Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Читати далі

Казка про солдата Івана, цареву доньку й чорта

Казка про солдата Івана, цареву доньку й чортаНе нині й не вчора, а колись дуже давно, жили цар і цариця. Довго дітей не мали, аж на старі літа народилася в них гарна-прегарна донька. Дізнався про неї чорт і хотів украсти, але цар зловив чорта, завів його до палацу, до дванадцятого покою, і прикував на дванадцять ланців. Відтоді дівчину охороняла пильна варта.
Багато змінилося вартових, аж прийшла черга до хлопця Івана. Царівна собі так сподобала цього вояка, що сказала цареві: «Хочу мати його за чоловіка».
Цар дуже любив доньку і не міг їй ні в чому відмовити. Та й Іван був хлопець не ликом шитий, сподобався цареві, і той віддав за нього царівну.
Жили вони в добрі й гаразді. Але через короткий час цар із зятем поїхали на полювання, а царівну лишили дома одну. Старий цар її наповів, аби ходила по палаці куди схоче, але в дванадцятий покій не заглядала.
Але жінка до всього цікава. Зайшла вона в дванадцятий покій, а там сидить чорт, закований на дванадцять грубих ланців. Просить він:
— Царівно дорога, дай склянку води — віддам тобі за неї цілий свій край.
Вона мала серце м’яке, зжалілася і дала чортові склянку води. Той випив воду й урвав один ланц. Просить знову:
— Царівно мила, принеси ще склянку води — подарую тобі другий край.
А молода царівна не розуміла, що чорт від води силу дістає — принесла другу склянку. Випив чорт воду та й урвав другий ланц. Випросив і третю склянку, і четверту — так одинадцять склянок води випив й урвав одинадцять ланців. Видить царівна, що чорт зараз визволиться із останнього ланца, й засумнівалася, чи давати ще води, але чорт обіцяє їй дванадцятий край. Просив, просив, що вона таки принесла. Випив він дванадцяту склянку, ланц урвався, чорт ухопив царівну й піднявся у повітря — втік з палацу.
Повернувся Іван з полювання додому, а жінки вже нема. Де царівна? Подивився старий цар до дванадцятого покою — двері відкриті. Заходять — а там тільки ланци порвані й порожня склянка. Цар лише руки заломив, а зять заплакав.
Бере Іван їсти, бере лук зі стрілами — збирається свою жінку шукати. Вандрує темними лісами, переходить високі гори, перебродить ріки… Так він йде-йде, аж потрапляє до хатки на курячій лапці. У тій хатині жила Баба Яга-дерев’яна нога, але не одна нога була дерев’яна у неї, а обі. Проситься Іван на нічліг. Прийняла. Розказує бабі про свою біду.
Баба й говорить:
— Ой, Іване, нелегко тобі буде жінку відшукати. Чорт заніс її за гори високі, за ліси дрімучі, що туди ні зайти, ні заїхати, ні залетіти.
Засумував Іван, а баба каже:
— Не сумуй. Я тобі зараджу. Той чорт мені теж печінки зрізав: хочу бути найстаршою, а виходить, що він головніший, ніж я. Чорт золотий палац має, а я в хатині на курячій лапці живу.
Вперлася Баба Яга обома руками в праву ногу, відламала її по коліно й дає Іванові:
— Сідай,— каже,— на мою ногу й манджай, бо пішки туди не дійдеш.
Сів Іван на бабину ногу, переїхав високу гору — заїхав у непрохідні ліси. Якби не нога, ніяк би він не пропхався поміж кущі-гущаки та дерева, а так — куди нога штиргала, туди ліс просувався, дорога показувалася. Приїхав Іван на бабиній нозі під великий палац. Дивиться: його жінка бере з криниці воду.. Набрала повне відро, сіла собі та й плаче. Іван підходить ближче, питає, чого плаче, а жінка очам своїм не вірить, що її чоловік тут; цілує його, обіймає. Іван питає:
— Чи поїдеш ти, дорога моя дружино, додому?
А вона каже:
— Поїду, але не знаю, чи втечемо від проклятого чорта. Він тепер пообідав і спить, але коли проснеться, то вб’є тебе.
— Лишай усе чортові,— говорить Іван,— а сама сідай на цю ногу.
Але на нозі було їм обом затісно. Тоді Йван сів сам, а дружину взяв на коліна, й повезла їх нога через ліси та гори.
Най вони їдуть, а ми вернімося до палацу.
Чорт спить твердим сном у палаці, а його кінь у стайні так б’є копитами, що земля здригається. Чорт пробудився, виходить з палацу й питає сердито:
— Чому мені спати не даєш?
А кінь каже:
— Ой, пане! Твоя жінка з Іваном уже в далекій дорозі.
Сів чорт на коня, кінь здійнявся за хмари й полетів.
А Іван з жінкою тим часом доїхали до хати Баби Яги. Злізли вони з дерев’яної ноги, і нога сама поштиргала до хати. Не встиг Іван оглянутися, а Баба Яга вже на обох дерев’яних ногах на порозі хатини стоїть і сміється.
— А ви вже тут, молодята? Добре. Але від чорта не втечете, бо він летить слідом і зараз вас наздожене.
Просить Іван:
— Бабусю, я тобі багато золота дам, всього тобі дам, але врятуй мене з жінкою від чорта.
Баба каже:
— Нічого мені не треба, але від чорта я вас урятую. Даю вам двох коней.
Відламала баба обі ноги по коліна та й дала їм. Сів Іван, сіла царівна. Іван питає:
— Бабусю, а як ви без ніг будете?
— Нічого-нічого, як урятуєтеся, то «коні» мене самі знайдуть, лише не присилюйте їх.
їдуть вони через ліси, гори, води, а чорт — за ними.
Бачить чорт, що не може їх наздогнати, й так підганяє свого коня, аж той стогне. Гнав коня, гнав, кінь не витримав та й тріснув у повітрі. Чорт упав з коня, й поки долетів до землі, з нього лише дьоготь лишився.
А Іван з дружиною приїхали додому, позлазили з бабиних «коней»-ніг, ідуть до палацу. Назустріч їм виходить цар, вітає. Тут музика, парада, радість — зять доньку визволив. Питає цар:
— На чому ж ви приїхали?
Оглянувся Іван, а дерев’яних ніг уже нема — повернулися до Баби Яги.
Тоді цар сказав зробити велику гостину, запросити багато людей. Царські слуги ходили запрошувати по всіх містах і селах. Прийшли вони й до нас, на Полик, і кажуть, що треба мені збиратися до царя на баль. Хтось шепнув цареві, що я знаю багато співанок і казок, то цар сказав, аби я там, на балю, співала й казки розказувала.
А я беру й чоловіка, бо він мене саму-одну нікуди не пускає. Вже ми там балювалися: їли, пили, танцювали, а додому мусили-смо пішки йти. Ще й по дорозі замість хліба сухий корж ламали і їли. Коли з’їли, джерельної водички напилися й здорові були.

Хоробрий жовняр

Хоробрий жовнярВ одного царя народилася донька. Нянька щодня водила її в місто, гуляла з нею. Але одного разу дорогу перебігла Чорнокнижниця, царську дитину вирвала в няньки з рук, а свою — страшну, чорну, джаврату лишила й утекла.
Вертається нянька до палацу, а дитину не пізнають.
Каже цариця:
— Що сталося, що наша дитина так змінилася?
Нянька боїться кари й говорить:
— Я не знаю. Я весь час тримала за руку.
А дитина кричить, рветься до очей, до грудей, кусає всіх — що з нею зробилося, ніхто не знає.
Йшов час. Росла дитина така роззявлена, така криклива, така прикра — доганила кожному. Терпіли їй усе.
Аж минуло вісімнадцять років, і донька говорить цареві:
— Тату, рихтуй труну, бо я буду вмирати.
Цар і вся родина полегшено зітхнули. Цар сказав:
— Якби справді вмерла наша донька, то я би говорив: «Слава богу». А донька й справді захворіла. Сказав цар зробити домовину. Майстри витесали труну, і царівна вмирає.
Перед смертю каже:
— Тату, аби ти щовечора присилав охороняти мене одного молодого жовняра, бо як не пришлеш, то я тебе вночі з’їм.
Вмерла. Її похоронили, як царську доньку, в церкві.
Ніхто за нею не плакав. Увечері відправляють молодого жовняра на варту. Приходять уранці, а з нього лише кістки. Другої ночі посилають нового жовняра царівну вартувати в церкві — вранці знову знаходять купу кісток. Так вона щоночі вставала з домовини й з’їдала молодого вартового. Минуло небагато часу, а вона переїла полк війська.
Один хлопець відслужив службу і вже збирався додому, та ввечері прийшов розказ іти вартувати оту зміюку.
Йде жовняр на варту й плаче:
— Бідна моя мама радується, що приїду додому, та дістане чорну карту, що я вже небіжчик.
Доходить жовняр до церкви, а назустріч йому дідусь.
Питає:
— Чого ти так, сину, плачеш?
— Та як не плакати? Мала мама сім синів, з них лише я один живий лишився. Забрали мене до війська. Вже я відслужив. Мама має надію, що приїду та й їй лиху годину запобіжу, а мене цієї ночі до церкви на варту посилають. Читати далі

Про Мар’ю-царівну та Івана-царя

Про Мар'ю-царівну та Івана-царя

Був один бідний чоловік. Це було в місті, де жив цар. А той чоловік мав дванадцять дітей. Одного разу цар наказав кучерові запрягати коні. Кучер запріг коней, сіли на кочію і їдуть по місту. Під’їхали до хати бідного чоловіка. Побачив … Читати далі

Королевич Мирко

Королевич Мирко

Раз у дуже далекому краї жив собі король. У нього були три сини, красні хлопці, як дуби. Лиш дивитися на них! Тішився король із своїх синів, але й журився, бо все думав, котрому із них передасть корону. Спершу хотів проголосити … Читати далі

Штефанко і Мана

Штефанко і Мана

Жили собі чоловік Петро й жінка Катерина. Мали вони сина Штефанка. Хлопець швидко ріс-розвивався, був гарний на вроду, меткий до роботи. Петро часто їздив до лісу по дрова й брав з собою сина, аби помагав. Але збігли літа, почав старий … Читати далі

Царівна-гадюка

Царівна-гадюка

В одного царя була дочка така гарна, що, мабуть, і в світі такої не було. Цар дуже любив свою єдину доньку. Цариця померла, дочці було десять років. Дуже сумувала донька за матір’ю, тому цар і не женився вдруге. Коли царівні … Читати далі

Казка про чарівну пташку

Казка про чарівну пташку

Давним-давно жили собі два брати. Одному бог дав семеро дітей, а в другого не було й одної. Хоч спочатку газдували оба добре, та пізніше той, що мав семеро дітей, приопав, а бездітний — розбагатів. Та й так розбагатів, що не … Читати далі

Вилупок і його брати

Вилупок і його брати

Дід з бабою прожили многі літа, але дітей не мали. Каже якось баба до діда: — Пішов би ти до ворожбита, аби вгадав, чи можемо ще дітей мати. Пішов дід, довго шукав ворожбита і знайшов — аж у темному лісі. Мав … Читати далі

Наречена-русалка

Наречена-русалка

Жив раз де не жив молодий пастир, що пас сільські вівці. Сам був немаєтний і мав лиш козу. А то була дуже зла коза: завдавала більше баламути, як ціла отара. Коли хлопцеві дуже надокучила, розсердився й жбурнув за нею палицею. … Читати далі