Песиголовець і коваль

Песиголовець і ковальПесиголовці – це такі великі люди з одним оком посеред лоба. Так от був песиголовець такий, що йому треба на раз, щоб наїстися, три десятки овець. Людське м’ясо для нього – ласощі. І він якось застав у лісі людей душ з півсотні. І одразу погнав їх у
свою кошару між вівці. Загнав їх у кошару і каже:
– Ну, сидіть, поки я вас всіх не переїм.
Замкнув двері і, давай, каже, одного покуштую. Та доти
 пробував, поки один коваль остався із того товариства, із тих
 людей.
– От тепер, – каже, – я й тебе з’їм.
А коваль його просить:
– Не їжте, прошу, мене: я вам ще одне око вставлю, якщо 
не з’їсте.
Він каже:
– Добре, я тебе не з’їм, тільки, щоб око мені зараз вставив!
– Ну, – каже, – я зараз почну робить, тільки ви мені дістаньте 
чотири дуби, і закопайте їх у три сажні глибини, і щоб три 
сажні було зверху, і в три аршини товщини, а п’ятого дубка,
 щоб покласти на них. Та ще й реміння треба, щоб вас ув’язать
 та прив’язать. Молоточків і свердельців, і топірець давайте
 сюди, та ще й вогонь розкладіть. А тепер поміж тими дубами
й самі ставайте. Зараз буду око вставляти.
Почав його в’язати за руки й за ноги, та все міцно так, що б
не вирвався ніяк. Оце песиголовець йому каже:
– А навіщо ти так туго в’яжеш?
А коваль:
– Щоб стійкі очі були ваші.
А потім узяв дубка того, що на дубах лежав, та на песиголовця і турнув на голову прямо.
Песиголовець завив:
– Оце ти дуже кидаєш, що й голову мені проб’єш!
А коваль йому каже:
– Ні, я вам голови не буду пробивати, а дубок на те турнув, 
щоб у вас очі не косились, та щоб були зіркі, щоб і вночі
 бачили, як та сова мишей, а ви людей.
А потім узяв свердельці, в огонь поклав, а як розжарилися 
уже добре, то вибрав найдовший свердельчик та й давай песиголовцеві очі вставляти. Як штрикне у те, що посеред лоба,
 так він і дубки повиймав, і реміння порвав та давай зубами 
скреготати, кричати так, що сипалося і листя, а ковалик так 
злякався, що поміж овець сховавсь:
– Так оце такі люди! – песиголовець кричить, – людям очі 
так вставляють! Ні, я, – каже, – тебе в свій рот уставлю.
Та й давай гонитися та ловити, щоб ковалика впіймати. Та
 що зопалу не вхопить – вівцю, або ягнятко, або старого барана 
ухопить за роги, а коваля таки не впіймає. Песиголовець тоді
 як закричить:
– Ні, більш ти в мене не будеш мудрувати, зараз я тебе 
піймаю, зараз я усіх овець поперекидаю через огорожу! А огорожа сажнів десять, а овець там і чимало, сот три, не 
менше. Як почав шпурляти, аж кричать та миркотять, падають, сердешні, на дуби та на гілки, а яка на землю впала, то
 та там зовсім пропала. От овечок небагато зосталось, десятків
 два, а може, й півтора. Нашому коваликові годі ховатись за 
ягнята: “Треба думати щось інакше, бо близько мені кінець 
настає”.
А як на його щастя, песиголовців кожушок лежав. Він його
 і надів навиворіт, та тугенько поли під себе підтакнув, та став
 якраз поперед носа. А песиголовець його як схопить та як
 крикне: “Оце як багацько тих проклятих овець, негожих, було 
б їсти на тиждень або й більше, а через коваля усіх так і
 попакую!”
Якби знав коваль, то мовчав би, а то зачепився на 
дубку та каже:
– Тепер у тебе овечок немає і ковалика – чортма!
А песиголовець догадався, що він ковалика замість вівці швиргонув, та як схопить топірець, та як кине на дубка, щоб 
поцілити коваля, та не влучив, бо ковалик око йому добре
 вставив: тепер не бачить аж ніяк. А песиголовець мерщій
 ключі взяв, та ворота відчинив, та до того дубка, і почав дубка 
хитати – так ні: не та сила тепер. Коваль усю силу з оком
 відібрав. Песиголовець заревів: “Таких дубків я ще сьогодні
 по десятку за один виривав, а тепер і цього ніяк не вихитаю, 
щоб коваля дістати! Треба лізти на дубка, щоб з’їсти коваля”.
А як на те топірчик летів та в дубку застряв, так ковалик
 той топірчик ухопив, щоб песиголовцеві голову пробити, так
 рука прилипла до топорища і не можна відірвати ніяк. А рука
 прилипла тому, що на ньому людської крові багато, тим
 топірчиком песиголовець немало людей перерубав. А тут дивиться – песиголовець уже й долізає до нього, – “мабуть, це я пропав!” – та здумав, що у нього ножик є у кишені, та й зрізав 
лівою рукою усю шкіру з долоні, що прилипла до топорища.
”Нехай, – каже, – лучче шкіра з долоні пропаде, ніж самому 
пропадати”. Та сплигнув з дубка та й утік, набравши усякого 
добра у песиголовця, бо він, тікавши, уліз до песиголовця в
 вікно і набрав там усього. А тепер живе та панує, бо грошей
 набрав чимало. У песиголовця їх вистачало. І живе тепер він
 собі. Та як здумає та згадає, що людей стільки немає. “Тепер 
би, – каже, – і мене не було, якби не вмів дурити його”. (Оце
й кінець про коваля).
А песиголовець радіє, що людська кров юшить: “От тепер, 
з’їм тебе, бо топірець кинув, що людей хапає”. Коли ж доліз 
до топірця, а там тільки шкірочка одна. Так він тільки 
шкірочку обсмоктав та облизав, та й каже: “Якби був знав, то
 не вірив би, жив би собі з одним оком, овечок і людей би 
поїдав. А тепер ковалика немає і ока чортма”.

Солдат і відьма

Солдат і відьмаДавним давно це було. Якось в одному кінному полку та трапилась з одним солдатом така штука. Займався він своєю любушкою, а та була відьма. От він поки з нею ваторжив, то йому і не було ніякої турботи. Та ось товариші почали збивати, щоб він її покинув.
Як зустрінуть, так і за своє: “Ну, що ти до неї в’язнеш? Ти од неї не вирвешся, замучить вона тебе!”
Солдат наш послухав, і перестав до цієї дівки ходити. А його коханка та була головна відьма, а її мати ще активніше відьмувала. Жили вони вдвох: мати її — вдова і вона — дівка.
Коли відмовився солдат , то й наробив собі лиха! Відьму велика злоба взяла: ходив, удовольствувався і відмовився. Так і вирішила вона з серця віддячити йому злом за зло! От наш солдат, почистивши свого коня, поставив його на місце, у відомий час повечеряв і ліг спати коло коня на койці. А солдатська служба така: де кінь, там і сам дрімай. От він уклався спати, але сон не йде. Лежав солдат та все думав аж до півночі. Коли чує — двері рипнули і відчинилися. Він як гляне — а перед ним кобилиця: здорова та красива, і біла, як лебідь. Грива, як ото повіслу конопель розтріпали; а хвостяка той так і звивався у кільця і товщиною був як поганенький мішок. От вона входить і прямо до солдатового коня, і ну його ганяти, щипати та мушкорити. Кінь почав відбиватися, як зчинили бучу, то солдатові аж сумно стало.
От він, бідолага, аж жахнувся: “Як облишить коня та нападе на мене, так що тоді й робити.”
Коли ж так і сталось: лишила кобилиця коня та і перетворилася на жінку, підійшла до його койки і ну її хитати так, що солдат наш не втримається на койці. Хитала- хитала, а потім як схопить його за ногу, як протягне разів зо два по койці, так він і уші опустив і душа в сраку заховалася! Відьма його не довго пополохала і подалась геть. Прокинувся наш солдат уранці, а сам як у ступі побував з переляку.
Цілий день ходив він як несамовитий. На другу ніч теж таким родом приходить відьма і дала йому переполоху ще дужче: колихала його, біднягу, майже цілу ніч! Але це був тільки жарт. А далі все гірше і гірше: не дає йому заснути ні на хвильку. То був наш солдат — красень, а то вже пополотнів як стіна.
Товариші його питають: “Чого ти так змінився?” А він відмовчується.
Терпів-терпів, а таки зізнався: “Що його робити, не дає життя, стерво! Пора вже допитуватись у добрих людей, щоб спасли від напасті”. Да хто ж допоможе! От знов вечір підходить, у солдата і душі немає.
Просить він одного солдата: “Будь ласка, брате, постережи мого коня, а я ляжу у казармі.”
Солдат своє: “Навіщо тобі казарма? Там гірше, ніж у конюшні.”
Довелосьз солдатові зізнатись, через що йому боязко ночувати. А той другий солдат був не з простих — такий, що сам краще усяких чаклунів був. От він і навчає, як врятуватись нашому солдату.
“Ех ти, чудака! — каже,— Що ти наробив?! Казали тобі, що не чіпай її, бо вона тебе навчить, як на світі жити! Зовсім вона тебе замучила. Ти б у мене запитав, як цьому лихові зарадити, я трошки краще про ці справи знаю.”
Навчає він, як від чаклунки відбитися: “Знайди волоття коноплі, потіпай їх і сплети оброть. І не лягай спати, а сядь за дверми і оброть з гнуздечкою з собою візьми. Як тільки вона на двері, ти і крикни: Тпру!” і відразу накинь на неї оброть. Як це зробиш, так сідай скоріше на неї та тримайся! Вона тебе кругом міста обнесе три раза. Якщо втримаєшся — більш не прийде до тебе, якщо — ні, то вона тебе вб’є. А ще запам’ятай: це діло треба сьогодні справити.”
Солдат не довго думав, та й майнув на село. Розжився волоттям, прибіг скоріше до конюшні, потіпав його, сплів обротьку, прилагодив до неї гнуздечку і підготовився на лови свого ворога. Веселіше стало на душі. Заступила ніч. Наш солдат сів за дверми та й чекає нічну зайду.
Сидів він, сидів, аж дрімота напала. А на світанку чує: щось як зашуміло, відчинилися двері і з’явилась кобилиця. Як тільки вона передні ноги через поріг пересадила, а він як підхоп та як крикне: “Тпру!”, а сам на морду їй — гнуздечку. Кобилиця тоді кинулася тікати геть з конюшні, а він на неї — верхи. Відчула це полонянка і як залопотіла, куди видно. Помчала його, як птиця, — полетіла! Вона все вигадує, як би його збити з себе, а солдат очарапився за гриву, як воша за кожух: думки у нього нема, щоб впасти з неї. А кобилиця замість того, щоб обнести три рази кругом міста, та облетіла з ним три рази кругом білого світу. Опісля примчалась знову до конюшні. Солдат, як ото вона прибігла назад, взяв би да й відпустив її додому, от би йому не було наперед маторації. А він зопалу підбіг до кузні й підкував її.
Тут воно півні як заспівали, кобилиця одразу і стала бабою. Солдат побіг додому, а відьма рачкувалась-рачкувалась по двору коло солдатських конюшен, з тим і полізла до своєї хати, стинаючи зуби на солдата, з похвалками, що його розтерзають і розірвуть. Так вона прилізла ранком додому, а кров з неї так і цебенить. Дивиться мати, а дочка її лізе підкована, тільки-тільки що жива. Мати її тоді скоріше до попа, щоб сповідав дочку. Через три дні вона померла.
А товариш той, що солдата повчав, прийшов до нього і питає, чи справився він з відьмою.
Солдат наш посміхається: “Зробив я все, що ти мені радив. Обнесла вона мене кругом білого світу. А повернувшись, я її пригнав до кузні та ще й підкував. Кажуть, що вона додому допленталась та й померла. Уже й поховали!”
Тут посмутнів товариш: “Ну, Іван, тепер ти пропав. Прощайся зі світом загодя, бо вони тебе знайдуть і в могилі, розірвуть як вовки вівцю!”
Іван і руки опустив, відскочила від нього радість. Питає товариша: “І що тепер робити?”
“А ось що. Збирайся зараз та йди на її могилу. Якщо три ночі не висидиш на її могилі, то вважай, що ти пропав!”
Питає його солдат ще: “Ну а що мені на її могилі вчини, щоб у живих залишитися?”
— “Ну, що ж, навчу, — каже товариш. — Дам я тобі палицю, довжиною в три аршина. Сідай на могилу посередині і три рази накресли палицею кола навколо тієї могили, на скільки вона дістане. І потім тією ж палицею по колу на всі чотири сторони намалюй по хресту. Перехрестись і сиди, нікуди не рушайся з місця. Як не лякатимуть, як не приставатимуть до тебе відьми, — сиди. А то розірвуть.”
Тоді дав він Івану таку палицю, пошептав її і понаписував на ній якісь слова.
І ще раз наказав: “Дивись, сам себе вирятовуй, за ці три ночі!”
І от настала ніч. Пішов солдат на цвинтар. Сів на середину могили відьми і зробив все, що йому велів товариш, перехрестився і чекає. Ось і північ. Чує, раптом, як зашумить, як зашелестить, і виходить з могили покійниця, що він її удостояв. Ось вона піднялася у повітря і почала скликати всіх своїх подруг-відьом. Налетіло їх аж дванадцять! Послала їх головна відьма шукати солдата в усіх конюшнях. Шукали-шукали скрізь — даремно. Повертаються на цвинтар та й кажуть: “Нема ніде Івана”.
А тут вже скоро півні заспівають — так вони подались всі по своїх місцях, а покійниця пулькнула в яму. Не побачили відьми солдата, який сидів на могилі. От Іван дождав наступної ночі, пішов знову та й сів на могилі. Дочекався він до півночі, коли ж вилазить знову відьма з ями, піднялася у повітря і почала скликати подруг своїх. Вони відразу ж злетілися всі. Тепер вже вона посилає їх шукати солдата по хатах, чи не заховався він десь там. Полетіли відьми, шукали-шукали — нема!
На світанку вони знову розлетілися, а ця — головна, полізла у домовину. А наш Іван — додому.
Ось третя ніч. Знову солдат подався на цвинтар, сів на могилу. Опівночі з’являється покійниця, знову зазиває своїх подруг. Налітають до неї відьми, а вона посилає їх на всі краї шукати нашого солдата. Ті майнули по хатах, конюшнях, інших полках — ніде нема ! Тоді на поміч покійниці з’явилася ще одна відьма, та така, що тільки народилася.
Подивилася вона і одразу побачила, що Іван на могилі сидить, тай каже їм: “Ех ви! Шукаєте Івана, а він на могилі сидить!”
Тут вже всі його побачили і як сипонули до нього, але ніяк не перелетять через коло, яке він накреслив. Тоді почали вони в солдата каміння кидати, хрести на могилах ламати, перетворюватися різними жахливими звірами, та все його лякають, щоб він вибіг із кола. Літають над його головою птицею з великими носами і ледве не хапають! А він сидить, не тікає — ледь тримається. Що не творили відьми, але не злякали його.
Раптом півні як проспівають, то відьми і зникли в пітьмі, а ця, головна, сплеснула руками і сказала: “Ось тепер я пропала!”
І пулькнула в яму. А солдат устав і подався додому. Раді були твариші, побачивши нашого солдата живого. А опісля ходили вони дивитись на відьму. Відкопали її могилу, так вона лежала догори спиною і витяглась, як сучка. Так вони її закопали і ще осиковим кілком прибили. А солдат наш цілий вік дякував своєму товаришеві, що врятував його від неминучої і лютої смерті.

Про москаля, відьму та мертвого упиря

Про москаля, відьму та мертвого упиряІшов москаль додому. Була ніч. Чує — на цвинтарі хтось балакає. Придивився, а то відьма з мертвим упирем спілкується.
Він каже відьмі:
— Ти того москаля дожени і приведи до мене.
Москаль, як почув це, і давай тікати. Забіг в одну хату. Дивиться — лежать там люди, одягнуті на смерть і попереджають його:
— Тікай, москалю, а то й ти умреш з нами. Зараз “вона” прийде й кров нашу пити буде.
А солдат на це відповідає:
— Дурниці! Принесіть мені штоф горілки і я цю вашу відьму спіймаю.
Переглянулися люди з подивом, але горілку принесли. Сів солдат на лаву, випив півштофа, а другу половину залишив.
— Тепер лягайте спати, — звернувся він до господарів, — я почекаю тут.
Полягали люди, а москаль став за стіною біля вікна і подивляється на вулицю. Бачить, щось біле суне до вікна. До одного, до другого і так і шкребе, так і шкребе по склу, наче душу виймає. Наслала відьма сон на людей, а на москаля — ні, бо той горілки випив. Відчинила двері, ввійшла в хату,щоб крові напитися. А солдат взяв шаблю і сів збоку дверей… Відьма тільки на поріг, а москаль махнув і відсік їй руку. Як завило щось, аж вікна посипались. Люди прокинулись і лежать, бо страшно вставати. Хто його знає, що далі буде. А москаль їм і каже: — Беріть цю руку і ходім на село, покажемо її людям, потім підем до пана, бо здається мені, що то дочка його до нас приходила.
Так і зробили. Але пан до хати не впустив.
Тоді москаль вікно вибив і каже до пані:
— Покажи свої лапи.
Вона показала одну руку, а другу ховає. Солдат силою домігся свого: Бачить, а руки немає. Витягнув він відьму на двір і показав людям — ось, дивіться, без руки вона. Люди загомоніли і хотіли її зараз же і побити, але москаль зупинив їх словами:
— Є у неї, люди, мертвий упир. Нехай вона нам його могилу покаже. Іди, відьмо, покажи, де той упир похований.
На цвинтарі відьма показала могилу упиря. Москаль кинув руку чаклунки на хрест, а рука відскочила та вхопила відьму за горло, так і задушила насмерть. Люди ж викопали домовину, відкрили її. Бачать, що мрець там ниць лежить, як живий, тільки пика червона, аж світиться. Взяли його люди, порубали і спалили. З тих пір в селі ніхто людей не душив.

Відьма і дяк

Відьма і дякВ одному селі не могли знайти дячка. Бо всі вони, хто ним був, швидко помирали. Влаштуються на приход, послужать місяців п’ять — і помруть. А коїлося де тому, що у пана сотника була дуже красива дочка. Вона зналася з нечистою силою і сама була великою відьмою — управляла всіма навколишніми відьмами. Ця чарівниця могла зробити все те, що їй захочеться. Особливо вона мордувала дяків свого приходу, котрі не могли витримати її пакощів і вмирали.
Один молодий дячок поступив на той приход. Мав він не більше, як років вісімнадцять. Не було у нього ні жінки, ні дітей. Квартиру він найшов собі у одної баби, котра була також підвласна тій дівці-відьмі.
Баба, як побачила того молодого дяка, і почала йому говорити:
— Шкода тебе, небоже, що ти такий молодий і гарний. Та ти довго тут не пробудеш.
— Чом же я, бабко, не буду тут довго?
— Я б тобі сказала, але не моя річ говорити. А так як мені тебе шкода, щоб ти в такому молодому віці не помер, то скажу, тільки чекай нагоди.
— Будьте так ласкаві, скажіть мені все зараз.
— Ой, не встережешся, небоже.
— Чом, бабко?
— А не розкажеш про мене?
— Ні, не розкажу.
Тоді почала його баба вчити:
— Ото як будеш йти у неділю до церкви, зустрінеш дуже гарну дівчину. Вона буде нести воду і скаже тобі: “Добрий день вам, дяче!” Ти шапки на те її привітання не знімай і нічого не відказуй, а як відкажеш, то біду накличеш.
Дочекавшись неділі, пішов дяк у церкву. Дивиться, іде йому назустріч відьма і воду у відрах несе.
— Добрий день вам, дяче!
А той поставив очі в землю і пройшов мимо.
Відслуживши службу, дяк повернувся додому і ліг спочивати.
Питає його баба:
— А що, зробив так, як я тобі казала?
— Зробив, бабко, і тепер буду вірити, що все то правда, що ви мені казали.
— Чекай, небоже, — перейшла на шепіт стара, — я ще тобі більше скажу. Ти вийдеш тоді, як буде сонечко спочивати і коли підеш, візьмеш з собою обротьку, що в сінях висить за дверима. Вийдеш за ворота і під тином перша підпора стоїть, побачиш, ти кидай на неї оброть і зараз сідай туди ж, бо то та сама, яку ти бачив. Вона на тебе точить зуби за те, що ти з нею не поздоровкався.
Баба озирнулась на вікно, на двері і продовжувала:
— Як сядеш на неї, то вона тебе буде дуже носити і поверх води, і поверх лісу. Відьма схоче тебе скинути, а ти тримайся і бий її, скільки зможеш і куди попадеш.
Прийшла та пора. Дяк вийшов, взяв оброть, накинув її на першу підпору і сів зверху. Та підпора зробилась під ним гарним конем і почала його носити. Він бив того коня, бив, так бив, що вже і сили не стало.
Приїхав додому, скинув оброть і тільки почув:
— Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.
От приходить він до хати, а бабка і запитує:
— А не вбив ти її?
— Ні, бабко. Як оброть скинув, то вона ще заговорила:
“Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.”
— Ще будеш з нею горе мати, але послухай мене, що я тобі буду казати. Бери ту саму оброть і доброго кия. Накинь оброть на ту саму підпору і сідай на неї та так бий, щоб вже і живої не пустити з рук.
Як сів дяк на підпору, то вона ніби-то сказилася і втричі гірше його носила, ніж в перший раз. Але дяк запас багато київ й бив її вже так, що додому довелося пішки йти, бо вона кудись поділася з-під нього, і нічого вже йому не сказала.
Прийшов дяк до хати, а бабка і питає у нього:
— А що, небоже, бачив, де вона зникла?
— Ні, бабко, не бачив і нічого вона мені не говорила, бо я її так бив, що ледве додому прийшов.
— Ой, небоже, спокою не чекай. Бо навіть хоч і умре, будеш ти з нею мати стільки клопотів, що не знаю, чи і врятуєшся?
А дівка та, що дяк її побив, на третій день заслабла, полежала та й померла.
Але устигла попросити батька:
— Як умру, то візьміть мене на три доби до церкви і нехай дяк три ночі читає наді мною псалтир, і що він схоче, те йому і дайте.
Батько зробив так, як вона хотіла: завезли її на три доби до церкви. Батько пішов просити дяка, щоб той три ночі псалтир читав там. Дяк відразу побіг до баби радитись, що робить?
А баба йому і каже:
— Біда, небоже, але вона тобі нічого не зможе зробити. Йди, погоджуйся! Тільки за добру ціну. Візьмись хоч за дві тисячі.
Дяк пішов і домовився за ту ціну. Наступила перша ніч.
Але баба навчила його, що робити.
— Візьми собі освячений роговий ніж і як тільки трісне труна, ти читай, а другий раз як трісне, то стережися, а як трісне третій раз, то падай на підлогу і малюй коло довкруж себе тим ножем.
Відправився він читати. Читає, читає, аж тут тріснула труна раз — він читає. Другий раз — він насторожився. А третій раз як тріснуло, він упав на підлогу і зробив так, як йому баба сказала. Померла встала і тут почалось! Що ж вона виробляла з ним! І воду лила, і стріляла, але нічого йому не могла зробити. На другу ніч баба і каже:
— Іди читати дяче, тільки буде тобі ще страшніше. Перший раз і другий, як трісне, то ти читай, а в третій раз, як трісне, то ти закривай скоро труну і лягай на неї зверху та міцно обійми її руками.
Він пішов. Двічі тріснуло. А на третій раз дяк накрив труну вінком та ліг зверху, міцно обхопивши її руками.
Відьма не могла встати. Тоді вона почала насилати на нього своїх підвласних. І кого там тільки не було, вся погань зібралася. Вони на дяка і вогонь сипали, і воду лили, і гарячим залізом пекли, і різали його, а як півні заспівали — погань розбіглася.
На третю ніч дяк вже не хоче йти, але баба йому каже:
— Нічого тобі не поможе, треба йти, бо гроші твої пропадуть і сам ти загинеш, як не підеш. І так не знаю — чи викрутишся, доведеться й мені там бути. Як тільки трісне перший раз труна, то будь вже на сторожі, другий раз, як трісне, то тікай, що є сили у вівтар і ховайся у ту шафу, в котрій висять ризи. Накрийся чорними ризами і замкнися зсередини. Не знаю, чи дасть тобі Бог витримати цю ніч.
Іде дяк знову читати до церкви. Читає він читає…
Тріснула раз труна, а потім і вдруге. Дяк швиденько сховався у шафі, відьма ж за ним та й загубила його. Тут був, а вже нема. Шукала, шукала і пішла по допомогу.
— Глядіть його! З-перед моїх очей утік! Дивились, дивились — нема.
— Не всі, видно, прийшли! Нема ще старої. Підіть за нею, пришліть її сюди.
От принесли тую бабу, у якої дяк мав квартиру. А відьма і каже:
— Вона добре знає, де він подівся, тільки їй його шкода, бо гарний хлопець. Шукайте, повинен бути.
Шукали, шукали — не знайшли.
— Підіть мені за тою, що тільки-но народилася, вона знайде.
Принесли й тую, а вона і каже:
— Які ви дурні, він он де, в шафі, але відтіль важко нам дістати. Підіть ви, назбирайте зілля й принесіть міх ковальський, та скоріше, бо часу немає.
Як посипали того зілля, підпалили його і тим міхом стали піддувати в ту дірку, що ключ входить, то він, сіромаха, трохи не вдушився. Але тут на його щастя півні заспівали.
— Ну, маєш щастя, вражий сину, що такий розумний народився в світ. Ще на світі довго будеш жити.
Сама знов лягла в домовину, а решта теж зникла.

Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевича

Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевичаЖила собі вдова. Вона молодою повдовіла й мала лише одну дочку Марійку. Та дівчина була дуже працьовита. Одного разу каже донька:
— Мамо, завтра неділя, я піду в ліс, назбираю ягід і напечемо собі пиріжків.
А мати говорить:
— Ти ще зовсім мала, і я боюся тебе пускати в ліс.
— А я, мамо, не боюся. Коли звір надійде, я скоренько на дуба вилізу, заховаюся під листя, бо вмію так, як вивірка, по дереві лазити.
Мама послухала і-сказала:
— Йди, доню, але далеко в ліс не заходь.
— Але знаєш що, мамочко, трапляються зараз і гриби, дай мені ще кошичок на гриби.
Дала мати кошичок. Іде Марійка, співає, зайшла в ліс, знайшла маленьку криничку. Бачить, коло кринички велике грибовище. Назбирала грибів повен кошик, назбирала ще в хустину; зайшла далі в трави, назбирала повний збаночок ягід і хоче йти додому. Виходить на дорогу, а тут її переходить Баба-Яга:
— Дівчино-о-о, сонце зайшло-о-о, тебе вовки з’їдять! Ходи до мене, переночуєш.
Вона відповідає:
— Ні, бабусю, вовки мене не з’їдять, до села недалеко я ще буду вдома ночувати. Моя мама цілу ніч буде журитися, коли з лісу не вернуся.
Баба-Яга вздріла, що Марійка її не послухає, та й зачала силою тягнути, але дівчина схопилася обома руками за смереку та й не пускається. Баба-Яга тоді вихопила з-за пояса віник і стала її підмітати до лісу.
Марійка говорить:
— Ей, бабусю, ви зі мною не жартуйте!
Але баба мете й сміється, мете й сміється, аж нарешті покинула мести. Побачила, що дівчина вже заблудилася, й подумала: най ще уночі наїсться добре страху Марійка, а завтра вже її буде. Настала ніч — баба зникла. Марійка сама-одна сидить у лісі й не знає, куди йти. Поплакала трохи. Тоді знайшла велику березу, вилізла високо, обмотала себе крайкою, щоб не впасти, як засне, та й так перемучилася до ранку. Коли завидніло, злізла з берези й стала втікати з лісу. Але куди б не йшла — ані стежки нема, ані дороги. Блудила вона цілий день і під вечір прийшла до хатини на курячій лапці. Вийшла з хати зубата Баба-Яга та й засміялася:
— Ага, не хотіла зі мною йти, а тепер сама припленталася! Аби ти була трохи мудрішою, зроблю з тебе дику козу.
Дмухнула на дівчину — стала Марійка серною. Мучиться, бідна, в Баби-Яги, знає ж, що вдома мати плаче за нею, але не втече Марійка, бо вона вже дика коза. Ходить кізочка по лісі та й плаче.
А до того лісу поїхав на полювання молодий царевич. Уздрів він молоду козу та й кричить своїм воїнам-дружинникам:
— Йой, яка гарна коза! Жаль її вбивати! Обскочте, хлопці, й зловіть серну живою!
Ті обскочили, спіймали козу, привели до царевича, а вона заговорила людським голосом:
— Не коза я, царевичу, а дівчина. Пішла я по ягоди і по гриби до лісу, а Баба-Яга заманила мене до себе й зачарувала.
Наказав царевич своїм хлопцям обскочити хату на курячій лапці. Обскочили хату, зачали стріляти, а кулі до Баби-Яги не беруться. Сіла вона собі за машинку й ніби шиє, а з машинки вискакують солдати — напівзвірі-напівлюди. Кидається це військо на воїнів-дружинників і роздирає їх на кавалки.
Згадав царевич, що він має при собі пшеницю. Старий цар знав про той ліс і про Бабу-Ягу й порадив синові взяти з собою на полювання пшеницю. Наладував царевич пістолет не шротом, а пшеницею, прицілився й вистрілив. Коли царевич вистрілив, Баба-Яга впала, все військо її попадало, і з неї замість крові розлилися чорні
потоки й ріки.
Баба-Яга погинула, а з дикої кози зробилася дівчина — така вродлива,- така вродлива, що царевич не міг від неї очей відірвати. Поїхали вони, відшукали її маму.
Забрав царевич стару з донькою до палацу й пішов сказати своєму батькові:
— Тату, я вполював таку козу, якої ви ще не виділи.
— Йду подивитися,— каже цар.
Царевич відсунув занавіску, а цар закам’янів від подиву.
— Ну, дитино, ти така вродлива, що я скільки на світі жию, але такої вроди ще не видів. А що ти, сину, від мене хочеш?
— Та благослови, батьку, під вінець.
— Жийте, діти, щасливі і в мирі! Будьте веселі, як весна, здорові, як вода, гожі, як рожі, а багаті, як земля наша!
Відбулося весілля. Вони щасливо дотепер жиють, хліб жують, а постолом добро возять. Що нам до них?

Іванко — цар звірят

Іванко — цар звірятПочинається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми — Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:
— Поберімося.
Служниця сказала:
— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.
— Та де я дітей діну, не погублю ж їх.
— Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.
Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:
— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.
Лишив дітей, зібрався, прив’язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька[12] нема, Іванко каже:
— Ходім помалу додому.
Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:
— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?
А вони обізвалися:
— Няньку, ми прийшли.
А служниця, як почула дитячий голос, сказала:
— Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.
Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:
— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:
— Я накладу огню, а ти йди щось пошукай їсти.
Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.
— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупу: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупу з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.
Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, — дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.
Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.
І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».
Коли поглянув угору на явір, бачить — на сорочці написані золоті букви:
«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає». Читати далі

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Читати далі

Казка про солдата Івана, цареву доньку й чорта

Казка про солдата Івана, цареву доньку й чортаНе нині й не вчора, а колись дуже давно, жили цар і цариця. Довго дітей не мали, аж на старі літа народилася в них гарна-прегарна донька. Дізнався про неї чорт і хотів украсти, але цар зловив чорта, завів його до палацу, до дванадцятого покою, і прикував на дванадцять ланців. Відтоді дівчину охороняла пильна варта.
Багато змінилося вартових, аж прийшла черга до хлопця Івана. Царівна собі так сподобала цього вояка, що сказала цареві: «Хочу мати його за чоловіка».
Цар дуже любив доньку і не міг їй ні в чому відмовити. Та й Іван був хлопець не ликом шитий, сподобався цареві, і той віддав за нього царівну.
Жили вони в добрі й гаразді. Але через короткий час цар із зятем поїхали на полювання, а царівну лишили дома одну. Старий цар її наповів, аби ходила по палаці куди схоче, але в дванадцятий покій не заглядала.
Але жінка до всього цікава. Зайшла вона в дванадцятий покій, а там сидить чорт, закований на дванадцять грубих ланців. Просить він:
— Царівно дорога, дай склянку води — віддам тобі за неї цілий свій край.
Вона мала серце м’яке, зжалілася і дала чортові склянку води. Той випив воду й урвав один ланц. Просить знову:
— Царівно мила, принеси ще склянку води — подарую тобі другий край.
А молода царівна не розуміла, що чорт від води силу дістає — принесла другу склянку. Випив чорт воду та й урвав другий ланц. Випросив і третю склянку, і четверту — так одинадцять склянок води випив й урвав одинадцять ланців. Видить царівна, що чорт зараз визволиться із останнього ланца, й засумнівалася, чи давати ще води, але чорт обіцяє їй дванадцятий край. Просив, просив, що вона таки принесла. Випив він дванадцяту склянку, ланц урвався, чорт ухопив царівну й піднявся у повітря — втік з палацу.
Повернувся Іван з полювання додому, а жінки вже нема. Де царівна? Подивився старий цар до дванадцятого покою — двері відкриті. Заходять — а там тільки ланци порвані й порожня склянка. Цар лише руки заломив, а зять заплакав.
Бере Іван їсти, бере лук зі стрілами — збирається свою жінку шукати. Вандрує темними лісами, переходить високі гори, перебродить ріки… Так він йде-йде, аж потрапляє до хатки на курячій лапці. У тій хатині жила Баба Яга-дерев’яна нога, але не одна нога була дерев’яна у неї, а обі. Проситься Іван на нічліг. Прийняла. Розказує бабі про свою біду.
Баба й говорить:
— Ой, Іване, нелегко тобі буде жінку відшукати. Чорт заніс її за гори високі, за ліси дрімучі, що туди ні зайти, ні заїхати, ні залетіти.
Засумував Іван, а баба каже:
— Не сумуй. Я тобі зараджу. Той чорт мені теж печінки зрізав: хочу бути найстаршою, а виходить, що він головніший, ніж я. Чорт золотий палац має, а я в хатині на курячій лапці живу.
Вперлася Баба Яга обома руками в праву ногу, відламала її по коліно й дає Іванові:
— Сідай,— каже,— на мою ногу й манджай, бо пішки туди не дійдеш.
Сів Іван на бабину ногу, переїхав високу гору — заїхав у непрохідні ліси. Якби не нога, ніяк би він не пропхався поміж кущі-гущаки та дерева, а так — куди нога штиргала, туди ліс просувався, дорога показувалася. Приїхав Іван на бабиній нозі під великий палац. Дивиться: його жінка бере з криниці воду.. Набрала повне відро, сіла собі та й плаче. Іван підходить ближче, питає, чого плаче, а жінка очам своїм не вірить, що її чоловік тут; цілує його, обіймає. Іван питає:
— Чи поїдеш ти, дорога моя дружино, додому?
А вона каже:
— Поїду, але не знаю, чи втечемо від проклятого чорта. Він тепер пообідав і спить, але коли проснеться, то вб’є тебе.
— Лишай усе чортові,— говорить Іван,— а сама сідай на цю ногу.
Але на нозі було їм обом затісно. Тоді Йван сів сам, а дружину взяв на коліна, й повезла їх нога через ліси та гори.
Най вони їдуть, а ми вернімося до палацу.
Чорт спить твердим сном у палаці, а його кінь у стайні так б’є копитами, що земля здригається. Чорт пробудився, виходить з палацу й питає сердито:
— Чому мені спати не даєш?
А кінь каже:
— Ой, пане! Твоя жінка з Іваном уже в далекій дорозі.
Сів чорт на коня, кінь здійнявся за хмари й полетів.
А Іван з жінкою тим часом доїхали до хати Баби Яги. Злізли вони з дерев’яної ноги, і нога сама поштиргала до хати. Не встиг Іван оглянутися, а Баба Яга вже на обох дерев’яних ногах на порозі хатини стоїть і сміється.
— А ви вже тут, молодята? Добре. Але від чорта не втечете, бо він летить слідом і зараз вас наздожене.
Просить Іван:
— Бабусю, я тобі багато золота дам, всього тобі дам, але врятуй мене з жінкою від чорта.
Баба каже:
— Нічого мені не треба, але від чорта я вас урятую. Даю вам двох коней.
Відламала баба обі ноги по коліна та й дала їм. Сів Іван, сіла царівна. Іван питає:
— Бабусю, а як ви без ніг будете?
— Нічого-нічого, як урятуєтеся, то «коні» мене самі знайдуть, лише не присилюйте їх.
їдуть вони через ліси, гори, води, а чорт — за ними.
Бачить чорт, що не може їх наздогнати, й так підганяє свого коня, аж той стогне. Гнав коня, гнав, кінь не витримав та й тріснув у повітрі. Чорт упав з коня, й поки долетів до землі, з нього лише дьоготь лишився.
А Іван з дружиною приїхали додому, позлазили з бабиних «коней»-ніг, ідуть до палацу. Назустріч їм виходить цар, вітає. Тут музика, парада, радість — зять доньку визволив. Питає цар:
— На чому ж ви приїхали?
Оглянувся Іван, а дерев’яних ніг уже нема — повернулися до Баби Яги.
Тоді цар сказав зробити велику гостину, запросити багато людей. Царські слуги ходили запрошувати по всіх містах і селах. Прийшли вони й до нас, на Полик, і кажуть, що треба мені збиратися до царя на баль. Хтось шепнув цареві, що я знаю багато співанок і казок, то цар сказав, аби я там, на балю, співала й казки розказувала.
А я беру й чоловіка, бо він мене саму-одну нікуди не пускає. Вже ми там балювалися: їли, пили, танцювали, а додому мусили-смо пішки йти. Ще й по дорозі замість хліба сухий корж ламали і їли. Коли з’їли, джерельної водички напилися й здорові були.

Хоробрий жовняр

Хоробрий жовнярВ одного царя народилася донька. Нянька щодня водила її в місто, гуляла з нею. Але одного разу дорогу перебігла Чорнокнижниця, царську дитину вирвала в няньки з рук, а свою — страшну, чорну, джаврату лишила й утекла.
Вертається нянька до палацу, а дитину не пізнають.
Каже цариця:
— Що сталося, що наша дитина так змінилася?
Нянька боїться кари й говорить:
— Я не знаю. Я весь час тримала за руку.
А дитина кричить, рветься до очей, до грудей, кусає всіх — що з нею зробилося, ніхто не знає.
Йшов час. Росла дитина така роззявлена, така криклива, така прикра — доганила кожному. Терпіли їй усе.
Аж минуло вісімнадцять років, і донька говорить цареві:
— Тату, рихтуй труну, бо я буду вмирати.
Цар і вся родина полегшено зітхнули. Цар сказав:
— Якби справді вмерла наша донька, то я би говорив: «Слава богу». А донька й справді захворіла. Сказав цар зробити домовину. Майстри витесали труну, і царівна вмирає.
Перед смертю каже:
— Тату, аби ти щовечора присилав охороняти мене одного молодого жовняра, бо як не пришлеш, то я тебе вночі з’їм.
Вмерла. Її похоронили, як царську доньку, в церкві.
Ніхто за нею не плакав. Увечері відправляють молодого жовняра на варту. Приходять уранці, а з нього лише кістки. Другої ночі посилають нового жовняра царівну вартувати в церкві — вранці знову знаходять купу кісток. Так вона щоночі вставала з домовини й з’їдала молодого вартового. Минуло небагато часу, а вона переїла полк війська.
Один хлопець відслужив службу і вже збирався додому, та ввечері прийшов розказ іти вартувати оту зміюку.
Йде жовняр на варту й плаче:
— Бідна моя мама радується, що приїду додому, та дістане чорну карту, що я вже небіжчик.
Доходить жовняр до церкви, а назустріч йому дідусь.
Питає:
— Чого ти так, сину, плачеш?
— Та як не плакати? Мала мама сім синів, з них лише я один живий лишився. Забрали мене до війська. Вже я відслужив. Мама має надію, що приїду та й їй лиху годину запобіжу, а мене цієї ночі до церкви на варту посилають. Читати далі

Про Мар’ю-царівну та Івана-царя

Про Мар'ю-царівну та Івана-царя

Був один бідний чоловік. Це було в місті, де жив цар. А той чоловік мав дванадцять дітей. Одного разу цар наказав кучерові запрягати коні. Кучер запріг коней, сіли на кочію і їдуть по місту. Під’їхали до хати бідного чоловіка. Побачив … Читати далі