушу вмирати через тебе!”
А слуга відповідає: “То вмирай, що мені до цього. Було мені не переходити дорогу з порожніми коновками”.
Тоді дівка своє:
“Як я помру, то ти мене мусиш пильнувати три ночі в церкві”.
І померла. Прийшов вечір. Пора йти пильнувати вмерлу у церкві. Він до господині та й заплакав перед нею.
А господиня і каже: “Не плач, купи за п’ять карбованців маку, розсій його по церкві, а сам вилізь на хори і сиди тихо”.
Той так і зробив. Купив маку, а коли прийшов до церкви, то розсіяв його та сховався на хорах. Наступила північ. Як назлетілося у церкву чарівниць-відьом, як зачали мак збирати — збирали-збирали, поки увесь не зібрали. А далі стали його шукати, але тут когут заспівав і вони всі повтікали. На другий вечір мусить слуга знову йти до церкви пильнувати відьму. Наказала йому господиня купити вже за десять карбованців маку, а самому сісти там, де ксьондз сповідує. Так слуга і зробив. Знов близько півночі налетіло ще раз чарівниць-відьом і знов почали мак збирати. Збирали, збирали, поки весь не позбирали, а потім стали його шукати.
Але тут когут запіяв і повтікали всі. На третій вечір збирається слуга знов до церкви.
Наказує йому господиня: “Нині купи за п’ятнадцять карбованців маку, розсій його, а сам вилізь на павук, що висить на середині церкви, вмотайся тим шнурком аж до самої гори”.
Той так і зробив — розсіяв мак і заховався, як наказувала господиня. Коло опівночі назлетілося чарівниць
стільки, що навіть не мали де стати. Кинулися мак збирати і почали слугу шукати. Але ж жодна не змогла його знайти.
Тут хтось підніс очі догори і наробив крику: “А дивіться, сліпаки, де він заліз!”
Тут всі закричали, як його дістати звідтіля.
А та відьма, що померла і яку він пильнував, каже: “Тут є один млин, що вже сім років, як погорів. Принесіть звідти вуглі, накуріть у церкві і він злізе!”
Але всі вони почали торгувати і жодна не хотіла йти — відпиралася, що, мовляв, не знає, де той млин.
Тут слуга дивиться згори і бачить, що його господиня між ними і каже: “Я піду сама”.
А вона хоч теж відьмою була, але йому лиха не хотіла. Вона так навмисно сказала, щоб довго бавитись і йому нічого не зробити. І полетіла по вуглі. Вже мав когут запіяти, як повернулась господиня з вуглями. Як накурили відьми, то слуга ледь не задушився на павуку вгорі. З того диму почав він поволі спускатися униз. І вже тільки мали вони його за ноги вхопити, але ж когут запіяв то й всі повтікали. Тоді зліз слуга з павука та й пішов додому. Наступної ночі слуга вже не спить, пильнує господиню, що вона буде робити. Перед північчю встала господиня, намастила коцюбку і крикнула: “Цуть!” — та й через комин поїхала на коцюбі.
Подивився слуга на це і живо побіг до хати, витягнув з-під печі мастило і намастив коцюбу, взяв макогона, щоб погоняти, і крикнув: “Цуть!” — та й собі поїхав через комин за господинею. Летить, дивиться. Раптом бачить з далека, що на границі багато чарівників і чарівниць, які б’ються між собою, аж гуде! Приїхав слуга до них, як став макогоном молотити, яж кров догори зацебеніла. Бив, бив він на всі боки чарівників, але ж тут всі збираються вже додому. І слуга теж сів на коцюбу, та замість того, щоб сказати: “Цуть!” вимовив: “Вє!”. І впав на землю! Б’є поза себе коцюбку макогоном, а вона не хоче їхати. Тоді він просить господиню: “Як треба казати?”
А вона мовчить, не відповідає. Бідак-слуга мусив йти пішки. Йде він, йде, вже і пташки зачинають співати. Він слухає, одна пташка заспівала: “Цуть-цуть!”
Тут він як крикне три рази: “Цуть!”
Так і поїхав, наче вітер! Догнав він свою господиню і як почав макогоном шмарувати, аж відголоски пішли. Потім приїхав додому і пішов спати.
Вранці встає, дивиться на господиню і ніби не знає, що це він її бив, і питає: “Що з вами таке, що ви такі сині?”
А господиня каже: “То я тебе від смерті спасла, а ти мене так вчора збив, що я ледве жива!”
А слуга каже: “Було б мені відповісти, як поганяти вашу чарівницьку коцюбу!”

Відьма і дяк

Відьма і дякВ одному селі не могли знайти дячка. Бо всі вони, хто ним був, швидко помирали. Влаштуються на приход, послужать місяців п’ять — і помруть. А коїлося де тому, що у пана сотника була дуже красива дочка. Вона зналася з нечистою силою і сама була великою відьмою — управляла всіма навколишніми відьмами. Ця чарівниця могла зробити все те, що їй захочеться. Особливо вона мордувала дяків свого приходу, котрі не могли витримати її пакощів і вмирали.
Один молодий дячок поступив на той приход. Мав він не більше, як років вісімнадцять. Не було у нього ні жінки, ні дітей. Квартиру він найшов собі у одної баби, котра була також підвласна тій дівці-відьмі.
Баба, як побачила того молодого дяка, і почала йому говорити:
— Шкода тебе, небоже, що ти такий молодий і гарний. Та ти довго тут не пробудеш.
— Чом же я, бабко, не буду тут довго?
— Я б тобі сказала, але не моя річ говорити. А так як мені тебе шкода, щоб ти в такому молодому віці не помер, то скажу, тільки чекай нагоди.
— Будьте так ласкаві, скажіть мені все зараз.
— Ой, не встережешся, небоже.
— Чом, бабко?
— А не розкажеш про мене?
— Ні, не розкажу.
Тоді почала його баба вчити:
— Ото як будеш йти у неділю до церкви, зустрінеш дуже гарну дівчину. Вона буде нести воду і скаже тобі: “Добрий день вам, дяче!” Ти шапки на те її привітання не знімай і нічого не відказуй, а як відкажеш, то біду накличеш.
Дочекавшись неділі, пішов дяк у церкву. Дивиться, іде йому назустріч відьма і воду у відрах несе.
— Добрий день вам, дяче!
А той поставив очі в землю і пройшов мимо.
Відслуживши службу, дяк повернувся додому і ліг спочивати.
Питає його баба:
— А що, зробив так, як я тобі казала?
— Зробив, бабко, і тепер буду вірити, що все то правда, що ви мені казали.
— Чекай, небоже, — перейшла на шепіт стара, — я ще тобі більше скажу. Ти вийдеш тоді, як буде сонечко спочивати і коли підеш, візьмеш з собою обротьку, що в сінях висить за дверима. Вийдеш за ворота і під тином перша підпора стоїть, побачиш, ти кидай на неї оброть і зараз сідай туди ж, бо то та сама, яку ти бачив. Вона на тебе точить зуби за те, що ти з нею не поздоровкався.
Баба озирнулась на вікно, на двері і продовжувала:
— Як сядеш на неї, то вона тебе буде дуже носити і поверх води, і поверх лісу. Відьма схоче тебе скинути, а ти тримайся і бий її, скільки зможеш і куди попадеш.
Прийшла та пора. Дяк вийшов, взяв оброть, накинув її на першу підпору і сів зверху. Та підпора зробилась під ним гарним конем і почала його носити. Він бив того коня, бив, так бив, що вже і сили не стало.
Приїхав додому, скинув оброть і тільки почув:
— Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.
От приходить він до хати, а бабка і запитує:
— А не вбив ти її?
— Ні, бабко. Як оброть скинув, то вона ще заговорила:
“Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.”
— Ще будеш з нею горе мати, але послухай мене, що я тобі буду казати. Бери ту саму оброть і доброго кия. Накинь оброть на ту саму підпору і сідай на неї та так бий, щоб вже і живої не пустити з рук.
Як сів дяк на підпору, то вона ніби-то сказилася і втричі гірше його носила, ніж в перший раз. Але дяк запас багато київ й бив її вже так, що додому довелося пішки йти, бо вона кудись поділася з-під нього, і нічого вже йому не сказала.
Прийшов дяк до хати, а бабка і питає у нього:
— А що, небоже, бачив, де вона зникла?
— Ні, бабко, не бачив і нічого вона мені не говорила, бо я її так бив, що ледве додому прийшов.
— Ой, небоже, спокою не чекай. Бо навіть хоч і умре, будеш ти з нею мати стільки клопотів, що не знаю, чи і врятуєшся?
А дівка та, що дяк її побив, на третій день заслабла, полежала та й померла.
Але устигла попросити батька:
— Як умру, то візьміть мене на три доби до церкви і нехай дяк три ночі читає наді мною псалтир, і що він схоче, те йому і дайте.
Батько зробив так, як вона хотіла: завезли її на три доби до церкви. Батько пішов просити дяка, щоб той три ночі псалтир читав там. Дяк відразу побіг до баби радитись, що робить?
А баба йому і каже:
— Біда, небоже, але вона тобі нічого не зможе зробити. Йди, погоджуйся! Тільки за добру ціну. Візьмись хоч за дві тисячі.
Дяк пішов і домовився за ту ціну. Наступила перша ніч.
Але баба навчила його, що робити.
— Візьми собі освячений роговий ніж і як тільки трісне труна, ти читай, а другий раз як трісне, то стережися, а як трісне третій раз, то падай на підлогу і малюй коло довкруж себе тим ножем.
Відправився він читати. Читає, читає, аж тут тріснула труна раз — він читає. Другий раз — він насторожився. А третій раз як тріснуло, він упав на підлогу і зробив так, як йому баба сказала. Померла встала і тут почалось! Що ж вона виробляла з ним! І воду лила, і стріляла, але нічого йому не могла зробити. На другу ніч баба і каже:
— Іди читати дяче, тільки буде тобі ще страшніше. Перший раз і другий, як трісне, то ти читай, а в третій раз, як трісне, то ти закривай скоро труну і лягай на неї зверху та міцно обійми її руками.
Він пішов. Двічі тріснуло. А на третій раз дяк накрив труну вінком та ліг зверху, міцно обхопивши її руками.
Відьма не могла встати. Тоді вона почала насилати на нього своїх підвласних. І кого там тільки не було, вся погань зібралася. Вони на дяка і вогонь сипали, і воду лили, і гарячим залізом пекли, і різали його, а як півні заспівали — погань розбіглася.
На третю ніч дяк вже не хоче йти, але баба йому каже:
— Нічого тобі не поможе, треба йти, бо гроші твої пропадуть і сам ти загинеш, як не підеш. І так не знаю — чи викрутишся, доведеться й мені там бути. Як тільки трісне перший раз труна, то будь вже на сторожі, другий раз, як трісне, то тікай, що є сили у вівтар і ховайся у ту шафу, в котрій висять ризи. Накрийся чорними ризами і замкнися зсередини. Не знаю, чи дасть тобі Бог витримати цю ніч.
Іде дяк знову читати до церкви. Читає він читає…
Тріснула раз труна, а потім і вдруге. Дяк швиденько сховався у шафі, відьма ж за ним та й загубила його. Тут був, а вже нема. Шукала, шукала і пішла по допомогу.
— Глядіть його! З-перед моїх очей утік! Дивились, дивились — нема.
— Не всі, видно, прийшли! Нема ще старої. Підіть за нею, пришліть її сюди.
От принесли тую бабу, у якої дяк мав квартиру. А відьма і каже:
— Вона добре знає, де він подівся, тільки їй його шкода, бо гарний хлопець. Шукайте, повинен бути.
Шукали, шукали — не знайшли.
— Підіть мені за тою, що тільки-но народилася, вона знайде.
Принесли й тую, а вона і каже:
— Які ви дурні, він он де, в шафі, але відтіль важко нам дістати. Підіть ви, назбирайте зілля й принесіть міх ковальський, та скоріше, бо часу немає.
Як посипали того зілля, підпалили його і тим міхом стали піддувати в ту дірку, що ключ входить, то він, сіромаха, трохи не вдушився. Але тут на його щастя півні заспівали.
— Ну, маєш щастя, вражий сину, що такий розумний народився в світ. Ще на світі довго будеш жити.
Сама знов лягла в домовину, а решта теж зникла.

Як коняча шкура полізла у шинок

Як коняча шкура полізла у шинокШинкар хотів, щоб один заможний хазяїн розпився. От він попросив наймичку того чоловіка вистригти у її господаря волосся і принести йому.
Дівка вже хотіла відрізати чуба, але передумала:
— Не на добро, видно, шинкарю треба коси. А що як я з цієї конячої шкури та зріжу кілька волосин? Шинкар не вгадає.
Скочила вона на лаву, а на стіні висіла коняча шкура, вистригла трохи волосся та віднесла шинкареві.
Того ж дня, у обід, дивляться, аж коняча шкура сама тихенько злазить зі стіни на лаву, а тоді на долівку і полізла з хати до шинку.
От так було б і тому хазяїнові, якби його наймичка не розгадала забаганку шинкаря.

Відьма і москаль

Відьма і москальДуже давно це було. В хаті відомої відьми зупинився на постій солдат. І як водиться, через деякий час полюбили вони одне одного. Так минув місяць, другий і все було добре. Але невдовзі москаль підозрив свою відьму в недоброму. Помітив він, що господиня кожну ніч кудись зникає і з’являється тільки вранці та й входить до хати якось дивно — через комин. Помиється тихо і зразу в ліжко — спати, бо видно, що дуже втомилась. Зацікавило це солдата, вирішив він прослідкувати, куди ж це його коханка ходить. В одну ніч прикинувся він, що спить, а сам почав стежити за жінкою. Вона ж тихо піднялась, зняла з себе сорочку, намастила тіло маззю, поставила горщик із зіллям в піч, скип’ятила його і, схопивши мечик, вилетіла через комин. Солдат аж онімів від страху, але допитливість все-таки перемогла в ньому інші почуття. Вирішив він випробувати все, що робила відьма, на собі. Знайшов мазь і намастився нею, скип’ятив зілля і раптом відчув, що його ніби-то підкидає вгору. Солдат почав шукати мечика, але не знайшов і тоді, ухопивши свій тесак, стрілою вилетів у димохід. В одну мить він опинився в якомусь пустинному місці серед великого натовпу відьом. Перелякавшись, він сховався за найближчий камінь. Дивиться, а відьми б’ються між собою на мечиках та ще і промовляють: “Втну, да не доткну.”
Ці ігри так розпалили солдата, що він вискочив з свого притулку і теж кинувся битися з відьмами, примовляючи:
“Я втну, та і перетну.”
Трапилось так, що він бився із своєю хазяйкою і відрубав їй пальця. Після цього відьми розлетілися по домівках і з ними полетів наш солдат. Вдома чаклунка почала докоряти солдатові за його допитливість. І як вона його не любить, але він все рівно повинен постраждати за свою провину. І дійсно, випила вона з нього всю кров і той солдат помер.

Баба Параска

Баба ПараскаНе знали дівчата, що баба Параска відьма, та й пішли до неї на досвітки. Пряли там і шили допівночі, пісень співали. Ледь полягали спати, як всі четверо дверей відчинились, мов би їх відкрила нечиста сила. Баба стояла на столі серед хати. Перелякані дівчата тільки глянули на неї, як з баби одяг сам спав. Стоїть вона гола, з розпатланими косами, нелюдським виглядом і з піною на губах. А потім, як схопить рубель та качалку, і давай бігати по хаті, закликаючи до себе різну погань. Скоро через всі щілини полізли до кімнати великі жаби, змії, черв’яки, пацюки та інші істоти. Забіліли попід вікнами очі упирів та мерців. Ось, ось накинуться на дівчат і всіх передушать. А ті з переляку не знали, що і робити. На їх щастя проходив повз відьміну хату батько однієї з дівчат. Побачивши, що тут діється, він взяв палку та надавав відьмі і, гукнувши дівчат, повів їх до себе ночувати. А ті повибігали з хати без спідниць і хусточок, бо з переляку забули їх одягнути. Вранці пішли всі подивитися на відьмину хату, а та аж завалилася на один бік від нічного бенкету.

Яких цуценят не любить відьма

Яких цуценят не любить відьмаЄ такі собаки, що відьом рвуть і вовків не бояться. У них виростають вовчі зуби. Один диякон дізнався про це діло і задумав придбати собі таку собаку. Розжився він цуценятком, сучечкою. Виросла вона, побігала, наплодила цуценят. Диякон залишив собі найкраще, теж сучечку. Коли вона виросла і побігала, то принесла цуценят двох чи трьох з вовчими зубами. Диякон одібрав цих цуценят і поклав їх собі під ліжко у хаті, щоб не подушила відьма. Стали вони підростати. Диякон і очей з них не спускав. Коли сам з дому одлучався, то припоручав жінці або робітникові, щоб доглядали за ними. Одного разу увечері диякон був дома. Він сидів і писав церковні книги. Коли чує, як заскавчали цуценята під ліжком! Диякон за мить схопив свій костур суковатий та туди. Коли дивиться, а там собака здорова, чорна, душить тих цуценят. Тоді він як почав її лупцювати тим костуром! Бив, бив, аж поки всі ноги перебив, ні однієї кісточки не залишилось цілісінької, потім перев’язав одну ногу червоною ниточкою і викинув її за двір. На другий день ранком диякон пішов до попа і заявив, що до церкви скоро привезуть відьму сповідати, так щоб піп відмовився це робити, бо не годиться відьом сповідати — гріх.
Незабаром після того дивляться вони, везе якийсь хлопець свою матір сповідати. Диякон відразу догадався, що то відьма, яка хотіла його цуценят придушити, і попові моргнув. Піп тоді став розпитувати, чим вона захворіла. Син сказав, що не знає, а вона скрізь зуби процідила, що впала з горища і розбилася.
Диякон і каже попові:
“Ану давайте ми зараз подивимось їй на ногу, коли одна нога перев’язана червоною ниткою, то вона відьма!”
Подивились вони на її ногу, а там — червона нитка.
Піп тоді почав її корити:
“Ех ти, боговідступниця, ти чортові душу віддала. Забирайся геть! Йди до чорта гріхи свої спокутувати”.
Взяли та прогнали відьму. Хлопець завернув коня і поїхав з матір’ю додому. Привіз і вона довго не жила, через день чи через два здохла.
Відьму, кажуть, просто не вб’єш. А диякон її доконав через те, що в нього була така палка, що всяку нечисть могла подолати, бо на ній знаходилось стільки сучків, скільки в “Отче наш” слів. І сучки, щоб були родимі, а не прироблені штучно.