Про господиню-чарівницю і слугу

Про господиню-чарівницю і слугуОдин чоловік служив кілька років у однієї вдови. А у сусіда була дівка-чарівниця. Рано, коли слуга їхав у дорогу, вона йому переходила порожніми коновками і він завжди в дорозі мав неприємності. Раз поскаржився своїй господині, що його та дівка доймає. А господиня і каже:
“Ти дурний, як вона тебе буде переходити, то ти піджени коні і поїдь швидше”.
На другий день він виїздить десь на фурманку, дивиться, а вона йде з порожніми коновками. Як той затне коней і переїхав цю чародійницю.
Дівка тоді наробила крику і каже: “Я мушу вмирати через тебе!”
А слуга відповідає: “То вмирай, що мені до цього. Було мені не переходити дорогу з порожніми коновками”.
Тоді дівка своє:
“Як я помру, то ти мене мусиш пильнувати три ночі в церкві”.
І померла. Прийшов вечір. Пора йти пильнувати вмерлу у церкві. Він до господині та й заплакав перед нею.
А господиня і каже: “Не плач, купи за п’ять карбованців маку, розсій його по церкві, а сам вилізь на хори і сиди тихо”.
Той так і зробив. Купив маку, а коли прийшов до церкви, то розсіяв його та сховався на хорах. Наступила північ. Як назлетілося у церкву чарівниць-відьом, як зачали мак збирати — збирали-збирали, поки увесь не зібрали. А далі стали його шукати, але тут когут заспівав і вони всі повтікали. На другий вечір мусить слуга знову йти до церкви пильнувати відьму. Наказала йому господиня купити вже за десять карбованців маку, а самому сісти там, де ксьондз сповідує. Так слуга і зробив. Знов близько півночі налетіло ще раз чарівниць-відьом і знов почали мак збирати. Збирали, збирали, поки весь не позбирали, а потім стали його шукати.
Але тут когут запіяв і повтікали всі. На третій вечір збирається слуга знов до церкви.
Наказує йому господиня: “Нині купи за п’ятнадцять карбованців маку, розсій його, а сам вилізь на павук, що висить на середині церкви, вмотайся тим шнурком аж до самої гори”.
Той так і зробив — розсіяв мак і заховався, як наказувала господиня. Коло опівночі назлетілося чарівниць
стільки, що навіть не мали де стати. Кинулися мак збирати і почали слугу шукати. Але ж жодна не змогла його знайти.
Тут хтось підніс очі догори і наробив крику: “А дивіться, сліпаки, де він заліз!”
Тут всі закричали, як його дістати звідтіля.
А та відьма, що померла і яку він пильнував, каже: “Тут є один млин, що вже сім років, як погорів. Принесіть звідти вуглі, накуріть у церкві і він злізе!”
Але всі вони почали торгувати і жодна не хотіла йти — відпиралася, що, мовляв, не знає, де той млин.
Тут слуга дивиться згори і бачить, що його господиня між ними і каже: “Я піду сама”.
А вона хоч теж відьмою була, але йому лиха не хотіла. Вона так навмисно сказала, щоб довго бавитись і йому нічого не зробити. І полетіла по вуглі. Вже мав когут запіяти, як повернулась господиня з вуглями. Як накурили відьми, то слуга ледь не задушився на павуку вгорі. З того диму почав він поволі спускатися униз. І вже тільки мали вони його за ноги вхопити, але ж когут запіяв то й всі повтікали. Тоді зліз слуга з павука та й пішов додому. Наступної ночі слуга вже не спить, пильнує господиню, що вона буде робити. Перед північчю встала господиня, намастила коцюбку і крикнула: “Цуть!” — та й через комин поїхала на коцюбі.
Подивився слуга на це і живо побіг до хати, витягнув з-під печі мастило і намастив коцюбу, взяв макогона, щоб погоняти, і крикнув: “Цуть!” — та й собі поїхав через комин за господинею. Летить, дивиться. Раптом бачить з далека, що на границі багато чарівників і чарівниць, які б’ються між собою, аж гуде! Приїхав слуга до них, як став макогоном молотити, яж кров догори зацебеніла. Бив, бив він на всі боки чарівників, але ж тут всі збираються вже додому. І слуга теж сів на коцюбу, та замість того, щоб сказати: “Цуть!” вимовив: “Вє!”. І впав на землю! Б’є поза себе коцюбку макогоном, а вона не хоче їхати. Тоді він просить господиню: “Як треба казати?”
А вона мовчить, не відповідає. Бідак-слуга мусив йти пішки. Йде він, йде, вже і пташки зачинають співати. Він слухає, одна пташка заспівала: “Цуть-цуть!”
Тут він як крикне три рази: “Цуть!”
Так і поїхав, наче вітер! Догнав він свою господиню і як почав макогоном шмарувати, аж відголоски пішли. Потім приїхав додому і пішов спати.
Вранці встає, дивиться на господиню і ніби не знає, що це він її бив, і питає: “Що з вами таке, що ви такі сині?”
А господиня каже: “То я тебе від смерті спасла, а ти мене так вчора збив, що я ледве жива!”
А слуга каже: “Було б мені відповісти, як поганяти вашу чарівницьку коцюбу!”

Відьма і дяк

Відьма і дякВ одному селі не могли знайти дячка. Бо всі вони, хто ним був, швидко помирали. Влаштуються на приход, послужать місяців п’ять — і помруть. А коїлося де тому, що у пана сотника була дуже красива дочка. Вона зналася з нечистою силою і сама була великою відьмою — управляла всіма навколишніми відьмами. Ця чарівниця могла зробити все те, що їй захочеться. Особливо вона мордувала дяків свого приходу, котрі не могли витримати її пакощів і вмирали.
Один молодий дячок поступив на той приход. Мав він не більше, як років вісімнадцять. Не було у нього ні жінки, ні дітей. Квартиру він найшов собі у одної баби, котра була також підвласна тій дівці-відьмі.
Баба, як побачила того молодого дяка, і почала йому говорити:
— Шкода тебе, небоже, що ти такий молодий і гарний. Та ти довго тут не пробудеш.
— Чом же я, бабко, не буду тут довго?
— Я б тобі сказала, але не моя річ говорити. А так як мені тебе шкода, щоб ти в такому молодому віці не помер, то скажу, тільки чекай нагоди.
— Будьте так ласкаві, скажіть мені все зараз.
— Ой, не встережешся, небоже.
— Чом, бабко?
— А не розкажеш про мене?
— Ні, не розкажу.
Тоді почала його баба вчити:
— Ото як будеш йти у неділю до церкви, зустрінеш дуже гарну дівчину. Вона буде нести воду і скаже тобі: “Добрий день вам, дяче!” Ти шапки на те її привітання не знімай і нічого не відказуй, а як відкажеш, то біду накличеш.
Дочекавшись неділі, пішов дяк у церкву. Дивиться, іде йому назустріч відьма і воду у відрах несе.
— Добрий день вам, дяче!
А той поставив очі в землю і пройшов мимо.
Відслуживши службу, дяк повернувся додому і ліг спочивати.
Питає його баба:
— А що, зробив так, як я тобі казала?
— Зробив, бабко, і тепер буду вірити, що все то правда, що ви мені казали.
— Чекай, небоже, — перейшла на шепіт стара, — я ще тобі більше скажу. Ти вийдеш тоді, як буде сонечко спочивати і коли підеш, візьмеш з собою обротьку, що в сінях висить за дверима. Вийдеш за ворота і під тином перша підпора стоїть, побачиш, ти кидай на неї оброть і зараз сідай туди ж, бо то та сама, яку ти бачив. Вона на тебе точить зуби за те, що ти з нею не поздоровкався.
Баба озирнулась на вікно, на двері і продовжувала:
— Як сядеш на неї, то вона тебе буде дуже носити і поверх води, і поверх лісу. Відьма схоче тебе скинути, а ти тримайся і бий її, скільки зможеш і куди попадеш.
Прийшла та пора. Дяк вийшов, взяв оброть, накинув її на першу підпору і сів зверху. Та підпора зробилась під ним гарним конем і почала його носити. Він бив того коня, бив, так бив, що вже і сили не стало.
Приїхав додому, скинув оброть і тільки почув:
— Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.
От приходить він до хати, а бабка і запитує:
— А не вбив ти її?
— Ні, бабко. Як оброть скинув, то вона ще заговорила:
“Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.”
— Ще будеш з нею горе мати, але послухай мене, що я тобі буду казати. Бери ту саму оброть і доброго кия. Накинь оброть на ту саму підпору і сідай на неї та так бий, щоб вже і живої не пустити з рук.
Як сів дяк на підпору, то вона ніби-то сказилася і втричі гірше його носила, ніж в перший раз. Але дяк запас багато київ й бив її вже так, що додому довелося пішки йти, бо вона кудись поділася з-під нього, і нічого вже йому не сказала.
Прийшов дяк до хати, а бабка і питає у нього:
— А що, небоже, бачив, де вона зникла?
— Ні, бабко, не бачив і нічого вона мені не говорила, бо я її так бив, що ледве додому прийшов.
— Ой, небоже, спокою не чекай. Бо навіть хоч і умре, будеш ти з нею мати стільки клопотів, що не знаю, чи і врятуєшся?
А дівка та, що дяк її побив, на третій день заслабла, полежала та й померла.
Але устигла попросити батька:
— Як умру, то візьміть мене на три доби до церкви і нехай дяк три ночі читає наді мною псалтир, і що він схоче, те йому і дайте.
Батько зробив так, як вона хотіла: завезли її на три доби до церкви. Батько пішов просити дяка, щоб той три ночі псалтир читав там. Дяк відразу побіг до баби радитись, що робить?
А баба йому і каже:
— Біда, небоже, але вона тобі нічого не зможе зробити. Йди, погоджуйся! Тільки за добру ціну. Візьмись хоч за дві тисячі.
Дяк пішов і домовився за ту ціну. Наступила перша ніч.
Але баба навчила його, що робити.
— Візьми собі освячений роговий ніж і як тільки трісне труна, ти читай, а другий раз як трісне, то стережися, а як трісне третій раз, то падай на підлогу і малюй коло довкруж себе тим ножем.
Відправився він читати. Читає, читає, аж тут тріснула труна раз — він читає. Другий раз — він насторожився. А третій раз як тріснуло, він упав на підлогу і зробив так, як йому баба сказала. Померла встала і тут почалось! Що ж вона виробляла з ним! І воду лила, і стріляла, але нічого йому не могла зробити. На другу ніч баба і каже:
— Іди читати дяче, тільки буде тобі ще страшніше. Перший раз і другий, як трісне, то ти читай, а в третій раз, як трісне, то ти закривай скоро труну і лягай на неї зверху та міцно обійми її руками.
Він пішов. Двічі тріснуло. А на третій раз дяк накрив труну вінком та ліг зверху, міцно обхопивши її руками.
Відьма не могла встати. Тоді вона почала насилати на нього своїх підвласних. І кого там тільки не було, вся погань зібралася. Вони на дяка і вогонь сипали, і воду лили, і гарячим залізом пекли, і різали його, а як півні заспівали — погань розбіглася.
На третю ніч дяк вже не хоче йти, але баба йому каже:
— Нічого тобі не поможе, треба йти, бо гроші твої пропадуть і сам ти загинеш, як не підеш. І так не знаю — чи викрутишся, доведеться й мені там бути. Як тільки трісне перший раз труна, то будь вже на сторожі, другий раз, як трісне, то тікай, що є сили у вівтар і ховайся у ту шафу, в котрій висять ризи. Накрийся чорними ризами і замкнися зсередини. Не знаю, чи дасть тобі Бог витримати цю ніч.
Іде дяк знову читати до церкви. Читає він читає…
Тріснула раз труна, а потім і вдруге. Дяк швиденько сховався у шафі, відьма ж за ним та й загубила його. Тут був, а вже нема. Шукала, шукала і пішла по допомогу.
— Глядіть його! З-перед моїх очей утік! Дивились, дивились — нема.
— Не всі, видно, прийшли! Нема ще старої. Підіть за нею, пришліть її сюди.
От принесли тую бабу, у якої дяк мав квартиру. А відьма і каже:
— Вона добре знає, де він подівся, тільки їй його шкода, бо гарний хлопець. Шукайте, повинен бути.
Шукали, шукали — не знайшли.
— Підіть мені за тою, що тільки-но народилася, вона знайде.
Принесли й тую, а вона і каже:
— Які ви дурні, він он де, в шафі, але відтіль важко нам дістати. Підіть ви, назбирайте зілля й принесіть міх ковальський, та скоріше, бо часу немає.
Як посипали того зілля, підпалили його і тим міхом стали піддувати в ту дірку, що ключ входить, то він, сіромаха, трохи не вдушився. Але тут на його щастя півні заспівали.
— Ну, маєш щастя, вражий сину, що такий розумний народився в світ. Ще на світі довго будеш жити.
Сама знов лягла в домовину, а решта теж зникла.

Як коняча шкура полізла у шинок

Як коняча шкура полізла у шинокШинкар хотів, щоб один заможний хазяїн розпився. От він попросив наймичку того чоловіка вистригти у її господаря волосся і принести йому.
Дівка вже хотіла відрізати чуба, але передумала:
— Не на добро, видно, шинкарю треба коси. А що як я з цієї конячої шкури та зріжу кілька волосин? Шинкар не вгадає.
Скочила вона на лаву, а на стіні висіла коняча шкура, вистригла трохи волосся та віднесла шинкареві.
Того ж дня, у обід, дивляться, аж коняча шкура сама тихенько злазить зі стіни на лаву, а тоді на долівку і полізла з хати до шинку.
От так було б і тому хазяїнові, якби його наймичка не розгадала забаганку шинкаря.

Відьма і москаль

Відьма і москальДуже давно це було. В хаті відомої відьми зупинився на постій солдат. І як водиться, через деякий час полюбили вони одне одного. Так минув місяць, другий і все було добре. Але невдовзі москаль підозрив свою відьму в недоброму. Помітив він, що господиня кожну ніч кудись зникає і з’являється тільки вранці та й входить до хати якось дивно — через комин. Помиється тихо і зразу в ліжко — спати, бо видно, що дуже втомилась. Зацікавило це солдата, вирішив він прослідкувати, куди ж це його коханка ходить. В одну ніч прикинувся він, що спить, а сам почав стежити за жінкою. Вона ж тихо піднялась, зняла з себе сорочку, намастила тіло маззю, поставила горщик із зіллям в піч, скип’ятила його і, схопивши мечик, вилетіла через комин. Солдат аж онімів від страху, але допитливість все-таки перемогла в ньому інші почуття. Вирішив він випробувати все, що робила відьма, на собі. Знайшов мазь і намастився нею, скип’ятив зілля і раптом відчув, що його ніби-то підкидає вгору. Солдат почав шукати мечика, але не знайшов і тоді, ухопивши свій тесак, стрілою вилетів у димохід. В одну мить він опинився в якомусь пустинному місці серед великого натовпу відьом. Перелякавшись, він сховався за найближчий камінь. Дивиться, а відьми б’ються між собою на мечиках та ще і промовляють: “Втну, да не доткну.”
Ці ігри так розпалили солдата, що він вискочив з свого притулку і теж кинувся битися з відьмами, примовляючи:
“Я втну, та і перетну.”
Трапилось так, що він бився із своєю хазяйкою і відрубав їй пальця. Після цього відьми розлетілися по домівках і з ними полетів наш солдат. Вдома чаклунка почала докоряти солдатові за його допитливість. І як вона його не любить, але він все рівно повинен постраждати за свою провину. І дійсно, випила вона з нього всю кров і той солдат помер.

Баба Параска

Баба ПараскаНе знали дівчата, що баба Параска відьма, та й пішли до неї на досвітки. Пряли там і шили допівночі, пісень співали. Ледь полягали спати, як всі четверо дверей відчинились, мов би їх відкрила нечиста сила. Баба стояла на столі серед хати. Перелякані дівчата тільки глянули на неї, як з баби одяг сам спав. Стоїть вона гола, з розпатланими косами, нелюдським виглядом і з піною на губах. А потім, як схопить рубель та качалку, і давай бігати по хаті, закликаючи до себе різну погань. Скоро через всі щілини полізли до кімнати великі жаби, змії, черв’яки, пацюки та інші істоти. Забіліли попід вікнами очі упирів та мерців. Ось, ось накинуться на дівчат і всіх передушать. А ті з переляку не знали, що і робити. На їх щастя проходив повз відьміну хату батько однієї з дівчат. Побачивши, що тут діється, він взяв палку та надавав відьмі і, гукнувши дівчат, повів їх до себе ночувати. А ті повибігали з хати без спідниць і хусточок, бо з переляку забули їх одягнути. Вранці пішли всі подивитися на відьмину хату, а та аж завалилася на один бік від нічного бенкету.

Яких цуценят не любить відьма

Яких цуценят не любить відьмаЄ такі собаки, що відьом рвуть і вовків не бояться. У них виростають вовчі зуби. Один диякон дізнався про це діло і задумав придбати собі таку собаку. Розжився він цуценятком, сучечкою. Виросла вона, побігала, наплодила цуценят. Диякон залишив собі найкраще, теж сучечку. Коли вона виросла і побігала, то принесла цуценят двох чи трьох з вовчими зубами. Диякон одібрав цих цуценят і поклав їх собі під ліжко у хаті, щоб не подушила відьма. Стали вони підростати. Диякон і очей з них не спускав. Коли сам з дому одлучався, то припоручав жінці або робітникові, щоб доглядали за ними. Одного разу увечері диякон був дома. Він сидів і писав церковні книги. Коли чує, як заскавчали цуценята під ліжком! Диякон за мить схопив свій костур суковатий та туди. Коли дивиться, а там собака здорова, чорна, душить тих цуценят. Тоді він як почав її лупцювати тим костуром! Бив, бив, аж поки всі ноги перебив, ні однієї кісточки не залишилось цілісінької, потім перев’язав одну ногу червоною ниточкою і викинув її за двір. На другий день ранком диякон пішов до попа і заявив, що до церкви скоро привезуть відьму сповідати, так щоб піп відмовився це робити, бо не годиться відьом сповідати — гріх.
Незабаром після того дивляться вони, везе якийсь хлопець свою матір сповідати. Диякон відразу догадався, що то відьма, яка хотіла його цуценят придушити, і попові моргнув. Піп тоді став розпитувати, чим вона захворіла. Син сказав, що не знає, а вона скрізь зуби процідила, що впала з горища і розбилася.
Диякон і каже попові:
“Ану давайте ми зараз подивимось їй на ногу, коли одна нога перев’язана червоною ниткою, то вона відьма!”
Подивились вони на її ногу, а там — червона нитка.
Піп тоді почав її корити:
“Ех ти, боговідступниця, ти чортові душу віддала. Забирайся геть! Йди до чорта гріхи свої спокутувати”.
Взяли та прогнали відьму. Хлопець завернув коня і поїхав з матір’ю додому. Привіз і вона довго не жила, через день чи через два здохла.
Відьму, кажуть, просто не вб’єш. А диякон її доконав через те, що в нього була така палка, що всяку нечисть могла подолати, бо на ній знаходилось стільки сучків, скільки в “Отче наш” слів. І сучки, щоб були родимі, а не прироблені штучно.

Як син убив матір відьму

Як син убив матір відьмуРозповідають люди, що в Ганнівці не дуже давно трапився випадок: у однієї відьми народився перший син с хвостом. Це буцімто вона нагуляла його с чортом. Бо всі відьми по п’ятницях і середах літають вночі на мітлах з чортами гуляти. Ото бач, котрась з них і приживе від чорта дитину. Народиться така дитина на вигляд людини, але з хвостом. А бувають, що з’являються на світ зовсім не схожі на людину: всі в шерсті, точно чорти. Таким вже не жити, їх скоріше вбивають та закопують у землю, бо все рівно піп хрестить не стане. Син виріс і став таким правдивим, що і чужого не брав і не любив кривдити людей. Він знав, що його мати відьмує, де буває і куди літає. Він часто її просив, щоб вона все це кинула. Але ж відьма цього робити не хотіла і дуже свого сина незлюбила, слів його і слухати не хотіла. Часто йому вона докоряла, нізащо на нього сердилась; досадувала, що син знає про її справи. Син був хоч із хвостиком і все знав краще всякої відьми, але сам страшно відьом не любив і ніколи нікому не робив зла, одним словом, поганими ділами він не займався. Раз якось мати на нього розсердилась і качалкою торохнула його разів зо три. Син цей раз перетерпів, не став її колошматити у образі матері, а залишив це діло до ночі. Настала ніч. Мати його накинула свитину і подалась з хати. Але ж він добре знав, де в їх бувають зборища. Взяв гарну палицю осикову і пішов до того двора, де відьми збиралися. Сів під тином і чекає, поки вони вийдуть на роздобичу. Відьми порадились між собою, куда йти корів доїти, перекинулись на собак і подались. Дивиться хлопець — ціла ватага собак біжить. Одна стрибнула через тин, друга, третя. І так їх штук шість перескочило через тин. А далі біжить сама остання, біла, ряба собака. Він догадався, що це його мати. Тільки вона приготувалась стрибати через паркан, а він як ошелешив її палицею по голові, вона так і гепнулась на землю. Він тоді як почав її молотити тією палицею по чім попало. Бив, бив, аж уморився! Потім кинув її в ярок і пішов додому. Ліг спати не в хаті, а під повіткою. І вірно зробив, бо якщо б у хаті ліг — його могли нечисті сили вночі вбити. Ранком увіходить в хату, чує, мати на печі стогне, вже майже зовсім помирає.
Він і питає її:
“Мамо, чого це Ви такі сині? Захворіли чи що?”
“Еге, бісів син, це ж твоїх рук діло! Щоб вони тобі повсихали! — відповідає йому мати, — ти ж мене вночі
палицею бив і вбив!”
“Це не я, не гріши на мене! Хіба ж я став би свою матір бити? — каже відьмін син. — Собаку я вночі одну лупцював, так собаці, кажуть, собача й честь, а тебе я не торкався”.
Так відьма день промучилась, а вночі й здохла.

В науці у знахарки

В науці у знахаркиДавно колись ще за панщини жила баба-шептуха —  Рихвенка. Багацько дечого чаклунського знала вона, тим і славилась навкруги. Люди до неї так і йшли, так і тягнулись за всякими порадами. Була великою знахаркою! Усім допомогала, а кого і навчила дечому. Одного разу прийшла до Рихвенки дівка Хвеся та й прохає:
— Навчіть мене, бабусю, хоч дечому знахарувати!
— Добре, моя дитино, навчу. Я стара, день мені віку, та й воно вже не потрібно мені. Хочеш я відьмувати навчу тебе?
— Хочу, — погодилась Хвеся, — а за це я вам допоможу по господарству.
От баба Рихвенка і каже:
— Піди ти спочатку на базар та купи нового горщика, хусточку і з-півмоташки заполоччі. Тільки дивись, не
торгуйся аж ні трошки, що б не запросили, те й давай. Як все це здобудеш, приходь до мене, та тільки на ніч.
Хвеся так все це і зробила, як веліла Рихвенка, і одного вечора поспішила з покупками до неї. Ворожка поралася біля вечері і звеліла Хвесі зачекати.
Після вечері, коли дід — старий такий чоловік, заснув, Рихвенка штовхнула Хвесю та й каже:
— Ходи, моя дитино, за мною! Саме гарна пора настала, тепер нікого немає на шляху. Безпечно буде йти. Ходімо на цвинтар!
Вийшли на двір, а там хоч в око вліпи, так темно. Ідуть вони під тином, а Рихвенка і мовить:
— Дивись, щоб за одним духом набрала піску в горщик на цвинтарі, бо як забаришся, то діло не вигорить. На цвинтарі Хвесю так страхом обгорнуло, що як набирала пісок і ніг під собою не чула, так її трусило. Навіть збожила кілька разів. Як нагребла Хвеся піску, Рихвенка веліла їй обгорнути той горщик хусткою і обв’язати під вінцем заполоччю.
Дівчина все так і зробила. З цвинтаря попрямували вони прямо до річки. Біля води Рихвенка й каже:
— Хвесю, я хочу все своє знахарство здати тобі, бо я вже зовсім знедужала, а ти ще молода і кремезна.
— Навіщо мені все! — аж крикнула Хвеся.— Мені тільки хотілося знати, як заговорювати панів, та деякі шепти від пошестів!.. Всього мені не треба знати, цур йому, пек!
А Рихвенка продовжує:
— Ні, тепер вже нічого не поможеться, мусиш те робити, що скажу. Розв’язуй горщик та знімай хусточку і заполочч та став горщик на пісок.
Як упало все те диво на землю коло річки, то вода так і зашуміла, і заклекотіла, мов у лотках, або десь ще. Хвеся стояла розгублена і трусилась з переляку, як од пропасниці.
— Ну про мене, як не хочеш, то так і буде, — якось сердито промовила Рихвенка.
— Візьми піску з горщика та сипни разів два у воду!
Хвеся з переляку не знала, що й робити. Вона поривалась бігти то в той, то в інший бік, та врешті нахилилась до горщика і прось-прось піском у воду. Як глянула вона на берег, а там кишма-кишить увесь берег гадом… А в ямці стерво, а черви так клубами і завиваються, і розвиваються. Рихвенка, як кине їм шматок сиру, то вони його вмить розхапали.
— Отак, — каже стара, — розтягнули б тіло твоє і душу, якщо ти погодилась б знати всі знахарства.
А дівка стоїть, немов укопана. Навколо неї той бридкий гад так і юртується, так і лізе одне на одного й до Хвесі наближається,.. Хвеся вкрик та вголос і мерщій додому…
Відтоді цілий місяць вона не вставала з ліжка, аж занедужала з переляку. А до Рихвенки більше не ходила.

Про відьму, служницю і молоко

Про відьму, служницю і молокоЯкось не було відьми вдома і служниця, скориставшись цим, вирішила поцікавитись, де та ховає молоко. Відкривши комору, вона була здивована відсутністю навіть його слідів. Але коли очі допитливої жінки звикли до темряви, вона несподівано побачила у темному куточку комори завішений павутиною стовп, в який був вбитий маленький чоп. Торкнувшись його, служниця побачила молоко, що просочилося у щілину. Не довго думаючи, жінка висмикнула чоп із дірочки, звідки цівкою полилося молоко. Дуже перелякалась служниця, вибігла з комори й кинулась шукати господарку. Коли вони разом повернулись, то побачили, що із щілини вже бігла кров. Дірку заткнули, але після цього випадку зникло молоко в усіх корів та кіз у селі. А через деякий час у служниці повилазили очі, повідсихали руки та язик.

Ворожка

ВорожкаВорожка се така челядина, що ворожит із звіздів, чи чоловік буде жити, чи умре. Як вона хоче ворожити, мусит перебути на дворі через цілу ніч і дивити си ув одно на звізди; аж рано вона може сказати, чи хорий вибуде слабість, чи він умре. Вона пізнає із звіздів, чи від Бога прийде смерть, чи слабого хто другий хоче стратити. Вона знає, хто хоче стратити та й каже.
Як мольфар наважит си на кого, а тот піде до ворожки, вона спізнаст із звіздій, хто набив ківків, вона так само на того відбиває ківки, але нараз так, шо єго моцно ухопит. Тогди він посилає до тамтого та просит: Попусти ти, то і я попущу. — Попускают та подужуют.
Як котра челядина або чоловік хоче стати ворожков чи ворожбитом, то мусит дев’ять день не вмивати си і не молити си і через тоті дев’ять день носити яйце під лівов руков, під пахов; але при тім мусит віречи си (відректися) Йсуса Христа й віри й неговорити ні до кого дев’ять день. По дев’яти днях віведе си з того яйця чортик, котрий буде усе казати тому, що єго носив під пахов.
Є й такі ворожки, шо ворожать зі сну або з руки; найліпші до того циганки; є й межи дівками такі, шо ворожать, але то пусте, вони виливают воску на воду, або розтопленого олова, та з того ніби щось вичитуют, але то пусте.
Ворожити уміє лиш тота челядина, яку мама чи хто другий цього навчит; вони не родят си ворожками а стают, як прахтичуют; відьми то родят си; є родимі відьми.
Як би яка ворожка виявила за свого життя тото, що вона знає, уже не може ворожити, а лиш тота друга.
Як ворожка умирає, мусит усе переповісти другій челядині, інакше буде дуже несупокійну мати смерть, буде си дуже мучити.