Андрій і відьма

Андрій і відьмаПоїхав у місто один чоловік. Звали його Андрій. Було йому літ сорок. А коли повернувся, вже темно було, бо пізно, виїхав. їде він потихеньку, про своє думає. Раптом бачить — стоїть попереду якась дівка та така гарна!
— Доброго вам здоров’ячка, — каже, — підвезіть до села, будь ласка.
Та як засміється.
— Сідай, — відповів Андрій, — веселіше буде.
Залізла дівка на воза, сіла позаду і почала тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге,еге.
— Гей,гей,гей,гей.
— О,о,о,о.
Дивується Андрій, що за пісня така? Озирнувся, щоб запитати… А дівки нема. Сидить тільки на тому місці
здоровенна жаба та очима водить. Андрій дивиться на неї і зрозуміти нічого не може, що то воно таке трапилось? Коні ж тим часом потягли кудись вбік та й перевернули воза. Ледве Андрій встиг зіскочити з нього. А жаба також зникла хто-зна куди. Приїхав він додому лише вранці.
Увечері прибіг до нього хлопець кума і кличе в гості.
Андрій і пішов, та засидівся там до темряви, розповідаючи про свою пригоду з жабою. До своєї хати Андрій повертався через цвинтар, щоб скоріше було. Іде собі, поспішає, коли дивиться — стоїть на дорозі та сама дівка, що вчора підвозив.
Стоїть, посміхається, а в руках якийсь клумак тримає.
— От тобі і на, — подумав перелякано Андрій. — Що ж воно буде?
А дівка ніжно так на нього дивиться і мовить:
— Доброго здоров’я тобі, Андрій. Допоможи клумка донести. Взяв Андрій його на плечі, а дівка позаду іде і сміється. Дійшли до Аядрієвої хати, зайшов чоловік до кімнати, дивиться, а в руках у нього кінська нога, і така, що згнила зовсім. А на дворі в цей час хтось як зарегоче, аж двері відчинились.
— Щось не те, — подумав Андрій, — і чого до мене нечиста сила прив’язалася. Треба до церкви сходити, свічку поставити.
Десь з тиждень жив собі Андрій спокійно. Але якось їхав він вночі зі степу. Сам їхав. Іде собі і замислився, коли це коні знов вбік кинулись. Він озирнувся, баче — жінка вся в білому біжить за ним. Придивився, начебто та сама дівка, тільки років їй побільше. Андрій батогом по конях — вони дужче побігли. А дівка не відстає! Бігла, бігла, догнала й сіла на краю воза і сидить мовчки. Андрій з переляку зробився як кам’яний — не ворухнеться і чуб дибом стоїть.
Доїхав він до церкви, а вона зскочила і зчезла.
Перехрестився Андрій на церкву і поїхав додому. А вдома розповідає дружині:
— Зі мною знову стався негаразд, — відьма їхала на возі.
— Та то Явдоха Нетхайло, вона відьма… Добре, що ти мовчав, а не дай Господи, зачепив би, то з життям міг би розпрощатися, — мовила дружина.
Через деякий час повертався Андрій знову вночі додому. І йшов він мимо Явдохиної хати. Дивиться, а в неї вікно світиться. Цікаво стало йому, а що робить відьма? Дивиться, а в неї в хаті повно жінок і всі голі. Намастилися якимось зіллям, приставили стола до печі, розганяються, перекидаються зі стола та прямо в піч. Вилітають через комін уверх і ось перед вікнами уже всі на конях. Андрій і думає:
— Як би ото і собі з ними поїхати?
Вони його побачили і кажуть:
— Намастись зіллям, розженись й перекинься через стіл. Тільки гляди, як будеш летіти з нами, то не кажи “Тпру!” — горе буде.
Взяв Андрій і все зробив, що йому відьми казали. Десь взявся кінь під ногами, вдаргіЬ копитом і полетів за відьмами.
Летить та раптом бачить — болото попереду, очерет! Як його їхати туди?
— Тпру!
Коня не стало під ним, а став мечик, той, що жінки коноплі б’ють. Почав Андрій вибиратись з болота, але не може. Хтось тримає його ноги, лізе у чоботи, рве волосся, закриває очі. Придивився, а то гади болотні так і лізуть до нього. Як почали його їсти та кусати! Андрій як заволає, як застогне. Ледве з болота виліз. Допоміг один добрий чоловік — литвин. Каже він Андрію:
— Сподобався ти відьмі Явдосі, от вона і пустує з тобою. Але я тобі допоможу: доки додому доберешся, вона вже постаріє. Ну йди, Андрій, бувай здоров.
Три роки Андрій додому їхав, в пеклі у чортів побував, голдовництву у татар навчився, грошей заробив. От, нарешті, до рідного села під’їздить. Дивиться, а попереду йде якась стара баба. Коли він обігнав її, вона стрибнула йому на кінець воза і давай тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге.
— У,у,у,у,у,у.
— Андрій…
Озирнувся він, а на возі суха, мертва жаба лежить. Скинув її Андрій на землю, а тут по ній щось як вдарить, нібито блискавка, і рознесло її на тисячу шматочків, тільки дим пішов.
Приїхав Андрій у село, бачить, хата його згоріла і нема ані жінки, ані дітей. Сів він на землю, заплакав і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що жінка живе у відьми Явдохи в хаті і діти також там. Відкрив він очі, дивиться, а хата ціла і жінка стоїть перед ним з коцюбою в руках, да як трісне його по лобі тією коцюбою…
— Будеш знати, як з відьмами водитись!

Як маляр хотів зробити жінку відьмою

Як маляр хотів зробити жінку відьмоюВ одному селі малярі поновляли церкву. Один з них стояв на квартирі у бідного чоловіка. Мужик той був в економії на заробітках, а жінка сама управляла господарством. Якось квартирант попросив господарку на вечерю подати молока.
А вона в отвіт:
— Я рада б пригостити вас молоком, та, на жаль, і дітям не вистачає. Корова поганенька — молока зовсім мало дає.
— Ех ти, не знаєш, як молоко добувати? — обізвався маляр. — Хочеш, я навчу, як добувати молоко: буде його не в поїд, ще й продавати будеш!
— То що треба зробити, аби так багато молока було? Навчи, будь ласка.
Маляр погодився. Він взяв книгу і почав читати. Читав, читав дуже довго. Коли жінка дивиться, а образи, що стояли високо на покуті, раптом, ні з того, ні з цього пливуть і пливуть вниз і, нарешті, стали на долівку. А той маляр тоді і каже:
— Скидай спідницю!
Вона скинула і стоїть в одній тільки сорочці, чекає, що далі буде.
А маляр знову щось почитав в книзі та й каже:
— Ну, а тепер повертайся до образів задом!
От тоді вже жінка схаменулася, що це діло не Боже, а від чорта, та й кинулася одягати спідницю і задки-задки геть від покуття подалі.
А маляр питає її:
— Чого ти так злякалась, куди ти біжиш?
— Хай тобі всячина з молоком! — відповідає жінка, — краще я без молока буду, чим душу свою занапастити!
— Е, голубко, а ти хотіла, щоб і молоко було і щоб душа була чиста? Так не буває! Абияк це не робиться: або душу рятуй, або багатій!
Та жінка не схотіла вчитися дарма молоко добувати. І маляру відмовила в квартирі — лякалася, щоб він не поробив з нею чогось поганого.

Жаба на сковороді

Жаба на сковородіБула чаклунка, а в неї швеці стояли. От якось приходить до неї сусідка і питає:
— Що, вловили?
— Вловила! — каже чаклунка.
— Де ж воно?
— В печі сохне!
Побалакали вони та й пішли з хати. А ті швеці і кажуть проміж собою:
— Давайте подивимось, що воно там?
Відкрили піч, дивляться, а там на сковороді жаба, та засохла-а-а як сухар. Взяли швеці ту жабу суху та й вкинули її в кисет з тютюном, побили її молотком на дрібнісінькі шматочки. А потім взяли та й повісили той кисетик на стінку.
Хай воно там і буде. А воно все мовчить! Тоді відкрили кисет, а там стільки жабенят, так і кишить! Ото на скільки частинок було жабу розбито, стільки і жабенят з’явилося. Тут вже швеці поохали, поохали й вирішили: “Це ж вони, сукини дочки, відьми, хотіли когось отруїти”. Взяли та викинули цих жабенят.

Відьма-початуха

Відьма-початухаУ Херсонській губернії була колись така традиція: не можна весілля грати доти, поки не почне початуха. Отож раз в одному селі зимував чумак з волами, а у того хазяїна, в якого він жив, дочка виходила заміж. Уже в суботу ввечері чумак дивиться: все готове до весілля, а музики не починають грати і дружки не співають.
Чумак і питає:
— Чого це не починають весілля грати?
А той хазяїн у відповідь:
— Ще не можна грати, бо не прийшла початуха.
Чумак дивується:
— Яка це початуха?
— В нас є баба-початуха і без неї не можна весілля грати, а треба почекати.
Чумак і говорить:
— Я вам почну весілля без вашої початухи.
Та й давай співати. Ледь чумак заспівав, то й всі затягнули пісню; заграли музики.
Коли через годину приходить баба: така погана, як старе жлукто, та й питає:
— Хто це весілля почав? А їй показали на чумака, який сидів за столом та пив горілку.
— Ну, — каже баба, — побачимо, чи будеш ти вдруге починати весілля…
А чумак посміхається. Коли дивляться люди, а в чумака став збільшуватись ніс. Ріс, ріс та й уперся в стіл. Чумак від страху став підтягати носа в себе. Ніс почав зменшуватись.
Та й дійшов до того, як був.
Вилазить чумак із-за столу та й каже:
— Ну, а зараз бабо, потанцюємо…
Підхопив бабу і повів у танок. Танцювали, танцювали, коли це чумак зупинивсь… А баба собі перестала. Тоді чумак взявся у боки, а баба собі взялася у боки…
Чумак як підскочить, та як заспіває:
— Ой, якби ти, вража баба, не подраная така!..
А баба собі як підскочить, та й прилипла головою до стелі.
Тоді чумак каже:
— Я свого носа умію підтягнути, а ну, тепер, вража бабо, одліпися ти від стелі!..
Та й пішов за стіл горілку пити. Баба почала просити, рідним батьком звати і заріклась, що більше, поки в світі буде жити, не буде “початухою”.
А чумак випив, закусив та як ударить кулаком об стіл, аж стіни задвигтіли. Баба й ляпнула додолу!

Відьми – дякові коханки

Відьми - дякові коханкиБув один такий дяк — Бурковський. Мав одну дівку у своєму селі, другу дівку мав на стороні. Один вечір йшов до дівки у своїм селі, а другий вечір проводив з іншою. Так він і жив, але не знав дяк, що його дівки — обидві відьми.
Прийшов раз дяк до тієї, що жила на стороні.
Посидів файно, а на прощання вона йому каже: “На тобі бук.”
Він питає: “На що мені цього бука?”
А вона тоді відповіла: “Ти як цей бук не будеш мати, то додому не прийдеш. Бо на границі свого поля тебе може хтось зустріти, не пустить додому. Але ти нічого не роби, лише цим буком бий і бий, і воно до тебе не приступить.”
Взяв тоді дяк той бук і пішов. Доходить до границі, — раптом з’явилася перед ним дуже велика льоха і лізе йому під ноги. Він у той бік — і вона туди, він в інший – і вона теж.
Бачить дяк, що не відчепиться від тієї льохи. Тоді він бере і тим буком починає ту льоху бити. Б’є, б’є, а вона наперед цього все йде. Привела його аж до воріт, на воротах стала і не пускає його за обору. Тоді він почав і на своїх воротах її бити: так бив, поки аж не забив і той бук не зламався. Нарешті увійшов він до хати, розібрався і ліг собі спати. Але ж не спить і не спить — жура йому, що убив льоху. А тут вже й досвіток.
Думає він: “Піду я на дорогу, візьму ту льоху, десь викину, щоб не мати напасті.” Виходить на двір, дивиться: а льохи вже нема!
Він тоді і каже: “Боже, та я її убив, вона була нерухома. Господу дякувати, що вона зникла: не буду мати всякого клопоту.”
Наступив той вечір, що вже має дяк йти до дівки у своєму селі. Приходить він до неї, а її тато і мама плачуть, кажуть, що вона вмирає. Привітався він зі старими, та й питає, що трапилось, чого їх донька вмирає.
А старі кажуть: “Ми не знаємо — заслабла і вмирає.”
Скільки не сидів у них дяк, дівка так і не обізвалася до нього. Тоді пішов він собі знов додому. Прийшов, ліг спати. А потім цілу днину був собі вдома. Приходить вечір, знов він йде до тієї дівки на сторону. Приходить, звітався з нею і з її родичами.
Питає вона у нього: “А що тобі діялося, як ти йшов додому?”
А він в свою чергу: “Як ти знала, що мені мало бути в дорозі? Якби не твій кийок, я б не оборонився від льохи, що не пускала мене тією стежкою, якою я йшов собі додому?”
Посміхнулася дівка: “Я якби не знала, то тобі бук не давала. А льоха — то твоя коханка! Я одна на стороні, а та друга на твоїм селі. А зараз йди додому, бо за тобою прийде її посланець. Вона хоче тебе просити, аби ти їй псалтиру читав.”
Приходить дяк додому, а там тієї дівки тато чекає на нього.
Привітався та й каже: “Моя донька вмирає, хоче вас бачити на очі.”
Приходить він до неї, та йому докоряє: “Де ти так барився? Я вже маю умирати, чекаю на тебе, маю тебе просити, щоб ти мені три ночі псалтир читав. Першу ніч у хаті, а дві ночі у церкві. За те маєш від мого тата дістати пару волів з возом, що відчитаєш у хаті, а за ті дві ночі у церкві я сама тобі заплачу.”
Сказала і відразу померла. Приходить ніч, коли дяк мав псалтир читати у хаті. Бере він у церкві псалтир, приходить у хату до померлої, сідає і читає. За тую ніч заробив собі воли з возом. Настав час у церкві читати.
Дяк пішов до дівки, що жила на стороні, та й каже: “Померла моя коханка. За першу ніч проповіді її тато дав мені воли з возом. Але ще дві ночі маю читати псалтир небіжниці у церкві. Вона обіцяла мені сама заплатити. Як ото я відчитаю, то від кого та плата буде?”
А вона йому і відповідає: “Якщо б до мене зараз не прийшов, то така була б плата, що від тебе і кісточки не залишилося! Але якщо мене послухаєш і все зробиш, що я тобі буду казати, то відчитаєш ці дві ночі і в живих залишишся.”
Дала вона йому такі ночви, що сім років пасху пекли та не були миті; потім таку скатерть, що сім років стелилася і не була прана; а ще таку свічку, що сім років знаходилась коло пасхи і не була запалена.
Ото дала вона йому всі ці речі та й мовить: “Як підеш у церкву псалтир читати, щоб все це з собою взяв. Як дівку принесуть до церкви, то там нікого не залишиться. Лише вона у труні, а коло неї будеш ти псалтир читати. А церкву замкнуть. Як її занесуть у церкву і залишать вас удвох, ти цю скатерть постели ліворуч коло труни і ночви постав, і свічку засвіти. Коли читатимеш псалтир, буде тріщати деревище. Як трісне перший раз — ти читай, тільки свічку більше засвіти. А як лусне вдруге, тоді вже швидше ховайся за ночви. Вона як вийде з труни і буде тебе прохати вийти до неї, ти сиди, не показуйся.”
Як та дівка дяка навчила, так він і зробив. Коли замкнули церкву, почав він псалтир читати. Читає, читає,
раптом деревище відізвалось. Йому вже страшно, але він читає далі. Чує він — вдруге тріснуло. Тоді він швидко сховався під ночви.
Як тільки він ними накрився, покійниця вилізла з труни і зачала його просити: “Де ти є? Покажися мені, мій милий! Скільки до мене ходив і ми любилися, тепер вже між нами розлука. Я йду до сирої землі, а ти лишаєшся на світі. Чую, що щиро молишся, мені читаєш. Вийди до мене!”
А він сидить, мовчить, не обзивається. А відьма шукає його, у кожний куточок заглядає, але знайти не може.
Тоді і каже йому: “Я тебе, пташку, мушу знайти, бо я через тебе йду сиру землю їсти, куди ти мене спорядив!”
Так вона лютувала, перешукувала скрізь все у церкві, але даремно. Тут когут запіяв, вона кинулася до труни та й лягла. Переляканий дяк виліз з-під ночов і далі читає.
Вранці прийшли, відмикають церкву, дивляться, а дяк сидить і читає. Наступив день, він пішов додому. Прийшов, але нічого робити не може, думає, як ту третю ніч перебути в церкві та не загинути. Думав, думав, нічого не придумав. Він костур у руки і пішов до своєї коханки сторонньої, аби вона порадила, що йому робити.
— А що, відчитав уже у церкві? – питає.
— Відчитав, але останню ніч як дочитати? – бідкається.
Тоді вона радить: “Заприсягни переді мною: якщо іншу не візьмеш собі за жінку, тоді дістанеш порятунку. А як не заприсягнеш, то не відчитаєш ніч.”
Побачив дяк, що біда йому буде, коли не присягне (боїться смерті — ще молодий), він і дав згоду.
Тоді дівка й радить: “Тую скатерть постели під труною, і ті ночви там постав, і ту свічку засвіти, і тими ночвами накрий. Як будеш читати, то не чекай поки деревище два рази трісне — живо ховайся
під ті ночви.”
Пішов дяк до церкви другу ніч псалтир читати. Зробив все, як йому наказано. Став читати, раптом чує, а то вже з вечора зачинає деревище тріщати. Він тоді залишив псалтир, та й під деревище запхався, ліг на ту скатерть, тими ночвами накрився, ту свічку взяв у руки і тримає. Виходить небіжниця з деревища і його шукає.
Кличе: “Мій милий, обізвися, ти бачиш, що вже між нами розлука. Я вже йду до сирої землі, вийди, ще хоч раз поцілуємся!”
А він не обзивається. Тоді вона давай шукати: обшукала всю церкву від бані до землі, заглядала поза кожну скалубинку, та не знайшла. Відчинила церкву, облетіла три рази навколо неї і як свиснула!
Злетілося відьом повна церква і кажуть їй: “Що ти від нас хочеш, сестро?”
Відповіла: “Хочу лише, щоб ви мойого кавалера знайшли тут, бо я маю його розірвати на кісточки!”
А вони їй: “Ми, сестро, не знаєм, де він є, але цієї ночі дитина народилася — дівча-відьма, вона ще не має гріху первородного, ще маминої цицьки не куштувала, ось вона знає, де він є.”
Вийшла відьма знов з церкви, як свиснула.
Прилетіла дитина, як голуб, та й каже: “Матимеш гріх неспокутуваний за те, що турбуєш такого як я ангела.”
А відьма виправдовується: “Мушу тебе кликати, бо я йду марно з світу через свого коханого. Він мене туди спорядив, а сам хоче з іншою газдувати. А мені великий жаль, бо я у свого тата одна була, на кого маєток залишається? Я хочу, щоб і він ліг у гроб!”
А дитина тоді промовила знов: “Якщо ти маєш таку міць, щоби і йому був гроб, то роби.
А мене облиш, бо я ще лише дві години на світі, і такий гріх не можу на свою душу взяти! Я знаю, де він лежить, а ти безсила його знайти, бо він запечатаний. Мені ж не вільно сказати, що треба робити, бо я ще в хрест не уведена. На цьому, сестро, бувай здорова.”
А той дяк, як почув ті слова, та й відхилив ночви, виглянув. У церкві було повно відьом, а серед них — і його стороння дівка. Тут когут запіяв, небіжниця грим до деревища, лягла на віки вічні. Тоді і всі відьми з церкви геть.
Церква замкнулася. Дяк піднявся з-під ночов і читає далі псалтир до днини. Розвиднілося.
Коли відмикнули церкву, здивувалися: посередині сидів дяк і читав псалтир.
Родичі сказали: “Значить Божа воля, що він живий.” Затим прийшов батюшка, відправив службу Божу, небіжницю винесли з церкви і поховали. Її тато віддав дякові віз і воли за першу ніч, що читав у хаті. Але за дві останні ночі, що читав у церкві, він не одержав плати.
Її тато йому сказав: “Йди, йди! Якої ще тобі треба плати, якщо узяв воли і віз, і доньку до гробу загнав?!”
Нічого не залишилось дякові, як взяти воли з возом та й іти сватати сторонню дівку. Оженився і газдував дяк доти, доки йому Бог присудив віку.

Як відьми возили відьмака

Як відьми возили відьмакаЖив собі чоловік, який знав усіх відьом і вказував про них людям. Узлились відьми на чоловіка, прийшли якось до нього вночі, а він в цей час спав на возі, і вивезли його на ростаньки. А чоловік цей був відьмак і зробив так, що відьми не можуть відійти від воза. Цілу ніч так і простояли, як стовпи. Вже на зорю стало займатись, баби погнали корів до череди, а вони все стоять коло воза. Тоді вже, як всі люди побачили відьом, чоловік відпустив їх додому і сказав, щоб вони більше не доїли чужих корів.

Як литвин-відьмак поробив, що москаль летів

Як литвин-відьмак поробив, що москаль летівКолись, як я був малим (може відрахувало мені тоді п’ять), зібралися всі коло хати: батько, дід ще був живий, та сусіди. Посідали на призьбі, балакають собі про різне. Вже вечоріло. Була весна.
Раптом мій батько почав придивлятися та й питає:
— Що це таке, наче якийсь птах летить?
Тоді вже і я бачу, що летить великий птах, — наче журавель. Мій дід як схопиться, та за колесо (у нас на дворі лежало старе, поламане колесо) і поклав його серед двора та ломакою обкреслив коло.
Той птах спускається на те колесо нижче, нижче, та промовляє:
“Пить, пить.”
Коли дивлюсь, аж то не птах, а москаль. Учорнів, як земля. Побіг я в сіни та приніс у глечику води. Він напився і тоді заговорив. Тут його, звичайно, люди обступили, почали розпитувати.
А він моєму діду в ноги кланяється.
— Коли б ви мене зараз, діду, не порятували, то я б пропав. Розбився б на смерть або об дерево головою, або в річку б упав.
— Хто ж це тобі таке поробив? — питає дід.
От москаль і почав розповідати:
— Прийшов я у шинок, п’ю собі горілку, закушую. Коли увійшов литвин. “Почастуй, — каже, — бо в мене грошей нема.”
А я повернувся до нього і кажу:
— Оце вже всіх буду частувати!
Не дав йому ні грошей, ні горілки.
Той литвин скоса зиркнув на мене та тільки промовив:
— Будеш же ти мене знати!
І пішов з шинку. Тільки-но я з шинку за поріг, коли чую, мене вгору тягне. Як почав махати руками, як почав! Та й полетів. Летів я летів, аж з Чернігівської губернії. Як побачив, що вже через Дніпро лечу, то дуже злякався. Сили у мене вже немає, у горлі засохло. От-от упаду. Став я Бога прохати, щоб не дав умерти наглою смертю… І як я тепер додому дійду.
Тут його люди обступили і почали давати гроші, хто копійку, хто дві, хто скільки міг. Переночував у нас той
москаль і пішов в рідний край.