Шапка мертвеця

Шапка мертвецяХодили на вечорниці дівки та й хлопці. Та й кажуть раз хлопці
 єден до другого: «Зложимся на горівку, підем по горівку!» Але кожен ся бояв іти до корчми, бо була темна ніч. Тогди єдна дівка каже: «Ой, ви ся боїте, а я би сама пішла!» Та й пішла тота дівка по
 горівку.
Іде она через цвинтар, а там стоїть якійсь хлоп. Она гадала, що
 то котрий хлопець вийшов її пуджати та й каже: «То ти мене пуджаєш?» Та й го штовнула та й пішла далі. Взяла она в корчмі горівки, іде вже назад, а той хлоп все ще стоїть. Тогди она вже розгнівалася та й зірвала з него шапку, ударила го шапкою по писку і пішла.
Прийшла до хати на вечорниці та й каже: «Якійсь мене дурень
 пуджав, але-м му здерла шапку! Чия то шапка? Признавайтеся!»
Они ся там дивят на ту шапку, а на ній є такий знак, що вінець
 був. А тогди хтось прийшов під хату, запукав до вікна та й кличе:
 «Віддай мені шапку!» Тогди дівка дала тоту шапку хлопцям і каже:
 «Та киньте ту шапку через вікно!» (бо ся сама вже бояла). Але той
 каже: «Як єсь ми її здоймила, так мені тепер сама заложи!» Але она
 боялася — не пішла.
Та й той мертвець так щоночі приходив під її вікна і все казав,
 аби му шапку заложила на голову. Що робити? Порадився єї отець
 з ксьондзом та й врадили так, що треба вже дівку відвезти на цвинтар ід тому мерлому. Зробив той отець велику комашню, запросив
 п’ять ксьондзів, тогди вложили тоту дівку в труну і повезли її ги
 умерлу на цвинтар. Взяли там ксьондзи відправляти молитву, а той
 умерлий вже там стоїть. Тогди вже тота дівка взяла му закладати
 шапку па голову, але він її як ухопив, як поніс, то розніс її по
 кісточці по цілім цвинтарі.

Відьма-початуха

Відьма-початухаУ Херсонській губернії була колись така традиція: не можна весілля грати доти, поки не почне початуха. Отож раз в одному селі зимував чумак з волами, а у того хазяїна, в якого він жив, дочка виходила заміж. Уже в суботу ввечері чумак дивиться: все готове до весілля, а музики не починають грати і дружки не співають.
Чумак і питає:
— Чого це не починають весілля грати?
А той хазяїн у відповідь:
— Ще не можна грати, бо не прийшла початуха.
Чумак дивується:
— Яка це початуха?
— В нас є баба-початуха і без неї не можна весілля грати, а треба почекати.
Чумак і говорить:
— Я вам почну весілля без вашої початухи.
Та й давай співати. Ледь чумак заспівав, то й всі затягнули пісню; заграли музики.
Коли через годину приходить баба: така погана, як старе жлукто, та й питає:
— Хто це весілля почав? А їй показали на чумака, який сидів за столом та пив горілку.
— Ну, — каже баба, — побачимо, чи будеш ти вдруге починати весілля…
А чумак посміхається. Коли дивляться люди, а в чумака став збільшуватись ніс. Ріс, ріс та й уперся в стіл. Чумак від страху став підтягати носа в себе. Ніс почав зменшуватись.
Та й дійшов до того, як був.
Вилазить чумак із-за столу та й каже:
— Ну, а зараз бабо, потанцюємо…
Підхопив бабу і повів у танок. Танцювали, танцювали, коли це чумак зупинивсь… А баба собі перестала. Тоді чумак взявся у боки, а баба собі взялася у боки…
Чумак як підскочить, та як заспіває:
— Ой, якби ти, вража баба, не подраная така!..
А баба собі як підскочить, та й прилипла головою до стелі.
Тоді чумак каже:
— Я свого носа умію підтягнути, а ну, тепер, вража бабо, одліпися ти від стелі!..
Та й пішов за стіл горілку пити. Баба почала просити, рідним батьком звати і заріклась, що більше, поки в світі буде жити, не буде “початухою”.
А чумак випив, закусив та як ударить кулаком об стіл, аж стіни задвигтіли. Баба й ляпнула додолу!

Відьми – дякові коханки

Відьми - дякові коханкиБув один такий дяк — Бурковський. Мав одну дівку у своєму селі, другу дівку мав на стороні. Один вечір йшов до дівки у своїм селі, а другий вечір проводив з іншою. Так він і жив, але не знав дяк, що його дівки — обидві відьми.
Прийшов раз дяк до тієї, що жила на стороні.
Посидів файно, а на прощання вона йому каже: “На тобі бук.”
Він питає: “На що мені цього бука?”
А вона тоді відповіла: “Ти як цей бук не будеш мати, то додому не прийдеш. Бо на границі свого поля тебе може хтось зустріти, не пустить додому. Але ти нічого не роби, лише цим буком бий і бий, і воно до тебе не приступить.”
Взяв тоді дяк той бук і пішов. Доходить до границі, — раптом з’явилася перед ним дуже велика льоха і лізе йому під ноги. Він у той бік — і вона туди, він в інший – і вона теж.
Бачить дяк, що не відчепиться від тієї льохи. Тоді він бере і тим буком починає ту льоху бити. Б’є, б’є, а вона наперед цього все йде. Привела його аж до воріт, на воротах стала і не пускає його за обору. Тоді він почав і на своїх воротах її бити: так бив, поки аж не забив і той бук не зламався. Нарешті увійшов він до хати, розібрався і ліг собі спати. Але ж не спить і не спить — жура йому, що убив льоху. А тут вже й досвіток.
Думає він: “Піду я на дорогу, візьму ту льоху, десь викину, щоб не мати напасті.” Виходить на двір, дивиться: а льохи вже нема!
Він тоді і каже: “Боже, та я її убив, вона була нерухома. Господу дякувати, що вона зникла: не буду мати всякого клопоту.”
Наступив той вечір, що вже має дяк йти до дівки у своєму селі. Приходить він до неї, а її тато і мама плачуть, кажуть, що вона вмирає. Привітався він зі старими, та й питає, що трапилось, чого їх донька вмирає.
А старі кажуть: “Ми не знаємо — заслабла і вмирає.”
Скільки не сидів у них дяк, дівка так і не обізвалася до нього. Тоді пішов він собі знов додому. Прийшов, ліг спати. А потім цілу днину був собі вдома. Приходить вечір, знов він йде до тієї дівки на сторону. Приходить, звітався з нею і з її родичами.
Питає вона у нього: “А що тобі діялося, як ти йшов додому?”
А він в свою чергу: “Як ти знала, що мені мало бути в дорозі? Якби не твій кийок, я б не оборонився від льохи, що не пускала мене тією стежкою, якою я йшов собі додому?”
Посміхнулася дівка: “Я якби не знала, то тобі бук не давала. А льоха — то твоя коханка! Я одна на стороні, а та друга на твоїм селі. А зараз йди додому, бо за тобою прийде її посланець. Вона хоче тебе просити, аби ти їй псалтиру читав.”
Приходить дяк додому, а там тієї дівки тато чекає на нього.
Привітався та й каже: “Моя донька вмирає, хоче вас бачити на очі.”
Приходить він до неї, та йому докоряє: “Де ти так барився? Я вже маю умирати, чекаю на тебе, маю тебе просити, щоб ти мені три ночі псалтир читав. Першу ніч у хаті, а дві ночі у церкві. За те маєш від мого тата дістати пару волів з возом, що відчитаєш у хаті, а за ті дві ночі у церкві я сама тобі заплачу.”
Сказала і відразу померла. Приходить ніч, коли дяк мав псалтир читати у хаті. Бере він у церкві псалтир, приходить у хату до померлої, сідає і читає. За тую ніч заробив собі воли з возом. Настав час у церкві читати.
Дяк пішов до дівки, що жила на стороні, та й каже: “Померла моя коханка. За першу ніч проповіді її тато дав мені воли з возом. Але ще дві ночі маю читати псалтир небіжниці у церкві. Вона обіцяла мені сама заплатити. Як ото я відчитаю, то від кого та плата буде?”
А вона йому і відповідає: “Якщо б до мене зараз не прийшов, то така була б плата, що від тебе і кісточки не залишилося! Але якщо мене послухаєш і все зробиш, що я тобі буду казати, то відчитаєш ці дві ночі і в живих залишишся.”
Дала вона йому такі ночви, що сім років пасху пекли та не були миті; потім таку скатерть, що сім років стелилася і не була прана; а ще таку свічку, що сім років знаходилась коло пасхи і не була запалена.
Ото дала вона йому всі ці речі та й мовить: “Як підеш у церкву псалтир читати, щоб все це з собою взяв. Як дівку принесуть до церкви, то там нікого не залишиться. Лише вона у труні, а коло неї будеш ти псалтир читати. А церкву замкнуть. Як її занесуть у церкву і залишать вас удвох, ти цю скатерть постели ліворуч коло труни і ночви постав, і свічку засвіти. Коли читатимеш псалтир, буде тріщати деревище. Як трісне перший раз — ти читай, тільки свічку більше засвіти. А як лусне вдруге, тоді вже швидше ховайся за ночви. Вона як вийде з труни і буде тебе прохати вийти до неї, ти сиди, не показуйся.”
Як та дівка дяка навчила, так він і зробив. Коли замкнули церкву, почав він псалтир читати. Читає, читає,
раптом деревище відізвалось. Йому вже страшно, але він читає далі. Чує він — вдруге тріснуло. Тоді він швидко сховався під ночви.
Як тільки він ними накрився, покійниця вилізла з труни і зачала його просити: “Де ти є? Покажися мені, мій милий! Скільки до мене ходив і ми любилися, тепер вже між нами розлука. Я йду до сирої землі, а ти лишаєшся на світі. Чую, що щиро молишся, мені читаєш. Вийди до мене!”
А він сидить, мовчить, не обзивається. А відьма шукає його, у кожний куточок заглядає, але знайти не може.
Тоді і каже йому: “Я тебе, пташку, мушу знайти, бо я через тебе йду сиру землю їсти, куди ти мене спорядив!”
Так вона лютувала, перешукувала скрізь все у церкві, але даремно. Тут когут запіяв, вона кинулася до труни та й лягла. Переляканий дяк виліз з-під ночов і далі читає.
Вранці прийшли, відмикають церкву, дивляться, а дяк сидить і читає. Наступив день, він пішов додому. Прийшов, але нічого робити не може, думає, як ту третю ніч перебути в церкві та не загинути. Думав, думав, нічого не придумав. Він костур у руки і пішов до своєї коханки сторонньої, аби вона порадила, що йому робити.
— А що, відчитав уже у церкві? – питає.
— Відчитав, але останню ніч як дочитати? – бідкається.
Тоді вона радить: “Заприсягни переді мною: якщо іншу не візьмеш собі за жінку, тоді дістанеш порятунку. А як не заприсягнеш, то не відчитаєш ніч.”
Побачив дяк, що біда йому буде, коли не присягне (боїться смерті — ще молодий), він і дав згоду.
Тоді дівка й радить: “Тую скатерть постели під труною, і ті ночви там постав, і ту свічку засвіти, і тими ночвами накрий. Як будеш читати, то не чекай поки деревище два рази трісне — живо ховайся
під ті ночви.”
Пішов дяк до церкви другу ніч псалтир читати. Зробив все, як йому наказано. Став читати, раптом чує, а то вже з вечора зачинає деревище тріщати. Він тоді залишив псалтир, та й під деревище запхався, ліг на ту скатерть, тими ночвами накрився, ту свічку взяв у руки і тримає. Виходить небіжниця з деревища і його шукає.
Кличе: “Мій милий, обізвися, ти бачиш, що вже між нами розлука. Я вже йду до сирої землі, вийди, ще хоч раз поцілуємся!”
А він не обзивається. Тоді вона давай шукати: обшукала всю церкву від бані до землі, заглядала поза кожну скалубинку, та не знайшла. Відчинила церкву, облетіла три рази навколо неї і як свиснула!
Злетілося відьом повна церква і кажуть їй: “Що ти від нас хочеш, сестро?”
Відповіла: “Хочу лише, щоб ви мойого кавалера знайшли тут, бо я маю його розірвати на кісточки!”
А вони їй: “Ми, сестро, не знаєм, де він є, але цієї ночі дитина народилася — дівча-відьма, вона ще не має гріху первородного, ще маминої цицьки не куштувала, ось вона знає, де він є.”
Вийшла відьма знов з церкви, як свиснула.
Прилетіла дитина, як голуб, та й каже: “Матимеш гріх неспокутуваний за те, що турбуєш такого як я ангела.”
А відьма виправдовується: “Мушу тебе кликати, бо я йду марно з світу через свого коханого. Він мене туди спорядив, а сам хоче з іншою газдувати. А мені великий жаль, бо я у свого тата одна була, на кого маєток залишається? Я хочу, щоб і він ліг у гроб!”
А дитина тоді промовила знов: “Якщо ти маєш таку міць, щоби і йому був гроб, то роби.
А мене облиш, бо я ще лише дві години на світі, і такий гріх не можу на свою душу взяти! Я знаю, де він лежить, а ти безсила його знайти, бо він запечатаний. Мені ж не вільно сказати, що треба робити, бо я ще в хрест не уведена. На цьому, сестро, бувай здорова.”
А той дяк, як почув ті слова, та й відхилив ночви, виглянув. У церкві було повно відьом, а серед них — і його стороння дівка. Тут когут запіяв, небіжниця грим до деревища, лягла на віки вічні. Тоді і всі відьми з церкви геть.
Церква замкнулася. Дяк піднявся з-під ночов і читає далі псалтир до днини. Розвиднілося.
Коли відмикнули церкву, здивувалися: посередині сидів дяк і читав псалтир.
Родичі сказали: “Значить Божа воля, що він живий.” Затим прийшов батюшка, відправив службу Божу, небіжницю винесли з церкви і поховали. Її тато віддав дякові віз і воли за першу ніч, що читав у хаті. Але за дві останні ночі, що читав у церкві, він не одержав плати.
Її тато йому сказав: “Йди, йди! Якої ще тобі треба плати, якщо узяв воли і віз, і доньку до гробу загнав?!”
Нічого не залишилось дякові, як взяти воли з возом та й іти сватати сторонню дівку. Оженився і газдував дяк доти, доки йому Бог присудив віку.

Песиголовець і коваль

Песиголовець і ковальПесиголовці – це такі великі люди з одним оком посеред лоба. Так от був песиголовець такий, що йому треба на раз, щоб наїстися, три десятки овець. Людське м’ясо для нього – ласощі. І він якось застав у лісі людей душ з півсотні. І одразу погнав їх у
свою кошару між вівці. Загнав їх у кошару і каже:
– Ну, сидіть, поки я вас всіх не переїм.
Замкнув двері і, давай, каже, одного покуштую. Та доти
 пробував, поки один коваль остався із того товариства, із тих
 людей.
– От тепер, – каже, – я й тебе з’їм.
А коваль його просить:
– Не їжте, прошу, мене: я вам ще одне око вставлю, якщо 
не з’їсте.
Він каже:
– Добре, я тебе не з’їм, тільки, щоб око мені зараз вставив!
– Ну, – каже, – я зараз почну робить, тільки ви мені дістаньте 
чотири дуби, і закопайте їх у три сажні глибини, і щоб три 
сажні було зверху, і в три аршини товщини, а п’ятого дубка,
 щоб покласти на них. Та ще й реміння треба, щоб вас ув’язать
 та прив’язать. Молоточків і свердельців, і топірець давайте
 сюди, та ще й вогонь розкладіть. А тепер поміж тими дубами
й самі ставайте. Зараз буду око вставляти.
Почав його в’язати за руки й за ноги, та все міцно так, що б
не вирвався ніяк. Оце песиголовець йому каже:
– А навіщо ти так туго в’яжеш?
А коваль:
– Щоб стійкі очі були ваші.
А потім узяв дубка того, що на дубах лежав, та на песиголовця і турнув на голову прямо.
Песиголовець завив:
– Оце ти дуже кидаєш, що й голову мені проб’єш!
А коваль йому каже:
– Ні, я вам голови не буду пробивати, а дубок на те турнув, 
щоб у вас очі не косились, та щоб були зіркі, щоб і вночі
 бачили, як та сова мишей, а ви людей.
А потім узяв свердельці, в огонь поклав, а як розжарилися 
уже добре, то вибрав найдовший свердельчик та й давай песиголовцеві очі вставляти. Як штрикне у те, що посеред лоба,
 так він і дубки повиймав, і реміння порвав та давай зубами 
скреготати, кричати так, що сипалося і листя, а ковалик так 
злякався, що поміж овець сховавсь:
– Так оце такі люди! – песиголовець кричить, – людям очі 
так вставляють! Ні, я, – каже, – тебе в свій рот уставлю.
Та й давай гонитися та ловити, щоб ковалика впіймати. Та
 що зопалу не вхопить – вівцю, або ягнятко, або старого барана 
ухопить за роги, а коваля таки не впіймає. Песиголовець тоді
 як закричить:
– Ні, більш ти в мене не будеш мудрувати, зараз я тебе 
піймаю, зараз я усіх овець поперекидаю через огорожу! А огорожа сажнів десять, а овець там і чимало, сот три, не 
менше. Як почав шпурляти, аж кричать та миркотять, падають, сердешні, на дуби та на гілки, а яка на землю впала, то
 та там зовсім пропала. От овечок небагато зосталось, десятків
 два, а може, й півтора. Нашому коваликові годі ховатись за 
ягнята: “Треба думати щось інакше, бо близько мені кінець 
настає”.
А як на його щастя, песиголовців кожушок лежав. Він його
 і надів навиворіт, та тугенько поли під себе підтакнув, та став
 якраз поперед носа. А песиголовець його як схопить та як
 крикне: “Оце як багацько тих проклятих овець, негожих, було 
б їсти на тиждень або й більше, а через коваля усіх так і
 попакую!”
Якби знав коваль, то мовчав би, а то зачепився на 
дубку та каже:
– Тепер у тебе овечок немає і ковалика – чортма!
А песиголовець догадався, що він ковалика замість вівці швиргонув, та як схопить топірець, та як кине на дубка, щоб 
поцілити коваля, та не влучив, бо ковалик око йому добре
 вставив: тепер не бачить аж ніяк. А песиголовець мерщій
 ключі взяв, та ворота відчинив, та до того дубка, і почав дубка 
хитати – так ні: не та сила тепер. Коваль усю силу з оком
 відібрав. Песиголовець заревів: “Таких дубків я ще сьогодні
 по десятку за один виривав, а тепер і цього ніяк не вихитаю, 
щоб коваля дістати! Треба лізти на дубка, щоб з’їсти коваля”.
А як на те топірчик летів та в дубку застряв, так ковалик
 той топірчик ухопив, щоб песиголовцеві голову пробити, так
 рука прилипла до топорища і не можна відірвати ніяк. А рука
 прилипла тому, що на ньому людської крові багато, тим
 топірчиком песиголовець немало людей перерубав. А тут дивиться – песиголовець уже й долізає до нього, – “мабуть, це я пропав!” – та здумав, що у нього ножик є у кишені, та й зрізав 
лівою рукою усю шкіру з долоні, що прилипла до топорища.
”Нехай, – каже, – лучче шкіра з долоні пропаде, ніж самому 
пропадати”. Та сплигнув з дубка та й утік, набравши усякого 
добра у песиголовця, бо він, тікавши, уліз до песиголовця в
 вікно і набрав там усього. А тепер живе та панує, бо грошей
 набрав чимало. У песиголовця їх вистачало. І живе тепер він
 собі. Та як здумає та згадає, що людей стільки немає. “Тепер 
би, – каже, – і мене не було, якби не вмів дурити його”. (Оце
й кінець про коваля).
А песиголовець радіє, що людська кров юшить: “От тепер, 
з’їм тебе, бо топірець кинув, що людей хапає”. Коли ж доліз 
до топірця, а там тільки шкірочка одна. Так він тільки 
шкірочку обсмоктав та облизав, та й каже: “Якби був знав, то
 не вірив би, жив би собі з одним оком, овечок і людей би 
поїдав. А тепер ковалика немає і ока чортма”.

Солдат і відьма

Солдат і відьмаДавним давно це було. Якось в одному кінному полку та трапилась з одним солдатом така штука. Займався він своєю любушкою, а та була відьма. От він поки з нею ваторжив, то йому і не було ніякої турботи. Та ось товариші почали збивати, щоб він її покинув.
Як зустрінуть, так і за своє: “Ну, що ти до неї в’язнеш? Ти од неї не вирвешся, замучить вона тебе!”
Солдат наш послухав, і перестав до цієї дівки ходити. А його коханка та була головна відьма, а її мати ще активніше відьмувала. Жили вони вдвох: мати її — вдова і вона — дівка.
Коли відмовився солдат , то й наробив собі лиха! Відьму велика злоба взяла: ходив, удовольствувався і відмовився. Так і вирішила вона з серця віддячити йому злом за зло! От наш солдат, почистивши свого коня, поставив його на місце, у відомий час повечеряв і ліг спати коло коня на койці. А солдатська служба така: де кінь, там і сам дрімай. От він уклався спати, але сон не йде. Лежав солдат та все думав аж до півночі. Коли чує — двері рипнули і відчинилися. Він як гляне — а перед ним кобилиця: здорова та красива, і біла, як лебідь. Грива, як ото повіслу конопель розтріпали; а хвостяка той так і звивався у кільця і товщиною був як поганенький мішок. От вона входить і прямо до солдатового коня, і ну його ганяти, щипати та мушкорити. Кінь почав відбиватися, як зчинили бучу, то солдатові аж сумно стало.
От він, бідолага, аж жахнувся: “Як облишить коня та нападе на мене, так що тоді й робити.”
Коли ж так і сталось: лишила кобилиця коня та і перетворилася на жінку, підійшла до його койки і ну її хитати так, що солдат наш не втримається на койці. Хитала- хитала, а потім як схопить його за ногу, як протягне разів зо два по койці, так він і уші опустив і душа в сраку заховалася! Відьма його не довго пополохала і подалась геть. Прокинувся наш солдат уранці, а сам як у ступі побував з переляку.
Цілий день ходив він як несамовитий. На другу ніч теж таким родом приходить відьма і дала йому переполоху ще дужче: колихала його, біднягу, майже цілу ніч! Але це був тільки жарт. А далі все гірше і гірше: не дає йому заснути ні на хвильку. То був наш солдат — красень, а то вже пополотнів як стіна.
Товариші його питають: “Чого ти так змінився?” А він відмовчується.
Терпів-терпів, а таки зізнався: “Що його робити, не дає життя, стерво! Пора вже допитуватись у добрих людей, щоб спасли від напасті”. Да хто ж допоможе! От знов вечір підходить, у солдата і душі немає.
Просить він одного солдата: “Будь ласка, брате, постережи мого коня, а я ляжу у казармі.”
Солдат своє: “Навіщо тобі казарма? Там гірше, ніж у конюшні.”
Довелосьз солдатові зізнатись, через що йому боязко ночувати. А той другий солдат був не з простих — такий, що сам краще усяких чаклунів був. От він і навчає, як врятуватись нашому солдату.
“Ех ти, чудака! — каже,— Що ти наробив?! Казали тобі, що не чіпай її, бо вона тебе навчить, як на світі жити! Зовсім вона тебе замучила. Ти б у мене запитав, як цьому лихові зарадити, я трошки краще про ці справи знаю.”
Навчає він, як від чаклунки відбитися: “Знайди волоття коноплі, потіпай їх і сплети оброть. І не лягай спати, а сядь за дверми і оброть з гнуздечкою з собою візьми. Як тільки вона на двері, ти і крикни: Тпру!” і відразу накинь на неї оброть. Як це зробиш, так сідай скоріше на неї та тримайся! Вона тебе кругом міста обнесе три раза. Якщо втримаєшся — більш не прийде до тебе, якщо — ні, то вона тебе вб’є. А ще запам’ятай: це діло треба сьогодні справити.”
Солдат не довго думав, та й майнув на село. Розжився волоттям, прибіг скоріше до конюшні, потіпав його, сплів обротьку, прилагодив до неї гнуздечку і підготовився на лови свого ворога. Веселіше стало на душі. Заступила ніч. Наш солдат сів за дверми та й чекає нічну зайду.
Сидів він, сидів, аж дрімота напала. А на світанку чує: щось як зашуміло, відчинилися двері і з’явилась кобилиця. Як тільки вона передні ноги через поріг пересадила, а він як підхоп та як крикне: “Тпру!”, а сам на морду їй — гнуздечку. Кобилиця тоді кинулася тікати геть з конюшні, а він на неї — верхи. Відчула це полонянка і як залопотіла, куди видно. Помчала його, як птиця, — полетіла! Вона все вигадує, як би його збити з себе, а солдат очарапився за гриву, як воша за кожух: думки у нього нема, щоб впасти з неї. А кобилиця замість того, щоб обнести три рази кругом міста, та облетіла з ним три рази кругом білого світу. Опісля примчалась знову до конюшні. Солдат, як ото вона прибігла назад, взяв би да й відпустив її додому, от би йому не було наперед маторації. А він зопалу підбіг до кузні й підкував її.
Тут воно півні як заспівали, кобилиця одразу і стала бабою. Солдат побіг додому, а відьма рачкувалась-рачкувалась по двору коло солдатських конюшен, з тим і полізла до своєї хати, стинаючи зуби на солдата, з похвалками, що його розтерзають і розірвуть. Так вона прилізла ранком додому, а кров з неї так і цебенить. Дивиться мати, а дочка її лізе підкована, тільки-тільки що жива. Мати її тоді скоріше до попа, щоб сповідав дочку. Через три дні вона померла.
А товариш той, що солдата повчав, прийшов до нього і питає, чи справився він з відьмою.
Солдат наш посміхається: “Зробив я все, що ти мені радив. Обнесла вона мене кругом білого світу. А повернувшись, я її пригнав до кузні та ще й підкував. Кажуть, що вона додому допленталась та й померла. Уже й поховали!”
Тут посмутнів товариш: “Ну, Іван, тепер ти пропав. Прощайся зі світом загодя, бо вони тебе знайдуть і в могилі, розірвуть як вовки вівцю!”
Іван і руки опустив, відскочила від нього радість. Питає товариша: “І що тепер робити?”
“А ось що. Збирайся зараз та йди на її могилу. Якщо три ночі не висидиш на її могилі, то вважай, що ти пропав!”
Питає його солдат ще: “Ну а що мені на її могилі вчини, щоб у живих залишитися?”
— “Ну, що ж, навчу, — каже товариш. — Дам я тобі палицю, довжиною в три аршина. Сідай на могилу посередині і три рази накресли палицею кола навколо тієї могили, на скільки вона дістане. І потім тією ж палицею по колу на всі чотири сторони намалюй по хресту. Перехрестись і сиди, нікуди не рушайся з місця. Як не лякатимуть, як не приставатимуть до тебе відьми, — сиди. А то розірвуть.”
Тоді дав він Івану таку палицю, пошептав її і понаписував на ній якісь слова.
І ще раз наказав: “Дивись, сам себе вирятовуй, за ці три ночі!”
І от настала ніч. Пішов солдат на цвинтар. Сів на середину могили відьми і зробив все, що йому велів товариш, перехрестився і чекає. Ось і північ. Чує, раптом, як зашумить, як зашелестить, і виходить з могили покійниця, що він її удостояв. Ось вона піднялася у повітря і почала скликати всіх своїх подруг-відьом. Налетіло їх аж дванадцять! Послала їх головна відьма шукати солдата в усіх конюшнях. Шукали-шукали скрізь — даремно. Повертаються на цвинтар та й кажуть: “Нема ніде Івана”.
А тут вже скоро півні заспівають — так вони подались всі по своїх місцях, а покійниця пулькнула в яму. Не побачили відьми солдата, який сидів на могилі. От Іван дождав наступної ночі, пішов знову та й сів на могилі. Дочекався він до півночі, коли ж вилазить знову відьма з ями, піднялася у повітря і почала скликати подруг своїх. Вони відразу ж злетілися всі. Тепер вже вона посилає їх шукати солдата по хатах, чи не заховався він десь там. Полетіли відьми, шукали-шукали — нема!
На світанку вони знову розлетілися, а ця — головна, полізла у домовину. А наш Іван — додому.
Ось третя ніч. Знову солдат подався на цвинтар, сів на могилу. Опівночі з’являється покійниця, знову зазиває своїх подруг. Налітають до неї відьми, а вона посилає їх на всі краї шукати нашого солдата. Ті майнули по хатах, конюшнях, інших полках — ніде нема ! Тоді на поміч покійниці з’явилася ще одна відьма, та така, що тільки народилася.
Подивилася вона і одразу побачила, що Іван на могилі сидить, тай каже їм: “Ех ви! Шукаєте Івана, а він на могилі сидить!”
Тут вже всі його побачили і як сипонули до нього, але ніяк не перелетять через коло, яке він накреслив. Тоді почали вони в солдата каміння кидати, хрести на могилах ламати, перетворюватися різними жахливими звірами, та все його лякають, щоб він вибіг із кола. Літають над його головою птицею з великими носами і ледве не хапають! А він сидить, не тікає — ледь тримається. Що не творили відьми, але не злякали його.
Раптом півні як проспівають, то відьми і зникли в пітьмі, а ця, головна, сплеснула руками і сказала: “Ось тепер я пропала!”
І пулькнула в яму. А солдат устав і подався додому. Раді були твариші, побачивши нашого солдата живого. А опісля ходили вони дивитись на відьму. Відкопали її могилу, так вона лежала догори спиною і витяглась, як сучка. Так вони її закопали і ще осиковим кілком прибили. А солдат наш цілий вік дякував своєму товаришеві, що врятував його від неминучої і лютої смерті.

Про москаля, відьму та мертвого упиря

Про москаля, відьму та мертвого упиряІшов москаль додому. Була ніч. Чує — на цвинтарі хтось балакає. Придивився, а то відьма з мертвим упирем спілкується.
Він каже відьмі:
— Ти того москаля дожени і приведи до мене.
Москаль, як почув це, і давай тікати. Забіг в одну хату. Дивиться — лежать там люди, одягнуті на смерть і попереджають його:
— Тікай, москалю, а то й ти умреш з нами. Зараз “вона” прийде й кров нашу пити буде.
А солдат на це відповідає:
— Дурниці! Принесіть мені штоф горілки і я цю вашу відьму спіймаю.
Переглянулися люди з подивом, але горілку принесли. Сів солдат на лаву, випив півштофа, а другу половину залишив.
— Тепер лягайте спати, — звернувся він до господарів, — я почекаю тут.
Полягали люди, а москаль став за стіною біля вікна і подивляється на вулицю. Бачить, щось біле суне до вікна. До одного, до другого і так і шкребе, так і шкребе по склу, наче душу виймає. Наслала відьма сон на людей, а на москаля — ні, бо той горілки випив. Відчинила двері, ввійшла в хату,щоб крові напитися. А солдат взяв шаблю і сів збоку дверей… Відьма тільки на поріг, а москаль махнув і відсік їй руку. Як завило щось, аж вікна посипались. Люди прокинулись і лежать, бо страшно вставати. Хто його знає, що далі буде. А москаль їм і каже: — Беріть цю руку і ходім на село, покажемо її людям, потім підем до пана, бо здається мені, що то дочка його до нас приходила.
Так і зробили. Але пан до хати не впустив.
Тоді москаль вікно вибив і каже до пані:
— Покажи свої лапи.
Вона показала одну руку, а другу ховає. Солдат силою домігся свого: Бачить, а руки немає. Витягнув він відьму на двір і показав людям — ось, дивіться, без руки вона. Люди загомоніли і хотіли її зараз же і побити, але москаль зупинив їх словами:
— Є у неї, люди, мертвий упир. Нехай вона нам його могилу покаже. Іди, відьмо, покажи, де той упир похований.
На цвинтарі відьма показала могилу упиря. Москаль кинув руку чаклунки на хрест, а рука відскочила та вхопила відьму за горло, так і задушила насмерть. Люди ж викопали домовину, відкрили її. Бачать, що мрець там ниць лежить, як живий, тільки пика червона, аж світиться. Взяли його люди, порубали і спалили. З тих пір в селі ніхто людей не душив.

Відьма і дяк

Відьма і дякВ одному селі не могли знайти дячка. Бо всі вони, хто ним був, швидко помирали. Влаштуються на приход, послужать місяців п’ять — і помруть. А коїлося де тому, що у пана сотника була дуже красива дочка. Вона зналася з нечистою силою і сама була великою відьмою — управляла всіма навколишніми відьмами. Ця чарівниця могла зробити все те, що їй захочеться. Особливо вона мордувала дяків свого приходу, котрі не могли витримати її пакощів і вмирали.
Один молодий дячок поступив на той приход. Мав він не більше, як років вісімнадцять. Не було у нього ні жінки, ні дітей. Квартиру він найшов собі у одної баби, котра була також підвласна тій дівці-відьмі.
Баба, як побачила того молодого дяка, і почала йому говорити:
— Шкода тебе, небоже, що ти такий молодий і гарний. Та ти довго тут не пробудеш.
— Чом же я, бабко, не буду тут довго?
— Я б тобі сказала, але не моя річ говорити. А так як мені тебе шкода, щоб ти в такому молодому віці не помер, то скажу, тільки чекай нагоди.
— Будьте так ласкаві, скажіть мені все зараз.
— Ой, не встережешся, небоже.
— Чом, бабко?
— А не розкажеш про мене?
— Ні, не розкажу.
Тоді почала його баба вчити:
— Ото як будеш йти у неділю до церкви, зустрінеш дуже гарну дівчину. Вона буде нести воду і скаже тобі: “Добрий день вам, дяче!” Ти шапки на те її привітання не знімай і нічого не відказуй, а як відкажеш, то біду накличеш.
Дочекавшись неділі, пішов дяк у церкву. Дивиться, іде йому назустріч відьма і воду у відрах несе.
— Добрий день вам, дяче!
А той поставив очі в землю і пройшов мимо.
Відслуживши службу, дяк повернувся додому і ліг спочивати.
Питає його баба:
— А що, зробив так, як я тобі казала?
— Зробив, бабко, і тепер буду вірити, що все то правда, що ви мені казали.
— Чекай, небоже, — перейшла на шепіт стара, — я ще тобі більше скажу. Ти вийдеш тоді, як буде сонечко спочивати і коли підеш, візьмеш з собою обротьку, що в сінях висить за дверима. Вийдеш за ворота і під тином перша підпора стоїть, побачиш, ти кидай на неї оброть і зараз сідай туди ж, бо то та сама, яку ти бачив. Вона на тебе точить зуби за те, що ти з нею не поздоровкався.
Баба озирнулась на вікно, на двері і продовжувала:
— Як сядеш на неї, то вона тебе буде дуже носити і поверх води, і поверх лісу. Відьма схоче тебе скинути, а ти тримайся і бий її, скільки зможеш і куди попадеш.
Прийшла та пора. Дяк вийшов, взяв оброть, накинув її на першу підпору і сів зверху. Та підпора зробилась під ним гарним конем і почала його носити. Він бив того коня, бив, так бив, що вже і сили не стало.
Приїхав додому, скинув оброть і тільки почув:
— Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.
От приходить він до хати, а бабка і запитує:
— А не вбив ти її?
— Ні, бабко. Як оброть скинув, то вона ще заговорила:
“Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.”
— Ще будеш з нею горе мати, але послухай мене, що я тобі буду казати. Бери ту саму оброть і доброго кия. Накинь оброть на ту саму підпору і сідай на неї та так бий, щоб вже і живої не пустити з рук.
Як сів дяк на підпору, то вона ніби-то сказилася і втричі гірше його носила, ніж в перший раз. Але дяк запас багато київ й бив її вже так, що додому довелося пішки йти, бо вона кудись поділася з-під нього, і нічого вже йому не сказала.
Прийшов дяк до хати, а бабка і питає у нього:
— А що, небоже, бачив, де вона зникла?
— Ні, бабко, не бачив і нічого вона мені не говорила, бо я її так бив, що ледве додому прийшов.
— Ой, небоже, спокою не чекай. Бо навіть хоч і умре, будеш ти з нею мати стільки клопотів, що не знаю, чи і врятуєшся?
А дівка та, що дяк її побив, на третій день заслабла, полежала та й померла.
Але устигла попросити батька:
— Як умру, то візьміть мене на три доби до церкви і нехай дяк три ночі читає наді мною псалтир, і що він схоче, те йому і дайте.
Батько зробив так, як вона хотіла: завезли її на три доби до церкви. Батько пішов просити дяка, щоб той три ночі псалтир читав там. Дяк відразу побіг до баби радитись, що робить?
А баба йому і каже:
— Біда, небоже, але вона тобі нічого не зможе зробити. Йди, погоджуйся! Тільки за добру ціну. Візьмись хоч за дві тисячі.
Дяк пішов і домовився за ту ціну. Наступила перша ніч.
Але баба навчила його, що робити.
— Візьми собі освячений роговий ніж і як тільки трісне труна, ти читай, а другий раз як трісне, то стережися, а як трісне третій раз, то падай на підлогу і малюй коло довкруж себе тим ножем.
Відправився він читати. Читає, читає, аж тут тріснула труна раз — він читає. Другий раз — він насторожився. А третій раз як тріснуло, він упав на підлогу і зробив так, як йому баба сказала. Померла встала і тут почалось! Що ж вона виробляла з ним! І воду лила, і стріляла, але нічого йому не могла зробити. На другу ніч баба і каже:
— Іди читати дяче, тільки буде тобі ще страшніше. Перший раз і другий, як трісне, то ти читай, а в третій раз, як трісне, то ти закривай скоро труну і лягай на неї зверху та міцно обійми її руками.
Він пішов. Двічі тріснуло. А на третій раз дяк накрив труну вінком та ліг зверху, міцно обхопивши її руками.
Відьма не могла встати. Тоді вона почала насилати на нього своїх підвласних. І кого там тільки не було, вся погань зібралася. Вони на дяка і вогонь сипали, і воду лили, і гарячим залізом пекли, і різали його, а як півні заспівали — погань розбіглася.
На третю ніч дяк вже не хоче йти, але баба йому каже:
— Нічого тобі не поможе, треба йти, бо гроші твої пропадуть і сам ти загинеш, як не підеш. І так не знаю — чи викрутишся, доведеться й мені там бути. Як тільки трісне перший раз труна, то будь вже на сторожі, другий раз, як трісне, то тікай, що є сили у вівтар і ховайся у ту шафу, в котрій висять ризи. Накрийся чорними ризами і замкнися зсередини. Не знаю, чи дасть тобі Бог витримати цю ніч.
Іде дяк знову читати до церкви. Читає він читає…
Тріснула раз труна, а потім і вдруге. Дяк швиденько сховався у шафі, відьма ж за ним та й загубила його. Тут був, а вже нема. Шукала, шукала і пішла по допомогу.
— Глядіть його! З-перед моїх очей утік! Дивились, дивились — нема.
— Не всі, видно, прийшли! Нема ще старої. Підіть за нею, пришліть її сюди.
От принесли тую бабу, у якої дяк мав квартиру. А відьма і каже:
— Вона добре знає, де він подівся, тільки їй його шкода, бо гарний хлопець. Шукайте, повинен бути.
Шукали, шукали — не знайшли.
— Підіть мені за тою, що тільки-но народилася, вона знайде.
Принесли й тую, а вона і каже:
— Які ви дурні, він он де, в шафі, але відтіль важко нам дістати. Підіть ви, назбирайте зілля й принесіть міх ковальський, та скоріше, бо часу немає.
Як посипали того зілля, підпалили його і тим міхом стали піддувати в ту дірку, що ключ входить, то він, сіромаха, трохи не вдушився. Але тут на його щастя півні заспівали.
— Ну, маєш щастя, вражий сину, що такий розумний народився в світ. Ще на світі довго будеш жити.
Сама знов лягла в домовину, а решта теж зникла.

Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевича

Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевичаЖила собі вдова. Вона молодою повдовіла й мала лише одну дочку Марійку. Та дівчина була дуже працьовита. Одного разу каже донька:
— Мамо, завтра неділя, я піду в ліс, назбираю ягід і напечемо собі пиріжків.
А мати говорить:
— Ти ще зовсім мала, і я боюся тебе пускати в ліс.
— А я, мамо, не боюся. Коли звір надійде, я скоренько на дуба вилізу, заховаюся під листя, бо вмію так, як вивірка, по дереві лазити.
Мама послухала і-сказала:
— Йди, доню, але далеко в ліс не заходь.
— Але знаєш що, мамочко, трапляються зараз і гриби, дай мені ще кошичок на гриби.
Дала мати кошичок. Іде Марійка, співає, зайшла в ліс, знайшла маленьку криничку. Бачить, коло кринички велике грибовище. Назбирала грибів повен кошик, назбирала ще в хустину; зайшла далі в трави, назбирала повний збаночок ягід і хоче йти додому. Виходить на дорогу, а тут її переходить Баба-Яга:
— Дівчино-о-о, сонце зайшло-о-о, тебе вовки з’їдять! Ходи до мене, переночуєш.
Вона відповідає:
— Ні, бабусю, вовки мене не з’їдять, до села недалеко я ще буду вдома ночувати. Моя мама цілу ніч буде журитися, коли з лісу не вернуся.
Баба-Яга вздріла, що Марійка її не послухає, та й зачала силою тягнути, але дівчина схопилася обома руками за смереку та й не пускається. Баба-Яга тоді вихопила з-за пояса віник і стала її підмітати до лісу.
Марійка говорить:
— Ей, бабусю, ви зі мною не жартуйте!
Але баба мете й сміється, мете й сміється, аж нарешті покинула мести. Побачила, що дівчина вже заблудилася, й подумала: най ще уночі наїсться добре страху Марійка, а завтра вже її буде. Настала ніч — баба зникла. Марійка сама-одна сидить у лісі й не знає, куди йти. Поплакала трохи. Тоді знайшла велику березу, вилізла високо, обмотала себе крайкою, щоб не впасти, як засне, та й так перемучилася до ранку. Коли завидніло, злізла з берези й стала втікати з лісу. Але куди б не йшла — ані стежки нема, ані дороги. Блудила вона цілий день і під вечір прийшла до хатини на курячій лапці. Вийшла з хати зубата Баба-Яга та й засміялася:
— Ага, не хотіла зі мною йти, а тепер сама припленталася! Аби ти була трохи мудрішою, зроблю з тебе дику козу.
Дмухнула на дівчину — стала Марійка серною. Мучиться, бідна, в Баби-Яги, знає ж, що вдома мати плаче за нею, але не втече Марійка, бо вона вже дика коза. Ходить кізочка по лісі та й плаче.
А до того лісу поїхав на полювання молодий царевич. Уздрів він молоду козу та й кричить своїм воїнам-дружинникам:
— Йой, яка гарна коза! Жаль її вбивати! Обскочте, хлопці, й зловіть серну живою!
Ті обскочили, спіймали козу, привели до царевича, а вона заговорила людським голосом:
— Не коза я, царевичу, а дівчина. Пішла я по ягоди і по гриби до лісу, а Баба-Яга заманила мене до себе й зачарувала.
Наказав царевич своїм хлопцям обскочити хату на курячій лапці. Обскочили хату, зачали стріляти, а кулі до Баби-Яги не беруться. Сіла вона собі за машинку й ніби шиє, а з машинки вискакують солдати — напівзвірі-напівлюди. Кидається це військо на воїнів-дружинників і роздирає їх на кавалки.
Згадав царевич, що він має при собі пшеницю. Старий цар знав про той ліс і про Бабу-Ягу й порадив синові взяти з собою на полювання пшеницю. Наладував царевич пістолет не шротом, а пшеницею, прицілився й вистрілив. Коли царевич вистрілив, Баба-Яга впала, все військо її попадало, і з неї замість крові розлилися чорні
потоки й ріки.
Баба-Яга погинула, а з дикої кози зробилася дівчина — така вродлива,- така вродлива, що царевич не міг від неї очей відірвати. Поїхали вони, відшукали її маму.
Забрав царевич стару з донькою до палацу й пішов сказати своєму батькові:
— Тату, я вполював таку козу, якої ви ще не виділи.
— Йду подивитися,— каже цар.
Царевич відсунув занавіску, а цар закам’янів від подиву.
— Ну, дитино, ти така вродлива, що я скільки на світі жию, але такої вроди ще не видів. А що ти, сину, від мене хочеш?
— Та благослови, батьку, під вінець.
— Жийте, діти, щасливі і в мирі! Будьте веселі, як весна, здорові, як вода, гожі, як рожі, а багаті, як земля наша!
Відбулося весілля. Вони щасливо дотепер жиють, хліб жують, а постолом добро возять. Що нам до них?

Іванко — цар звірят

Іванко — цар звірятПочинається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми — Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:
— Поберімося.
Служниця сказала:
— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.
— Та де я дітей діну, не погублю ж їх.
— Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.
Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:
— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.
Лишив дітей, зібрався, прив’язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька[12] нема, Іванко каже:
— Ходім помалу додому.
Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:
— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?
А вони обізвалися:
— Няньку, ми прийшли.
А служниця, як почула дитячий голос, сказала:
— Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.
Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:
— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:
— Я накладу огню, а ти йди щось пошукай їсти.
Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.
— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупу: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупу з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.
Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, — дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.
Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.
І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».
Коли поглянув угору на явір, бачить — на сорочці написані золоті букви:
«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає». Читати далі

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Читати далі